Вторгнення чеського володаря Пршемисла Отакара ІІ у Баварію влітку 1257 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ужгородський національний університет

Вторгнення чеського володаря пршемисла Отакара ІІ у Баварію влітку 1257 року

Ігор Ліхтей

канд. іст. наук, доц., зав. каф.

У статті висвітлено передумови та перебіг вторгнення чеського правителя Пршемисла Отакара ІІ у володіння баварського герцога Генріха ХШ Віттельсбаха з метою повернути під свій контроль окремі території на заході країни. Крім того, Пршемисл Отакар ІІ у такий спосіб прагнув опосередковано допомогти своєму двоюрідному братові, зальцбурзькому архієпископові Філіппові Шпангаймському, який був вправним вояком, але поганим духовним князем. Саме тому капітул обрав нового зальцбурзького архієпископа Ульріха фон Кірхберга. Однак Філіпп Шпангаймський не мав наміру так легко відмовлятися від свого бенефіція йрозпочав війну проти Ульріха фон Кірхберга та капітулу.

Войовничий Пршемисл Отакар ІІ вторгся з чесько-австрійським військом у Баварію наприкінці літа 1257р. Тут він діяв надзвичайно жорстоко, спопеляючи і плюндруючи все навколо. Однак герцог Генріх ХІІІ Віттельсбах зумів швидко мобілізувати свої збройні сили. Опір баварців став неочікуваним для чеського правителя, тож він вирішив укласти перемир 'я й відступити. Під час переправи через річку Інн біля Мюльдорфа дерев 'ний міст під натиском вояків Пршемисла Отакара ІІ проломився, і вода забрала життя багатьох із них. Самому ж чеському володареві пощастило ще до цього трагічного моменту дістатися до другого берега річки. Ще чимало чехів і австрійців загинуло у вогні, коли намагалося знайти захист у вежі, яку баварці підпалили. Поріділе військо Пршемисла Отакара ІІ дісталося до Мюльдорфа, де упродовж дев'яти днів тримало оборону, а потім склало зброю й отримало дозвіл покинути місто. Похід 1257 р. мав катастрофічні наслідки, тож Пршемислові Отакарові ІІ довелося відмовитися від своїх планів. Він був змушений укласти з баварським герцогом Генріхом ХІІІ Віттельсбахом мирний договір, згідно з яким відмовлявся від усіх спірних територій.

Ключові слова: Чеське королівство, Баварське герцогство, Зальцбурзьке архієпископство, Пршемисл Отакар ІІ, Генріх ХІІІ Віттельсбах, Людвиг ІІ Віттельсбах, Бела IV, Філіпп Шпангаймський, Ульріх фон Кірхберг.

Ihor Likhtei

PhD in History, Associate Professor Head of the Department Uzhhorod National University

AN INVASION BY THE CZECH RULER PREMYSL OTAKAR II

AGAINST BAVARIA IN THE SUMMER OF 1257

The article covers the background and course of the invasion by the Czech ruler Pfemysl Otakar II against the possession of the Duke of Bavaria Henry XIII Wittelsbach in order to regain his control over certain territories in the country's west. Besides, Pfemysl Otakar II sought to assist indirectly his cousin, the Archbishop of Salzburg, Philip of Spanheim, who was a skilled warrior but a poor spiritual prince. That was why the chapter elected the new Archbishop of Salzburg Ulrich von Kirchberg. However, Philipp Spanheim did not intend to give up his benefit so easily and started a war against Ulrich von Kirchberg and the chapter.

Pfemysl Otakar II invaded Bavaria with his Czech-Austrian forces in late summer of 1257. He acted extremely cruel there, impoverishing everything around. However Duke Henry XIII Wittelsbach was quickly able to mobilize his armed forces. Resistance of the Bavarians was unexpected for the Czech ruler, so he decided to conclude a truce and retreat. While crossing the river Inn near Mьhldorf a wooden bridge under the pressure of Pfemysl Otakar II's soldiers broke through and water took the lives of many of them. The Czech ruler himself was lucky enough to get to the thither river bank before the tragic moment. Many Czechs and Austrians had been burned to death while seeking protection in a tower that the Bavarians set on fire. Decimated forces of Pfemysl Otakar II have reached up to Mьhldorf, where within 9 days they held out, and then lay down their arms and were allowed to leave the city. Military campaign of 1257 had catastrophic consequences, so Pfemysl Otakar II had to abandon his plans. He was forced to conclude a peace treaty with the Duke of Bavaria, Henry XIII Wittelsbach, according to which he renounced all disputed territories.

Keywords: the Czech Kingdom, the Duchy of Bavaria, Archdiocese of Salzburg, Pfemysl Otakar II, Henry XIII Wittelsbach, Ludwig II Wittelsbach, Bela IV, Philipp Spanheim, Ulrich von Kirchberg.

У середині ХІІІ ст. в Центральній Європі відбувалися важливі суспільні, політичні й економічні зміни. Вони торкнулися й Чеського королівства, яке стало відігравати провідну роль у міжнародних відносинах регіону. Авторитет і могутність країни особливо зросли за правління Пршемисла Отакара ІІ (1253-1278), який належить до числа найвизначніших чеських правителів. Активний поступ Чеського королівства зумовлювався, передусім, двома обставинами. По-перше, послабленням центральної влади у Священній Римській імперії, а по-друге -- надходженням до скарбниці чеського володаря чималих багатств із видобутку срібла та внаслідок всеохоплюючого господарського поступу його земель. Попри значні витрати для посилення свого можновладного впливу, Пршемисл Отакар II майже ніколи не опинявся у фінансовій скруті й завжди мав реальні можливості мобілізувати набагато більші військові сили, ніж інші центральноєвропейські монархи1.

У 1253 р., після смерті свого батька Вацлава І (1230-1253), Пршемисл Отакар ІІ став повновладним чеським правителем. Щоправда, аж до королівської коронації, яка відбулася на Різдво 1261 року, він послуговувався титулом «спадкоємець і володар королівства Чеського, герцог Австрії і Штирії і маркграф Моравії» (heres et dominus regni Boemiae, dux Austriae et Styriae ac Moraviae marchio)2, або ж -- «володар королівства Чеського, герцог Австрії і Штирії і маркграф Моравії» (dominus regni Boemiae, dux Austriae et Styriae et marchio Moraviae).

На той момент ситуація у Священній Римській імперії була неспокійною. Серйозну небезпеку для її правителя Конрада IV (1250-1254), сина і спадкоємця імператора Фрідріха ІІ Штауфена, становив антикороль Вільгельм Голландський (1247-1256). Його було обрано ще в 1247 р. частиною знаті, опозиційно налаштованої до Штауфенів. Щоправда, Віль- гельм не мав авторитету серед німецьких князів, його владу визнавали лише частково, переважно в регіоні нижнього Рейну. Після того, як 21 травня 1254 р. у військовому таборі біля поселення Лавелло (південь Італії) Конрад IV помер, в історії імперії настав період міжкоролів'я (interregnum, 1254-1273). На той час єдиний син покійного, теж Конрад, який прописався в історії за італійською зменшувальною формою свого імені як Конрадін, не мав ще й двох років. Він народився у шлюбі Конрада IV з Єлизаветою фон Віттельсбах, донькою рейнського пфальцграфа й баварського герцога Оттона ІІ Ясновельможного (1214-1253) з династії Віттельсбахів. Саме під його опікою й перебував Конрадін.

Наприкінці листопада 1253 р. Оттон ІІ Ясновельможний помер, і влада перейшла до його сина Людвига ІІ Віттельсбаха (1253-1294), при дворі якого надалі виховувався й Конрадін. У 1255 р. спадщину Оттона ІІ Ясновельможного було поділено між Людвигом ІІ та його братом Генріхом ХІІІ. У результаті, Людвиг ІІ Віттельсбах зберіг владу над Верхньою Баварією (з резиденцією в місті Мюнхен), пфальцграфством Рейнським, бурґграфством Регенсбурзьким та Інгольштадтом. Йому також дістався титул курфюрста. Решта ж території герцогства, точніше Нижня Баварія з регіонами Ландсгут, Келгейм, Бурґгаузен і містом Регенсбург, перейшла під владу Генріха ХІІІ Віттельсбаха (1255-1290). Щоправда, обидва брати послуговувалися герцогським титулом. Першою дружиною Людвига ІІ Віттельсбаха була донька брабантського герцога Марія, яку він звинуватив у подружній зраді й 1256 р. стратив, за що отримав прізвисько «Суворий». Натомість Генріх ХІІІ Віттельсбах у 1250 р. взяв шлюб із донькою угорського короля Бели IV -- Єлизаветою (Ержибет)4.

Попри те, що Конрадін був ще дитям, він отримав титул герцога Швабії і претендував на королівський трон Сицилії та Єрусалима. Успадкуванню Конрадіном німецького престолу протидіяла папська курія5. Після смерті 1256 року Вільгельма Голландського відбулися нові вибори. У результаті, у 1257 р. на німецькому троні знову опинилося двоє володарів -- Річард Х Корнуельський (1257-1272), рідний брат англійського правителя Генріха ІІІ, і Альфонс Х Кастильський (1257-1274), онук короля Філіппа Швабського (1198-1208), дядька Фрідріха ІІ Штауфена6.

З обома німецькими королями Пршемисл Отакар ІІ підтримував добрі стосунки і з їх мовчазної згоди утверджував своє панування в альпійському регіоні. Ще наприкінці 1251 року, після того, як у Австрійському герцогстві вимерла чоловіча частина династії Бабенбергів, Пршемислові Отакарові ІІ вдалося здобути це осиротіле територіальне князівство. Своє панування в Австрійському герцогстві він легітимізував завдяки шлюбу (укладеному заднім числом) з останньою представницею династії Бабен- бергів -- Маргаритою. Щоправда, папська курія намагалася всіма засобами перешкоди одруженню Пршемисла Отакара ІІ, позаяк підтримувала у боротьбі за спадок Бабенбергів не Маргариту, а її племінницю Гертруду. Та позаяк Австрійське герцогство дісталося Пршемислові Отака- рові ІІ, то перед ним постала необхідність загітувати на свій бік Апостольську столицю. Тож чеський володар здійснив добре підготовлений хрестовий похід у Пруссію.

Організовуючи цю акцію, Пршемисл Отакар II проявив бажання до співпраці з папською курією й одночасно продемонстрував перед усією Європою свої великодержавні амбіції. Прусський хрестовий похід 12541255 років, імовірно, був організований задля утвердження престижу чеського правителя на міжнародній арені. Ця збройна виправа була успішною. Вона завершилася заснуванням фортеці, названої на честь чеського володаря Королівською кріпостю (нім. Кенігсбург; чеськ. Крале- вець). Щоправда, сам Пршемисл Отакар ІІ не брав безпосердньої участі в церемонії заснування фортеці, бо поспішав додому, але виділив на її зведення чималі кошти. Згодом навколо фортеці виросло місто, за яким утвердилася назва Кенігсберг (після Другої світової війни відійшов до Радянського Союзу і був перейменований на Калінінград, що нині перебуває у складі Російської Федерації)7.

Найбільшими конкурентами Пршемисла Отакара ІІ в Центральній Європі був герцог Генріх ХТТТ Віттельсбах та угорський король Бела IV, з якими йому рано чи пізно довелося би мірятися силою. Позаяк у той непевний час Бела IV не виключав можливості нападу монголів, а отже, в разі необхідності не зміг би надати безпосередню військову допомогу Генріхові ХІІІ Віттельсбахові, то Пршемисл Отакар ІІ вирішив скористатися моментом і 1257 р. вторгся в Баварію. Ця збройна сутичка прописалася в історіографії як третя чесько-баварська війна8.

Позаяк дискусійні питання війни Пршемисла Отакара ІІ з Віттельс- бахами ще не були предметом докладного вивчення в українській історичній славістиці, то пропонована студія є спробою заповнити ще одну лакуну минулого Чеської держави.

Джерельною основою для підготовки нашої статті послужили передусім аннали і хроніки, написані в тих чи інших регіонах сучасних Австрії і Німеччини, а також у Чеському королівстві. Найбільш ґрунтовним джерелом є «Аннали Германа з Альтаху»9. Відтак інформацію про цю війну знаходимо в «Анналах монастиря св. Руперта Зальцбурзького»10, у продовженні «Ламбахських анналів»11 і «Анналів пресвітера Магнуса» із Райхерсберга12, в «Анналах Остергофена»13 та деяких інших. Події війни Пршемисла Отакара ІІ з Віттельсбахами прописалися й у чеських нара- тивних джерелах. Серед них на особливу увагу заслуговують «Чеські літописи.. ,»14 та римована «Старочеська хроніка так званого Далиміла»15.

Своєрідним каталізатором до розв'язання війни Пршемисла Отакара ІІ з Віттельсбахами послужили події, що відбувалися в Зальцбурзькому архієпископстві. У 1246 р. архієпископом Зальцбурга було обрано Фі- ліппа з роду Шпангаймів (пом. 1279 р.)16. Він був сином каринтійського герцога Бернгарда ІІ та Юдіти, сестри чеського короля Вацлава І, тобто кузеном Пршемисла Отакара ІІ. пршемисл вторгнення чеський

Слід відзначити, що Філіпп та його старший брат Ульріх ІІІ ще з дитинства були тісно пов'язані з королівською родиною у Празі. Близько 1237 року Вацлав І призначив Ульріха управителем Вроцлава. Натомість Філіпп, якому було уготовано церковну кар'єру, у 1239-1240 роках став пробстом Вишеградського капітулу й деякий час виконував обов'язки королівського канцлера. Та попри це, він виношув плани щодо отримання після смерті батька Каринтії. Аби зберегти спадкові права на Карин- тійське герцогство Філіпп навіть ухилився від висвячення в духовний сан і управляв Зальцбурзьким архієпископством як «обраний архієпископ»17. Щоправда, деякі історики не надто високої думки про діяльність Філіппа Шпангаймського. До прикладу, Франтішек Палацький приписував йому майже демонічні риси, наголошуючи, що ще за молодих літ це була особа зловісна, навіть страхітлива, всі дії і контакти якої вели тільки до біди18.

Так чи інакше, але цілеспрямований, не позбавлений військового хисту Філіпп зумів досить швидко зміцнити своє становище й навіть розширити володіння архієпископства. В січні 1256 р. помер Карин- тійський герцог Бернгард ІІ, і владу перебрав його первісток Ульріх ІІІ, тобто старший брат Філіппа Шпангаймського. Ще в 1248 р. Ульріх ІІІ завдяки шлюбу з Агнесою фон Андекс-Меран (пом. 1260 р.), яка була спадкоємицею Крайни, отримав у володіння й це герцогство.

Новий герцог, як і його батько, й надалі підтримував дружні відносини з Прагою, а в його канцелярії трудилися міністеріали, чехи за походженням, які вдосконалювали свій фах ще за правління Бернгарда ІІ. Прихильним до Пршемисла Отакара ІІ був і Філіпп Шпангаймський, який не полишав намірів стати герцогом Каринтії. Однак Пршемисл Отакар ІІ прагнув, аби Філіпп Шпангаймський якомога довше залишався на архієпископському престолі в Зальцбурзі, адже через нього чеський король мав можливість тримати під контролем баварські справи. Задля цього Пршемисл Отакар ІІ матеріально підтримував свого кузена.

Втім становище Філіппа Шпангаймського дедалі ускладнювалося. Поки папою був Іннокентій IV (1243-1254), він мав певний захист. Та його наступник, папа Олександр IV (1254-1261), не мав наміру заохочувати самолюбство Філіппа Шпангаймського. Врешті-решт витівки архієпископа Зальцбурга, його світський спосіб життя й суперечки з капітулом настільки обурили Олександра IV, що той не стримався й відкрив проти нього карну справу19.

Неспокійно було і в Зальцбурзькому архієпископстві. Так, «Гарстен- ські аннали» повідомляють, що в 1256 р. «Філіпп, архієпископ Зальцбурга, після багатьох турнірів, нестерпних для його церкви, які він урочисто провів у Мюльдорфі, зазнав нападок з боку своїх міністеріалів і каноніків, позаяк багато хто сумнівався, наскільки він відповідає [сану] єпископа»20. Того ж таки 1256 р. частина зальцбурзьких каноніків зібралася в Галлайні (Haellinum) і в присутності кількох міністеріалів позбавила Філіппа архієпископства та обрала своїм новим пастирем єпископа Зеккау -- Ульріха фон Кірхберга, який колись був протонотаріусом канцелярії Бабенбергів. Прибічники Ульріха фон Кірхберга навіть відрядили в Рим священника Отта, настоятеля храму в Галлайні, аби той поінформував папу та домігся від нього схвалення їхнього рішення. Коли ж Філіпп Шпангаймський довідався про це, то запросив собі на підмогу сили з Чехії та Австрії, вторгся з військом у єпископство Зеккау і став там усе грабувати, плюндрувати і спопеляти. Ймовірно, за допомогою чеського правителя Філіпп зумів утримати свою перевагу і, на перших порах, успішно боронив власні інтереси в папській курії 21.

Заслуговує на увагу той факт, що Ульріха фон Кірхберга активно підтримував баварський герцог Генріх ХІІІ Віттельсбах. Однак Філіпп Шпангаймський не надто зважав на Генріха ХІІІ Віттельсбаха і на бажав поступатися архієпископським престолом на користь Ульріха фон Кірх- берга. Задля захисту інтересів Філіппа Шпангаймського в папську курію вирушили два зальцбурзькі каноніки -- священник Григорій та Ульріх, син Германа, графа Ортенбурга. Вони повинні були переконати римського понтифіка не затверджувати Ульріха фон Кірхберга на посаді архієпископа. Однак отець Григорій під час подорожі помер, а Ульріх дістався до Рима, де Олександр IV зневажливо його вислухав та й відпустив. Обурений таким ставленням папи, той повернувся додому ні з чим. Невдовзі Олександр IV взявся за вирішення зальцбурзьких справ і посередництвом єпископа Кімзе (Хімзее) Генріха І звелів Філіппові Шпангаймському прибути в папську курію. Однак Філіпп Шпангайм- ський відмовився це зробити. Тоді за наказом папи єпископ Генріх І наклав на Зальцбург та його округу інтердикт, який предбачав заборону на здійснення тут богослужінь та інших релігійних обрядів. Ситуація в Зальцбузі ставала дедалі більш напруженою22.

Слід відзначити, що представники Зальцбурзького архієпископства, а також єпископства Пассау та Регенсбург становили серйозну противагу братам Віттельсбахам. Очільники цих церковних дієцезій активно підтримували Пршемисла Отакара ІІ у боротьбі за спадщину Бабенбергів. Очевидно, зовсім не випадково 10 грудня 1256 р. вони прибули до Пршемисла Отакара ІІ, який зі своїми придворними тоді перебував у Відні. Саме тут чеський володар зустрівся з Філіппом Шпангаймським і єпископами Пассау (Оттоном фон Лонсдорфом) та Регенсбурга (Альбрехтом фон Пітенгау). Всі вони шукали підтримку в особі Пршемисла

Отакара ІІ. Втім чеський правитель, зі свого боку, теж був зацікавлений у тому, аби бодай хтось із цих духовних князів не став на шлях компромісу з Віттельсбахами.

Єпископ Пассау Оттон фон Лонсдорф (1254-1265), самовпевнений і вибагливий прелат, дієцезія якого була дуже тісно пов'язана з Австрійським герцогством, яким володів Пршемисл Отакар ІІ, відразу ж після отримання пастирського посоху постійно конфліктував із Генріхом ХІІІ Віттельсбахом. Суперечки між ними спалахували, зокрема, через нез'ясованість питання щодо обігу монет у єпископському місті та юрисдикції над ним, а також спадкових прав на Меранське герцогство і графство Боген. Тож цілком закономірним стало укладення 23 квітня 1257 р. в Лінці договору між єпископом Оттоном фон Лансдорфом та Пршемислом Отакаром ІІ. Чеський правитель зобов'язувався всіма силами допомагати єпископові у його протистоянні з баварськими герцогами, а також не укладати з ними поза його спиною сепаратної угоди. Так само і єпископ обіцяв усіляко підтримувати Пршемисла Отакара ІІ у протистоянні з Віттельсбахами. Грамоти було засвідчено підписами чільних представників чеської і австрійської знаті .

Домовленості між Оттоном фон Лансдорфом і Пршемислом Отакаром ІІ ледве вдалося зберегти в таємниці. Однак тривожні чутки, як міркує історик Вацлав Новотний, могли викликати побоювання в герцога Генріха ХІІІ Віттельсбаха, бо той став наполегливо вимагати від свого свекра, угорського короля Бели IV, обіцяної допомоги. Вчений також припускає, що позаяк ішлося про невелику кількість вояків (близько 60 рицарів), то Генріх ХІІІ Віттельсбах став шукати шляхи до перемовин і, нібито, досяг згоди на те, аби зустрітися з чеським володарем в австрійському місті Вельс. Та якщо Генріх ХІІІ Віттельсбах зібрався їхати на цю зустріч, то Пршемисл Отакар ІІ наважився на військовий похід24.

У такий спосіб чеський володар мав намір змусити Генріха ХІІІ Віттельсбаха повернути деякі володіння зі спадщини графів фон Боген, з якими Пршемисловичі перебували в родинних стосунках. Ішлося про сучасний регіон Сушіце (Susickц), що на заході Чехії. Ці землі дісталися графам фон Боген і Віттельсбахам як придане, і вони розпоряджалися ними на правах держання в межах Чеського королівства25. Тож цю війну не слід розглядати лише як прагнення Пршемисла Отакара ІІ допомогти Філіппові Шпангаймському утримати владу над Зальцбурзьким архієпис- копством, хоча в разі перемоги чеського володаря він суттєво зміцнив би там свої позиції.

Чехи приділяли цій збройній акції значну увагу, та коли до неї дійшло, то виявилося, що її не було підготовлено належним чином. У деяких джерелах знаходимо нарікання на адресу Пршемисла Отакара ІІ, що через молодечий запал він діяв нерозсудливо й необережно. На думку анналіста Германа з Альтаха, Пршемил Отакар ІІ був переконаний, що військові дії потрібно проводити якнайшвидше, але водночас не мав навіть чітко визначеного плану дій (juvenilis etatis audacia persuasus sine previa delibe- racione consilii, que bellicis rebus agendis summe necessaria est)26. У римованій «Старочеській хроніці так званого Далиміла» також читаємо, що князь [як відомо, на той час ще не було здійснено обряду королівськоі коронації Пршемисла Отакра ІІ. -- Авт.] молодим був та через нерозважність свою вторгся в Баварію і став спопеляти землю (Kmze mlady byl a v nerozumu svйm / vtвhl do Bavor a zacal pвlit zem)27.

Водночас необхідно визнати, що Пршемисл Отакар ІІ досить вдало вибрав момент для походу. Адже у Священній Римській імперії панувало безвладдя. Німецькі князі зміцнювали свої позиції, тоді як обидва королі шукали їхньої підтримки. Чеський правитель добре усвідомлював, що з боку імперії проти нього не буде запроваджено якихось санкцій. Водночас така самовпевненість Пршемисла Отакара ІІ, можливо, призвела до того, що він, як відзначає Й. Жемлічка, злегковажив та недооцінив усю серйозність цієї воєнної акції28. Для нього, мабуть, набагато важливішою була раптовість вторгнення, щоб якомога швидше дістатися до баварського міста Ландсгут, де на той час перебувала резиденція Генріха ХІІІ Віттельсбаха.

Ситуація була сприятливою для нападу ще й через те, що союзник герцогів Баварії угорський володар Бела IV був змушений рахуватися з можливістю вторгнення монголів на чолі з ханом Куремсою. У 1256 р. вони здійснили похід углиб Волинської землі, спопеляючи все на своєму шляху: палало навіть місто Холм -- столиця короля Русі Данила Романовича29. Зваживши, мабуть, на те, що Людвиг ІІ Віттельсбах відбув у прирейнський регіон, Пршемисл Отакар ІІ на початку серпня 1257 р. виступив з військом у похід. Його не стримало навіть те, що тоді ж у Чехії і Моравії унаслідок сильних дощів стався великий паводок, під час якого загинуло чимало люду. Найбільшого лиха було завдано місту Брно30. Зайнявши союзне місто Пассау, чеський правитель відмовився від наміру вести перемовини з Генріхом ХІІІ Віттельсбахом, оголосив йому війну і вторгся з військом у його володіння31.

Слід відзначити, що в джерелах немає свідчень щодо кількості учасників походу. Щоправда, в «Анналах монастиря св. Руперта Зальцбурзького» занотовано, що для походу в Баварію Пршемисл Отакар ІІ зібрав численне військо зі своїх земель -- Чехії, Моравії та Австрії (collecta multa militia terrarum suarum, Bohemie, Moravie et Austrie)32. Інформацію про те, що Пршемисл Отакар ІІ взяв із собою деяких [вояків] із Чехії, Моравії та Австрії (assumptis secum quibusdam Bohemis, Moravis et Austra- libus) знаходимо і в чеського хроніста33. Натомість у продовженні до «Ламбахських анналів» повідомляється, що військо чеського володаря було не надто досвідченим (cum exercitu minus expeditof4.

На перших порах похід тривав успішно. Військо Пршемисла Отакара ІІ досить швидко рухалося вперед, плюндруючи і грабуючи все на своєму шляху (у тому числі й костели). Однак біля Альтфраунгофена його наступ було раптово зупинено. Герцог Генріх ХІІІ Віттельсбах, хоча й отримав оповіщення про оголошення війни лише за п'ять днів до цього, ще раніше готувався до відсічі, тож мав можливість швидко зібрати сильне військо. З прирейнського регіону спішно повернувся його брат Людвиг ІІ Віт- тельсбах, який, хоча й не мав численних вояків, але своєю присутністю підсилив бойові лави. За таких обставин Пршемисл Отакар ІІ не наважився на битву. У п'ятницю 24 серпня 1257 р., у день св. Варфоломія, він запропонував укласти на одну добу перемир'я й одразу ж уночі став спішно відступати з військом у напрямку до володінь Зальцбурзького архієпископства, де міг знайти підтримку.

Щойно про це стало відомо баварським герцогам, як їхні збройні сили одразу ж кинулися переслідувати Пршемислове військо. Катастрофа спіткала чеського володаря біля Мюльдорфа: на річці Інн проломився дерев' яний міст, не витримавши натиску вояків, що панічно відступали. Як результат, чимало з них втопилося. Ще близько 400 вояків Пршемисла Отакара ІІ загинуло у вогні, коли вони намагалися знайти прихисток у якійсь вежі, яку розлючений Людвиг ІІ Віттельсбах наказав підпалити. На щастя, чеський правитель у супроводі кількох осіб зумів дістатися на правий берег річки, звідки з гіркотою мав можливість спостерігати за трагедією. Втім, як повідомляється у продовженні анналів пресвітера Магнуса із Райхерсберга, Пршемисл Отакар ІІ був змушений ганебно втікати (sed turpiter fugam dedit)35. Більша частина вже поріділого війська чеського правителя відступила до Мюльдорфа, де упродовж тижня мужньо тримала оборону. Не дочекавшись підмоги, 2 вересня 1257 р. виснажені й зневажені захисники домовилися з баварським герцогом про капітуляцію на джентльменських умовах.

Як відомо, похід описано в кількох хроніках. У деяких із них подано також перелік представників знаті з Чеського королівства та Австрійського герцогства, які опинилися в полоні. Так, в «Анналах Германа з Альтаха» та «Анналах Остергофена» серед таких репрезентантів чеської шляхти (nobiles de Boemia) на першому місці згадано Вока з Рожмберга, який, мабуть, був головним воєначальником війська, що капітулювало. Відтак анналісти наводять імена ще понад десятка осіб, серед яких -- родичі Вока з Рожмберга, а також Сміл з Ліхтенбурга, Вікарт з Тирни, Вілем з Подєбрад, Пуркарт з Яновиць, Богуслав з Бору та ін. Після них занотовано імена полонених з Австрійського герцогства (de Austrie vero): братів Альбера та Генріха фон Куенрінг, Ульріха фон Лобенштейна, Людвига та Альбрехта фон Зелкінг та деяких інших36. Очевидно, до цієї фази розвитку подій слід віднести й повідомлення джерел про те, що на боці чеського володаря у війну втрутився й Філіпп Шпангаймський. На такий крок він зважився попри те, що частина зальцбурзьких міністе- ріалів його не підтримала. Про це, зокрема, свідчить лист Пршемисла Отакара ІІ від 22 липня (1258 чи 1259 року), в якому він пробачає їм їхнє відступництво .

Як слушно наголошує медієвіст Йозеф Жемлічка, мета баварського походу Пршемисла Отакара ІІ залишається не до кінця зрозумілою. Не відомо, куди саме його військо мало дістатися, та яких тактичних цілей прагнуло досягти. І навіть угода, укладена з єпископом Пассау, не проливає світло на з'ясування завдань цієї збройної акції. Так чи інакше, підсумовує вчений, але вона зазнала військового фіаско38. Не приховує цього й автор «Чеського літопису...». Він, зокрема, занотував, що Прше- мисл Отакар ІІ «з великою ганьбою і втратою своїх шляхтичів і рицарів та майна повернувся додому. Адже деяких із них було вбито, інші втопилися, інші, втративши всі речі та коней, пішки у великій нужді повернулися додому» (.cum magno dedecore et damno suorum nobelium ac militum et rerum reversus est ad propria. Quidam enim eorum interfecti, quidam submerse, quidam rebus omnibus et equis amissis pedites in magna paupertate ad propria redierunt)39. Дуже схожу оцінку наслідків війни зустрічаємо і в продовженні до «Ламбахських анналів»: чеський володар «безславно повернувся до своїх» (adpropria minus honeste revertitur)40.

Похід у Баварію 1257 р. став першою великою невдачею Пршемисла Отакара ІІ, тоді як до цього часу в боях його супроводжував успіх. Ця збройна акція, на думку Вратіслава Ванічека, була схожа на рицарську браваду, й такого характеру вона, очевидно, набула під впливом всеохо- полючої самовпевненості, якою пройнялася чеська та австрійська знать у Пруссії41. Десь близько дня св. Мартина (11 листопада) 1257 р. в баварському містечку Хам (Cham, чеськ. -- Kouba), що біля чеського кордону, відбулася зустріч представників знаті від обох сторін. Вони принесли викуп за полонених і домовилися про основні умови укладення миру. Герцог Генріх ХТТТ Віттельсбах зберіг за собою ту частину спадщини графів фон Боген, яку Пршемисл Отакар ІІ вимагав повернути Австрії (м. Рід-ім-Іннкрайс, нім. Ried im Innkreis)) і Чехії (регіон Сушіце). Крім того, баварський герцог повернув собі назад міста Нойбург-ан-дер-Донау (нім. Neuburg an der Donau ) та Шердінг (нім. Schдrding), які на той час зайняло чеське військо. У липні 1258 року Пршемисл Отакар ІІ ратифікував договір у замку Каленберг42.

Узагальнюючи викладений матеріал, можемо зробити такі висновки. Причиною походу Пршемисла Отакара ІІ у Баварію стала тривала суперечка з герцогами Віттельсбахами за спадок графів фон Боген. У ХІІ ст. представники династії Пршемисловичів перебували з ними у родинних стосунках, тож чеський правитель мав намір повернути під свій контроль деякі землі, що перебували на теренах його королівства, але на правах держання були у віданні фон Богенів та Віттельсбахів. Певною мірою Пршемисла Отакара ІІ спонукала до походу й боротьба за архієпископську кафедру в Зальцбурзі, що розгорілася між його ставленником Філіппом Шпангаймським та новообраним пастирем, якого підтримував Генріх ХІІІ Віттельсбах. Війна 1257 р. не принесла славу Пршемислові Отакарові ІІ, позаяк під Мюльдорфом його спіткала катастрофа, й територіальне питання так і залишилося невирішеним. Однак уклавши з баварцями мир, чеський володар зумів забезпечити спокій на південно- західних кордонах держави. Водночас, цей похід став добрим уроком для Пршемисла Отакара ІІ, який навчив його серйозніше ставитися до підготовки воєнних акцій.

Література

Miroslav Kropilak. Praha: Academia, 1980. S. 225.

Regesta diplomatica nec non epistolaria Bohemiae et Moraviae; Opera Josephi Emler. Praha: Tiskarna Grйgerianis, 1882. Pars II. Annorum 1253-1310. Num. 1. P. 1.Ibid. Num. 2. P. 1.

Anonymi chronicon Bavaricum Ab A.C.1253. ad. A.C.1518. Rerum Boicarum Scriptores: Nusquam Antehac Editi Quibus Vicinarum Quoque Gentium nec non Germaniae universae Historiae Ex Monumentis Genuinis Historicis Et Diplomaticis Plurimum Illustrantur. Tomus I. Ex Membranis & Chartis vetustis collegit, descripsit ac Monitis praeviis indiceque copioissimo instruxit atque edidit Andreas Felix Oefelius Monacensis, Augustae Vindelicorum, 1763. P. 388-389; Семёнов И.С. Христианские династии Европы. Династии, сохранившие статус владетельных. Генеалогический справочник. Науч. ред. Е.И. Куксина. Предисл. О.Н. Наумов. Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. С.150; Vanicek V. Velkй dлjiny zemi Koruny ceskй. Svazek III, 1250-1310. Praha-Litomysl: Paseka, 2002. S. 23.

Лампрехт К. Исторія германскаго народа; пер. с нЬмецкаго П. Николаева. Москва: Типо-литографія В. Рихтеръ, 1895. Томъ второй. Части ІІІ и IV. С. 208; Вис Э.В. Фридрих ІІ Гогенштауфен; пер. с нем. Е.Б. Каргиной. Москва: АСТ: Транзиткнига, 2005. С. 339-340; Глогер Б. Император, Бог и дьявол. Фридрих ІІ Гогенштауфен в истории и легенде; пер. с нем. А. Беленькой. СПб.: Евразия, 2003. С. 195-196, 213-214.

Брокгауз. Історія Німеччини у світлинах. Пер. з нім. Київ: Юніверс, 2010. С. 6061; Вис Э.В. Фридрих ІІ Гогенштауфен. С.339-340, 372; Лампрехт К. Исторія германскаго народа; пер. с німецкаго П. Николаева. Томъ второй. Части ІІІ и IV. С. 208-212.

Petri de Dusburg Chronicon terrae Prussiae. Ed. M.Tцppen. Scriptores rerum prus- sicarum: die Geschichtsquellen der Preussischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft herausgegeben von Theodor Hirsch, Max Tцppen und Ernst Strehlke. Erster band. Leipzig: Verlag von S. Hirzel, 1861. P. 90-92; Ліхтей І. Універсалістські тенденції в зовнішній політиці чеського короля Пршемисла Отакара ІІ (1253-1278). Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Ужгород: Видавництво Валерія Падяка, 2000. Вип. 5: До 55-річчя заснування Ужгородського державного університету та історичного факультету. С. 69-71; Кулаков В.И. История Пруссии до 1283 г. Москва: Индрик, 2003. С. 228-230; Машке Э. Немецкий орден; пер. с нем. Соловьевой Веры. СПб.: Евразия, 2003. С. 58-60; Prehled dejin Ceskoslovenska. I/1. Do roku 1526. S. 225; Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhrani vлkы. Praha: Lidovй noviny, 2011. S. 98-101, 131-132.

Vanicek V. Velkй dлjiny zemi Koruny ceskй. Svazek III., 1250-1310. S. 78.

Hermanni altahensis annales a. 1137-1273. Monumenta Germaniae Historica. Scrip- torum. Edidit Georgius Henricus Pertz. Hannoverae: Impensis bibliopolii Hahniani, MDCCCLXI (1861). Tomus XVII. P. 399.

Annales Sancti Rudperti Salisburgenses a. 1 -- 1286 (Tab. V). Ed. W. Wattenbach. Monumenta Germaniae Historica. Scriptorum. Edidit Georgius Henricus Pertz. Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, MDCCCLI [1851]. Tomus IX. P. 794.

Continuatio Lambacensis a. 1197-1348. (Tab. III). Ed. W. Wattenbach. Monumenta Germaniae Historica. Scriptorum. Edidit Georgius Henricus Pertz. Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, MDCCCLI [1851]. Tomus IX. P. 559-560.

Magni Presbyteri annales Reicherspergenses. Ed. W. Wattenbach. Monumenta Germa- niae historica. Scriptorum. Edidit Georgius Heinricus Pertz. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Aulici Hahniani, MDCCCLXI [1861]. Tomus XVII. P. 530.

Annales Osterhovenses a. 43 -- 1433. Ed. W. Wattenbach (Tab. IV). Monumenta Germaniae historica. Scriptorum. Edidit Georgius Heinricus Pertz. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Aulici Hahniani, MDCCCLXI [1861]. Tomus XVII. P. 547.

Letopisy Ceskй od roku 1196 do roku 1278. Fontes rerum Bohemicarum. Prameny dлjin ceskych, vydavanй z nadani Palackйho. Praha: Nakladem musea Kralovstvi Ceskйho, 1874. Tom II. (Dil II). Fasc. 1. (Svazek 1). Cosmae chronicon Boemorum cum continuatoribus (Kosmыv letopis Cesky s pokracovateli).Vydavatel Josef Emler. Prekladatel Vaclav Tomek. P. 282-303: Druhй pokracovam Kosmovy kroniky. Pokracovatelй Kosmovi. Z lat. Rukopisы prel. Karel Hrdina, V.V. Tomek a Marie Blahova. Ьvod: M. Blahova a Zdenлk Fiala; Doslov: Pokracovatelй Kosmovi, pozn. a vysvлtl. naps., rejstnk jmen a mist sest. M. Blahova. Praha: Svoboda, 1974. S. 75-191.

Kronika tak recenйho Dalimila [ze staroceskйho originalu prelozila Marta Krcmova; prebasnila Hana Vrbova; ыvodni staf ... napsala a sestavila Marie Blahova]. Vyd. 2, opr. a dopl., V Pasece 1. Praha; Litomysl: Paseka, 2005. 272 s.

Annales Sancti Rudperti Salisburgenses a. 1 -- 1286 (Tab. V). Ed. W. Wattenbach. P. 789.

Novotny V. Ceskй dлjiny. Dilu I. Cast 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). S. 69-70; Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhrani vлkы.S.106; Цьольнер E. Історія Австрії. Пер. з нім.Роман Дубасевич, Христина Назаркевич, Анатолій Онишко, Наталя Іванчук. Львів: Літопис, 2001. С. 110.

Palacky F. Dлjiny narodu Ceskйho v Cechach a v Moravл dle pыvodnich pramenu. Praha: Nakladatel V. Koci, 1921. S. 268. ^

Novotny V. Ceskй dлjiny. Dilu I. Cast 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). S. 70; Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhrani vлkы. S. 106.

Continuatio Garstensis a. 1182-1257. Ed. W. Wattenbach. Monumenta Germaniae Historica. Scriptorum. Edidit Georgius Henricus Pertz. Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, MDCCCLI [1851]. Tomus IX. P. 600.

Annales Sancti Rudperti Salisburgenses a. 1 -- 1286 (Tab. V). P. 793; Novotny V. Ceskй dejiny. Dilu I. Cast 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). S. 70; Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhranl vлkы. S. 106.

Annales Sancti Rudperti Salisburgenses a. 1 -- 1286 (Tab. V). P. 793-794.

Regesta diplomatica nec non epistolaria Bohemiae et Moraviae. Opera Josephi Emler. Praha: Tiskarna Grйgerianis, 1882. Pars II. Annorum 1253-1310. Num. 118. P. 46; Num. 153154. P. 60-61; Codex diplomaticus et epistolaris Regni Bohemiae. Praha: Academia, 1982. Tomi V, fasciculus tertius, Inde ab A. MCCLIII usque ad A. MCCLXXVIII (acta complementary regestorum ratione continens). Ediderunt Jindrich Sebanek et Sasa Duskova; praefatio S. Duskova. Num. 1078. P. 88-89; Num. 1102-1103. P. 102; Novotny V. Ceskй dejiny. Dilu I. Cast 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). S. 71-72; Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhranl vлkы. S. 107.

Novotny V. Ceskй dejiny. Dilu I. Cast 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). S. 72.

Vanlcek V. Velkй dлjiny zemi Koruny ceskй. Svazek III, 1250-1310. S. 78.

Hermanni altahensis annales a. 1137-1273. P. 399.

Kronika tak recenйho Dalimila. S. 156.

Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhranl vлkы. S. 108.

Александрович В., Войтович Л. Король Данило Романович. Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2013. С. 156.

Continuatio Lambacensis a. 1197-1348. (Tab. III). Ed. W. Wattenbach. P. 559-560; Letopisy Ceskй od roku 1196 do roku 1278. P. 295; Druhй pokracovanl Kosmovy kroniky. S. 117; Novotny V. Ceskй dejiny. Dilu I. Cast 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). S. 73.

Vanlcek V. Velkй dлjiny zemi Koruny ceskй. Svazek III, 1250-1310. S. 78.

Annales Sancti Rudperti Salisburgenses a. 1 -- 1286 (Tab. V). P. 794.

Letopisy Ceskй od roku 1196 do roku 1278. P. 295; Druhй pokracovanl Kosmovy kroniky. S. 117.

Continuatio Lambacensis a. 1197-1348. (Tab. III). Ed. W. Wattenbach. P. 560.

Magni Presbyteri annales Reicherspergenses. Ed. W. Wattenbach. Monumenta Germa- niae historica. Scriptorum. Edidit Georgius Heinricus Pertz. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Aulici Hahniani, MDCCCLXI [1861]. Tomus XVII. P. 530.

Hermanni altahensis annales a. 1137-1273. P. 399; Annales Osterhovenses a. 43-1433. Ed. W. Wattenbach (Tab. IV). P. 547; Novotny V. Ceskй dejiny. Dilu I. Cast 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). S. 74; Vanlcek V. Velkй dлjiny zemi Koruny ceskй. Svazek III, 1250-1310. S. 78-79; Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhranl vлkы. S. 108-109.

Codex diplomaticus et epistolaris Regni Bohemiae. Pragae: Sumptibus Academiae scientiarum Bohemoslovenicae, 1974. Tomi V, fasciculus primus, Inde ab a. MCCLIII usque ad a. MCCLXVI; condidit Gustavus Friedrich; ediderunt Jindrich Sebanek et Sasa Duskova. Num. 193. P. 306; Magni Presbyteri annales Reicherspergenses. Ed. W. Wattenbach. P. 530; Dopsch H. Premysl Ottokar II. und das Erzstift Salzburg. Jahrbuch fьr Landeskunde von Niederцsterreich. Neue Folge. Wien, 1978-1979. Nr. 44-45. S. 484; Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhranl vлkы. S. 109.

Zemlicka J. Premysl Otakar II. Kral na rozhranl vлkы. S. 109.

Letopisy Ceskй od roku 1196 do roku 1278. P. 295; Druhй pokracovanl Kosmovy kroniky. S. 117.

Continuatio Lambacensis a. 1197-1348. (Tab. III). Ed. W. Wattenbach. P. 560.

Vanlcek V. Velkй dлjiny zemi Koruny ceskй. Svazek III, 1250-1310. S. 79.

Novotny V. Ceskй dejiny. Dilu I. Cast 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). S. 75; Vamcek V. Velkй dejiny zemi Koruny ceskй. Svazek III, 1250-1310. S. 79-80.

References

Aleksandrovy'ch, V., & Vojtovy'ch, L. (2013). Korol' Dany'lo Romanovy'ch. Bila Cerkva: Vy'davecz' Oleksandr Pshonkivs'ky'j [in Ukrainian].

Brokgauz. (2010). Istoriya Nimechchy'ny' u svitly'nax. Kyiv: Yunivers [in Ukrainian].

Cz'ol'ner, E. (2001). IstoriyaAvstriyi. L'viv: Litopy's [in Ukrainian].

Dopsch, H. (1978-1979). Premysl Ottokar II. und das Erzstift Salzburg. Jahrbuch fьr Landeskunde von Niederцsterreich. Neue Folge, 44-45, 470-508 [in German].

Druhй pokracovвni Kosmovy kroniky. Pokracovatelй Kosmovi. (1974). Praha: Svoboda [in Czech].

Gloger, B. (2003). Imperator, Bog i d'javol. Fridrih ІІ Gogenshtaufen v istorii i legende. Sankt-Peterburg: Evrazija [in Russian].

Kronika tak recenйho Dalimila. (2005). Praha; Litomysl: Paseka [in Czech].

Kulakov, V. (2003). Istoriya Prussii do 1283 g. Moskva: Indrik [in Russian].

Lampreht, K. (1895). Istorja germanskago naroda. (Vol. 2). Moskva: Tipo-litografija V. Rihter [in Russian].

Lixtej, I (2000). Universalists'ki tendenciyi v zovnishnij polity'ci ches'kogo korolya Prshemy'sla Otakara II (1253-1278). Naukovy'j visny'k Uzhgorods'kogo universy'tetu. Seriya: Istoriya, 5, 67-75 [in Ukrainian].

Mashke, Je. (2003). Nemeckij orden. Sankt-Peterburg: Evrazija [in Russian].

Novotny, V. (1937). Ceskй dлjiny. Dilu I. Cвst 4. Rozmach ceskй moci za Premysla II. Otakara (1253-1271). Praha: Nakladem Jana Laichtera [in Czech].

Palacky, F. (1921). Dлjiny nвrodu Ceskйho v Cechвch a v Moravл dle pьvodnich pramenu. Praha: Nakladatel V. Koci [in Czech].

Purs, J., & Kropilak, M. (Eds.). (1980). Prehled dлjin Ceskoslovenska. I/1. Do roku 1526. Praha: Academia [in Czech].

Semjonov, I.S. (2002). Hristianskie dinastii Evropy. Dinastii, sohranivshie status vladetel'nyh. Genealogicheskij spravochnik. Moskva: OLMA-PRESS [in Russian].

Vamcek, V. (2002). Velkй dлjiny zemi Koruny ceskй. Svazek III, 1250-1310. Praha- Litomysl: Paseka [in Czech].

Vis, Je.V. (2005). Fridrih ІІ Gogenshtaufen. Moskva: AST: Tranzitkniga [in Russian].

Zemlicka, J. (2011). Premysl Otakar II. Krвl na rozhrani vлku. Praha: Lidovй noviny [in Czech].

Размещено на Allbest.ru