Афазія, травма, інструменталізація, нормалізація у наративізації радянського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Афазія, травма, інструменталізація, нормалізація у наративізації радянського

Стяжкіна Олена (м. Київ)

Докторка історичних наук, професорка,

провідна наукова співробітниця

відділу історії України другої половини ХХ ст.

Інституту історії НАН України



Анотація

радянський минуле історичний

У фокусі цієї статті питання про те, як ми, українські історики, пишемо радянську історію, і як радянська історія, як велика метафора і наш особистісний досвід, пише нас. Розуміючи величезні масштаби і величезний ризик цієї проблеми, я проаналізую чотири тенденції у вивченні радянського минулого. Це афазія, проявлена в словниковому регресі; травма, яка може бути вивчена в межах концепції «історичних ран»; інструменталізація як політичний і етичний результат постколоніального й посттоталітарного минулого; і нормалізація як прояв історичної німоти власне українських істориків. Ці тенденції є проміжним результатом роботи з радянським минулим. Невизначеність методологічних підходів, вплив радянського як «прихованого навчального плану» перетворюють ці тенденції в перешкоди для тривалого і чесного аналізу радянського минулого, в якому українці були не тільки жертвами режиму, але і його частиною, а сам режим ніколи не нормалізувався, залишаючись дисперсно і делеговано репресивним і в післясталінський й в пізньорадянської період.

Ключові слова: радянська історія, словниковий регрес, дисперсне та делеговане насилля, «історичні рани», інтеріоризація репресивних практик.



Stiazhkina Olena (Kyiv)

Doctor of Historical Sciences, Professor, Leading Research Fellow,

Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine,

History of Ukraine in the second half of the XX th century Department

Aphasia, trauma, instrumentalization, normalization in the Soviet narrativization

Annotation

My question is how we as Ukrainian historians write the Soviet history and how Soviet history as a big Metaphor and our personal experience writes us. Understanding a huge scope and huge risk of this problem I would like to analyze four tends in the studying of the Soviet past. There are aphasia, trauma, instrumentation and normalization. These tendencies are an intermediate result of working with the Soviet past. They are determined by the uncertainty of methodological approaches and the influence of the Soviet past as a "hidden curriculum" both for Ukrainian society and Ukrainian historians.

The aphasia and its aftermath -- the vocabulary's "regression" -- are the objective parts of historical knowledge that appear as the fragments of colonial and totalitarian histories of Ukraine. Those history of Ukraine that was framed by the Russian-Soviet requirements for "correct" history of empire. Those history of Ukraine that could not work with the traumatic experience of Holodomor, repression and soviet “tortured life”(Enkind). Instrumentalisation of the past, both political and ethical, is inherent in history, since the past created by historians often appears as a factor in the legitimacy of present and future states and nations. In this context, the "normalization " of the Soviet is a prolonged inertia of the colonial view of Ukraine by both Western historians and the Russians. The forced modernization of Ukraine in the 1920s and 1930s was seen as similar to the modernization processes in Europe and in the European colonies. The ghost of progress -- industrialization, urbanization, education and social development -- allowed intellectuals to "normalize" the repressive nature of the Soviet state and not to analyze the "price of the issue", which included genocide against Ukrainians

The apparent similarity of the processes of the consumer revolution of the mid-1960s to the mid-1980s created a facade by which an internal GULAG had already been formed, and violence had become dispersed, delegated, but systemic and system-forming. Toxicity was exacerbated by the invisibility, institutional and internal solubility of repressive practices.

My political and ethical investment in the narrativization of the Soviet is to understand and to make a convex idea of the sign of the equation, which must finally be put between the Nazi and Communist (not only Stalin, but also post-Stalin and late Soviet) regimes, introducing the concept of "historical wounds" and analyzing both the traumas inflicted on Ukrainians as a political nation and the crimes (broadly understood) that Ukrainians have inflicted on themselves and others, supporting and operating within colonial and totalitarian strategies of the Soviet regime.

Key words: the Soviet history, the vocabulary's regression, dispersed and delegated violence, “historical wounds”, internalization of repressive practices.



Стяжкина Елена (Киев)

Доктор исторических наук, профессор,

ведущий научный сотрудник отдела истории Ураины

воторой половины ХХ столетия Института истории НАН УКраины.

Афазия, травма, инструментализация, нормализация в наративизации советского

Аннотация

Мой вопрос в том, как мы, украинские историки, пишем советскую историю, и как советская история, как большая метафора и наш личный опит, пишет нас. Понимая огромные масштабы и огромный риск этой проблемы, я проанализирую четыре тенденции в изучении советского прошлого. Это афазия, проявленная в словарном регрессе; травма, которая может быть изучена в концепции «исторических ран»; инструментализация как политический и этический результат постколонильного й посттоталитарного прошлого; и нормализация как проявление исторической немоты собственно украинских историков. Эти тенденции являются промежуточным результатом работы с советским прошлым. Неопределенность методологических подходов, влияние советского как «скрытого ученого плана» превращают эти тенденции в препятствия для длительного и честного анализа советского прошлого, в котором украинцы были не только жертвами режима, но и его частью, а сам режим никогда не нормализовался, оставаясь дисперсно и делегированно репрессивным и в позднесоветский период.

Ключевые слова: советская история, словарный регресс, дисперсное и делегированное насилие, «исторические раны», интернализация репрессивних практик.



У цій статті я б хотіла поставити декілька питань щодо того, як ми пишемо радянське й як радянське пише нас, оскільки й перша, й друга перспективи формують те, що Бербер Бевернаж [1] назвав «темпоральними аномаліями» -- режимом «зворотного часу», де поруч із епізодами та темами минулого, які ми вивчаємо, досліджуємо, використовуємо, «існують епізоди, які переслідують нас, оскільки вони не піддаються нашому контролю й ніби залишаючись латентними, рано чи пізно нас наздоганяють» [2, с. 125]. Радянське минуле, пов'язане із травмою, провиною, однак також й з ностальгією [3], попри всі зусилля декомунізації [4], залишається «прихованим навчальним планом» [5], завдяки якому відтворюються способи мислення, поведінкові стратегії й практики [6, с. 323-327], механізми наративізації та історієписання. Розуміючи масштабність, певну ризикованість теми, я б хотіла зупинитись тільки на чотирьох тенденціях -- афазії, травмі, інструменталізації та нормалізації -- як найбільш системних впливах, яких зазнають історики, котрі вивчають радянське минуле.

Коли ми аналізуємо радянське, то часто -- чи майже завжди -- спираємось на інтуїтивне визначення цього феномену. Однак в момент його академічного визначення на нас завжди чекає широкий дискусійний простір [7, с. 4-10] -- що й чим було радянське. Втілюваний державо- суспільством (термін Станіслава Кульчицького) [8] проект соціалістичної модернізації? Специфічна історична форма держави із відтвореною «гніздовою ієрархією» (Керолайн Гамфрі) [9, с. 214], ідеєю якої було створення «нової людини нового світу», а механізмом втілення ідеї -- тоталітарні практики? Не цілісний, такий що різнився за формами й методами, хронологічними періодами, проект відродження імперського під гаслами інтернаціонального? [10]. Суспільство із державною власністю на засоби виробництва й державним контролем за розподілом предметів споживання? Унікальний чи схожий на інші суспільні моделі Модерну? [11]. Цивілізація двоїстості, суміш архаїчного та модернового, примарного та реального, що включала практичне знищення людини й утопічну віру в силу людей? [12].

Коли завершується паливо для інтуїтивного розуміння радянського, а гострота дискусії для визначення вичерпується, залишається, як не дивно, гіркий присмак нестачі слів. У місці формування оптики виникає афазія. Як зазначає Сергій Ушакін, у соціальному контексті афазія цікава тим, що її не можна звести до нездатності говорити. Сутність її -- недостатності засобів вираження, неможливості знайти вірну, таку, що повністю влаштовувала, символічну форму, в якій той, хто говорить (пише) й те, що визначається, відповідали б одне одному [13, c. 765].

Афазія має різні причини й форми, однак часто призводить до словникового «регресу» [13, c. 765] -- запозичень понять радянської епохи й структури мислення радянської епохи. Завдані радянським дискурсом символічні розділи й символічна ієрархія суспільних сфер -- міжнародна сфера, економіка, політика, соціальна сфера, культура -- продовжують формувати каркас історичних досліджень радянської доби, а відтак й способи створення підручників з цього періоду. Саме тому радянський варіант марксистського мислення відтворюється у поколіннях українців, як відтворюються й способи описання української історії термінами радянського колоніального дискурсу («розвиток освіти», «культ особи», «лібералізація», «командна економіка», «продовольча програма» тощо [14]) [15, c. v-vi, viii]. Словниковим «регресом» позначається й періодизація, хронологізація підрадянської історії України, для котрої проблема темпоральної аномалії, з огляду на Голодомори та геноциди, що сталися на цій території, є очевидно проявленою, й такою, що створює неабиякий евристичний потенціал.

Неможливістю знайти вірну форму для адекватного осмислення часто-густо позначається аналіз законодавчого підґрунтя тих чи інших процесів радянського минулого. Через аналіз постанов ВР, рішень кабміну, інструктивних листів, наказів, циркулярів, ми робимо дві не усвідомлені речі. По-перше, зводячи законодавче підґрунтя для подальшого аналізу процесів, які нас цікавлять, ми формуємо каркас суцільної легітимності радянської системи й радянського права взагалі й для України зокрема, забуваючи про його «виняткову», «надзвичайну» (Карл Шміт, Джорджио Агамбен) природу. По-друге, виводячи ці каркаси, ми позначаємо радянське як беззаперечно українське та «приєднуємо» його до усталеного європейського взірця й забуваємо не тільки про колоніальну природу «радянського права», а й про екстра- чи мінівинятки, які, власне й формували радянську юридичну систему, де, за словами Агамбена, відбувалася «ізоляція “сили закону” від закону» [16, с. 63].

Афазія формується й під впливом непевності у використанні «лапок» та «втрат при перекладі». При чому, це характерне не тільки для українських, але й для західних дослідників. Так, спотворене радянською ідеологією поняття «український націоналіст» було не тільки пропагандистським кліше, й рядком у звинувачувальних вироках, які отримували як реальні борці за українську незалежність, так і випадкові люди. Чи варто використовувати лапки у історичних розвідках, в яких йдеться про дійсних націоналістів? Чи слід «боятися» цього слова, відмовлятися від нього, оскільки він є витвором радянської каральної системи? (Афазичні труднощі із лапками подекуди виникають при «експорті» мови радянського письма в історичні роботи, що стосуються не тільки людей «троцькістів»/троцькістів, «скоропадчиків»/скоропадчиків, й назв процесів та систем -- «народне господарство», «скарги трудящих», «вибори у Верховну Раду» тощо).

Специфіка радянського як «цивілізації слів» (Стівен Коткін) ніби вимагає від дослідника бути надзвичайно уважним до сенсів, контекстів, способів використання тих чи інших радянських слів, які й самі -- у процесі свого становлення, стабілізації словника -- проходили певні етапи різночитань й закріплювались у свідомості не завжди у «першому» своєму значенні. У 1921 році в органах прокуратури Донецької губернії було проведено «чистку». В інструкції з Москви зазначалось, що необхідно провести «чістку колєблющіхся елємєнтов». На нараді Донецького губкому інструкцію прочитали як необхідність «вичистити всіх, хто п'є й поводить себе розхлябано» [17, с. 42-43]. «Коливання» та «розхлябаність» -- поступово стали синонімами. У пізньорадянських школах «розхлябаність» учня була приводом для виклику батьків та/або обговорення поведінки учня на класних зборах, оскільки «розхлябаність» неусвідом- лено зчитувалась як «злочин коливання», недовіра до «лінії партії», «уклонізм». Слід підкреслити, що радянська мова виробила безліч таких ритуальних та незрозумілих без історичного контексту слів, понять та термінів [18]. Однак без правильного розкодування їхніх змістів робота із радянським минулим є неможливою.

Нестача власного словника часто веде до запозичень термінології західної оптики, термінології та висновків, однак вони самі -- внаслідок втрат при перекладі -- привносять елементи плутанини, яка ще більше поглиблює афазію. Так, корисна категорія дієздатності (agency), що її широко застосовують представники ревізіоністської школи й студій культурних істориків, з одного боку, дозволяє бачити не тільки примус, але й добровільність, не тільки покору, але й спроби протистояти у той чи інший невидимий спосіб. Однак обмеження цієї дієздатності, як правило, випадають з нашого-їхнього аналізу процесів. А цими обмеженнями було те, що Алєксандр Ектінд [19, с. 29] називає «мученим життям», котре завжди не було орієнтованим на щастя й котре могло у будь-який момент початися чи обірватися у тюрмі, таборі, при депортації, на засланні. У розумінні цього обмеження -- складні аналітичні наслідки, але й у застосуванні категорії дієздатності вони не менше складні, оскільки породжують питання про провину призвідників злочинів й провину жертв, про відповідальність мовчання й нездійсненність допомоги.

Афазія спричинена також політиками пам'яті, у тому числі й інст- рументалізацією радянського минулого як у визискуванні його травматичного, так і ностальгійного дискурсів. У першому випадку, історіє- писання стає частиною, що формує «спільноти втрат» (Євгєній Доб- ренко), у іншому -- «спільноти надбань». В обох випадках недостатність символічної форми, адекватного словникового та термінологічного підґрунтя є не завжди очевидною, але суттєвою лакуною історичних текстів. Афазія за таких обставин стає іноді й ознакою відсутньої авторської позиції.

Я не можу не погодитись із Крісом Лоренцом, Діпешем Чакрабарти, Бруно Бевернажем, Аляйдою Ассман та іншими інтелектуалами, що активно реконцептуалізують просторовий та темпоральний режими модерну й наголошують на тому, політика визнання (Чарлз Тайлор: «наша ідентичність частково формується через визнання або його відсутність, часто через невизнання інших людина або група людей можуть зазнати реальної шкоди, справжнього спотворення, особливо якщо суспільство навколо них віддзеркалює обмежене, принижене, зневажливе їх зображення». Тому «політика визнання» -- це спосіб запобігання шкоди, пригнічення, «ув'язнення когось у неправдивому, спотвореному, зменшеному способі буття» [20, с. 25]) та власне визнання «історичних ран» (Діпеш Чакрабарті [21, с. 77-87]) є сутнісною ознакою гуманітарного знання, а з тим передбачають таку концепцію часу, який має пояснювати не його векторно-спрямовний перебіг, а тривалість й навіть застиглість. Працюючи із радянським, ми маємо справу не з минулим, а з минулим, яке перебуває у теперішньому, багато у чому формуючи, тиснучи на нього й відтворюючись у дуже різних формах як інституційних, так й соціальних й поведінкових.

«Історичні рани» не тільки не дають знизитися градусу «гарячого часу», вони й не дадуть. А відтак, як зазначає Кріс Лоренц, «претензія академічної історії на об'єктивність не підлягає відновленню» й «враховуючи той факт, що катастрофи в історії двадцятого століття присутні таким чином, що вони підірвали твердження, що академічна історія може тримати «відстань» від них, академічна історія повинна замислитися над своїми власними політичними та етичними інвестиціями» [22, с. 70-71].

Метафора «історичних ран» була запропонована Діпешем Чакрабарті не на противагу поняттю «травми», а, радше, на його уточнення та більш метафоричне, однак й більш широке щодо можливостей розуміння та тлумачення.

Важливим для наративізації радянського у запропонованому концепті «історичних ран» є множина. Й це дозволяє бачити й аналізувати не тільки уніфікований травмуючий досвід, але й його відмінності та різниці, у тому числі -- масштаби, проявлення, зцілення «первинним на тяжінням» чи «ятрання». «Історичні рани» дозволяють проблематизувати не досвід, а досвіди, віддаючи належне суперечливим та дражливим проявленню винних -- не тільки інших, але й своїх та себе. «Історичні рани, -- зазначив Чакрабарті, -- не збігаються з історичними істинами, але останні є умовою їх можливості» [21, с. 77].

«Історичні рани» не є постійними утвореннями, їх присутність у досвіді та пам'яті може бути подоланою через роботу з минулим, у тому числі й через практики аналізу та описання цього минулого, його чесну й болісну історіорізацію. «Соціальний консенсус, на якому вони базуються, завжди відкритий для нових викликів, а отже в принципі може бути скасованим» [21, с. 78]. І це означає, що дискусії навколо того, чим було й є радянське будуть інструменталізуватися стільки, скільки часу потребує саме соціальний консенсус щодо них.

Й це означає, що у професійного історика обов'язково буде «співавтор», цей самий соціум, що його афазія відносно минулого є не меншою, а почасти й більшою за авторську, тому що більшою може бути «історична рана».

Інструменталізація радянського є й підґрунтям, й результатом процесу формування національного українського наративу, в якому «радянське як своє чи не своє» пропонує три ролі: переможця, що подолав зло, мученика чи борця, який йому протистояв, чи пасивної жертви, яка потерпала. В залежності від того, своїм чи чужим видається радянське, формуються моделі зла, від якого потерпали чи яке перемогли [2, с. 127]. В цьому контексті постання антиколоніального дискурсу почасти відбувається за рахунок привласнення радянського порядку роздумів.

Аналізуючи постсоціалістичні історичні наративи Східної Європи, Марія Тодорова зауважила їх схожість у цій виборці акцентів та зазначила, намагання описувати соціалістичний досвід як досвід колоніальний призвело не стільки до появи нових ідей щодо майбутнього, скільки до все більш витончених наративів віктимізації» [23, с. 1]. Й це знову повертає нас не стільки до непродуктивності колоніальної оптики, скільки до тривалості радянського у теперішньому як циклічної воронки, в якій є або афазія щодо нових ідей, або острах перед ними.

Важливо, що «історичні рани» і як концепт, і як частина політик пам'яті є зорієнтованими не тільки на національні історичні наративи. Вони визискують та потребують включення режиму видимості й визнання, а відтак не тільки історичного оприявлення, а й політичних вибачень від тих, хто заподіював насилля, ігнорував та замовчував геноциди й соціальні катастрофи. За умов «мовчання» іншої сторони замикання радянського у сьогоденні має тенденцію до його локальних та глобальних, у тому числі, й на рівні держав (держави Московії), відтворення та вторинного інфікування. Й це не може пройти само. Як зауважив Кріс Лоренц, «уявлення про те, що гаряче теперішнє само собою перетворюється у холодне минуле є бажаною моделлю часу для тих, хто хотів би залишити минуле у спокої. Зазвичай це ті, кому загрожує судовий вирок» [2, с. 125].

У випадку з наративізацією українського радянського колоніальна оптика часто постає не як продуктивний критичний дискурс, а як бажаний захисний механізм для не-визнання провини участі українців в організації режиму, його зміцненні, злочинах тощо. (Такий самий механізм не-визнанння провини за участь у злочинах окупаційного нацистського режиму був, аж до 1970-х років, характерним й для історієписання, й для способів осмислення Другої світової війни серед численної кількості мешканців Європи) [24].

Тож, мовчання «іншої сторони» -- це й українське мовчання, а це означає, що радянський досвід мав би стати й рамкою такої конструкції історичного наративу та національної пам'яті, які б допускали визнання власних злочинів й прийняття відповідальності за них, інтеграцію у майстер-наратив «себе/своїх поганих» як негативний епізод історії.

На заваді такого способу наративізації радянського, окрім інших, у тому числі й політичних, й етичних викликів, стоїть тенденція нормалізації його -- не тільки через ревізію концепції тоталітаризму, застосування концепції агентності, але й через легітимізацію й згоду із усталеною радянською хронологією, внутрішній зміст періодів якої ніби засвідчує сам процес нормалізації -- знищення катів та загарбників новими катами, часткове засудження «перегибів», «відлига» й зрештою, вписана у світові тренди споживацька революція 1960-1980-х. А з тим, як зауважив Гасан Гусейнов, «... головною проблемою залишається поглиблення соціально-історичної травми внаслідок масового розповсюдження серед “пацієнтів” неправдивих відомостей про їх хворобу» [25].

Слід зазначити нормалізація радянського в його сталінському варіанті була притаманною певній кількості західних інтелектуалів, як сучасників історичних процесів, так й істориків. Важливу думку із поясненням цього наводить у своїй роботі Ніколас Кайл Купенський, цитуючи Кірстін Баттерсбі: «Історична дистанція [і] географія [..] Заходу допомогли оформити межі того, що є -- і не є -- докорінно тривожним для цивілізації, яка сприймає власну модерність у рамках консенсусної раціональності». В результаті, зауважує Купенський, західні громадяни часто «приписують до непевного стану “немодерності” чи “домодерності” ті суспільства, які не поділяють чи не приймають європейську або американську моделі модерності» [26]. Микола Рябчук, спираючись на ідеї Колодзейчика і Шандру суголосно зазначає, «що і в “другому” і в “третьому” світі “примусова модернізація” мала спільні прикмети: і “прикладний марксизм”, тобто комунізм, і промисловий капіталізм здійснювали подібну політику швидкої індустріалізації та урбанізації, розвитку інфраструктури, боротьби з релігійними забобонами, трайбалізмом та традиційним трибом життя, що його колонізатори називали “варварським”, а комуністи -- “буржуазним”» [27, с. 46-46].

Погляд на українців як на будівників соціалізму та засліплення щодо селян, які у час цих «великих будівель» вмирали від голоду, були нормальною західною колоніальною оптикою, в межах якої «швидке перестрибування століть, стрибок з «до модерного», «варварського» українського минулого у модерну індустріальну сучасність» оцінювались як правильний шлях від «дикості». «Одним з трагічних наслідків естетичної влади Дніпрогесу, -- зауважив Купенський, -- є те, що він виявився вкрай ефективним у відсіюванні постраждалих селян, котрі як для радянських, так і для зарубіжних спостерігачів не спромоглися наздогнати темп -- а чи безглуздо опиралися руху -- у світле, просвіщенне, індустріалізоване майбутнє» [26].

Як було зауважено вище, не тільки естетична влада Дніпрогесу, але й весь поступ модернізації, пов'язаний із освітою, медициною, наукою, певним становленням соціального забезпечення, емансипацією жінок дозволяв «не тривожитись» ціною питання, у яку входило нескінченне «криве горе» (Еткінд), терор у різних його формах та геноциди, призвідниками й призвідницями, як й жертвами, були пересічні люди. Нормалізація радянського у його післясталінській ретроспективі набула й взагалі нечуваних форм, в яких відсутність фізичного терору була позначена як точка відліку самореформування радянської держави й включення її у тенденції європейського розвитку.

Між тим, післясталінське радянське для України -- через призму хрущовської відлиги -- не могло й не було сприйнятим як непримарна та незворотна конструкція, оскільки у тій темпоральній історичній аномалії, де час, за висловом Бруно Латура, має не тільки довготу, але й широту, де «календарний час розміщує події у відповідності до регульованого ряду дат, однак історичність розміщує ті ж самі події, виходячи з їх інтенсивності» [28, с. 68], саме інтенсивність подій в Україні їх кривавість за часів головування Хрущова, дає інший перебіг звичній періодизації, оскільки й в середині 1960-х років недовіра й ненависть до Хрущова залишались у пам'яті радянських (чи таких що вважали себе радянськими) українців. («Шановний тов. П. Шелест. До Вас переконливе прохання дати вказівку прибрати свинячу морду на ст. Вокзальна, хоча вона виготовлена з латуні, нехай прироблять голову невідомого солдата. Буде краще. Багато горя цей турист приніс для нашої країни, щоб тримати його на такому місці. Часто робочі проїжджаючи зупиняються і запитують, чому він до сих пір красуєтесь, адже всі знають як цей “Ленінець” тікав з Києва, а скільки залишив під Харковом у 1943 р.? До влади дорвався шляхом шантажу, а тюрми заповнив народом. Пора прибрати його морду, це буде дешевше коштувати, ніж розмови. Група працівників Метробуду» [29, ap^ 12]).

Удавана ж схожість процесів споживацької революції середини 1960-х -- середини 1980-х років створила фасад, за яким вже було сформовано внутрішній ГУЛАГ, а насилля набуло дисперсних, делегованих, однак системних й системоутворюючих форм. Токсичність підсилювалась невидимістю, інституційною й внутрішньою розчинністю репресивних практик. Фізичні тортури були більш не потрібні чи майже не потрібні, оскільки «нормальне, стабільне життя» постало в тій самій точці, в якій завершується роман Орвелла «1984» й остаточна трансформація його головного героя: «Але це було добре, усе було добре, ця боротьба скінчилася. Він здобув цю перемогу над самим собою. Він любив Старшого Брата» [30].

Інтеріоризований, осоціальнений, неочевидний, включений у повсякденний порядок терор -- тема окремого дослідження. Якщо у 1920- 1950-ті джерелом терористичних практик була влада та її «гніздова ієрархія», то у 1960-1980-ті поруч із вертикально організованими проти певних груп людей репресіями, існував потужний горизонтальний репресивний простір, джерелом якого ставали самі люди, які відтворювали й практики міжособової агресії, нехтування своєю та чужою індивідуальністю, й силову та/або символічну стигматизацію «інших». При цьому ця іншість могла бути «виявленою» у будь-який момент будь-яким соціальним інститутом, установою, групою людей. Стигматизація «інших» відбувалась у «тоталітарних середовищах» [31] -- містах, парках, школах, магазинах, їдальнях, транспорті, дворах, лікарнях тощо й мала етнічні, національні, соціальні, вікові, гендерні, професійні ознаки. З одного боку, таке, включене у горизонтальні інституції, стигматування та репресу- вання мало точковий й почасти нетривалий характер, однак з іншого, ці процеси були повсюдними й заторкали різних людей в різні моменти системно та постійно. Специфічний радянський ландшафт, за висловом Карла Шльогеля, ніби вдягнений в уніформу [32, с. 36], в якому будівлі «на емоційному рівні нагадували бараки концтабору» [33], специфічно, виразна колоніальна символічна географія, що в ній візуалізувались та називались як головні центри життя тільки Москва й Ленінград, інститут прописки, як обмеження (до 1970-х років й відсутність для селян) права на вільне пересування; стигматизація та геттоізація села, формування цивілізаційної межі між російськомовним містом та українським селом [27, с. 51-52]; шкільні лінійки як елемент військового або гулагівського вишколу; репресивний та принизливий спосіб організації торгівлі; відкритість та/або антисанітарія суспільних місць гігієни; «організований»/ режимний відпочинок; піонерські табори, радянська «Феміда» із «законами», що мали зворотну силу; система вербування у секретні співробітники КГБ; творчі спілки; радянський культурний простір -- всі ці « тоталітарні середовища» були меншим злом порівняно із катастрофами голоду та війни. Однак саме вони продовжували бути джерелом дисперсного соціального терору, в межах якого унеможливлювалось формування дискурсу прав та свобод.

Варто також зазначити, що структури та інституції пізньорадянського й люди, які в них працювали чи діяли, формували такий спосіб буття, в якому, з одного боку, чи не кожний крок -- у трудовій чи поза трудовій діяльності -- був позначений потенцією злочину. Починаючи із інструкцій з виробляння деталей чи правил техніки безпеки, котрі не виконувались внаслідок необхідності «дати план», через «приписки» й «вигадування успіхів» до участі у «чорних ринках» у якості споживача, організатора, посередника -- пізньорадянське створювало систему порушення неефективних правил, а з цим -- й масштабні поля компроматів, які, наприклад, за Андропова легко перетворились з потенціальної енергії підозри на кінетичну -- «чисток», що вони розпочались у сфері торгівлі та міліції.

Фізичні тортури були вже не потрібні й тому, що «лагідний вбивця» -- через гніздову ієрархію радянської влади -- мав на меті не знищення фізичного тіла, а стирання духовної сили. Компроміси та біографічний компромат (окуповані території, батьки з УПА, зв'язки за кордоном тощо), участь (навіть мовчазна) у облудах та підтримках «курсу партії» чи корупційних схем начальства майже не залишали жодного шансу на збереження чи постання ціннісних орієнтацій.

Як у кожному періоді катастроф -- а тут була катастрофа знецінення, спустошення та заперечення ціннісною орієнтованого буття -- деякі люди впроваджували тактики праведництва -- вчили, лікували, будували, допомагали. Однак й арешти українських інтелектуалів, правозахисників, борців за незалежність, й афганська війна, й чорнобильска катастрофа виводили практики заперечення цінності людського буття назовні, роблячи опуклою та видимою репресивну сутність радянського режиму в його позірно вегетаріанські часи.

Підсумовуючи, хочу наголосити на тому, що афазія та її наслідок -- словниковий «регрес» -- є об'єктивними частинами історичного знання, яке постає на уламках колоніальних та тоталітарних історій. Інструмен- талізація минулого -- як політична, так й етична -- є взагалі притаманною історієписанню, оскільки минуле, що створюється істориками, часто-густо постає як фактор легітимності теперішнього та майбутнього держав та націй. В цьому контексті «нормалізація» радянського є тривалою інерцією колоніального погляду на Україну як з боку західних істориків, так й з боку російських. Однак чи варта ця двічі репресивна щодо України оптика того, щоб її привласнювати?

Моя політична й етична інвестиція у наративізацію радянського полягає у тому, щоб зрозуміти й зробити опуклою ідею про знак рівняння, який слід нарешті поставити між нацистським й комуністичним (не тільки сталінським, а й післясталинським, й пізньорадянським) режимами, втілюючи для цього соціально-антропологічний підхід та впроваджуючи концепт «історичних ран», аналізуючи й травми, що були заподіяні українцям як політичній нації, й злочини (у широкому розумінні), які українці заподіювали проти себе та інших, підтримуючи й працюючи в межах колоніальних та тоталітарних стратегій радянського простору.



Джерела та література

1. Bevernage B. History, Memory, and State-Sponsored Violence. Time and Justice. -- New York; Abingdon: Routledge, 2011. -- 250 р.

2. Ассман А. Распалась связь времен? Взлет и падение темпорального режима Модерна. -- Новое литературное обозрение; Москва; 2017. -- С. 125 (тут в документі doc.). -- [Електронний ресурс] -- Режим доступу: https://klex.ru/pd2

3. Ностальгія за СРСР та ставлення до окремих постатей. -- Опитування «Групи Рейтинг» [Електронний ресурс] -- Режим доступу: http://ratinggroup.ua/research/ukraine/nostalgiya_po_sssr_i_otnoshenie_k_otdelnym_lichnostyam.html; Згідно з даними дослідження Центру Разумкова 2017 року «27% опитаних в Україні вважають себе громадянами колишнього СРСР. Громадянами колишнього СРСР найчастіше себе вважають жителі Півдня (48%) і Сходу (41%)»// Основні засади та шляхи формування спільної ідентичності громадян України. -- Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу 12 квітня 2017 р. -- К., 2017. -- С. 7. -- http://razumkov.org.ua/images/ Material_Conference/2017_04_12_ident/2017-Identi-3.pdf.

4. Закон України «Про засудження комуністичного та націоналсоціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», від 09.04.2015, № 317-19 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіційний веб-портал -- Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/317-19 -- 23.01.2017; Закон України «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті», № 314-19, від 09.04.2015 [Електронний рессурс] // Верховна Рада України: офіційний вебпортал -- Режим доступу: http://zakon5.rada.gov. ua/laws/show/314-19 -- 20.01.2016; Закон України «Про увічнення Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», від 09.04.2015, № 315-19 [Електронний рессурс] // Верховна Рада України: офіційний веб-портал -- Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/31519 -- 13.01.2017; Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», від 09.04.2015, № 31619 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіційний вебпортал -- Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/31619 -- 11.03.2017.

5. Термін «прихований навчальний план» був вперше запропонований американським соціологом Филипом Джексоном у 1968 році (Jackson Philip W. Life in classrooms. New York: Holt, Rinehart and Winston, Inc., 1968). «Аналізуючи інституційну освіту, Джексон виділив в ній дві складові частини: «формальний навчальний план» (formal curriculum), з відкрито маніфестованими цілями та цінностями, й «прихований навчальний план» (hidden curriculum) -- ті цінності, диспозиції, норми, аттітюди і навички, які вивчаються незалежно від теми уроку чи предмету, наприклад, як виживати у бійках, як формується влада у колективі, як заслужити увагу однолітків та вчителів тощо. Прихований порядок денний у навчальному процесі проявляється через систему організації навчання, дисциплінарні практики, організацію простору, вибір предметів, через змістовне наповнення підручників й акценти, що розставлені у тих чи інших темах. Він проявляється також у складних процесах взаємодії учнів, вчителя, керівництва. Згідно із поглядами представників школи структурно-функціонального аналізу, «героями прихованого» виступають не тільки очевидні «можна та не можна» й «що так як вчити», але й власне «класовий порядок, політичні інтереси тих, хто домінує і тих, хто підкорюється, власне динаміка полів освіти та культури», а з тим кожна зміна у соціальному порядку чи педагогічній практиці -- лише вторинний симптом перебудови мережі владних позицій у межах соціальної тотальності» ( Ридингс Б. Университет в руинах / пер. с англ. А.М. Корбута. Минск: БГУ, 2009. -- С. 184).

6. Пахльовська, О. Є.-Я. Мова влади і влада мови в пострадянському Задзеркаллі /

7. Оксана Пахльовська // Той, хто відродив Могилянку : зб. до 60-ліття В'ячеслава Брю- ховецького / [упоряд.: В. Моренець, В. Панченко, Т. Ярошенко]. -- К.: [Києво-Могилянська академія], 2007. -- С. 312-333.

8. Огляд історіографії дискусійного простору: Uhl ^.«Oppressed and Brainwashed Soviet Subject» or «Prisoners of the Soviet Self»? Recent Conceptions of Soviet Subjectivity/ Katharina Uhl // Bylye Gody. -- 2013. -- № 28 (2). -- P. 4-10.

9. Кульчицький С. Початок поглинення суспільства державою-комуною (19171928) // Відносини держави, суспільства і особи під час створення радянського ладу в Україні (1917-1938 рр.). Колективна монографія. Том 1. Відповідальний редактор В. Смолій. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2013. -- С. 10-98.

10. Цит. за: Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. -- М.: Новое литературное обозрение, 2014. -- С. 214.

11. Матїіп T. ТЪе Mfirmative Ariion Empire: Ntions snd ^Lomlrim in the Soviet Union, 1923-1939 / Terry Martin. -- Ithaca, 2001. -- 496 p.; Brandenberger D. NаtionаI Bolshevism: Stаlinist Mаss Culture snd the Formаtion of Modеrn Russian Nаtionаl ИєпШу, 1931-1956 / David Brandenberger. -- Cambridge, МА, 2002. -- 378 p.

12. Kotkin S. Magnetic Mountain: Stalinism as Civilization. -- Berkeley, 1995. -- 639 p.; Fitzpatrick Sh. Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s. - Oxford: University Press, USA, 2000. -- 312 p.; Fitzpatrick Sh. Tear Off the Masks! Identity and Imposture in Twentieth-Century Russia. -- Princeton University Press, 2005. -- 332 p.

13. Halfin I. From Darkness to Light: Class, Consciousness, and Salvation in Revolutionary Russia. -- Pittsburgh, 2000. -- 368 p.; Halfin I. Terror in my soul: Communist autobiographies on trial / Igal Halfin. -- Cambridge, MA: Harvard University Press, 2003. -- 366 p.; Hellbeck J. Revolution on My mind: Writing a Diary under Stalin. -- Cambridge, Mass. 2006. -- 436 p.

14. Ушакин С. Бывшее в употреблении: постсоветское состояние как форма афазии // Новое литературное обозрение. -- 2009. -- № 100. -- С. 760-792.

15. Навчальні програми для 10-11 класів // Міністерство освіти і науки України. -- 2016. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: https://mon.gov.ua/ua/osvita/zagalna-serednya-osvita/navchalni-programi/navchalni-programi-dlya- 10-11-klasiv

16. Як працюють з радянським минулим історики, які не мали або подолали словникового «регресу», а відтак мали чи вибудували дистанцію й адекватні авторській позиції терміни та поняття. Так, наприклад, канадський історик Марк Сандл у книзі «Коротка історія радянського соціалізму» виділяє чотири проблемні періоди, розгортаючи зміст кожного з них: походження радянського соціалізму, постання радянської моделі: від революції до непу; ортодокси у владі: від Сталіна до Брежнєва; загибель наукового соціалізму (Sandle M.A. Short History of Soviet Socialism. -- London, UCL Press, 1999. -- P. V-VI); німецько-австралійський історик Марк Едел у своїй книзі «Радянський Союз: коротка історія» виділяє наступні смислові частини: перший період насильства (1904-1923), міжвоєнний період (1921-1928), другий період насильства (1928-1949), від війни до добробуту (1944-1985), незадоволення імперією (1985-1991) (Edele M. The Soviet Union: A Short History. -- NJ: Willey Blackwell, 2019. -- P. viii).

17. Агамбен Д. Homo sacer. Чрезвычайное положение. -- М., 2011. -- 148 с.

18. Стяжкіна О. Людина в радянські провінції: освоєння (від)мови. -- Донецьк, 2013. -- 295 с.

19. Земцов И. Советский политический язык. -- Лондон, 1985. -- 432 с.; Мокиенко В.М., Никитина Т.Г. Толковый словарь совдепии. -- СПб.: Фолио-пресс. 1998.

— 704 с.; Купина ^.Тоталитарный язык. Словарь и речевые реакции. -- Екатеринбур, Пермь. 1995. -- 144 с.; Ренчка І.Є. Ідеологізація та деідеологізація лексем у словниках української мови ХХ -- початку ХХ1 століть. -- Дис. на здобуття наук. ступ. канд. філ. наук. 10.02.01 -- українська мова. -- Київ, 2017. -- 231 с.

20. Иtkind, Aleksandr. Warped mourning : stories of the undead in the land of the unburied. -- Stanford University Press, 2013. -- 326 p.

21. Taylor Ch. The Politics of Recognition / Charles Taylor // In Amy Gutman (ed.), Multiculturalism: Examining the Politics of Recognition. -- Princeton, NJ: Princeton University Press, 1994. -- Р. 25-73.

22. Chakrabarty D. History and the Politics of Recognition/ Dipesh Chakrabarty // In Keith Jenkins, Sue Morgan (Ed.). Manifestos for History. London; New York: Routledge, 2007. -- P. 77-87.

23. Lorenz Ch. Unstuck in Time, or The Sudden Presence of the Past / Chris Lorenz // In Karin Tilmans, Frank van Vree, Jay Winter (ed.). Performing the Past, Memory, History and Identity in Modern Europe. -- Amsterdam: Amsterdam UP, 2010. -- P. 67-104.

24. Post-Communist Nostalgia / Todorova M., Gille Z. (Eds.). -- New York, Berghahn Books, 2012. -- 310 p.

25. Детальніше про це: The Politics of Retribution in Europe: World War II and Its Aftermath / Deak Istvan, Jan T. Gross and Tony Judt (eds.). -- Princeton: Princeton University Press, 2000. -- 368 p.

26. Гусейнов Г. Язык и травма освобождения / Гасан Гусейнов // Новое литературное оборзение. -- 2008. -- № 94. [Електронний ресур^. -- Режим доступу: https://magazines.gorky.media/nlo/2008/6/yazyk-i-travma-osvobozhdeniya.html.

27. Купенський Н.К. Мова заперечення Голодомору: сліпота, гіпноз, одержимість, фетиш / Ніколас Кайл Купенський // Україна модерна -- 08.02.2019. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://uamoderna.com/md/kupensky-holodomor.

28. Рябчук М. Відміни колоніалізму. Про застосовність методології постколоніаль- них студій до вивчення посткомуністичних трансформацій у Східній Європі / Микола Рябчук // Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. -- 2013. -- № 2. -- С. 41-58.

29. Latour B. We Have Never Been Modern / Bruno Latour. Translated by Catherine Porter. -- Harvard University Press Cambridge, Massachusetts, 1993. -- 168 p.

30. Письма и заявления трудящихся и материалы к ним. Без подписи / январь -- декабрь 1965 // ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 41, спр. 300. -- Арк. 12.

31. Орвелл Дж. 1984. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: https://read- online.in.ua/read/b_1984/119

32. Раппапорт А. К эстетике тоталитарных сред / Александр Раппапорт // Декоративное искусство СССР, 1988. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://papardes.blogspot.com/2009/10/blog-post_20.html.

33. Шльогель К. Археологія комунізму / Карл Шльогель. -- К.: Дух і літера, 2018. -- 120 с.

34. Вислів письменника Сєргєя Лєбєдєва. Цит за: Шльогель К. Вказ. праця. -- С. 37.



References

1. Bevernage, Berber (2011). History, Memory, and State-Sponsored Violence. Time and Justice. New York; Abingdon: Routledge. -- 250 р.

2. Assman, Aleida (2017). Raspalas' sviaz' vremion? Vzliot i padeniie temporal'nogo rezhima Moderna. Moskva: Novoe literaturnoie obozreniie. Retrieved April 13, 2017, from: https://klex.ru/pd2 [in Russian].

3. Nostal'giiaa za SRSR ta stavlennia do okremyh postatei (2016). Opytuvannia grupy “Reityng”. Retrieved May 14, 2019, from: http://ratinggroup.ua/research/ukraine/nostalgiya_po_sssr_i_otnoshenie_k_otdelnym_lichnostyam.html [in Ukrainian]; Osnovni zasady ta shliakhy formuvannia spil'noi identychnosti gromadian Ukrainy (2017). Informaciino- analitychni materialy do Kruglogo stolu 12 kvitnia 2017 roku. Retrieved June 12, 2019, from -- http://razumkov.org.ua/images/Material_Conference/2017_04_12_ident/2017-Identi-3.pdf [in Ukranian].

4. Zakon Ukrainy «Pro zasudzhennia komunistchnogo ta national-sotsialistychnogo (natsysts'kogo) totalitarnukh rezhymiv v Ukraina ta zaboronu iikhnioii symvoliky” vid April, 9, 2015. № 317-19. Verkhovna Raga Ukrainy: ofitsiinyi web-portal. Retrieved June 12, 2019, from: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/317-19; Zakon Ukrainy “Pro pravovyi status ta vshanuvannia pam'iati bortsiv za nezalezhnist' Ukrainy u XX stolitti. № 314-19, vid April, 9, 2015. Verkhovna Raga Ukrainy: ofitsiinyi web-portal. Retrieved June 12, 2019, from: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/314-19; Zakon Ukrainy “Pro uvichnennia Pereomogy nad natsyzmom u Drugii svitovii viini 1939-1945 rokiv” 315-19, vid April, 9, 2015. Verkhovna Raga Ukrainy: ofitsiinyi web-portal. Retrieved June 12, 2019, from http://zakon5. rada.gov.ua/laws/show/315-19; Zakon Ukrainy “Pro dustup do arkhiviv represyvnykh organiv komunistychnogo totalitarnogo rezhymu 1917-1991” 316-19, vid April 9, 2015. Verkhovna Raga Ukrainy: ofitsiinyi web-portal. Retrieved June 12, 2019, from: http://zakon3.rada. gov.ua/laws/show/316-19. [in Ukranian].

5. Jackson, Philip W (1968). Life in classrooms. New York: Holt, Rinehart and Winston, Inc.; Ridings, Bill (2009). Universitet v ruinakh. Perevod s angl. A.V. Korbut. Minsk:BGU [in Russian].

6. Pakhliovs'ka, Oksana (2009). Mova vlady i vlada movy v posradians'komu Zadzerkalli. In: Toi, khto vidrodyv Mogylianku: zb. do 60-littia V'iacheslava Briukho- vets'kogo, Kyiv: Kyievo-Mogylians'ka academia, 312-333. [in Ukranian].

7. Uhl, Katharina (2013). «Oppressed and Brainwashed Soviet Subject» or «Prisoners of the Soviet Self»? Recent Conceptions of Soviet Subjectivity. Bylye Gody, 28 (2), 4-10. Retrieved June, 12, 2019, from: http://bg.sutr. ru/journals_n/1374765473.pdf.

8. Kul'chyts'kyi, Stanislav(2013). Pochatokpoglynannia suspil'stva derzhavo-komunoiu (1917-1928). In Valerii Smolii (vidp.red.) Vidnosyny derzhavy, suspil'stva i osoby pid chaas stvorennia radians'kogo ladu v Ukraini (1917-1928). Kyiv: Instytut istorii NAN Ukrainy. Vol. 1, 10-98. [in Ukrainian].

9. Quote by : Yurchak, Aleksei (2014). “Eto bylo navsegda, poka ne konchilos'”. Poslednee sovetskoe pokolenie. Moskva: Novoie literaturnoie obozrenie, 214. [in Russian].

10. Martin, Terry (2001). The Дffirmative Aetion Empire: Nаtions аnd Nаtionаlism in the Soviet Union, 1923-1939. Ithaca and London, Cornwell University Press; Brandenberger, David (2002). NаtionаI Bolshevism : Stаlinist Mаss Culture аnd the Formаtion of Modern Russian Nаtionаl ldentity, 1931-1956. Cambridge, MA.

11. Kotkin, Steven (1995). Magnetic Mountain: Stalinism as Civilization. Berkeley; Fitzpatrick, Sheila (2002). Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s. Oxford: University Press, USA; Fitzpatrick, Sheila (2005). Tear Off the Masks!Identity and Imposture in Twentieth-Century Russia. Princeton University Press.

12. Halfin, Igal (2000). From Darkness to Light: Class, Consciousness, and Salvation in Revolutionary Russia. Pittsburgh; Halfin, Igal (2003). Terror in my soul: Communist autobiographies on trial/ Cambridge, MA: Harvard University Press; Hellbeck, Johann (2006). Revolution on My mind: Writing a Diary under Stalin. Cambridge, Mass.

13. Oushakin, Sergey (2009). Byvshee v upotreblenii: postsovetskoie sostoianie kak forma aphasii. Novoe literaturnoe obozrenie. 100, 760-792. [in Russian].

14. Navchalni programy dlia 10-11 klasiv (2016). Ministerstvo osvity i nauky Ukrainy. Retrieved July 1, 2019, from: https://mon.gov.ua/ua/osvita/zagalna-serednya-osvita/navchalni-programi/navchalni-programi-dlya-10-11-klasiv [in Ukrainian].

15. Sandle, Mark(1999). A Short History of Soviet Socialism. London, UCL Press, vi-vii; Edele, Mark (2019). The Soviet Union: A Short History. NJ: Willey Blackwell, viii

16. Agamben, Dzhordzhio (2011). Homo sacer. Chrezvychainoe polozhenie. Moskva. [in Russian].

17. Stiazhkina, Olena (2013). Liudyna v radians'kii provintsii: osvoiennia (vid)movy. Donetsk. [in Ukrainian].

18. Zemtsov, Illia (1985). Sovetskii politicheckii iazyk. London. [in Russian]; Mokienko, V.M., Nikitina T.G. (1998). Tolkovyi slovar' sovdepii. Sankt-Petersburg, Folio-press. [in Russian]; Kupina, Irina (1995). Totalitarnyi iazyk. Slovar' i rechevye reaktsii. Yekaterinburg- Per'm. [in Russian]; Renchka, Iryna (2017). Ideologizatsia ta deideologizatsia leksem u slovnykakh ukrains'skoii movy XX -- pochatku XX 1 stolitt'. Duserttsiia na zdobuttia naukovogo stupenia kandydata filologichnukh nauk. Kyiv [in Ukranian].

19. Иtkind, Aleksandr(2013). Warped mourning : stories of the undead in the land of the unburied. Stanford University Press.

20. Taylor, Charles (1994).The Politics of Recognition. In Amy Gutman (ed.). Multiculturalism: Examining the Politics of Recognition. Princeton, NJ: Princeton University Press, 25-73.

21. Chakrabarty, Dipesh (2007). History and the Politics of Recognition. In Keith Jenkins, Sue Morgan (eds.). Manifestos_ for History. London; New York: Routledge, 77-87.

22. Lorenz, Chris (2010). Unstuck in Time, or The Sudden Presence of the Past. In Karin Tilmans, Frank van Vree, Jay Winter (eds.). Performing the Past, Memory, History and Identity in Modern Europe. Amsterdam: Amsterdam UP, 67-104.

23. Todorova M., Gille Z. (Eds.)(2012). Post-Communist Nostalgia. New York, Berghahn Books.

24. The Politics of Retribution in Europe: World War II and Its Aftermath(2010). Deak Istvan, Jan T. Gross and Tony Judt (eds.). Princeton: Princeton University Press.

25. Guseinov, Gasan (2008). Iazyk i travma osvobozhdenia. Novoie literaturnoie obozrenie. 94. Retrieved June 10, 2019, from // https://magazines.gorky.media/nlo/2008/6/ yazyk-i-travma-osvobozhdeniya.html [in Russian].

26. Kupens'kyi, Nikolas Kail (2019). Mova zaperechennia Golodomoru: slipota, hipnoz, oderzhymist', fetish. Ukraina moderna. Retrieved May 12, 2019, from: http://uamoderna. com/md/kupensky-holodomor [in Ukrainian].

27. Riabchuk, Mykola (2013). Vidminy kolonilismy. Pro zastosovanist' metodologii kolonial'nykh studii do vyvchennia postkomunistychnykh transformatsii u Skhidnii Yeuropi. Naukovi zapysky IPiEND im. I.F. Kurasa. 2, 41-58. [in Ukrainian].

28. Latour, Brino(1993). We Have Never Been Modern/ translated by Catherine Porter. Harvard University Press Cambridge, Massachusetts.

29. Pis'ma i zaiavlenia trudiashikhsia i materialy k nim. Bez podpisi. Yanvar'-dekabr' 1965// Tsentral'nyi derzhvnyi arkhiv gromads'kukh ob'iednann' Ukrainy. F.1, op.41, spr. 300. [in Russian, in Ukrainian].

30. Orwell, Dzhordzh. 1984. Retrived March 23, 2019, from: https://read-online. in.ua/read/b_1984/119 [in Ukrainian].

31. Rappaport, Aleksandr (1988). K estetike totalitarnykh sred. Dekorativnoie iskusstvo SSSR. Retrieved April 2, 2018, from: http://papardes.blogspot.com/2009/10/blog-post_20.html [in Russian].

32. Shliogel', Karl(2014). Arkheologiia komunismu. Pereklad z nimetskoi Ivanny Vytrykush. Kyiv: Dukh i Litera, 120 s.[in Ukrainian].

33. Vysliv pys'mennyka Sergeia Lebeleva. Quote by: Shliogel', Karl(2014). Arkheologiia komunismu. Pereklad z nimetskoi Ivanny Vytrykush. Kyiv: Dukh i Litera, 120 s. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru

...