Концепт "національно-культурної автономії" у філософсько-правовій думці Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепт "національно-культурної автономії" у філософсько-правовій думці Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Турчак О.В.,

доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри гуманітарних дисциплін Львівського державного університету фізичної культури

імені Івана Боберського

Мисько В.В.,

кандидат історичних наук, доцент Тернопільського національного педагогічного університету

імені Володимира Гнатюка

Пропонована стаття присвячена висвітленню процесу становлення і розвитку національно-політичної доктрини галицьких соціал- демократів - «національно-культурної автономії».

Національна проблема в Австрійській державі була пов'язана з протистоянням німецькомовних та слов'янських народів, а в Галичині характеризувалася гострим польсько-українським конфліктом. Політичним пріоритетом європейської демократії в останній третині ХІХ ст. стає програма «національно-культурної автономії», розроблена К. Реннером, В. Адлером, О. Бауером та ін. Галицькі соціал-демократи на етапі 1897-1899 рр. долучилися до виконання цієї програми, яка стала програмою їх партійного будівництва на період аж до початку Першої світової війни. Формування цієї теорії в українській суспільно-політичній та філософсько-правовій думці пов'язується із соціально-політичними рухами Австрійської імперії. Важливим чинником цього процесу були австрійські децентралізаційні реформи 60-70-х рр. ХІХ ст., які, зрештою, привели до утворення дуалістичної Австро-Угорщини. Суспільно-політична активність українців пов'язувалася із формуванням національної еліти, зокрема, з розвитком міщансько-інтелігентського середовища, в рамках якого формувався національний ідеал. В основу теоретичних засад української соціал-демократії у Галичині було покладено принципи К. Реннера. Зокрема, зазначалося, що національні принципи, сформульовані у ХІХ столітті, набувають поширення і здобувають широке коло своїх прихильників. Саме в цьому вбачався сенс нового життя народів, сповненого «світлим майбутнім». Знаковим є те, що теоретичні основи національної доктрини, розроблені Миколою Ганкевичем, згодом були запозичені представниками інших національних партій.

Існування теорії «національно-культурної автономії» стало фундаментом підтримки українцями Галичини австрійського уряду у його протистоянні з Росією у Першій світовій війні. Концепт «національно-культурної автономії» став для українців Галичини на завершальному етапі війни програмою власного «національно-державного будівництва».

Ключові слова: «національно-культурна автономія», Галичина, Австрійська держава, Микола Ганкевич, «національно-державне будівництво».

THE CONCEPT OF “NATIONAL AND CULTURAL AUTONOMY”IN PHILOSOPHICAL AND LEGAL THOUGHT OF GALICIAIN THE LATE NINETEENTH AND EARLY TWENTIETH

The article deals with the coverage of the process of formation and development of the national and political doctrine of Galician Social Democrats - “national and cultural autonomy”.

The national problem in the Austrian state was related to the confrontation between the German-speaking and Slavic peoples, but in Galicia it was characterized by the acute Polish-Ukrainian conflict. The program of “national and cultural autonomy” developed by K. Renner, W. Adler, O. Bauer and others becomes the political priority of European democracy in the last third of the nineteenth century. In the time period of 1897-1899 Galician Social Democrats got involved in the implementation of this program, which became the program of their party formation up to the beginning of the First World War. The formation of this theory in the Ukrainian socio-political and philosophical and legal thought is connected with socio-political movements of the Austrian Empire. An important factor in this process was the Austrian decentralization reforms of the 1960s and 1970s, which eventually led to the formation of a dualistic Austro-Hungary. Socio-political activity of the Ukrainians was connected with the formation of the national elite, in particular, with the development of the bourgeois-intellectual environment within which the national ideal was formed. K. Renner's principles became a basis of theoretical foundations of Ukrainian social democracy in Galicia. In particular, it was noted that national principles, formulated in the nineteenth century, are widely spread and accepted nowadays. It was in this sense that the meaning of the peoples' new life was filled with a “bright future”. It is significant that theoretical foundations of the national doctrine developed by MykolaGankevich were subsequently borrowed by the representatives of other national parties.

The existence of the theory of “national and cultural autonomy” became the basis for the support of the Austrian Government by the Ukrainians of Galicia in its confrontation with Russia in World War I. The concept of “national and cultural autonomy” became a program of the “national- state construction” for the Ukrainians of Galicia at the final stage of the war.

Key words: “national and cultural autonomy”, Galicia, Austrian state, MykolaGankevich, “national-state construction”.

Постановка проблеми

Загострення національної проблеми у Галичині наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. було пов'язано із протистоянням між німецько- мовними та слов'янськими народами Австро-Угорської імперії і внутрішніми національними протистояннями у краї, насамперед польсько-українським конфліктом. Політично-партійна палітра перебувала у пошуку національно-політичних програм, ув'язуючи їх із внутрішньою ситуацією та загальноавстрійською політикою. Однією із форм вирішення національного питання стала програма «національно-культурної автономії», визначальна в діяльності модерних партій монархії Габсбургів наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Аналіз останніх досліджень. Філософсько-правові аспекти суспільно-політичних процесів Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. та вироблення національно-політичних доктрин за зразком «національно-культурної автономії» висвітлювалися представниками наукової та політичної еліти першої половини ХХ ст. Вони доповнилися працями дослідників української діаспори: І. Лисяка-Руд- ницького [1], Дж.-П. Химки [2], О. Субтельного [3] та ін.

Сучасний рівень досліджень проблеми визначають роботи істориків Я. Грицака[4], М. Кугутяка [5], О. Сухого [6] тощо. Проаналізовано національні концепти політолога А. Павки [7] та філософа М. Скринника [8]. Однак проблема концепту «національно-культурної автономії» лише спорадично заторкується в цих працях і не стала предметом окремого дослідження.

Мета статті - з'ясувати суть доктрини «національно- культурної автономії» в контексті українського руху Галичини ХІХ - початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу. Формування національної програми у суспільній і філософсько-правовій думці галицьких українців пов'язано із політичними рухами в Австрії, які відбувалися від середини ХІХ ст. [9]. Визначальними у Галичині стали децентралізаційні реформи в державі 60-70-х рр. ХІХ ст. Вони привели до формування національно-політичних доктрин.

Окремі польські дослідники стверджують, що формування українського національно-політичного ідеалу проходило в рамках орієнтації на вже вироблені польські національні концепти [10, с. 11].

Політична активність українців пов'язувалася зі становими змінами, формуванням національної еліти, в рамках якої формувався національний ідеал.

Вироблення національно-політичних концептів пов'язано з лівими силами та діяльністю лідерів соціал- демократичного руху - В. Адлера та К. Реннера.

Віктор Адлер став одним із очільників СДП Австрії на з'їзді у Хайнфельді (1888-1889). Важливим питанням внутрішньопартійної дискусії стало обговорення рішень віденського з'їзду СДП Австрії 1897 р. про поділ партії за національностями - на німецько-австрійську, чеську, польську та інші, об'єднані федеративним зв'язком. У Галичині йшлося про поділ Польської соціал-демокра- тичної партії Галичини на національно-партійні структури - польську, українську та єврейську. Адлер був противником цього проєкту поділу. Його дискусії розгорнулися з краківським соціал-демократом І. Дашинським, який ініціював проєкт поділу.

У роки Першої світової війни В. Адлер займав центристську позицію у соціалістичному русі.

До вироблення національної програми був причетний і Карл Реннер. У рамках партії сформувався як теоретик австромарксизму. Видав декілька робіт з національної проблематики. Дотримувався ідеї багатонаціональної держави у вигляді демократичної федерації на основі політичної і культурної рівності меншин. У 1899 р. К. Реннер почав пропагувати теорію «культурно-національної автономії», яка мала врятувати Австро-Угорщину від розпаду.

Австромарксисти вирізнялися поміркованими реформістськими позиціями, відкидали вуличне насилля і диктатуру пролетаріату. З часом австромарксизм зайняв визначальні позиції в ІІ Інтернаціоналі Карла Каут- ського. Національне питання австромарксисти пропонували вирішити з допомогою децентралізації і федералізації держави. У 1904 р. вони почали видавати журнал “Marx-Studien”.

Австромарксизм відносять до демократичного соціалізму, де однією з економічних основ теорії була соціалізація виробництва, яка вимагала: концентрацію капіталу у великих банках під контролем уряду; створення споживчих кооперативів; розвиток місцевого самоврядування [11]. З часом вони все активніше заявляли про посилення ролі держави в економіці.

Особливу увагу австромарксисти приділяли національному питанню. Теорія «національно-культурної автономії» розроблена К. Реннером (1899, 1902) і О. Бауером (1907). Нація трактувалася як природна спільність людей, об'єднаних національним характером. Нації вважалися стійкими утвореннями, відмінності між ними мали лише зростати. Австрійська соціал-демократія стала першою соціал-демократичною партією, яка прийняла програму з національного питання - Брюнську (м. Брно) програму (1899 р.), в якій висунуто принципи територіального федеративного укладу Австро-Угорщини. До речі, австромарксисти вважали австрійців складовою частиною німецького народу.

Австрійський соціал-демократ Отто Бауер виступив з ідеями соціально-демократичного облаштування суспільства. Це викликало невдоволення у середовищі російських соціал-демократів. У пізніший період О. Бауер бачив потенціал політичних перетворень у прогресивних економічних змінах, у поєднанні радянської і соціальної демократії, що мало сприяти побудові «інтегрального соціалізму». Національна програма Бауера була представлена у роботі «Національне питання і соціал-демократія» 1908 р. [12].

У 1897 р. на Вінбергському (Віденському) з'їзді було оформлено поділ партії на шість національних соціал- демократичних груп.

Наступним етапом реалізації програмних засад «національно-культурної автономії» став з'їзд у Брно, де була прийнята «Брюнська програма», яка стала компромісом між партійними вимогами - «національно-культурної автономії» і «територіальної автономії» [13, с. 401].

В основу теоретичних засад української соціал-демократії у Галичині як політичної інституції, що сформувалася в рамках австрійської соціал-демократії, було покладено принципи К. Реннера. Зазначалося: «Принцип національності, який західноєвропейська історія висунула і сформувала в XIX столітті і так є вже пережитий у столітті XX, розпочинає нині свій революційний воєнний похід на Сході... До нового життя, повного ясної будуч- ности, мають прокидатися безісторичні народи, до геройського його пориватися історичні народи - отже, найваж- нійші внутрішні причини війни на Сході» [14, с. 19].

Принципи «національно-культурної автономії» стали основою поділу австрійської соціал-демократії за національною ознакою, вони зумовили появу окремої УСДП Галичини і Буковини.

Теоретичні постулати поділу партії були співзвучні із позицією німецького соціал-демократа Карла Каутського: «хто каже: демократія, суверенність люду, сей каже: визволення з-під всякого панування наїздників, сей каже: національна воля і самостійність кожної нації» [14, с. 26]. Хоча ці вислови К. Каутського стосувалися балканських слов'ян, вони розглядалися місцевою галицькою соціал- демократичною елітою як актуальні в рамках Австро- Угорщини.

Остаточна конфронтація між УСДП і ППСД відбулася у 1909 р. Українця М.Ганкевича на високій партійній посаді було замінено поляком Й. Гудецом. По виборчих округах у Східній Галичині на місце українських кандидатів від соціал-демократичної партії до Галицького сейму і австрійської Державної Ради вирішено було рекомендувати кандидатів польської національності.

Польські кандидати від ППСД у 1909 р. отримали свої депутатські мандати завдяки підтримці українців. Лідер польських соціал-демократів І. Дашинський був підтриманий у тому числі й українцями у Східній Галичині [6, с. 71].

Не було чіткості і у формуванні партійних структур, тому що лідер українських соціал-демократів М. Ганке- вич водночас залишався головою міського польського партійного комітету у Львові, в аналогічній ситуації перебував і Семен Вітик [6, с. 71].

Національно-культурна програма українців, що знайшла підтримку урядових чиновників, вела до погіршення стосунків між українськими і польськими соціал-демократами, до загострення національного конфлікту в Галичині. Оформлення УСДП власної національної програми зовсім не означало, що всі соціал-демократи відстоювали національну платформу. Наприкінці першої декади ХХ ст. в УСДП простежуються два напрями: один - національний, другий - «об'єднавців», тих, які хотіли з'єднати українські та польські сили в діяльності одних організацій і не прив'язувалися до національних партійних платформ.

Кристалізація програми «національно-культурної автономії» у Європі наступила з початком Першої світової війни.

Позицію австрійської соціал-демократії представив Віктор Адлер: «Французькі соціалісти від першої хвилини війни само собою розуміється так само, як всі ми, соціалісти, в усіх краях Австрії стали на тім, що треба боронити рідний край. Се було не тільки їх право, се був їх обов'язок, зовсім так само, як своє право виконували та свої обов'язки сповняли німецькі соціал-демократи, коли в часи голосування в німецькім парламенті 4 серпня та 2 грудня з найбільшою силою та торжественністю заявили, що вони тепер, коли війна, яку вони осуджують, уже вибухнула, що тепер вони віддадуть усі свої сили, останню краплину крові на оборону німецької країни та німецького народу, в якого силу входить як найдорогоцінніша його частина німецька працююча кляса» [14, с. 14].

Важливою для українців була позиція російських демократичних сил у ставленні до війни. Вони прийняли рішення не підтримувати царський уряд у майбутній війні, однак її дотримувалися не всі російські сили. З цього приводу М. Ганкевич писав: «Але натепер знайшлися деякі російські соціалісти (!), що бажають побіди ордам того царя, який хоче захопити Україну, Фінляндію та інші народи, що хоче здобути Царьгород, що мріє здвигнути там столицю великої, ненажерливої всесвітньої держави, яка кнутом і каторгою диктувала б закони цілому світові» [14, с. 22].

Визначальним критерієм в оцінці російських соціал- демократів М. Ганкевичем стала боротьба частини цих сил з царатом. Галицький соціал-демократ зазначає, що «революції і соціалізмові зрадила лише колишня революційна російська інтелігенція, яка масово пішла на службу чорносотенного патріотизму», натомість «робітники Росії, робітничі депутати у Думі і керманичі основних двох фракцій російської соціал-демократії зісталися вірні революції і основному гаслу соціал-демократії - боротьба з царатом» [14, с. 19].

У середовищі російських соціал-демократів точилися дискусії стосовно оцінки політичної ситуації в Австро- Угорщині та Росії. Російські політики не бачили відмінності у політичному устрої обидвох монархій, а Лев Троцький вважав австрійську політичну ситуацію навіть гіршою. М. Ганкевич стверджував про Л. Троцького: «його антипатії звернені... проти Австрії. Він мече громи на тих соціалістів, що наважились творити легіони проти царату, бо тим вони, мовляв, поповнили «злочинну авантюру», в'яжучи свою долю з долею «загнилої Австрії» [14, с. 25].

Л. Троцький вважав національне питання пережитком минулого, а історичний поступ розглядав як «боротьбу соціалізму зі світовим імперіалізмом» [6, с. 73].

Напередодні Першої світової війни українські соціал- демократи констатували загальне піднесення проти російського «чорносотенного варварства» й військових загроз з боку імперії. З цього приводу М. Ганкевич зазначав: «І проти сего походу чорносотенного варварства зірвалась ціла українська суспільність Галичини. Молоде її покоління пішло в легіони стрілецькі, воскресли спомини давнього «славного Запорожа», нав'язалась нитка історична до давньої Січі, що її цариця Катерина зруйнувала. А всі політичні партії українські заявили, що найбільшим і єдиним ворогом України є царат...» [14, с. 29].

Визначальною для УСДП у Галичині, як й українських соціал-демократів у підросійській Україні, стала перспектива падіння російського царизму, що пов'язувалася зі світовою війною. Це розглядалося як умова вирішення національних проблем українців в Австрії та Росії. Важливим був і загальноєвропейський контекст подій у Росії і «.тут, на Сході Європи, важиться найважливіша боротьба, що тут рішається доля й будучність європейської демократії, європейського соціалізму» [14, с. 29].

Голова центрального комітету УСДП Галичини і Буковини Володимир Темницький у статті «Українська соціал- демократична партія Австрії і війна» зазначав: «В Австрії живе кілька мільйонів українців і поляків. У конституційній державі добули ці народи певні свободи та права і це стало сіллю в оці царату, що є держава, в якій слов'янам луччеживеться. Ніж у Росії. Росія побачила, що Австрія може стати державою, в якій слов'янські народи матимуть свою рівноправність і спроможність всесторонньогосво- бідного розвитку. Росія почула, що Австрія стає її суперником у приєднуванні слов'янських народів. І тому рішила Росія відбити від Австрії Галичину, завести там панування нагайки, тюрми та заслання, здавити і знищити все, що галицькі українці довголітньою працею та боротьбою собі придбали, щоби російські українці не тяготіли до Австрії. Ось це причина війни Росії проти Австрії» [15].

Питання боротьби Росії за Галичину розглядалося галицькими політиками як центральна проблема російсько-австрійського протистояння. Позиція галицьких соціал-демократів - «лінія на підтримку власних урядів» у війні базувалася на тезі відстоювання досягнень європейської цивілізації [6, с. 77].

Перспективи розв'язання українського питання галицькі соціал-демократи бачили в такому: «...розбиттє царської імперії, бо тільки з руїною сеї імперії впаде остання твердиня всесвітньої реакції, наблизиться день політичної самостійності України, надійде день тріумфу у всіх краях цивілізованого світу», а тому «...УСДП Австрії уважає війну проти Росії не лише війною в обороні прав і свобод, якими тішиться український народ у Галичині, але і війною визволення мільйонів українського народу з-під російського гніту і неволі. В сей спосіб війна проти Росії має характер боротьби за свободу» [15].

Поразка царату розглядалася як важлива умова побудови майбутньої демократичної Росії, що мало створити умови для національно-державного визначення численних народів Російської імперії.

Дослідник В. Яремчук вважає, що значним чином алгоритм національного державотворення підавстрій- ських українців був закладений у роки війни і пов'язаний з еволюцією Австро-Угорщини до федерації та із зовнішніми обставинами. Зокрема, політикою країн Антанти, які на початку конфлікту не були зацікавлені у зміні статусу недержавних народів Східної Європи. Така позиція докорінно змінюється у 1916 р. і впродовж 1917-1918 рр. на активну підтримку на засадах принципу національного самовизначення. Причиною цього стало поширення німецько-австрійської гегемонії, а згодом і революційні події 1917 р. у Польщі [16, с. 215].

Українські соціал-демократи у Росії стояли на засадах «єдиного українського соціалізму» та декларували вирішення спільних соціальних і національних проблем.

У заяві наддніпрянських соціал-демократів зазначалося: «З українською соціал-демократією Галичини і Буковини нас завше лучили братерські зв'язки, а за сі останні місяці кривавого світового пожару доля ще міцніше нас зв'язала з галицькими і буковинськими товаришами. Мимо всіх різниць. український національний рух висунув перед всіми українськими соціал-демократами ряд спільних питань, котрі мають бути теоретично розв'язані спільними силами. Націоналізм і інтернаціоналізм, відношення до буржуазного націоналізму, автономія і федерація, національний момент в організаційній політиці належать до таких питань, які є однаково важні як для російських українських соціал-демократів, так рівно ж і для їхніх товаришів з Австрії, і які дають нам право говорити про єдиний український соціалізм як теоретичну summ'ysummarum всіх еманціпаційних (емансипаційних - авт.) стремлінь українського пролетаріату по обидва боки кордону»[17, с. 6]. Однак у сумі цих устремлінь українського пролетаріату національна проблема, звичайно, посідала не пріоритетне місце [6, с. 79].

Висновки

Концепт «національно-культурної автономії», вироблений європейськими політиками в останній третині ХІХ ст., став вагомим чинником національно- культурних прагнень українців Галичини, а його реалізація пов'язувалася з діяльністю демократичних сил. Теоретичні підстави національної доктрини, розроблені Миколою Ганкевичем, згодом були запозичені іншими національними партіями.

Список використаних джерел

національний політичний доктрина галичина

1. Лисяк Рудницький. Історичні есе. В 2 т. / Пер з англ. У. Гавришків, Я. Грицака. Київ : Основи, 1994. 573 с., с. 549.

2. Химка Дж.-П. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860-1890). Київ : Основні цінності, 2002. 328 с.

3. Субтельний О. Україна. Історія. Київ : Либідь, 1991. 512 с.

4. Грицак Я. Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ - ХХ століття. Київ : Генеза, 1996.

5. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.). Івано-Франківськ, 1993.

6. Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ-початку Хх ст. Львів. ЛНУ ім. І. Франка, ІУ ім. І. Крип'якевича НАН України. 1999. 226 с.

7. Павко А. Посилення впливу політичних партій Східної Галичини на громадянське життя краю в 1900-1907 рр. Український історичний журнал. Київ. 2002. № 5. С. 63-79.

8. Скринник М. Наративні практики української ідентичності: Доба Романтизму. Львів : Каменяр, 2007. 367 с.

9. Куций І. Цивілізаційні ідентичності в українській історіографії кінця XVIII- початку ХХ ст.: між Слов'янщиною та Європою. Тернопіль : Підручники та посібники, 2016. 480 с.

10. Wapinski R. Roman Dmowski. Lublin: WydawnictwoLubelskie, 1988. 92 s.

11. Австромарксисти // Вікіпедія: вільна енциклопедія.URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Австромарксизм (дата звернення: 24.07.2019).

12. Бауер О. Національне питання і соціал-демократія. Київ : Основні цінності, 2004. 120 с.

13. Пальк О. Австромарксизм у контексті європейських соціалістичних доктрин. Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. Київ. Вип. 4(54). 412 с.

14. Ганкевич М. Соціалістичний інтернаціонал і війна. Софія. 1915. 31c.

15. Робітничий прапор. Львів. 1915. Квітень.

16. Яремчук В. На шляху до національно-регіональної державності в Західній Україні. Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ ст. : міжнародна науково-теоретична конференція. Київ. 2008. 265 с.

Наш голос. Київ. 1910. Ч. 1.

Размещено на Allbest.ru