Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії

The article presents and rethinks the attempts to establish a Polish- Ukrainian dialogue in The Second Polish Republic between the First and Second World Wars.

It is concluded that during the years of domination in Western Ukraine, the Polish authorities have failed to develop a comprehensive program to resolve the “Ukrainian question”, instead trying to break the resistance of Ukrainian by force. In general, the entire national policy of the Polish state of the interwar period was characterized by uncertainty, half-hearted decisions and unjust and cruel discriminatory measures against Ukrainians. On the Ukrainian side, the constructive dialogue was also complicated by the propaganda of radical forces, which proclaimed that there was no need to seek a compromise with the Poles, and characterized any attempts at understanding as national treason. National extremism on both sides led to further aggravation of relations, which erupted, in particular, the Volyn tragedy of 1943. As a result, it led to the radicalization of the Ukrainian national movement, the weakening of the Polish state, and subsequently cost both nations numerous casualties as a result of the violent suppression of the national development of Ukrainians and Poles that lasted for decades. At the same time, there are many examples of Polish-Ukrainian cooperation of intellectual elites of the interwar period, which not only observed and stated, but also took practical steps in this direction.

Keywords: the Second Polish Republic, Polish-Ukrainian dialogue, Ukrainian question, interwar period.

Стратегічне партнерство Польщі та України зберігається упродовж останніх тридцяти років. Стан цих двосторонніх відносин залишається одним із визначальних факторів регіональної стабільності, особливо в умовах стримування зовнішніх загроз. Довготривала та суперечлива історія польсько-українських взаємин є не тільки предметом емоційних наукових дискусій, але й відіграє роль чинника, який сприяє наростанню ідеологічного та політичного протистояння, впливаючи водночас на поточну політику обох держав. Міжнаціональні відносини у Другій Речі Посполитій продовжують по-різному інтерпретуватися польськими та українськими істориками. З огляду на це, особливої актуальності сьогодні набуває пошук та переосмислення фактів спроб налагодження польсько- українського діалогу міжвоєнного двадцятиріччя.

Народи Польщі та України віддавна приречені на сусідство. Тривалий досвід взаємних стосунків поляків та українців не можна, на жаль, назвати безхмарним. Імовірніше його можна назвати суперечливим, драматичним, а іноді і трагічним. Що ж стосується періоду 1920-30-х років, то характер польсько-українських відносин був радикалізований жорсткими катаклізмами Першої світової війни, переформатуванням кордонів Європи, українсько-польською (1918-1919 рр.) та польсько-радянською (1919-1920 рр.) війнами, що призвело до найтрагічніших наслідків для України -- розділення її територій між декількома державами.

І хоча з перших днів відновлення незалежності України Польща стала стратегічним партнером та лобістом її інтересів на європейській політичній арені, сьогодні з сумом доводиться констатувати, що проблема польсько-українського порозуміння набуває особливої актуальності. Польсько-український «конфлікт пам'яті», який поглиблюється з 2014 р., породжує багато емоцій з обох сторін1. Питання польсько-українського минулого все частіше перебирають на себе політики, журналісти та публіцисти, що аж ніяк не сприяє подоланню взаємних упереджень. «Залиште історію історикам» -- цю тезу все частіше можна почути в інформаційному просторі.

Задля того, аби негативне минуле у стосунках не тяжіло над сучасниками, в історії необхідно шукати ті події, які виявилися для нас об'єднуючими. А спільне в історії як України, так і Польщі -- це тривала боротьба за свободу, у якій ми неодноразово опинялись в одних шанцях. І тоді порозуміння досягалося досить швидко. Ба більше, періоди спільного існування виявлялися для обох народів захистом, який дозволяв зберегти своє місце в цій частині Європи, а також виявляли чимало гідних пам'яті та наслідування взірців співробітництва і взаємопідтримки.

Проблеми польсько-українських відносин міжвоєнного періоду неодноразово ставали об' єктом досліджень як вітчизняних, так і польських 2 учених .

Перша світова війна та розпад великих імперій стали поштовхом для формування нових незалежних держав Центрально-Східної Європи. Події 1918-1921 рр. яскраво засвідчили всю складність польсько-українських суперечностей та надали поштовху до розгортання польсько-української боротьби за Східну Галичину, поклавши початок збройному польсько- українському конфлікту. Водночас склалася парадоксальна ситуація: польські політичні чинники в цей період виступили як вороги, так і як союзники українських визвольних змагань: від українсько-польської війни 1918-1919 рр., яка поховала Західно-Українську Народну Республіку3, до Угоди Пілсудський-Петлюра. Спробу військового співробітництва УНР із Польщею, а саме: підписаний 24 квітня 1920 р. Договір і Військову конвенцію, за умовами яких Польща залишала за собою території Східної Галичини і Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, ніяк не можна було назвати рівноцінним союзом. І. Лисяк- Рудницький зазначав, що «Польсько-український альянс 1920 р. настав у час, коли Україна вже була виснажена після трьох років революції та громадянської війни. Варшавський договір не був партнерством між рівними: він радше встановлював польський протекторат над Україною»4. Західноукраїнське населення та політичні партії не сприйняли й не визнали рішення уряду УНР про залишення цих земель у складі Польщі. Для них це означало продовження непримиренної боротьби за незалежність, а Польща, за таких умов, виступала «агресором» і «загарбником»5.

І. Лисяк-Рудницький виділяє три важливі епізоди польсько-українських взаємин 1917-1921 років. Перший -- національно-культурна автономія польської меншості в Україні в 1917 р. Другий -- польсько- українська війна за Східну Галичину 1918-1919 рр. Третій -- союз між Польщею Ю. Пілсудського та Україною С. Петлюри проти Радянської Росії 1920 р.6

У жовтні 1920 р. Польща уклала перемир'я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР і УСРР, за яким українські землі було поділено між Польщею й більшовицькою Росією. Концепція польсько-української співпраці зазнала «випробування Ригою»7. Поляки поступилися українською незалежністю, визнавши 18 березня 1921 р. Радянську Україну як самостійну державу, натомість отримавши, окрім Галичини (Східна Галичина була анексована Польщею після рішення Ради послів Антанти 15 березня 1923 р.), Холмщину з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. Дійсна причина того, чому Ю. Пілсудський дав згоду на перекреслення в Ризькому мирному договорі своєї федераційної концепції і прийняв концепцію польського націоналістичного табору, для його сучасників була незрозумілою. Проте в колах пілсудчиків ширилася думка, що Ю. Пілсудський уважав Ризький договір епізодом, який триватиме недовго, бо: «Польща неодмінно прийде до нової війни проти Совєтів. Ю. Пілсудський вбачав у Ризькому договорі «перепочинок» для Польщі. Насправді ж той договір став «перепочинком» для Москви, яка приготувалась для підпорядкування собі Польщі, що прийшло під час і після Другої світової війни»8.

В історії польсько-українських взаємин 1921 рік займає особливе місце. Після закінчення українсько-польської війни 1918-1919 рр. вище керівництво Польщі виступило з ініціативою порозуміння й упродовж кількох місяців намагалося нав'язати переговори з українським представництвом. Йдеться про так звану «Місію Тита Войнаровського»9. Це була одна з перших спроб налагодити хоч якійсь діалог на тлі ескалації конфлікту за Східну Галичину. У серпні 1921 р. польський уряд звернувся до Т. Войнаровського10 бути посередником у польсько-українському діалозі. Польська сторона була готова на дуже широкий жест, запропонувавши Є. Петрушевичу широку автономію Східної Галичини в рамках польської держави. На думку більшості дослідників, така поведінка польської сторони була викликана намаганням відтягнути увагу українців від вирішення галицької проблеми на міжнародному рівні й навряд чи польська сторона виконала би ці обіцянки. Проте галицькі політики розуміли, що справа відокремлення Галичини є міжнародною проблемою, а перенесення її в рамки польської держави (визнання автономії) автоматично виводить цю проблему в площину польської політики «доконаних фактів». Пропозицію поляків українці відкинули, сподіваючись, що Антанта вирішить східногалицьке питання на їхню користь. Є. Петрушевич заявив, що уряд ЗУНР не може вести переговорів із поляками відносно майбутнього Східної Галичини, оскільки ця територія перебуває під владою головних держав Антанти, і лише вони можуть вести такі пере- мовини11. Ця подія займає особливе місце в історії польсько-українських взаємин, адже це був перший випадок, коли польське керівництво виступило з ініціативою порозуміння й упродовж кількох місяців намагалося нав'язати переговори з українським представництвом.

Однак із погляду сьогодення мусимо констатувати ще один прикрий факт. Уряд ЗУНР (диктатор Є. Петрушевич і Міжпартійна Рада в Галичині) плекав ілюзії щодо допомоги Заходу (Антанти та світового співтовариства в обличчі Ліги Націй) при вирішенні галицької справи на міжнародній арені. Попри потужний спротив українців, 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти визнала Східну Галичину частиною Другої Речі Посполитої. Своєю чергою, польський уряд зобов'язувався забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку й надати Галичині автономію, але цих обіцянок так ніколи і не виконав.

З цього часу політика польської держави щодо Галичини дещо змінилася. Польський уряд і суспільство свідомо ігнорували «українське питання», намагаючись насильницькими методами інкорпорувати українські землі (українці складали 16% від усього населення та проживали на більше, ніж на 38% території країни)12. Польсько-українські відносини перетворилися на одні з найскладніших у Другій Речі Посполитій.

Після входження західноукраїнських земель до складу Польської держави особливого значення набула VII стаття Ризького договору. Вона передбачала, що українці в Польщі мають право, у межах внутрішнього законодавства, культивувати свою мову, створювати й підтримувати свої школи, розвивати свою культуру, безперешкодно влаштовувати життя церкви й вільно виконувати релігійні обряди13. Найвища Рада мирної конференції у Парижі від 25 червня 1919 р. постановила тимчасово віддати Східну Галичину під польське управління (на 15-20 років) за умови надання їй автономії, яка визначиться спеціальним договором Польщі з країнами Антанти, а також проведення плебісциту, дата якого буде визначена згодом. Польський уряд взяв на себе односторонні зобов'язання забезпечити своїм національним меншинам усю повноту політичних і громадянських прав14. Історія на знає умовного способу, але можна припустити, що виконання Польщею міжнародних зобов' язань щодо Галичини уможливило б розв'язання українсько-польських суперечностей на тому етапі.

Натомість польська влада почала розглядати приєднання Східної Галичини проявом політики «доконаних фактів», поступово скріплюючи це приєднання державно-правовими фактами. 1 вересня 1921 р. було ліквідовано інститут намісництва й запроваджено єдиний для всієї держави поділ на воєводства. Галичину було поділено на Львівське, Станісла- вівське, Тернопільське і Краківське воєводства. Цим територіям було надано офіційну назву -- Малопольща Східна. Щоби збільшити чисельність поляків у краї, що було важливим аргументом для переконання світової громадськості про його польський характер, до Львівського воєводства були приєднані західні повіти з переважно польським населенням: колишні західногалицькі -- Кольбушовський, Кросненський, Ланцутський, Нісковський, Пшеворський, Жешувський, Стрижевський і Тар- нобжеський повіти та східногалицький -- Бжозовський15. 29 травня 1923 р. кураторією львівського шкільного округу було видано розпорядження про заборону називати «українським» населення Західної України. 5 жовтня 1923 р. цю заборону підтвердило міністерство освіти Польщі16. Варто наголосити, що всі ці події почали відбуватися задовго до остаточного вирішення на міжнародній арені питання приналежності Східної Галичини.

Перші роки після польсько-української війни І. Кедрин-Рудницький назвав часом двостороннього несприйняття17. Серед українців побутувало переконання, що Східна Галичина є частиною Української держави, яка тимчасово перебуває під польською окупацією. Ці переконання стали причиною невизнання українцями польської адміністрації, невиконання законів Другої Речі Посполитої. На практиці це вилилося в ігноруванні українським населенням загального перепису населення 1921 р., бойкотом парламентських виборів у 1922 р. та відкиданням закону про самоврядування від 26 вересня 1922 р. Подібні дії українського суспільства ґрунтувалися на прагненні національної незалежності й подальшої боротьби за реалізацію цієї мети.

Українці зазнавали дискримінації у сфері освіти й мовних прав. Урядове зобов'язання організувати окремий Український університет так ніколи й не було здійснене. У липні 1924 р. міністр релігійних визнань і публічної освіти С. Ґрабський ініціював ухвалення Сеймом закону, згідно з яким більшість українських шкіл були перетворені на «утраквістичні» з перевагою польської мови.

«Українське питання» у Другій Речі Посполитій мало дуже складний політичний, соціальний та релігійний характер. На думку польських дослідників, польсько-українські відносини міжвоєнного часу поділено на чотири періоди. Перший -- період формування взаємовідносин, позначений прикордонними суперечками (1918-1923 рр.). Другий -- період формування ідеологічних, політичних та освітніх відносин між двома народами (1923-1929 рр.). Третій -- період «умиротворення» та одночасно польсько-української напруженості (1930-1935 рр.). Четвертий -- період пошуку шляхів компромісу і, водночас, недовіри, викликаних ситуацією на міжнародній арені (1936-1939 рр.)18.

У міжвоєнний період національна політика Другої Речі Посполитої коливалася навколо двох програм -- національної асиміляції, пропагованої табором народової демократії («ендеків»), яка проголошувала, що роль суверена в незалежній державі повинен виконувати польський народ, та програми державної асиміляції, яка взамін на лояльність до держави схильна була надати національним меншинам, що мешкали в Польщі, значну культурну та національну автономію19. Національна асиміляція корінного населення в польському середовищі реалізовувалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців20. Табір народової демократії здійснював шовіністичну політику ополячення Східної Галичини й Західної Волині послідовно й безкомпромісно, за допомогою жорстких репресій та переслідувань. «Польща для поляків!» -- було основним гаслом цього політичного табору.

Маючи на меті побудову держави лише для польської нації, теоретики і практики «ендеції» боролися з усім, що суперечило їхнім планам. Цій меті було підпорядковане завдання повної полонізації української меншини. На практиці національні демократи виходили з того, що єдиною державною мовою може бути виключно польська, а державним навчальним закладом -- польськомовний21. Українські культурно-освітні та господарські установи могли створюватися лише власними силами. Рівність перед законом усіх жителів держави, проголошена в Конституції, стосувалася лише лояльних до держави громадян. Шляхом зміни національної структури та впливу польської культури планувалося досягти асиміляції українців. Обґрунтовуючи необхідність асиміляції слов'янських народів, лідер Національної демократії С. Грабський стверджував, що Польща повинна стати національною державою, оскільки з федеративним устроєм вона проіснує не більше кількох десятків років22.

Прихильниками концепції державної асиміляції були політики та публіцисти, пов'язані з політичним табором, зібраним навколо Ю. Піл- судського23. Ця концепція також відома в науковій літературі як «про- метеїстська»24. У 1921-1922 рр. у соціалістичних колах вона природно замінила застарілу «федералістичну» концепцію. Прометеїстська ідея народилася на початку 1920-х років серед еміграційних еліт поневолених Росією націй. У центрі була концепція співпраці поневолених націй СРСР із Польщею заради боротьби за політичну незалежність. Прометеїстська програма була продовженням нереалізованої «федералістичної» концепції Ю. Пілсудського25. Вона передбачала допомогу східним сусідам, а також всім народам, поневоленим тепер уже Радянською Росією, у створенні незалежних держав, але ж не зачіпаючи кордонів Другої Речі Посполитої. «Польський прометеїзм -- це комплекс ідейних інтересів польської політичної думки, що переймається проблемою визволення поневолених народів на Сході і особливо в Росії (СРСР)»26, -- писав В. Бончковський, палкий пропагандист ідей «прометеїзму». Однак Західну Україну прихильники цього табору вважали споконвічною польською територією, хоча й визнавали, що тут проживає українське населення. Цій концепції було властиве принципове протиріччя: з одного боку, вона виступала на підтримку самостійної України, а з іншого -- знищувала для України всі шанси на самостійність. Питання приналежності західноукраїнських земель було тим наріжним каменем, на якому закінчувалося «українофільство» прихильників цієї концепції. Вона так і залишилася політичним проєктом, не знайшовши реалізації у реальному житті, і взагалі -- національна політика майже всіх урядів Другої Речі Посполитої була постійним пошуком компромісу між двома вищезгаданими концепціями та реаліями, в яких довелося функціонувати цій державі27.

Польсько-українські взаємини протягом усього міжвоєнного періоду були напруженими, а в окремі роки набували особливої гостроти. Найяскравішими проявами польсько-українського протистояння на західноукраїнських землях стали саботажна кампанія українських радикальних сил (Української Військової Організації, з кінця 20-х років -- Організації Українських націоналістів) та репресивна акція польської влади проти українського населення, проведена восени 1930 р. на теренах південно- східних воєводств (так звана «пацифікація»)28.

Політика санації після 1926 р. посилила диференціацію українського політичного життя, в якому активізувалися радикальні націоналістичні тенденції, особливо після утворення у 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН). ОУН зробила ставку на «революційний сценарій визволення України з-під більшовицької окупації і польського панування». У польській історіографії та частині польського суспільства прийнято вважати причиною національної ворожнечі появу ідеології «інтегрального» націоналізму, яку втілювали в життя УВО, а потім ОУН. Проте наука не знає іншого способу пояснення подій, як розгляд їх у ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків, коли кожна подія (причина) призводить до іншої (наслідок). У цьому разі не ідеологія спровокувала протистояння, а навпаки, тодішня ситуація не могла не провокувати радикальних націоналістичних настроїв. Ба більше, українські націоналісти мали яскравий приклад для наслідування -- польський націоналізм .

Польські урядові кола стверджували, що «пацифікація» була відповіддю на терористичні акції ОУН. Однак антидержавний терор на тому етапі ніяк не можна назвати масовим. Засади колективної відповідальності та методи, застосовані до мирних громадян, аж ніяк не можна було назвати притаманними демократичній державі. Імовірніше «пацифікація» мала зворотній ефект -- мирним громадянам було прищеплено радикалізм та переконання про неможливість співіснування з режимом, який de facto ґрунтувався на безправ'ї30. Події «пацифікації» отримали міжнародний резонанс і незабаром стали предметом розгляду в Лізі Націй. Розгляд скарги українців Галичини тривав до січня 1932 р., але завершився рішенням, у якому основну провину за «пацифікацію» було покладено на українців31.

Події 1930 р. виявили цілковиту неспроможність польської правлячої еліти вирішити «українське питання». Свідченням цього була непослідовність у діях урядів -- від спроб політичного розв'язання проблеми до репресивних заходів.

Польсько-українська конфронтація в цей час досягла найвищого напруження за весь міжвоєнний період. Саме на цей період припадають дві спроби налагодження польсько-українського діалогу. Однією з них було клопотання митрополита А. Шептицького з метою припинення «пацифікації». Друга -- переговори Української Парламентської Репрезентації з Безпартійним Блоком співпраці з урядом. Було порушено питання про арешти відомих українських діячів, закриття українських освітніх товариств, а загалом йшлося про можливість «зміни дотеперішньої політики уряду в українських справах»32. Українські пропозиції зводилися до надання автономії для трьох воєводств Східної Галичини, матеріального відшкодування збитків за «пацифікацію», звільнення з-під арешту політичних в'язнів. Проте, польська сторона зажадала від української сторони заяви про лояльність до Польщі, відкликання скарги до Ліги Націй -- тобто нав'язувалася принизлива та неприйнятна для українських громадян формула порозуміння: спочатку поступки -- потім реформи. Переговори закінчилися нічим, так як і чергова спроба польсько-українського порозуміння. Вбивство 29 серпня 1931 р. одного з головних ідеологів політики «прометеїзму» й найактивнішого прибічника польсько-українського порозуміння Т. Голувки припинило розмови про польсько-українську «нормалізацію», ще більше загострило національне протистояння в Галичині, але водночас і привернуло увагу польського суспільства до «українського питання».

Найвизначнішу роль у польсько-українському зближенні відіграв заснований 1932 р. місячник (згодом -- тижневик) «Biuletyn Polsko- Ukrainski» (1932-1938), редагований В. Бончковським. За словами самого редактора, це видання «постало з крові Голувка»33. Часопис мав на меті впливати на польську громадську думку, аби довести, що українці спроможні бути рівноправними партнерами в суспільно-політичному житті. Таким польським діячам і публіцистам, як Леон Василевський, Марцелі Хандельсман, Станіслав Стемповські, Станіслав і Ян Папроцькі, брати Олександр і Адольф Бохенські, Юзеф Лободовський, Станіслав Лось, він давав змогу пропагувати на своїх сторінках політичну програму, яка закладала основи для перебудови польсько-українських взаємин у дусі конструктивної співпраці. «Biuletyn Polsko-Ukrainski» був присвячений найболючішому питанню Другої Речі Посполитої -- українському -- і ставив за мету залагодити польсько-українське протистояння в суспільстві, пропагуючи новий стиль польсько-українських стосунків. З української сторони на сторінках «Бюлетеня» виступали такі особистості українського політико-культурного середовища, як Мирон Кордуба, Володимир Кубійович, Богдан Лепкий, Роман Смаль-Стоцький, Сергій Хруцький та ін.

Із першого ж числа автори часопису демонстрували своє ставлення до українсько-польських відносин крізь призму «прометеїстського руху», мета якого -- створення об'єднання визволених народів, що разом із Польщею захищатимуть свої терени від Росії34. Редакція часопису не акцентувала увагу на зв'язках з органами державної влади і створювала ліберальну атмосферу на його шпальтах. Аналіз змісту цього часопису показує, що його редактори вирішили, насамперед, впливати на польську громадську думку, щоб переконати її в тому, що українці можуть бути партнерами в політичному житті, а їхній культурний доробок може зацікавити багатьох поляків. З іншого боку, часопис мав переконати українців у щирості польських намірів щодо ідеї незалежної України та сприяти створенню атмосфери взаємної довіри і ґрунту для співпраці українських національних сил із пілсудчиками35. Часопис давав змогу пропагувати українську справу самим українцям і в такій формі, в якій окремі публіцисти вважали за доречне, а також заклав міцний фундамент для подальшої розбудови польсько-українського діалогу в ХХ столітті. «Biuletyn Polsko-Ukrainski» серед багатьох інших періодичних видань мав найбільший вплив на формування громадської думки міжвоєнної доби, на розвиток і поглиблення польсько-українського культурного діалогу, на утвердження практики міжнаціональної комунікації36. Після опублікування в 1937 році статті В. Бончковського «Йдемо до нової Хмельниччини», що містила в собі критику національної політики урядів Другої Речі Посполитої, за рекомендацією військового міністерства, видання було ліквідоване37.

1930 р. у Варшаві було створено єдину державну українську наукову інституцію -- Український Науковий Інститут, який очолював Олександр Лотоцький38. Поява цього закладу відбулася з ініціативи польського уряду, у зв'язку із побоюванням кардинальних кроків української громади у справі створення українського університету . На цей крок влади істотний вплив мала природа польських совєтологічних досліджень наприкінці 1920-х років. Український науковий інститут проіснував близько дев'яти років і видав понад п ятдесят томів праць .

Ще раніше, одразу після травневого перевороту 1926 року, завдяки позиції Т. Голувка, новий імпульс розвитку дістав Інститут дослідження національних справ у Варшаві41. З 1931 року його очолив Л. Василевський42. Свого часу ідея створення згаданого вище Українського Наукового Інституту полягала у протидії радянському принципові «П'ємонту» і підтримці гасел «прометеїзму», а також у поглибленні співпраці й діалогу українських і польських вчених на рівні інституційного співробітництва між Українським Науковим Інститутом й Інститутом дослідження національних справ. Інститут дослідження національних справ збирав та аналізував статистичну інформацію про національні меншини, вивчав «економічне підґрунтя української справи в Польщі», провадив етнологічні дослідження, одним із завдань було теоретичне розв'язання національних проблем Другої Речі Посполитої43. Звичайно, Інститут не міг оминути польсько-української проблематики, тому 1933 року було створено Комісію для дослідів над польсько-українським питанням (під головуванням проф. М. Хандельсмана). 1934 року під грифом цієї комісії та інституції було видано книжку Леона Василевського «Українська справа як міжнародне питання»44. Дослідницька й видавнича діяльність Комісії, семінари й лекції у її рамках сприяли поширенню знань про зв' язки між двома народами протягом віків, а також допомагали долати закорінені стереотипи .

Не можна обійти увагою діяльність Волинського воєводи Генрика Юзевського46, який намагався втілити в життя так званий «волинський експеримент», теоретичною та ідеологічною основою якого була концепція прометеїзму та Варшавська угода 1920 р.47 Зміст програми Юзев- ського визначався спробами започаткувати польсько-українське порозуміння та співпрацю, підтримкою проурядових українських сил в особі колишніх соратників Симона Петлюри, які після поразки революції осіли у Волинському воєводстві, та активною боротьбою з будь-якими противниками польської влади. Ефективною формою польсько-української співпраці воєвода вважав створення змішаних за національним складом громадських організацій, які мали охопити всі сфери суспільно-політичного життя. Генрик Юзевський намагався втілити в життя ліберальну ідею польсько-українського порозуміння з метою інтеграції регіону до складу Другої Речі Посполитої. Ця політична концепція знаходила чимало критиків як серед українців, так і серед поляків, тому ліберальна модель не мала шансів на реалізацію у міжвоєнний період. У квітні 1938 р. «волинський експеримент» було згорнуто.

Слід визнати, що більшість польських діячів, які з розумінням ставилися до української проблеми, визнавали той факт, що українцям у Другій Речі Посполитій живеться краще, ніж у багатьох інших державах. Так, наприклад, один із речників польсько-українського порозуміння граф Ян-Станіслав Лось48 указував на те, що: 1) Польща не винна в тому, що у 1918-1920 рр. не постала незалежна Україна; 2) будь-яка зміна нинішнього status quo Польщі буде для українців «лиховісною»; 3) у разі поразки Польщі «до більшовицького котла влетить та єдина гілка українського народу, яка може вважати, що збудує майбутнє своєму народові на засадах європейської і християнської цивілізації»; 4) українці в будь- якому разі зобов'язані підтримувати зовнішню політику Польщі; 5) якщо українці не можуть мати своєї держави, то чи не краще, щоб у Польщі їх було якнайбільше; 6) в інтересах українців кращим є пересунення ризького кордону на схід .

Врегулювати українсько-польські взаємини шляхом порозуміння в умовах конкретної історичної ситуації виявилося неможливим також і через так звану «нормалізацію», якої було досягнуто влітку 1935 р.50 Звісно, вона деяким чином призвела до поліпшення культурного й економічного становища українців у Польщі, але радикально на ситуацію не вплинула51. Дослідники одностайні в тому, що «нормалізація» 1935 р. була тактичним кроком, а не принциповою угодою, вона не користувалася популярністю як у польському, так і українському таборах. Наголошується також на тому, що угода була укладена на словах, тому і майбутнє її залежало від доброї волі обох сторін; існувало хибне уявлення польських політиків про неготовність і незрілість української спільноти до самостійного державного творення; невміння українських політичних лідерів своєчасно і реально оцінити тогочасну внутрішню та міжнародну політичну ситуацію й переорієнтувати власну тактику52.

Слід зауважити, що після смерті начальника держави Ю. Пілсуд- ського 1935 р. польська державна політика щодо національних меншин дедалі більше радикалізувалася. Військові чинники, вбачаючи в національних меншинах загрозу обороноспроможності країни у випадку імовірної війни, лобіювали посилення репресивної політики. На Гуцульщині й Лемківщині влада підтримувала сепаратистські рухи місцевих культурних груп у складі українського етносу. Як і в попередніх випадках, польська сторона вкотре не дотрималася даного слова. Домовленості про вживання назви «українець» в офіційній документації, зупинення лемківської політики, збільшення представництва українців у місцевому самоврядуванні тощо залишилися на папері .

З другої половини 1930-х років погляди польських військових остаточно взяли гору. Почалася репресивна політика «повернення до поль- ськості» українського й білоруського населення «кресів», і, водночас, 1938 року під тиском згори подав у відставку волинський воєвода Г. Юзефський, тим самим підписуючи вирок стратегії територіально обмеженої «державної асиміляції» українців54.

Напередодні Другої світової війни більшість українського політикуму була готова до нормалізації стосунків за умови, що польська влада мала би визнати українців як окрему спільноту з усіма правами, а також їх автономію на етнічних теренах. Однак польські шовіністичні кола зайняли непримиренну позицію щодо українців, що, своєю чергою, призводило до наростання національно-визвольного руху та конфронтації між польською владою та українськими політичними силами. Загострення міжнародної обстановки напередодні Другої світової війни змусило керівництво країни перейти до політики «зміцнення польськості», про дані українцям обіцянки було забуто. За висловом польського історика Р. Тожецького, «в Західній Україні зіткнулися між собою два націоналізми -- український і польський, а керівники націй з обох сторін не хотіли і не зуміли реалістично оцінити міжнародної ситуації і небезпеки, яка з неї випливала»55.

Спроби українсько-польського порозуміння міжвоєнного періоду не призвели до якихось відчутних результатів, і були імовірніше винятком із правил. Шанси на тривке польсько-українське порозуміння залишилися невикористаними з вини як польської, так і частково української сторони. Зближенню не завжди сприяли й численні ініціативи, що виникали в середовищі інтелектуалів, діячів культури й духівництва -- надто домінувала в тогочасному суспільному житті політика56. Коротко охарактеризувати цей складний період в історії двох народів можна словами І. Кедрина-Рудницького: «спробу порозуміння з поляками у двадцятирічному періоді післяверсальської Польщі зліквідувала польська національна політика -- польський уряд і польське суспільство, насамперед у тих п'ятьох південносхідних воєводствах, що їх заселяло автохтонне українське населення, проти якого перманентну війну вели місцеві польські організації, підтримувані всіма органами державної адміністрації» .

За майже двадцять років панування на західноукраїнських землях польська влада так і не спромоглася виробити якусь цілісну програму вирішення «українського питання», натомість намагаючись насильницькими методами зламати опір українців. Загалом уся національна політика Польської держави міжвоєнного періоду характеризувалася невизначеністю, половинчастими рішеннями та несправедливими й жорстокими дискримінаційними заходами стосовно українців . З української сторони, конструктивний діалог ускладнювала також пропаганда радикальних сил, які проголошували, що немає потреби шукати компромісу з поляками, а будь-які спроби порозуміння характеризувалися як «національна зрада». Покладалися також примарні надії на можливість поліпшення свого становища за допомогою міжнародних інституцій. Історія довела помилковість крайніх націоналістичних позицій з обох боків. Національний екстремізм зумовлював подальше загострення стосунків, що вибухнуло, зокрема, Волинською трагедією 1943 р. і згодом коштувало обом народам численних жертв внаслідок силового придушення національного роз витку українців і поляків, що тривало десятки років .

Водночас, саме у міжвоєнний період з'явилися перші паростки конструктивної польсько-української співпраці, які вже у наступні десятиліття принесли свої плоди у вигляді сучасного польсько-українського діалогу. Національним елітам обох країн доведеться ще довго працювати над усвідомленям спільної культурної спадщини та історичної долі. Від цього великою мірою буде залежати віднайдення обома країнами свого власного місця не тільки в Європі, але й у всьому світі.

Кожен народ має право на своє розуміння історії. Слід визнати: українці мають право на свою історичну пам'ять, а поляки -- на свою. Не потрібно дозволяти використовувати історичні факти для політичних маніпуляцій, або ж зосереджуватись на пригадуванні спільних образ. Перед Україною, Польщею та Європою загалом стоять сьогодні серйозніші виклики, на яких і слід зосереджуватися політикам. А історію -- залишити історикам.