Інститут губернаторства за часів Петра I та Катерини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут губернаторства за часів Петра I та Катерини

Істотна перебудова місцевого апарату управління відбулася в першій чверті XVIII ст. що було викликано загальною реформаторською діяльністю Петра I

З 1708 вводився новий адміністративно-територіальний поділ. Відповідно до наказу Петра I від 18 грудня 1708 р вся територія Росії була розділена на губернії. До 1714 року кількість губерній збільшилася до 11.

На чолі губерній стояли губернатори, а Петербурзьку і Азовську губернії очолювали генерал-губернатори. Помічником губернатора був віце-губернатор.

Число губерній поступово збільшувалося, деякі з них скасовувалися. Губернії виділялися на підставі економічного потенціалу територій. Розділені вони були нерівномірно: існували як великі губернії, так і маленькі. В основу «розпису» міст по губерніях було покладено відстань між центрами губерній або наявність прямих і зручних шляхів сполучення.

Таким чином, країна була розділена на території, які володіли практично повною самостійністю. Спочатку їх не об'єднувала ніяка установа, крім імператора.

У 1713 р при губернаторі були утворені ландрати (радники) по 8-12 чоловік з місцевих дворян. Виконавчим органом губернатора була губернаторська канцелярія, яка займалася рекрутськими наборами, забезпеченням армії провіантом і обмундируванням.

Губернська канцелярія була основним адміністративним, фінансовим і судовим органом губернського управління.

Губернії поділялися на повіти, на чолі їх стояли коменданти. Незабаром створюються нові адміністративні одиниці-провінції, очолювані обер комендантами. До 1715 року. вся територія Росії поділялася на губернії, губернії на провінції, провінції на повіти. У 1715г. були ліквідовані повіти.

З восьми заснованих Петром I 1708 р губерній дві очолювалися генерал-губернаторами Інгерманландська (з 1710р. Санкт-Петербурзька) та Азовська.

З 1719 територія держави вже ділилася на 11 губерній, та 50 провінцій. Провінції ділилися на дистрикти (округу). Провінції стали основними одиницями управління.

Найбільші очолювалися генерал-губернаторами, дрібніші - губернаторами інші - воєводами, мали широкі повноваження в адміністративній, фінансовій, судовій галузях. На покладалися справи фінансові, поліцейські та господарські. У цих справах останні зносилися з центральними установами минаючи губернаторів.

Свої повноваження вони здійснювали через провінційну канцелярію і цілий штат помічників. Управління дистриктами здійснювали земські комісари.

Це був один з механізмів регіонального контролю і боротьби зі зловживаннями губернаторів. Компетенція губернаторів обмежувалася військовими і судовими функціями, а також територією провінції губернського міста

Отже, новий територіальний поділ Росії дозволив створити певний апарат управління на місцях, а установа колегій забезпечило перехід до галузевого принципу організації центрального управління. Така форма управління дозволила перетворити імперію на унітарну державу.

Губернська система управління територіями, проіснувавши три століття, довела і власну життєздатність, і можливість забезпечити певну стійкість системи влади в Російській державі.

Однак вона не могла швидко реагувати на зміни економічних і політичних пріоритетів центральної влади при відсутності єдиної структури губернії були занадто великими і нерівномірними.

Перебуваючи в повному підпорядкуванні центру, губернатор, всупереч задуму імператора, все більше ставав повновладним господарем. Фактично влада губернаторів була необмеженою, вони містили в собі майже всі функції державного управління в губерніях.

Контроль над діяльністю губернаторів здійснювали прокурори, чия робота полягала в нагляді за діями посадових осіб з правом оскаржити їх рішення у вищестоящих інстанціях. Однак прокурори, не могли самостійно припиняти рішення губернаторів, навіть якщо вони були протиправними.

Непродуманність механізму контролю влади на місцях слугувала причиною проведення Катериною II чергової великої реформи управління територіями країни.

У 1775 р була прийнята Губернська реформа, яка полягала в реорганізації місцевого апарату управління, наслідки селянскої війни показали нездатність місцевого апарату управліня впоратися з потужним народним рухом.

Вона характеризувалась зменшення великих губерній на більш дрібні утворення і подальшим за цим збільшенням кількості органів територіального управління; поділом органів влади за функціями на адміністративні, фінансово-економічні та судові; створенням єдиної структури розподілу губерній; посиленням ролі в управлінні на місцях виборних представників від дворянства.

Після реформи 1775 р провінції були скасовані, також, як і посади воєвод. На чолі губерній стояв губернатор, який призначається і зміщується імператором. Йому належала вся повнота влади в губерніях. Крім губернатора, був губернський прокурор і два радники. Всіма доходами і витратами в губернії відала казенна палата.

В основу нового поділу було покладено соціально-економічний (демографічний) критерій, а саме певна щільність населення (в кожній губернії, за задумом імператриці, повинна була бути приблизно однакова), необхідна для успішної фіскальної і каральної політики в регіоні.

Повноваження генерал-губернатора були ширше, ніж просто губернатора. Нагляд за законністю покладався на губернського обер-прокурора і двох його помічників (губернських стряпчих), в кожному повіті був повітовий стряпчий.

1781 р був виданий іменний указ «Про новий розклад губерній с означенням генерал-губернаторів», за яким було утворено 19 намісництв. Більшість з них складалися з двох губерній, яких до кінця царювання Катерини II в Росії налічувалося 50 (замість 23, що були до цього) з населенням 300-400 тисяч чоловік (ревізьких душ) в кожній. Губернії ділилися на повіти й округи з населенням 20-30 тисяч осіб чоловічої статі в кожному.

Піддався реорганізації і штат чиновників прокурорського нагляду. Однак по чину губернський прокурор був нижче губернатора, віце-губернатора, за діяльністю яких повинен був наглядати, і знаходився в подвійному підпорядкуванні губернатора і генерал-прокурора.

З метою координації органів територіального управління, забезпечення ефективної взаємодії цивільних і військових властей, а також встановлення контролю над губернаторами був поставлений генерал-губернатор (намісник). Керуючи кількома губерніями (як правило, від 2 до 4), генерал-губернатори направляли діяльність місцевої адміністрації в русло, позначене державною владою

Призначаються безпосередньо Катериною II і відповідальні тільки перед нею, генерал-губернатори виїжджали в намісництва, де визначали їх центри, створювали нові органи місцевого управленія. крім адміністративного губернаторського і прокурорського нагляду за установами і станами, а також за ними інституційно оформився і адміністративно політичний нагляд.

Спочатку був відсутній чіткий поділ повноважень генерал-губернаторів і губернаторів. На генерал-губернаторів покладалися обов'язок піклування про виконання законів, нагляд за правильним функціонуванням адміністративної та судової систем в губерніях, контроль за виконанням місцевими установами та посадовими особами покладених на них обов'язків.

У своїй діяльності генерал-губернатори повинні були рахуватися державною політикою і чинити виключно на благо імперії. Два рази на місяць вони складали короткі донесення про стан губерній, що дозволяло імператриці і уряду бути в курсі того, що відбувалося в країні та оперативно вирішувати виниклі проблеми. Генерал-губернатори були і представниками місцевої адміністрації, і провідниками політики верховної влади.

Генерал-губернатори мали всю повноту влади для того, щоб самостійно скасовувати розпорядження губернаторів, мали право порушувати переслідування і стверджувати вироки у кримінальних справах. Вони не мали права карати без суду, але могли заступитися за будь-яку особу в разі тяганини по судових справах і змусити судові органи зобов'язуються розглядати складні справи.

Фактично генерал-губернатори виконували функції проміжної ланки між центральними і губернськими установами. Намісництва повинні були вирішити проблеми поєднання загальноімперською централізації і регіональної локалізації державної діяльності.

Отже, генерал-губернаторська модель управління територіями держави дозволяла долати шкідливі наслідки вузько бюрократичного характеру петровської державної системи, її нездатність адаптуватися до еволюційних пріоритетів і потреб часу.

Висновки

губернаторство адміністративний управління

Зачатки формування сучасної системи територіального управління починають з'являтися в період становлення Росії як централізованої унітарної держави з монархічною формою правління, а саме в Петровську добу, коли на зміну повітів очолюваних призначеним воєводою з Москви були створені губернії за європейским зразком.

Реформа намітила поділ судової та адміністративної влади, військової та цивільної служби. Однак значно збільшувався штат державних службовців, а значить, і витрати на їх утримання. Мета реформи була виключно фіскальна. Губернські установи отримали відштовхуючий характер пресу для вичавлювання грошей з платників; менше всього думали про добробут населення.

Однак, за часів Петра I території губерній були нерівномірні, що ускладнювало успішне управління ними, а при Катерині II поділ території держави на губернії і генерал-губернаторства відбувся таким чином, щоб в них проживала приблизно рівна кількість жителів.

За Петра I правовий статус кожного губернатора фактично визначався індивідуально видається інструкцією, а при Катерині II статус губернаторів і генерал-губернаторів був фактично уніфікований єдиним правовим актом.

Обидві реформи відбувалися після великих повстань - Петровська коли виявилася нездатність старого воєводського управління попередити заворушення на місцях, 1707-1709 рр, так само як і Катериненська, після селянської війни 1773 - 1774 рр.

Інститут намісництва став не стільки інструментом місцевого адміністрування, але й оперативним провідником адміністративно-політичного впливу центральної влади на регіони, волі центральної влади на місцях, найважливішим елементом механізму урядового контролю. губернаторство стало найглвнішою.

Саме губернаторство стає головною опрою абсолютизму та самодержавства на місцевому рівні аж до кінця існування Російської Імперії, та значно спрощує керування невпинно зростаючою територією. Та слугував зачатками сучасної унітарної системи держуправління.

Список використаних джерел

1. Анісімов Е.В. Час петровських реформ. Л .: Ленвидав, 1989. С. 146-149.

2. Бондаренко Е.Ю. Історія державного Управління Росії. Владивосток. 2001. Далекосхідний Державний Університет. С 40-41.

3. Гогенко Л.А. Губернські реформи і губернаторське управління в Росії у XVIII ст. Вісник ТГУ, випуск 7 (99), 2011

4. Ключевський В.О. Російська історія. Повний курс лекцій. М., 2004.

5. Мігунова Т.Л. Адміністративно-судова і правова реформи Катерини Великої (історико-правовий аспект): Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. Володимир, 2008. С. 16-18, 29-31

6. Мілюков П. Н. Державне господарство Росії в першій половині XVIII століття і реформи Петра Великого. - М., 1984

7. Мрочек-Дроздовський П. Обласне управління Росії XVIII. - М., 1876.

8. Павленко Н.І.Петро Великий. М .: Думка, 1990. С. 452;

9. Савко Є.В. Губернське реформування Петра I // Історія держави і права. 2008. № 10

10. Устинович О. С., Черкасов К. В. Державне територіальне (регіональне) управління в період становлення абсолютизму в Росії: адміністративно-політичні аспекти

Размещено на Allbest.ru