Історія українсько-турецьких дипломатичних взаємин 1917-1920-х рр. у вітчизняній мемуарній спадщині

На минулий 2014 р. «припала» знамена дата всесвітньої історії, а саме виповнилося рівно сто років від початку Першої Світової війни. Подія, яка без перебільшення сколихнула весь світ. Більше того, саме вона фактично «підштовхнула» світову спільноту до створення абсолютно нової системи політико-економічних відносин. Впродовж нетривалого часу світова карта почала кардинально змінюватися. Великі імперії «розхитували» національно-визвольні рухи, поступово зросла національна самосвідомість поневолених народів, на політичній карті активно виникали нові країни, між великими держави суттєво загострилася боротьба за економічне та політичне домінування. Ці загальносвітові тенденції та події не могли оминули Україну. З початком світової війни поступово сформувалося і окреслилося «українське» питання, яке за гостротою боротьби не поступалося іншим. І хоча провідні держави намагалися не виділяти його як окреме, але тією чи іншою мірою вони з ним постійно «зустрічалися». З часом, як лідери країн Антанти, так і блоку Центральних держав зрозуміли, що в разі невирішення «українського» питання не вдасться впорядкувати ситуацію у всьому Центрально-Східному європейському регіоні. Водночас, кожен із членів по військово-політичним коаліціям мав власне бачення вирішення питання статусу українських земель. Якщо держави Антанти, в основному, прагнули трактувати Україну як складову «російського» або «польського» питання, то партнери по Центральному блоку мали дещо інакший погляд. Хоча і вони були н еодностайні у своєму ставленні до українського національно-визвольного руху першої чверті ХХ ст.

Досить прихильно вихід на міжнародну політичну арену незалежної України сприйняли державні кола Туреччини. Ще 24 листопада 1914 р. міністр внутрішніх справ Талаат-бей заявляв українському представнику від Союзу визволення України: «Висока Порта... узнає необхідність визволення України з під російського панування; коли Росія буде побита, правительство Оттоманське допоможе українському народу створити незалежну державу» [1, с. 1]. 9 лютого 1918 р. Туреччина не лише першою визнала незалежність УНР (в межах Брест-Литовського договору), а й, що найважливіше, після поразки українських національно-визвольних змагань, турецький державний провід тривалий час продовжував визнавати український уряд на еміграції.

Отже, історія українсько-турецьких міждержавних відносин досі не втратила своєї актуальності. Більше того, сучасні події (анексія Росією Кримського півострова, війна на сході

України) демонструють, що турецький уряд як і за часів українських визвольних змагань першої чверті ХХ ст., так і зараз послідовно підтримує Україну не лише у причорноморському регіоні, а й на світовій політичній арені.

Слід зауважити, що попри тривалу історію українсько -турецьких відносин, лише після 1991 р. вона стала безпосереднім об'єктом вивчення вітчизняних істориків. При цьому, відзначимо, що історія дипломатичних взаємин між державами знайшла своє відображення в мемуарній спадщині безпосередніх учасників українського державотворення 1917 -1920-х рр.

Спогади або мемуари є найчисленнішим різновидом джерел особового походження. Їх цінність, як історичного джерела, залежить від багатьох чинників: від того, яку саме роль відігравав автор у подіях, що їх він описує, від гостроти сприйняття ним дійсності, від його здатності детально, системно або загально запам'ятати перебіг подій, від часу написання мемуарів тощо. Чітко відслідковується тенденція, що спогади, відтворені та зафіксовані «по гарячих» слідах подій, як правило, точніше передають їх характер і зміст. Водночас, у спогадах, написаних через тривалий час, на характер авторської думки та оповіді негативно впливають не лише притуплення гостроти пам'яті автора, а й ті зміни, що відбулися за минулий час у його поглядах та сприйнятті дійсності.

Одним з перших, хто фактично започаткував дослідження історії розвитку українсько - турецьких міждержавних відносин був міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко. Саме на сторінках його робіт можна знайти як авторські спостереження та міркування, так і важливі фактологічні матеріали стосовно складного процесу встановлення дипломатичних відносин між Україною та Туреччиною впродовж 1918 р. [2] Д. Дорошенко відзначав, що одним із перших його кроків на посаді міністра українського зовнішньополітичного відомства було вирішення питання кадрової ротації та призначення нових дипломатів у європейських країнах [2, с. 264]. Важливу роль він відводив українському представництву в Туреччині. За його словами, Туреччина у той час була не лише стратегічним політичним союзником України, а й була потенційно важливим економічним партнером для Києва у всьому причорноморському регіоні.

Головним кандидатом очолити українське посольство у Стамбулі (до 1930 р. офіційна міжнародна назва міста - Константинополь - авт.) був О. Кістяковський, але останній, фактично в останній момент, відмовився від запропонованої посади. Той же Д. Дорошенко відзначав, що «уже пароплав чекав в Одесі, вже було сповіщено турецький уряд, вже мав прибути до Києва турецький посол, а Кістяковський усе не їхав...» [2, с. 271]. Щоб уникнути непорозумінь із офіційним Константинополем, міністр змушений був надзвичайно швидко знайти рівноцінну заміну. Незабаром українське посольство в Туреччині очолив М. Суковкин. За спогадами того ж Д. Дорошенка, М. Суковкин «був старий досвідчений громадський діяч, знав кілька мов, був знайомий з закордонним життям» [2, с. 272]. Щоправда згодом, Д. Дорошенко, відзначав, що М. Суковкин «відійшов від українства» [2, с. 537]. Серед мемуарної спадщини окреме місце займають спогади П. Скоропадського, в яких гетьман характеризував «причорноморську» зовнішньополітичну діяльність періоду свого правління [3].

Важливі авторські спостереження про діяльність українського посольства в Туреччині залишили вітчизняні дипломати. В цьому контексті слід відзначити роботу О. Лотоцького (голова посольства у 1919-1920 рр.) [4]. Четверта частина його спогадів «Сторінки минулого» присвячена діяльності українського представництва в Константинополі. Надаючи важливий матеріал з повсякденної роботи посольства, О. Лотоцький досить критично оцінював результати власної діяльності в цій країні. Водночас, автор застерігав своїх наступників від повторення здійснених ним помилок: «І досвід моєї праці в Царгороді, як не були б малі практичні результати, так само, припускаю, може бути корисний хоча б уже тим, що дасть уяву нашим майбутнім дипломатам, в яких трудних обставинах може ще, в тому чи іншому окремому випадкові, доведеться їм працювати» [4, с. 5-6]. Крім того, автор на сторінках своїх спогадів залишив матеріал про діяльність урядів УНР, Гетьманату, боротьбу за автокефалію української церкви тощо. Відзначимо, що власні спогади, О. Лотоцький підтверджував опублікованими у додатку офіційними документами. Серед яких ноти, звернення, меморандуми, листування з МЗС Туреччини, Франції, Англії, представниками Антанти тощо [4, с. 153-175].

Його наступник І. Токаржевський-Карашевич (голова посольства у 1920-1921 рр.) також залишив свої враження від роботи в Туреччині [5]. Він фактично звинуватив М. Суковкіна в антидержавній діяльності: «На чолі посольства стояла людина, для якої Україна була лише частиною великої Росії» [5, с. 26]. Саме через це, на думку автора, вже за часів УНР посольству в Константинополі було надзвичайно важко налагодити ефективну роботу. Він же у своїх спогадах надав надзвичайно важливу інформацію стосовно перебігу поточної роботи посольства України у Константинополі. Зокрема, саме українське представництво під керівництвом І. Токаржевського-Карашевича наполягало на підписанні з Туреччиною консульсько-торговельної конвенції, «яка навіть, коли б не мала практичного значення, була б аргументом проти скасування берестейського договору, як цього вимагала антанта» - (мова та авторський стиль збережено в оригіналі - авт.) [5, с. 27]. Саме завдяки перу українського дипломата сьогодні маємо і інформацію про ситуацію в Константинополі після «кримської катастрофи» П. Врангеля. Саме І. Токаржевський-Карашевич підсумовував, що наприкінці 1920 р. - на початку 1921 р. українське представництво хоча і мало більш-менш міцні позиції в середовищі турецьких урядових кіл, але у практичній площині робота зводилася суто до консульських справ (допомога українським біженцям, візування паспортів тощо) [5, с. 29]. Хоча, навіть в тій непростій ситуації, вітчизняний дипломат не полишав надій, що турецька сторона надасть Україні практичну допомогу: «Ми регулярно бували на прийомах у міністра Закордонних Справ та Великого Везира і багато разів зустрічалися поза урядовими побаченнями» [5, 27].

Водночас, загальна ситуація як в Україні, так і в Європі була надзвичайно складною. Фактична перемога більшовиків, поразка та відступ української армії за р. Збруч, початок еміграційного періоду уряду УНР, поступово схиляли турецький уряд до встановлення більш тісних відносин з російським більшовицьким урядом. 16 березня 1921 р. в Москві між урядом Туреччини та урядом РРФСР був підписаний договір про «дружбу і братерство». Більше того взимку 1921 р. до Константинополя прибула спеціальна торговельна місія від уряду РРФСР, яка проводячи переговори з турецькими урядовими колами цілеспрямовано доводила, що більшовики вже готові розпочати реальні торговельні відносини між країнами. Таких гарантій від імені уряду УНР українське посольство дати не могло.

Крім вищезгаданих робіт голів українського посольства в Константинополі, свої фрагментарні враження залишили Л. Кобилянський (радник посольства) [6] та О. Ратгауз (аташе посольства) [7].

Спогади Л. Кобилянського підтверджують факт складних відносин в середовищі представництва УНР. Автор констатував, що ідея української незалежності, на жаль, так і не стала об'єднуючим фактором для роботи амбасади. За його словами, провина цілком була на М. Суковкіну. Радник фактично звинуватив його у бездіяльності та відверто ворожому ставленні до всього українства та української державної ідеї: «Становище нашого посольства було кепське. Всі бачили, що політика Суковкіна веде посольство до загибелі...» [6, с. 88]. Водночас, частина спогадів Л. Кобилянського присвячена і безпосередньо роботі українського представництва у Константинополі. Серед іншого міститься матеріал про зустріч дипломатів з турецьким султаном та його найближчим оточенням, співпраця амбасади з місцевими часописами тощо. Слід відзначити, що українські дипломати не лише вели переговори з турецьким урядом стосовно питання налагодження реальних відносин з Україною, паралельно велися переговори і представництвами інших держав, які перебули у Константинополі. Зокрема, за свідченнями Л. Кобилянського вдалося налагодити контакти з посольствами Болгарії, Греції, Італії та Румунії [6, с. 91]. Завдяки праці співробітників українського представництва вдалося заручитися підтримкою з боку одного з найдосвідченіших місцевих дипломатів Ахмед Мухтар-бея Моллаогли (колишній посол Туреччини при уряді Української Держави - авт.). За словами того ж Л. Кобилянського, останній «давав нам всілякі технічні поради та вказівки і через те став нам вельми у пригоді» [6, с. 91]. На жаль, власні спогади Л. Кобилянський довів лише до 22 квітня 1919 р., коли до Константинополя прибув новий український посол - О. Лотоцький. На відміну від Л. Кобилянського, О. Ратгауз в основному згадував офіційний прийом української делегації у турецького султана [7, с. 169].

Отже, можна констатувати, що наявна мемуарна спадщина лише частково може висвітлити перебіг українсько-турецьких міждержавних відносин впродовж 1917 -1920-хх рр. Більше того, матеріал наведений у спогадах потребує порівняння та «зіставлення» з іншими історичними джерелами (опублікованими та неопублікованими). Попри це, саме використання мемуарної спадщини стосовно теми встановлення та розвитку міждержавних відносин України з Туреччиною, надає сучасному досліднику можливість зрозуміти у яких складних умовах формувалася суверенна Україна впродовж першої чверті ХХ ст.

український турецький дипломатичний

Джерела та література

1. Деклярація Талаат-бея // Вістник Союза визволення України. - 1914. - Ч. 5-6. - С. 1-2.

2. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки) / Д. Дорошенко. -- К.: Темпора, 2007. -- 632 с.

3. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 - грудень 1918 рр. / П. Скоропадський. -- К; Філадельфія, 1995. -- 495 с.

4. Лотоцький О. Сторінки минулого: в 4 ч. / О. Лотоцький. - Баунд-Брук: Видання Української

православної церкви в США, 1966. - Ч. 4: В Царгороді. - 1966. - 178 с.

5. Токаржевський-Карашевич І. Царгородські спомини (1919-1921 рр.) / І. Токаржевський-Карашевич // Визвольний шлях. - 1952. - Ч 7 (58). - С. 25-34.

6. Кобилянський Л. Українське посольство в Туреччині (1/ХІ 1918 - 22/IV 1919) / Л. Кобилянський //Нова Україна. - 1925. - № 2/3. - С. 77-91.

7. Ратгауз О. Українці у останнього султана / О. Ратгауз // Літопис політики, письменства і мистецтва. - 1924. - Кн. 1, Ч. 11. - С. 168-170.

Размещено на Allbest.ru