"Biuletyn Polsko-Ukrainski" (1932-1938) і нормалізація польсько-українських взаємин

Summary

Biuletyn polsko-ukrainski / polish-ukrainian bulletin” (1932-1938) and normalization of polish-ukrainian relations

Kost S.A.,

Ph.D. in Philology Professor, Head of the Department of Ukrainian Press Ivan Franko National University of Lviv

The article analyzes the role of the “Biuletyn Polsko-Ukrainski / Polish-Ukrainian Bulletin” magazine (1932-1938) in its attempt to normalize Polish-Ukrainian relations. The policy of normalization yielded some positive results, but the analysis confirms the conclusion of the Polish and Ukrainian historians that the normalization policy ended in failure due to the uncompromising nature of the Polish authorities and the Ukrainian radical forces (OUN - the Organization of Ukrainian Nationalists). This forced UNDO's leadership to declare the normalization policy invalid at the end of 1938.

Key words: history of interwar Poland, policy of normalization, Polish-Ukrainian relations, “Biuletyn Polsko-Ukrainski /Polish-Ukrainian Bulletin ”

Постановка проблеми

Компроміс у політиці, особливо у конфліктних ситуаціях, від розв'язання яких залежить більшою чи меншою мірою доля держави і народу, виправданий, як правило, тоді, коли йдеться лише про тактичні поступки з обох сторін, причетних до конфлікту, але не про такі поступки, які мають стратегічний характер і можуть докорінно (негативно) вплинути на історичну долю держави і народу. Компроміси, як правило, вимушені і не можуть бути тривалими, що більше жодна із сторін не хоче бути скривдженою. Показовим взірцем компромісу в історії польсько-українських взаємин міжвоєнної доби, наприклад, була «нормалізація» 1935-1938 років і поява журналу «Biuletyn Polsko-Ukrainski», що був рупором нормалізації .

Огляд літератури

Історіографія польсько-українських взаємин (навіть якщо йдеться лише про початок ХХ століття чи про міжвоєнну добу) обширна, бо маємо на увазі як польських та українських дослідників, так і, скажімо, німецьких, російських. Її систематизація - предмет окремої статті. Без згадки про ці взаємини не обходиться жоден науковець, який досліджує цей період історії чи Польщі, чи України. Зазначимо, лише, що як з польської, так і з української сторони лунали і безкомпромісні, і помірковані заяви. Так, Л. Василевський (польський діяч і публіцист, який лояльно і об'єктивно оцінював польсько-українські взаємини), автор актуальної на той час праці «Національні справи в теорії і на практиці» (1929), ще на початку століття писав у праці «Україна і українська справа (1911), що під австрійською окупацією русини - це нація в повному значенні цього терміну, а підросійські українці - це ще етнічний матеріал, але саме в підросійській Україні знаходиться центр ваги усієї української проблеми. У праці «Україна» і українська проблема» (1911) він писав про державну незалежність і усієї Польщі, і усієї України; він писав про союз поляків і українців саме на шляху здобуття незалежності [12, с. 215-218]. С. Томашівський, відомий український історик і публіцист, наприкінці 1929 р. в Інституті дослідження національних справ (Варшава) прочитав лекцію «Десять літ українського питання в Польщі», в якій помірковано закликав поляків і українців до зближення і порозуміння, хоча й зазначав, що ідилії у взаєминах не буде, що «...боротьба йтиме, звісно і дальше, одначе вона вийде з зачарованого кола негації, переміститься в легальне суперництво і ступнями творитиме нові форми політичної симбіози, для якої провідним ідеалом для обох громадянств повинна бути міжнародна солідарність обох народів і їхня спільна історична місія» [9, с. 28]. С. Томашівський вважав, що перший крок до зближення повинна зробити польська влада. П. Вандич (сучасний польський історик), характеризуючи міжвоєнну Польщу, зазначає, що у пошуку стабільної конституційно-політичної моделі Польща рухалася від слабкого парламентського режиму до контраверсійної авторитарної системи, що країна пройшла шлях від конституції французького зразка 1921 року до санаційної конституції 1935 року, що поворотним пунктом став державний переворот 1926 року. Зрозуміло, що пошуки моделі мали вплив і на розв'язання національного питання. З цього приводу П. Вандич зазначає, що поляки вважали Польщу національною державою, хоча і з численними меншинами. «Спочатку Пілсудський та ліві схилялися до поступок не полякам за умови, що вони були добрими громадянами. Але пристрасті розпалилися з обох боків. Ані поляки, які відмовляли українцям Східної Галичини автономії та проводили репресії, ані українці, котрі вдалися до тероризму, не змогли знайти ґрунту для порозуміння. Іноді урядова практика небезпечно наближалася до програми інтеграції націоналістів, що під гаслом «Польща для поляків» вимагали побавити меншин прав» [2, с. 265]. Така політика суперечила позиції Антанти, оскільки згідно з рішенням Ради амбасадорів від 14.ІІІ.1923 р. польська влада повинна була надати Сх. Галичині територіальну автономію.

Наступні роки минули під знаком польсько-українського протистояння, до чого значною мірою спричинилися і політика Варшави, і український національний рух, власне, терористична діяльність Української військової організації, яку було засновано у Празі 1920 року. Апогеєм цього протистояння був 1930 рік, бо влітку-восени українське підпілля (Організація українських націоналістів діяла з 1929 року) вдалося до саботажних і диверсійних дій - їх число упродовж трьох місяців сягнуло приблизно 200 [8, с. 239]. Це зумовило реакцію з боку уряду у формі безкомпромісної «пацифікації», на що українське підпілля знову вдалося до терористичних і експропріаційних актів. Одним із найгучніших було вбивство Т. Голувка, відомого однодумця Пілсудського і прихильника польсько-українського порозуміння. Зазначимо, що він був не єдиним польським політиком, хто прагнув нормалізувати польсько-українські взаємини, хто сприймав нерозв'язане національне питання як небезпеку для держави. Ці політики перебували в різних державних і громадських структурах, але переважно вони були пов'язані із середовищем Пілсудського. До порозуміння закликали і українські політики. У листопаді-грудні 1930 року на сторінках «Діла» появився друком цикл статей І.Кедрина (провідний публіцист «Діла» і УНДО) під назвою «Напередодні діяльності нової Української парламентарної репрезентації». Багато чого у цьому циклі і дискусійного, але головна теза полягала у вимозі до УПР вести більш реалістичну політику.

Початок 30-х років минув у пошуках нормалізації польсько-українських взаємин (І. Кедрин пише у спогадах, що термін «нормалізація» придумав О. Луцький - посол до Сейму [4, с. 253], а нова й остання спроба порозуміння розпочалася в 1935 році [4, с. 253]). Ґрунт для цього готували як з українського боку (керівництво УНДО - В. Мудрий, В. Целевич, О. Луцький), так і з польського боку - маємо на увазі не лише представників політикуму і державних структур, але й польську громадськість, бо йдеться про журнал «Biuletyn Polsko-Ukramski», який почав виходити 1932 року у Варшаві.

Мета публікації - ми вбачаємо її в тому, щоб з'ясувати роль журналу «Biuletyn Polsko-Ukrainski» в спробі нормалізації польсько-українських взаємин.

Із цим журналом склалася цікава ситуація. Виходив він польською мовою, фінансував його польський уряд, отже, можна зробити висновок, що він був розрахований насамперед на польську аудиторію. Проте історики польської преси не вважають його «своїм». Підтвердження цього висновку - у довіднику А. Пачковського [11] журнал не згадано. З іншого боку, історики української преси теж не розглядають його у структурі української преси. Так, нема згадки про цей журнал і в праці М. Мартинюка «Українські періодичні видання Західної України, країн Центральної та Західної Європи (1914-1939 рр.)» [5], хоча головним редактором і видавцем був український науковець В. Бончковський, а в журналі співробітничали відомі українські публіцисти. Є лише одна публікація оглядового характеру про це видання [1, с. 126-137]. Ситуація, звичайно, прикра, бо й польські, і українські історики, політологи, економісти використовували і використовують і польську пресу, і українську пресу Сх. Галичини міжвоєнної доби як джерельну базу у своїх працях. Окрім цього, «Biuletyn Polsko-Ukrainski» посідав помітне місце у розвитку польсько-українських взаємин 30-х років.

Виклад матеріалу

У вступному слові до першого числа нового видання, яке появилося у вересні 1932 року, головний редактор і видавець В. Бончковський писав, що “польська преса порушує українську справу доволі фрагментарно, почерпує відомості з третіх рук, не вдається до першоджерела...Українська преса, ретельно не вивчивши суті тих стосунків, ...схильна висвітлювати лише негативні сторони... Тому “Bшletyn” має на меті виправити ці недоліки, прагне показати позитивне ставлення Польщі до України. Відтак не замикається лише на прикрих непорозуміннях між ними, а, опираючись на факти, стверджує, що Україні і Польщі належить діяти” (1932. - Ч. 1. - С. 1).

Подальші дії уряду Польщі та часом агресивні відповіді на них українського суспільства і зокрема націоналістичного руху не залишилися без уваги часопису, тому так чи інакше автори статей просто змушені були констатувати продовження давніх непорозумінь. Так, у цьому ж числі було опубліковано статтю з приводу вбивства Тадеуша Голувка - одного із ініціаторів польсько-українського компромісу. Автор статті щиро вірив, що рукою, котра тримала револьвер, була рука українського бойовика ОУН, який вистрілив у “безсмертну ідею польсько-українського примирення” (1932. - Ч. 1. - С. 7).

Ще одним гучним вбивством, яке сколихнуло польську громадськість, було вбивство 15 червня 1934 року міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького. “Biuletyn Polsko-Ukrainski ” від 24 червня (Ч. 25) подає лише скупі відомості про його смерть, не називаючи організації, яка стояла за цим. Однак, скажімо, український католицький тижневик “Мета” (орган Українського католицького союзу) висловив здивування з приводу діяльності ОУН, яка не взяла на себе відповідальності за цей вчинок, але й не заперечила своєї причетності до вбивства. “Biuletyn Polsko-Ukrainski ” з цього приводу писав так: “Коли вже ми оголосили, що не будемо ідентифікувати процес про вбивство Пєрацького з польсько-українськими стосунками, то не робімо з цього процесу “політику”, оскільки справі це не допоможе... Вдивімося уважніше правді в очі, бо тією правдою є проблема української молоді” (1935. - Ч. 49. - С. 504).

Польський уряд звинувачував саме молодих членів організації ОУН за скоєні вбивства, вважаючи, що між ними та старшим поколінням виникло ідейне непорозуміння і т.зв. несвідома молодь у своїх фанатичних діях здатна виступити не лише проти поляків, але й проти українців. Свідченням цього стало вбивство у 1934 році авторитетного педагога, директора української гімназії у м. Львові І. Бабія. З цього приводу у журналі було надруковано листа митрополита А. Шептицького до українського суспільства, в якому він засудив діяльність ОУН і висловив жаль з приводу того, що “заслужені українці падають від рук найманих вбивць” (1934 - Ч. 32. - С. 5).

Польська громадськість належно оцінила таку позицію А. Шептицького. Здавалося, це давало поштовх до позитивного розв'язання українсько-польської проблеми. Якщо до цього часу польська преса, як правило, висвітлювала українсько-польські стосунки (пацифікація, страта бойовиків ОУН Біласа і Данилишина і т.д.) доволі однозначно, не звинувачуючи нікого, і насамперед владу Польщі у скоєному, то тепер на сторінках журналу появилися думки про те, що насправді у поляків “немає для війни з українцями ані найменшого приводу”. Відтак Польща “мирним” шляхом може порозумітися з українцями, у психіці яких, за словами автора Я. Стояна, відчутні певні хиби, причинами яких є “визвольні битви, історична закам'янілість народного організму та брак здорової інтелектуальної еліти” (1932. - Ч. 1. - С. 15).

У 1933 р. часопис зазначав, що майже десятирічне тривання “нездорової атмосфери в польсько-українських стосунках починає загрожувати... хворобою” (1933. - Ч. 9. - С. 2). Тому цього ж року в рамках видавничої діяльності часопису відбулось перше зібрання Польсько-українського товариства, яке в майбутньому мало почати спільну працю над поглибленням, розбудовою і зближенням стосунків між двома народами. Поява такого товариства була конче потрібна українцям, оскільки статут організації передбачав видання українських періодичних видань, книг, брошур, організацію дискусій, відкриття виставок тощо. Відтак часопис повідомив, що у 1931 р. у Польщі видано 11 313 книжок, серед них - 342 українською мовою. Якщо польських періодичних видань було 2 406, то українською мовою виходило лише 83, серед них дві щоденні газети (“Діло” і “Новий час”). Цього ж року при Українському науковому інституті у Варшаві було утворено польсько-українську комісію, до складу якої з української сторони входили О. Лотоцький, Р. Смаль-Стоцький, М. Кордуба. Вона займалася “окресленням головних завдань української і польської науки, державних, літературних, культурних, релігійних економічних стосунків” та їх науковим висвітленням (1933. - Ч. 34-35. - С. 13). У 1934 р. у Варшавському університеті відкрилися дві українські кафедри: української філології (завідувач Р. Смаль-Стоцький) та історії України (М. Кордуба). Проте цього ж року почав занепадати ринок української преси в Польщі - виходили вже лише 64 україномовні періодичні видання. Помітною подією все ж стало видання творів Шевченка за редакцією П. Зайцева, яке започаткував Український національний інститут, та читання на польському радіо творів українських класиків і сучасних українських письменників.

1935 р. приніс помітні зрушення в питанні культурницьких стосунків. Того ж року у Львові було видано тритомну “Українську загальну енциклопедію” - першу енциклопедію українською мовою. Великим поступом для українців було розширення львівської “Просвіти”, яка у 1935 році мала вже 4 повітові філії та 3071 читальню.

Проте українське населення Східної Галичини та Волині найбільше хвилювало питання шкільництва, яке було дуже важливим пунктом в українсько-польських взаєминах. У 1933 р. часопис повідомив, що в листопаді у Варшаві відкрилася початкова школа з українською мовою навчання для дітей українських емігрантів. Попри, здавалося б, певні поступки уряду Польщі стосовно системи української освіти, становище українських шкіл на теренах польської держави було доволі невтішним. Газета “Діло” на початку 1936 р. зазначала: “Українські школи в Польщі не мають на сьогодні жодних програм навчання... Відомі випадки, коли вчителі-поляки на власний розсуд безкарно впроваджували в українських школах польську мову навчання, і з українськими дітьми навіть моляться по-польськи. Школа лише “про око” вважається українською” (1936. - Ч. 5. - С. 43). М. Рудницька на засіданні Сейму заявила, що “головні напрямки шкільної політики щодо нас... можна визначити трьома словами: по-перше, денаціоналізація, по-друге, темнота і, по-третє, поліційна система” [7, с. 525]. Якщо у 1927-1928 рр. українських початкових шкіл у Східній Галичині було 774, то у 1937 р. їх залишилося тільки 352. Гострою залишалася і проблема Львівського університету, боротьба за який тривала між українцями та поляками уже понад 40 років.

Тому більшість авторів часопису недарма зазначала, що проблема стосунків між двома народами завжди буде актуальною, і потрібно надзвичайно багато зусиль та доброї волі, щоб її розв'язати. У січні 1935 р. на сторінках часопису була опублікована стаття В. Бончковського під назвою „Не є українофілами", в якій він спростовує думку загалу про те, що більшість читачів воліють бачити в авторах тижневика традиційних українофілів. Він зауважував, що саме поняття “українофіл” є абсолютно неприйнятним для патріота України, адже “справжні українці, котрі люблять справу визволення так, що готові укласти союз із дияволом, нас зрозуміють і підуть з нами” (1935. - Ч. 3. - С. 25).

Основним постулатом українців, що активно утверджувався на сторінках видання, було невимовне бажання відвоювати у Польщі своє місце під сонцем і утвердитися на європейській арені як повноцінна нація в усіх аспектах життя. Саме тому у 1935 р. уряд та УНДО вирішили почати процес “нормалізації”. На думку І. Кедрина, у 1935 р. почалася нова й остання спроба порозуміння з поляками: “Дискусії на цю тему велися давно й довго в українських політичних колах. Вже події з 1930-го року - масові підпали, проведені підпіллям, та реакція польського уряду в постаті дикої “пацифікації” доказали, що треба шукати нових методів політики чи взагалі змінити політичну тактику” [4, с. 252]. Українська сторона вимагала розв'язання найважливіших і найболючіших питань - припинення полонізації, відкриття українського університету, скасування закону від 31 липня 1934 року, який знищив народне шкільництво, амністія політичних в'язнів, повернення українцям Народного Дому і

Ставропігійського інституту, де порядкували москвофіли, відновлення “Пласту” тощо.

Керівництво УНДО погодилися й на виборчий компроміс. Угоди між польським урядом і УНДО як головною легальною політичною силою українців було досягнуто в липні 1935 року. “Biuletyn Polsko-Ukrainski ” відгукнувся на цю подію у статті “Після першого етапу”, в якій зазначалося, що “в період піку національного антагонізму дійшло до узгодження українських та польських кандидатур... Події 14 серпня стали приводом ... для подальшої праці над нормалізацією польсько-українських стосунків” (1935. - Ч. 34 - С. 73). Парламентські вибори дали можливість посісти місця в Сеймі 14 послам і 3 сенаторам із Львівського, Станіславівського та Тернопільського воєводств (ще двох призначав президент Польщі) та 5 послам і 1 сенатору з Волині, лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалком сейму, а А. Горбачевський - віце- маршалком Сенату.

“Biuletyn Polsko-Ukrainski ” неодноразово наголошував на тому, що розв'язання польсько-українського питання залежить від самих українців, від їх розуміння власних інтересів у певній історичній перспективі, але й зазначав, що польське суспільство почало непокоїтися зростанням українських впливів на теренах Речі Посполитої. Проте вже через рік після угоди про нормалізацію проблеми українців залишалися незмінними. Насамперед це стосувалось освітніх питань, в яких першочергового розв'язання потребувала справа українського університету, реформа мовного і шкільного статуту, що полягала у наданні автономії українському приватному шкільництву тощо. У 1936 р. на сторінках українських та польських періодичних видань розгорілася дискусія з приводу того, чи сприяє процес нормалізації покращенню життя українців у Польщі. Так, друкований орган УНДО “Свобода” звинувачував польський уряд у погіршенні становища українців у Східній Галичині та на Волині, в намаганні остаточно посварити між собою й так не зовсім примирені народи. Натомість “Biuletyn Polsko-Ukrainski” у числі від 6 вересня 1936 р. спростовує ці звинувачення, наголошуючи на тому, що поступки Польщі українцям були “актом її доброї волі”, тому українці мають радіти, що тепер отримали можливість вільно висловлювати свої думки. А це “було б неможливим без нормалізації польсько-українських стосунків з польського боку” (1936. - Ч. 36. - С. 358). Таке твердження не могло залишитись без уваги української інтелігенції, тому І. Кедрин на сторінках “Вiuletynu Polsko-Ukrainski” справедливо обурювався: “Не можна трактувати наш народ як збіговисько дрібних крамарів, магазинних ентузіастів, з якими можна торгуватись: ще вам мало однієї кафедри і двох українців в розпорядженні вашої власної інституції, та ще й кількох українських класів...?! Ми доти не сприймемо слова “нормалізація”, доки в практичному житті не буде реалізована засада, що українців належить трактувати не як “неповноцінну націю”, не як дітей, яких заспокоюють цукерками” (1936. - Ч. 40. - С. 412).

Ще до початку процесу нормалізації у травні 1935 року Польщу сколихнула звістка про смерть її політичного лідера Ю. Пілсудського. Українські та польські періодичні видання рясніли статтями про духовного провідника польського суспільства, що зміг втілити в життя ідею незалежності своєї Батьківщини, яку “випросив не в двірських покоях, а викресав вістрям багнетів...” (1935. - Ч. 20. - С. 225). “Вiuletyn Polsko-Ukrainski” опублікував висловлювання великого політика з приводу його бачення незалежності: “Свобода - це не примха, не “мені все можна, а іншим нічого”, свобода повинна єднати, мусить подавати руку союзникам і ворогам...” (1935. - Ч. 20. - С. 225). Польща і Україна, за його словами, пережили важку неволю, тому основне своє завданням на шляху до встановлення мирних стосунків вони повинні вбачати у створенні платформи порозуміння між двома народами. На жаль, Ю. Пілсудський так і не встиг втілити в життя свої задуми.

Польсько-українські стосунки знову загострилися після смерті Ю. Пілсудського, тому вже вкотре постала потреба їх залагодження. Українці - автори статей журналу - прагнули нормалізації стосунків у подальшому, проте не забували, що така спроба вже була і п'ять років тому, але закінчилася нічим. І. Кедрин у розвідці “Еволюція польсько-українських стосунків” писав, що 1930 рік в історії обох країн ознаменувався не лише негативними подіями (акції саботажу з одного боку та пацифікація з іншого), а й мав відбиток намагання порозумітись. На його думку, ініціатива для досягнення консенсусу йшла лише від української сторони і полягала у поїздці митрополита А. Шептицького до Варшави для переговорів про припинення пацифікації. Проте Польща не доклала зі свого боку жодних зусиль, аби “використати митрополита як гідного посередника для справи порозуміння двох народів. Більше того, Шептицького прийняли у Польщі досить холодно” (1936. - Ч. 27. - С. 279).

У 1936 р. колонізація українських земель посилилася. На українські терени прибувало щораз більше і більше поляків (осадників). Це викликало гостре невдоволення місцевого населення, яке вбачало у збільшенні кількості осадників гальмування свого розвитку і причину занепаду свого господарства. На з'їзді УНДО у справах земельної реформи українці одностайно висловили своє ставлення до процесу колонізації. “Це велика загроза для нас, - заявив генеральний секретар УНДО, посол Б. Целевич. - Тому в цій боротьбі право селянина має бути відстояне усім українським суспільством” (1936. - Ч. 43. - С. 451). “Вiuletyn Polsko-Ukrainski” повідомляв, що на Волині з 3814 господарств осадники посіли 56000 га землі та мали 79 власних господарських організацій. Щедре фінансування новоприбулих поляків, отримання найкращих наділів земель та високих посад - усе це робило перебування осадників у Східній Галичині та на Волині досить вигідним та комфортним. Натомість українці мусили покладатися лише на власні сили, адже почали переконуватися, що допомоги від польського уряду вони навряд чи дочекаються. Спочатку розвиток українського підприємництва у цій сфері відбувався доволі стрімко. Одним із найдієвіших способів досягнення зростання економіки була поява кооперативів. Так, у часописі було опубліковане повідомлення, що у 1931 р. у Польщі було 3 200 українських кооперативів, проте вже до 1935 р. ця цифра зменшилася і становила 3013 господарств. Влада Польщі на початках всіляко сприяла їхньому розвитку, адже це й економіку держави зміцнювало, і від політичних проблем відволікало. Проте незабаром влада почала висувати різноманітні звинувачення проти українських кооперативів стосовно неправильного ведення господарства, порушення правил безпеки тощо, намагаючись взяти їх під свій контроль, хоча все це, безумовно, ще більше консолідувало українців Галичини і Волині.

Гострим було і конфесійне питання. Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом А. Шептицьким мала великий вплив на українське політичне життя. Але в іншій ситуації перебувала Православна церква і православне населення Польщі. Однією із розв'язаних проблем було врегулювання правового статусу майна Православної церкви, адже раніше воно належало греко-католикам або й католикам. У 1938 р. дійшло до знищення православних церков на Холмщині. Г. Дильонґова вважає, що це “не завжди мало однозначно політичний підтекст, але було спричинене зростанням антагонізму між місцевим населенням і поганою репутацією Польщі на міжнародній арені” [3, с. 137]. Митрополит А. Шептицький на події на Холмщині відреагував пастирським посланням. Він захищав православних українців і зазначив, завершуючи пастирське послання: “Сьогодні, може, католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні ще багато католиків не здає собі справи з того, що сталося те, що є і лишиться грізним мементо для католицької Польщі” [5, с. 437]. Переслідування православ'я на теренах Холмщини було дуже гострим і в політичному, і міжконфесійному, і в моральному планах. Ця проблема була дуже складною і викликала гучний резонанс на сторінках часопису. Зрештою, ще у 1933 р. часопис пропонував досить своєрідний шлях до порозуміння між обома конфесіями: “Українців у світі 44 млн., з них 4 млн. греко-католиків, решту становлять православні. Що маємо робити? Чи мусимо навернути тих 40 млн. на унію, чи швидше тих 4 млн. уніатів повинні в ім'я єдності народу прийняти православ'я?” (1933. - Ч. 9. - С. 10).

У першому числі часопису за 1937 р. редактор А. Бончковський ще раз окреслив читачам мету видання: “...прагнемо бути репрезентантами польських інтересів і правди, далекими від українофільського пропагування “співжиття”, ідеологами спільного плану дій: оборони і атаки в ім'я інтересів обох народів - польського та українського” (1937. - Ч. 1. - С. 1). Така позиція авторів статей часопису давала можливість безпристрасно описувати певні події та факти з українського життя в Польщі, а також попри все вболівати за своїх співвітчизників (нагадаємо, що переважна більшість дописувачів часопису були українцями за походженням - це Я. Стоян, І. Кедрин, І. Липовецький, А. Крижанівський, Б. Лавровський, М. Кордуба, В. Соловій, М. Андрусяк, Ю. Науменко, Г. Которович, В. Островський та ін.). Так, тижневик радісно відгукнувся на результати виборів до Сейму в 1938 р., куди було обрано 19 послів-українців, в тому числі 12 осіб з попереднього скликання.

Негативною звісткою для української спільноти стало повідомлення про загибель в Роттердамі провідника ОУН Є. Коновальця, якого вбив агент радянських спецслужб. Проте в контексті цієї трагічної події досить цікавим виявилось те, що у тижневику, який повинен був об'єктивно оцінювати історичні факти (особливо ті, що стосувалися Польщі), жодним словом не було згадано про діяльність ОУН проти поляків. Здавалося, що таким чином поляки та українці нарешті забудуть про колишні протистояння та помилки і стануть на шлях порозуміння у міжнаціональних стосунках. Назва “ОУН”, яку польський уряд протягом багатьох років називав терористичною організацією і звинувачував майже у всіх конфліктних ситуаціях з українцями, до кінця 30-х рр. практично зникла зі шпальт “Вiuletynu Рокко-икга^к^о”. Натомість більше уваги приділялося польсько-українському порозумінню, яке повинно було торувати шлях у майбутнє.

Єдиною сферою життя, в якій ніколи не виникало непорозумінь між українцями та поляками, була царина мистецтва та літератури. Майже кожен випуск часопису ряснів обширними статтями про відомих українських письменників, повідомленнями про урочисті святкування їх ювілеїв, розвідками про той чи інший літературний твір, уривками із творів у перекладі польською мовою. У 1933 р. відбулося свято під назвою “Відкриття Гуцульщини”, яке мало на меті ознайомити польську громадськість із природою Гуцульщини та культурою гуцулів. А в 1938 р. у Варшаві було відкрито український спортивний клуб із багатьма секціями.

В останні роки виходу у світ “Вшіеїупи Polsko-Ukrainski” проблема ефективного розв'язання давнього і вже б, здавалося, звичного питання взаємин двох народів видавалася як ніколи актуальною. Однією з причин потреби зближення українців і поляків, стабільності Польщі була загроза з боку нацистської Німеччини, не менш агресивними були і наміри СРСР. На сторінках тижневика тільки й мови було про те, як розв'язати проблему нормалізації стосунків, проте жоден із авторів так і не зміг запропонувати чіткої програми.

Аналогічний висновок можна зробити і загалом щодо журналу. Не можна сказати, що нормалізація не принесла українцям абсолютно ніякої користі, на думку І. Кедрина, одного із тих журналістів і політичних діячів, хто об'єктивно і неупереджено оцінював ситуацію. Він уважав, що спробу нормалізації змарнувала польська сторона, оскільки не реалізувала своїх обіцянок. Пояснити це можна - значна частина польського суспільства вбачала в нормалізації стосунків із українцями небезпеку для Польщі. Ось чому вже з кінця 1936 року в УНДО виникла опозиція проти політики нормалізації (не стільки проти її основних засад, скільки проти тактики реалізації). Небажання польської влади йти на радикальні реформи на користь українців, з одного боку, твереза оцінка результатів нормалізації і бажання політичної консолідації української спільноти, з іншого боку, призвела до того, що в грудні 1938 року голова УНДО В. Мудрий оголосив політику нормалізації недійсною.

Висновки

“Вiuletyn Polsko-Ukrainski ” своє завдання виконав. Він звертався, насамперед, до польського читача і до польського суспільства, намагаючись сформувати відповідну громадську думку з приводу історично перспективної тенденції ідеї польсько-українського порозуміння. У повоєнний період (після Другої світової війни) цю місію візьмуть на себе Є. Ґедройць і журнал “Киїїша”.

польсько-український часопис нормалізація

Список літератури:

1. Бурдега Т., Кость С. “Вiuletyn Polsko-Ukrainski ” як відображення спроби українсько- польського порозуміння // Вісник Львівського університету. Серія журналістика: Вип. 35. - 2011. С. 126-137.

2. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення. - Київ, 2004. - 464 с.

3. Дильонґова Г. Історія Польщі 1795-1990 / Пер. з пол. М. Кісенка. К.: Вид. дім “Києво- Могилянської академії”, 2007. - 239 с.

4. Кедрин І. Життя. Події. Люди: Спомини й коментарі. Нью-Йорк, 1976. - 724 с.

5. Мартинюк М. Українські періодичні видання Західної України, країн Центральної та Західної Європи (1914-1939 рр.): Матеріали до бібліографії / Передмова М. Вальо. - Львів, 1998. - 298 с.

6. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання: Т. ІІ: 1918-1939. - Львів, 2009. - 1248 с.

7. Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи: Збірник док. і мат. про життя, сусп.- політ. діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької / Упоряд.: М. Дидюк. Львів, 1998. - 844 с.

8. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів: Перший том: 1920-1939 / За ред. С. Ленкавського.- Мюнхен; Лондон; Нью- Йорк, 1968. - 642 с.

9. Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі: Переклад відчиту уладженого «Інститутом національних справ» у Варшаві 12.10.1929. - Львів, 1929. - 48 с.

10. Mniejszosci narodowe w polskiej mysli politycznej XX wieku / Pod. red. Jachymka. Lublin, 1992. - 255 str.

11. Paczkowski A. Prasa polska w latach 1918-- 1939. - Warszawa, 1980. - 534 str. Wasilewski L. Ukraina i sprawa ukrainska. - Krakow, 1911. - 224 str.

Размещено на Allbest.ru