Особливості українського національного типу та характеру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

Факультет історії права і публічного управління

Індивідуальне науково-дослідне завдання з історії української культури

Тема: Особливості українського національного типу та характеру

Виконала учениця 2АП гурпи

ФІППУ спеціальності "право"

Скляр Вікторія Сергіївна

Перевірила роботу -

Гребеньова В.О.

Вінниця - 2020

Зміст

Вступ

Розділ 1. Особливості українського національного типу та характеру

1.1 Поняття національного характеру та ментальності

1.2 Становлення національного характеру українського народу

1.3 Основні психологічні риси українського національного характеру. Їхні переваги та недоліки

1.4 Український національний характер в контексті сучасного українського державотворення

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Національний характер - сукупність психологічно-ментальних та поведінкових ознак, особливостей, притаманних певній етнонаціональній спільності. Уперше вивчення психологічних особливостей окремих етнічних груп здійснювалося Школою психології народів, що виникла в Німеччині в середині XIX ст. Для означення специфічних психологічних властивостей того чи іншого етносу Лазарус і Штейнталь, наслідуючи Гегеля й німецьких романтиків, уживали поняття "дух народу". Дослідженню цього питання присвячено й фундаментальну працю Вундта "Психологія народів", де розглядають специфічні особливості глибинних шарів психологічного життя представників різних людських спільнот. У XX ст. дослідження національноuо характеру здійснюється переважно в рамках неофрейдизму та націології. Юнг, зокрема, виводить наявність психологічних відмінностей народів зі своєї концепції архетипів, пов'язуючи їх існування з функціонуванням у підсвідомому певних психологічних структур, що зумовлюють особливі поведінкові прояви і є спільними для представників якогось великого угрупування. Питання національного характеру найбільшою мірою привертало увагу народів, що зазнавали національного гноблення і для яких актуальним було виявлення всіх чинників, що впливали на перебіг національно-визвольної боротьби. Намагаючись виявити умови, за яких уможливлюється досягнення національної незалежності і причини попередніх поразок, українські мислителі - політики-державники, філософи, психологи, представники інших наукових галузей - звертались до особливостей української національної ментальності й психології. Тип держави, яка є формою самоорганізації, самовизначення і самовираження певної нації на певній суверенній території називається національною державою. Нація є найвищою цінністю, головним джерелом влади і визначальником соціо-політичної системи такої держави. Ідеалом національної держави є моноетнічна держава, де переважна більшість громадян належать до одного корінного етносу і використовують єдину знакову систему, зрозумілу усім представникам цієї нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей тощо.

Розділ 1. Особливості українського національного типу та характеру

1.1 Поняття національного характеру та ментальності

Ще десятиліття тому в Україні не вважали за потрібне говорити на цю тему. Виховані на "інтернаціональних принципах" науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити до кола українських "буржуазних націоналістів". Поняття про характер (як окремої людини, так і народу) існувало ще в давній Русі й передавалося словами "нрав, норов", що означало не тільки характер, "образ мислей і почуттів", а й моральність та звичаєвість, притаманні народу, і поняття симпатії та любові (звідси й слов'янське правиться - подобатися). Відомо, що народи з давніх-давен, спілкуючись між собою, приглядалися одні до інших, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію. Дуже довго вважалося, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо уявити націю в цілому. Окрема особистість не розкриває у повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів. Нині поняття національний характер охоплює типові якості й психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів. Від чого ж залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуроморфічні та глибинно психічні причини. Расою у цьому випадку називаємо групу людей, яка має спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила впродовж своєї історії і довгого проживання на спільній території. Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає на формування національного характеру.

Так, багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою українського народу. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те зусиль. Історичні чинники впливали на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантюрно-козацький" тип характеру. Культура нації витворюється впродовж багатьох тисячоліть; починаючи із прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Ментальність - це національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінку певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності. Національні відмінності - це насамперед відмінності у психології мислення, яка відображається передусім у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Окремі ж суб'єкти, "що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак".

1.2 Становлення національного характеру українського народу

Проблема становлення національного характеру українського народу є надзвичайно важливою і актуальною, оскільки наукове осмислення подібної проблематики продиктоване національними інтересами й нагальними потребами нашої держави, адже український національний характер є одним із важливих чинників сучасних націєта державотворчих процесів в Україні. Дослідженню окремих рис українського національного характеру були присвячені праці Г. Ващенка, П. Гнатенка, М. Костомарова, О. Кульчицького, В. Липинського, Ю. Липи, І. Мірчука, І. Огієнка, Є. Онацького, О. Потебні, І. Рибчина, М. Сумцова, Б. Цимбалістого, Д. Чижевського, П. Чубинського, П. Феденка, М. Шлемкевича, В. Яніва, Я. Яреми та інших учених. Проте автори цих праць не враховували у своїх наукових розвідках теоретико-методологічні засади сучасного українознавства, що унеможливлювало системний розгляд означеної проблеми. Відомо, що національний характер різних народів досліджується в межах кількох наукових дисциплін: історії, етнології, соціології, політології, соціальної філософії, етнопсихології та українознавства. З огляду на це, методи вивчення національного характеру пов'язані з теоретико-методологічними засадами різних наук і традиціями конкретних наукових шкіл. Проблемі становлення національного характеру було присвячено досить багато дискусій в 60-80-х роках ХХ ст. Сьогодні науковці переважно визначають національний характер як сукупність соціально-психологічних рис або констант, властивих конкретній нації на певному етапі її розвитку. Сучасні дослідження показують, що феноменологія національного характеру охоплює різні рівні соціальної дійсності. Він проявляється не тільки в діяльності різних соціальних суб'єктів, починаючи від великих соціальних груп (нація) і закінчуючи окремим індивідом, який репрезентує націю, але й через домінуючі суспільні настрої, системи моральних вимог, соціальних норм, настанов, базових цінностей, форм соціалізації, принципів виховання, через характер людської взаємодії та впливів на довкілля, через своєрідність групової картини світу, через форми організації побуту, релаксації, рекреації тощо. Представники багатьох науково-дослідницьких установ (М. Андрєєва, А. Граменицький, М. Гримич, О. Донченко, Г. Кцоєва, Д. Пібоді, Т. Стефаненко, А. Шмельов та ін.) продовжують вивчення національного характеру різних народів. Проте й нині є проблеми з визначенням поняття "національний характер", зі з'ясуванням його місця серед інших, близьких за семантикою категорій, а також із неузгодженістю теоретико-методологічних засад комплексного дослідження українського національного характеру. Головною метою цього дослідження є окреслення основних теоретико-методологічних засад концептуального осмислення процесу формування національного характеру українського народу. Ця мета конкретизується на рівні таких завдань: державотворення національний український

- подолати термінологічну плутанину у відповідній проблематиці;

- з'ясувати основні теоретико-методологічні положення, на яких базована концепція генези національного характеру українців;

- простежити процес становлення і розвитку українського національного характеру на різних етапах поступу української спільноти.

Деякі дослідники плутають категорії "національний характер", "ментальність", "національна свідомість", "психічний склад нації", а також використовують категорії "національний характер" і "психічний склад нації" як синоніми. Але національний характер є лише одним зі складників психічного складу нації, оскільки він містить в собі не тільки національний характер, а й ментальність, національний образ світу, національну свідомість і самосвідомість, національні почуття, національні традиції, звичаї тощо. Тому не треба ототожнювати поняття "національний характер" і "психічний склад нації". І це було з'ясовано вже на початку 80-х років ХХ ст. у процесі доволі змістовної дискусії, присвяченої проблемі національного характеру. С. Арутюнов, Ю. Бромлей, В. Козлов, І. Кон, Л. Дробіжева та інші відомі вчені підтримали позицію А. Дашдамирова стосовно категоріального розведення понять "національний характер" і "психічний склад нації". Після цієї дискусії більшість учених вже не вважають категорії "національний характер" і "психічний склад нації" синонімами. Психічний склад нації має дві складові частини - статичну і динамічну. До статичної складової частини належать найбільш стійкі ознаки - національний характер, ментальність, національна свідомість і самосвідомість, звичаї, традиції, авто- і гетеростереотипи, базові цінності тощо. Динамічна складова охоплює мобільні, нестабільні елементи - національні почуття і настрої, національні інтереси та орієнтації, звички тощо. Окремі автори вживають ненаукове поняття "національний темперамент", хоча ще в 1983 р. О. Леонтьєв поставив під сумнів доцільність застосування подібної квазінаукової категорії, вважаючи, що таке поняття є радше метафорою, як і поняття "національні потреби".

Адже тип темпераменту пов'язаний із властивостями вищої нервової діяльності та типом нервової системи людини (тому ці ознаки не можуть бути характеристиками спільноти). Риси національного характеру найяскравіше виражаються у специфічних для цієї національної спільноти формах поведінки та видах діяльності. Оскільки основними сферами прояву і вияву національного характеру є різні види активності, тому й дослідження національного характеру потрібно проводити за допомогою вивчення господарської, етнічної та політичної історії нації, продуктів діяльності даної національної спільноти й стереотипних форм поведінки її представників. Відомо, що риси національного характеру найяскравіше виявляються у тих випадках, коли їх репрезентантами стають не окремі люди, а саме групи й спільноти. Національний характер кожного народу формувався протягом тривалого періоду його історичного розвитку під впливом певних домінуючих соціальних верств. Наприклад, в Україні основні риси національного характеру формували давньоруські дружинники, книжники, просвітники, козаки, братчики, релігійні діячі, борці за свободу й незалежність держави, селянство та національно-демократична інтелігенція. Коли мова йде про національний характер того чи іншого народу, не можна говорити про різні "набори" або "колекції" рис, мову потрібно вести про міру вираженості тієї або іншої риси, а також про специфіку їх прояву. Жодна риса національного характеру не є унікальною, але унікальною є системна структура характерологічних особливостей нації, яка саме і зумовлює національну специфіку того чи іншого народу. Спосіб життя структурує й ієрархізує характерологічні особливості народу, зумовлює організацію активної взаємодії етносу з природним, соціокультурним середовищем, а також вплив тих чи інших природно-географічних, культурно-історичних, соціально-економічних та суспільно-політичних факторів на процес націєтворення. Отже, національний характер одного народу відрізняється від національного характеру іншого народу саме структурою своїх складових елементів, мірою вираженості тих чи інших рис і властивостей, специфікою зовнішнього прояву психічних процесів та станів, ієрархією та змістом етнопсихологічних та соціокультурних характеристик. Дуже часто сучасні дослідники зводять поняття "національний характер" до простої сукупності різноманітних рис і властивостей, притаманних певній національній спільноті. Але подібне розуміння національного характеру є доволі спрощеним і однобічним, такий підхід не розкриває сутності досліджуваного феномена.

Адже національний характер - це цілісна система стійких і типових для цієї спільноти рис і властивостей, які утворюють не просто суму чи сукупність характеристик, а внутрішньо зінтегровану єдність, системну цілісність характеристик, які не тільки надають цій спільноті якісної визначеності, але й системно відображають специфіку культурно-історичного поступу народу (мова йде про історичну зумовленість цивілізаційного поступу спільноти, про риси, які формуються у представників спільноти на кожному конкретному етапі її розвитку).Для комплексного наукового розгляду поставленої проблеми потрібно визначити основні теоретико-методологічні положення, на яких базована концепція генези національного характеру українців.

Перше. Не треба ототожнювати поняття "етнос" і "нація". Більшість сучасних учених відрізняють ці поняття. Наприклад, М. Степико підкреслює, що "природа нації полягає в подоланні історично визначеної етнічної виокремленості людей, входження їх у ширшу систему соціальних та культурних взаємовідношень. На відміну від етносу (народу), нація поєднує людей як деяку соціокультурну, історичну спільність, яка не може бути зведена до суто етнічних особливостей, хоч найчастіше і пов'язана з певним етносом". Кордон між етносом і нацією - це кордон між тим, що не залежить від людини, не є її особистою заслугою і зумовлено лише фактом її народження, і тим, що потребує від неї "певного особистого зусилля і усвідомленого вибору. Якщо до етнічної культури люди залучаються колективно, з причини своєї належності до певного етносу (через традиційний, локальний, анонімний характер цієї культури), то до національної культури вони долучаються, як правило, індивідуально". С. Бойко чітко окреслює відмінності між буттям етнічної та національної спільноти. Якщо буття українського етносу характеризується, на думку автора, традиційністю, локальністю і анонімністю культури; домінуванням її етнозахисних та етнозберігаючих функцій; відносною спільнотною гомогенністю; переважно колективним прилученням індивідів до етнокультури; недостатньою розвиненістю індивідуальної самосвідомості та суб'єктності (як індивідуальної, так і колективної), то буття української нації характеризується створенням національної культури, яка виходить за межі традиційно-усталеного й партикулярного і збагачується авторськими та професійними інноваціями; створенням духовної єдності спільноти та духовно-культурної цілісності національного світу (мистецтво, наука, релігія, мораль тощо); спільнотною гетерогенністю; подоланням станової та конфесійної обмеженості; поступовим перетворенням станового, феодального суспільства у громадянське; більш високою соціальною мобільністю населення; ширшою системою соціокультурних комунікацій; наявністю суверенної особистості як члена спільноти та свідомої особистісної самодетермінації у процесі національного самовизначення; переважно індивідуальним долученням особистості до національної культури; посиленням суб'єктних засад національного життя і суб'єктних проявів у культурній, мистецькій, релігійній, науковій, соціально-економічній, правовій, суспільно-політичній сферах; розвиненістю індивідуальної самосвідомості та суб'єктності (як індивідуальної, так і колективної); ґрунтуванням історичної пам'яті, національної самосвідомості та національно-визвольних рухів на цілісній системі ціннісних та онтологічних засад. С. Бойко підкреслює, що національне буття визначається як динамічна система реальних, об'єктивно наявних зв'язків, відносин, стосунків, способів життєдіяльності та форм комунікації людей, які здійснюються у процесі багатоманітного життя національної спільноти як органічної цілісності та структурної одиниці мегасистеми "національне - загальнолюдське". Національне буття є цілісною реальністю, в якій тісно переплетені не тільки матеріальні і духовні явища, але й етнокультурні та суспільно-політичні. У зв'язку з цим національне буття будь-якого народу не може інтерпретуватися тільки в етнокультурному або громадянсько-політичному значенні. Отже, національне буття українського народу зумовлювалось як етнокультурними, так і суспільно-політичними чинниками, а український національний характер у процесі свого становлення та розвитку базувався спочатку переважно на етнокультурних складниках національного буття, а пізніше - і на соціально-економічних і суспільно-політичних. Динаміка національного буття українців відображає суспільно-історичний процес розвитку і функціювання основних сфер життєдіяльності українського народу, а також реальний, органічно-цілісний процес становлення, існування, виживання, поступу і взаємодії української нації з іншими суб'єктами національного життя, що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується унікальною системою форм діяльності, відносин, комунікацій, духовного освоєння та перетворення дійсності представниками української національної спільноти. І саме ці форми діяльності, відносин та комунікацій і трансформуються в риси національного характеру українського народу, адже відомо, що поступовий перехід відносин в риси характеру, є однією з головних закономірностей характероутворення.

Друге. Першими в історії "етнічними одиницями" були племена, які пізніше інтегрувалися в той чи інший самобутній і неповторний етнос. Саме на племінному етапі розвитку етнічної спільноти формувалась основа етнотипової поведінки людей - їх функціонально-рольові якості, специфічні способи їх взаємодії зі світом, функціонально-стильові особливості поведінки. Пропонуємо замість поняття "етнічний характер" використовувати поняття "етнотипова поведінка", яке більш чітко відображає етноісторичні реалії.

Третє. Етнонаціональний розвиток переважної більшості європейських народів відбувався від племен до націй. Справедливою є думка М. Степико про те, що процес "етноісторичного синтезування народів" розпочався вже в античну добу: "роди і родові союзи поступово складалися в племена, ті - у народності, а останні (приблизно з ХV ст.) - у нації". М. Попович зазначає, що перші виразні прояви національного начала можна спостерігати вже тоді, коли в титулатурі імператора Священної Римської імперії з'являється додаток "німецької нації": "наприкінці ХV ст. до формули "Sacrum imperium Romanum" додається "Nation Teuto9 nicae" ("Deutscher Nation"), що завершує становлення формули "Священна Римська імперія німецької нації".

Четверте. Національний характер відображає своєрідний шлях розвитку та історичну долю конкретного народу, але у процесах формування національного характеру більшості європейських народів проявляються деякі загальні закономірності: базою для усталеного національного характеру конкретного народу є етнотипова поведінка його представників (сформована на етнічному етапі розвитку даної спільноти), а основою для формування такої етнотипової поведінки є функціонально-рольові якості людей та специфічні способи їх взаємодії зі світом (сформовані на племінному етапі розвитку цієї спільноти). Стрижнем етнотипової поведінки представників певної спільноти є соціонормативна культура (традиції, звичаї, ритуали, обряди, поведінкові норми тощо), яка зумовлює і регламентує специфічні й типові для цього етносу індивідуальні та колективні реакції, ментальні й поведінкові стереотипи, установки тощо.

П'яте. Комплексне наукове дослідження проблеми "український національний характер" передбачає здійснення філософсько-світоглядного аналізу господарської, етнічної та політичної історії України, з'ясування специфіки розвитку етнічної та національної культури українського народу та специфіки його національного буття. Адже протягом багатьох століть українці виробили власну господарську, звичаєву, культурно-мистецьку та духовну самодостатність. Окреслення основних теоретико-методологічних засад, на яких базована концепція генези національного характеру українців, дає змогу простежити процес становлення й розвитку українського національного характеру на різних етапах поступу української спільноти.

1.3 Основні психологічні риси українського національного характеру. Їхні переваги та недоліки

Перші спроби дати аналіз психічного складу як етносу і як нації українців були здійсненні ще у ХVІІІ-ХІХ ст. в працях видатних представників української думки И. Костомарова, В. Липинського, Ф. Чижевського та інших. Майже всі дослідники, колишні і теперішні виокремлюють такі типові риси українського національного характеру:

- демократичність,

- волелюбство,

- емоційність, що виявляють у музичності наближеності українців до природи,

- культі жінки і родини,

- релігійності,

- толерантності до інших народів,

- працелюбстві,

- гостинності.

Більшість дослідників схиляються до того, що українцям властива така психологічна риса, як інтровертованість. Ця особливість виявляється в певній спрямованості на свій власний внутрішній світ, на проблеми перш за все власного соціуму. Саме тому в українському суспільстві родина, найближча громада, відігравали велику роль і мали особливу цінність. Інтровертованість виявляється також у миролюбності, не схильності до агресії та насильства, зосередженості на своїй внутрішній свободі. Певна закритість для зовнішнього світу породжує особистісну стриманість, витривалість та впертість у досягненні задумів. Майже всі дослідники визначають характерологічну рису українців, як індивідуалізм. Ця риса є дещо небезпечна, тому індивідуалізм може виявлятися у схильності до непокори і вести до заперечення будь-якої влади, рисою характеру українців як конкретної особи так і етнічної групи є здатність до саморегуляції, це риса може розглядатися як рівень самостійності, розвитку самосвідомості за своє життя. Ще однією з домінуючих рис українського національного характеру є його емоційність. Дослідники вказують на підвищену чутливість української душі, її вразливості, схильність ображатися і відповідно слабку вольову регуляцію. Підвищена ж чутливість до всього, що оточує, зокрема і до взаємин з іншими людьми інколи поєднується з українців з певною амбіційністю. Недостатня розвиненість соціальної волі також виокремлюється багатьма дослідниками українського етносу. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характер українця. часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті чи не реалізувалися не так як були задумані. Неадекватність вольової регуляції відбивається і в такій характерологічній рисі як упертість, що також досліджується в багатьох дослідженнях. Ця особливість поведінки виявляється у прагненні діяти по своєму у супереч розумним доказам чи порадам.

1.4 Український національний характер в контексті сучасного українського державотворення

Актуальність дослідження даної проблематики пов'язана, насамперед, з усвідомленням характеру розвитку сучасної української державності і відповідно з цим пошуком напрямку реформування сучасного українського суспільства, оптимальної моделі його трансформації. І в цьому контексті особливого значення набувають ментально-психологічні, ціннісно-нормативні, духовні та навіть дещо ірраціональні засади формування нової української державності. Саме завдяки врахуванню психологічних особливостей, які притаманні українському народу, відбувається процес поєднання традиції та інновацій, вітчизняного та іноземного досвіду. Багато авторів у своїх дослідженнях національної психології народів розкривали сутність цього феномену через призму таких понять як ментальність, національний характер, "дух народу" тощо. Свої праці їм присвятили В. Антонович,М. Грушевський, Д. Донцов, М. Костомаров, О. Кульчицький, Ю. Липа,В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький, І. Мірчук, Б. Цимбалістий, Д. Чижевський та ін. Вони намагались виявити ті основні риси, які характеризують українську ментальність, знайти засоби для її аналізу, розкрити зв'язок національного характеру та долі народу. Також дослідженню національного менталітету в його філософських, соціальних, політичних аспектах значну увагу приділяють сучасні українські вчені В. Андрущенко, А. Бичко, І. Варзар, П. Гнатенко, Б. Глотов, О. Донченко,О. Забужко, О. Картунов, В. Касьян, І. Кресіна, С. Кримський, О. Майборода, Ю. Римаренко, В. Храмова, Л. Шкляр, М. Шульга та інші. Втім, незважаючи на велику кількість наукових праць з даної проблематики, проблема впливу українського національного характеру на державотворчі процеси в Україні до цього часу є недостатньо розробленою. Поза межами уваги науковців залишається ментальна складова функціонування правлячої верстви сучасної України. У процесі власного розвитку Україну одночасно супроводжували як процеси поглиблення відносної національної єдності, так і процеси продукування певних відмінних рис психіки, культурних особливостей, способу життя українців. Але в цілому нам не заважає говорити про комплекс психологічних особливостей, які притаманні сукупному образу представника українського етносу і аналізувати його складові з огляду на формування засад української державності. Довгий час внаслідок певних історичних, політичних та ідеологічних причин проблемі дослідження національного характеру взагалі та українського національного характеру зокрема у вітчизняній науці не приділялось належної уваги. Тому природно, що значний внесок в розробку даної проблематики зробили представники української діаспори. Особливо треба відмітити О. Кульчицького, який відзначився своїм комплексним підходом до проблеми українського національного характеру. Він виділив шість основних чинників формування української вдачі:

- расові або антропологічні;

- геопсихічні (пов'язані з природним середовищем);

- геополітичні;

- психосоціальні (пов'язані з соціальною структурою суспільства);

- культуроморфічні (дослідження народної творчості);

- глибинно-психічні

Звісно всі перелічені чинники заслуговують на пильну увагу сучасного дослідника, але расовий критерій оцінки самоорганізаційних засад етносу здається проблематичним. Хоча і відкидати зовсім антропологічний чинник звичайно недоцільно. В геопсихічному чиннику Д. Чижевський та О. Кульчицький бачили вплив на національний характер умов, пов'язаних з географічним положенням території, ландшафтом, кліматом тощо. Вони, наприклад, вважали, що степ як домінуючий в Україні вид ландшафту "виховував" такі основні риси психічного складу українця як емоційність, сентименталізм, чутливість, ліризм. З іншого боку, віддаленість українських поселень на степових просторах, яка змушувала сподіватись тільки на власні сили у разі небезпеки, зумовило відомий індивідуалізм українців, прагнення до "свободи", яке у певних випадках вело до самоізолювання, до конфлікту з усім та усіма, до розкладу усякої життєвої форми, неспокій і рухливість. Ця риса, на їх думку, мала негативний вияв - тенденцію до протиборства, руйнування, з чим пов'язані криваві сторінки української історії. На визначальну роль емоційності в українському національному характері також вказували В. Липинський, Є. Онацький, В. Храмова. Так, на думку В. Липинського, перевага емоційності над раціонально-вольовими компонентами в українців є згубною для суспільного життя, а її привабливий естетизм обернувся на безпорадність у соціальних питаннях, у державному будівництві. Разом з тим політично-руїнницький, занадто чутливий темперамент у певних обставинах може стати і національно-творчою силою, але звісно не завжди. Сучасні дослідники О. Донченко та Ю. Романенка вважають, що "замріяна українська людина з її невичерпною емоційністю стала жертвою краси, а її привабливий естетизм обернувся на безпорадність у соціальних питаннях, у державному будівництві. Тільки в певних ситуаціях, коли події хвилюють його "чутливу" натуру українець стає здатним до активних дій. Але такі вчинки не завжди відзначаються схильністю до організації та бажанням бути керованим. Емоційність може підштовхнути українця на зовсім протилежні дії, наслідки яких він не усвідомлює в повній мірі. Це є значною перешкодою творчій складовій будь-якої справи. Однак те, що обумовлювало характер українців в минулому, не завжди виконує подібну функцію сьогодні. Нині переважна більшість українців мешкає в містах і з огляду на інші умови життя, де домінує "ландшафт багатоповерхівок" та "індустріальний пейзаж", мабуть говорити про визначну вагу географічного фактору не варто. Діють інші чинники, які у багатьох випадках уніфікують особистість, спрощують її світовідчуття та наділяють емоційність поверховістю. Хоча не можна однозначно констатувати і повну втрату цих рис, які безперечно "мігрували" в невеличкі міста та індустріальні мегаполіси разом з їх "носіями". Не кажучи вже про пересічних громадян, навіть ціла плеяда відомих сучасних політиків на чолі з першими особами держави, котрі відіграють ключову роль у творенні сучасної української державності, є яскравим прикладом для цього. О. Донченко і Ю. Романенко вважають, що приймаючі важливі рішення українець зводить цей процес до перегляду різних варіантів, комбінуванні, затягуванні справи, а у підсумку виходить колективне рішення або залучається жінка. До того ж українська чоловіча натура звикла пасувати перед грубим насильством (навіть відстоюючи державні інтереси) і не звикла терпіти наругу над власною гідністю. Це дещо пояснює причини запізнілих державотворчих прагнень українців, пасивність у відстоюванні власних національних інтересів та поступливість опонентам, які досить часто, усвідомлюючи ефективність силових і навіть дещо образливих аргументів у міждержавних, міжнаціональних діалогах з Україною, використовують їх щоб пригнітити протилежну реакцію та нав'язати власний сценарій стосунків, змінити не тільки зовнішньополітичний, а й внутрішньо політичний курс української держави. В цьому криються також провали політики українізації, яка після кожного її проголошення, зустрічає несамовитий опір з боку іноетнічного середовища і "відкочується" на рівень архаїчного або націоналістичного. Іншою характерною особливістю, яку бачив О. Кульчицький, пов'язана з тим, що в культурному плані Україна знаходиться на периферії Європи. Це має свій вираз в поєднанні раціонально-активної світонастанови з інтровертивною заглибленістю.

В інтелектуальному середовищі існував навіть поділ на "західників" і "слов'янофілів", який репрезентував дві протилежні за світоглядними засадами концепції розбудови суспільного життя. "Цивілізаційний розлам", який, на думку багатьох дослідників, завжди був присутній в країні, проходить і зараз по межі західних і східних її регіонів, є наслідком того, що впродовж століть Україна розвивалися переважним чином або під впливом римського права, або євразійської традиції. Така поліцентричність (або багатовекторність) для України є згубною тому, що "нація історично не опрацювала модель захисної інтеграції перед обличчям спільної небезпеки". Спроби провести реформи за умови існування двох різних світоглядних традицій без зміни світоглядних орієнтирів хоча б більшості населення країни може призвести тільки до соціокультурного їх відторгнення частиною населення країни. Багато дослідників схилялись до думки, що властива українцям інтровертність, більш притаманна представникам азійської цивілізації і проявляється у втечі в різних формах від зовнішнього світу на самоту - в ідеалізований, вигаданий міфічний світ. Саме тому в українському суспільстві - родина, найближча громада відігравали велику роль і мали особливу цінність. Така зорієнтованість українців на внутрішній світ, обумовила байдужість до зовнішнього благоустрою. Але процес урбанізації сучасної України дещо вплинув на цю рису характеру. Значна концентрація населення, висока комунікація, характерні для міста, породжують схильність до консолідації та громадської активності населення. Тому межі усвідомлення громадської єдності в певних випадках зростають до розмірів територіальної одиниці. Сучасне українське місто - це те середовище, де останнім часом формуються нові психологічні особливості української нації, які напевне будуть визначати подальші процеси державотворення. Як стверджує С. Павлюк: "міста сьогодні визначають усі головні перспективи сучасних етносоціальних та етнокультурних процесів України. Саме тут зароджуються усі ембріони нашого майбутнього: адже українство поза містом є українством поза добою, українством без майбутнього". Проте, маючі таке геополітичне розташування і перебуваючи в орбіті інтересів Заходу і Сходу, Україна, за переконанням О. Донченко і Ю. Романенка, є по-суті скрайньою або маргіналом. Психокультурна маргінальність, яка притаманна українцям та українській державності, на думку дослідників, має низку специфічних проявів: по-перше, послаблення інтегрованості нації, персоналістичний тип національної психоідентифікації; по-друге, поліцентричність поведінки, інтелектуальна та мотиваційна амбівалентність, соціокультурний еклектизм. Поліцентричність поведінки конкретизується в чуттєвому анархізмі, детермінованості поточним моментом часу, своєрідній хамелеонівщині. Для спільноти в цілому поліцентричність виявляє себе в тому, що будь-який зовнішній стимул спроможній змінити стратегічний курс національної політики і спровокувати чергову істерію і панічну втечу від вирішення проблем. Дещо погоджується з цим сучасний український дослідник А. Фурман, стверджуючи, що для українця типовою є установка на перетворення себе, а не оточення, звідси перевага особистого над суспільним, тенденція до ситуативного утвердження власного Я і само актуалізації. Маргінальність пов'язана з такою рисою українського національного характеру як толерантність. Починаючи ще з Київської Русі, писав М. Костомаров, чужинці селились поруч з українцями і не сприймались вороже. Цей "дух терпимості, брак національної пихи, перейшов і в характер козаччини й живе й досі в народі". Не було в українців і завойовницьких мотивів. А. Кульчицький, виділяючи світоглядну толерантність українців, яка супроводжувала український народ протягом усієї його історії, пов'язував її з впливом архетипу "доброї", "ласкавої", "плодючої" землі. Майже поетична "закоханість" у рідний край стримувала українців від колонізації нових земель, що в підсумку обумовило нездатність до творення далекосяжних планів у зовнішній політиці та слугувало експансії інших держав, в боротьбі з якими постали дві протилежні стилі поведінки: "авантюрницько-здобичницького" (героїчного) та "захованого життя". Тривалий відбір активного начала в українстві, котрий безпосередньо пов'язаний з формуванням власної національної еліти, породив тривалість шляху до державності. Однак така на перший погляд дуже позитивна риса в модифікованому так би мовити виді справляє негативний вплив на характер української державності. Починаючи з часів Гетьманщини в Наддніпрянській Україні формувався тип державника, який покладався лише на просвітництво та поміркованість, що не завжди відповідало потребам часу. Завдання провідників українства бачилось в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією. Така майже жертовна поступливість в національних питаннях і сьогодні створює перепони для консолідації країни, залишає загрози для її суверенності. Тобто, така толерантність не є "продуктом свідомого переконання", а лише виявом адаптації до ситуації. Толерантність самоприниження, відходу від чіткої позиції заради збереження власної індивідуальності. Водночас толерантність була для українців і фактором виживання в історії. В основі маргінальної толерантності українців, вважають О. Донченко і Ю. Романенко, лежить відомий індивідуалізм - одночасно і нахил до самостійництва, і егоїзм. Відповідно індивідуалізм українців вони характеризують як неактивний, сенсуалістично-споглядальний, інтровертивний, схильний до розмежування інтересів і вчинків, індивідуалізм самозамкненості та ізольованості, елементарного біологічного виживання, який є антитезою публічності й соцієтальності і, навіть, антидержавний, що проявляється, з одного боку, у внутрішньому аспекті у вигляді неприйняття формально-інституційних відносин, передусім правових. Наслідками чого є втеча до неформальних структур з їхнім груповим егоїзмом, корупція управлінського апарату, рішення якого несуть на собі відбитки кланових та групових інтересів і в кінці кінців делегітимація держави. У зовнішньому аспекті антидержавність пов'язана з політичним інфантилізмом правлячої страти українського соціуму. Український індивідуалізм був і залишається стратегією виживання одиниць, а не спільноти. Ця риса є небезпечною для побудови державності. В. Липинський свого часу охарактеризував її як "державну імпотенцію та якусь патологічну зненависть до самих себе і до власної держави". В Україні традиційно існує тенденція до використання родинних зв'язків у переміщенні вгору по соціальній драбині. Досить часто в українській політиці виникають конфлікти на міжособистісному рівні, з'являються "відступники", "зрадники", "ображені". До того ж навіть самі добровільні товариства тримаються до поки є потреба і відсутні особисті образи. Але притаманний українцям егоцентризм не завжди виконував негативну функцію, особливо в тяжкі моменти життя, коли потрібно виживати. Все залежить від історичного контексту. Наприклад, досить часто особиста образа спонукала українців до більш дієвих кроків у суспільному житті. На індивідуалістичності, несолідарності українського громадянства, його невмінні задля інтересів громадських зректися інтересів вузьких, особистих наголошував і відомий культурно-освітній діяч, письменник, публіцист Б. Грінченко. Дійсно організаційна основа українства за довгі часи не зазнала суттєвих змін. Українська еліта, залишаючись на ментальному рівні загалу, за всіх часів не здатна була формувати поступальний розвиток суспільства, оминаючи особистісний фактор і спрямовуючи спільні зусилля у раціональне "русло" (на розбудову власного політичного утвору).До того ж у XX столітті українська ментальність стала об'єктом втілення соціальної утопії (радянсько-комуністичної), наслідком чого стало не тільки спотворення рис української ментальності, але й, в першу чергу, впровадженні принципу егоїзму в механізми побудови й відтворення суспільного життя України. В кінці ХХ століття, коли Україна отримала шанс звільнитись знову, багато в чому визначну роль зіграло ситуативне зближення різних, навіть, протилежних позицій, які займали різні верстви населення та представники різних еліт. Разом з тим новопостала українська державність з демократичною формою правління та оптимальним співвідношенням свободи і необхідності в поведінці та діях людей більше відповідала менталітету, історичним традиціям та потребам українського суспільства, ніж тоталітарний режим СРСР з його насильницьким колективізмом мас. Однак перевага емоційної складової в характері українців не давала можливості збагнути першочергові кроки до омріяної мети. Самозакоханість частини національно-демократичного політикуму щодо здобутої державності навіть досі стоїть на заваді прагматичному реалізму. З іншого боку, усвідомлення відсутності того потрібного вольового, раціонального елементу в національному характері підживлювало страх залишитись наодинці з оточуючим світом і спонукало шукати підтримки ззовні чи то в східному, чи західному напрямку. Іншими словами, сучасна українська державність виникла як результат компромісу між внутрішнім бажанням самоствердитись у світі та прагненням позбавитись від зайвої залежності, зовнішньої опіки, у відсутності визначеної раціональної складової державотворення, тримається на індивідуалізмі і самоврядності її одиниць, на усвідомленні переваги вибору над домінуванням права сильнішого.

Висновки

Усі складники українського національного характеру розвивались протягом багатьох століть. Основна соціокультурна лінія формування українського національного характеру пролягає від Трипільської доби, через Скіфську добу та епоху Київської Русі до Козаччини та періоду визвольних змагань. Найсуттєвіше вплинули на формування українського національного характеру (землеробської, європейсько-цивілізаційної та козацької складових) такі спільноти: трипільці - осілі хліборобські племена Скіфії - літописні племена Київської Русі - український народ козацької доби та періоду визвольних змагань. Наші попередні дослідження свідчать, що основні риси землеробської складової національного характеру українців були започатковані в Трипільську добу і закріплені (з певними інноваціями) протягом І-ІІ тис. н. е.; основні риси козацької складової національного характеру українців були започатковані у Скіфську добу, в антські часи та в добу Київської Русі і закріплені в епоху Козаччини та національно-визвольних змагань; основні риси європейсько-цивілізаційної складової частини національного характеру українців були започатковані в добу Київської Русі, закріплені в епоху Галицько-Волинської держави, в польсько-литовський період та в добу національного відродження; тенденції до відновлення і посилення цієї складової частини національного характеру українців простежувались на початку і в кінці ХХ та на початку ХХІ ст. Перспективи дослідження. Розроблений теоретико-методологічний підхід дає змогу проаналізувати в наступних розвідках основні складники українського національного характеру. Ментальністю сьогодні прийнято називати, власне, те, що можна вважати "духом народу". В національній культурі, як правило, відображена й ментальність народу-творця. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації. Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними порівняно з іншим етносом. Національний характер є найбільш стійким складником і основою психічного складу нації. Національний характер являє собою специфічну, історично утворену системну цілісність стійких різноманітних рис і властивостей, типових для національної спільноти, які надають цій спільноті якісної визначеності, що дає змогу відрізнити психологію однієї нації від інших. Національний характер не є вічною, незмінною субстанцією, він змінюється під впливом екологічних, історичних, соціокультурних, політичних факторів. Зокрема національний характер українців зумовлюється природно-географічними, культурно-історичними, соціально-економічними та суспільно-політичними умовами життєдіяльності українського народу, він проявляється в культурі, мові, традиціях, звичаях, обрядах, звичках, уподобаннях українців. Національний характер характеризується специфікою емоцій, почуттів, настроїв, інтенсивністю реакцій на події, що відбуваються. Відносна стійкість рис національного характеру, попри на змінність соціального середовища, пояснюється тим, що виникає певна інерційність завдяки міжпоколінній передачі колективного досвіду. Враховуючи викладені у статті теоретико-методологічні положення, можна окреслити основні етапи генези національного характеру українського народу: І етап (племінний) - етап становлення та розвитку функціонально-рольових якостей праукраїнських племен та специфічних способів їх взаємодії зі світом - тривав з V ст. до ІХ-Х ст.; ІІ етап (власне етнічний) - етап становлення і розвитку етнотипової поведінки русинів-українців - тривав з ІХ-Х ст. до ХVІ-ХVІІ ст.; ІІІ етап (національний) - етап становлення і розвитку національного характеру українського народу - розпочався у ХVІ-ХVІІ ст. і триває й понині. Запропонований теоретико-методологічний підхід уможливлює дослідження основних складників українського національного характеру:

- пізнавального (специфіка і вибірковість сприймання дійсності, характер організації розумової діяльності українців тощо);

- емоційно-вольового (інтенсивність і специфіка прояву, міра вираженості емоційних станів українців, динаміка перебігу емоційно-вольових процесів, стійкість вольового зусилля тощо);

- мотиваційного (своєрідність мотивації, ієрархії мотивів, домінування мотиваційно-смислових сполучень тощо);

- комунікативного (характер взаємодії, спілкування і взаємовідносин, типових для українців, основні комунікативні норми, специфіка жестів, міміки, пантоміміки, паралінґвістичної системи спілкування тощо);

- поведінкового (своєрідність поведінкових моделей, типових реакцій, стереотипів поведінки тощо).

Таким чином одним з головних чинників державотворення виступають певні психологічні особливості народу, до яких в першу чергу можна віднести національний характер, менталітет. Це риси, які відповідають потенційним можливостям їх власника щодо організації власного суспільного життя. Вони зумовлюють весь спектр дій народу в цілому та визначних його представників зокрема. Вони або сприяють поставленій меті, або унеможливлюють її досягнення. Незважаючи на значну історичну заглибленість основних факторів, які формували ментальні особливості українців в минулому, можна побачити характерні їх прояви і в сучасних реаліях нашого життя. Дійсно така риса як індивідуалізм не могла не вплинути на бажання українців продовжити власну державницьку традицію і в нові часи. Але прагнення самостійництва на початку минулого століття наштовхувалося на безлад перших спроб втілення української державності.

Список використаних джерел

1. Бойко С.М. Становлення і розвиток національної самосвідомості українського народу: ціннісний вимір: Автореф. дис.… канд. філос. наук.-- К.: ВПЦ "Київський університет", 2005.-- 20 с.

2. Гримич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство.-- 1991.-- № 8.-- С. 27-31.

3. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія.-- К.: Либідь, 1999.-- 352 с.

4. Липа Ю. Призначення України.-- Львів: Просвіта, 1992.-- С. 153-165.

5. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні, К., 1995. - С . 708 - 718.

6. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Мюнхен; Монреаль, 1951. - С. 90.

7. Кульчицький, О. Риси характерології українського народу /

8. Фурман, А.В. Психокультура української ментальності: Наукове видання / А.В. Фурман. - Тернопіль: Економічна думка, 2002. - 132 с.

9. Храмова, В. До проблеми української ментальності: Замість передумови / В. Храмова // Українська душа: зб. наук. пр. / відп. ред.

Размещено на Allbest.ru