"Простір українського національного "Я": 60-ті — 70-ті рр. ХХ ст."

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рецензія

на монографію Кіндрачук Н.М.

«Простір українського національного "Я”: 60-ті -- 70-ті рр. ХХ ст.». -- Івано-Франківськ: НАІР, 2020. -- 502 с.

Подобєд Олена (м. Київ)

Докторка історичних наук, доцентка

Національного педагогічного університету

імені М.П. Драгоманова (м. Київ)

Зі здобуттям незалежності України, демократизацією суспільно-політичного життя суспільства, відкриттям доступу до багатьох архівних джерел були створені сприятливі умови для вільного, неупередженого вивчення радянського минулого української нації, зокрема соціально-культурних процесів, що відбувалися в українському етнічному середовищі впродовж 1960-х -- 1970-х рр. та їх впливу на події, які призвели до здобуття незалежності України. Саме тому, проблема монографічного дослідження Н. М. Кіндрачук є актуальною в науковому та практичному аспектах.

Запропонована праця спрямована на висвітлення недостатньо вивченого у вітчизняній історіографії питання трансформації соціально-культурного обличчя титульної нації УРСР впродовж 1960-х -- 1970-х рр., виявлення демографічних змін в українському етносі на загальноукраїнському і регіональному рівнях, боротьби української інтелігенції за збереження українського мовного простору та національно-духовної складової, показу національної самовизначеності українських митців в культурно-мистецькій творчості, еволюції державницьких, національних поглядів українців щодо підтримки ідеї незалежності України.

Аналіз стану наукової розробки обраної теми показав, що не дивлячись на численне коло наукової та науково-популярної літератури, присвяченої соціально-культурному життю УРСР другої половини ХХ ст., вона й досі не була предметом спеціального комплексного дослідження в історичній науці і цим самим зумовила свою актуальність у вивченні. Загальний висновок багатьох дослідників про становище українського етнічного середовища в УРСР в окреслений період не отримав належного дослідницького обґрунтування і розглядався лише в контексті загальновідомих історичних процесів. На сьогодні не існує спеціальної праці, яка б всесторонньо вивчала динаміку, тенденції, наслідки соціально-культурних процесів в українському етнічному середовищі УРСР впродовж 1960-х -- 1970-х рр.

Об'єктивному розкриттю представленої теми сприяла широка джерельна база, яка є достатньо репрезентативною і охоплює різноманітні за характером, походженням та змістом звітні матеріали, публіцистичні та політичні твори, періодику, джерела особового походження -- заяви, публічні виступи, матеріали преси та періодичних видань. Дослідницею введено до наукового обігу багато невідомих і невикористаних раніше документів та матеріалів, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, Державних архівах Дніпропетровської, Івано-Франківської, Львівської, Одеської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Чернівецької областей. Всебічне вивчення джерельного комплексу зазначених архівів, дало змогу Н. М. Кіндрачук висвітлити історичні події окресленого періоду у всій їх повноті та суперечності.

У монографії вивчається та досліджується змістовно-смислове наповнення понять «титульна нація» та «корінний народ». Зокрема, титульна нація авторкою характеризується як частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави. Визначення «корінний народ», авторка трактує як народ, який проживає у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадком тих, хто населяв країну споконвіку, або ж у період встановлення існуючих державних кордонів тощо.

Поняття «титульна нація» та «корінний народ» в УРСР Н.М. Кіндрачук ототожнює з українцями. При цьому акцентується увага на тому, що для СРСР поняття «титульна» можна умовно застосувати до нації, яка давала назву певній республіці радянської держави. Відповідно, Українська Радянська Соціалістична Республіка, за авторкою, отримала свою назву саме від домінуючого в республіці етносу -- українського. При цьому дослідниця зазначає, що у радянський період українців можна було віднести до титульної нації УРСР тільки за формальною ознакою -- національністю більшості населення та назвою квазідержавного псевдоутворення -- Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка сформувалася в незаконний державоутворюючий спосіб. Н.М. Кіндрачук стверджує, що в досліджуваний період титульна нація радянської України не мала повноцінного українського змістового наповнення. Системна русифікація в УРСР цілеспрямовано руйнувала національну ідентичність українців. Український народ, як потенційний державотворець і носій своїх етнічних ознак, зокрема мови, культури, традицій, способу життя, мав зникнути.

У монографії звертається увага на те, що російська провідна верства добре усвідомлювала, що за відсутності законного власника держави, вона може претендувати на його роль. Компартійною правлячою верхівкою робилося все, щоб українці не увійшли у свій законний статус державоутворюючої титульної нації. Такий стан справ не давав можливість українському народу скористатися своєю кількісною перевагою при утворенні республіканських державних органів й інститутів державного управління, які б зорганізували національну безпеку, вільний національний розвиток українців.

В основі авторської концепції лежить твердження про те, що саме 1960-ті -- 1970-ті рр. стали одним із найскладніших періодів історії української нації. Дослідниця підкреслює, що процес асиміляції українців набрав найвищої інтенсивності порівняно з попередніми історичними часами радянської України. Весь зміст представленої праці пройнятий основною ідеєю, в якій Н.М. Кіндрачук наголошує, що попри нівеляційну національну політику радянської влади, український етнос зберігав своє національне обличчя, державницький соціально-культурний потенціал.

У роботі прослідковується думка, що саме патріотично налаштовані представники титульної нація України в 1960-х -- 1970-х рр., незважаючи на інтернаціональну політику КПРС-КПУ та бажання компартійної еліти стерти національні грані між націями, що населяли радянську державу, підняли українське національне питання в УРСР та донесли світу його невирішеність. Дослідниця довела, що величезний культурний і інтелектуальний потенціал української інтелігенції і властиве їй прагнення претендувати на роль виразника, і носія національних інтересів, дозволили їй стати лідером та ініціатором українського національно-культурного руху в УРСР. В роботі показано, що протистояння радянської влади та української національної культурно-мистецької еліти, в окреслений період, засвідчило, що країна потребувала серйозного оновлення принципів національної політики.

На основі архівних та опублікованих документів, значна частина яких вперше вводиться до наукового обігу вітчизняної та зарубіжної літератури Н.М. Кіндрачук дослідила перебіг, основні тенденції та наслідки різносторонніх соціально-культурних процесів, які відбувалися в українському етнічному середовищі УРСР впродовж 1960-х -- 1970-х рр. та були спрямовані на відродження та утвердження української нації. В роботі суттєво доповнені та поглиблені питання, що висвітлюють роль шістдесятників у пропагуванні української національної ідеї, появу нонконформізму як соціокультурного явища в Україні, позицію патріотично налаштованої національної еліти щодо відстоювання української мови в часи тотальної русифікації Української РСР.

У монографії проаналізовано офіційні статистичні дані всесоюзних переписів населення 1959 р., 1970 р., 1979 р., які дали змогу провести порівняльний аналіз динаміки чисельності титульної нації України в різних регіонах республіки та показати штучне формування радянською правлячою комуністичною верхівкою національно-етнічного складу УРСР. Дослідниця документально підтвердила, що демографічна політика радянського керівництва впродовж 1960-х -- 1970-х рр. була спрямована на: по-перше -- зростання чисельності некорінного населення в УРСР; по-друге -- мовну й етнічну асиміляцію українців; по-третє -- ослаблення національної свідомості й ідентичності представників титульної нації УРСР; по-четверте -- поглиблення міжетнічної інтеграції; по- п'яте -- недопущення процесу консолідації українських національних сил; по-шосте -- депопуляцію української нації в цілому.

У роботі показано релігійні переслідування українців та появу духовної опозиції в українському етнічному середовищі. Аналізуючи дані архівних джерел, авторка доходить висновку, що між радянською державою і церквою відбувалася справжня «ідеологічна війна». Дослідниця, довела, що впродовж 1960-х -- 1970-х рр. посилено вівся наступ радянського керівництва на нелегальну діяльність офіційно ліквідованої Української греко-католицької церкви як на небезпечне джерело «українських націоналістичних ідей», поширювалися ідеологічні штампи про «злочинну антинародну діяльність уніатів», «їх зв'язки з українськими буржуазними націоналістами та німецько-фашистськими каральними органами». Вбачаючи у пробудженні національної свідомості пряму загрозу існуванню тоталітарного комуністичного режиму, радянська влада продовжувала переслідувати нелегально діючих служителів цієї церкви. В своїй роботі Н.М. Кіндрачук аргументовано підтверджує, що в добу атеїзму УГКЦ залишилася провідником етнічної самобутності та національної самосвідомості українців та зуміла піднести дух опору титульної нації УРСР на рівень свідомої готовності до подальшої боротьби за незалежність і соборність Української держави.

У роботі продемонстровано протистояння радянської і української національної ідентичності в період створення й впровадження нової радянської обрядовості та документально доведено, що попри політику всеохоплюючого атеїзму радянській тоталітарній державі так і не вдалося викорінити споконвічні національні звичаї, та традиції з українського етнічного середовища. Авторка доводить, що українці не зреклися своїх релігійних переконань і всупереч атеїстичній пануючій ідеології продовжували таємно відвідувати церкву, особливо на великі релігійні свята -- Вербну неділю, Великдень, Різдво, Водохреще, Трійцю та ін. Н.М. Кіндрачук робить висновки про те, що християнські цінності продовжували залишатися основою тогочасного духовного життя абсолютної більшості українців.

На сторінках монографії дослідниця відтворила об'єктивну картину боротьби радянської влади з ідеологією «українського буржуазного націоналізму» в історичній науці УРСР, показала намагання КПУ скорегувати історичну пам'ять українців в інтересах формування нової політичної спільності -- «радянського народу», висвітлила намагання радянської тоталітарної держави штучно злити воєдино історію українського та російського народів. Н.М. Кіндрачук аргументовано зазначила, що український національний характер історичної освіти всіляко приглушувався. Науковці були позбавлені можливостей вивчати історичні процеси становлення української державності та розвитку української нації, її культури тощо.

У запропонованій монографії показано місце радянських партійно- державних структур у контролі над випуском тогочасної друкованої продукції, забороні українського самвидаву, спрямуванні ЗМІ в бік підриву соціально-психологічної стійкості української нації в окреслений період. Виконане дослідження дозволяє стверджувати, що українське друковане слово 1960-х -- 1970-х рр. перебувало під пильним наглядом цензорських установ. Цензура детально вивчала ідеологічний контекст художніх творів українських митців. Головліт УРСР традиційно відстежував україніку, здійснював ретельний контроль ввозу літератури з-за кордону. Н. М. Кіндрачук вказує на те, що систематично відбувалися очищувальні рейди в бібліотечній і книготорговельній мережах УРСР, внаслідок чого вилучалася «ідеологічно шкідлива література», яка стосувалося анти- радянських матеріалів та творів, які повністю, або ж частково торкалися українського національного питання.

У монографії авторка проаналізувала вплив етномовної політики радянської тоталітарної держави на стан функціонування національної мови та культури, висвітлила боротьбу української інтелігенції за збереження українського мовного простору як неодмінної умови існування й розвитку титульної нації України. Н.М. Кіндрачук встановила, що прагнення українців самостійно керувати галуззю освіти та розвивати традиційні елементи національної освіти, обмежувались централізованою політикою радянського керівництва. Можливості для розвитку були створені лише там, де з української освіти незаперечно можна було вилучити позитивні результати на користь усього СРСР, без врахування, при цьому, особливих потреб самої України.

У своїй монографії дослідниця здійснила комплексне дослідження причин появи та формування нонконформістських явищ в середовищі української творчої інтелігенції впродовж 1960-х -- 1970-х рр. та продемонструвала національну самовизначеність українців в культурно-мистецькій творчості УРСР. Авторка з'ясувала, що у професійних руках відомих українських митців культура ставала важливою зброєю у боротьбі за збереження історичної самобутності українського народу, відродженні української національної ідеї та якісних змін в тогочасній соціально-культурній сфері. В роботі встановлено, що національно-патріотичні аспекти культурно-мистецької діяльності українців впродовж 1960-х -- 1970-х рр. стали об'єднуючою силою духу українства, яка дозволила виокремити та зберегти українську націю як окрему етнічну одиницю у складі багатонаціональної СРСР та досягти державної незалежності України у 1991 р.

Аргументовано доводячи актуальність даної праці Н.М. Кіндрачук з'ясувала роль української діаспори в відстоюванні окремішності української нації та української держави, довела, що українці за кордоном стали невід' ємною складовою української етнічної цілісності. На основі широкого кола архівних джерел дослідниця встановила, що задля збереження та розвитку української мови велику увагу представники української діаспори присвячували виходу в світ українського друкованого слова. Через тотальну цензуру в УРСР, зарубіжні українці сприяли публікації за кордоном багатьох українських творів, які були заборонені в Україні. Документально доведено, що українська діаспора весь час демонструвала світові сутність українського національного «Я».

Новизна наукових результатів, положень та ідей, сформульованих в монографії, базується на нових теоретико-методичних підходах. Комплексне застосування сучасної методології дозволило Н.М. Кіндрачук уникнути суб'єктивних оцінок, широко і повно охопити всю сукупність наявних джерел для вирішення поставлених у дослідженні завдань та досягнути достовірних результатів.

Рецензована праця загалом є завершеною, оригінальною роботою, яка виконана на цілісно-комплексному рівні. Науково-теоретична і прикладна цінність представленого дослідження визначається контекстом сучасних пріоритетів розвитку історичних галузей знань, вивчення та аналізу проблем соціально-культурної історії України другої половини ХХ ст. У цьому зв'язку монографія Н.М. Кіндрачук репрезентує новий напрям історичних досліджень, становить значний науково-освітній інтерес не лише для істориків, але й для культурологів, соціологів, педагогів, державотворців та пересічних громадян.

український етнічний минуле нація

Размещено на Allbest.ru