Перші кроки Директорії у грудні 1918 - січні 1919 рр. за спогадами діячів української революції

Ігор Кушко

М. Ковалевський у своїх мемуарах дав характеристику кожному члену Директорії: «До неї належав Володимир Винниченко, який за часів Української Центральної Ради був першим головою Генерального Секретаріату і прем'єр-міністром, Симон Петлюра, який тримав у своїх руках команду Республіканської армії і був її Головним Отаманом, Федір Швець, учений геолог, якого висунула на це становище Всеукраїнська Селянська Спілка, Андрій Макаренко, який визначився ще під час першого революційного періоду, як організатор українських залізничників і суддя Панас Андрієвський, який був провідником так званої партії соціалістів-самостійників і тримав зв'язок з правим крилом українського суспільства» [Ковалевський, 1960 : 534]. Він наголошує, що відбувалися постійні суперечки між С. Петлюрою та В. Винниченком, що позначилося на ефективній роботі державного органу: «Як я вже згадував, у Києві утворилось два осередки державної влади. Легальним і явним осередком була Директорія та уряд. Другим, так би мовити, закулісовим осередком влади були наші вищі військові кола з Головним Отаманом Симоном Петлюрою на чолі. Вищі наші старшини були тієї думки, що поки не наступлять нормальні умови, себто поки не устабілізується ситуація на західних і північних кордонах України, вони мають право впливати на біг державних справ і творити, так би мовити, диспозиційний осередок, який може функціонувати значно швидше, аніж бюрократична машина уряду й Директорії» [Ковалевський, 1960 : 537]. Такі самі зауваження до роботи Директорії ми находимо у спогадах Є. Коновальця. [Копиленко, 1997 : 122].

М. Ковалевський доводить, що Директорія стала державним органом після того, як на Трудовому Конгресі було прийнято постанову про неї. За якою вона стала верховним органом влади і мала здійснювати свою владу до моменту скликання наступних парламентських виборів: «... постанову про Директорію як верховний орган влади. На підставі цієї постанови Директорія мала здійснювати свою владу аж до переведення нормальних парламентарних виборів на підставі конституції.» [Ковалевський, 1960 : 534].

Під час Української революції обіймав посаду міністра закордонних справ в Українській державі Дорошенко Дмитро Іванович - політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Його мемуари є цінним історичним джерелом, саме тому автор поєднав його діяльність як державного діяча, історика і мемуариста, що надає його спогадам високої достовірності. У них він критично ставився до роботи Директорії і надав цінну інформацію про її роботу в перші два місяці існування. По-перше, уряд не мав авторитету серед народу: «Дивлячись збоку, справді не можна було не прийти до висновку, що новий лад довго не вдержиться. Влада не мала авторитету .... Отже й Директорія, викликавши цього духа деструкції, не могла вже дати собі з цим ради. Та армія, що так легко й швидко зібралася в її руках в листопаді, ще легше й швидше розлетілась і розтанула, коли головна мета - повалення Гетьмана - була досягнута.» [Дорошенко, 1969 : 398]. По-друге, скинувши уряд Гетьмана, по всій території Української Народної Республіки панувала анархія, і у провінціях люди чекали приходу більшовиків: «Приїжджі з провінції оповідали, що там шириться повна анархія і всі ждуть приходу большевиків.» [Дорошенко, 1969 : 399]. По-третє, витрачалися величезні кошти на цькування прихильників уряду Гетьмана, що призвело до виїзду з території УНР «свідомих українців»: «Нова влада почала з того, що одним почерком пера позвільняла з посад усіх урядовців, призначених за Гетьмана [Дорошенко, 1969 : 399].. Я вже тільки що говорив, що серед українського громадянства запанувала якась «тяга» закордон: хто тільки міг, старався записатись до якоїсь дипломатичної місії й виїхати.» [Дорошенко, 1969 : 400]. По-четверте, влада Директорії була маріонеткова в руках лівих партій: «Верховна влада, здійснена в Директорії з п'яти осіб, випадково зведених до купи, і з Ради Народніх Міністрів, опилилась іграшкою в руках лівих партій, що почали боротись між собою за перевагу.» [Дорошенко, 1969 : 400].

У період Директорії УНР Галаган Микола Михайлович обіймав посаду комісара Міністерства військових справ. Очолював надзвичайну дипломатичну місію Директорії УНР в Угорщині. Під час української революції був політичним діячем, членом Української Центральної Ради, працював у департаменті загальних справ міністерства народного здоров'я був членом Українського національного Союзу, брав безпосередню участь у поваленні уряду П. Скоропадського.

У своїх спогадах акцентує увагу на суперечках між цивільною і військовою адміністрацією. Так, М. Галаган вважає, що «Директорія розділилась: цивільна частина Директорії мала приїхати вже скоро, а військова ц. т. Головний Отаман, мала прибути пізніше, окремо від інших.» [Галаган, 2005 : 398]. Він дає важливу інформацію про роботу міністерства народного здоров'я, а саме те, що з перших днів приходу нової влади міністерство зовсім не працювало за призначенням, керівники мінялися і не виконували своїх прямих обов'язків: «Дуже недовгий час довелось нам служити під керівництвом нового міністра, бо він скоро нас покинув. Ми не відчули й не пізнали на собі ні позитивних, ні негативних особливостей нового керівництва, бо наш новий міністр систематично не урядував, приходив до міністерства наворотами на короткий час, а потім скоро відходив по якихось справах. Найважніше розпорядження нового міністра, яке я особисто одержав, був наказ справити нове гарне умеблювання для його кабінету. Справили і поставили те умеблювання, але на ньому новий міністр уже не урядував, бо зовсім несподівано для нас скоро від'їхав до Парижа.» [Галаган, 2005 : 400]. Не було чітких кроків у державному будівництві УНР. Відбувся розкол в УСДРП щодо подальшого розвитку країни. Директорія не мала чіткої міжнародної політики: «Сусідство совітсько-комуністичної Москви відбивалось на житті України не тільки тим, що звідти постійно загрожувала небезпека оружного нападу на Україну ... що різні круги по-різному оцінювали те явище. ... VI конгрес УСДРП 10 січня 1919 р. Тут уже цілком виразно визначилась різниця в поглядах двох течій. На чолі правішої стояв М. Порш і В. Винниченко, а ліву течію заступали М. Ткаченко і А. Пісоцький; середню позицію займала група делегатів на чолі з І. Мазепою. Конгрес скінчився, в суті, перемогою середньої течії, до якої прилучилась і правіша.» [Галаган, 2005 : 401].

Під час революції Андрієвський Віктор Никанорович був Полтавським губернським комісаром народної освіти. З приходом більшовиків до Полтави виїхав до Галичини, де керував продовольчим департаментом Державного секретаріату харчових справ ЗУНР. У його мемуарах знаходимо інформацію про роботу Директорії. З приходом її до влади вона не мала на кого опертися, якщо на початкову етапі українці підтримували владу, то через деякий час вони від неї відмовлялися. За непослідовні кроки і нечітку державницьку політику роботу Директорії почали критикували: «Вона не мала на кого опертися. Слова про «народ», «трудовий народ» і т. п. нічого нікому не говорили, і хоч у своїх відозвах Директорія раз-у-раз їх уживала і до «народа» апелювала, ширші маси ставилися мляво й байдуже до таких покликів, бо не знали певно, що то власне значить оте слово «народ»?» [Андрієвський, 1923 : 3]. В. Андрієвський негативно ставився до С. Петлюри і В. Винниченка через їхню неспроможність керувати державою: «Нездарність їх обох я добре знав. Знав, що й до ніякої державно-будівничої роботи вони непридатні. Не думав я також, щоб недавня минувшина наша чого навчила їх, бо наших соціялістів московського виховання навіть могила не навчить - в тім я свято переконаний і до сьогодні!» [Андрієвський, 1923 : 11]. Очевидець української революції негативно відносився до призначень державних службовців на посади комітетів і комісарів, бо вони займалися грабіжництвом і мародерством: «Знаєте, ми, багатші козаки, збіралися було допомогти Директорії по щирости усім, чим тільки можемо. ... Та хіба за такою владою можна нам іти, коли вона знова нас обявила непевними і непотрібними людьми, а наше майно ми мусимо віддавати як і раніше шляхом усяких «реквізицій», «конфіскацій» і простого грабіжу?... Знова по селах понастановлювано комітети «бєднєйших», знов розбишаки й конокради поставали на чолі отих комітетів, «бєднєйші» відбірають у нас зброю і конфіскують хліб, свиней, овес, солому» [Андрієвський, 1923 : 14]. Критикував Директорію за нечіткі кроки у державницькій політиці: «Нерішучість, незнання, на яку ступити, нашої «демократії» в центрі, давалася відчувати і в нас у провінції. Такі акти, як уже згаданий мною маніфест про Трудовий Конґрес, збивали з пантелику й нашу бідну провінціяльну «демократію»! Так добре почата справа з Національним Союзом заохотила було полтавських соціалістів і до дальшого співділання з українською «буржуазією» ...» [Андрієвський, 1923 : 28].

Активним учасником протигетьманського повстання був Шаповал Микита Юхимович. З приходом до влади Директорії був міністром земельних справ в уряді В. Чехівського. У його спогадах знаходимо детальну підготовку антигетьманського повстання, а також вибори членів Директорії [Шаповал, 1958 : 66 - 67]. Зроблено детальний опис роботи Ради Міністрів і його членів, що є важливим для бачення того, як працювала державна машина після перемоги

Директорії. Автор наголошує, що всі закони, які вони напрацювали в Раді Міністрів, були ухвалені Директорією і затверджені Трудовим Конгресом: «Другою великою подією було проголошення нових законів: закону про ліси 7 січня і закону про землю 8 січня. Почуваю себе й досі гордим і щасливим, що на мою долю припала велика честь виробляти ці закони, як прийняті нашою Радою Міністрів, так і ухвалені Директорією і згодом одноголосно стверджені Трудовим Конгресом України.» [Шаповал, 1958 : 71]. М. Шаповал наголошує, що в складі Директорії відбувся розкол між цивільною і військовою адміністрацією. Військові хотіли примиритися з Антантою і йти війною проти Росії, а цивільна на порозуміння з Москвою: «Але українська політика розкололася. Частина військових начальників взагалі була проти всякого порозуміння з Москвою, а навпаки за порозуміння з Антантою і за війну проти большевизму, навіть взагалі проти соціяльної революції.» [Шаповал, 1958 : 66 - 74].

Під час української революції Мазепа Ісаак Прохорович обіймав посаду керівника уряду Української Народної Республіки періоду Директорії. Державотворчі процеси бачив із середини. Негативно ставився до державницької політики Директорії на початковому етапі, наводячи приклади з її роботи в Одесі: «Саме в цей час (10 грудня) українські війська зайняли Одесу. Тільки невелика частина міста залишилась в руках російських добровольців. Українці мали повну можливість поширити свою владу на ціле місто. Але Директорія, в зв'язку зі своїми переговорами з Енно, заборонила ворожі кроки проти добровольців, яких протегували французи. Наслідком цього рішення українським військам довелося незабаром зовсім залишити місто.» [Мазепа, 2003 : 71]. У січні 1919 р. у складі Директорії почався розкол. За мемуарами І. Мазепи можна виділити дві складові розколу: по-перше, члени діючої верхівки не могли обрати єдиний зовнішньополітичний вектор між Антантою і Радянською Росією: «В уряді Директорії йшла боротьба між двома напрямами: одні стояли за порозуміння з Антантою, другі - за союз з Москвою.» [Мазепа, 2003 : 74]; по-друге, нечітка державницька політика, що призвела до розколу у військах армії УНР; це можна прослідкувати за виступами і державними кроками В. Винниченка, який, як політик, жив хвилевими настроями й не мав сталого погляду на державні справи. Можна також простежити, що голова Директорії і голова уряду по-різному дивилися на основні кроки державного будівництва: «Але політика Директорії не об'єднала українських національних сил: вона викликала опозицію як з права, так і зліва. Вже на початку січня, через незадоволення політикою Директорії, збольшевичилася одна з найбільших повстанських груп під командою отамана Григор'єва на Херсонщині. Слідом за цею групою Дніпровська дивізія, що була розташована в Святошині біля Києва, стає в опозицію до Директорії і під проводом отамана Зеленого самочинно вирушає до Трипілля, де оголошує совітські гасла [Мазепа, 2003 : 76]. ... Виявилось, що голова Директорії й голова уряду по різному дивилися на основні завдання української політики.» [Мазепа, 2003 : 79]. У січні 1919 р., робота Директорії була паралізована. Українська політична еліта розділилася на три табори у розбудові держави: перші хотіли продовження політики Директорії, другі хотіли встановлення диктатури пролетаріату, треті - диктатуру військових: «Ніхто не знав, яка політика Директорії. [Мазепа, 2003 : 80]. Зазначив, що серед українського суспільства є три напрямки, а саме: за продовження дотеперішньої політики Директорії, за встановлення диктатури пролетаріату й за диктатуру військову, отже бажано обмінятися думками та зайняти якусь спільну лінію.» [Мазепа, 2003 : 81].

З приходом до влади Директорії, Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (український військовий діяч, генерал-полковник армії УНР) займався розбудовою Збройних сил України. У його мемуарах, що збереглися до наших часів, він не давав ніяких політичних характеристик роботі Директорії: «Не думаю подавати тут своєї оцінки цієї події - історія дасть свій присуд» [Омелянович-Павленко, 2007 : 109]. М. Омелянович-Павленко, завершуючи свої спогади, написав такі слова, що найкраще показало політичну діяльність Директорії у грудні 1918 р.: «політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні гріхи: заздрість, персональну амбітність, . зловживання друкованим словом, - гріх може найбільший при низькій політичній освіченості мас, - нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначно навмисному розбиттю сил . невиправиме фантазування і будування справ на підставі знаменитого прислів'я: «якось то буде», що мені особисто доводилось чути від найвідповідальніших наших політиків» [Омелянович-Павленко, 2007 : 106].

Одним із будівничих української армії періоду Директорії був Коновалець Євген Михайлович (військовий і політичний діяч, полковник армії Української Народної Республіки, комендант Української військової організації, голова проводу українських націоналістів, голова Організації українських націоналістів). У мемуарах, які дійшли до нашого часу, негативно відносився до державницьких кроків у Директорії, а саме до розбудови армії. Був противником тотальної мобілізації. Стверджував, що в той період не було достатньої кількості фахових офіцерів, що призвело до низької військової підготовки у сформованих військових формуваннях, що в подальшому призвело до «отаманщини»: «Для планового переведення мобілізації не мала Директорія відповідного апарату, не було відповідної кількосте старшин і підстаршин, не було теж налагоджене діло озброєння та омундуровання. Січові Стрільці заступали тоді думку, що наслідком такої загальної мобілізації потворяться дуже скоро незорганізовані та нездисципліновані частини, які, полишені на самих себе, будуть готові на всякі самочинні виступи. Дальшим важним аргументом проти оголошення загальної мобілізації» [Коновалець, 1928 : 16 - 17]. Наголошує Є. Коновалець на тому, що Директорія була розділена і не було одностайного погляду з того чи іншого питання: «Навпаки, кожний з членів Директорії, крім Винниченка, старався створити собі свою власну військову частину, на яку міг би спиратися, як на свою гвардію. Небіжчик Петлюра, змагаючись з Винниченком за значіння й впливи в Директорії та Українській Народній Республіці, грішив деколи у відношенні до війська.» [Коновалець, 1928 : 18]. Через нечіткі політичні кроки Директорії, негативно позначилося на армії і суспільстві: «Тим часом кожний день неясности й непевности погано відбивався з одного боку на тактиці незоріентованих виконавчих орґанів київської влади, з другого - на настроях війська. Політика хитаннь між крайностями - від московських большевиків до французьких генералів - підірвала авторитет Директорії та впливала на всіх дуже деморалізуючо» [Коновалець, 1928 : 20].

Під час української революції Донцов Дмитро Іванович (політичний діяч, літературний критик, теоретик та ідеолог українського націоналізму) очолив Українське телеграфне агентство і Державне бюро преси, був керівником пресової та інформаційної місії у Берліні. У його спогадах, які дійшли до нас, є цікава інформація про роботу Директорії у грудні 1918 - січень 1919 рр.. Він занотував, що в кінці грудня у складі Директорії почався розбрат. Недосвідчених політиків ставили на державні посади. Міністром закордонних справ поставили людину, яка не знала жодної іноземної мови і за кордоном не була: «В колах Директорії - безлад і прострація. Винниченко грозить відходом. Експансивний Швець хоче або застрілитися, або когось застрілити. Невідомо чи встані Петлюра опиратися Винниченкові. ... На міністрів призначено хлопчаків, або туманів. Міністр закордонних справ, Чехівський, не знає ні одної чужої мови, поза Україною ніде не бував.» [Донцов, 1954 : 95].

З початком української революції 1917 - 1921 рр. Чикаленко Євген Харламович був одним із ініціаторів скликання Центральної Ради. Участь у політичній діяльності не брав. За спогадами Є. Чикаленка Директорія почала впроваджувати політику українізації, що призвела в місті до негативних наслідків, оскільки на той час воно було російськомовне. За такої політики населення, яке активно підтримувало політику Директорії, від неї відмовлялося: «Директорія підняла боротьбу з ь та ы: найгостріше заказано, щоб втри дні всі російські вивіски, написи, як державні, громадські, так і приватні, було знято, а через два тижні почеплено, з грамотно написаними українськими. Піднялась в городі суєта, повна комізму і драматизму: робочі і матеріал надзвичайно дорогі, люди не знають укр. мови, бігають, шукають знавців і всі кленуть, проклинають українську владу, бажаючи їй швидше згинути.» [Чикаленко, 2011 : 238]. У своїй політиці вона опиралася на неблагонадійних елементів, а треба було залучати дрібну буржуазію. Вона була б надійною опорою новоствореної держави: «Замість того, щоб опертись на дрібну буржуазію, яка в Україні самий надійний клас, Директорія, так як і Ц. Рада, хоче спертись на анархічну голоту, яка здатна тільки руйнувати державу, а не будувати ... А через те скрізь по селах і городах грабежі, розбої, повна анархія; армія не слухає своїх начальників;» [Чикаленко, 2011 : 239]. Директорія за словами Є. Чикаленка не розбудувала чіткої системи державного апарату, наслідком стала анархія і «отаманія»: «Вони в селах верховодять, хоч їх і значна меншість, бо користуються одсутністю влади на місцях» [Чикаленко, 2011 : 243].

Активним учасником української революції був Винниченко Володимир Кирилович, за що неодноразово переслідувався. Під час української революції був членом Центральної ради, очолював Генеральний секретаріат, був генеральним секретарем внутрішніх справ, очолював власне Директорію.

В. Винниченко зазначає, що на етапі створення Директорії між членами виникли суперечки: «В той час, як усі представники партій з таким риском одбували останнє засідання, намічали й виробляєш план спільної акції, С. Петлюра виїхав у Білу Церкву й тут поспішив видати від свого імени Універсал до народу з закликом до повстання.» [Винниченко, 1920 : 123 - 124]. З приходом до влади Директорія зіткнулася з проблемою вибору системи - радянська чи європейська. Через невизначеність орган влади не міг нормально функціонувати: «поставив перед Директорією питання про прійняття сістеми радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на ґрунт чисто соціалістичної революції. Цим, розуміється, ми одштовхнули б од себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи. ... Але переважна більшість членів Директорії на чолі з С. Петлюрою поставилась негативно до мого внесення. Основною причиною цього був, розуміється, їхній «поміркованій», дрібно-буржуазний світогляд.». [Винниченко, 1920 : 134 - 13б]. Отримавши владу у Києві, Директорія так і не змогла закріпитися на місцевому рівні. Не дочекавшись закону про місцеві ради, місцеві революціонери почали створювати свої органи влади: «І через те революційні елементи, не дожидаючись «закону» про трудові ради, самі творили революційні контрольні й керуючі органи влади на місцях» [Винниченко, 1920 : 145]. За мемуарами В. Винниченка можна зробити висновок, що у роботі Директорії з самого початку його створення були постійні розбіжності у початкових кроках будівництва країни.

Один із очільників Ради Народних Міністрів УНР доби Директорії - Мартос Борис Миколайович, який був також міністром фінансів і міністром продовольчих справ. У своїх мемуарах він позитивно ставиться до роботи Директорії у перші місяці. Проте ним було виділено два основних недоліки у його роботі: по-перше, не вистачало кваліфікованих працівників,: «Ще більший брак фахових сил відчувався в різних установах.» [Мартос, 1989 : 164]; по-друге, нечітка політика Директорії у проведенні мобілізації й організації війська, що призвело до «Отаманії»: «Директорія Української Народньої Республіки нашвидку перевела мобілізацію, і хоч на мобілізацію з'явилося понад 400.000 війська, через те, що мало було свідомих українських старшин, полки не були добре зорганізовані.» [Мартос, 1989 : 170].

Висновки