Луцькі ремісничі цехи-корпорації в середині ХVП ст.

Характерна особливість середньовічних, а пізніше - і ранньомодерних ремісничих корпорацій - це наявність «горизонтальних» зв'язків між їхніми членами, на відміну від «вертикальних» відносин панування й підкорення. Внутрішні правила цехових об'єднань, у тому числі й українських, відповідно до загальних принципів корпоративності, теж спрямовано на підтримання економічної рівності серед її членів за допомогою як стримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів [7, с. 17].

На загальноміському фоні ремісничі цехи мали вигляд цілісної, злагодженої в діяльності та повсякденному житті організації, проте всередині самого цеху все не завжди було так бездоганно. Часто цехові суперечки вирішувалися мирним «приятельським» способом. Так було, наприклад, 27 вересня 1638 р. До міського уряду на ратушу прийшов луцький ремісник-різник Яцько Калішович, скаржачись на цехмістра свого (різницького) цеху Івана Сачивку та цехового майстра Василя Йовковича за завдані шкоди - побиття в його власній торговельній ятці. Цікаво, що під час судового засідання Сачивка зізнався про завдані Калішовичу побої. Тому, зважаючи на визнання провини й для збереження миру та ладу в цеху, суд, заручивши винного десятьма копами литовських грошей, наказав, аби «pozwany powoda w cechu swym y nigdzie nie uciqzali / позваний повода в цеху своєму і поза ним не утискав» [1, 47 зв.]. Випадок добровільного вирішення суперечки між ремісниками одного цеху трапився й 23 березня 1639 р. Позивачем у справі виступав шевський цехмістр Матвій. Позваним був Іван Олексійович Саф'янник [1, 93]. Очільник цеху звинувачував свого майстра в несплаті до цехової скриньки братського податку. Зважаючи на невиконання ремісником своїх безпосередніх обов'язків перед корпорацією, цехмістр у якості невиплачених грошей уважав за доцільне відібрати в дружини позваного «боти золоті», якими вона торгувала на ринку в Луцьку. Як результат, магістратський суд в особі райці та лентвійта Яна Гепнера, бурмистра Андрія Сезеновича й райці Павла Антоновича не лише визнав дії цехмістра справедливими, а й зобов'язав Івана Олексійовича та його дружину вибачитися перед паном-цехмайстром, визнавши, що «powod przystoinie pograbil za contrybucie cechowq / повод пристойно (справедливо) пограбував за цехову контрибуцію» [1, 93-93 зв.].

Траплялися випадки, коли ремісник повставав проти цехової братії. 22 грудня 1638 р. на своїх колег шевського цеху скаржився луцький міщанин Карп Швець. Причиною звернення до міського суду став несправедливий арешт шевцями міщанина з Несухоїж Володимирського повіту Романа Ковановича [1, 75]. Так само було й на Різдво 1639 р., коли швець Карп Кілт перед урядом позивав на свого братчика Омеляна Сажка. Останній, за словами актора (позивача), безпідставно образив його гідність у присутності інших шевців [1, 79-80 зв.].

Тож відносини поміж ремісниками одного цеху не завжди були злагодженими й мали суперечливий, інколи достатньо конфліктний характер. Водночас відчуття духу корпоративності серед представників луцької ремісничої братії було достатньо сильним. Підтвердження цього - справи Яцка Калішовича [1, 47 зв.] та Івана Саф'янника [1, 93-93 зв.]. Магістрат у винесенні вердиктів щодо ремісничих справ дбав, аби ті прикрі випадки не поторювались і ніхто нікому не чинив шкоди ні в цеху, ні поза ним.

Взаємини між представниками різних цехів: особистісні мотиви непорозумінь та способи їх вирішення. Незважаючи на приналежність до певної цехової корпорації, представники всіх ремісничих професій, усе ж жили й працювали в одному місті, поділяли єдиний соціально-економічний простір. Відтак їх взаємодія або ж, навпаки, певна конфронтація були неминучими явищами. Характерна риса судових книг ранньомодерного часу - те, що туди, зазвичай, вносилися конфліктні справи. Тому для вивчення історії того часу маємо здебільшого вписані до актів магістрату та ґроду суперечки. 31 жовтня 1638 р. до луцького лавника й лентвійта Романа Левоновича, який у той час сумлінно виконував свої урядницькі обов'язки на ратуші, прийшов луцький міщанин-швець Іван Олексійович Семенович [1, с. 64]. Збентежений позивач свідчив на Івана Нагая, різника з юридики отців домініканів, колишнього цехмістра різницького цеху, указуючи, що той Нагай, «s pewney maietnosci okupiwszy siq od panszczyzny / з певної маєтності, відкупившись від панщизни», поселився на домініканському ґрунті, мав там власні ятки та вів торги. Позивач мешкав на тій самій юридиці, а тому й скаржився на «новоспеченого» тивуна -різника [1, с. 64]. Він «wziowszy iakis niewinny gniew / пройнявшись якимось невинним гнівом » на повода, часто закликав його до свого суду, оббріхував та відбирав надмірні податки, хоч Семенович нічого винен не був. Жаль луцького міщанина був невгамовним, бо й судочинство тивуна юридики отців домініканів залишало бажати кращого. Найперше, за словами позивача, позваний не мав ніякого права чинити бодай якийсь суд, оскільки «zadnym funduszem sqdy iego nie sq wprzywileiowane, ani nadaniem Prawa Maydeburskiego / ніяким фундушем його суд не впривілейований, ані наданням маґдебурзького права» конфірмований не був. А коли в 1638 р. актора пограбував Пилип Шевчик, укравши в нього кожух, кучму й фартух, то Нагай, під «зарукою» десяти кіп литовських грошей, зобов'язав Семеновича самому відшукати злодія [1, 64-64 зв.]. Ображений злочином позивач доклав максимум зусиль, аби розшукати злочинця. Коли ж Пилип Шевчик постав перед судом юридики, то судовий вердикт тивуна виявився вкрай дивним: «poniwaz ten kozuch, kuczme y fartuch w dzien, a nie w nocy, Filip wziol, a nie krzadl / оскільки той кожух, кучма та фартух удень зникли, а не вночі, то Філіпп їх взяв (позичив), а не викрав» . Ба більше, оскільки вина Шевчика була «спростована», то Нагай ще й змусив «aby zlodzieia za cnotliwego przyznal / щоб злодія за невинного визнав» і виплатив дядькові «безпідставно» звинуваченого Пилипа 10 кіп литовських грошей та 20 польських злотих [1, 64 зв.]. Проте на цьому конфлікт не вичерпався, бо дядько виправданого Шевчика звинуватив повода у вбивстві свого сестринця, який був відправлений на науку до Олексійовича від «цеху тутешнього шевського». Нагай ще й прогнав позивача з власної халупи, яку швець «rad nie rad» мусив за безцінь продати кушніру Семену Самуіловичу [1, 64-64 зв.]. Насправді, Іван Нагай був доволі негативною персоналією історії Луцька середини XVH ст. І. Олексійович упродовж кінця 1638 - початку 1639 рр. неодноразово позивався на нього. Однак колишній різницький цехмістр, спокійно продовжував вести торги не лише на юридиці отців домініканів, а й на міському ґрунті. До суду він не являвся, за що й отримав баніцію -інфамію (публічне вигнання з міста з позбавленням усіх прав та привілеїв міщанина) [1, 83 зв.].

Типовою причиною позивань ремісників один проти одного, як і всіх міщан того часу, були грошові борги. Вересневим днем 1638 р. Павло Цирюльник скаржився на Івана Олексейовича, бо той був винен і не хотів йому віддати 70 ґрошів [1, 37 зв.-38]. Трьома місяцями раніше, у червні 1638 р., Андрій Кушнір, зять луцького райці Яна Соколениці, заборгував Павлу Шинкару 8 злотих, довго борг не повертав і, врешті, отримав, кажучи сучасною мовою, «позов» до суду, який і був вручений йому магістратським слугою Опанасом Патковичем [1, 14 зв.]. Такі справи зазвичай залагоджувалися достатньо мирно. У разі спротиву боржників, їх заручали ще більшою сумою грошей до віддавання на випадок неповернення першопочаткового боргу [1, 38, 84 зв.].

Чи не найбільшою проблемою всіх цехових ремісників середньовіччя та нового часу були по - зацехові ремісники - партачі (indoctus - латин.). Тому й упродовж 1638-1640 рр. поміж цехмайстрами з братчиками-ремісниками та позацеховиками з юридик і передмість траплялися непорозуміння та конфлікти. Так було й посеред жовтня 1639 р., коли до магістратського суду звернувся кушнір Семен Самуілович, який жив на ґрунті отців домініканів [1, с. 122]. Ремісник скаржився на Станіслава Буковського - цехмістра кравецько-кушнірської корпорації за те, що він несправедливо відібрав від зятя позивача - Івана Гапоновича - пошиті для минулого ярмарку заячі кожухи й продав собі на користь. Відповідь позваної сторони була ствердною та однозначною: Іван Гапонович - партач, який, за завдані цеховій братії шкоди ще 12 жовтня 1638 р. отримав баніцію-інфамію. Ремісникам було суворо заборонено співпрацювати й спілкуватися з ним. Цікаво, що пограбування того Гапоновича вчинили за згодою всіх братчиків-цеховиків: «kozuchi sq pograbione przezpozwolenie wszytkiey Braci u partacza, ktory zadney powinnosci Cechu nalezacey, nie oddaie, a przyuiley Swietey pamieci Krola Je° Msci Zygmunta Augusta w roku 1564 cechowi Krawieckiemu i Kusznierskiemu sluzacy expresse w sobie wyraza, ze wszytkich partaczow, ktory nie sa, cechowi posluszni, wolno wszytkich towary y robote grabic / кожухи ті пограбовані з дозволу усієї братії у партача, який жодної повинності, що цеху належить, не віддає, а за привілеєм святої пам 'яті короля його милості Жиґмунта Авґуста у 1564 р. цеху кравецькому та кушнірському наданим дозволено в усіх партачів, що цеху не коряться, усі товари та вироби грабувати (відбирати)» [1, с. 123]. зрозуміло, що магістрат не міг суперечити цій королівській конфірмації цехових прав і привілеїв. Тож зі Станіслава Буковського зняли обвинувачення, а кожухи, відібрані в «nieposlusznego», присудили залишити в цеху [1, 123 зв.]

Ремісники «з» магістратом та «проти» нього: взаємодія й конфронтація двох міських корпорацій. Луцький магістрат, у руках якого зосереджено «левову частку» міського управління, уключав не лише славетних панів-бурмістрів, райців та лавників зі складу купецько-аристократичної міської верхівки. Вирішення важливих і нагальних для міста питань на ратуші не обходилося без присутності магістратських засідань цехмістрів і ремісничої братії. Досить часто очільники цехів займали посади бурмістрів та райців. Так, наприклад, луцьким бурмістром у січні 1639 р. був цехмістр кравецько-кушнірського цеху Павло Антонович [1, 93 зв.]. Йона Михайлович - цехмістр ковальської та злотницької ремісничої братії - у квітні цього ж року згадується як луцький райця [1, 93-95 зв.]. Загалом представники цехових корпорацій відігравали значну роль у вирішенні міських потреб та питань «na ratuszu w Lucku». 13 жовтня 1638 р., коли міська влада приймала рішення про обов'язкове знесення торговельних буд-яток по закінченню щорічного Святосеменівського ярмарку, на ратуші, окрім урядників, були присутні й цехмістри [1, с. 58-58 зв.]. При укладенні лаудуму (згоди) 15 вересня 1639 р. поміж міською громадою та урядом про безапеляційну справедливість, гарантом якої для міщан присягав бути магістрат, у разі будь-якої кривди, завданої лучанам, свої підписи власноруч поставити не змогли, бо були неписьменними, але попрохали те зробити Самійла Кириловича кравецько-кушнірський цехмістр Станіслав Буковський та очільник різницького цеху Іван Сачивка [1, 111 зв.-113]. Спільно діяли братчики ремісничих корпорацій і урядники магістрату й двома тижнями раніше, 03 вересня 1639 р., коли чинили згоду на відміну в Луцьку жовнірських заквартирувань [1, с. 108]. Аби полегшити місту тягар жовнірського перебування в Луцьку, поспільство та влада домовилися про позачерговий добровільний збір грошей, які б запобігли в перспективі ще більшим міським утратам. Тож поруч із райцями Шимоном Злоторовичем, який віддав 45 польських злотих, Яном Гепнером (30 злотих), Яном Соколеницею (8 злотих), бурмістром Павлом Антоновичем (15 злотих), лавниками Антонієм Перетятковичем (12 злотих) та Романом Левоновичем (10 злотих), грошовий внесок до міської складки зробили ремісники Шимон Балвер Брила (10 злотих), Ян Мечник (5 злотих), Ян Цирюльник Овакович (10 злотих), Ян Столяр (3 злотих), Андрис Муляр (5 злотих), ткач Андрій Кірножко (5 злотих), тогочасний різницький цехмістр Іван Сачивка (3 злоті), Васько Мильник (3 злоті) і різник Лешко Гримар (2 злоті) [1, с. 108-109]. Пліч-о-пліч виступали урядники магістрату з ремісниками й у травні 1640 р., підписуючи роборацію (від латин. roboratio - підтверджувальний запис, що здійснювався особами, які попередньо уклали угоду) «від міста його королівської милості Луцька і міщан його милості пану Яну Ґноєнському» [1, 165 зв.]. Тоді перед Іваном Борейком- Креницьким, як субделегатом (офіційним представником) дідичного війта Андрія Загоровського «personaliter», тобто особисто, постали бурмістр Василь Шилневич, райці Ян Гепнер та Нестор Йовкович, добровільно зізнавшись від свого імені, а також іменем лавників, цехмістрів й усього поспільства, про підтвердження попереднього запису, даного Яну Гноєнському. Тогочасний луцький писар Ян Томкович, на жаль, не вписав до тексту документа, що саме підтверджували лучани Гноєнському, обмежившись лише фразою «na pewnq rzecz w tym zapisie mianowana / на певну справу в тому записі вказану». Відомо, що свої автографи поруч із міською радецькою печаткою під тим найпершим записом-угодою поставив райця й цехмістр луцького ковальського цеху Йона Михайлович [1, 165 зв.]. Кравецько-кушнірський очільник Станіслав Буковський, шевський цехмістр Михайло Василевич та різницький - Іван Сачивка «як неписьменні» доручили поставити підпис за себе й усіх своїх брат - чиків-цеховиків луцького міщанина-ремісника Павла Шолґеню [1, 165 зв.-166].

В актовій книзі 1638-1640 рр. зафіксовано також випадки прикрих непорозумінь між представ - никами магістрату й ремісничих цехів Луцька. Так, 07 січня 1638 р. до ратуші зі скаргою прийшли райці Ян Матвієвич та Василь Шилневич. Позивалися славетні урядники проти майстра кравецького цеху Грицька Кравця. Скарга викликала значний резонанс у місті, оскільки для Луцька це досить важкі часи [1, 68 зв.]. У ці дні магістратська влада разом із громадою вирішували нагальне податкове питання [1, 68 зв.]. Уже досить довго лучани не могли виплатити до Коронного скарбу Речі Поспо - литої міського податку - «donatiwy z Miasta tuteyszego niedopiaconey / донативи з міста тутешнього недоплаченої» [1, 68 зв.]. Тому все міське поспільство разом із цехмістрами й урядниками зійшлися до ратуші [1, с. 69]. Міщани погодили здійснити виплату необхідної суми, 400 злотих, справедливо поділивши борг між собою. Однак проти такого рішення повстав Грицько Кравець [1, с. 69]. Він не лише образливими словами відгукувався про позивачів - Яна Матвієвича та Василя Шилневича, - а й намовляв лучан той податок-тягар узагалі не платити. Вислухавши скаргу, магістратський суд в особі бурмістра та війтівського намісника Шимона Злоторовича вирішив усю суму міського боргу (400 злотих) покласти на злісного кравця-бунтівника [1, с. 69].

22 січня 1639 р. проти одного з урядників - Василя Шилневича виступав інший - бурмістр Павло Антонович [1, с. 80]. Міщанин був цехмістром луцьких кравців та кушнірів. Антонович позивався на свого колегу через грошовий борг, який позивач уповні віддав Шилневичу «скарбовим податком» на ратуші. Той, понад магдебурзьке право, притягнув Антоновича до повернення грошей на земському та гродському судах. Яскравим прикладом духу луцького ремісничого корпоративізму було те, що образили гідність одного Антоновича, а до суду прийшла «braciq wszystka», тобто всі ремісники, де позивач служив цехмістром [1, 89 - 89 зв.].

Висновки й перспективи подальшого дослідження

Отже, основний принцип існування всіх середньовічних та ранньомодерних організацій різних соціумів - корпоративність - добре простежується на прикладі луцьких ремісничих цехів. У багатьох життєвих ситуаціях ремісники виступали злагодженим колективом, який стояв на обороні цехових потреб, особливо коли справа стосувалася партачів та монопольного права на виготовлення й торгівлю певного виду товарів у місті і його найближчих околицях. Водночас, як і в кожному середовищі, усередині цехів та поміж представниками різних ремісничих об'єднань часто виникали конфлікти й непорозуміння, спровоковані колективними та особистісними образами. Подібну соціально-поведінкову забарвленість мали й відносини між урядниками магістрату та ремісниками. Репрезентанти цехових корпорацій, здебільшого їхні очільники, упродовж XVI - першої половини XVII ст. входили до складу магістрату та відігравали значну роль у вирішенні нагальних питань і проблем «міста його королівської милості Луцького». Однак у справах, що стосувались інтересів ремісничих братій, ті урядники, які були цехмістрами, одностайно відстоювали потреби свого цеху. Водночас братчики-ремісники в прикрий час ставали на оборону свого найголовнішого майстра.

цех ремісник корпоративний влада

Джерела та література

1. Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 23, оп. 1, спр. 1. 183 арк.

2. Архив Юго-Западной Руси. Акты, относящихся к истории городов Юго-Западной Руси. - Киев, 1869. - Ч. 5. - Т. 1. - 736 с.

3. Економічні привілеї міста Львова XV-XVIII ст.: привілеї та статути ремісничих цехів та купецьких корпорацій / упор. М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. - Львів, 2013. - LI. - 815 с.

4. Методические рекомендации по подготовке к спецсеминару по источниковедению истории Украины XVI-XVII веков (цеховые уставы городов Украины) / сост. Н. П. Ковальский, Г. Н. Виноградов. - Днепропетровск, 1986. - 31 с.

5. Привілеї міста Львова XIV-XVIII ст. / упор. М. Капраль; наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. - Львів, 1998. - 640 с.

6. Атаманенко В. Свідчення описово-статистичних джерел про населення Луцька в другій половині XVI - першій половині XVII ст. / В. Атаманенко // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Луцька міська громада. - Луцьк, 2007. - Вип. 26. - С. 48-55.

7. Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. - Київ, 1993. - 118 с.

8. Білоус Н. До історії взаємовідносин київських ремісників замкової та магістратської юрисдикцій / Н. Білоус // Український історик: журнал історії і українознавства. - Нью-Йорк; Торонто; Київ; Львів; Мюнхен, 1997. - Т. XXXIV. - Ч. 1-4 (132-135). - C. 222-228.

9. Білоус Н. Київ наприкінці XV - у першій половині XVII століття. Міська влада і самоуправління / Н. Білоус. - Київ, 2008. - 360 с.

10. Білоус Н. Соціальна та професійна структура населення Києва у світлі фіскальних джерел другої половини XVI ст. / Н. Білоус // Соціум. Альманах соціальної історії. - Київ, 2008. - Вип. 8. - С. 107-118.

11. Бортникова А.В. Грамоты на магдебургское право городу Луцку XV-XVI веков / А.В. Бортникова // Славяноведение. - М., 2010. - № 2. - С. 88-104.

12. Бурдзейка А. Нарыс сацыяльна-эканамшнаго жыцьця места Наваградку у XVI сталецьці / А. Бурдзейка // ARCHE. Пачатак. - Минск, 2009. - № 7. - С. 648-667.

13. Гавриленко В. О. Львівські цехові печатки XIV - XV ст. та питання про час їх виникнення / В. О. Гавриленко // Кторичш джерела та їх використання. - Київ, 1964. - Т. 1. - С. 248-262.

14. Даугяла З. Стары Менск (Нарысы з псторыи замку і эканомш жыцьця места) / З. Даугяла // ARCHE. Пачатак. - 2009. - № 7. - С. 621-648.

15. Дружчыц В. Места Вільня у першай палове XVI сталецьця / В. Дружчыц // ARCHE. Пачатак. - 2009. - № 7. - С. 410-431.

16. Дружчыц В. Места Менск у канцы XV і пачатку XVI сталецьцяу / В. Дружчыц // ARCHE. Пачатак. - 2009. - № 7. - С. 594-621.

17. Забела Т. Места Берасьцейскае у XVI сталецьці / Т. Забела // ARCHE. Пачатак. - 2009. - № 7. - С. 431-487.

18. Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI - першій половині XVII ст. / А. Заяць. - Львів, 2003. - 206 с.

19. Заяць О. Громадяни Львова XIV-XVIII ст.: правовий статус, склад, походження / О. Заяць. - Київ; Львів, 2012. - 558 с.

20. Заяць О. Старі та нові «білі плями» в історії крамарських корпорацій у Львові (друга половина XIV - перша третина XVII століть) / О. Заяць // Записки НТШ. Львів, 2012. - Т. CCLXIV: Праці кторично- філософської секції. - С. 138-170.

21. Капраль М. Керівництво львівського шевського цеху в XVII-XVIII століттях: цехмістри, столові, старші майстри / М. Капраль // Крізь століття. Студії на пошану Миколи Крикуна з нагоди 80-річчя. - Львів, 2012. - С. 468-481.

22. Капраль М. Крадіжки, п'янство, бійки, розпуста: зворотня сторона повсякденного життя шевців Львова XVII-XVIII ст. / М. Капраль // Повсякдення ранньомодерної України. кторичні студії: в 2-х т. / відп. ред. Віктор Горобець. - Київ, 2012. - Т. 1: Практики, казуси та девіації повсякдення. - С. 217-244.

23. Капраль М. Люди корпорації: Львівський шевський цех у XVII-XVIII ст. / М. Капраль. - Львів, 2012. - 552 с.

24. Капраль М. Навчання ремеслу у Львові в ранньомодерний період: учні та підмайстри за статутами ремісничих цехів / М. Капраль // Urz^dy panstwowe, organy samorz^dowe i koscielne oraz ich kancelarie (na polsko-ruskim pograniczu kulturowym i etnicznym w okresie od XV do XIX wieku) / pod red. H. Gmiterka i J. Losowskiego. - Krakow, 2010. - S. 551-575.

25. Капраль М. Особливості релігійного життя ремісників Львова XVII-XVIII століть на прикладі шевського цеху / М. Капраль // Записки НТШ. - Львів, 2012. - Т. LXIV: праці історично-філософської секції. - С. 283-300.

26. Капраль М. Полюбовні угоди та «уклони»: позасудовий захист інтересів львівського шевського цеху у XVII-XVIII століттях / М. Капраль // Theatrum Humanae Vitae: студії на пошану Наталі Яковенко. - К., 2012. - С. 488-498.

27. Капраль М. Ремісничі цехи і купецькі корпорації Львова XV-XVIII ст.: [історіографічний нарис] // Silva rerum: зб. наук. пр. на пошану професора А. Перналя. - Львів, 2007. - С. 176-184.

28. Капраль М. Статути ремісничих цехів та купецьких корпорацій Львова XV-XVIII ст.: організаційно - правові питання / М. Капраль // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / відп. ред. М. Крикун. - Львів, 2006-2007. - Вип. 15: CONFRATERNITAS: ювілейний зб. на пошану Ярослава каєвича. - С. 173-185.

29. Ковальский Н.П. Источниковедение социально-экономической истории Украины XVI - первой половины XVII вв.: акты о городах / Н.П. Ковальский. - Днепропетровск, 1983. - 70 с.

30. Пришляк В.В. До історії цехового ремесла Ковеля в XVI-XVIII ст. Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині: матеріали XII Всеукр. наук. іст.-краєзнавч. конф., присвяченої 12-й річниці Незалежності України і 485-й річниці надання Ковелю Магдебурзького права: зб. наук. пр.: у 2-х ч. / В.В. Пришляк; упоряд. Г.В. Бондаренко, А.М. Силюк. - Луцьк, 2003. - Ч. 1. - С. 123-125.

31. Штанько О. «Мєщанє луцкиє цеху кравецького и кушнєрского»: ремісники Луцька в середині XVI століття / О. Штанько // Літопис Волині: Всеукр. наук. часоп. - Луцьк, 2013. - Ч. 12. - С. 25-31.

32. Bogucka M. Dzieje miast i miesczanstwa w Polsce przedrozbiorowej / M. Bogucka, Н. Samsonowicz. - Wroclaw; Warszaw; Krakow; Gdansk; Lodz, 1986. - 673 s.

33. Samsonowicz H. Badania nad dziejami miast w Polsce / H. Samsonowicz // Kwartalnik Historyczny. - 1965. - R. LXXII. - Zesz. 1. - S. 112-126.

Размещено на Allbest.ru