Участь православного духовенства Волинської губернії в діяльності "Союза русского народа"

Таблиця 3

Волинські священики-старости Почаївського відділу Союзу руського народу в 1912 р. [23]

Табл. 3 засвідчує, що в 1812 р., порівняно з 1908 р., кількість окружних старост Почаївського відділу СРН у Волинській губернії зросла на дев'ять осіб (із 63 до 72). А отже, збільшилася кількість самих округів: якщо в 1908 р. максимальна кількість округів у повіті була шість, то через чотири роки - вісім. Тобто активність почаївських чорносотенців поступово зростала.

Отримання з Почаєва прапора як знамена утворення підвідділу СРН духовенство старалося зробити урочистою подією. Ось як це описано в «Почаївському листку»: «24 лютого 1914 р. делеговані селяни від с. Чорномине, Лугської волості Ольгопольського повіту Подільської губернії, отримавши прапор СРН, виїхали з Почаєва додому... Місцевий священик порекомендував перенести вручення знамена до неділі, а доти залишити символ на станції у буфеті. До суботи чорноминський єрей отримав від вищого духовенства дозвіл на принесення до храму прапора Хресним ходом. В неділю 2 березня після богослужіння, одягнені по-святковому парафіяни, відправилися на залізничну станцію. Там вже були дільничий урядник, дорожній жандарм, помічник урядника та сільський староста. Із буфету священик виніс, куплену і освячену в Почаєві, ікону Божої Матері, благословивши людей. Потім взяв прапор СРН, підняв над присутніми і виголосив емоційну промову. Після цього люди організовано рушили до чорноминського храму на молебень під час якої єрей закликав парафіян об'єднатися під знаменом Руського народу» [3].

Для поширення чорносотенних ідей голова Почаївського відділу, архімандрит Віталій використовував типографію лаври. У ній друкували духовно-просвітницькі видання «Почаївські відомості», «Почаївський листок» та величезну кількість брошур і листків чорносотенної літератури [32, с. 129-130], спрямованої на формування в читачів національної нетерпимості, відданості великодержавній політиці російського царату, презирства до революційних рухів [18, с. 38]. У № 16 «Почаївських відомостей» за 1907 р. опубліковано статтю, у якій члени СРН зверталися до євреїв та поляків з такими словами: «від всіх православних волинських селян, що об'єдналися в Союз руського народу в кількості 90 тисяч господарів, заявляємо: давно уже чекаємо вас із бомбами підлі і смердючі жиди, невірні поляки-ізувіри і прокляті російські безбожники-зрадники! Ідіть руйнуйте святу лавру, кидайте бомби у святі мощі та чудотворні ікони! Вбивайте нас монахів, які викривають вашу підлість та зраду; ми готові постраждати за Віру, Царя і за щастя багатостраждального руського народу» [7]. У статті «Про безправ'я юдеїв», надрукованій у №14 «Почаївського листка» за 1915 р., на євреїв обрушено безліч звинувачень: «Хто панує у містечку чи селі? Жид. У кого в руках торгівля? У жида. Хто експлуатує населення? Жид. Хто часто користується пільговою доставкою товару і безкоштовним проїздом залізничним транспортом? Жид. Хто в супереч законодавству куре п'яне зілля і торгує ним? Жид. Хто займається контрабандою і доставкою провізії ворогу? Жид» [8]. У 1912 р. архімандрит Віталій звітував архієпископу Антонію Храповицькому, що в 1906-1907 рр. видавав брошуру «Союзна наука», де публікувалися переважно його промови. Архімандрит писав, що у виданні «звертався до народу, стараючись застерегти його від страйків і вберегти від впливу революціонерів» [9]. Ураховуючи великий попит на брошуру серед священиків та землевласників не лише Волинської, а й Київської й Подільської губерній, архімандрит Віталій підрахував, що тираж «Союзної науки» склав більше 50 тис. примірників.

Архієпископ Антоній Храповицький закликав духовенство активніше брати участь в ініціативах Союзу російського народу й дбати про звільнення народу від економічного гніту інородців [1, с. 255]. Архімандрит Віталій у бесідах із членами Союзу говорив про необхідність заборони торгівлі євреям у святкові та недільні дні після закінчення церковної служби, а також радив селянам нічого євреям не продавати й нічого в них не купувати [21, с. 65]. У 1907 р. голова Почаївського відділу Союзу руського народу архімандрит Віталій просив духовний собор віддати в оренду СРН лаврську площу, де відбувалася торгівля предметами церковного культу. Архімандрит заявляв, що торгували там самі або через підставних осіб євреї, а православний місцевий люд ледве зводив кінці з кінцями. Однак духовний собор визнав заяву голови Почаївського відділу СРН безпідставною, оскільки архімандрит, бажаючи збагачення Почаївської лаври, просто хотів видворити з лаврської площі місцевих жителів-торгашів, відібравши в них «останню надію на існування» [10]. Варто відзначити також, що архімандриту Віталю, відомому борцеві з єврейським засиллям, нічого не заважало на аукціоні в 1905 р. віддати в оренду збір та продаж урожаю з лаврських садів саме єврею Вольці Садівнику, який заплатив більшу суму (2550 руб. сріблом), ніж його конкуренти православного віросповідання [11].

Протидіючи єврейському засиллю в економіці краю, почаївські чорносотенці почали створювати кооперативні комерційні установи. У звіті генерал-губернатора Волині Федора Трєпова за 1911 р. Зазначалося: «архімандрит Віталій, не покладаючи рук трудиться для пропагування користі створення кооперативних установ, якими є товариства споживачів». У випущеній чорносотенцями газеті «Благовіст» указувалося, що на Волині «за три роки існування союзу торгово-промислова діяльність захоплена вже наполовину руськими людьми, об'єднаними в багатьох відділеннях СРН». Але Федір Трєпов відзначав: «якщо комерційні товариства чорносотенців збільшуються в кількісному відношенні, то не можна сказати, що їхні справи розвиваються. Бо це в основному торгівельні ятки, які перепродують куплену в євреїв продукцію, а тому нагадують філії більш великих єврейських яток. Таким чином, левова частка доходів потрапляє до тих же євреїв, а кооперативні установи ледве зводять кінці з кінцями» [21, с. 101-102].

Через те, що на початку ХХ ст. у Російській імперії (і на Волині зокрема) невирішеним питанням залишалося малоземелля селян, чорносотенці, закликаючи людей до вступу в організацію, запевняли, що дадуть їм землю. Для цього стараннями архімандрита Віталія створено банк «Почаєво-Волинський кредит». Його статут затвердили в лютому 1911 р. Основний капітал склали членські внески й позика у 50 тис. руб., виділена Міністерством фінансів. Головним напрямом діяльності «Почаєво-Волинського кредиту» була видача позик селянам на купівлю землі. Тодішня влада відзначала «що банк працював інтенсивно, але капіталу все ж не вистачало для розвитку справи». Однак історик Ігор Омелянчук зазначає, що з усіх економічних починань Почаївського відділу СРН створення банку було «єдиним більш-менш вдалим прикладом фінансової діяльності» [21, с. 102]. Значно краще чорносотенцям удавалося грати на національних почуттях селянства, звинувачуючи в їхньому малоземеллі насамперед польських землевласників-католиків, які користувалися величезними земельними фундушами.

Політичну діяльність почаївські чорносотенці активно розгортали під час виборів. У газеті «Рада» за 1907 р. так характеризувалися дії Почаївського відділу СРН у виборчій кампанії до Державної Думи: «селян-виборців вони зустрічали на вокзалі і поміщали в монастирі; при них неодлучно знаходився Віталій, а «союзники» оберігали монастирське подвір'я. Із монастиря виганяли виборців городян. Вигнали робітників виборців Самару й Святковського. Загального передвиборчого зібрання не було. У монастирі день і ніч правили молебні; перед виборами селяни дали писану обіцянку голосувати за «істинно-руських». На вибори селяни прийшли зі значками. Перед голосуванням знову - молебень і промова єпископа Антонія, який згадував про обіцянку. Чорносотенну агітацію вели зовсім одверто. Поступових кандидатів голосно лаяли» [14]. У жовтні 1912 р. архімандрит Віталій просив собор

Почаївської лаври виділити вісімдесяти виборцям до Держдуми квартири й нагодувати їх, щоб «майбутні депутати, вирішуючи потім важливі церковні питання, згадували про гостинність лаврської братії». Перед від'їздом у Петербург 10-12 листопада 1912 р. обранці народу слухали в Почаївській лаврі літургію та «напутні промови» [12].

Важливою складовою пропагандистської діяльності почаївських чорносотенців була маніпуляція історичними фактами для того, щоб волиняни усвідомлювали своїми російські національні інтереси, які в очах монархістів полягали переважно в боротьбі з «полонізмом», як тоді називали польський націоналізм [4, с. 91-92]. Молодий історик В'ячеслав Липинський повідомив у листі до літератора Бориса Грінченка в 1908 р.: «...Наші волинські чорносотенці задумали ширити серед народу, Sui generis (своєрідну) національну свідомість і почали з берестецької битви, тобто з живих ще у нас і досі традицій» [4, с. 90]. Козацькі війни середини XVII ст. розумілися чорносотенцями як боротьба православних росіян із Малоросії проти католицької Польщі, а відтак - як приклад для наслідування сучасникам, уявним нащадкам «дідів-козаків». А от свідомих українців у запалі ідеологічної боротьби почаївські чорносотенці називали вовками в овечій шкурі, котрі проникають у земство й хочуть переконати волинський народ, що вони українці. «Стережись, волинський народ! - Застерігали великоросійські шовіністи. - Ти російський волинець і ніколи не станеш “українцем”. Ти розмовляєш вдома своєю прадідівською говіркою, правда, зіпсутою польською і жидівською говіркою (але це можна виправити), а коли хочеш розмовляти освічено, то для цього у тебе є чудова російська мова, якою писав і малорос Гоголь» [1, с. 256-257]. У такому самому ідеологічному напрямі в Почаївській лаврі проводилися спеціальні курси для членів Союзу руського народу. Так, у 1910 р. такі курси пройшли 125 осіб, а з другого по п'яте січня 1911 р. - 43 [24].

Лише деякі волинські політики-священнослужителі, котрі були членами СРН, цікавилися питаннями українського життя, але лише у свідомих вимірах тогочасних реалій. Так, Волинську губернію в IV-й Державній Думі представляли 12 депутатів, у тому числі вікарний єпископ Кременецький Никон Безсонов. Він уніс законопроект, що увійшов в історію як законопроект єпископа Никона, котрий міг би відіграти позитивну роль у становленні української національної освіти, якби не реакційність деяких пунктів. Результативна частина законопроекту складалася з чотирьох параграфів: «1) Дозволити вести викладання в українських школах всіх відомств (принаймні два роки навчання) рідною мовою; 2) Призначити викладати в ці школи переважно українців, які знають місцеву мову; 3) Ввести викладання в українських школах української мови та історії нарівні з мовою російською і російською історією; 4) Не переслідувати товариств “Просвіта”, як відомств виключно освітніх, розповсюджувати знання, дозволені брошури й книжки українською рідною мовою; закриття цих товариств проводити надалі тільки з дозволу суду, а не в порядку адміністративного розсуду, - часто голого свавілля» [15]. Але в цьому ж законопроекті зазначалося, що мазепинський рух слід оголосити державно-злочинним і придушувати його всіляко; ватажки руху мають виловлюватися й виганятися з Росії назавжди [2, с. 85]. Незважаючи на такий досить низький рівень задоволення культурно-освітніх потреб українського народу, який передбачав цей єпископський законопроект, він сигналізував про певні зрушення у свідомості правих кіл Російської імперії і Никона зокрема. Сергій Єфремов, один із тодішніх очільників українського руху, назвав виступ Никона зі своїм законопроектом «першою ознакою розкладу самої гнобительської ідеології й першим проломом у твердинях істинно російського націоналізму». Однак російський уряд не міг піти навіть на такі поступки для українців в освітньому питанні. На обговорення цей законопроект у Думу не потрапив [15].

Потрібно відзначити, що серед представників волинського кліру були й такі, які принципово відмовлялися брати участь у діяльності СРН. Так, 3 лютого 1907 р. єрей церкви Різдва Богородиці містечка Чуднів Житомирського повіту Яків Яшинський не впустив на службу до свого храму процесію, очолювану Чуднівським відділом СРН. Оскільки союзники несли портрет імператора Миколи ІІ, то справа була такою серйозною, що її розглядав волинський губернатор Флор Штакельберг [31]. Багато волинських семінаристів не хотіли вступати до СРН. Налаштовані в українському дусі студенти, противники чорносотенців 25-26 жовтня 1909 р., винесли в коридор ліжка «созників», підірвали вибуховий пристрій та обрізали провід електромережі. Ректор змушений був викликати поліцію, із якою прибули начальник губернського жандармського управління з житомирським поліцмейстром. Надзвичайне засідання ради семінарії ухвалило рішення про вихід вихованців із СРН [19, с. 22].

Висновки й перспективи подальших досліджень

Отже, на початку ХХ ст. духовенство Волинської губернії отримало виборчі права й представники кліру почали активно займатися громадською діяльністю. Священики вступали до проурядової чорносотенної організації Союзу руського народу, що нав'язував частині православного кліру політичний та економічний антисемітизм, ґрунтований на рудиментах релігійного антисемітизму ХУІ-ХУШ ст., російський шовінізм і релігійну нетерпимість. Оплотом чорносотенців стала Почаївська лавра, де діяв один із найбільших осередків Союзу руського народу, виходив друком «Почаївський листок». Головними регіональними ініціаторами формування мережі Почаївського відділу СРН були архієпископ Антоній Храповицький та архімандрит Віталій Максименко. Ті єреї, які рішуче відмовлялися вступати до Союзу руського народу чи критикували політику уряду, мали проблеми із законом. Отже, царський уряд в обличчі осіб духовного відомства здобув численний електорат.

Джерела та література

1. Борщевич В. Т. Русофільство, чорносотенні погляди волинського православного духовенства першого двадцятиліття ХХ ст. Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. Серія «Історія». 2009. Вип. 24. С. 250-263.

2. Буліга М. М. Діяльність волинських депутатів у Державній думі Російської імперії. Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. 2011. № 23. С. 81-87.

3. Встреча союзного знамени. Почаевский листок. Почаев: Тип. Почаевской Успенской лавры, 1914. № 12. С. 13.

4. Гаухман М. В. «Козацька пам'ять»: комеморативні практики чорносотенців Волині на початку ХХ ст. Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. 2014. Вип. 12. С. 87-94.

5. Держархів Житомирської області. Ф. 329. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 40-41 зв.

6. Держархів Тернопільської області. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 4624. Арк. 16-16 зв.

7. Там само. Спр. 4607. Арк. 11 зв.

8. Там само. Спр. 4909. Арк. 5-6.

9. Там само. Спр. 4847. Арк. 5-5 зв.

10. Там само. Спр. 4712. Арк. 1.

11. Там само. Спр. 4585. Арк. 65.

12. Там само. Спр. 4829. Арк. 35-36 зв.

13. Доброшинська І. Громадська діяльність. URL: studway.com.ua.

14. До виборів по Україні. Рада. Київ, 9 лютого 1907. № 33. С. 4.

15. Єпископ Никон - крах чорносотенних ілюзій. Кременець. Історичний портал. ИКЬ: http://history.kremenets. net.ua/index.php?option=com_content&view=artide&id=52:2011-12-21-17-20-18&catid=35:russianempire& ЙешМ=53.

16. Жилюк С. І. Російська православна церква на Волині: 1793-1917 рр. Житомир: Журфонд, 1996. 174 с.

17. Из жизни духовенства. Волынские епархиальные ведомости. Житомир, 1908. № 50. Неофициальная часть. С. 886.

18. Мілясевич І. Релігійні часописи Волинської губернії ХІХ - початку ХХ ст. Вісник Книжкової палати. Київ, 2005. № 3. С. 38.

19. Надтока Г. М. Православна церква і процес українського національного відродження 1900-1917 років. Київ: Київський нац. ун.-т ім. Т. Шевченка, 1996. 112 с.

20. Омельянчук И. В. Почаевский отдел СРН. Русская национальная философия в трудах её создателей. Хронос. URL: http://www.hrono.ru/organ/rossiya/pochaev_sm.html.

21. Омелянчук І. В. Чорносотенний рух на території України (1904-1914 рр.): монографія. Київ: НІУРВ, 2000. 168 с.

22. Підраховано за: Держархів Тернопільської області. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 4624. Арк. 2-15 зв.

23. Підраховано за: Список окружных союзных старост Волынской епархии. Почаевский листок. Почаев: Тип. Почаевской Успенской Лавры, 1912. С. 123-126.

24. Підраховано за: Список ревнителей бывших на курсах Почаево-Лаврскаго Союза Русскаго Народа. Почаевский листок. Почаев: Тип. Почаевской Успенской Лавры, 1912. С. 127-134.

25. Рада (газета). URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Рада_(газета).

26. Рацілевич А. Репресивна політика царизму щодо українського національного руху на Волині (19001917 рр.). Волинські історичні записки. 2009. Т. 2. С. 123-132.

27. Роль волинського духовенства в чорносотенній пропаганді. Рада. Київ, 6 березня 1907. № 54. С. 3.

28. Свод законов Российской империи повелением государя императора Николая Перваго, издание 1857 года. Законы о состояниях. Кн. І. Т. ІХ. О разных родах состояний, и различии прав им присвоенных. Санкт-

Петербург: В Типографи Втораго Отделения Собственной Его Императорскаго Величества Канцелярие, 1857. 565 с.

29. Хитровська Ю. В. Правобережне православне духовенство та український національний рух у XIX - на початку XX ст. Інтелігенція і влада. Одеса: Вид-во «Экология», 2008. Вип. 13. С. 30-35.

30. ЦДТАК України. Ф. 442. Оп. 862. Спр. 90. Арк. 13.

31. ЦДТАК України. Ф. 442. Оп. 858. Спр. 75. Арк. 10.

32. Цецик Я. П. Роль чорносотенного СРН в ускладненні міжнаціональних відносин на Волині у 1906-1914 pp. Історичний архів. Наукові студії: зб. наук. праць. Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. Вип. 14. С. 128-135.

Размещено на Allbest.ru