Адвокатура на українських землях у складі Російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Адвокатура на українських землях у складі російської імперії

Швець Р.Ю., адвокат, старший викладач кафедри публічного та приватного права ПВНЗ «Кропивницький інститут державного та муніципального управління»

У статті досліджується історія розвитку та становлення інституту адвокатури на українських землях у складі Російської імперії. Вказується, що після інкорпорації козацької гетьманської держави наприкінці XVNІ століття тут поширюється адміністративний устрій імперії, запроваджуються російські імперські закони, водночас, у питаннях судоустрою продовжують існувати регіональні особливості, характерні для різних частин Наддніпрянської України. Зазначається, що вже у 1830-1840-х роках остаточно на всіх підконтрольних Російській імперії землях запроваджується загальнодержавне законодавство (це стосується й інституту адвокатури). У дослідженні також наводяться різні підходи до періодизації історії становлення української (бачення дослідників В. Братиславського, А. Меланчук, І. Семенюк) та російської імперської адвокатури (Р Мельниченко, В. Віссаров, С. Гаврилов). Йдеться про те, що задовго до 1864 року в імперії вже був законодавчо закріплений інститут захисту в судах.

Уперше про нього згадується у Псковській грамоті XV століття, де в документах зазначалися повірені. У XVII столітті в Соборному Уложенні вводився принцип заміни представником у суді в разі неявки сторони. Також зазначено, що завдяки указу Петра І «Про форму суду» 1723 року представники отримали можливість надавати правову допомогу в процесі загалом, а указом Катерини ІІ формувався інститут губернських стряпчих. Акцентується увага на існуванні так званих «підпільних адвокатів», які здебільшого були шахраями, а не представниками інтересів сторони. У статті йдеться про негативне ставлення імператорської влади до адвокатів загалом.

У дослідженні розкриваються причини впровадження Судової реформи 1864 року, її фундаментальний вплив на загальну систему судоустрою, а також на формування інституту професійної адвокатури на українських землях. Згадується про заснування інституту присяжних повірених, статті законодавства, норми яких регулювали питання прав та обов'язків, вимог до присяжних повірених, принципів їх самоорганізації. Акцентується увага на віковому, освітньому цензах, досвіді роботи, які вимагались від адвокатів, на моральному кодексі, відповідальності за порушення професійних обов'язків.

Ключові слова: адвокат, присяжні повірені, Судова реформа 1864, українські землі, Російська імперія.

Advocacy on Ukrainian lands in the Russian empire

The article examines the history of the development and establishment of the advocacy on Ukrainian lands within the Russian Empire. It is stated that after the incorporation of the Cossack hetman state at the end of the eighteenth century, the administrative structure of the empire was extended, the Russian imperial laws were introduced, while at the same time there were regional peculiarities in the issues of judiciary, in other parts of the Dnieper Ukraine there were also regional peculiarities. It is noted that already in the 1830-1840-ies finally on all lands controlled by the Russian Empire is implemented imperial legislation (this applies to the Institute of Advocacy).

The study also outlines different approaches to the periodization of the history of formation of the Ukrainian (the vision of researchers V. Bratislavsky, A. Melanchuk, I. Semenyuk) and the Russian Imperial advocacy (R. Melnichenko, V. Vissarov, S. Gavrilov). Refers to the fact that until 1864 the empire was fixed first institution for protection in the courts Xv (Pskov charter), where the documents were entrusted, already in the XVII century introduced the principle of replacement of the representative in court in the event of failure to appear. It is also stated that thanks to the decree of Peter I “On the form of the court” in 1723 representatives were able to provide legal assistance in the process as a whole, and by the decree of Catherine II the institute of provincial solicitors was formed. Attention is drawn to the existence of so-called “clandestine lawyers” who, for the most part, were fraudsters rather than representatives of the party's interests.

The article deals with the negative attitude of the imperial authorities towards lawyers in general. The study reveals the reasons for the introduction of the Judicial Reform of 1864, its fundamental importance for the general judicial system, as well as for the formation of an institution of professional advocacy in the Ukrainian lands. Indicates the establishment of an institution of jury attorneys, articles of legislation, the rules of which governed the issues of rights and obligations, requirements for jury attorneys, principles of self-organization. Emphasis is placed on the age, educational qualifications, work experience required of a lawyer, the moral code, responsibility for breach of the lawyer's duties.

Key words: advocate, attorneys at law, Judicial reform of 1864, ukrainian lands, Russian empire.

Постановка проблеми

У сучасних умовах Україна постала перед серйозним викликом - побудувати на пострадянському просторі дійсно правову державу за зразком передових ліберальних демократій Західного світу. Формування правової держави залежить від величезного спектру різноманітних факторів та чинників. Наявність ефективного, незалежного, доступного та незаангажованого адвокатського корпусу в цьому процесі відіграє одну з передових ролей, оскільки захист прав та свобод людини є одним з постулатів існування демократичного світу.

Разом із тим, задля кращого розуміння сучасних реалій розвитку та існування інституту адвокатури в Україні, необхідно вивчати історію його розвитку та становлення. Саме тому проблематика історії адвокатури постає досить актуальною. Разом із тим, якщо зауважувати, що нормативно-правові акти щодо названого інституту приймались у ХІХ ст., слід згадати декілька яскравих прикладів досвіду іноземних держав. Наприклад, цивільний процесуальний кодекс Австро-Угорської імперії, розроблений Ф. Кляйном та прийнятий у 1895 році, пережив Першу світову війну, розпад імперії, гітлерівську окупацію та й до сьогодні є чинним в Австрії. Тому, ймовірно, якщо ставити за мету приймати нормативно-правові акти, які б забезпечували ефективне функціонування відповідних суспільних відносин на століття вперед, слід вивчати попередній історичний досвід.

Метою статті є висвітлення історії розвитку та становлення інституту адвокатури на українських землях, які перебували у складі Російської імперії (кінець XVIII ст.- початок ХХ ст.).

Стан опрацювання. Питаннями історії розвитку та становлення інституту адвокатури в Україні та Російській імперії займалися і продовжують займаються такі дослідники: М. Аракелян, В. Комаров, Д. Ляпіна, А. Меланчук, В. Мельниченко, І. Семенюк, С. Черепанов, С. Юношев та інші.

Виклад основного матеріалу

Наприкінці ХVШ ст. автономні інституції української козацької гетьманської держави були остаточно ліквідовані російською імперською владою, на всій території поширено губерніально-намісницький адміністративний поділ, характерний для Російської імперії та кріпацтво, а українське суспільство інтегровано до російської станової феодальної структури. Станом на початок ХІХ ст. більша частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) опинились остаточно у складі Російської імперії. Не дивлячись на це, українські губернії зберігали своєрідні регіональні особливості в питаннях судоустрою, судочинства, джерел права. Разом із тим, вже протягом 1830-1840-х років по всіх губерніях запроваджувалось загальноімперське право, норми судочинства, а регіональні особливості скасовувались.

У той же час на наших землях упроваджувались російські поняття та норми про інститут адвокатів, а загальноімперська судова реформа 1864 року безпосередньо вплинула не лише на тогочасні українські землі. Деякі вчені говорять, що судові устави 1864 року стали основою для сучасного українського цивільного та кримінального процесуального права [1, c. 13]. Таким чином, щоб прослідкувати за основними положеннями діяльності адвокатів на українських землях, підконтрольних Російській імперії, слід проаналізувати історію становлення адвокатури в цій державі.

Якщо говорити про періодизацію, то зарубіжні дослідники наводять декілька різних варіантів історії становлення в Російській імперії інституту адвокатури. Дослідник Р. Мельниченко вказує, що до 1866 року в імперії діяв період докорпоративної адвокатури; протягом 1866-1917 років існувала так звана «адвокатура присяжних» (далі виділяють період радянської адвокатури та сучасної Російської Федерації, однак це вже не входить у хронологічні рамки нашого дослідження - Р. Ш.) [2]. В. Віссаров наводить дещо іншу періодизацію:

1) з XV століття до 1866 року - період становлення інституту російської імперської адвокатури;

2) 1866-1917 роки - час розвитку адвокатури в рамках судової реформи 1864 року, який характеризується деякою суперечливістю. С. Гаврилов досить оригінально, використовуючи концепцію К. Ясперса «осьового часу», перший період (з XV століття до 1864 року) називав «доісторією» адвокатури», а другий період (1866-1917 роки), тобто період дії Судових Уставів 1864 року, «осьовим часом» адвокатури [3, c. 38].

Слід зауважити, що український науковець І. Семенюк виділяє такі періоди становлення і розвитку саме української адвокатури:

«1. Зародження інституту адвокатури (XI ст.- середина XIX ст.).

2. Етап інституціоналізації адвокатури в імперський та національний періоди (60-70-ті рр. XIX ст. - 20 рр. XX ст.).

3. Радянський етап функціонування адвокатури (20-90 рр. XX ст.).

4. Пострадянський етап розвитку адвокатури (1991-2010 рр.).

5. Етап адаптації законодавства про адвокатуру до міжнародних стандартів (з 2010 р.) [4, c. 6].

А. Меланчук наводить натомість таку періодизацію:

- «від 1864 р. до початку 80-х рр. ХІХ ст., пов'язаний із широким упровадженням у суспільну практику прогресивних ідей щодо призначення адвокатури;

- частковий відхід від досягнень судової реформи в умовах абсолютистського державного режиму (початок 80-х рр. ХІХ ст. - 1917 р.);

- руйнування судової системи та системи адвокатури в умовах класових та політичних протистоянь і громадянської війни та підміна її сурогатами захисту (1917-1921 рр.);

- запровадження у країні елементів ринкових відносин у рамках нової економічної політики (НЕПу) з частковим підвищенням ролі суду і адвокатури (1921 - початок 30-х рр.);

- загострення масових репресій (початок 30-х - середина 50-х рр.) і пов'язаний із цим занепад адвокатури;

- поступові, суперечливі і значною мірою декоративні зміни в діяльності адвокатури у період «відлиги» (середина 50-х - середина 80-х рр.);

- поступове становлення сучасної адвокатури України напередодні і після здобуття нею незалежності...» [5, с. 5-6].

Отже, відлік здійснюється від запровадження та юридичного оформлення професійної адвокатури в Російській імперії.

Водночас, І. Семенюк наводить періодизацію В. Братиславського, який, до речі, вважає за доцільне використовувати до ХІХ ст. термін «правозахисник», оскільки категорія «адвокат» стала використовуватися активно лише в ХІХ ст. В. Братиславський виділяв наступні періоди історії адвокатури України:

«1) Київська Русь та Галицько-Волинське князівство;

2) Королівство Польське й Велике князівство Литовське з їх спадкоємницею Річчю Посполитою;

3) Гетьманщина;

4) XIX ст. - початок XX ст. у складі Російської імперії; XIX ст. - початок XX ст. у складі Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперій;

5) національно-визвольні змагання 1917-1920 рр.;

6) адвокатура на українських землях у складі Румунії, Польщі та Чехословаччини в міжвоєнний період;

7) період УРСР;

8) незалежність» [6, с. 36-37].

До 1864 року в Російській імперії історія захисників у судових процесах мала такий вигляд. Ще в ХV ст. вперше було закріплено інститут захисту та представництва в органах влади. У Псковській грамоті та інших документах існував перелік прав та обов'язків повірених. В. Віссаров зазначає, що на той час ця інституція представництва була настільки розвинута, що у Псковській судній грамоті вводилися обмеження щодо участі представників [7, с. 108]. Обмеження такі не відрізнялись гуманністю, оскільки С. Юношев зауважує, що за грамотою 1467 року запрошувати повірених мали право жінки, діти, монахи, похилого віку особи та глухі. В інших випадках судовий захист міг сприяти покаранню захисника - його або штрафували або страчували [8, с. 88]. Надалі інститут судового представництва розвивався в «Судєбніках» 1487 та 1550 років, а також у Соборному уложенні 1649. З'являється принцип заміни осіб представниками у разі неявки сторони. У процесі розвитку судочинства в бік відокремлення цивільного та кримінального процесу, змінюється роль представників та повірених [7, с. 108].

Згідно з указом Петра І «Про форму суду» від 5 листопада 1723 року представники отримали можливість, окрім заміни сторони, здійснювати правову допомогу під час судового процесу, а відповідно до указу Катерини ІІ від 18 листопада 1775 року, що стосувався статусу губерній, оформлювався інститут губернських стряпчих (вони виступали в якості помічника прокурора та захищали державні, «казенні» інтереси). Окрім того, інтереси підсудного мали змогу представляти чиновники. Третім учасником процесу, який представляв інтереси сторони, була так звана «вулична адвокатура», яка займалась «правовою консультацією» будь-де. її представників ще називали «ябедниками». Такі особи здебільшого були, на думку деяких дослідників, скоріше шахраями й більше шкодили державі та тим особам, інтереси якої немовби представляли [7, с. 108-109].

Загалом, в імперії до Судової реформи 1864 року адвокатура (до речі, термін «адвокат» вперше був використаний у 1715 році у Військових статутах Петра І - Р. Ш.) існувала у таких формах: адвокатура у Західному краї (друга половина XVIII ст. - перша половина ХІХ ст.), до якого входили українські Київська, Волинська та Подільська губернії; присяжні стряпчі при комерційних судах й уже згадувана «підпільна» «вулична адвокатура». У Російській імперії лише в ХІХ ст. судове представництво перетворюється в юридичний інститут присяжних стряпчих, які вносились до спеціальних списків при судових установах. Важливою віхою став закон від 14 травня 1832 року, яким було створено інститут присяжних стряпчих задля впорядкування діяльності представників у комерційних судах.

Тоді ж встановлювались цензи та обмеження до осіб, які отримували право займатись подібною діяльністю. Особи надавали атестати, послужні списки, інші свідоцтва про звання та поведінку. А суд вже, за власним розсудом, вносив їх до списку чи відмовляв без пояснення причин. Суд був зобов'язаний забезпечити достатню кількість присяжних стряпчих, щоб сторони не мали проблем під час вибору собі представника. Водночас, закон суттєво обмежував можливості та права присяжних стряпчих, й фактично вони майже повністю залежали від суддів [9, с. 48].

До речі, окремої уваги заслуговують факти ставлення російської влади, а також представників імператорської сім'ї до професії адвоката. М. Аракелян детально висвітлює відповідну проблематику. У власних дослідженнях автор відзначає, що, до часу встановлення в імперії інституту адвокатури західного зразку з 1864 року і проведення судових реформ, ставлення до адвокатів у сім'ї Романових було категорично негативним. Наприклад, Петро І називав ябедників і ходатаїв «товаришами злодіїв та душогубців», які власними діями лише уповільнювали процес, заплутували ще більше суддю (слід зауважити, що у XVIII ст. та першій половині ХІХ ст., наприклад, цивільний процес і так відрізнявся вражаючою повільністю, заплутаністю, дорожнечею - Р. Ш.) [10, с. 73]. В указі Єлизавети Петрівни від 25 травня 1752 року взагалі діяльність ябедників визначалася як шкідлива. Хоча, ймовірно, йшлося про так званих «вуличних адвокатів», які дійсно наносили відчутну шкоду інтересам суспільства та держави.

Катерина ІІ та Микола І саме адвокатів вважали головними винуватцями французької революції, унаслідок чого рішуче заперечували ідею про введення інституту адвокатури західноєвропейського зразку. Д. Ляпіна вказує, що у власному листуванні Катерина ІІ писала: «Адвокаты и прокуроры у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут следовать моим началам» («Адвокати та прокурори у мене не законодавствують й ніколи законодавствувати не будуть, доки я жива, а після мене будуть слідувати моїм началам») [9, с. 48].

Однак, уже до 1864 року, коли були остаточно прийняті фундаментальні нормативно-правові акти, які повністю змінили систему судоустрою, цивільного та кримінального процесу в Російській імперії, з боку вищої монаршої влади було розуміння необхідності суттєвих, радикальних змін у царині судочинства, зокрема й в адвокатурі. Досить показовою є історія з рішенням Миколи І про необхідність реформування цивільного процесу в державі (що в подальшому призвело до загального реформування судової системи). На початку 1840-х років Микола І звернув увагу на справу про маєтність та борги колезького регістратора Івана Баташова з Рязанської губернії. Імператор розпорядився щомісячно звітувати про хід справи й роками отримував однакові відписки, що свідчили про повний «застій» у її просуванні. Тому 16 листопада 1848 року Микола І видав резолюцію з вимогою реформувати цивільний процес (у ній містились такі слова: «Изложение, причин медленности непомерной, с которою производится сие, столь известное дело, ясно выставляет все неудобства и недостатки нашего судопроизводства» (Викладення причин непомірної повільності, з якою відбувається ця, настільки відома справа, ясно вказує на незручності та недоліки нашого судочинства). Це висловлювання Миколи І ще в ХІХ столітті було названо «колисковою судової реформи» [11, с. 1].

Судові статути 1864 року Л. Левчук називає основними підвалинами судової реформи в імперії, в тому числі й на українських землях. Серед чотирьох статутів: Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, - прийнятий був й акт під назвою «Заснування судових установ». Цей нормативно правовий акт містив 420 статей, норми яких регулювали питання регламентації усієї системи судоустрою: статус мирових судів, окружних судів, судових палат, нотаріату, прокуратури, слідчих, а також, що головне, інститут адвокатури та присяжних засідателів [12, с. 60].

Після переходу від принципів формальних доказів, а також інквізиційного характеру процесу, запроваджувався інститут так званих присяжних повірених, себто адвокатів. Норми акту «Заснування судових установ» врегульовували питання створення інституту правозаступництва та представництва в суді, формування специфічної соціально-правової категорії судових представників і правозаступників під єдиною назвою «присяжні повірені». Ці питання деталізувалися в розділі «Про осіб, що перебувають при судових місцях», у главі «Про присяжних повірених». Згідно з законами це була незалежна інституція, яка ввійшла в систему судочинства й мала право брати участь у кримінальних та цивільних процесах у всіх ланках судових установ імперії. Стаття 354 містила принципи формування складу присяжних повірених, у статтях 383-406 визначались їх права та обов'язки, умови самоорганізації та самоврядування упорядковували статті 357-378. Загалом, існувало два типи адвокатів: присяжні повірені (ті, хто працював при судових палатах та окружних судах), які складали присягу; а також приватні повірені - особи, які брали участь у процесі виключно за довіреністю від однієї із сторін та за дозволом суду [12, с. 77-78].

Загалом перед присяжними повіреними ставився віковий ценз - ними могли бути лише особи, що досягли 25-ти років. Окрім того, уводився освітній ценз, що передбачав наявність вищої освіти, також вимагалось мати 5-річний стаж роботи в судових установах на посадах, де особа отримувала практичний досвід щодо судових проваджень (це секретар сенату, судовий чиновник або помічник присяжного повіреного). Не могли стати адвокатами іноземці, неплатоспроможні громадяни, державні службовці, окрім тих, що були на почесних посадах чи працювали на громадських засадах, позбавлені сану за вироком церковних судів священнослужителі, особи, що за рішенням суду обмежувались у правах, особи, яких з певних причин виключили з лав присяжних засідателів. Згідно з новим законодавством запроваджувався своєрідний моральний кодекс присяжного повіреного. Йому заборонялось без вагомих причин відмовлятись від даного розпорядження та представляти інтереси особи, яка вже судилась з його найближчими родичами (дружина, діти, рідні а також двоюрідні брати та сестри). Також присяжні повірені мали зберігати адвокатську таємницю (не лише під час, але й після того, як справу було завершено). Водночас, для адвокатів вводились дисциплінарна, цивільна відповідальність за неналежне виконання обов'язків. Кримінальна відповідальність наступала у випадку умисних дій, що завдали шкоду стороні, яку захищав присяжний повірений [6, с. 42-44].

Важливою віхою після Судової реформи та впровадження професійної, юридично оформленої адвокатури стало прийняття 25 травня 1874 року закону, відповідно до якого нормативно врегульовувалось питання функціонування інституту приватних повірених. Ця подія вважається спробою не лише формально заснувати нову форму адвокатури, але й «легалізувати» «приватних» або «підпільних» адвокатів [13, с. 73].

адвокатура судоустрій присяжний повірений

Висновки

Таким чином, унаслідок приєднання українських земель до складу Російської імперії, а також поширення тут відповідного адміністративно-територіального устрою, феодальної станової системи, у сфері судочинства та судоустрою й використання пам'яток права існували в різних українських губерніях регіональні особливості. Разом із тим, вже в першій половині ХІХ ст. із остаточною ліквідацією правових особливостей та прийняттям загальноімперського законодавства впроваджувалася також практика російського представництва в судах. Інститут адвокатури в імперії пройшов тривалий період від украй негативного ставлення з боку царату й відсутності чіткого нормативно-правового врегулювання до запровадження професійної адвокатури завдяки Статутам 1864 року. Слід наголосити, що фундаментальні реформи 1860-х років, зокрема й в царині адвокатури, безпосередньо впливали на українські землі.

Список використаних джерел

1. Комаров В.В. Цивільне процесуальне законодавство у динаміці розвитку та практиці Верховного Суду України. Харків : Право, 2012. 624 с.

2. Мельниченко РГ Генезис и периодизация истории российской адвокатуры. Адвокатская практика. 2011. № 4. С. 34-37.

3. Черепанов С.И. Адвокатура как хронодискретный российский институт (к вопросу о периодизации истории отечественной адвокатуры). Юридическая наука и практика: Вестник Нижегородской академии МВД России. 201б. № 3. С. 37-42.

4. Семенюк І.Я. Моральні засади діяльності інституту адвокатури: теоретико-правовий аспект: автореф. дис. ... канд. юр. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права, історія політичних і правових вчень»; Національний університет «Львівська політехніка». Львів, 2016. 19 с.

5. Меланчук А.В. Адвокатура в Російській імперії та сучасній Україні (порівняльно-правовий аналіз): автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.10, кер. роботи В.В. Долежан. Національний університет «Одеська юридична академія». Одеса, 2014. 22 с.

6. Семенюк І.Я. Моральні засади діяльності інституту адвокатури: теоретико-правовий аспект: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: 12.00.01 «Теорія та історія держави і права, історія політичних і правових вчень»; Львівський державний університет внутрішніх справ. Львів, 2016. 240 с.

7. Виссаров В.А. Проблемы периодизации истории адвокатуры в России. Вестник Российского университета кооперации, 2018. № 2 (32). С.106-110.

8. Юношев С.В. Очерк развития адвокатуры в России. Юридический вестник Самарского университета. 2018. Том 4, №1. С. 88-92.

9. Ляпина Д.Р Особенности становления и развития адвокатуры и адвокатской деятельности в России в период XV-XX вв. Бизнес в законе. Экономико-юридический журнал, 2010, № 3. С. 47-49.

10. Аракелян М.Р Ставлення суспільної думки в Російській імперії до інституту адвокатури напередодні судової реформи 1864 р. Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». 2010. Т 9. С. 72-77.

11. Судебные уставы 20 ноября 1864 г.: с изложением рассуждений, на коих они основаны. Санкт-Петербург: типография 2 отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1867. Ч. 1: Устав гражданского судопроизводства. 1867. 763 с.

12. Левчук Ю.М. Київська судова палата в державному механізмі Російської імперії (1880-1917): історико-правове дослідження: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: 12.00.01 «Теорія та історія держави і права, історія політичних і правових вчень». Національний університет ім. В.Н. Каразіна. Харків, 2018.

13. Обловацька Н.О. Адвокатура України та Росії у другій половині ХІХ ст. Дослідження молодих учених у контексті розвитку сучасної науки : матер. ІІІ щорічної Всеукр. наук.-практ. конф., 18 квітня 2013 р. Київ. С. 70-77.

Размещено на Allbest.ru