Фабрикування звинувачень як засіб викорінення вільнодумства на прикладі боротьби з "Польською організацією військовою" та "українськими націоналістами" в окремих районах Вінниччини в 1933-1938 рр.

The article reveals the fabrication by the Soviet repressive organs of the case concerning the activities of "Polish Military organization" and "Ukrainian nationalists" in the period from 1933 till 1938 in some districts of Vinnytsia region, the causes and mechanism of the destruction of Polish and Ukrainian activists in the face of increased repressions and suppression of national resistance in Ukraine after the Holodomor of1932-1933.

В статье раскрывается борьба советских репрессивных органов з "Польской Организацией Войсковой" и "украинскими националистами" в период с 1933 по 1938 год в отдельных районах Винницкой области, причины и механизм уничтожения польских та украинских активистов в условиях усиления репрессий и удушения национального сопротивления на територии Украины после Голодомора 1932-1933гг.

Ключевые слова: польская организация войсковая, украинская националистическая контрреволюционная организация, репрессии, диверсионная деятельность, гибридная война, петлюровцы, кулаки, классовая борьба, российский империализм.

Давно забута справа "Польської Організації Військової" (ПОВ), про яку чимало написано як в Україні, так і в Польщі [1], була ініційована керівництвом СРСР та УСРР в 1933 - 1935рр. з метою боротьби з "польським національним елементом", який після проголошення політики "коренізації" увірував у можливість відродження польської мови, культури, традицій тощо. Результатом цих сподівань була поява в 20-х роках чималої кількості польських культурно-просвітницьких товариств, створене польське бюро ЦК КП(б)У, існував інститут польської пролетарської культури при ВУАН, Польський педагогічний інститут. Та це тривало недовго. В жовтні 1933р. розпочався кадровий трус серед тих поляків, котрі працювали на керівних посадах у колгоспах, сільрадах, райвиконкомах, а також клубах, школах, лікарнях тощо. В життя почала активно втілюватися політична установка щодо посилення класової боротьби, в якій наголошувалося на необхідності виявлення контрреволюційних та антирадянських елементів у середовищі не тільки українців, а й усіх національних меншин, особливо поляків. Їх звинувачували у підтримці контактів з-за кордоном, шпигуванні в інтересах польського генштабу, розбудові власної агентури. Вказувалося, що, просочуючись в партію та керівні посади в державі, вони прагнуть полонізувати значну частину українців через захоплення різноманітних культурно-освітніх інституцій, готуючи грунт до інтервенції Польщі й повалення диктатури пролетаріату в Україні. Наприкінці 1933 - початку 1934рр. було сфабриковано справу Вінницького центру ПОВ, за якою засудили 52 особи, в основному працівників культурно-освітніх установ. Фабрикував цю справу в.о. начальника секретно - політичного відділу Вінницького обласного ГПУ Соломон Брук (розстріляний у лютому 1938 р. за участь у "троцькістській змові"). Головним, кого звинувачували, був Андрій Якович Григорович, 1878 р. народження, інспектор у польських справах Вінницького обласного відділу освіти. Коли Григорович зайшов до кабінету Брука і почав виправдовуватися та відкидати пред'явлені йому звинувачення, той кинув фразу: "Якщо ви заарештовані органами ГПУ, слід бути маленьким". [2, с. 20,22] Це був початок репресій, які, здавалося, до 1936р. поступово почали вщухати.

Але уже в 1936р. на Вінниччині розпочалася активна кампанія щодо закриття польських шкіл. 11 серпня 1937р. був виданий оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова за №00485, до якого долучався закритий лист місцевим органам НКВС. У ньому йшлося про фашистсько-повстанську диверсійну діяльність польської розвідки та осередки ПОВ, які впродовж серпня - листопада 1937 р. потрібно було повністю ліквідувати. [2,с.363]

Цей наказ використовувався радянськими репресивними органами з метою знищення будь-якого політичного спротиву не тільки серед польського населення України, але й серед самих українців в середовищі яких це населення перебувало. Під особливу " опіку" органів НКВС, в першу чергу, попали люди з вищою освітою: науковці, учителі, лікарі, літератори, культурно-освітні працівники. Хтось із них працював на різних керівних посадах, хтось мав активну життєву позицію, а хтось просто необережно висловився.

Часто за участь в роботі польських організацій заарештовували й українців, які не тільки не були етнічними поляками, але й не мали відношення до польського національного середовища. Їх звинувачували, якщо не за участь в ПОВ, то за участь в українському націоналістичному підпіллі й контрреволюції, що було рівнозначним і пов 'язувалося з діяльністю "пеовяків". Напевне, після голодомору 1932-1933рр., потрібно було остаточно добити в Україні будь-який спротив, який би нагадував боротьбу українців за право будувати свою державу і бажання поляків мирно жити в ній разом з українцями. Ось саме це не входило в інтереси Москви, оскільки більшовицька політична верхівка не вважала, що поляки й українці мають право на свою національну ідентичність, рівно як і на свою державу. Свідченням цього є вся історія україно- польсько - російських, відносин починаючи, як мінімум, з XVII ст.. У 20- 30-х роках ХХ ст. це проявилося особливо.

Репресії проти польського та українського "національного елементу" активізувалися з новою силою в 1937-1938рр. Одним із перших, кого звинуватили за участь у контрреволюційній організації ПОВ, шпигунстві, проведені диверсійної роботи на Вінниччині, був директор неповної середньої школи с. Дзялова (сьогодні Камяногірка Жмеринського району) Боцмановський Віктор Іванович. На момент арешту йому виповнилося 30 років. Боцмановський мав шестирічну доньку Галину та п'ятимісячного сина Михайла. Заарештували його 5 травня 1938 р. Напередодні в Дзялові, за тими ж звинуваченнями, був заарештований Малаховський Мар'ян Миколаєвич, 1905 року народження, який до цього моменту майже місяць просидів у Вінницькій тюрмі. Разом з ним 19 квітня 1938 р. заарештували Чорного Афанасія Петровича і Малаховського Степана Войцеховича. 17 травня 1938 р. видали постанову на арешт Рафаїла Йосипа Васильовича, жителя с. Тарасівки, який працював учителем місцевої школи хоча родом був із Дзялова. В травні 1938 р. Дзялівська сільська рада повідомляла, що батько Рафаїла Йосипа до революції мав 1га лісу, хату, клуню, хлів, комору, 2 бугая і 2 корови, 12 свиней і 20 овець. Володів усім необхідним реманентом і використовував найману робочу силу. Його майно під час колективізації було розпродане, а сам він вступив в 1932р. до колгоспу. Дядько Рафаїла Йосипа, Михайло Тихонович Рафаїл, у 1932р. висланий з конфіскацією майна за невиконання хлібозаготівлі. Інший його дядько, Петро Рафаїл, також розкуркулений, а в 1937р. забраний органами НКВС. Та ж сама доля спіткала і тітку Катерину. [3, арк. 51, 52, 57, 59, 66, 68, 73, 74, 77]

17 травня 1938р. заарештували поляка, жителя сусіднього села Мовчанів Годловського Віталія Францевича, 1901 року народження. Йому інкримінували участь у ПОВ і проведені підривної роботи щодо заходів партії на селі. До того ж Годловського звинувачували в службі у петлюрівській армії й тісному зв'язку з костьолом. [3, арк. 94]

За такими ж звинуваченнями 20 квітня 1938 р. був заарештований Мельон Владислав Пилипович, який ніби-то народився в Польші, а до України прибув з петлюрівською армією. На момент арешту Мельон перебував в с. Телилинцях, одружився на жительці цього села, в якої було 4га землі, й до радянської влади ставився вороже. До того ж Мильон листувався з родичами з-за кордону, що неабияк ускладнювало його ситуацію на момент ув'язнення. [5]

У квітні 1938 р. забрали Зубицького Івана Феліксовича, батько якого служив отаманом у поміщиків Зелінського і Мусяновського. До революції Зубицький проживав зі своїми батьками в с. Тарасівці, де згодом одружився на Маслинській Кароліні Іванівні - полячці, що походила з міщан. У 1915 р. у них народився син Олександр, а в 1927р. донька Ганна. З 1925р. по 1930 р. Зубицький працював у Строїнецькому радгоспі, а в 1930р. повернувся назад в село і вступив до колгоспу. Через два роки його обрали головою. [3, арк. 102,107]

Одночасово в с. Мовчанах заарештували шорника колгоспу ім. Сталіна, поляка Медведського Кароля Івановича, 1873 р. народження. Медведський був вдівцем. Його дружина померла в 1931р. Мав сина Маряна - студента Одеського медінституту. Із сільської ради повідомляли, що Медведський до революції працював керівником групи пожежників у Могилеві-Подільському. Повернувшись в 1917р. в село "підтримував тісний зв'язок із ксьондзами". [3, арк. 108]

17 травня 1938р. видали постанову на арешт Годловського Антона Францевича, який працював в цей період головою сільської ради в Мовчанах. Звинувачували його в участі у ПОВ, провалі всіх державних компаній та тісних зв'язках з костьолом і куркулями. [3, арк. 110,115]

Під арешт потрапив і директор школи с. Олександрівки, Гузишевський Костянтин Лук'янович, та голова сільської ради в с. Кудіївцях, Беш Фома Федотович. Під час слідства Беш розповів, що його сім'ю розкуркулили ще в 1923 р., оскільки батько до революції працював поліцейським у Липовці. Зразу ж після арешту, в 1932 р., батько помер. [3, арк. 134,138] Зі слів Беша, головним керівником ПОВ в Станіславчицькому районі був Гудзішевський К.Л., а в організацію входили Боцмановський Віктор Іванович -директор школи с. Дзялова, Венжин Ян Анжеєвич - голова сільської ради с. Олександрівки, Тичинський Гнат Іванович - коваль колгоспу "Інтернаціонал" с. Олександрівки, Рафаїл Йосип Васильович - завідувач педчастиною школи в с. Кудіївцях. Скоріш за все, що Беш і не знав всіх цих людей, а список йому був запропонований під час слідства у Вінницькій тюрмі. Досить ймовірно, що підписав він свої покази не витримавши тортур, які досить часто застосовувалися в застінках НКВС. Коли взяли в "роботу" Венжина, той мусів вказати на Тичинського, як вихідця з дворянської сім'ї, Стелюка Р.Г., Блажка Ф.Ф., Годзішевського К.Л., Беша Ф.Ф. та Янковського Ф.К. [3, арк. 146] Останній в цій комбінації був чи не головним. Його рідний брат виїхав до Польші ще в 1920р. разом з відступаючими польськими легіонерами і в цей період проживав у Кракові. Не дивлячись на те, що Янковський ніяких зв'язків зі своїм рідним братом не підтримував, це не стало пом'якшуючою обставиною. Після тортур він визнав, що був завербований в 1935р. Рожанським Василем Северяновичем - ветеринаром Станіславчицької ветеринарної лікарні. [3, арк. 157]

Коли заарештували Дзидзберга Петра Тимофійовича, директора середньої школи в с. Носківцях, той визнав, що сам особисто завербував в організацію директора школи с. Кацмазова Бискевича, а також Барта Миколу Кириловича, вчителя німецької мови с. Носковець і Сікорського Мирона Павловича, директора МТС містечка Станіславчик. Таким чином, у списку звинувачених опинилося 11-ть чоловік: Бискевич, Боцмановський В.В., Гудзішевський К.Л., Беш Ф.Ф., Венжин Я.А., Сікорський Я.П. (учитель з Носківців), Барт М.К., Сікорський М.П., Надзиваний І. П. (учитель з Мовчанів), Рожанський В.С. Федоренко І.А. (їздовий з Олександрівки). [3, арк. 176]

Після тривалих тортур Боцмановський підтвердив, що він є учасником контрреволюційної організації ПОВ, в яку був завербований Бискевичем - директором Кацмазівської середньої школи. До того ж визнав, що "протаскував в школу національну ворожнечу і антисемітизм, говорив, що поляки краще навчаються, а ніж діти інших національностей, оскільки мають до цього здібності, а євреї не вміють орати землю і не вміють працювати, а лише вміють торгувати на базарах". Фраза явно прописана не то слідчим, не то агентом НКВС. Попри все Боцмановський зізнався, що входив до керівного ядра організації разом з Бискевичем і особисто завербував Малаховського М.М. та Малаховського С.В. [3, арк. 179]. На цьому слідство завершилося.

27 вересня 1938 р. трійка управління НКВС у Вінницькій області винесла постанову, за якою всі учасники так званої ПОВ, що діяла в Станіславчицькому районі, мали бути розстріляні. Їх розстріляли наступного дня 28 вересня 1938р. скоріш за все у дворі Вінницького

управління. Ось їх прізвища: 1. Годзішевський Костянтин Лук'янович, 1913 р. народження уродженець м. Бару. На момент арешту проживав в с. Кудіївцях, де працював директором неповної середньої школи (заарештований 20 квітня 1938р). 2. Беш Фома Федотович, 1905 р. народження. Народився в містечку Липовець, на момент арешту проживав у с. Олександрівці, де працював головою сільської Ради (заарештований 17 травня 1938р.). 3. Венжин Ян Анжеєвич, також працював в Олексадрівці. 4. Янковський Федір Калістратович, 1893р. народження, житель с. Олександрівки, касир і пасічник місцевого колгоспу (заарештований 20 квітня 1938 р.). 5. Дзидзберг Петро Тимофійович, 1901р. народження, поляк, директор середньої школи в Носківцях (заарештований 17 травня 1938р.). 6. Федоренко Іван Андрійович, 1898 р. народження, колишній петлюрівець до арешту працював їздовим в с. Олександрівка (заарештований 23 травня 1938 р.). 7. Боцмановський Віктор Іванович, 1908р. народження, директор школи с. Дзялова, засуджений до розстрілу як агент польської розвідки (заарештований 17 травня 1938р.). 8. Малаховський Мар'ян Миколайович, 1905 р. народження, поляк, бригадир польової бригади колгоспу "Прогрес" с. Дзялова, засуджений до розстрілу як агент польської розвідки (заарештований 20 квітня 1938р.). 9. Малаховський Степан Войцехович, 1910 р. народження, житель с. Дзялова, засуджений до розстрілу як агент польської розвідки (заарештований 17 травня 1938р.). 10. Рафаїл Йосип Васильович, 1910р. народження, учитель неповної середньої школи с. Тарасівки (заарештований 17 травня 1938р.). 11. Годловський Віталій Францевич, 1901 р. народження, поляк, колишній петлюрівець, конюх колгоспу с. Мовчанів (заарештований 18 травня 1938р.). 12. Мельон Владислав Пилипович, 1898р.народження народився в с. Росоха (Польща) на момент арешту проживав в с. Телилинцях (заарештований 20 квітня 1938р.). 13. Зубицький Іван Феліксович, 1889р.народження, колгоспник с. Тарасівки (заарештований 19 квітня 1938р.). 14. Медведський Кароль Іванович, 1873р. народження, шорник колгоспу с. Мовчанів (заарештований 20 квітня 1938р.). 15. Годловський Антон Францевич, 1902р. народження, їздовий колгоспу с. Мовчанів (заарештований 17 травня 1938р.). [3, арк. 252, 254, 255, 256, 257, 258, 259, 260, 261, 262, 263, 264, 267, 268]

У 1940 р. деякі із дружин репресованих просили про реабілітацію своїх чоловіків, або хоча б якусь інформацію щодо подальшої їх долі, однак відповіді на свої запити вони не отримали. Лише 24 квітня 1958 року справа за №113702 була припинена.

Після розстрілу "пеовяків" взялися за українських націоналістів, яких також прив'язували до Петлюри і діяльності польських спецслужб.

25 серпня 1938р. був заарештований Слотюк Терентій Семенович, касир Станіславчицької райзберкаси, родом із с. Дзялова. В оперативній довідці майор держбезпеки Корабльов писав, що Слотюк Т.С., за показами заарештованого Твердохліба В.М., який визнав себе учасником української контрреволюційної повстанської організації, також є її учасником. На допиті 17 вересня молодший лейтенант Шакалов звинуватив заарештованого в тому, що той, згідно показів Трищука Василя, завербований в антирадянську організацію. [4, арк. 1,2,3, 4,5, 6,7, 8,9]

Наступний допит 7 жовтня 1938р. слідчий розпочав з оприлюднення показів трьох Іванів Ламиги, Лимаря і Штопки. "Ламига, Лимарь і Штопко, - продовжував слідчий,- вказали на те, що ви проводили антирадянську агітацію і вихваляли життя в Польщі". Ці звинувачення, як і попередні Слотюком були заперечені після чого його знову доправили до камери. [4, арк. 10,11]

Напередодні, 27 серпня 1938 р., був допитаний Твердохліб Афанасій Миронович 1905 р. народження, селянин-середняк, який на той час проживав в Станіславчику. Твердохліб попав в поле зору НКВС через свого брата Василя, який в 1919р., після відступу петлюрівських військ з території України, перебрався до Польщі і там оселився. На момент арешту брата, Василь проживав у Кракові. До 1920р. вони листувалися. Після робити це ставало все небезпечніше. Його звинувачували в участі в українській контрреволюційній націоналістичні організації, в яку той нібито вступив восени 1935р. за наполяганням Трищука Василя (останній заарештований в 1937р.). Враховуючи методи роботи НКВС, Афанасій визнав свою участь в неіснуючій організації. Однак деякі моменти допиту, як на мене, могли мати місце, оскільки чимало думаючих людей в розмовах висловлювалися проти тієї політики, яку проводила радянська влада, особливо після того, коли Україна пройшла випробовування голодом 19321933 рр. Афанасій Твердохліб, спілкуючись зі слідчим стосовно Трищука Василя, сказав: "Трищук знав, що я вороже налаштований проти радянської влади, і в одній із розмов він висловився з приводу того, наскільки хорошою була програма батька Петлюри, за яку воював і мій брат. Петлюра хотів Україну зробити самостійною, незалежною від Росії, дати селянину волю і власність, а радянська влада все це відібрала. Трищук признався, що йому доручену створити бойову повстанську групу, яка змогла б, на момент війни, повстати проти радянської влади. Після цього він запропонував мені вступити до цієї групи, до якої на той момент належали Пивнюк Федір Матвійович і Слотюк Терентій Семенович. Останній є розкуркуленим, до того ж, він служив в петлюрівській армії". Не дивлячись на те, що факт зв'язків Слотюка з петлюрівцями не підтвердився, його затримали як учасника контрреволюційної української націоналістичної організації. [4, арк. 12,13]

Далі Твердохліб повідомив, що йому було доручено Трищуком займатися вербуванням осіб, вороже налаштованих проти радянської влади, до якої б національності вони не належали. Так був завербований Кучер Дмитро Федорович, що працював конюхом у колгоспі й погодився потравити колгоспних коней. Дав згоду співпрацювати Лобатюк Фома Степанович, секретар Станіславчицької сільської ради (знятий з посади в 1937р. за невиконання хлібозаготівлі). " З Лобатюком я разом працював у сільській раді, - продовжував Твердохліб. - Якось восени 1936р., коли на дворі йшов дощ, а в сільській раді нікого не було, Лобатюк мені почав доводити, що ведення сільськогосподарства колективним способом не вигідно для селянина. Після чого я йому розповів, що в Станіславчицькому районі створена контрреволюційна повстанська організація. Її завдання - збирати відомості шпигунського характеру. Під час військових дій її учасники будуть здійснювати диверсії і брати участь у збройному повстанні проти радянської влади. Лобатюк з цим погодився. Я йому дав завдання зібрати відомості про кількість осіб, які підлягали мобілізації, а в період війни ці списки потрібно буде знищити. Моє завдання Лобатюк прийняв. Що ж стосується Трищука, то мені він доручив добути відомості про тих, хто піде служити до лав Червоної армії в момент оголошення мобілізації. Коли розпочнеться війна мені було доручено підірвати міст, що з'єднував Дзялів і Станіславчик. В міру можливостей добувати інформацію про розташування частин Червоної армії та її озброєння. Мені вдалося влаштуватися на роботу на посаду завідуючого сепараторним пунктом, куди приходили всі колгоспники, і я вів серед них контрреволюційну агітацію. Всі відомості шпигунського характеру я передавав польській розвідці". [4, арк.16,17,18,19]

Ось така історія. Зрозуміло, що ніяким польським шпигуном Трищук не був, а от висловлюватися проти радянської влади цілком міг. Маючи брата в Кракові, він ставав досить зручним об'єктом для "розкрутки" органами НКВС в боротьбі із так званою ПОВ та українськими націоналістами.

А в цей час в камері Вінницької тюрми продовжував сидіти Терентій Слотюк, звинувачуваний в участі в українській контрреволюційній націоналістичній організації. Терентій народився в Дзялові в 1898 р. Був старшим сином у сім'ї Слотюка Семена і Наталії (в дівоцтві Рафаїл). До революції Терентій служив лакеєм у поміщиків Ротніцького (тримав маєток в с. Олексіївці) та Боднажевського. Дядько Терентія по матері, Рафаїл Михайло в 1931 р. розкуркулений і висланий за межі України. Його брат, Петро Рафаїл заарештований органами НКВС в 1937р., а двоюрідний брат Йосип Рафаїл заарештований в 1938р. (на той момент уже був розстріляний за участь у ПОВ). Рідний брат Терентія, Степан - два рази судимий: за розтрату грошей в кооперативі й крадіжку колгоспного майна, за що в 1938р. йому було відмовлено в паспорті. Рідна тітка Слотюка Малаховська Матрона також розкуркулена і вислана за межі України. Сам же Терентій в 1918р. одружився на доньці офіцера царської армії з містечка Станіславчик. [4, арк. 21]

З такою біографією важко було залишитися живим будучи звинуваченим органами НКВС в контрреволюції й участі в націоналістичному підпіллі.

Із показів Ламиги Івана Клементієвича: "Слотюка Т.С. знаю добре як односельця з 1918р. У цьому році він одружився з дочкою куркуля, колишнього офіцера царської армії, до якого пристав в прийми. В 1932 р. будучи бригадиром польової бригади, проводив неякісні посіви, за що його судили. Після він влаштувався завідуючим магазином в цьому ж колгоспі, де займався крадіжками зерна разом з куркулями за що був знятий. Згодом поступив на роботу в райзберкасу. Працюючи касиром агітував проти підписки на займ. У 1938 р. у розмовах про міжнародне становище Слотюк жалів, що не виїхав до Польщі разом з поміщиком Ротніцьким, в якого довгі роки працював. Ротніцький тепер живе в Польщі добре, а подивіться як живуть селяни у нас, - говорив він. - Їх силою загнали в колгоспи, а тепер знущаються. Добре живуть тільки селяни в Польщі". Підтвердити покази Ламиги стосовно неякісних посівів, агітації проти займу і розмови про міжнародне становище Терентій відмовився. [4, арк. 24,25]

Із показів Штопко Івана Тимофієвича: "Тесть Слотюка Т.С. був вбитий населенням у лісі за звірське відношення до солдатів на фронті. Тривалий час Слотюк працював у поміщика Ротніцького, який підчас революції втік до Польщі. Терентій тривалий час підтримував з Ротніцьким письмовий зв'язок і дуже жалів, що не переїхав разом з ним до Польщі. Радянська влада забрала землю, загнала в колгоспи і давить непосильними податками, - казав він - Ротніцький пише мені хороші листи і жаліє, нерозуміючи чому я з ним не поїхав. Листи Ротніцькому Слотюк відправляв разом з односельцем Твердохлібом через його рідного брата, який втік до Польщі." Покази Штопко І.Т., Сопільняка З.І. і Остапишеного Ф.М., які мало відрізнялися за своєю суттю, Терентій вкотре відкинув і підписувати протокол відмовився. [4, арк. 28,29]

Слідство тривало майже до кінця жовтня. 20 жовтня 1938р. була винесена постанова УНКВС по Вінницькій області, в якій вказувалося, що Слотюк Т.С., будучи неодноразово допитаним, категорично відкидає наявність у нього будь -яких антирадянських зв'язків в тому числі і з Трищуком Василем. Враховуючи те, що Трищук і Твердохліб не дали показів про особисті контрреволюційні зв'язки Слотюка Т.С., правдивість яких перевірити не можливо, оскільки Твердохліб і Трищук засуджені за першою категорією (тобто їх розстріляли), а Ламига І.К., Штопко І.Т.,Остапишен і Сопільняк від показів, які давали раніше, відмовилися, заявивши, що Слотюк Т.С. працював у селі добросовісно і ніяких антирадянських проявів з його боку вони не бачили. До того ж, не підтвердилася інформація про його петлюрівське минуле. Тому управлінням НКВС було прийняте рішення про призупинення кримінального провадження стосовно нього. Рідкісний випадок як на ті часи. 11 листопада 1938р. Слотюк Т.С. був звільнений з-під варти і вийшов на волю. [4, арк. 30,33,36] Згодом прозвітували, що "Польська Організація Військова" та "українська контрреволюційна націоналістична організація" в Станіславчицькому районі успішно розгромлена.

У сусідніх районах відбувалося теж саме. Так, 14 серпня 1937 р. заарештували Тичука Семена Антоновича, 1883 р. народження, жителя с. Каришків Копайгородського району, який до революції служив в царській армії фельдфебелем, мав майже 5 га землі, в 1930 р. був розкуркулений, а в 1931р., за невиконання завдання з хлібозаготівлі, на три роки попав до в'язниці. Для арешту, в ті часи, цього було достатньо. Та не воно стало його причиною. Тичуку пригадали події 1922-1923 рр., коли той разом із Яремчуком Леонтієм та Шаталюком Семеном організовував в селі автокефальну общину з метою відправлення релігійних обрядів українською мовою. І хоча община проіснувала всього три місяці, про неї не забули, згадавши в серпні 1937 р. Один із свідків, якого допитували у цій справі, вказав, що Тичук і Шаталюк "втягували людей в общину, де пропагували ідеї існування самостійної України". Коли в Тичука відібрали хату, він сказав, що "Гітлер, як тільки закінчить з Іспанією, обов'язково піде війною на Росію і ось тоді буде інша влада, і жити буде легше, а відібрану землю віддадуть назад". На те, що община пропагувала ідеї самостійної України, вказували і жителі цього села Мазур Семен Федорович, Перец Родіон Захарович, Рибак Марко Захарович, Тичук Трохим Кирилович, Лука Дем'ян Миколайович.

25 серпня 1937р. Тичук Семен Антонович був засуджений трійкою до 10 років позбавлення волі й відправлений до ГУЛАГу. Подальша його доля невідома. Реабілітований 17 жовтня 1989р. [5, арк. 8,11,13,15,17,23,25,26,28]

18 вересня 1937 р. у Вінницькій тюрмі за членство в " польській диверсійній шпигунській організації" розстріляли Белінського Гелерія Мар'яновича, Дунаєвського Юліана Петровича, Малиновського Степана Вікторовича і Кучинського Олексія Івановича. Останній працював машиністом в депо станції Жмеринка. Народився він у с. Богуславка Одеської області. На момент арешту проживав у м. Жмеринці. Уже після війни дружина Дунаєвського Ю.П. неодноразово зверталася в транспортну прокуратуру з проханням повідомити про долю свого чоловіка, але відповідь отримала лише 2 серпня 1956 р. В листі на її ім'я повідомлялося, що той помер 26 листопада 194 3 р. від "гострого припинення сердечної діяльності". З подібним проханням до Ворошилова зверталася і вдова Белінського Г.М., однак серед живих його уже давно не було. 26 березня 1958р. ця справа була припинена за відсутністю складу злочину, а 27 березня цього ж року їх усіх реабілітували посмертно. [6, арк. 1,109]

Доля цих людей залишається трагічним нагадуванням усій цивілізованій спільності і сучасним політикам того факту, що тоталітарні режими завжди створюють умови для розв'язання внутрішнього конфлікту зі своїми опонентами навіть тоді, коли останні не чинять відкритого опору існуючій політичній системі. Тим більше, що українське суспільство, після проведення колективізації і голодомору 1932-1933рр., було зломлене і не здатне до організованого опору. В той час уже мало хто набирався сміливості відкрито висловлюватися з критикою влади, не кажучи вже про якесь протистояння. Але влада відчувала ставлення до себе з боку народу. Державу, яку вона представляла, народ сприймав як чужу, нав 'язану ззовні силою зброї, обману, шантажу і фальсифікацій. Саме з цього моменту все політичне життя в країні почалося гібридизуватися - коли з високих трибун проголошувалося одне, а на практиці реалізовувалося зовсім інше. Коли іменем народу знищували сам народ. Коли революційна доцільність ставала нормою права, а саме право відкидало принцип презумпції невинуватості, стаючи заручником політичних маніпуляцій.

Більшовизована російська імперія задля свого збереження, всадившись на віз надуманої диктатури пролетаріату, розпочала війну у формі внутрішнього протистояння із тими, хто повірив романтиці революції, не розгледівши, що за нею приховувалося. Природа політики, яку сьогодні проводить російське керівництво криється саме в цьому гібридизованому протистоянні. Рано чи пізно воно мусіло проявити себе не тільки в середині країни, а й на зовнішній арені, знехтувавши не тільки правилами міжнародного співіснування, а й будь - якими етичними нормами. В історії російського імперіалізму так було завжди, навіть тоді, коли цей імперіалізм прикривався гаслами неіснуючої демократії.