Народництво ("народолюбство" як світоглядна основа українського руху в Російській імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Камэянець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Кафедра історії України

Реферат

Народництво («народолюбство» як світоглядна основа українського руху в Російській імперії

Виконав:

студент групи

Продан Андрій

Перевірив:

кандидат історичних наук, доцент

Задорожнюк Андрій Борисович

Камэянець-Подільський - 2020

Зміст

Вступ

Розділ І. Народництво як ідеологія українського руху

Розділ ІІ. Основі ідеї народництва

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. Поставлена на межу виживання, українська нація зуміла, однак, віднайти можливість протиставитися колонізаторам передусім у сфері культури (літератури, науки, філософії, мистецтва тощо), а згодом і політики. Продовжуючи волелюбні козацькі традиції, які ще жевріли у XVIIІ ст. (свідченням чого може бути Гайдамаччина, «Історія Русів»), український визвольний рух зміцнів завдяки літераторам початку ХІХ ст. й особливо - поетичному генію Т. Шевченка, діяльності Кирило-Мефодіївського братства, програмі «хлопоманів» та українофільських Громад у 1850-1860-х рр. (В. Антонович, Ф. Вовк, П. Чубинський та ін.), національному аспекту ліберально-соціалістичної творчості М. Драгоманова, пізнішій культурній активності народників-» націоналів», політичній активізації галицьких радикалів і наддніпрянських «тарасівців» у 1890-х рр. та ін.

Загалом розвиток національного руху, філософії української ідеї та кристалізації національної свідомості (а відтак і національного художнього мислення) відбувалися доволі нерівно. Тому дослідники говорять про 1870-ті рр. як період переважно космополітизму, як добу «важкого упадку нашої національної ідеї», а про 1880-ті рр. як період переважання націоналізму (з появою покоління «Молодої України). Інтернаціоналістичні ідеї драгоманівства (соціал-демократизму й «загальноросійського лібералізму», за І. Франком) від кінця ХІХ ст. й до поразки української революції 1917-20-го рр., та націоцентрична концепція Б. Грінченка (особливо чітко виражена у «Листах з України Наддніпрянської») задомінували лише у міжвоєнний період. Це свідчить про те, що народництво вступало у складний ідейний діалог із різними панівними рухами того часу: національним, ліберальним, соціал-демократичним (соціалістичним) тощо.

Об`єктом дослідження є український рух в Російській імперії.

Предметом дослідження є народництво.

Метою цієї роботи, на основі опублікованих джерел та наукової літератури, описати народництво як світоглядну основу українського руху в Російській імперії.

Поставлена мета визначає завдання дослідження:

* розглянути народництво як ідеологію українського руху;

* висвітлити основі ідеї народництва.

Практичне значення роботи. Матеріали роботи можуть бути використані на уроках історії в загальноосвітніх школах, під час підготовки студентів історичного та інших факультетів до семінарських та практичних занять, для написання статті, доповіді тощо.

Структура роботи. Робота складається 2-х розділів. Суттєво доповнюють працю вступ, висновки, список використаних джерел і літератури (7 позицій). Загальний обсяг роботи складає 14 сторінок.

Розділ І. Народництво як ідеологія українського руху

народництво український рух

В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія «вищої життєвої мудрості». У 60-х роках 19 століття ідеї селянського соціалізму активно пропагував М. Огарьов. У кінці 60-х--на початку 70-х років теоретичним обґрунтуванням ідеї некапіталістичного шляху розвитку стає субэєктивна соціологія (П. Лавров, М. Михайловський та інші), яка рушійною силою суспільного прогресу вважала «критично мислячі особистості», тобто інтелігенцію. У 80-ті роки в народництві отримав розвиток економічний романтизм (В. Воронцов, М. Данієльсон та інші), представники якого виходили із протиставлення типів економічної еволюції Західної Європи і Росії [4, с. 58].

Народники-економісти намагались довести безперспективність капіталістичного розвитку Росії й необхідність переходу до «народного виробництва» -- некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства. Найвідомішими ідеологами народництва у 1870-ті роки були М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов. Вони розглядали особу російського селянина як зберігача давніх засад общинної власності і саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, обминаючи етап капіталістичного розвитку.

Вважаючи російського селянина «природженим соціалістом», М. Бакунін закликав молодь готувати народне повстання проти трьох головних ворогів: приватної власності, держави, церкви. На думку окремих дослідників, народництво було просякнуте месіанською свідомістю, успадкованою частково від словэянофілів, котрі твердили про почуття вини дворянина перед селянством за гріхи предків-кріпосників (В.Осінський, С. Перовська, А. Желябов, С. Нечаев, П. Ткачов та ін.). Народництво обэєднувало людей, що належали до різних політичних напрямів, часто дуже різних. Так одні, скажімо, підтримували теорію непротивлення злу насильством (М. Муравський), інші закликали до нової пугачовщини (М. Бакунін) [1, с. 58].

У 60-х роках 19-го століття народники виявляли себе спорадично (групи М. Чернишевського, С. Нечаєва, П. Ткачова). В обстановці піднесення демокричної інтелігенції у 70-х роках почали діяти численні народницькі гуртки. Відзначались серед них чайковці, які існували у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли від революційного просвітництва до підготовки «ходіння в народ», виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка «лавристів» у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в Україні, члени «Київської Комуни».

У 1874 почалося масове ходіння в народ (у селянство) демократичної інтелігенції. Похід у народ повинен був організувати перші соціалістичні суспільно-господарські осередки. Ходінням в 1874 було охоплено, за офіційними даними, 37 губерній європейської Росії, у тому числі майже всі українські губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків. На кінець 1874 царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників. Найактивніших з них було засуджено за процесом 193 (1877-1878). Численні організації різних напрямів (чайковці, лавристи, бакуністи та інші) російських народників діяли й в Україні в 60-х рр. У Києві діяв гурток чайківців (1872-1874), Київська Комуна (1873-1874), гурток бунтарів, у Одесі народників з 1872 очолював Ф. Волховський. Левченко М.В. теж належав до Одеської групи [6, с. 94].

Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. В 1876 народники створили революційну організацію Земля і Воля. Своїм головним завданням вона вважала підготовку селянського повстання, визнавала можливість особливого некапіталістичного соціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община.

У практичній роботі Земля і воля перейшла від летючої, бродячої пропаганди до створення осілих поселень революціонерів у південно-східних приволзьких губерніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875-1876 найбільшу активність виявив гурток південних бунтарів (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). Члени цього гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати повстання. У 1877 південні бунтарі намагалися створити у Чигиринському повіті таємну організацію серед селян для підготовки повстання, однак її незабаром розгромила поліція [2, с. 47].

Більшість народників, поступово переглядаючи свої бунтарсько-анархістські погляди, приходила до визнання необхідності політичної боротьби проти самодержавства. Головну увагу вони зосереджували на організації терористичних актів. Узимку 1877-1878 у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснили ряд терористичних акцій проти представників царської адміністрації. Незгоди між прихильниками і противниками нового методу боротьби особливо загострилися в 1879. Спроби уладнати їх у тому ж році на зэїздах у Липецьку і Воронежі виявилися невдалими. Частина народників, які стояли на позиціях здобуття для Росії політичної свободи через терор, здійснюваний невеликою законспірованою організацією взяла назву «Народна Воля»; інші учасники зэїзду створили організацію «Чорний переділ», яка ставила завдання мирного вростання народників у народну масу.

Остання течія опісля перетворилася у легальне народництво, яке існувало аж до 1917. Чорнопередільці (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, Й. Аптекман, М. Попов та інші) прагнули дотримуватися старої, землевольської програми і тактики. Але й вони фактично відмовилися від пропаганди на селі і зосередили головну увагу на пропаганді серед робітників.

У Києві чорнопередільці Є. Ковальська і М. Щедрін організували Південноросійський робітничий союз 1880-1881). Невдовзі частина чорнопередільців приєдналася до Народної Волі, а частина емігрувала за кордон. Г. Плеханов заснував у Женеві організацію російських марксистів групу Визволення праці (1883). Чорний Переділ фактично припинив своє існування [7, с. 63].

Активнішу діяльність розгорнула Народна Воля. В Україні народовольські організації і групи існували у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У лютому 1878 в Києві здійснено замах на товариша прокурора Котляревського; у травні 1878 Г. Попко вбив жандармського адэютанта Гейкіна; у липні 1878 біля Харкова зроблено спробу визволити з увэязнення Войнаральського, засудженого в процесі 193-ох; у липні 1878 в Одесі під час суду над І. Ковальським виникли вуличні сутички з поліцією; у лютому 1879 у Харкові вбито губернатора князя Куропаткіна та ін. Після вбивства народовольцями у березні 1881 Олександра II царизм перейшов у відкритий наступ. Судові процеси 80-х рр. (процес 20-ти 1880, процес 14-ти 1884 та ін.) довершили розгром організації. Народовольці намагалися відродити свою організацію. На початку 80-х рр. основним районом їхньої діяльності стала Україна. Тут ще діяли гуртки військово-революційної організації Народна Воля на чолі з М. Ашенбреннером. У 1885 в Катеринославі проведено зэїзд південних народовців. Однак відродити Народну Волю було вже неможливо [5, с. 82].

До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовська та ін.), але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх з погляду інтересів революції вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Ф. Волховського Правдиве слово хлібороба до своїх земляків, 1875).

Розділ ІІ. Основі ідеї народництва

Системотворчою для народництва як суспільного світогляду стала ідея народності (чи народу). Ця ідея, на думку сучасних дослідників, зародилася ще у Дж. Віко і Ж.-Ж. Руссо, розвинулась у передромантичній естетиці Гердера і у німецьких романтиків, утвердилася в українській літературі від початку ХІХ ст. і виражала передусім ідею «національної своєрідності і самобутності». Згодом очевиднішим у ній стало (наприклад, серед громадівців) вираження соціальної складової - народного ідеалу як «розчинення» у стихії простолюддя [3, с. 40].

Ідея народності (народу) у народників (щоправда, у різних авторів порізному) поєднувала національну (разом із етнічною складовою) та соціальну ідеї, що вплинуло на загальний тип світоглядної системи [4, с. 17].

Наступним характерним принципом для народництва стала ідея освіти і просвіти народу. Її висунув П. Куліш, який вважав, що перетворити український народ з нації етнографічної на націю політичну можна через поширення освіти і плекання народної культури й мови. Така думка почала активно підтримуватися молодими українофілами, обэєднаними з 1860-х рр. у Громади [3, с. 39].

У 1862 р. М. Костомаров писатиме про потребу освіти для народу та небезпеку денаціоналізації під час освіти чужою мовою. Разом із просвітою простолюду народники утверджували ідею формування української інтелігенції як духовного провідника народу. Важливим для народницької свідомості постає ідея заглиблення в минуле рідного народу, відновлення історичної памэяті. Тому, наприклад, козакофільство було важливою складовою поглядів романтичних письменників та кирило-мефодіївців. У пізніших Громадах, де існували доволі різні течії, спільним, обэєднувальним моментом стали загальні симпатії до демократичних традицій козаччини та Гетьманщини [3, с. 40].

У народників тісно повэязаними між собою стали ідеї демократизму, людяності (передусім гуманізму), ліберального секуляризму й антиклерикалізму (щоправда, не серед галицьких народовців, де була дещо інша ситуація), оскільки Російська православна церква використовувалася царатом із денаціоналізуючою метою. Сидір Кіраль з цього приводу зазначає: «Українське народолюбство - це, по суті, національна форма загальноєвропейського демократизму, а тому його генезис неможливо зрозуміти без урахування впливу гуманістичних, демократичних, ліберальних ідей західноєвропейської літератури, історичної і філософської думки». Не випадково Агатангел Кримський часто окреслює себе та своїх однодумців не лише як «націоналів», а й як «демократичних українців» та критикує галицький релігійний традиціоналізм [5, с. 114].

Хоча більшість народників підтримували драгоманівську ідею федералізму, частина доволі чітко ставили питання про національну державність українців, виходячи із протонародницьких уявлень «братчиків» та політичної філософії у поезії Т. Шевченка. І. Нечуй-Левицький у своєму трактаті за 1891 р. чимало місця відводить питанням, що стосуються теорії та історії держави й відзначає, що від 862 і до 1452 (або 1471) року спостерігається самостійне чи відносно самостійне управління в Україні. Тобто, наголошує автор, зі 1028-ми років історичного життя Україна жила самостійно 718 років.

Не випадково, що концептуально питання про державну самостійність українців, а не культурну автономію у складі Російської імперії (як у федералістів), проголосять видатні культурні та політичні діячі, що були свого часу близькі до народництва - М. Міхновський («Самостійна Україна», 1900) та І. Франко («Наш погляд на польське питання», 1883; «Поза межами можливого», 1900). Характерними для народницької ідеології як суспільної свідомості були також ідеї неприйняття й боротьби із денаціоналізацією (малоросійством, рутенством, хрунівством), космополітизмом та шовінізмом. Хоча певна частина старшого покоління українофілів та загал соціалістів культивували девіз М. Драгоманова про «космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці», для більшості народників, особливо націоналів покоління «Молодої України», визначальною стала інша думка. Її чітко озвучив І. Нечуй-Левицький у 1878 р.: «Хто з українців каже, що він космополіт, то так і знай, що то або ледащо, або скацаплений чоловік, втрачений для України своєю працею й душевними силами» [2, с. 146].

І. Франко продемонстрував небезпеку денаціоналізації для української справи, яку добре розуміли також і представники народництва: «Брак сильного національного почуття в масах народу і в рядах інтелігенції був причиною всіх… хитань, роздвоєнь, нових ер, нових курсів і різнорідних консолідацій» [1, с. 374].

Важливим видається відзначити вироблення та утвердження українським народництвом - українофілами-націоналами, власної метамови, що допомагала пізнавати та подискутовувати першочергові для нього поняття: національної ідеї, демократії, народності, національного відродження, гуманності, національної свідомості, національної літератури, космополітизму, націоналізму, національної справи, шовінізму тощо.

Українська ідея в інтерпретації народників - це ідея без політичної складової (державної самостійності), це ідея передусім (і не лише) духовна - «самобутності нації, самобутності її духовного світу, культури та літератури» [3, с. 346]. Така теоретична самосвідомість безпосередньо впливала й на стратегічну ідею етнокультурної кореневості, вилучаючи з неї революційно-державотворчу складову. Для народників (особливо націоналів) першочерговою стала проблема збереження національного буття і звідси - протистояння Російській та Австро-Угорській імперіям, але протистояння на рівні лише духовному, культурно-просвітницькому, на рівні національної ідентифікації. Загалом питання про державну незалежність не ставилось. Тому члени «Братства тарасівців» - М. Базькевич, В. Боровик, М. Вороний, Б. Грінченко, Т. Зіньківський, М. Коцюбинський, І. Липа, М. Міхновський, В. Самійленко та ін. - на початку 1890-х рр. говорили про «гніт культурний» як найбільше лихо для нації і виступали за національне виховання українських дітей, за вивчення української мови, історії, літератури, за подолання малоросійського «рабського духу» тощо. Чимало народницьких естетичних ідей беруть початок у протонародницький період.

Як твердять дослідники, уже від початку ХІХ ст. в Україні зароджується та утверджується «свідоме прагнення відтворення української національності шляхом дослідження української історії та національної традиції» (за І. Франком). Активно формується художнє мислення на національній основі. Основоположним принципом стає згадуваний вище романтичний принцип народності як «національної своєрідності та самобутності літератури». Тому М. Церетелєв визначає природу, серце письменника та Батьківщину як джерела красного письменства, а М. Шашкевич говорить, що література є відображенням «життя народу». Літературу, особливо у 1830-40-х рр., критики розглядають невіддільно від життя та служіння вітчизні. Ключовими термінами літературознавчого мовлення стають «народний дух», «народний колорит», «своєнародність», «національний характер» тощо, а основний критерій художності - відповідність народному (як національному) духові [6, с. 59-69].

Висновки

Поруч з російським народницьким рухом існувала окрема народницька українська течія. Українські народники-хлопомани, радикальні українофіли наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства.

Коли російські народники намагались показати соціалістичні нахили російського селянина, хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства. Українське народництво ставило своїм завданням культурницьку працю серед населення, тоді як російське народництво зверталось до культурницької роботи у 80-х рр., що було вже показником пригасання їхнього руху. Культурницька праця розумілась українськими народниками як національна.

Українські народники здійснили спробу організуватись у радикально політичній площині, як от Братство Тарасівців. Зэявились твори, де звучав національно-революційний клич (Українська марсельєза В. Мальований). Українські народники, на відміну від російських вважали релігійність ідеальною прикметою селянина і оспівували її в поезії (Великдень І. Манжури). З українським народниками був повэязаний артільний рух, теоретичні засади якого розробив Ф. Щербина в роботі Южнорусские артели и артельные формы хозяйства.

Етнокультурні естетичні ідеї народництва зберегли свій творчий потенціал у наступні періоди розвитку української літератури. Наприклад, з української поезії ХХ ст., на думку дослідників, вимивався передусім позитивістський код, «натомість субстанціонально «народницьке» як самопізнавальне - лише розвивається», бо будь-яка «загальносвітова філософсько-стильова тенденція своєрідно заломлюється істанцією народної етики та естетики і лише в такому разі стає фактом мистецтва, вартим уваги».

Список використаних джерел та літератури

1. Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ ст.: моногр. Суми: Собор, 2005. 486 с.

2. Жуковський А. Національне питання в полеміці між М. Драгомановим і Б. Грінченком // Б. Грінченко - М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу / [упор. А. Жуковський]. К.: [б. в.], 1994. С. 18-31.

3. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. К.: Наукова думка, 1992. 119 с.

4. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. 327 с.

5. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. Т. 2. Від середини XVII ст. до 1923 року. 2-ге вид. К.: Либідь, 1993. 608 с.

6. Скупейко Л. І. «Писать по-малороссийски… есть потребность времени»: [із літературно-критичної думки 30- 40-х років ХІХ ст.] // Скупейко Л. І. Постаті і тексти: З історії української літератури: зб. Статей. К.: Фенікс, 2007. С. 58-96.

7. Сохань П. Б. Д. Грінченко - М. П. Драгоманов: діалоги про українську національну справу // Б. Грінченко - М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу / [упор. А. Жуковський]. К.: [б. в.], 1994. С. 5-18.

Размещено на Allbest.ru