Ставлення Другого інтернаціоналу до революційних подій у Росії у 1917-1919 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мукачівський державний університет

Ставлення Другого інтернаціоналу до революційних подій у Росії у 1917-1919 роках

Малець Олександр Омелянович кандидат історичних наук, доцент завідувач кафедри суспільних дисциплін та фізичної культури

Анотація

У статті проаналізовано візію Другого інтернаціоналу на революційні події в Російській імперії та прихід до влади більшовиків. Досліджено ідеологічні розбіжності щодо методів та тактики реалізації ідей соціалізму, які існували між більшовиками у Росії та представниками соціал-демократичних рухів у Європі. Особливу увагу приділено ідейним напрацюванням головних ідеологів соціал-демократії в Німеччині та Австрії. Зроблено висновки про те, що ідеологічні розбіжності стали причиною подальшого розколу міжнародних лівих об'єднань і утворення Комуністичного Інтернаціоналу.

Ключові слова: соціалізм, Російська Імперія, більшовизм, ідеологія.

Summary

Malets O. O.

Candidate of Historical Sciences, Associate Professor

Head of the Department of Social Disciplines and Physical Culture,

Mukachevo State University

ATTITUDE OF THE II INTERNATIONAL TO THE REVOLUTIONARY EVENTS IN RUSSIA IN THE YEARS 1917-1919's

In this general paper the attitude of the Second International to the revolutionary events in the Russian Empire and the coming of the Bolsheviks to power is discussed. The ideological differences regarding the methods and tactics of realizing the ideas of socialism that existed between the Bolsheviks in Russia and the representatives of the Social-Democratic movements in Europe were investigated. Particular attention is paid to the ideological work of the main ideologues of Social Democracy in Germany and Austria. Conclusions are drawn that ideological differences have become the reason for the further split of international leftist unions and the creation of the Communist International.

Key words: socialism, Russian Empire, Bolshevism, ideology.

Вступ

Постановка проблеми. У сучасних умовах більшість суспільно-політичних рухів, які існували чи існують в Європі, в Україні сприймаються узагальнено та надто спрощено. Зокрема, через негативний досвід радянського минулого, у пересічного українця у більшості випадках, сформоване стереотипне враження, що ліві політичні ідеї є негативними по своїй суті апріорі. Разом з цим нівелюються усі складнощі чи протиріччя, що існували між лівими об'єднаннями впродовж ХХ ст. Яскравим прикладом такого спрощеного сприйняття та узагальнення став зрив презентації книги “Ліва Європа” - збірника статей про історію соціальних рухів, лівих груп та партій в Європі, що мав відбутися на щорічному Форумі видавців у Львові у вересні 2017 р. [10]. Такі випадки вказують, що багато хто досі не бачить різниці між соціалістичною ідеологією, яка існувала у Західній Європі у ХХ ст., та її варіантом, запропонованим російськими більшовиками, що існував в СРСР. Пояснення, однак, звісно ж, не пропагування подій, пов'язаних із розвитком міжнародного лівого руху дозволить уникнути схожих ситуацій в майбутньому.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Висвітленню різниці між соціалістичним рухом у Росії та в європейських країнах присвячено чимало спеціальної наукової літератури. Велика її кількість була опублікована у радянський період історії. В умовах тотальної цензури дослідники переважно критикували учасників міжнародних лівих об'єднань, що входили до складу Другого Інтернаціоналу. Натомість єдино правильними були проголошені постулати марксизму-ленінізму, які використовували більшовики в діяльності Третього, або так званого Комуністичного інтернаціоналу. Серед робіт, які в цілому розглядають діяльність міжнародних лівих об'єднань у першій третині ХХ ст. варто відзначити праці В. Фостера [11], І. Долореса [4], П. Датта [3], Г. Соркіна [9], О.Бухвіца [2] С. Могилевського [8]. Цікаво, що більшість авторів намагались не називати основні причини, через які європейські соціалісти відмежувались від Комінтерну та відмовились брати участь у його роботі. Адже більшість учасників лівого руху у Західній Європі ще під час революційних подій у Росії в 1917 р. засудили тактику та методи “революційного марксизму” членів Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) у боротьбі за владу.

Джерельну основу статті становлять праці основних ідеологів соціал-демократичного руху першої третини ХХ ст., які полемізували з більшовиками та застерігали їх від радикальних заходів у побудові соціалістичного суспільства. Серед них видатні теоретики соціал-демократичного руху - Е. Бернштейн, О. Бауер, К. Реннер, К. Каутський, Р.Люксембург. Їхні погляди віддзеркалювалися у практичних діях керівників соціал-демократії в період припинення військових дій у Європі і в ухваленні ними рішень щодо функціонування міжнародного лівого руху в рамках ІІ Інтернаціоналу.

Метою даної статті є висвітлення ставлення провідних ідеологів міжнародного лівого руху до ідеології більшовиків під час революції 1917 р. у Російській імперії.

Виклад основного матеріалу

Незважаючи на те, що російські більшовики були однією із складових міжнародного соціалістичного руху, їхня діяльність та методи під час приходу до влади у 1917 р. викликали чимало дискусій серед ідеологів лівого руху. Фактично усі соціал-демократи були зацікавлені ситуацією в Росії після жовтневої революції. Однак, більшість з них оцінювала починання російських більшовиків з точки зору досвіду центрально- і західноєвропейської соціал-демократії, що значно звужувало їх обізнаність і унеможливлювало вироблення об'єктивного погляду на проблеми радянської влади і специфіки революції в Росії.

Ключова у ідеології російських більшовиків необхідність переходу державної влади до рук “пролетаріату” обговорювалася майже на всіх конгресах ІІ Інтернаціоналу. Вона також займала чільне місце у програмах соціал-демократичних партій. Однак на межі ХІХ і ХХ ст., під час полеміки з Е.Бернштейном, який піддавав сумніву готовність Західної Європи для соціалістичних реформ і здобуття влади пролетаріатом [1, c.16-17], а також напередодні Першої світової війни, коли В. Ульянов-Ленін висунув тезу про зміну так званої ”буржуазно-демократичної революції” соціалістичною, соціал-демократи лише теоретично торкалися цією проблеми, оскільки не мали можливості реалізації цих гасел на практиці.

З початком Першої світової війни учасники, єдиного до цього ІІ інтернаціоналу опинилися по різні сторони барикад. Існуючі в рамках єдиного колись міжнародного соціалістичного руху дискусії щодо цілей та завдань соціалізму отримали нове життя. Одна з них була присвячена проблемі здобуття політичної влади пролетаріатом. Цю дискусію в певній мірі започаткував В. Ульянов-Ленін, який розвиваючи теорію соціалістичної революції, намагався показати проблеми довоєнного укладу в Європі. Він вказував, що міжнародний капіталізм перейшов у свою останню “загниваючу” стадію - імперіалізм. На користь своєї тези він наводив приклад начебто конфлікту між працею і капіталом, непорозуміння між так званими “імперіалістичними країнами” і їхніми колоніями, а також війна за переділ світу. Майбутній теоретик більшовизму вказував, що в умовах війни визріли сприятливі умови для “об'єднання народних мас під керівництвом пролетаріату для повалення капіталізму”. Поряд з цим В.Ульянов-Ленін критикував марксистську тезу про можливість перемоги соціалістичної революції у розвинутих капіталістичних країнах, з якою погоджувалися представники соціал-демократії. На його думку революція могла перемогти у декількох чи навіть одній економічно чи політично відсталій країні, але в цій країні революційні сили мали бути об'єднаними і готовими до боротьби. За його словами, такою країною була Росія. Крім цього він запропонував концепцію держави, побудованої на основі диктатури пролетаріату, яка мала ніби то служити робітництву і селянству інструментом для трансформації капіталізму соціалізм. З приходом до влади у Росії цю концепцію почали реалізовувати на практиці.

Факт здобуття влади більшовиками мав значний вплив на діяльність лівих об'єднань в інших країнах. У 1917-1918 рр. почастішали революційні заворушення у Центральній і Південній Європі, зокрема там, де були сильними національно-визвольні рухи. Передбачалося, що Австро- Угорщина розпадеться, військова могутність Німеччини ослабиться і результатом цього буде закінчення війни. Перед соціал-демократами виникли низка теоретичних і практичних питань, адже вперше в історії робітничого руху комуністична партія здобула владу не у високорозви- неній країні Європи чи Америки, а в Росії, де більшість населення становило не робітництво, а селянство. Для більшості соціал-демократів цікавим було те, наскільки тривалою буде перемога соціалістичної революції у слабо розвинутій країні. Визнаючи факт здобуття влади більшовиками і утворення ними першої у світі держави диктатури пролетаріату, ідеологи соціал-демократії спробували дати відповідь на низку пов'язаних з цим питань.

Цікаво, що діячі соціалістичних партій одразу після жовтневої революції дуже прихильно віднеслися до факту здобуття влади більшовиками, але вже через декілька місяців, коли Ради робітничих, селянських і військових депутатів почали встановлювати диктатуру пролетаріату їхнє відношення зазнало змін. Західноєвропейських соціал-демократів занепокоїли два факти: розпуск Установчих Зборів у Росії та хвиля страйків, що під впливом жовтневої революції охопила у січні 1918 р. Німеччину, Австро-Угорщину і інші країни.

Серед критиків політики більшовиків був німецький теоретик соціал-демократії К.Каутський, який у 1918 р. опублікував працю “Диктатура пролетаріату”. У ній він представив свої візії на питання погляди на питання знищення “різних визисків і утисків проти класу, партії, статі, раси” [6, р. 4], а також окреслив проблему функціонування країни диктатури пролетаріату в Росії. На його думку, необхідним етапом переходу від капіталізму до соціалізму мала стати так звана “буржуазна демократія”, оскільки вона створювала умови для розвитку організації виробництва і демократичної організації суспільства. Завдяки їй пролетаріат міг би досягнути відповідний рівень політичної зрілості, необхідної для реалізації соціалістичних реформ. Водночас, на думку К. Каутського, пролетаріат міг перейняти повноту влади над виробництвом і політикою, лише внаслідок виборів, на яких отримає більшість у представницьких органах. За його словами більшовики почали будувати соціалізм у країні, де ще не було умов для переходу влади до пролетаріату.

К. Каутський звинувачував більшовиків у тому, що вони, будуючи державний апарат диктатури пролетаріату, відтіснили від політичної діяльності всі опозиційні угрупування і що більшовики встановили владу “меншості над більшістю”. Також він виступав проти реформування сформованих більшовиками революційних інституцій - рад у державні органи. Німецький теоретик соціал-демократії вказував, що у Росії система сформована система рад, з якої усунуто опозиційні партії. Таким чином вона позбавляє частину суспільства політичних прав, а це було неприпустимим з точки зору соціалістичних країн, що гарантували “повну демократію для всіх”. На його думку така ситуація могла негативно позначитись на поширенні соціалізму серед населення і загальмувати чи навіть дезорганізувати процес виробництва, загострити внутрішні конфлікти і спричинити громадянську війну. Він зауважував, що “всюди, де пролетаріат може утриматися при владі тільки методом диктатури на відміну від демократії, виявляється неможливим, щоб диктатура могла якнайшвидше привести до загального добробуту і об'єднатися з насильницьким режимом, позбавляючи маси політичних прав” [6, s. 41].

К. Каутський підкреслював, що перемога пролетаріату зовсім не залежить від “прагнень соціал- демократії”, а від “історичних чинників” [19, s. 349]. На його думку, соціалізм міг перемогти лише у тій країні, де внаслідок тривалої політичної боротьби стане найбільш організованою політичною силою [15, s. 163]. К. Каутський робив висновок, що так як економічний розвиток Росії ще не досяг того рівня аби встановлювати соціалізм, більшовики мають відмовитися від своїх експериментів, та не перестрибувати через фази суспільного розвитку. Ти часом сам він очікував перемоги соціалістичної революції у найбільш розвинутих країнах Заходу.

На таку критику з боку провідного німецького теоретика соціал-демократії В.Ульянов-Ленін зумів відповісти лише звинуваченнями у ренегатстві та опортунізмі. За його словами, К. Каутський занадто ідеалізував капіталістичну державу, а проблему диктатури і демократії розглядав з позакласової точки зору. Зрештою він стверджував, що, мовляв, К Каутський взагалі не розумів значення марксистської концепції “держави диктатури пролетаріату” та умов за яких перемогла російська революція, а встановлена система рад була більш демократичною ніж “найбільш демократичні буржуазні республіки” [7, с. 249].

Іншим критиком політики більшовиків був лідер австрійської соціал-демократії та ІІ Інтернаціоналу О. Бауер. Він вказував, що більшовики так як “у революційній боротьбі не щадять своїх жертв, так і прагнуть досягнути своїх ідеалів за будь-яку ціну, навіть якщо треба буде пройти через голод, холод і війну, щоб досягти своєї мети” [14, s. 123]. На відміну від К. Каутського О. Бауер не звинувачував більшовиків, за те, що вони зруйнували “бюрократичну державу і капіталістичне виробництво”. Він вважав, ці дії були “найрадикальнішим засобом для остаточного знищення старого апарату влад і закладення підвалин нового” [14, s. 103-104 ]. Водночас він підкреслював, що лише у сільськогосподарській державі, якою була Росія, можна було реалізувати усе те, чого досягнули більшовики.

О. Бауер звертав увагу на факт, що війна сприяла “еволюції” робітничих мас в Європі і створила умови для революції. Одночасно він наголошував на відмінностях між засобами і методами боротьби в Росії і країнах Західної і Центральної Європи, які повинні мати іншу форму і вигляд [14, s. 104]. За його словами, аграрна Росія могла пережити припинення стосунків із закордоном. Водночас цього не могла дозволити собі економіка європейських промислових країн. Тому було необхідно залишити підприємства у приватній власності, оскільки їхня націоналізація могла проводитися тільки на засадах збереження за підприємствами можливості впливати “на державу, хоча б контролюючи опозицію” [13, s. 31-37]. Розглядаючи приклад російської революції, О. Бауер визнав, що ради можна впроваджувати лише для перейняття політичної влади. Однак в Росії система рад може проіснувати настільки довго поки суперечність між правом і суспільним поділом не досягне апогею. Натомість у Західній Європі О. Бауер не радив застосовувати російський досвід, оскільки, за його словами, “тут диктатуру рад можна встановити лише методами значно сильнішого терору ніж це було в Росії”. Значно пізніше, у 1932 р., полемізуючи з канцлером Австрії Е. Дол- лфусем, О. Бауер стверджував, що негативно ставиться до всіх хто вживає слово “більшовик” з негативним підтекстом, адже - як він вказував - російська революція була “найважливішою подією тих часів” [17, s.29].

Німецька діячка робітничого руху, одна із засновниць компартії Німеччини Р. Люксембург розглядаючи революційні події в Росії [16, s. 16] вказувала, що саме у Росії склалися всі умови для революції і переходу влади до робітничого класу, хоча пролетаріат не становив більшості. У деяких питаннях Р. Люксембург погоджувалась з В.Улья- новим-Леніним, зокрема у необхідності радикального вирішення проблеми миру і наділенні селян землею в Росії, що могла здійснити пролетарська революція [16, s.19]. Одночасно Р.Люксембург критикувала більшовиків за встановлення в державі однопартійної диктатури, нехтування демократичних свобод та придушення опозиційних партій, засуджувала продовження репресій. При цьому вона виступала за більшу демократизацію радянської влади, тобто за свободу слова, свободу зібрань. Слід зауважити, що у радянський період історії у традиційній для тоталітарної системи манері, офіційна пропаганда намагалася приписати Р. Люксембург, а також членам Комуністичної партії Німеччини, беззаперечну підтримку більшовицьких ідей. І лише в опублікованих після смерті Р. Люксембург рукописах, стало відомо, що активна учасниця німецького соціал-демократичного руху та одна із засновниць Комуністичної партії Німеччини гостро критикувала більшовиків за розпуск Установчих зборів, обмеження свободи друку, зібрань. Звісно, це більшовицькою пропагандою замовчувалось.

Ще один австрійський політичний діяч К. Реннер у низці своїх статей відкидав можливість переходу влади до пролетаріату за аналогією як це трапилось у Росії [18, s.24]. Він стверджував, що тогочасні держави виконували подвійні функції: були “інструментом панування капіталістів” і одночасно репрезентували інтереси всього суспільства. За його словами, влада таких “буржуазних” держав все частіше впливала на своїх громадян і тим самим ліквідовувала поділи між різними класами. Поруч з цим, К. Реннер розглядав проблему так званої “соціалізації”, доводячи, що явище націоналізації землі і промисловості свідчить про зміну функції капіталістичної держави. На його думку не треба повністю руйнувати його організацію, а обмежитися до структурних змін [18, s. 29]. Тому соціалісти мали перейняти владу у капіталістів і наповнити її соціалістичним змістом. Йому заперечував теоретик австромарксизму М. Адлер, який стверджував, що “соціальна політика буржуазних держав не виводилася з егалітарних прагнень класу власників, а провадилася під тиском пролетаріату під час класової боротьби” [12, s. 132]. більшовик соціалізм ідеологічний

Ідеологи англійського робітничого руху Д. Коул, Дж. Рамсей Макдональд, італійської партії Ф. Тураті, французької Л. Блюм та П. Ренодель, бельгійської Е. Вандервельде, шведської К. Брантінг, які діяли у середовищі західноєвропейської цивілізації, де були сформовані традиції парламентаризму, відкидали непарламентські засоби боротьби запропоновані більшовиками. Вони виступали за розбудову системи парламентської демократії, самоврядування, робітничого законодавства і таким чином хотіли змінити капіталістичні відносини соціалістичними. Вони переконували, що війна спричинилася до радикалізації суспільних настроїв і не обов'язково закінчиться знищенням капіталізму.

Такі тези були відкинуті ідеологами більшовизму. Зокрема, В. Ульянов-Ленін категорично відкидав парламентський шлях до соціалізму, стверджуючи, що навіть у найбільш демократичних країнах буржуазія, маючи у своєму підпорядкуванні значні кошти, зможе досягти перемоги у виборах. Тому вважав, що теорія про можливість отримання більшості у виборах є шкідливою, адже ослаблює революційний запал робітників.

Слід віддати належне, що революційні події у Росії окрім діяльності теоретиків соціал-демокра- тичних рухів та партій у Європі вплинули також на розвиток революційного руху в Європейських державах. Звісно, радянська пропаганда значно перебільшувала [5, с. 7-8] підтримку ідей більшовиків учасниками революційних протестів та демонстрацій, які відбулися в Австрії, Франції, Німеччині та Великобританії, однак про остаточну відсутність взаємозв'язку між цими виступами та революцією у Росії говорити не доводиться. Зокрема, активні прихильники дій більшовиків із німецької «групи Спартака» активно пропагували ідею наслідування російського прикладу та припинення військових дій революційним шляхом.

Висновки

На відміну від ідеолога більшовизму в Росії В. Ульянова-Леніна ідеологи соціал-демократії вважали можливою мирну зміну капіталізму соціалізмом. Методи політичного терору та насильства, застосовані більшовиками, були категорично відкинуті більшістю ідеологів лівого руху в Європі. Перші кроки нової влади у Росії яскраво показали готовність більшовиків на будь-які жертви з метою збереження влади. Саме тому на практиці більшість соціал-демократів Заходу після полеміки із лідерами комуністичного руху в Росії остаточно відмежувалися від більшовизму, не наслідували дії партії більшовиків та усіляко їх критикували.

Bibliography and notes

1. Бернштейн Э. Проблемы социализма и задачи социал-демократии / Э. Бернштейн [Пер. с нем.]. - Москва, 1901. - 230 с.

2. Бухвиц О. 50 лет функционерам германского рабочего движения / О. Бухвиц [Пер. с нем.]. - Москва: Госполитиздат, 1959. - 143 с.

3. Датт П. Р. Интернационал. Очерк истории коммунистического движения. 1848 - 1963. / П. Р. Датт [Пер. с англ.]. - Москва: Прогресс, 1966. - 415 с.

4. Долорес И. Единственный путь / И. Долорес. - Москва: Госполитиздат, 1962. - 462 с.

5. Интернационалисты: участие трудящихся стран Центральной и Юго-Восточной Европы в борьбе за власть Советов в России, 1917-1920 гг. [Под ред. А.Я. Манусевича]. - Москва: “Наука”, 1987. - 450 с.

6. Каутский К. Диктатура пролетариата: От демократии к государственному рабству. / К. Каутский. - Москва: Антидор, 2002. - 313 с.

7. Ленин В. И. Пролетарская революция и ренегат Каутский / В. И. Ленин. Полное собрание сочинений. Том 37. Москва: Государственное издательство политической литературы, 1940. - C. 235338.

8. Могилевский С. А. Восстановление II Интернационала, 1919 - 1923 гг.: Из истории международных реформистских центров в годы революционного подъема. / С. А. Могилевский. - Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1963. - 272 с.

9. Соркин Г. Действительность против вымыслов: Критика буржуазной и реформистской историографии Коммунистического Интернационала / Г. Соркин - Москва: Мысль, 1974. - 252 с.

10. Форум видавців: презентацію книжки «Ліва Європа» зірвали прихильники правих сил. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://hro- madskeradio. org/news/2017/09/16/forum-vydavciv- prezentaciyu-knyzhky-liva-yevropa-zirvaly-pryhyl- nyky-pravyh-syl-foto -video

11. Фостер У. История трёх интернационалов: Международное социалистическое и коммунистическое движение с 1848г. до настоящего времени: к изучению дисциплины / У.Фостер. - Москва: Гос- политиздат, 1959. - 617 с.

12. Adler M. Proletarische oder burgerliche Staatsideologie / M. Adler // «Der Kampf» 1916, nr. 4, - s. 120-132.

13. Bauer O. Droga do socjalizmu / O. Bauer. - Krakow, 1919. - s. 31-37.

14. Bauer O. Bolszewizm a socjalna demokracja / O. Bauer. - Lwow, 1920. - 230 s.

15. Kautsky К. Sozialdemokratische Bemerkungen zur Ubergangswirtschaft / К. Kautsky. - Leipzig, 1918. - 230 s.

16. Luxemburg R. Die russische Revolution. Eine kritische Wurdigung / R. Luxemburg. - Berlin, 1922. - 120 s.

17. Steiner H. Rewolucja Razdziernikowa a austromarksiszm - na przykladzie Otto Bauera / H. Steiner // “Zeszyty teoretyczno-polityczne”. - Warszawa, 1967, nr. 10, - s. 15-60.

18. Renner K. Marxismus, Krieg und die Internationale / K. Renner. - Stuttgart, 1917. - 211 s.

19. Waldenberg M. Wzlot i upadek Karola Kautskiego. Studium z historii mysli spol^czno- politycznej / M. Waldenberg. - Krakow, 1972. T. II. - 682 s.

Размещено на Allbest.ru