Шістдесятництво, дисидентський і правозахисний рух (кінець 50-х, 1980-ті роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки

Національний університет «Львівська політехніка»

Реферат

З дисципліни: «Історія державності та культури України»

На тему: «Шістдесятництво, дисидентський і правозахисний рух (кінець 50-х, 1980-ті роки)»

Виконав:

Студент групи ТР-13

Козлов І.В.

Викладач: Нагірняк А.Я

Львів - 2020

Зміст

1. Лібералізація громадського та культурного життя в роки «хрущовської відлиги. Десталінізація

2. Рух шістдесятників, їх основні ідеї, боротьба за поширення сфери вживання української мови, перші самвидави в Україні

3. Об'єднання митців-шістдесятників

4. Перші самвидави в Україні

5. Дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному тоталітарному режиму в Україні, засадничі принципи діяльності українських дисидентів

6. Основні вимоги представників правозахисного руху: дотримування Конституції, законів, ідей гуманізму, демократії, свободи і прав людини

7. Значення українського опозиційного руху 1950-1980-х рр. ХХ століття в контексті майбутнього проголошення незалежності України

Список джерел інформації

1. Лібералізація громадського та культурного життя в роки «хрущовської відлиги. Десталінізація

Три десятиріччя після смерті Сталіна  можна поділити на два періоди, що мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший  (його називають "відлигою") був спробою хоч частково реформувати тоталітарну  радянську систему, то другий став часом політичної да ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.

Нас цікавить саме період "відлиги" з його змінами суспільно-політичного та культурного ладу. Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що , не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом постала проблема масового культу вже мертвого "вождя всіх народів", тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню "великого" Сталіна.

Десталінізація -- це процес звільнення радянського суспільства від характерних рис тоталітаризму сталінського періоду, що охопив ключові його елементи: режиму особистої влади, застосування масового терору, потужного репресивного апарату, гіпертрофованого ідеологічного контролю. У вузькому розумінні десталінізація - це критика «культу особи Й. Сталіна».

У процесі десталінізації виділяють три етапи.

Перший етап (березень 1953 р. -- лютий 1956 р.) відзначений:

першими амністіями засуджених до 5 років за посадові та господарські злочини, неповнолітніх, жінок, що мали дітей до 18 років;

ліквідацією позасудових органів, що були інструментами репресій (воєнних трибуналів військ МВС, Особливої наради МВС), змінами в системі ГУЛАГу (скасовувались номери на одязі, дозволялися побачення ув'язнених з рідними);

Другий етап (1956--1961) проходив під знаком XX з'їзду КПРС (лютий, 1956 р.) і характеризувався:

реабілітацією репресованих народів (у 1957 р. з місць заслань дозволено було повернутись на батьківщину чеченцям, інгушам, балкарцям, карачаївцям, калмикам, але офіційно не було реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, турків-месхетинців (офіційне засудження депортації цих народів радянським керівництвом було здійснено лише 1989 р.);

звільненням з ув'язнення осіб, членів їхніх родин, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі»;

реабілітацією партійних і радянських керівників УРСР - В. Чубаря, В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського);

реабілітацією українських письменників: Е. Блакитного, В. Чумака, І. Микитенка, драматурга М. Куліша, припиненням звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі» кінорежисера О. Довженка, поета В. Сосюри.

Третій етап (осінь 1961 -- осінь 1964 рр.) проявився в:

демонтажу пам'ятників Й. Сталіну, перейменуванні установ, підприємств, вулиць та населених пунктів, названих на честь вождя (Сталінську область перейменовано в Донецьку, а місто Сталіно - в Донецьк);

про поступову реабілітацію Й. Сталіна, про позитивну його роль в історії компартії та радянської держави стали заявляти в офіційних виступах, а постанови за часів «ждановщини» були розцінені як «правильні у принципі».

З усуненням М. Хрущова від влади (жовтень, 1964 р.) десталінізацію було остаточно згорнуто.

Ознаками лібералізації періоду «хрущовської відлиги» були: припинення масових репресій та ідеологічних кампаній проти українського буржуазного націоналізму; часткова реабілітація жертв репресій; критика культу особи Сталіна; уповільнення процесу русифікації; послаблення ідеологічного контролю в мистецько-літературній сфері.

Період «хрущовської відлиги» характеризувався реформуванням СРСР і УРСР, зокрема сфер державно-партійного управління, економіки, соціального захисту та забезпечення.

Результати реформ: У промисловості реформи дещо сприяли підвищенню ефективності виробництва, поглибленню спеціалізації та кооперації виробництва певних регіонів і територій, але водночас їхня непослідовність призвела до різкого зростання капіталовкладень і кредитів, які перевищували можливості державного бюджету, до розриву економічних зв'язків між підприємствами однієї галузі, зростання дефіцитів, загострення соціальних проблем та наростання соціального невдоволення (1953 р. - виступ будівельників, які споруджували комсомольські шахти у м. Христинівка на Донеччині; 1962 р. -- виступи робітників у Донецьку, Жданові (тепер -- Маріуполь); 1963 р. -- у Кривому Розі);

У сфері соціального захисту та забезпечення: реальне підвищення життєвого рівня трудящих, поліпшення матеріально-побутових умов життя людей, вирішення житлової проблеми; зростання освітнього рівня населення, прорив у науково-технічній сфері.

«Волюнтаризм», імпульсивність, не прогнозованість дій М. Хрущова, політика десталінізації, лібералізації та демократизації, скорочення партійного та державного апарату, розширення прав союзних республік та зростання впливу місцевих партійно-державних верхів викликало невдоволення союзно-республіканської номенклатури (привілейована правляча, відносно закрита соціальна група партійно-державних чиновників у радянському суспільстві) і призвело до «тихого перевороту» (жовтень, 1964 р.) та усунення М.С. Хрущова від влади, згортання реформаційного курсу новим союзним партійно-радянським керівництвом на чолі з Л. Брежнєвим.

2. Рух шістдесятників, їх основні ідеї, боротьба за поширення сфери вживання української мови, перші самвидави в Україні

Шістдесятництвом називають літературно-мистецьку та суспільнополітичну течію серед української інтелектуальної еліти, що виникла на зламі 1950-1960-х років. Передумовою виникнення течії були політичні зміни, які мали місце в період десталінізації і супроводжувалися викриттям і засудженням масових репресій, демократизацією суспільно-політичного і культурного життя в Україні. Початковий період в історії шістдесятництва характеризувався пошуками «правди й чесної позиції», «власної індивідуальності», нових форм творчості, переглядом морально-етичних цінностей у житті та літературі, відмовою від офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму. Поет Микола Вінграновський так пояснив витоки шістдесятництва: «Наша юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок в школі, а друга - поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту й почалося „шістдесятництво”.

Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є най мобільнішим жанром. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці - І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, у малярстві -- П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Й. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі -- С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.

На початку 60-х років у Києві центром духовного життя творчої молоді став клуб "Супутник", заснований у 1959 р. студентами театрального інституту, консерваторії, а також літераторами та художниками. Очолював його Л. Танюк, активно співпрацювали в ньому М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та інші.

Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. У Львові діяв клуб творчої молоді "Пролісок", який очолював М. Косів, у Харкові -- гурт молодої, прогресивно налаштованої інтелігенції на чолі з поетом К. Чичибабіним. Хоча ці об'єднання були не так вже й помітними у вирі суспільного життя республіки, надалі їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, започаткувала нову хвилю національного відродження.

3. Об'єднання митців-шістдесятників

Першим об'єднанням молодих митців-шістдесятників став клуб твор- чої  молоді  «Сучасник», який виник у Києві наприкінці 1959  р. Багато зусиль для його організації й діяльності доклали режисер Лесь Танюк, літератори Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, художниця Алла Горська. Ідея клубу виникла з ініціативи студентів організувати театралізовані групи колядників. Спочатку це викликало переляк у міськкомі партії, але коли за молодих людей заступився Олексій Аджубей, редактор московської газети «Известия» і зять Хрущова, київська комсомольська організація отримала вказівку очолити ініціативу. При клубі діяли секції: письменницька, художня, музична, кіно й театральна. Члени клубу організовували лекції з історії України, етнографічні свята, літературно-художні вечори, влаштовували краєзнавчі експедиції (як-от до місць захоронення жертв масових репресій у Биківні). Під впливом київського клубу в 1962 р. утворено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові. Молодіжні об'єднання, які пропагували свободу самовираження, загальногуманістичні цінності, національну культуру діяли також у Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Черкасах. У 1968 р. клуб творчої молоді виник у Придніпровську. Діяльність клубів набувала громадського й соціального звучання.

4. Перші самвидави в Україні

Опозиційні видання в радянській Україні почали з'являтися у вигляді "самвидавів" наприкінці 1960-1970-х років. Вирізняють три етапи українського самвидаву: перший (початок 1960-х років) - розповсюдження літературних та літературно-критичних творів, які з різних причин не було опубліковано в Україні, зокрема поезій В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса; другий (1963- 1968 рр.) - поява політичних статей, розповсюдження анонімної викривальної публіцистики; третій (друга половина 1960-х - 1980-ті роки) - оприлюднення документів програмного політичного характеру, а також суспільно-значимих текстів із зазначенням авторів (як-от праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», В. Чорновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?» Головними центрами самвидаву були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. Найбільший осередок «тамвидаву» знаходився в Балтиморі (США), де в 1967 р. українські емігранти заснували видавництво «Смолоскип».

Ось деілька з них:

“Воля і батьківщина”

Нелегальна політична організація "Український національний фронт" діяла у Західних областях УРСР. Саме вона почала видавати один із перших журналів, які виходили всупереч цензурі і йшли проти офіційної позиції партійної влади і подій у країні.

Журнал виходив із 1964 по 1966 роки. Всього світ побачило 16 чисел. Це вважається справжнім подвигом, адже навіть через 10-20 років далеко не всі опозиційні видання могли видати більше 10 номерів. Часопис перестав існувати через арешти членів організації. Цей журнал вважається предтечею "самвидаву". лібералізація дисидентський комуністичний тоталітарний

“Український вісник”

Це видання вважається колосальним явищем у боротьбі за незалежність України. Кожен текст, який там публікувався, навіть на культорологічні теми, формував українську політику.

Вперше він виходив у 1970-1972 роках (6 номерів). Видавцем і головним ідеологом журналу був В'ячеслав Чорновіл. У вступному слові видання говорилося про його завдання. У першу чергу зазначалося, що воно не є антирадянським і антикомуністичним. В "Українському віснику", окрім політичних, друкувалися ще літературні та публіцистичні матеріали. Авторами "самвидаву" були Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк та ін. У 1972 році Чорновіл опинився за ґратами і видав розпорядження припинити випуск видання. 

“Голос Відроження”

Щомісячна газета Української Гельсінської спілки. Головним редактором якої став колишній політв'язень Сергій Набока. Писали до видання В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Євген Пронюк та інші.

"Голос відродження" одразу ж стала популярним виданням. Її вихоплювали з рук, а десятитисячний тираж розходився за кілька днів.

“Євшан-зілля”

Літературно-громадський альманах, що виходив у Львові протягом 1987-1990 років. Протягом цього часу вийшло 5 номерів. Основною метою журналу було не лише відображати хроніку подій, а й публікувати аналітичні матеріали, які б зосереджували увагу на трагедії української культури.

“Біт-Ехо”

Перший вітчизняний рок-н-рольний журнал, що виходив у Харкові в 1967 році. У СРСР будь-яка музика, створена за "залізною завісою" розглядалася як ворожа вилазка, злісна спроба культурологічними засобами розхитати монолітну єдність молоді з партією і народом. Навіть її прослуховування вважалося своєрідним дисиденством, а виконання було суворим табу.

Писати про "ворожу" рок-музику було добровільним переходом в опозицію. "Біт-Ехо" видавав Сергій Коротков, якого вважають засновником рок-журналістики в СРСР.

З'явився журнал у зв'язку з утворенням у Харкові рок-груп і перших сейшенів (маленькі фестивалі) у ДК "Залізничників" у 1966 році. Згодом журнал був репресований, і Сергій Коротков на двадцять років пішов у глухе підпілля.

5. Дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному тоталітарному режиму в Україні, засадничі принципи діяльності українських дисидентів

У 1960-1970-х роках у Радянському Союзі виник рух, представники якого наважилися на відкриту критику влади, вимагаючи ширших громадянських, релігійних і національних прав. Цих людей називали дисидентами, а сам рух виріс з хрущовської десталінізації та шістдесятництва. Обмежені викриття страхітливих злочинів сталінізму викликали розчарування й скептицизм стосовно комуністичного режиму загалом. Тому спроба Брежнєва згорнути лібералізацію викликала протидію, особливо серед інтелігенції. У першій половині ХХ ст. дисидентство в сучасному розумінні було фактично відсутнє, оскільки тодішні тоталітарні режими послідовно винищували, у тому числі фізично, усі можливі прояви інакодумства. Як самостійне політичне явище дисидентство стало можливим після пом'якшення тоталітарного режиму. Характерною ознакою, яка від початку вирізняла дисидентство від попередніх етапів протистояння українців тоталітарному режиму, стала принципова відмова від збройної боротьби. Основною формою діяльності в перший період були спеціальні звернення до влади, зокрема праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби й «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола, поширення забороненої літератури, підтримання комунікації між учасниками й допомога засудженим та їхнім сім'ям. Після кампанії арештів 1972-1973 рр., яку називають «генеральним погромом», методи діяльності українських дисидентів радикалізувалися, але вони ніколи не наближувалися до насильницьких.

Новим викликом для комуністичного режиму став дисидентський рух. Перша дисидентська організація виникла в Західній Україні. Її заснував випускник юридичного факультету Московського університету Левко Лук'яненко, виходець з Чернігівщини, який після закінчення університету був скерований на роботу в один з райкомів партії на Львівщині. У 1959 р. він створив підпільну організацію «Українська робітничо-селянська спілка»

«Спілка» поставила за мету здобуття незалежності України шляхом виходу з СРСР конституційним шляхом (конституція таке право надавала). Це була спроба створити організацію, яка діяла б проти тоталітарної системи, однак у її межах. Пропонуючи легальні (більш відповідні до нових умов) методи боротьби, учасники організації прагнули не дати українському національно-визвольному рухові згаснути після розгрому збройного підпілля. Після арешту в 1961 р. учасникам «Спілки» інкримінували зраду батьківщини. Вирок суду був надзвичайно жорстоким: Лук'яненка засудили до розстрілу, який пізніше замінили 15-річним ув'язненням; інших членів «Спілки» засудили до 10 -15 років ув'язнення. Несподіваним було те, що протести лунали із середовища людей, яким, як казали, «радянська влада дала все». Так було з Іваном Дзюбою, який нічого не приховував. Ба більше, навіть сам відправив рукопис статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» партійному керівництву в Києві й Москві. Радянська преса про арешти мовчала. Дії влади (а тоді близько тридцяти шістдесятників опинилися в слідчих ізоляторах КДБ) спричинили й першу спробу публічного протесту - акцію на прем'єрному показі фільму «Тіні забутих предків», який відбувся в новозбудованому київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 р. Тоді після вступного слова режисера Сергія Параджанова слово взяв Іван Дзюба, який повідомив про таємні арешти серед інтелігенції, а В'ячеслав Чорновіл вигукнув: «Хто проти тиранії - встаньте!» Частина присутніх підвелася з місць, частина взагалі не розуміла, що відбувається. Зчинився переполох, хтось увімкнув пожежну сирену. Результатом осмислення цих подій була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала маніфестом українських дисидентів і важливим документом українського самвидаву.

6. Основні вимоги представників правозахисного руху: дотримування Конституції, законів, ідей гуманізму, демократії, свободи і прав людини

Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Тому було підписано Гельсінкський Акт. Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися, але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: йому важливо було відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів - і комуністичний режим неминуче програвав би ідеологічний двобій. Оскільки Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

За ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук'яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки. Це був геніяльний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу в контексті протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. І міф про Україну всього лише через півтора десятка років наповнився реальним змістом: вона стала незалежною! Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав - учасниць гельсінкського процесу. У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку.

Тому правозахисний рух в Україні об'єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціяльно-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміґрацію), так і видатних особистостей (Левко Лук'яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк - майбутній Патріарх Володимир та інші). У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціял-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.

Хоч український правозахисний рух не декларував своїх ідеологічних орієнтацій, та він із самого початку був однією з форм боротьби за національне визволення. Як відзначив в одному з виступів український політолог Василь Лісовий, незалежність для частини правозахисників не була самоціллю, а засобом захисту українського самобутнього світу, національного досвіду, що поєднує “і мертвих, і живих, і ненарожденних” (Т.Шевченко). Це був рух за свободу особи і за культурну самобутність усіх етнічних і релігійних груп, з яких віддавна складалося населення України. Виходили з таких міркувань.

7. Значення українського опозиційного руху 1950-1980-х рр. ХХ століття в контексті майбутнього проголошення незалежності України

1990 р. став знаковим в успіхах організованої української опозиції. 21 січня 1990 р. Народний Рух організував “живий ланцюг” між Києвом і Львовом, який поєднав, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чол. Як не дивно одним з ключів зламання тоталітарного режиму стала так звана “Революція на граніті”. Саме тоді коли це було потрібно і доцільно, а саме в період з 2 по 17 жовтня 1990 року, група студентів вийшла на тоді ще Площу Жовтневої Революції (згодом Майдан Незалежності) з закликом усунення від влади тодішнього голови Ради Міністрів України Віталія Масоли, та припинення повноважень ВР України, а згодом призначення нових виборів. Досягли цієї мети студенти та інші небайдужі люди шляхом голодування. Саме після цього та “живого ланцюга ”, українці“проснулись” та довели все до логічного кінця, а саме 24 серпня 1991 року.

Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді українського народу. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово ствердилася думка, що український народ має право на самовизначення, створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних особистостей і політиків. Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над режимом полягала у тому, що вони не стали підпільниками. Вони підписували документи своїми іменами, відкрило демонстрували легалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СРСР. Дослідження ролі дисидентів в історії України є ключем до розуміння сучасних підвалин державності, культури та духовності. Відтак є важливим елементом формування нашого майбутнього. Цей феномен виник у час тотального пригнічення державності та самобутності. Дисиденти стали голосом української нації, осередком духу і боротьби. Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Дзюба та багато-багато інших - це все герої духу вільної нації.

Список джерел інформації

Книги:

1. “Історія: Україна і світ” Мар'ян Мудрий, Олена Аркуша.

Размещено на Allbest.ru