Порівняльна характеристика правових заходів радянського та польського урядів міжвоєнних десятиліть у сфері протидії дитячої безпритульності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПВНЗ Університету Короля Данила

Порівняльна характеристика правових заходів радянського та польського урядів міжвоєнних десятиліть у сфері протидії дитячої безпритульності

Андрухів Олег Ігорович, кандидат юридичних наук, доцент, проректор з виховної роботи

Анотація

У статті на підставі компаративного аналізу здійснюється визначення характерних рис польського та радянського законодавства міжвоєнного періоду в сфері протидії та боротьби з дитячою безпритульністю. Проаналізовано історико-правові передумови виникнення явища дитячої безпритульності, а також правові кроки офіційної влади для боротьби з ним у 1920-1930х роках. Досліджуваний період характеризується активною законотворчою роботою і виданням цілої низки постанов, які передбачають впровадження заходів щодо запобігання дитячої бездоглядності та боротьбою з нею. Акцентується увага на тому, що як радянське, так і польське законодавство була повно ідеологічним змістом.

Ключові слова: дитяча безпритульність, дитяча бездоглядність, радянське право, польське право, постанову, нормативно-правовий акт.

В статье на основании сравнительного анализа осуществляется определение характерных черт польского и советского законодательства межвоенного периода в сфере противодействия и борьбы с детской беспризорностью. Проанализированы историко -правовые предпосылки возникновения явления детской беспризорности, а также правовые шаги официальной власти для борьбы с ним в 1920-1930-х годах. Исследуемый период характеризуется активной законотворческой работой и изданием целого ряда постановлений, предусматривающих внедрение мероприятий по предотвращению детской безнадзорности и борьбой с ней. Акцентируется внимание на том, что как советское, так и польское законодательство была полно идеологическим содержанием.

Ключевые слова: детская беспризорность, детская безнадзорность, советское право, польское право, постановление, нормативно-правовой акт.

In the article, on the basis of a comparative analysis, the characteristic features of the Polish and Soviet legislation of the interwar period in the sphere of counteracting and combating homeless children are determined. Analyzed the historical and legal background of the occurrence of the phenomenon of child homelessness, as well as the legal steps of the official authorities to combat it in the 1920-1930s. The period under study is characterized by active legislative work and the publication ofa number ofdecrees providing for the introduction of measures to prevent and combat child neglect. Attention is focused on the fact that both Soviet and Polish legislation was full of ideological content.

Key words: homeless children, child neglect, Soviet law, Polish law, decree, regulatory legal act.

Постановка проблеми. Питання дитячої безпритульності є важливою соціальною проблемою сучасних країн не дивлячись на рівень їх правового і соціального розвитку. Особливо гостро ця проблема стоїть перед країнами перехідного типу та країнами з низьким соціально-економічним рівнем розвитку. Для України, правові заходи в боротьбі з дитячою безпритульністю не нові, а мають глибоку історичну традицію. Принаймні протягом ХХ ст. можна виділити кілька етапів, впродовж яких вживалися конкретні правові кроки у подоланні цієї соціальної проблеми. Перші важливі заходи в прийнятті нормативно-правових актів, що передбачають впровадження заходів на протидію і боротьбу з дитячою безпритульністю були здійснені протягом 1920-1930-х років.

Актуальність теми дослідження обумовлюється тим, що радянська і польська влада в міжвоєнний період особливу увагу приділяла правовим заходам по боротьбі з дитячою безпритульністю. Накопичена в той час нормативно -правова база є малодослідженою, а її порівняння практично не здійснювалося. Порівняльна характеристика польського і радянського законодавства в сфері боротьби з дитячою безпритульністю важлива з урахуванням того, що ці правові системи представляли різні типи держав, характерною рисою яких була ідеологічна складова спрямована на придушення українського національного руху.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Політика радянського і польських урядів міжвоєнного періоду в сфері правової протидії дитячій безпритульності викликає інтерес серед сучасних вчених, але перш за все серед істориків. Юристи розглядають цю проблему виключно в рамках аналізу правової системи і системи законодавства УРСР та Польщі. У контексті нашого дослідження, як методологічну основу використано наукові праці українських та іноземних вчених, а саме: А.І. Анатольева, А.С. Бобровського, А.Д. Бондаря, І.М. Власюк, Л. Голиш, Т.В. Долинянської, І.В. Маловичко, А.С. Паращевіна, Р. Подкури, Н.П. Тріпутіной, А. Шевченко та ін.

Постановка завдання. Метою статті є компаративний аналіз радянського і польського законодавства міжвоєнного періоду, яке регулювало державну політику запобігання і боротьби з дитячою безпритульністю та бездоглядністю.

Виклад основного матеріалу дослідження. Українські землі після Першої світової війни були розділені між сусідніми державами. Більшість територій входили до складу УРСР. Галичина, яка складала Львівське, Станіславське і Тернопільське воєводства, входили до складу Польщі. Буковина належала Румунії, а Закарпаття - Чехословаччині. Закономірно, що на цих територіях був накопичений різний досвід з подолання дитячої безпритульності.

Так, на території Радянської України ініціатором і координатором в подоланні дитячої безпритульності і бездоглядності виступала держава через свої відповідні органи, а в Галичині - українські світські і релігійні організації. Якщо на території Радянської України більшовицький режим, виходячи з теорії про «класову боротьбу» знищував своїх ідеологічних супротивників всіма можливими способами, а потім змушував їх осиротілих неповнолітніх дітей до праці в трудових і виправно-трудових колоніях, то правова система Польщі, була більш ліберальною і не передбачала таких жорстоких методів по відношенню до ідеологічних супротивників, а тим більше до членів їх сімей. правовий безпритульність влада

Цікавим також видається питання джерел формування категорії дітей-сиріт. Так, в Галичині, основною причиною були наслідки Першої світової і польсько -української війни (1918-1919 рр.), смертність батьків, міграційні процеси, а також перебування за межею бідності значної частини населення. Основним захисником українських дітей-сиріт та соціально незахищених верств населення виступали Греко-католицька церква (далі - УГКЦ) і українські громадські організації. Так, ще під час Першої світової війни за сприяння митрополита А. Шептицького у Львові в 1916 р. був створений «Український єпархіальний комітет опіки над військовими сиротами». А протягом 1918 р аналогічні єпархіальні комітети були створені в Перемишлі і Станиславові під патронатом єпископів Й. Коціловського і Г. Хомишина, відповідно. Головне завдання комітетів полягало в попередженні смертності серед українських дітей, надання допомоги жертвам війни, сиротам і вдовам, опікунство над ними, зміцненні взаємин між парафіями. Кожен новостворений фонд займався також патронатом покинутих батьками дітей в Галичині і за її межами, утримуючи кілька так званих «захоронок» в кожній єпархії. Так, у Львівській єпархії на кінець 1918 було 18 дитячих «захоронок», а в Перемишльської і Станиславівській - по 6 [1].

При окремих монастирях УГКЦ створюються дитячі будинки, розвиток яких фінансово підтримувало створене 23 березня 1918 р при монастирі сестер -василіянок у Львові благодійне товариство «Захист імені митрополита Андрея Шептицького». Товариство згідно свого статуту мало на меті виховувати сиріт, позбавлених батьківського піклування в результаті їх смерті або загибелі, або занедбаних вихованням в сім'ї [2, с. 78-84]. Членами-співзасновниками опікунського суспільства були не тільки духовні особи (єпископи, священики), але і відомі світські особи, як: адвокати В.Охримовичем і С. Федак (голова крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю у Львові), історик О. Барвінський, літературознавець К.Студинський та ін. [11, арк. 18]. Крім релігійних громад захистом дітей-сиріт, інвалідів, убогих сімей займалися також «Українське крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю», «Український громадський комітет», «Український фонд військових вдів і сиріт» та інші [12, арк. 5-8]. Їх низові осередки тісно співпрацювали за місцем дислокації з чернечими жіночими і чоловічими об'єднаннями.

З метою активізації допомоги і координації діяльності, 17 березня 1933 року у Львові було створено «Українську раду громадської опіки» (УРГО), до складу якого увійшли представники від Львівського, Станіславівського і Перемишльського єпископських ординаріатів, а також від Головних управ «Рідної школи», «Просвіти», «Крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю», «Української захоронки», «Товариства прихильників освіти», батьківських комітетів Української державної гімназії у Львові, філії Української державної гімназії та Дівочої гуманітарної гімназії «Рідної школи», школи імені Маркіяна Шашкевича, «Союзу українок», «Українського гігієнічного товариства», «Українського лікарського товариства» та «Українського спортивного союзу». Свою роботу УРГО направляло на координацію дій у сфері суспільної опіки, з виявлення та влаштування дітей-сиріт, розширенню мережі опікунських установ, поширенню інформації про них і правових знань про соціальну опіку [8].

Однак, незважаючи на наявність відносно великої кількості дитячих благодійних установ, в тому числі і під опікою УГКЦ, за різними даними, на 1 січня 1939 р ще більше 10 тис. сиріт перебували поза притулків [10, арк. 66]. Крім того, матеріальної підтримки потребували діти, сім'ї яких перебували на межі виживання. У зв'язку з цим, 1939 р. був виданий митрополичий ординаріат «Розпорядок про захоронки і дитячі садочки», в якому зверталася увага на необхідності створення та поширення цих закладів на території Галичини. Йшлося власне про створення дитячих садків для дітей дошкільного віку. Зокрема, в розпорядженні зазначалося, що «поки немає в громаді окремого будинку для ведення цих інститутів, треба намагатися, щоб садочок був організований біля церкви, або в домі якогось господаря, а захоронки в будинку читальні або Народного дому, або кооперативу» [6]. Крім того, митрополичий ординаріат звертав увагу і на організацію дитячої зайнятості під час весняно-літніх польових робіт, коли батьки були зайняті, а діти опинялися поза їхнім контролем, відчуваючи шкідливий вплив вулиці. Тому наводилася рекоменація чернечим згромадженням в період посиленої зайнятості населення на польових роботах, утримувати дітей в притулках цілий день, а не тільки до полудня, як це було зазвичай [6].

Таким чином, до першого приходу радянської влади на західноукраїнських землях склалася власна система опіки над дітьми-сиротами, побудована на народній ініціативі за участю УГКЦ, релігійних і світських українських товариств на благодійні пожертвування яких створювалися дитячі захоронки, дитячі будинки, ясла, садки. Необхідно відзначити, що система опіки в західних областях продовжувала діяти на народні пожертвування і під час нацистської окупації.

У той же час радянська система опіки над дітьми-сиротами базувалася на основі відповідних постанов, указів, наказів, просякнутих більшовицькою ідеологією. Одним з перших таких базових документів була загальна постанова ВЦВК і РНК УРСР «Положення про заходи щодо боротьби з дитячою безпритульністю» від 23 листопада 1927 р. Нею передбачалося введення ряду заходів по влаштуванню безпритульних дітей. Зокрема передбачалося направляти безпритульних дітей в установи охорони материнства і дитинства Народного комісаріату охорони здоров'я, інтернати закладів соціального виховання і професійної освіти Народного комісаріату освіти, в лікувальні або медико-педагогічні установи Наркомату соціального захисту, в сім'ї трудящих, сільськогосподарські колективи і селянські господарства. Також передбачалася можливість навчання кооперативним об'єднанням або окремими ремісниками і виробничими підприємствами згідно з чинним законодавством. Дітей влаштовували на роботу, згідно трудового законодавства, у школи соціального виховання і професійної освіти. Також згідно «Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і про акти громадянського стану» передбачалася процедура передачі безпритульних дітей під опіку, патронування або усиновлення [3, с. 314].

Даним положенням були визначені органи опіки, які повинні були займатися проблемою подолання дитячої безпритульності. Зокрема, в союзних і автономних республіках робота по організації і реалізації заходів щодо дітей у віці від 4 до 18 років покладалася на Народний комісаріат освіти, а до 4 років - на Наркомати охорони здоров'я. Відповідно на рівні країв, областей і районів - на місцеві органи наркоматів освіти і здоров'я, а в сільській місцевості - на сільські Ради депутатів трудящих. На місцях створювалися відділи соціальної опіки, що діяли на основі інструкції, затвердженої Народним комісаріатом освіти. Піклувальні ради при органах соціального забезпечення і районних виконавчих комітетів, а також міські, селищні та сільські Ради встановлювали опіку і здійснювали заходи піклування про неповнолітніх в порядку, встановленому законом. Крім того, боротьбу з дитячою безпритульністю вели громадські організації відповідно до своїх статутів та положень, координуючи роботу з Центральною комісією допомоги дітям при ВЦВК і з місцевими комісіями допомоги дітям, які діяли на основі відповідних положень.

Важливо відзначити і той факт, що цим Положенням визначалися джерела фінансування заходів протидії з дитячою безпритульністю, а саме: 1) з державного та місцевих бюджетів і 2) за рахунок коштів Центральній комісії допомоги дітям при ВЦВК і її місцевих органів, республіканського і місцевих фондів допомоги безпритульним дітям імені В.І.Леніна; 3) за рахунок спеціальних коштів підприємств (майстерень, радянських господарств) при дитячих установах; 4) за рахунок спеціальних асигнувань уряду на ці цілі; 5) за рахунок фінансів громадських організацій, які мали на меті боротьбу з дитячою безпритульністю [3, с. 315].

У спільній постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності» від 31 травня 1935 року було визначено, що Наркомати союзних республік, повинні були займатися проблемою дитячої безпритульності і бездоглядності та визначено типи дитячих установ, які перебували в їх підпорядкуванні. Зокрема, у відання Наркомату освіти ставилися дитячі будинки «нормального типу» для дітей позбавлених засобів існування, дитячі будинки, які утримувалися за рахунок батьків і дитячі будинки для «важких вихованців»; в Наркомат охорони здоров'я - спеціальні дитячі будинки для дітей, які потребують тривалого лікування; в Наркомат соціального забезпечення - спеціальні дитячі будинки для дітей-інвалідів [5, с. 194].

У 1930-ті рр. на органи НКВС було покладено завдання виявляти та брати на облік бездоглядних та безпритульних дітей і через дитячі кімнати міліції і приймачі -розподільники, направляти їх в дитячі будинки. З метою пошуку батьків постановою передбачалося створення Центрального довідкового дитячого столу і довідкових адресних дитячих столів при обласних управліннях НКВС, в яких заносилися до реєстру всі діти, які проходили через дитячі кімнати міліції і приймальники-розподільники із зазначенням адреси їх подальшого перебування [9, арк. 41].

Аналогічну за змістом постанову прийняли 27 березня 1943 РНК УРСР і ЦК КП(б)У, в якій вимагали від місцевих органів влади станом на 1 квітня 1943 року розробити детальний план організації для дітей-сиріт, батьки яких загинули на фронтах війни, спеціальних дитячих будинків, в районах, звільнених від нацистських окупантів. Відновлення і створення нових дитячих будинків покладалася на Наркомат освіти УРСР, а в областях - на обласні відділи народної освіти і виконкоми місцевих Рад депутатів трудящих [7, с. 341-342].

З метою недопущення подальшого зростання злочинності в середовищі безпритульних дітей і, відповідно, її профілактики, РНК СРСР 15 червня 1943 р. ухвалила постанову «Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством», в якій від органів НКВД крім збільшення кількості дитячих кімнат міліції та приймальників -розподільників, вимагали також і розширення мережі дитячих трудових виховних колоній і дитячих колоній, в яких мали утримуватися підлітки у віці від 11 до 16 років [13].

Важливим в плані відновлення і розширення мережі дитячих сирітських установ була постанова РНК СРСР від 1 вересня 1943 «Про поліпшення роботи дитячих будинків». У ньому від наркоматів освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення вимагалося активізувати роботу з розширення мережі дитячих будинків на звільнених територіях і по влаштуванню до них дітей - сиріт. Також надавалися інструкції стосовно забезпечення дитячих будинків необхідним інвентарем, продуктами харчування, санітарно-медичним обладнанням, а також кваліфікованими кадрами [4, с. 305-307].

У більшості звільнених від нацистських окупантів територіях України роботу по відновленню дитячих будинків доводилося починати практично з нуля, оскільки майже всі колишні приміщення перебували в зруйнованому або напівзруйнованому стані.

Висновки

Таким чином, характеризуючи радянських і польське законодавство міжвоєнного періоду в сфері протидії та боротьби з дитячою безпритульністю слід зробити наступні висновки:

для західноукраїнських земель було характерно вирішення питання дитячої безпритульності завдяки ініціативі громадських інститутів і церкви, а для УРСР - нормативно-правове регулювання та чіткі ідеологічні рамки;

характерною рисою боротьби з дитячою безпритульністю на західноукраїнських землях було створення благодійних установ, які дбали про дітей, займалися їхнім вихованням і освітою;

в Радянській Україні боротьба з дитячою безпритульністю та бездоглядністю здійснювалася в таких формах, як створення спеціалізованих державних і громадських установ, а саме дитячих будинків та інтернатів, дитячих кімнат, столів обліку, дитячих приймальників -розподільників.

Абсолютно різні підходи до вирішення складної соціальної проблеми продемонстрували існування виваженої політики в даній сфері. Однак, якщо Польща, практично жодним чином не регулювала на правовому рівні проблему дитячої безпритульності, віддавши її вирішення на розгляд громадських організацій, то радянське право нагромадило численну нормативну базу, що змогла на середину 1950-х років вирішити проблему дитячої безпритульності.

Список використаних джерел

1. Греко-католицька церква і добродійність // Мета. - 1931. - 5 липня.

2. Лициняк В. Товариство «Захист ім. митрополита Андрея графа Шептицького для сиріт у

3. Львові» (Його початок і розвиток по кінець 1925 р.) // Богословія. - 1926. - С. 78-84.

4. Михайленко П.П., Кондратьев Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах. У 3-х т.

5. Том 2. 1926-1945 / П.П. Михайленко, Я.Ю. Кондратьєв. - К.: Генеза, 1999. - 412 с.

6. Народное образование. Основные постановления, приказы и инструкции. - М.: Госучпедгиз, 1948. - 482 с.

7. Подкур Р. «Дитячий ГУЛАГ» в контексті політики державного терору (1937-1939 рр.) / Р. Подкур // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - К.: Міжнародний благодійний фонд «Видавництво СФЕРА», 2008. - №28. - С. 189-204.

8. Розпорядок митрополичого ординаріату про захоронки й дитячі садки // Мета. - 1939. - 21 травня

9. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941 -1945 гг. Док. и матер.: В 3-х т.

10. Т. 2. - Док. № 254. - С. 341-342.

11. Українська рада суспільної опіки // Діло. - 1933. - 6 травня.

12. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 73. - Спр. 332. - Арк. 41

13. ЦДІАЛ. - Ф. 358. - Оп. 1. - Спр. 115. - Арк. 66.

14. ЦДІАУ. - Ф. 572. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 18.

15. ЦДІАУ. - Ф.572. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 5-8.

16. Шевченко А., Шевченко Д. Національна політика СРСР у сфері боротьби з дитячою безпритульністю і бездоглядністю у 1941-1945 рр. / А. Шевченко, Д. Шевченко

17. Андрухив О. И. Сравнительная характеристика правовых мер советского и польского правительства межвоенных десятилетий в сфере противодействия детской беспризорности

Размещено на Allbest.ru