Поділи Речі Посполитої

У червні 1794 р. прусські війська узяли Краків. Австрія бажала обмежити приріст прусських володінь за рахунок Польщі й направила свої війська в Сандомир, Люблінське воєводство і Хелмську землю. У ноті міністра закордонних справ Австрійської імперії барона Франца фон Тугута від 11 вересня 1794 р. до австрійського дипломата графа Л. Кобенцля відчувалося, наскільки до якої міри Віденський кабінет був стурбований конвенцією 1793 р. між Російською імперією й Пруссією. Тому Австрія бачила в кожному поділі Польщі лише важку необхідність, оскільки всі територіальні надбання за рахунок Польщі завжди будуть більш вигідні для Росії та Пруссії, ніж для неї. Але якщо не можна було уникнути поділу, писав барон Ф. Тугут, то Австрія, хоч може вимагати, щоб вона отримала всі вигоди, на які має право. В основу відносин із Польщею, на думку Австрії, повинні бути покладені принципи, визнані всіма дворами, суть яких полягала б у тому, що всі придбання земель мають бути рівними за внутрішньою їхньою цінністю [37, с. 219-220].

На початку грудня 1794 р. в Петербурзі пройшли переговори віце-канцлера І. А. Остермана й членів колегії закордонних справ О. А. Безбородька та Аркалія Івановича Моркова з австрійським і прусським послами Л. Кобенцлем і Богиславом Тауенцином. Спірним виявилося питання про територію, яку хотіли отримати Австрія та Пруссія. 23 грудня 1794 р. була укладена секретна декларація про союз між Росією й Австрією проти Пруссії. Австрія хотіла обмежити приріст прусських володінь за рахунок Польщі. Пруссія прагнула забрати Данциг (до 1793 р. - Гданськ) з околицями, але без сприяння Австрії, хоча без згоди Росії це було неможливо зробити [37, с. 214, 215].

24 грудня 1794 р. в декларації урядів Росії й Австрії про підготовку третього поділу Речі Посполитої його причиною було названо необхідність, яка змушувала монархів вдатися «до приборкання і припинення заколоту та повстання, що проявилися в Польщі» і виявилися згубними й небезпечними для сусідніх із Польщею держав [7, с. 72]. 29 серпня 1795 р. в листах до австрійського імператора Франца ІІ і прусського короля Фрідріха Вільгельма Катерина ІІ висловила думку, що в інтересах Австрії швидше покінчити з польським питанням, оскільки війна з Францією набуває серйозного значення. Тому Пруссія повинна поступитися територією між Бугом і Віслою, що сприяло б успішним переговорам із віденським двором. Прусському королю вона доводила необхідність уступки Австрії Краківського воєводства. 24 жовтня 1795 р. підписано конвенцію між Росією, Австрією й Пруссією про остаточний поділ Речі Посполитої; ратифікувати її не було потрібно, оскільки 14/25 листопада король Станіслав Август відрікся від трону. За третім поділом Росія отримала решту земель Великого князівства Литовського, територію між Німаном і верхньою течією Бугу, а також Курляндію. Австрії дісталися воєводства Краківське, Сандомирське й Люблінське, Пруссії - решта частина Польщі. червня/2 липня 1796 р. в Гродні підписано демаркаційний Акт розмежування володінь відповідно до конвенції 13/24 жовтня 1795 р. Усі спірні питання, пов'язані з поділами Речі Посполитої, були врегульовані остаточно російсько-прусською конвенцією про остаточний поділ Польщі, підписаною в Петербурзі 15/26 січня 1795 р., і декларацією про надання Росією гарантії завершального Акту про розмежування Краківського воєводства від 20(31) січня 1797 р. [38, с. 396].

Висновки й перспективи подальших досліджень

Отже, у 1762-1795 рр. на сході Європи склалися специфічні умови, що дали можливість трьом великим монархічним країнам цього регіону реалізувати свої загарбницькі наміри. Росія, Австрія й Пруссія скористалися правом сильного проти слабшого сусіда. У цій ситуації можна виділити низку причин, які послужили приводом для введення військ Росії, Австрії й Пруссії на територію Речі Посполитої. Серед них треба назвати виборність короля, дисидентське питання, Барську та Торговицьку конфедерації, повстання 1794 р. Окрім військових дій, підкупу верхівки влади, використання конфедеративного руху у своїх цілях, держави, які були сусідами Речі Посполитої, утручалися в підбір кандидатур на трон цієї держави, наперед готували проекти про поділ її території, не чекаючи рішення про поділ, уводили свої війська. Під час трьох поділів Речі Посполитої до Російської імперії відійшли близько 463 тис. кв. км. території й населення чисельністю у 5,5 млн осіб; до Австрійської імперії - 129 тис. кв. км і 4 млн осіб; до Прусського королівства - більше 141 тис. кв. км і 2,6 млн осіб [15, с. 73]. річ посполита поділ дисидентський

Серед причин, які в кінці XVIII ст. привели Річ Посполиту до поділів, окрім військових дій із боку сусідніх держав, історики виділяють і внутрішній розлад у країні. Природно, на становище Речі Посполитої в європейській політиці впливала й внутрішня ситуація, проте криза механізму здійснення влади в цій державі зовсім «не означала її фактичної ліквідації» [27, с. 131]. У цей період уряд намагався провести низку реформ, які би зміцнили її економіку й систему державного управління, хоча реформи вимагають пошуку додаткових коштів, тому не завжди бувають популярними в значної частини населення країни.

Немало сприяли внутрішньому розладу, окрім економічної ситуації, нечисленного війська, магнатської анархії, виборної королівської влади, права «liberum veto», і зміни в політичних поглядах магнатів, у тому числі й тих, які займали високі пости у Великому князівстві Литовському, тим паче, що Росія, Австрія та Пруссія досить щедро платили багатьом із них за підтримку свого впливу в їхній країні. Серед них треба назвати великих литовських канцлерів М. Чарторийського, А. Сапєгу, І. Хрептовича, великих литовських гетьманів М. Массальського, М. Казимира Огінського, Ш. Коссаковського, воєвод К. Радзивілла, І. Неселовського, католицьких єпископів Ю. Коссаковського, І. Массальського й інших, які то виступали на боці Російської імперії, просили й отримували від неї війська, гроші, подарунки, нагороди та посади, уважалися «кращими друзями», то переходили до стану її злих ворогів. Наприклад, віленський воєвода К. Радзивілл у 1764 р. воював проти Росії, у 1767 р. очолив дисидентську Радомську конфедерацію на боці Росії, а в роки Барської конфедерації знову виступив проти неї [39, с. 113]. Недаремно польський філософ того часу Станіслав Сташиц писав, що «магнати довели улюблену вітчизну до занепаду, слабкості і презирства» [19, с. 148].

Кожна з держав перед поділами Речі Посполитої згадувала про історичне минуле земель, сусідніх із нею. Так, Катерина II заявляла, що не доторкнулася ні до однієї п'яді коронних польських земель, а до Росії були приєднані землі, «що здавна Росії належали, гради, російськими князями закладені, і народи, спільного з росіянами походження і з нами єдиновірні» [34, с. 473]. Австрія згадала про приналежність у XIII-XIV ст. до Угорщини Галицького й Владимирського князівств, а Пруссія виставила себе спадкоємицею ордену хрестоносців, замовчуючи про Торуньський трактат 1466 р.

Джерела та література