Запровадження особливої системи місцевого самоврядування німецьких колоній на півдні України: історико-правовий аналіз (кінець XVIII ст. - 60-І рр. XIX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Запровадження особливої системи місцевого самоврядування німецьких колоній на півдні України: історико-правовий аналіз (кінець XVIII ст. - 60-І рр. XIX ст.)

Канєнберг-Сандул О.К., кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія»

У статті автором досліджено нормативно-правове забезпечення особливостей правового становища німецьких колоністів шляхом надання права на самоврядування в німецьких колоніях Півдня України (кінець XVIII ст - 60-і рр. XIX ст.).

У статті зазначено, що запроваджена система самоврядування виявилася доволі ефективною, щоб забезпечити стабільний та успішний розвиток колоній Півдня України, тим самим викликавши збільшення кількості колоній та чисельності населення.

Автором статті виявлено, що незважаючи на окремі недоліки та серйозний адміністративний контроль, органи самоврядування колоній у складних соціально-економічних умовах ХІХ ст. забезпечили високі показники рівня соціального життя колоністів та сприяли розбудові ефективної моделі господарювання.

У статті зазначено, що завдяки визнанню за колоністами права самостійно здійснювати управління соціальними та економічними процесами німецькі колонії суттєво відрізнялися (у кращу сторону) від сільських громад місцевих жителів. Показники колоній за кількістю вчинених переселенцями злочинів, а також інших проступків, були набагато меншими, ніж у поселеннях інших категорій селян.

У статті зазначено, що колонії займали лідируюче становище за основними галузями сільського господарства, а також змогли ефективно організувати взаємодію та підтримку членів громади, внаслідок чого рівень втрат у період епідемій був набагато нижчим за середній показник по губернії та колонії не мали великої заборгованості по виплатах загальнодержавних платежів ніж у поселеннях інших категорій селян.

Характеризуючи політику російського уряду у сфері забезпечення та гарантування прав колоністів на самоврядування, автор статті зазначає, що держава зуміла забезпечити належну юридичну та економічну базу для розвитку громад німецьких колоністів. Водночас, і це у цілому було характерним для політики російського уряду в ХІХ - на початку ХХ ст., влада не прагнула створення в громадах незалежної системи самоврядування, тож чимало норм російського законодавства закріплювали різноманітні форми контролю за діяльністю органів самоуправління колоній.

У статті стверджується , що з середини ХІХ ст. починається новий етап у розвитку системи самоврядування німецьких колоній, що був пов'язаний із проведеними у країні реформами імператора Олександра ІІ.

Ключові слова: німецькі колоністи, німецькі колонії Півдня України, «Інструкція для внутрішнього розпорядку та управління новоросійських іноземних колоній» від 16 травня 1801 р., «Статут про колонії» І857 р., окружні комісари, старости (форштегери), заступники (бейзіцери), система самоврядування німецьких колоній.

INTRODUCTION OF A SPECIAL SYSTEM OF LOCAL SELF-GOVERNMENT OF THE GERMAN COLONIES IN THE SOUTH OF UKRAINE: A HISTORICAL AND LEGAL ANALYSIS (END OF XVIII - 60'S OF XIX CENTURY)

The author examines the legal and legal support of the peculiarities of the legal status of the German colonists by granting the right to self-government in the German colonies of southern Ukraine (late XVIII - to 60-ies. XIX).

The article states that the introduced system of self-government proved to be effective enough to ensure the stable and successful development of the colonies of Southern Ukraine, thus causing an increase in the number of colonies and population.

The author of the article found that, despite some shortcomings and serious administrative control, the self-government of colonies in the difficult socio-economic conditions of the nineteenth century. Provided high levels of social life for the colonists and promoted an effective economic model.

The article states that, thanks to the colonists' recognition of the right to independently manage social and economic processes, the German colonies were significantly different, for the better, from the rural communities of the locals. Indicators of colonies in terms of the number of crimes perpetrated by migrants, as well as other misdeeds, were much lower than in settlements of other categories of peasants.

The article stated that the colonies were in the leading position in the main agricultural sectors and were able to effectively organize and support each other's community members, resulting in a much lower epidemic loss rate and low debt arrears than in settlements of other categories of peasants.

Describing the policy of the Russian government in securing and guaranteeing the rights of the colonists to selfgovernment, the author notes that the state was able to provide a proper legal and economic basis for the development of communities of German colonists. At the same time, and this was generally characteristic of the policy of the Russian government in the nineteenth and early twentieth centuries, the authorities did not seek to establish an independent system of self-government in the communities.

The article states that from the middle of the nineteenth century. a new stage begins in the development of the system of self-government of the German colonies, which was connected with the reforms carried out in the country by Emperor Alexander II.

Key words: German colonists, German colonies of southern Ukraine, “Instructions for the Internal order and management of Novorossieskforeght Colonies” of May 16,1801, Statute of German colonies 1857, county commissioners, headmen (forstegers), deputies (beyzitsery), the system of self-government of the German colonies.

Постановка проблеми

Одним з актуальних завдань, які постають на сучасному етапі розвитку України як правової держави, продовжує залишатися забезпечення прав представників національних меншин, що проживають в Україні.

Історично зумовлений багатонаціональний склад українського суспільства вимагає від керівництва держави проведення виваженої та далекоглядної політики в регулюванні міжнаціональних відносин, вирішення конфліктних питань, що виникають між представниками етнічних та національних груп, а також дає змогу запозичити його корисні елементи для того, щоб у подальшому втілити цей досвід у сучасне вітчизняне законодавство.

Враховуючи те, що у сфері організації управління новоствореними колоніями царський уряд пішов шляхом надання переселенцям широкої внутрішньої автономії, що передбачало право колоністів самостійно вирішувати питання організації внутрішнього життя громади, їх соціально-економічного, культурного та релігійного розвитку.

Хоча держава і не відмовлялася від звичної для себе практики адміністративного контролю, водночас у порівнянні з іншими системами самоврядування німецькі колонії, що виникли у Південній Україні, зберігали значну внутрішню самостійність. Колоністам надавалася змога самостійно розробити і подати на затвердження бажану для них модель системи самоврядування, визначивши структуру органів самоуправління, порядок їх формування, основні повноваження тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вагомий внесок у дослідження системи місцевого самоврядування німецьких колоній Півдня України був здійснений у дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених. Зокрема, російський історик М.В. Бєлікова, Я. Дитц, А.А. Клаус, О.В. Лебедева(Бахмутская), О.Ф. Мельничук, Е.А. Пасько, Н.В. Петровська, Г Писаревский, І.Р. Плеве.

Мета цієї статті - здійснення комплексного аналізу нормативного закріплення гарантій реалізації права німецьких колоністів Півдня України на самоврядування, а також дослідження особливостей прояву владних повноважень представників громади в німецьких колоніях.

Виклад основного матеріалу

Серед проголошених у Маніфесті Катерини ІІ від 22 липня 1763 р. прав і свобод колоністів важливе місце займало право на створення власної системи самоврядування: «Колоністам, які поселяться окремими колоніями та містечками, буде належати вся внутрішня юрисдикція, а Наші керівники у внутрішніх справах ніякої участі брати не будуть» [17]. Фактично йшлося про можливість збереження внутрішньої автономії громад переселенців та надання гарантій державою щодо невтручання у вирішення питань організації внутрішнього життя колоній, їх соціально-економічного, культурного та релігійного розвитку. Значущість подібного кроку підкреслювалися тим, що саме у цей період в Російській імперії було взято курс на ліквідацію національних систем самоврядування, які існували на окраїнах російської держави.

Цей процес мав безпосереднє відношення до українських територій, на яких планували оселитися колоністи, де в період правління Катерини ІІ відбулося остаточне знищення козацького самоуправління, а натомість впроваджено загальноімперську модель організації влади на місцях. За таких обставин постає цілком логічне питання, чому в умовах проведення політики уніфікації діючої системи управління, проведення державних реформ, спрямованих на централізацію владної вертикалі, стосовно колоністів держава робила подібні поступки. На думку автора, такий крок був із боку тогочасної російської влади вимушений, однак прийнятий цілком свідомо з урахуванням низки об'єктивних обставин.

По-перше, держава мала зважати на соціально-політичну модель німецької громади, яка сформувалися в попередні історичні періоди. Формування цієї моделі відбувалося у складних історичних умовах, що супроводжувалися чисельними військовими конфліктами та тривалими періодами відсутності представників центральної влади на місцях. За таких умов у німецьких сільських громадах сформувалися доволі сильні автономні політичні традиції, які передбачали самостійне вирішення населенням питань внутрішнього життя громади.

По-друге, важливим сигналом для держави щодо декларування права на власну систему самоуправління стало прагнення переселенців до збереження традиційних форм відносин у середині громад, у тому числі політичних. У процесі перемовин, які вели російські дипломатичні агенти з лідерами протестантських та менонітських громад, червоною ниткою проходила ідея необхідності збереження не лише релігійної, але й адміністративної автономії майбутніх поселенців. Подібні вимоги було зафіксовано у низці договорів, укладених із закликателями, а також у зверненнях лідерів менонітських громад, які прибували до Росії на переговори. За таких умов спроба насадити звичні для російської держави моделі управління, які передбачали широке втручання у внутрішні справи сільської громади, могла мати негативні наслідки і, зрештою, зменшити потік переселенців. Зважаючи на важливість створення для колоністів режиму найбільшого сприяння, держава пішла назустріч цим вимогам і закріпила положення Маніфесту 1763 р. про «внутрішню юрисдикцію колоній».

Водночас, незважаючи на важливе значення можливості самостійного управління поселенням та закріплення цього права в нормативно-правових актах, більшість вчених і дослідників зазначають, що до початку ХІХ ст. право самоуправління в німецьких колоніях мало декларативний характер і не було реалізоване повною мірою. Натомість керівну роль у внутрішньому житті поселень відігравали органи державної влади, які перебирали на себе вирішення левової частини питань [1, с. 32; 2, с. 17]. Цей висновок загалом підтверджується аналізом повноважень та діяльності спеціалізованих адміністративних органів у сфері управління колоніями, які функціонували в зазначений історичний період. Відповідно, виникає питання щодо причин відсутності реалізації положень Маніфесту та відсутності ефективної системи самоврядування, яка, як зазначалося вище, була притаманна міським та сільським громадам Німеччини.

Причин запровадження особливої форми самоврядування німецьких колоній було кілька. По-перше, колонізація українських земель доволі часто здійснювалася шляхом набору різних за територіальною та конфесійною приналежністю груп людей, які не були знайомі один з одним тривалий період. Виключення становили громади менонітів, які централізовано переселялися, маючи сталі взаємозв'язки всередині свого соціуму [4, с. 445]. Оселившись на новій території, маючи різний досвід у сфері самоуправління та відсутнє уявлення про себе як єдиний цілісний організм, що має спільні інтереси - громаду, колоністи не могли на перших порах сформувати власну управлінську систему. Більшість керівників колоністів, за справедливим зауваженням дослідників, були неформальними лідерами, не маючи чітко визначеного правового статусу. Як правило, це призводило до поділу колоністів на окремі групи-партії, породжувало конфлікти в їх середовищі [8, с. 62]. Однак, на думку автора, такі дії не були свідченням низького рівня правової свідомості та культури переселенців, а були результатом особливостей процесу переселення колоністів, а також складними соціально-економічними умовами, в яких вони опинилися в перші роки після приїзду в Російську імперію. Необхідність виведення колоній на належний матеріальний рівень, потреба в освоєнні нових видів господарської діяльності та пристосування до нових умов життя надавало проблемі розбудови та правового оформлення системи місцевого самоврядування в очах колоністів другорядного характеру й усувалося на більш далеку перспективу.

По-друге, гальмування процесу становлення самоврядних органів управління колоніями стало наслідком і державної політики щодо колоністів на цьому історичному етапі [5, с. 20]. Детальний аналіз Маніфесту 1763 р. доводить, що держава розуміла можливість виникнення ситуації, коли колоністи на перших порах будуть нездатними самостійно здійснювати управління поселенням. Зокрема, про це свідчить той факт, що одразу після проголошення права на самоврядування в тексті Маніфесту визначалася можливість переходу під безпосереднє державне управлення: «якщо колоністи самі побажають від Нас мати особливу персону для опікунства<...> то їм вона надана буде» [17]. Роль такого «опікуна», як встановлено в попередньому розділі, мала виконувати спеціалізована установа - Канцелярія опікунства іноземних колоністів. Керівник Канцелярії граф Орлов уже в наступному році виніс пропозицію щодо того, щоб влада самостійно розробляла проекти управління колоніями, а колоністи натомість могли: «або погодитися (з державним проектом) або від них можуть бути прийняті пропозиції, які будучі затвердженими стануть для колонії законом» [11, с. 69]. Вищезазначений проект частина дослідників розглядає як наступ на права колоністів, відхід від положень Маніфесту 1763 р. Так, І. Плевезазначає із цього приводу: «Адміністрація Канцелярії отримала право поряд із громадами колоністів розробляти свої варіанти системи управління в колоніях, що можна розглядати як відхід від проголошених Маніфестом 22 липня 1763 р. обіцянок» [15, с. 202]. На наш погляд, повністю погодитися з таким висновком неможливо, оскільки за колоністами формально залишалося право вільного вибору між урядовим та власноруч розробленим проектом. Водночас, як свідчить практика перших років існування німецьких поселень, «колоністські проекти» зустрічаються вкрай рідко, вочевидь, через відсутність єдності в колективі переселенців, а також зайнятості їх іншими проблемами. Натомість держава, в особі Канцелярії, дедалі частіше вдавалася до «ручного» керування колоніями, направляючи своїх представників із широкими повноваженнями адміністративного та поліційного характеру. Так, в 1768 р. було утворено посаду окружного комісару,до відання якого поступово перейшли питання контролю за діяльністю керівних органів самоуправління, оцінка роботи представників самоврядування, виконання ряду судово-поліційних функцій. Будучи переважно вихідцями з офіцерського стану, окружні комісари запроваджували в колоніях методи армійського керування і вимагали від колоністів безумовного підпорядкування, що аж ніяк не сприяло розвитку самоврядування [10, с. 21].

У гіршому становищі знаходилися колоністі, які переселилися до Росії під керівництвом так званих «викликателів» - осіб, які брали на себе організацію та фінансування переселення. Особливість правового статусу «колоній викликателів» визначалася тим, що перелік прав та обов'язків колоністів цих колоній, а також система управління ними визначалися не лише державними нормативно-правовими актами, але й договорами, укладеними між переселенцями та викликателями. Останні, користуючись складним майновим становищем переселенців, нав'язували їм надзвичайно невигідні умови, які фактично опускали їх до рівня кріпосних селян. Так, один із найбільш відомих викликателів того періоду Боффе скаржився, що його колоністи: «Жінок видають заміж без його відома. Майно сиріт, у яких померли батьки, не віддають йому на руки» [3, с. 102], тобто фактично говорив про відмову селян виконувати на його користь особистісні та майнові повинності. Висновок про де-факто кріпосне становище переселенців у колоніях викликателів міститься і в творах дореволюційних істориків колонізаційного руху Г. Писаревського, А. Клауса, Я. Дітца та ін. [3, с. 103; 7, с. 578; 13, с. 100; 14, с. 27]. За умов формування кріпосних відносин у середовищі колоністів останні не могли скористатися наданим їм правом на самоврядування, й управління колоніями здійснювалося безпосередньо викликателями або їх уповноваженими особами.

Водночас було б перебільшенням говорити, що на початковому етапі в німецьких колоніях були взагалі відсутні елементи самоуправління. Так, значна роль в управлінні життям колонії належала старостам (форштегерам) та їх заступникам (бейзіцерам). Це були виборні посадові особи, які призначалися колоністською громадою на певний строк. Як правило, форштегерів переобирали щороку, у січні, а бейзицерів-два рази на рік, у січні та червні. Нормативно зафіксованих вимог до кандидатів на ці посади не існувало, отже, ключову роль відігравали звичаї та традиції, принесені з Німеччини і характерні для селянського соціуму. Так, перевага віддавалася дорослим чоловікам у віці від 30 до 60 років, що мали сім'ю та власне домогосподарство. Формальної заборони обирати на посади малозабезпечених поселенців не було, проте на практиці німецькі колоністи керувалися принципом, який сповідувало й українське селянство: «Особа, не здатна забезпечити себе та свою родину, керувати громадою не має» [16, с. 273].

До обов'язків форштегерів та бейзицерів належали виконання адміністративно-поліційних функцій, здійснення судочинство у дрібних цивільних та кримінальних справах, нагляд та детальна регламентація ведення колоністського господарства. Зважаючи на основні завдання першого періоду колонізації, вони отримували розширені повноваження у сфері контролю за якістю використання державних коштів та ефективністю ведення колоністами господарства [6, с. 53]. Зокрема, до відання форштегерів належали оцінка якості сільськогосподарських робіт, встановлення строків їх проведення тощо. Заслуговує на увагу той факт, що ці та інші повноваження представників німецької громади істотно дублювалися повноваженнями органів державної влади, зокрема вищезгаданими нами комісарами. Як свідчить аналіз практики управління першими німецькими колоніями, форштегери перебували під жорстким контролем Канцелярії з опікунства та її місцевих органів, що призводило до усунення їх від реальної влади в громаді та перетворення на беззастережних виконавців наказів та розпоряджень керівних державних органів. У низці випадків між колоністами та представниками влади виникали випадки, оскільки останні відмовлялися визнавати результати виборів форштегерів та бейзицерів, натомість прагнули затвердити на посаді свої кандидатури.

Важливі зміни в системі самоврядування німецьких колоній розпочалися наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. У цей період влада була змушена визнати, що через неефективність управління більшість колоній знаходилися в занедбаному стані. Виходом із складної ситуації мало стати не лише налагодження системи державного управління колонією, але й створення дієвої моделі самоврядування в колоніях переселенців. Із цією метою урядом Олександра І на початку ХІХ ст. було розроблено низку нормативно-правових актів, які мали на меті упорядкувати систему управлінських відносин у колоніях та окреслити права колоністів у сфері самоуправління.

Для німецьких колоній Південної України базовими документами, на підставі яких відбувалася організація та здійснювалося самоврядування, стали «Інструкція для внутрішнього розпорядку та управління новоросійських іноземних колоній» від 16 травня 1801 р. (далі - Інструкція 1801 р.) [21] та «Доповнення до інструкції для внутрішнього розпорядку та управління новоросійських іноземних колоній» від 7 липня 1803 р. [22]. У 1857 р. ці акти увійшли до складу єдиного нормативного документа, що визначав адміністративно-правовий статус іноземних поселень на території Російської імперії до 1871 р. - «Статуту про колонії » [17].

Аналіз структури Інструкції 1801 р. дає змогу говорити, що основною метою її прийняття було унормування суспільних відносин, що виникали у процесі світської та духовної управлінської діяльності на рівні колонії, а також визначення кола прав та обов'язків колоністів як учасників цих правовідносин. Так, Інструкція 1801 р. містила такі розділи: «про покору поселян церкві, про утримання пасторів та про обов'язки останніх, як до пастви, так і до керівництва», «про створення приказів та вибори шульців, виборних та інших звань та про їх посади», «про внутрішнє у колоніях управління», «про сільську поліцію і про пожежний порядок», «штрафи за завдання шкоди», «про економічні та інші корисні у колоніях заклади» тощо.

Відповідно до вищезазначених документів, первинним елементом системи самоврядування колоністів ставала селянська територіальна громада кожної колонії - «колоністи кожного поселення становлять громадське товариство») [17; 21]. Законодавство не регламентувало мінімальну та максимальну кількість жителів територіальної громади, зважаючи на те, що заселення Південної України колоністами відбувалося нерівномірно і непоодинокими були випадки, коли навіть у сусідніх колоніях кількість мешканців могла різнитися у два рази і більше.

Серед основних повноважень, що держава передавала на рівень громади, насамперед, варто виокремити право на формування власних органів управління та право мати власних представників у державних органах влади, що займалися розглядом питань колоністських поселень. Так, відповідно до §8 Інструкції громада отримувала право формувати власні органи самоуправління - окружні та сільські прикази, що складалися із виборних посадових осіб шульців, бейзицерів та десяцьких [21]. Крім того, відповідно до прийнятого Олександром І положення «Про головне управління колоністів південного краю Росії» від 22 березня 1818 р.) громадам надавалося право надсилати двох депутатів від колоній, які представляли їх інтереси під час розгляду судових справ [20]. Важливим для колоністів варто визнати і закріплене право на формування не лише світської, але й духовної системи самоуправління: у першому розділі Інструкції детально визначався правовий статус релігійних керівників громад та закріплювався обов'язок світської адміністрації надавати їм всебічну допомогу.

Наділяючи громаду правом на створення власних органів самоуправління, держава водночас закріпила й обов'язок їх утримання власним коштом, а також встановила мінімальні розміри окладів посадових осіб.

Громада колоністів наділялася майновими правами, зокрема земля, відведена для колонії під час її заснування, згідно з законодавством визначалася не індивідуальною власністю окремої особи, а колективною власністю усієї громади [18]. Наділи передавалися колоністам у довічне користування і після їх смерті могли бути передані у спадок, проте не підлягали відчуженню без дозволу самої громади. За громадою визнавалося також право на управління земельними наділами, які не було передано в індивідуальне користування: водоймищами, лісами, луками тощо. Наприклад, лише спільним рішенням колоністів встановлювався порядок використання земельних та водних ресурсів громади, розміщення на її території виробничих і торгівельних закладів тощо. Так, якщо колоніст виявляв бажання вітряний млин на громадській землі («на земле общественной»), він мав отримати дозвіл від усієї громади («от целого селения ») [23].

Важлива роль відводилася громаді і в питанні соціального захисту колоністів, підтримці малозабезпечених або постраждалих від стихійних лих. Як зазначалося вище, перші роки колонізації проходили у складних умовах, отже, господарства колоністів були попервах вкрай слабкими і найменші економічні чи кліматичні негаразди могли завдати їм серйозних проблем. З огляду на це, цілком слушним виглядає рішення покласти на громаду обов'язок консолідації та розподілу матеріальних ресурсів між тими групами колоністів, які найбільше потребували цього. Так, ст. 305 Статуту про колонії зобов'язувала громаду створити спеціальні «хлібні магазини» і видавати зерно тим поселянам, які «у цьому матимуть нужду» [23]. Ст. 323 покладала на громаду обов'язок надавати допомогу сім'ям колоністів, які не встигали виконати необхідні роботи з посіву чи збирання хліба у відведений для цього час [23]. Передбачалося також, що громада надаватиме фінансову допомогу тим колоністським господарствам, які з поважних причин втратять сільськогосподарські знаряддя праці і не будуть здатні для подальшого обробітку землі.

Загалом вищенаведені норми відповідали звичаям та традиціям як німецького, так і російського селянства, тому втілювалися на практиці задовго до прийняття Статуту [9, с. 72; 12, с. 12]. Водночас юридичне закріплення соціальних обов'язків громади щодо колоністів робило останніх більш захищеними в правовому відношенні, надавало відповідні юридичні гарантії захисту їхніх соціально-економічних прав і свобод.

Відповідно до загальноросійської практики громада німецьких колоністів була основним суб'єктом виконання загальнодержавних повинностей. Так, відповідно до ст.ст. 267-269 Статуту про колонії розкладка платежів здійснювалася окремо на колонію загалом, а вже самі переселенці мали вирішувати, як зібрати потрібну суму шляхом її «поділу на власний розсуд поміж домогосподарями, відповідно до їх можливостей» [23]. Ст. 273 Статуту також визначала зобов'язаним суб'єктом у податкових платежах не окрему особу, а громаду загалом: «Кожна колонія зобов'язана вносити належну з неї частину в окружний приказ» [23].

Колективна фінансова відповідальність породила й інше явище, значною мірою поширене в середовищі селянства Російської імперії - контроль колективу за життям індивіда, який, насамперед, виявлявся в наданні дозволів на пересування за межами громади, зміну соціального статусу тощо. Так, прийнятий у листопаді 1812 р. указ Олександра І «О правилах переходу колоністів в інші звання», надаючи колоністам право на перехід до іншого стану, разом із тим ставив позитивне вирішення цього питання у залежність від згоди усієї громади. У п. 2 цього указу зазначалося: «Дозволити колоністам переходити в інше звання не інакше, як з письмової згоди усього товариства, що колонію становить» [19]. Не дозволявся також масовий перехід колоністів в інший стан, якщо під загрозою опинялося саме існування громади. Водночас, з огляду на залежність усіх членів громади від поведінки та господарської діяльності кожного з колоністів, громада наділялася правом застосовувати адміністративні санкції до осіб, які своїми діями завдавали шкоди суспільним інтересам. Так, відповідно до ст. 468 Статуту про колонії, колоністи спільним рішенням могли виключити зі складу громад осіб «аморальної поведінки» [23].

Висновки

німецький колоніст самоврядування

Можна зробити висновок, що громада колоністів була суб'єктом у правовідносинах із державою, її місцевими органами, а також самими поселянами. За громадою закріплювався значний перелік повноважень, насамперед в економічній та адміністративній сферах. Варто також зазначити, що принципи організації громад колоністів, встановлені законодавством, істотно перекликалися з принципами місцевих селянських громад.

Запроваджена система самоврядування виявилася доволі ефективною, щоб забезпечити стабільний та успішний розвиток колоній. її основними рисами були: широка внутрішня автономія у вирішенні питань культурного та господарського значення, виборність посадових осіб органів самоврядування, закріплення за ними широких повноважень, що давали змогу ефективно облаштовувати життя в поселенні: дбати про його благоустрій, розвиток галузей сільського господарства, піклуватися про соціальне забезпечення. Важливе значення для дієвості системи самоврядування стало наділення представників сільської адміністрації судово-поліційними повноваженнями, які давали змогу швидко та ефективно реагувати на правопорушення, які вчинялися колоністами.

Список використаних джерел

1. Айсфельд О. Российскиенемцы и самоуправление: планы и действительность. Немцы России: соціально-экономическое и духовное развитие (1871-1941). С. 30-53.

2. Бєлікова М.В. Адміністративне управління менонітських колоній півдня України (1789-1917 рр.). Етнічна історія народів Європи : збірник наук. праць. Вип. 16. Київ : УНІСЕРВ, 2004. С. 16-21.

3. Дитц Я. История поволжских немцев колонистов / Под науч. ред. И.Р Плеве. Москва: Готика. 1997. 496 с.

4. Каненберг-Сандул Система органов государственного управления немецикми колонистами в Российской империи в конце XVIII первуй половине ХІХ в. Актуальные проблеми політики. 2014. Вип. 52. С. 440-448.

5. Каненберг-Сандул О.К. Устав о колонияхиностранцев в Российскойимперии 1857 года: историко-правовойанализ. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: «Юриспруденція». 2014. Вип. 92(1). С. 20-22.

6. Каненберг-Сандул О.К. Еволюція політики російського уряду стосовно німецьких колоністів у XVIII-XIXст.: етапи, зміст, правове оформлення. Державо і право : збірник наук. праць. Вип. 75. С. 47-60.

7. Клаус А.А. Община-собственник и еёюридическаяорганизация. Вестник Европы. 1870. Том 2. С. 573-628; Том 3. С. 72-118.

8. Лебедева (Бахмутская) О.В. Община немецкихколонистов и российскоегосударство в XVIII-XIXвв.: эволюциявзаимоотношений (на примереколонийСеверо-Запада). Российское государство, общество и этнические немцы: основные этапы и характер взаимоотношений (XVIII-XXIвв.) : матеріали XI междунар. науч. конф. 2006. С. 59-71

9. Мельничук О.Ф. Адміністративний апарат та органи самоврядування та Поділлі у другій половині XIX століття. Вінниця : Велес, 2001. 192 с.

10. Немцы в России: люди и судьбы : сборникнаучных статей РАН / Отв. ред. JI.B. Славгородская. Санкт-Петербург, 1998. 254 с.

11. Пасько Е.А. КолонизационнаяполитикаРоссии (вторая половина XVIII - первая четверть XIX) : автореф. дис. ... канд. ист. наук. Ростов н/Д., 2003. 17с.

12. Петровська Н.В. Сільське самоврядування на землях Лівобережної України у другій половині ХІХ на початку ХХ ст : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Одеса, 2009. 20 с.

13. Писаревский Г Вызовменнонитов в Россию (по неизданнымархивным документам). Русская мысль. 1903. Кн. С. 90-140.

14. Писаревский Г. Переселениепрусскихменнонитов в Россию при Александре I. Ростов н/Д., 1917. 240 с.

15. Плеве И.Р Немецкиеколонии на Волге во второйполовине XVIII века. 3-е узд. Москва : Междунар. союз нем. культуры, 2008.. 399 с.

16. Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України : соціоментальна історія другої половини ХІХ початку ХХ ст. Черкаси : Вертикаль, вид. ПП Кандич С.Г, 2007. 640 с.

17. Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗРИ). Собрание І. Т 16. Санкт-Петербург: печ. в тип. 2 Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. № 11880.

18. ПСЗРИ. Санкт-Петербург, 1830. Собр. 1. Т 16. №12095.

19. ПСЗРИ. Санкт-Петербург, 1830. Собр. 1. Т 32. № 25276.

20. ПСЗРИ. Санкт-Петербург, 1830. Собр. 1. Т 26. № 19372 .

21. ПСЗРИ. Санкт-Петербург, 1830. Собр. 1. Т 26. № 19873

22. ПСЗРИ. Санкт-Петербург, 1830. Собр. 1. Т 20. № 14827.

23. Сводзаконов Российской империи (СЗРИ). Т 12. Ч. 2. Сводучреждений и уставов о колоніях иностранцев в империи. Санкт-Петербург, 1857. 1100 с.

Размещено на Allbest.ru