Українське національно-культурне відродження в 1917-1921 рр.: до проблеми методологічного контексту

Анотація

Ключові слова: українське національно-культурне відродження, революція 1917-1921 рр., нація, інтелігенція, культура.

Teliachy Yu., Doctor of Historical Sciences, Professor. State Service of Education Quality in Ukraine, Department of Control in the Field of Higher Education, Vocational Education and Education of Adults

Methodological approaches to the characteristic of the process of Ukrainian national-cultural revival during the years of revolution (1917-1921) have been characterized in the article. Society's readiness to the state building at the edge of 1927 has been determined; the content of the notions «national-cultural revival», «intelligentsia», «revolution», «culture» has been specified. The course of Ukrainian culture in 1917-1921 is treated as the process, which took place in the context of national-cultural revival. The process of intensification of cultural creative activity of Ukrainian intelligentsia has been proved. It is found out that Ukrainian nationalcultural revival became an important component of political life, state building in 1917-1921.

Key words: Ukrainian national-cultural revival, revolution of 1917-1921, nation, intelligentsia, culture.

національний культуротворчий політичний український державність

На сучасному етапі українського державотворчого процесу корисним є використання досвіду національно-культурного будівництва попередніх років. Особливої уваги в цьому плані заслуговує період Української революції 1917-1921 рр. Важливим теоретичним підґрунтям цілісного висвітлення означеної наукової проблеми є теорія нації загалом та української зокрема, оскільки питання культуротворчої діяльності української інтелігенції в часи національно-культурного відродження (1917-1921 рр.) розглядаються в безпосередньому контексті цієї актуальної теми. Її вивченню присвячені узагальнюючі дослідження закордонних і вітчизняних учених, зокрема І. Лисяка-Рудницького, С. Рудницького, М. Шаповала, Г. Касьянова, В. Кременя та ін. [9; 10; 15; 20; 4; 7].

Методологічний контекст проблеми українського національно-культурного відродження в 1917-1921 рр. недостатньо повно знайшов відображення в історіографії й тому потребує більш уважного наукового вивчення. Не вдаючись до деталізації змісту й характеристики понять «нація» і «народ», варто розглянути окремий аспект цієї багатогранної, комплексної проблеми щодо того, чи стала нацією українська етнічна спільнота в 1917-1921 рр. За твердженням О. Брика, якщо вона «...ще не цілком була розвинена в модерному розумінні цього слова, бо тоді виринає таке запитання: Чи в умовинах війни й революції, та ще в таких обставинах, як була Україна, міг уряд одночасно за пару років перетворити етнічну спільноту в націю, а разом з тим створити Українську Державу й оборонити її'?». Автор стверджує, що навіть «геніальному уряду» це було не під силу, зважаючи на складнощі воєнно-політичного характеру. За його словами, «...цього можна б було домогтися лише тоді, якщо б на Україну... не нападали жодні вороги... Але Україна в 19171921 роках не була в такому політичному положенні» [1, с. 15].

На думку О. Майбороди, населення держави стає нацією, коли в ньому утверджується спільна система політичних, правових, культурних цінностей, тобто коли населення стає сконсолідованим організмом. Розкол або єдність політичної еліти може лише відбивати ступінь цієї консолідації. Нація творить свою еліту за власною подобою, котра, в свою чергу, також визначається діяльністю еліти, як це спостерігалося безпосередньо в роки Української революції (1917-1921) [11, с. 2]. Тогочасне російське суспільство на початку революційного 1917 р. не припускалося думки про можливу самостійну державність України, не зважало на появу важливих тенденцій у національно-культурному житті українців. Про це написав у статті «Доля імперій» російський філософ Г. Федотов: «На наших очах народжувалася на світ нова нація, але ми закривали на все очі. Ми були ніби переконані, що нації існують вічно і незмінно як види природи для дореволюційного природознавства. Ми бачили химерність українських міфів, що творили для Київської епохи особливу українську націю, відмінну від російської. Але ми забували, що історична міфологія служила лише для пояснення справжньої реальності. Нації не було, але вона народжувалася - народжувалася століттями, але прискореним темпом у наші дні. 1917 р. став актом її офіційного народження» [2, с. 278]. Нація - явище історичне, українська нація виявилася винятково стійким історичним феноменом, який не лише не подав ознак свого зникнення, а ще більше зміцнився, незважаючи на суспільно- політичні катаклізми щодо її знищення, як це було, зокрема, в ХХ ст. Ще одна особливість української нації, котра зуміла створити національно- патріотичну інтелігенцію на рубежі новітнього періоду історії - об'єктивний характер її виникнення та існування, котрий у часи Української революції (1917-1921 рр.) проявився в згуртуванні широких народних мас в єдиний національний соціум навіть тоді, коли українці були поставлені історією в нелегкі внутрішні та зовнішньополітичні умови національного самозбереження. Поведінку нації в такій ситуації спробував прояснити Г. Стецюк [16].

Відчувається логічна доцільність визначення ступеня готовності тогочасного суспільства (включаючи інтелігенцію) до революційних змін. Тому й виникла потреба використання поняття «сенсибілізація» (з лат. мови - чуттєвість), яке стало вживатися в гуманітарних галузях наук упродовж останніх десятиліть. Швидка сенсибілізація суспільної свідомості - один із характерних елементів революційних епох. Поступово приходить усвідомлення того, що дефініція сенсибілізації пов'язана з поняттям, котре характеризує якісний внутрішній стан, свідомість суспільства, зокрема, з ментальністю. На думку С. Куделка, сенсибілізація являє собою складний і суперечливий процес усвідомлення, сприйняття чи несприйняття, адаптації суспільства в цілому (чи окремої його частини, окремих особистостей) до нової ідеології, ідей, теорій тощо [8, с. 6]. Використання поняття «сенсибілізація» допомагає глибшому проникненню в сутність історичного процесу, відчути важливі грані суспільної свідомості в процесі культуротворчої діяльності інтелігенції в 1917-1921 рр.

У 1917-1921 рр., на думку Є. Маланюка, частина інтелігенції (в т.ч. й творчої) так і не зуміла позбавитися комплексу «малоросійства», який тяжів над нею впродовж усього періоду Української революції та «І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності - грізним моментом. Малоросійство бо - наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавності), хвороба многовікова, отже хронічна... Її треба буде довгі-довгі десятиліття - ізживати» [13, с. 10]. Тому важливо максимально наблизитися до розуміння ментальності української нації взагалі і творчої інтелігенції революційної доби зокрема. У свій час А. Барг писав: «Менталітет - це сукупність символів, які необхідно формуються в рамках кожної конкретної культурно-історичної епохи та закорінених у свідомості людей у процесі спілкування. Ідентичність менталітету серед його носіїв зумовлюється в кінцевому вимірі спільністю історичних умов, у яких формується їх свідомість та проявляється в їх здатності називати ідентичним значенням одні й ті ж самі явища об'єктивного та суб'єктивного світу» [18, с. 36].

Незважаючи на досить вагомі результати напрацювань щодо характеристики, конкретизації змісту поняття «інтелігенція», все ж залишається доцільність його певних уточнень. За висловлюванням Ю. Левади, «В понятті інтелігенції ...міститься щось інше й вагоміше, ніж “прошарок” або “соціальна група”; це водночас ще й соціальна функція, роль, причому представлена як місія, оточена ореолом обов'язку й жертовності. Це не просто група освічених людей, а певна спільність, вбачаюча сенс свого існування в тому, щоб нести результати освіченості... в народ і утотожнююча це завдання священної (в меншій мірі культурно-історичної) місії» [17]. Інтелігенція - це складна за структурою й виконуваними функціями соціальна група, для якої характерні відносно високий освітній та культурний рівень, переважно розумовий характер професійної діяльності, зайнятість у нематеріальній виробничій сфері (освіта, медицина, мистецтво, управління тощо). Подібно до інших понять гуманітарних наук термін «інтелігенція» в історії має розмиті семантичні межі: дуже важко дати універсально прийнятне визначення «інтелігенції», та й навряд чи це потрібно. Розвиток гуманітарних наук, зокрема історії, у XX ст. призвичаїв нас до того, що критерії «істинності» чи «хибності» гуманітарного знання є досить умовними, історично та контекстуально детермінованими [6, с. 360-361, 374].

Термін «інтелігенція» в «Енциклопедії українознавства» (головний редактор В. Кубійович) трактується в психологічному і соціальному розумінні. В оглядовому ракурсі тут охарактеризовано основні етапи розвитку української інтелігенції, в тому числі її участь у революції 19171921 рр. Автор статті М. Шлемкевич констатує: «Українська революція 1917 р. була ведена й опанована інтелігенцією. Інтелігенція винесла на своїх плечах українську революцію й будування української новітньої держави. Зв'язана організаційно й інтересами з народними масами, вона знайшла серед них підтримку своїх суспільно-політичних ідей. Інтелігенція була рушієм і фактичним керівником організованого робітництва й селянської стихії та ідейно визначувала всі прояви революції. Типовими представниками цього інтелігентського проводу були і учений М. Гру- шевський, і письменник В. Винниченко, і публіцист С. Петлюра...» [3, с. 878].

Для більш глибокого усвідомлення й розуміння подій, процесів, явищ у означеній проблемі наведемо розлоге визначення-характеристику поняття «революція» (публіцистичного змісту), запропоноване 1921 р. Н. Григоріївим: «Революція - вибух скривдженого й обуреного до краю почуття. Вона ніколи не робиться по висновках і міркуваннях розуму, а завше приходить в наслідок доведення народного невдоволення до останнього ступня... Революція - це повінь, що... заливає все, що трапляється на шляху... Це народне нещастя, до якого народ підходить під натиском інших нещасть в тій хвилі, коли покривдження і розпач примушують його стихійно шукати “хоч гіршого, аби іншого”. Революція із двох лих менше, до якого мусить хапатись народ, захищаючи себе від більшого лиха. Джерелом і двигачем революції завше було й є скривджене й обурене почуття... Коли воно є, жадні міркування розуму про небажаність революції, недоцільність її, лютість і т. п., не спинять її. Вона схоплюється й перекочується через людське життя своїм шляхом, як нестримна повінь: в однім місці руйнує, затоплює, замулює дорогі посіви, а в другім освіжує спраглу землю...В однім місці приносить смерть, а в другім - життя» (брошура Н. Григоріїва «Фатальна помилка революцій») [14, с. 3]. Ця, досить об'ємна (хоч і певною мірою суб'єктивна), характеристика революції як суспільного явища подає розуміння і трактування очевидця тогочасних подій у суспільстві відразу після поразки української державності.

Українська інтелігенція виступала носієм національної свідомості [12, с. 174]. Історія інтелігенції - це історія розвитку народу в її найвищих проявах, оскільки саме вона акумулює в собі його історично-культурний досвід, мораль, соціально-психологічні риси, вона - його невід'ємна розумова складова. Погоджуємося з Г. Касьяновим щодо того, що із соціологічної точки зору інтелігенція не є прошарком. Вона може бути визначена в цій площині як специфічна соціально-професійна група з наявними соціальними, соціально-психологічними, етнокультурними, етичними та іншими особливостями. Це - своєрідний соціокультурний феномен із законами розвитку і функціонуванням [4, с. 4].

Розвій української культури в 1917-1921 рр. нами трактується як такий, що проходив у контексті національно-культурного відродження. На початку ХХ ст. відбулася активізація культуротворчої діяльності української інтелігенції, спрямованої на духовні цінності (мову, літературу, мистецтво, освіту, науку), збереження та поширення духовної спадщини. Тоді ж інтенсивно йшов процес творення інфраструктури української культури (культурно-освітні товариства, бібліотеки, музеї, театри, музичні, хорові колективи тощо), об'єднання духовних зусиль національної еліти наддніпрянських і західноукраїнських земель, зростання національної свідомості українського народу. Головним здобутком розвитку української культури вважається утвердження етнокультурної достатності, що створило підґрунтя для становлення української державності в 19171921 рр.

Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько- політичного життя України впродовж різних етапів історичного розвитку. Національно-культурне відродження стимулювалося, з одного боку, природною потребою загальнокультурного розвитку, з іншого - необхідністю протидії гальмівній державній, урядовій політиці з боку російської, польської, австро-угорської, радянської влади. Важке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилася в цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції й значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах (спочатку культурно-просвітніх, згодом - політичних), про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Діячі української культури були поставлені в умови доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за таких обставин мусив стати (й став - Ю.Т.) визначальною рисою формування нової української культури. Однак це мало й негативні наслідки в галузі виховання національної еліти та в справі політичної реалізації національних прав українців, але прийнятної альтернативи етнографізму впродовж довгого часу просто не було. Національне відродження, як поняття, окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, що дозволяють йому усвідомити себе нацією. Національно-культурне відродження характерне для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність, самостійне національне життя.

Національно-культурне відродження - важливий чинник політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна його передумова - проголошення державного суверенітету. Це - не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії. Сутність національно-культурного відродження виявляється в модернізації нації. В підході до з'ясування сутності та періодизації національно- культурного відродження простежуються різні погляди. На думку одних дослідників, це - однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інші розглядають національно-культурне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі яких неоднакові. Водночас зауважимо, що окремі вчені звужують зміст поняття «національне відродження», обмежуючи його лише культурною фазою. Така позиція є дещо спрощеною, оскільки національне відродження є передусім політико-культурним процесом, кінцева мета якого - завоювання національної незалежності та проголошення національної держави. У низці сучасних досліджень під поняттям «національне відродження» розуміється такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе етнічною нацією, що має право на вільний, демократичний розвиток, самовизначення та державну незалежність [19].

Отже, процес національно-культурного відродження в 1917-1921 рр. сприяв консолідації нації та утвердженню української державності. На жаль, боротьба українського народу за незалежність потерпіла поразку в 1921 р. Однак ідея української державності, прагнення українців до незалежності все ж були успішно реалізовані 1991 р. через 70 років радянської влади. З цього часу розпочався відлік чергового етапу національно-культурного відродження українського народу в умовах його новітньої історії.

Джерела та література

1. Брик О. Тернистий шлях Українського Уряду (1918-1921) / О. Брик. - Вінніпег, 1969. - 152 с.

2. Даниленко В.М. Володимир Вернадський: віхи життя і творчості / В.М. Даниленко. - К.; Вінниця: ТОВ Нілан-ЛТД, 2014. - 298 с.: іл.

3. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / [гол. ред. Володимир Кубі- йович]. - Львів, 1994. - Т. 3 (Перевидання в Україні). - С. 805-1200: іл.

4. Касьянов Г.В. Інтелігенція радянської України 1920-30 років: соціально-історичний аналіз: автореф. дис. ... д-ра іст. наук: спец. 07.00.02 «Всесвітня історія» / Георгій Касьянов. - К., 1993. - 32 с.

5. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму / Г.В. Касьянов. - К.: Либідь, 1999. - 352 с.

6. Климчук М.М. Поняття «інтелігенція» в радянській історичній літературі / Микола Климчук // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: зб. стат. - К., 2001. - Вип. 4. - С. 360-374.

7. Кремень В.Г. Філософія національної ідеї: Людина. Освіта. Соціум / Василь Кремень. - [вид. переробл.]. - К.: Грамота, 2010. - 576 с.

8. Куделко С.М. Сенсибилизация: опыт расширения терминологического арсенала исторической науки / С.М. Куделко // Категоріальний апарат історичної науки: Харківський історіографічний збірник. - Харків: ТМЦ «СД», 2000. - Вип. 4. - С. 4-8.

9. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: в 2-х т. / [І. Лисяк-Рудницький; пер. з англ. М. Бадік та ін.]. - К.: Основи, 1994. - Т. 1. - 554 с.

10. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: в 2-х т. / [І. Лисяк-Рудницький; пер. з англ. М. Бадік та ін.]. - К.: Основи, 1994. - Т. 2. - 573 с.

11. Майборода О. Українська еліта: з народом чи сама по собі / О. Майборода // Вітчизна. - 1998. - №11-12. - С. 2-8.

12. Малий словник історії України / В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. - К., 1997. - 464 с.

13. Маланюк Є. Малоросійство / Є. Маланюк. - Нью-Йорк: Видання «Вісника» ОЧОСУ, 1959. - 31 с.

14. Наш Г. Фатальна помилка революцій / Г. Наш. - Прага, 1921. - 14 с.; Попова Т.Н. Историографическая наука: проблемы самоназвания / Т.Н. Попова // Категоріальний апарат історичної науки: Харківський історіографічний збірник. - Харків: ТМЦ «СД», 2000. - Вип. 4. - С. 20-33.

15. Рудницький С. До основ українського націоналізму / С. Рудницький. - Б. м. в.: Український скиталець, б. р. в. - 163 с.

16. Стецюк Г. Нація і революція / Г. Стецюк // Альманах «Нового часу». - Львів, 1937. - С. 79-85.

17. Телячий Ю.В. Поняття «інтелігенція» в історичній і довідковій літературі / Юрій Телячий // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки // Українська історіографія на рубежі століть: матеріали міжнар. наук. конф. (Кам'янець-Подільський, 25-26 жовт. 2001). - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2001. - Т. 7 (9). - С. 91-98.

18. Телячий Ю.В. Українська літературно-мистецька інтелігенція в національно-культурному відродженні (1917-1921 рр.): [моногр.] / Юрій Телячий. - Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2014. - 600 с.

19. Українське національно-культурне відродження. Культурологія [Електронний ресурс].

20. Шаповал М. Соціологія українського відродження / Микита Шаповал. - Прага, 1936. - 47 с.

References

1. Bryk, O. (1969). Ternystyi shliakh Ukrainskoho Uriadu (1918-1921). Vinnipeh. [in Ukrainian].

2. Danylenko, V.M. (2014). Volodymyr Vernadskyi: vikhy zhyttia i tvorchosti. Kyiv; Vinnytsia: TOV Nilan-LTD. [in Ukrainian].

3. Kubiiovych, V. (Ed.). (1994). Entsyklopediia ukrainoznavstva. Slovnykova chastyna (T. 3). Lviv. [in Ukrainian].

4. Kasianov, H.V. (1993). Intelihentsiia radianskoi Ukrainy 1920-kh - 30-kh rokiv: sotsialno-istorychnyi analiz (Extended abstract of Doctors thesis). Kyiv. [in Ukrainian].

5. Kasianov, H.V. (1999). Teorii natsii ta natsionalizmu. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

6. Klymchuk, M.M. (2001). Poniattia «intelihentsiia» v radianskii istorychnii literaturi. Ukraina ХХ-st.: kultura, ideolohiia, polityka (Vol. 4, pp. 360-374). Kyiv. [in Ukrainian].

7. Kremen, V.H. (2010). Filosofiia natsionalnoi idei: Liudyna. Osvita. Sotsium. Kyiv: Hramota. [in Ukrainian].

8. Kudelko, S.M. (2000). Sensibilizatsiia: opyt rasshireniia terminologicheskogo arsenala istoricheskoi nauki. Katehorialnyi aparat istorychnoi nauky (Vol. 4, pp. 4-8). Kharkiv: TMTs «SD». [in Russian].

9. Lysiak-Rudnytskyi, I. (1994). Istorychni ese: v 2-kh t. (Vol. 1). (M. Badik, Trans.). Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian].

10. Lysiak-Rudnytskyi, I. (1994). Istorychni ese: v 2-kh t. (Vol. 2). (M. Badik, Trans.). Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian].

11. Maiboroda, O. (1998). Ukrainska elita: z narodom chy sama po sobi. Vitchyzna, 1112, 2-8. [in Ukrainian].

12. Smolii, V., Kulchytskyi, S., & Maiboroda, O. (1997). Malyi slovnyk istorii Ukrainy. Kyiv. [in Ukrainian].

13. Malaniuk, Ye. (1959). Malorosiistvo. New-York: Vydannia «Visnyka» OChOSU. [in Ukrainian].

14. Nash, H. (1921). Fatalna pomylka revoliutsii. Praha. [in Ukrainian]; Popova, T. N. (2000). Istoriograficheskaia nauka: problemy samonazvaniia. Katehorialnyi aparat istorychnoi nauky (Vol. 4, pp. 20-33). Kharkiv: TMTs «SD». [in Russian].

15. Rudnytskyi, S. (n.d.). Do osnov ukrainskoho natsionalizmu. Ukrainskyi skytalets. [in Ukrainian].

16. Stetsiuk, H. (1937). Natsiia i revoliutsiia. Almanakh «Novoho chasu» (pp. 79-85). Lviv. [in Ukrainian].

17. Teliachyi, Yu. V. (2001). Poniattia «intelihentsiia» v istorychnii i dovidkovii literaturi. Naukovi pratsi Kamianets-Podilskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu: istorychni nauky (Vol. 7 (9), pp. 91-98). Kamianets-Podilskyi: Oiium. [in Ukrainian].

18. Teliachyi, Yu. V. (2014). Ukrainska literaturno-mystetska intelihentsiia v natsionalno-kulturnomu vidrodzhenni (1917-1921 rr.). Ternopil: TzOV «Terno-hraf». [in Ukrainian].

19. Ukrainske natsionalno-kulturne vidrodzhennia.

20. Shapoval, M. (1936). Sotsiolohiia ukrainskoho vidrodzhennia. Praha. [in Ukrainian].

Размещено на allbest.ru