Протиепідемічні заходи у м. Вінниці в роки Першої Світової війни

Анотація

У даній статті автор аналізує епідемічний стан міста Вінниці під час Першої Світової війни. Досліджено основні заходи місцевої влади та напрямки по боротьбі із висипним тифом та холерою, порівнюючи із загальноімперськими даними, а також їх результати.

Abstract

The article examines the epidemic state in Vinnytsia during the First World War. The author researches basic activities of local authorities and their work directed against spotted typhus and cholera and compares it with the general imperial data and their results.

Keywords: First World War, Vinnitsa, typhus, cholera, epidemic, sanitation, population.

Аннотация

В данной статье автор анализирует эпидемическое состояние города Винница во время Первой Мировой войны. Исследованы основные мероприятия местной власти и направления по борьбе с сыпным тифом и холерой, сравнивая с общеимперскими данным, а также их результаты.

Ключевые слова: Первая Мировая война, Винница, сыпной тиф, холера, эпидемия, санитария, население

Основна частина

епідемічний світовий війна холера

Актуальність вивчення всіх аспектів історії Першої Світової війни визначена специфікою всіх процесів в країні: масштабністю змін у суспільстві та економіці. Успішні результати цих змін, безумовно, неможливі без врахування досвіду минулого. В цьому плані науковий аналіз всіх тенденцій, період у 1914-1918 рр. має велике практичне значення, оскільки це дає можливість визначити основні напрямки і теми додаткового вивчення української історії першої чверті ХХ ст.

Метою даної публікації є простежити вплив Першої Світової війни на санітарний стан міста, визначити значення і сутність заходів спрямованих на убезпечення населення від інфекційних захворювань, а також показати результати цих дій.

Вплив «Великої війни» на стан міст можна зустрітити як в радянських, так і сучасних виданнях. Серед радянських видань слід виділити роботу К. Васильєва, де показана масштабність захворювань по всій Російській імперії висипним тифом, грипом, малярією під час Першої Світової війни [1]. У роботі іншого радянського історика Л. Камінського проаналізувано захворюваність населення холерою [6]. В сучасній літературі достатньо широко простежується дана тема в роботах О. Реєнта [9], П. Кліщинського [7] та Н. Загребельної [5]. Основу даного дослідження складають матеріали державного архіву Вінницької області, зокрема фонду Д-230 Вінницька міська управа, 2360 од. зб., 1871-1920 рр. [4].

Призов до армії величезної маси найбільш працездатної частини населення призвів до значного занепаду народного господарства. З першого ж року війни в країні стала гостро відчуватися нестача медичної допомоги, так як більша частина лікарів була призвана до лав збройних сил. Так, кількість військових лікарів у 1910 р. становила 3 560 осіб, до 1 жовтня 1916 р. зросла до 14 620 чоловік, а якщо врахувати, що загальне число лікарів у країні становило в 1913 р. всього близько 25 000, то можна вважати, що 50-60% їх виявилося в рядах армії [1, с. 345].

Умови воєнного часу змушували царський уряд приймати більш серйозні заходи по боротьбі з епідеміями, як усередині країни, так і в армії. У 1914 р. головне військово - санітарне управління російської армії видало докладну «Інструкцію про заходи проти розвитку та поширення заразних хвороб в армії». В інструкції зазначалося, що лікарі зобов'язані шляхом прискорених оглядів своєчасно розпізнавати появу хвороби і надавати відомості про санітарний стан народонаселення тих місцевостей, в яких розташовані війська [1, с. 347].

У внутрішніх губерніях країни приблизно в цей же час громадською організацією, відомою під назвою «Всеросійський земський союз», було розгорнуто 7123 ліжка в госпіталях для евакуйованих з театру воєнних дій.

Кожному армійському корпусу було надано санітарно - гігієнічний загін, що займався як виробництвом гігієнічних досліджень, так і проведенням протиепідемічних заходів, зокрема, активною імунізацією проти черевного тифу і холери. Також на фронт були вислані бактеріологічні лабораторії, обладнані в залізничних вагонах. При виникненні епідемічних спалахів створювалися летючі епідемічні загони.

Спеціальним розділом в «Інструкціях про заходи проти розвитку та поширення заразних хвороб в армії» було сформульовано поняття про санітарно - епідемічне спостереження. У § 85 йдеться: «У місцевостях, підозрілих щодо заразних хвороб, потрібно стежити уважно і постійно за санітарним станом цивільного населення і шляхом частих оглядів пильно стежити за санітарним станом військ, щоб мати можливість своєчасно ізолювати перші випадки захворювання, зробити їх нешкідливими і попередити розвиток епідемій» [10, с. 234-235]. Безсумнівно також, що інструкція була складена з урахуванням усіх нових даних. Так, наприклад, у ній отримала своє відображення боротьба з переносниками хвороб, докладно вивченим головним чином російськими авторами в передвоєнні роки. В інструкції вказувалося про епідемічне значення бацилоносіїв і вказувалися деякі заходи з виявлення та знешкодження носіїв. Так, в § 97 записано, що «перед випискою з епідемічних лазаретів, ті хто одужав повинні бути дослідженими, чи не є вони носіями заразних зародків». У розділі, присвяченому заходам проти холери, говорилося: «Люди, що одужали від холери, або ті хто стикався з холерними хворими, аж ніяк не повинні призначатися для роботи на кухні і взагалі допускатися до харчових продуктів» [10, с. 234-235].

Передбачалося проведення дезінфекції та дезінсекції, а також загальних санітарно - гігієнічних заходів. Всі заходи по боротьбі з гострозаразними хворобами поділялися на профілактичні та протиепідемічні. Перші повинні були проводитися для попередження інфекційних хвороб у військах, другі ж - у разі їх появи. Утім, якими б раціональними не були всі заходи, передбачені головним військово-санітарним управлінням, вони часто виявлялися малоефективними. Основною причиною цього була недостатня оснащеність армії засобами боротьби з епідеміями і погана їх реалізація військово - медичною службою. Для того часу була розроблена система профілактичних заходів, яка забувалася з початком військових дій. Питання вакцинації кишкових інфекції широко обговорювалися вже на перших нарадах з питань бактеріології та епідеміології (попередниках всеросійських з'їздів бактеріологів, епідеміологів і санітарних лікарів), перше з яких організовано було в січні 1911 р. в Петербурзі, друге - у березні 1912 р. в Москві, потім у квітні і в жовтні 1915 р. [1, с. 348].

Незважаючи на те, що вітчизняна наука розробила вже ефективну систему протиепідемічних заходів, ні командування царської армії, ні бюрократично побудована військово-медична служба не змогли організувати проведення цієї системи в життя, тим більше що і рівень вітчизняної промисловості не могли забезпечити постачання армії необхідним технічним устаткуванням. Особливо підкреслювалася в той час необхідність спільних і координованих дій військових і цивільних лікарів у справі профілактики інфекційних хвороб. Через недостатню кількість «заразних лазаретів» у військових районах були змушені інфекційних хворих везти глибоко в тил. Вельми невелику кількість лікувальних установ було забезпечено бактеріологічними лабораторіями, а санітарно - гігієнічні загони, перевантажені поточною роботою, не могли чинити дійсну допомогу військовим лікарям у ранній діагностиці інфекційних хвороб [5, с. 43-44].

У земських губерніях питаннями боротьби з епідеміями під час війни займалися, головним чином, земства, в містах - місцеві самоврядування. При виникненні епідемій відкривалися «заразні бараки» і залучався додатковий медичний персонал. Однак, кількість інфекційних ліжок була, як правило, недостатньою. У передвоєнні роки і особливо в період війни деякі земства практикували організацію «епідемічних загонів» і заснували посаду спеціальних «епідемічних лікарів». Загони складалися зазвичай з лікаря, фельдшера і двох сестер милосердя і підпорядковувалися губернському санітарному бюро. За викликом повітових лікарів вони виїжджали на місце виникнення епідемії, розгортали заразні бараки, лікували хворих, проводили дезінфекцію і щеплення. Тоді діяльність епідемічного персоналу спрямовувалася на: а) з'ясування розмірів захворюваності, причин і умов появи та перебігу епідемії, б) лікування та догляд за інфекційними хворими в бараках і на дому, в) загальну організацію боротьби з епідемією в сенсі її локалізації шляхом ізоляції хворих, які перебували у близькому спілкуванні з ними, а також дезінфекції в межах можливості, г) застосування запобіжних і лікувальних вакцин і сироваток, д) вказівку і можливе усунення виявлених санітарних недоліків. Для з'ясування ступеня поширення епідемічних хвороб рекомендувалося проводити подвірні обходи, організувати амбулаторії на місцях. Всі зусилля передових вітчизняних лікарів з організації ефективної системи протиепідемічних заходів розбивалися об відсталість царських чиновників, які нехтували елементарними потребами населення [8, с. 3536].

Однією з проблем у роки Першої Світової війни було водопостачання. Фахівці гігієнічного профілю були включені в штати управління гідротехнічних робіт, що забезпечувало більш швидку санітарно-епідемічну оцінку джерел і контроль якості обробки води призначеної для населення [6, с. 33].

Обставини часу мали суттєвий вплив на життя населення міста Вінниці. На момент 1915 р. захворювання тифом було не тільки в місті, а й по всій Подільській губернії.

За наказом керівника санітарної частини був негайно розроблений план протиепідемічних заходів. 13 березня 1915 р. було вирішено розширити міський водопровід. За свідченнями місцевих лікарів, саме це врятувало від епідемії тифу і холери населення міста у 1914 р. Якщо й були випадки захворювання, то в більшості випадків немісцевого походження, або на околицях міста, де не було водопроводу [4, арк. 170].

Міською управою, а також санітарною комісією були визначені такі напрями роботи: центральна тюрма, саперні казарми, 4 квартали від базарної площі до залізничного вокзалу, збір води, ізольовані місця для інфікованих хворих [4, арк. 171].

Вкрай густонаселена нова місцева центральна в'язниця обслуговувалася звичайними колодязями, виритими в тюремній садибі. Цим значною мірою пояснювалася епідемія у в'язниці тифозних захворювань, небезпечних для населення міста. Теж саме стосувалося й холери. Планувалося, що постачання в'язниці водопровідною водою мало оздоровити її. Таким шляхом усувалася можливість передачі цих захворювань і населенню міста [4, арк. 170].

Величезні будівлі міських саперних казарм, які були зайняті військовим госпіталем, обслуговувалися водою з колодязів, що знаходились в садибі. Частково забезпечення відбувалося водопровідною водою, що доставлялася бочками з найближчої водорозбірної будки. Для більш успішного вирішення основного завдання - попередження епідемічних захворювань в місті, було вирішено з'єднати ці казарми безпосередньою гілкою із загальною мережею міського водопроводу [4, арк. 170].

У районі вулиці і площі Некрасова планувалось розширення мережі до залізничного вокзалу. Було вирішено з'єднати цих 4 квартали [4, арк. 170].

Військовий час диктував свої умови і це зумовлювало перебування у місті різного роду інфекційних хворих. Спорудження бараку на 40 ліжок мало вирішити це питання, адже з емська лікарня мала для цього зовсім невелике приміщення [4, арк. 171].

Ось всі ці найголовніші заходи, на думку міської управи, повинні бути здійснені в першу чергу. Загальна вартість їх становила 75 057 крб. З фінансової сторони даного питання, міська управа обтяжена витратами, які були спричинені обставинами воєнного часу і не могла самостійно здійснити це. Тому влада вдалася до урядової допомоги. Вирішено було, що міська управа покриє половину всіх витрат у розмірі 37528 крб. 50 копійок [4, арк. 171].

Земські Управи, не дивлячись на недостатню кількість грошей, відкрили ряд «заразних бараків» і запропонували не тільки епідемічним лікарям, а й, загалом, всім земським лікарям зайнятись протитифозними щепленнями [10, с. 234]. Незважаючи на це, в губернії і в місті не все проходило благополучно. У зв'язку зі збільшенням кількості захворювання інфекційного характеру, член управи, завідувач санітарним станом міста, запропонував негайно відкрити заразне відділення при міській лікарні, провівши там ремонт, згідно вказівки медико-санітарної комісії. Що ж до обладнання цього відділу, то такого місто не мало через пожежу міської лікарні. Було вирішено піти з проханням в уїзну земську управу, там були запаси білизни, а також в управління Червоного Хреста. Їх попросили видати місту, в займи, необхідні речі для обладнання бараку на 30 місць [4, арк. 170].

На черговому засіданні вінницька міська управа 24 травня 1916 р., погодившись з доповіддю члена управи, вирішила негайно відкрити «заразний барак» і почати терміновий ремонт, асигнувавши на це 1500 крб [4, арк. 187]. Згідно цієї постанови, 25 травня управою розпочався ремонт. Планувалося до 8 -10 червня завершити. Земський Союз і Червоний Хрест дали дозвіл на користування власністю [4, арк. 188].

28 травня на розгляд медико-санітарної комісії були розглянуті постанови управи: 1) визнано було необхідним відкрити інфекційний барак на 30 ліжок при міській лікарні; 2) лікарі повинні відбиратися за конкурсом; 3) розглядалось питання про можливе сумісництво амбулаторного лікаря з головою інфекційного відділення в наступному складі: 1 лікар, 4 сестри милосердя, 4 санітарки, 4 санітара, 1 кухарка, 1 посудомийка, 1 завідуюча господарством і 2 прачки. Зарплата мала бути наступною: лікар - 350 крб., сестри милосердя - 50 крб., санітар - санітарка 30 крб. За розрахунками в місяць мало витрачатися 1 200 крб., не рахуючи завідувачки господарством; 5) Склад ліжка дорівнював, в середньому, 6 - ти рублям в день, що при числі 900 койко-днів в місяць складало 5400 крб., плюс на опалення випадало 300 рублів в місяць [4, арк. 189]. Отож, провівши деякі розрахунки медико-санітарної комісії для відкриття «заразного бараку», необхідне було асигнування 6 980 крб. Представивши проект на розгляд міської думи, управа запросила прийняти його і асигнувати на утримання 30 ліжок суму в 6730 крб. Також були затверджені розтрати на ремонт заразного відділу в сумі 1500 крб [4, арк. 197].

Внаслідок крайнього переповнення Вінницької в «язниці (більш ніж в 2 рази) комісією 24 березня 1916 р. було постановлено: а) призупинити подальше розміщення в ній арештованих; б) передача їх Кам'янецькій тюрмі; в) просити про продовження етапів із Вінниці у в'язниці інших губерній, а тих, хто підлягав відправці, пройти двотижневий карантин [4, арк. 167].

Проте вказані заходи не змогли запобігти епідеміям. Зі свідчень санітарного лікаря із Пироговської та єврейської лікарень, видно, що на момент 1917 р. поширення тифу в місті збільшувалося. Так, у березні було 14 випадків, а в квітні - вже 31, а за першу половину травня зареєстровано 19. Причому із всіх цих 64 випадків, на долю висипного тифу приходився 41 випадок, що складав 64,2% всіх захворювань. Окрім цього, не рахуючи воєнного госпіталю, де теж мали місце випадки захворювання висипним тифом, потрібно згадати часті випадки уникання реєстрації хвороби. Проте за словами тодішніх вільно - практикуючих лікарів, яким доводилось неодноразово слідкувати за хворими тифом, люди з околиць міста не мали можливості потрапити в лікарні через недостатню кількість місць [4, арк. 272].

Таким чином, прийняті в період Першої Світової війни методи боротьби з хворобами та розвиток в цілому профілактичної медицини, не уберегли тил від хвороб. Багато цивільних лікарів було залучено до обслуговування поранених і хворих військовослужбовців в земських і міських лікарнях. Різко скоротилися витрати на медичне обслуговування цивільного населення. Санітарна діяльність міст і земств під час війни носила вимушений, випадковий і обмежений характер. Умови воєнного часу дезорганізували діяльність земських і міських санітарних організацій, ліквідували всі «благі пориви» з благоустрою та оздоровленню населених місць. У результаті санітарний стан міст ще більше погіршився.

Джерела та література

1. Васильев, К.Г. История эпидемий в России. (Материалы и очерки) / К.Г. Васильев, А.Е. Сегал; под ред. А.И. Метелкина. - М.: Государственное издательство медицинской литературы, 1960. - 398 с.

2. Велика війна 1914-1918 рр. і Україна. - К.: Кліо, 2013. - 784 с.

3. Вільшанська О.Л. Повсякденне життя населення України під час Першої світової війни / О.Л. Вільшанська // Український історичний журнал. - 2004. - №4. - С. 56-70.

4. Державний архів Вінницької області. ф. Д-230, оп 1, спр. 1508. - 578 арк.

5. Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914-1917 рр.) / Н. Загребельна, І. Коляда. - К.: Ін-т історії України НАН України, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова, 2006. - 193 с.

6. Каминский, Л.С. Санитарное состояние населения в 1914-1918 гг. и военные потери / Л.С. Каминский // Мед. и демограф. статистика. - М., 1974. - С. 125.

7. Кліщинський П.В. Правобережна Україна в роки Першої світової війни: соціально-економічний та громадсько-політичний аспекти (1914 - лютий 1917 рр.): дис…. канд. істор. наук: 07.00.01 / Павло Володимирович Кліщинський. - Кам'янець-Подільський, 2010. - 253 с.

8. Коваль Р. Перша світова війна в долі українського народу / Р. Коваль. К.: Діокор, 2001. - 58 с.

9. Реєнт О.П. Перша світова війна і Україна / О.П. Реєнт, О.В. Сердюк. - К.: Ґенеза, 2004. - 473 с

10. Сулига І. Г. Південно-західні комітети Всеросійського земського союзу в Україні на початку Першої світової війни / І. Г. Сулига // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2001. - Вип. ІІІ. - С. 234-239.

Размещено на Allbest.ru