Штрихи до соціально-культурної стратифікації південно-східних територій України (кінець 1950-х — початок 1960-х років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Штрихи до соціально-культурної стратифікації південно-східних територій України (кінець 1950-х -- початок 1960-х років)

Швидкий Василь (м. Київ)

Кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

відділу історії України другої половини ХХ ст.

Інституту історії України НАН України

Текстовий виклад містить у собі різноманітні тематичні напрямки, які означують культурні та соціальні особливості життєдіяльності південно- східних територій України в кінці 1950-х -- на початку 1960-х років. Особлива ж увага автора зосереджується на донбаських територіях. Стаття носить синтетичних характер наповнення фактографічним, узагальнюючим та виснов- ковим матеріалами. Автор досліджує тему з перевагою історико-антро- пологічного методу.

Ключові слова: соціальнокультурна стратифікація, молодіжна культура, мова, Донбас, соціальноупосліджені, роми.

Strokes to the socio-cultural stratification of the south-eastern territory of Ukraine (late 1950s -- early 1960s)

Shwydky Wasyl (Kyiv)

Candidate of Historical Sciences (PhD in History), Senior Researcher Fellow,

Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine,

History of Ukraine in the second half of the XXth century Department

The textual presentation contains a variety of thematic areas that characterize the cultural and social features of life in the southeastern territories of Ukraine in the late 1950s -- early 1960s. The author's special attention is focused on the Donbas territories. The article is synthetic in its content with factual, generalizing and concluding materials. The author explores the topic with the advantage of the historical and anthropological method.

Summing up, the southeastern territories of Ukraine, due to restorative needs, migration processes, cultural construction of new established traditions, differed from other, more established territories in these issues. However, it was these features that made them viable, dynamic, ready for change and new socio-economic and cultural perspectives.

Key words: socio-cultural stratification, youth culture, language, Donbass, socially- affected, Roma.

Штрихи к социально-культурной стратификации юго-восточных территорий Украины (конец 1950-х -- начало 1960-х годов)

Швыдкый Василий (г. Киев)

Кандидат исторических наук, старший научный сотрудник отдела истории Украины второй половины ХХ в.

Института истории Украины НАН Украины

Текстовое изложение включает в себя разнообразные тематические направления, обозначающие культурные и социальные особенности жизнедеятельности юго-восточных территорий Украины в конце 1950-х -- начале 1960-х годов. Особое же внимание автора сосредоточено на донбасских территориях. Статья носит синтетических характер наполнения фактографическим, обобщающим и итоговым материалами. Автор исследует тему с преобладанием исторически антропологического метода.

Ключевые слова: социально-культурная стратификация, молодежная культура, язык, Донбасс, социально-униженные, цыгане.

Мода для молоді. Тут ітиметься про молодь та моду неформального штибу, так би мовити, з маргінесів радянської молодіжної культури. Отже, молодь більшості крупних українських міст і їх приміських територій у кінці 1950-х -- на початку 1960-х років вже мала безпосередні стики з неформалами-стилягами, культура яких поступово, але все ж безповоротно проникала в радянські реалії. Навіть в умовах тотального ідеологічного пресингу молодь все ж мала своє ставлення до всього цього. Так, формальні комсомольські вожаки і їхні адепти звісно не допускали присутності такої культури у своїх лавах, сміливців-від- ступників чекав не лише суворий товариський осуд, такі прояви виносилися на публічне обговорення, і як вирок -- на одноголосне засудження. Воно могло матеріалізуватися навіть виключенням із комсомолу, що автоматично приводило до маргінелізації такого постраждалого. Проте поза такого формально-ідеологічного позерства частина непокірної молоді вчиняла по-своєму. Попри усталені радянські норми щодо моди та поведінки молодь завжди бажала стильно виглядати і бути поміченою через свою зовнішню іншість. Адже це було своєрідний маркером викличності й успішності. Таку картинку ми можемо побачити переглядаючи однойменний фільм Валєрія Тодоровського «Стиляги» (РФ, 2008), який блискуче проілюстрував усі перипетії існування цієї молодіжної культури в радянських реаліях 1950-х років. Проте як констатація загрози від присутності такої культури в молодіжному середовищі тогочасного Союзу було зображено ще у 1962 році, коли радянський кінематограф поширив прокатом фільм режисерки Тетяни Лукашевич «Хід конем», у ньому якраз досить драматично увиразнилася доля такого адепта-невдахи.

Особливого впливу, такого собі антропологічного відтінку на поширенню означеної субкультури надавали і природні, непереборні людські вади. Підсилені заздрістю вони, поширювали навіть її малозначущі прояви. Кому батьківські статки і можливості дозволяли бути стильним, той, правда, маючи певну сміливість для такої публічності, одягався й поводився відповідно. А більшість, яка не мала таких можливостей одностайно засуджувала цих відщепенців. Але були й такі, що займали таку собі серединну позицію: через брак коштів та можливостей вони намагалися пристосуватися до новомодних течій замовляючи такі одежини у приватних (бо ті були більш обізнаними з новітніми модними викликами) кравчинь, та, втираючись у відповідні тусовки, знаходили знайомствам з неформалами. Сумарно це організовувало їм своєрідний пропуск і до стиляжних компаній.

Попри існуючу заідеологізовану зашореність, радянські реалії все ж зазнавали ворожого тиску, відчували на собі деякі вкраплення «вестер- нізації». Ця новомодна хвиля була викликана, зокрема і наслідками від проведення в Москві деяких міжнародних заходів: 28 серпня -- 10 липня 1957 р. відбувся VI Всесвітній фестиваль молоді і студентів, гостями якого стали 34 тис. осіб із 131 країни світу, а також Американська національна виставка в парку Сокольнікі (відкрилася 24 липня 1959 р.). Але щодо стиляжної культури в одязі, то найсуттєвішим подразником- підтримувачем став показ французьких моделей у сукнях від модного дому Крістіана Діода, коли в Москву приїхав Ів Сен Лоран із показом його весняно-літньої колекції. Вражають світлини спотворених від цього стику облич радянських громадян, які увіковічив Говарда Сочурека (Howard Sochurek)), зокрема і в московському «ГУМі» в кінці червня 1959 року [1]. Шмотки, із-за кордону, журнали з демонстраціями модних трендів -- це лише дотик, а ось перегляд колекції Діора стало нав'язливою спонукою до реального втілення таких потаємних задумів. Ідеологію у все це вкладали лише партспецслужби, а для стиляг це було всього-на-всього виразом свого «я», своєї просунутості, для деяких -- іншості, решті -- можливостей, за умови толерантності батьків.

Звісно, перш за все, модність була відчутною в Москві та столицях союзних республік в межах європейської частини СРСР. Поступові, але безповоротні стики жителів крупних міст України з подібними демонстраціями «переваг західного життя» формували закриті протестні на-строї в середині соціуму. Зокрема, молодь почала формувати закриті компанії шанувальників західної культури (вони почали збиратися «на хатах», називали один одного «чувак», «чувіха»), намагалися в своєму колі культивувати деякі елементи «того» життя (одяг, музика, манера поведінки, звучні американські прізвиська тощо). Найдемонстративніше це оприлюднювалося у стрижці, одязі молодої людини, зокрема: носіння штанів-«дудочок», взуття на рифленій світлій підошві-«манці» (у Львові таке взуття називали «румунками») [2, с. 99], яскравому декорі тканини для сорочок, спідниць чи суконь, тканини з нейлону тощо [3, с. 89-90]. Проте таку «фірму'» могли собі дозволити лише діти партійної номенклатури чи їхнє оточення. стратифікація територія україна

Щодо територіальної поширеності, то у заявлених мною географічних межах спробую виокремити особливості поширеності стиляжної культури у трьох культурних локаціях. Отже, на мою думку, (1) соціально- культурне різноманіття портової Одеси, зі своєю багатою, різноплановою, а головне толерантною культурою, а надто з можливостями через моряків торгового та риболовного флотів одягати місцевих модників у новітні одежини лише збагачувалося, радо приймаючи новітні забаганки через можливості їхнього постійного наповнення. (2) Соціально-культурна невлаштованість, а від того відкритість культури Донбасу сприяло всотуванню цієї субкультури в культурний простір цих східноукраїнських територій і, врешті, також його збагаченню й урізноманітненню. (3) Натомість, існування стиляжної культури в уже усталеному львівському просторі, який вирізнявся своєю патріархальність й релігійністю, передрікало їх співіснування на постійний конфлікт. Цим вдало користувалися місцеві ідеологи, беручи на озброєння тезу про віковічну чистоту й стійкість західноукраїнських культурних теренів від західних пропагандистських вкидів [4; 5].

Але ця культура поступово здобувала своїх прихильників, а для затятого, але пересічного шанувальника-споживача такі новомодні тенденції могли досягатися і через поширення практики індивідуального шиття. В крупніших населених пунктах можна було знайти добру кравчиню, яка на замовлення виготовляла одежу на будь-який смак. Донбаські реалії і тут вносили корективи: серед селищних відбудовниць не рідко були справжні швацькі майстрині, які у вільний після роботи час навіть в гуртожитках організовували такі собі ательє. А при добрій славі вони поли-шали основну роботу і починали обслуговувати також місцевих функціонерів та їхніх дружин, врешті перекваліфіковувалися у кравчинь. І ще один «модний» донбаський нюанс: якщо в інших частинах України саме через зависокі ціни на нові вироби жіноцтво вдавалося до перелицювання (застарілу чи непідходящу за розміром одежу перешивали під нового власника), то тут дівчата перелицювували ще привезену з батьківщини, збережену роками, зазвичай материнську одежину. Задля економії коштів, не рідкістю було й самостійне освоєння жіноцтвом закрійницької та швацької справ. При сільських клубах та робітничих будинках культури діяли відповідні вечірні гуртки та навчальні курси. На мою думку [3, с. 92], аби моду цієї епохи можна було б виразити у чомусь монументальному, то це була б скульптурна група, яка зображала молодого чепуруна з пишним «коком» , вузькою краваткою, у штанях-«дудочках», на рифлених підборах-«манці» в обнімку з амністованим зеком у ватнику, взутому із закоченими халявами кирзових чоботях.

Якось під час ситуативної дискусії моя колежанка, науковиця Наталя Хоменко виказала твердження, що поштовхом для омоднення вбрання пересічних містечкових жителів були закордонні фільми. Тобто, споглядання екранних героїв могло стати поштовхом до мавпування в радянських містечкових реаліях новомодних тенденцій. На мою думку, це могло бути, але не першочерговим приводом. Адже той, кінематографічний світ був для глядача чимось потойбічним, він був десь, і не торкався прозаїчних оточуючих життєвих обставин. Через це після перегляду глядачі лише в подумах виносили якісь враження, настанови, тощо. Але всі вони не слугували миттєвим поштовхом до змін у повсякденному житті. Маю на це приклад і з особистого життя. Багаторазове споглядання захопливих звенигородських хлопчаків на витівки та вбрання кіношних молодиків -- героїв із французьких та італійських фільмів не призводили до змін нашому вбранні. Незважаючи на те, як вражаюче виглядали герої П'єра Рішара та Адріано Челентано у новомодних шта- нях-кльошах, ніхто з нас не наважувався примірити такий прикид. За нашим сприйняттям це могло відбуватися лише в тому, екранному житті і пригодах відомих акторів-кумирів.

А от реальним поштовхом до оновлення мого куцого гардеробу стала поява шкільного товариша Андрія Хижняка одягненого в таких моднячих штанях-кльошах на якомусь зі шкільних вечорів, що викликало не дуже приховане занепокоєння нашої класної керівниці Віри Харенко. Йому було мабуть найлегше зрушити існуючі стереотипи щодо святкового вбрання -- його старша сестра працювала на середземноморських круїзних лайнерах і при нагоді зробила такий бомбовий подарунок. Так от саме через реальне існування в моєму повсякденні такого модного втручання і стало справжнім поштовхом до того, що не лише я, а і дехто з інших друзів замовили у місцевому ательє такі ж штани-кльош.

Повертаючись до Наталчиної тези-переконання можу лише підсумувати: по-перше, так, новомодні тенденції у вбрання кіношних героїв і героїнь дійсно впливали на нас глядачів. Але лише в тому, що все це сформовувало післяпереглядний настрій, який через зароджену крихту заздрості міг оприявитися лише у вербальному запиті. Тобто, все це могло бути лише подразником для зацікавленості, а не реальною спонукою для готовності вбиратися у такі одежі. А по-друге, така історія могла розгортатися лише в невеличких районних містечках, наприклад, в Наталчиному Ставищі чи моїй Звенигородці. Такі ж міста із південного сходу також підпадають під ці ознаки, адже вони завжди залишалися суто українськими, з притаманним у їхньому житті побутовим консерватизмом. Що ж стосується більших, обласних міст чи взагалі республіканської столиці, то у кожному випадку була своя неповторна модна історія.

І ще уточнення -- мені йдеться не про стиляг (бо найпершою їхньою ознакою є існування певної групи, частіше закритої, зі своїми правилами моралі та поведінки, а їхні корпоративні цінності виходили за межі модної вибраності, і включали також музику, зачіски, сленг тощо; у гео-графічних межах мого дослідження вони могли концентруватися найперше у портових містах південного сходу (напр., у Одесі, Миколаєві, Херсоні, Севастополі чи Керчі) чи заможних промислових центрах (напр., у Донецьку)), а про модників, яких пересічні громадяни могли спо-глядати, наприклад, на містечкових дискотеках, і їхнє існування було скоріше ситуативним, чим сталим, а поведінка нічим (окрім, можливо миттєвого відчуття гордості) не відрізнялася від оточуючих.

Соцкультпобут. Щодо матеріального забезпечення Донбасу, то навіть усні свідчення сучасників однозначно увиразнюють значні ресурси, які виділялися для його жителів. Для висвітлення ситуації, я б тут запропонував такий термін як «упокорення достатком» (на противагу терміну Марини Мухіної «упокорення голодом», який первинно означував упокорення українського села засобами Голодомору) [19]. Йдеться про те, що радянська репресивна система напрацювала чимало засобів утримання під контролем, у покорі значної кількості громадян, які перебували постійно чи тимчасово на конкретно окреслених територіях (у нашому випадку -- на Донбасі). Так от, організація владою елементів «достатку» сприяла піднесенню настрою працівників, відчуття своєї забезпеченості, навіть зверхності стосовно інших громадян республіки (адже у своїх попередніх мікросоціумах переселенці не мали таких елементів турботи і з гордістю вихвалялися при зустрічах з рідними про пережиті блага радянської побутової цивілізації (як-от, наявність гарячої води чи ранніх овочів!)). Відповідно, для місцевих керівників найважливішим було забезпечення елементарних побутових, санітарних та культурних зручносте. Усе направлялося не лише для задоволення потреб працівників -- таким чином влада могла контролювати увесь час їхнього перебування у виробничому й побутовому колективах, розуміти їхні проблеми, відчувати настрої. Столови та буфети, пральні (чи хоча б -- обладнані місця для цього), парикмахерські, лазні, фельдшерські пункти та інші «блага» -- усе це упокорювало радянського працівника. Однією із складових проблеми було забезпечення робітників товарами ширвжитку (на той час найбільш затребуваними були предмети особистої гігієни та тканина). Але навіть ці примітивні блага сприймалися з піднесенням, адже переважна маса прибулих раніше не мала і таких матеріальних вигод. Відтак, місцеві владники сподівалися, що працюючі із вдячністю сприймуть такий прояв турботи влади, і з натхненням виконуватимуть усі її виробничі забаганки (зазвичай, перекроювання виробничих планів у бік збільшення та дострокові звіти про їх виконання до чергових «червоних» річниць), а головне -- не будуть демонструвати непокору чи незгоду. Звісно, більшість працюючих з приємність споживала такі блага, але це не зобов'язувало їх до повної покори. Низька самокультура робітників проявлялася стихійними побутовими правопорушеннями при найменших промахах в роботі «соцкультбыта». Так, міліціянти констатували, що робітники з гуртожитків облбудтресту (м. Сталіно), будівельного управління № 5 тресту «Шахтарськжитлобуд» і шахтоуправління тресту «Рад- вугілля» (м. Макеєвка) у вільний час ніяк не охоплювалися культурно- масовою роботою, що призводило неодноразових масових пиятик, бійок, поножовщини тощо [6, с. 202].

Недоступність дефіцитних товарів для переважної більшості громадян України спонукала появі різношерстої верстви перекупників, спекулянтів, шахраїв, які невеликими партіями (зокрема, через посередництво циган) ширили товар просторами республіки. У таких ділових стосунках почали з'являтися валютні операції, підробка грошей, розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, зловживання тощо. На початку 1960-х рр. це призвело до суттєвого ужорсточення законодавства УРСР. Зокрема, йдеться про вихід указів Президії Верховної ради УРСР 5 травня 1961 р. «Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами», 12 травня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» та ін.

Питні заклади. Одним із місць концентрації таких спритників були місцеві заклади громадського харчування. Певну відмінну специфіку мало функціонування містечкових ресторанів, визначальне значення для цього мало місце їх розташування та контингент відвідувачів. Йдеться про те, що в українських містечках з давньою історією ресторани хоча і сприймалися неоднозначно, але мали переважно етнографічні чи топонімічні назви, публіка була носієм місцевої культури, часто застілля переривалися спільними співами й танцями, і все це нагадувало сільські посиденьки. Зовсім інший культурний характер мали ресторани, які функ-ціонували у новозаснованих промислових містечках Донбасу. Вони, зазвичай, мали індустріальні назви, а публіка складалася з приїжджих новоселів, переважно інженерно-технічних працівників, мова спілкування була російська. На неї переходили переважно усі відвідувачі, це було певним мовним дрескодом. Їхня «високо культурність» особливо приваблювала молодь, яку вернуло від оточуючих сільських традицій. Вони вбачали в цьому «вищість» і намагалися увійти в це середовище, а бути членом цього ресторанного соціуму, значить бути «сучасною, дійсно міською людиною». Коли ті й ті відвідувачі перетиналися, то «осучаснені» завше зверхньо, з хизування розповідали про свій стик з «дійсною культурою», правдиво відчуваючи свою причетність до неї .

Питні громадського заклади нижчого рівня -- так звані «рюмочні», пивні, чайні та їдальні, через невисокі ціни, але з достатнім меню закусок і випивки також принаджували до себе антисупільних елементів. Зазвичай, там не було сторонніх, обивателі обходили чи не затримувалися в таких місцях, тому можна спілкуватися і відпочивати серед «своїх». Окрім вихідних днів, коли ненадовго могли завітати і звичайні обивателі, завсідниками там були гультяї, нероби, спекулянти, кримінальники, п'яниці, дрібні крадії та інші антисуспільні елементи. Це наочно оприяв- лювали зразки української радянської культури, зокрема художня література, кінематограф яскраво подавали таких персонажів, з виразними негативними рисами і негідною поведінкою.

Культурні та мовні маркери прибулих. Щодо сприйняття місцевої культури Донбасу прибуваючою молоддю, то попервах її елементи були ще для неї чужими. Та і сама культура перебувала на стадії формування. І лише поступово вимальовувалася своя, специфічна молодіжна культура цих територій. Адже певна частина старших люди і їхні нащадків, які прибували на Донбас були змаргенелізованими у своїх соціумах. Відтак, ними рухав або відчай (нові території як остання можливість «зачепитися» за унормоване середовище), або тверезий, меркантильний розрахунок для особистого зросту. Зазвичай, свою маргінальність вони не випинали, а природно вливалися в «новий», такий же змаргінелізований вже в українських реаліях соціум. Для порівняння, наведемо твердження щодо особливостей трудових мігрантів, які прибували на Західну Україну. Так, за висновками Галини Боднар, мігранти розуміли свою «нижчість, недостойність», довгий час відчували свою неповноцінність відносно місцевих мешканців [2, с. 190-191]. Роблю висновок, що все через те, що прибулі сприймали ці території як вже культурно сформованими і мовно усталеними. Натомість, соціальна неусталеність територій Донбасу сприяла тому, що культурна, а надто -- мовна різність навпаки, поступово надавала новоприбулим статусу носіїв «вищої» -- російської культури.

Із розростанням будівництв стихійно утворювалися робітничі поселення (згодом, містечка, якими і зараз рясніє Донбас). Саме тут новосели формували своє мовно-культурне середовище, шкалу моральних цінностей, правил поведінки тощо. Зазвичай, такі мікросоціуми були надзви-чайно криміналізованими, адже у них правота сили була найпершим мірилом авторитету. Звідси випливає і проблема молодіжного спілкування, яка з кінця 1940-х років на десятиліття започаткувала крайнє агресивний характер стосунків між місцевими українськими жителями і жителями робітничих поселень, міських і приміських районів. На нашу думку, молодіжні протистояння, масові бійки, криміналізація повсякденного життя -- все це результат не бажання переселенців через засадничу зверхність прийняти правила культурного співіснування.

Інша ж частина, більш успішно зрадянщених місцевих по-особливому сприймала жителів саме робітничих поселень, а надто -- пришлих з російських територій. До них була певна, неприхована симпатія через їхню відверту «російськість», вони поважилися за їхню місію носіїв «вищої», російської культури. І такі місцеві радо асимілювалися, аби мати можливості влитися в єдиний потік перспективних гомосовєтікусів.

Відтоді території Донбасу стали полігонами для випробування чисельних соціальних експериментів імперського центру (за Миколою Рябчуком -- «колонізаторів»). Найвдаліший з них -- деукраїнізаційний. Нагадаю, що ці території я умовно розділив на території з українськими традиціями (переважно містечкові та сільські периферії), і промислово новообжиті -- донбаські. Отже, «колонізатори» витворили досить широкий набір дерогативів на позначення зневажених і упосліджених ними українських аборигенів: «быки», «жлобы», «жогуты», «рогули», «колхозники» чи взагалі узагальнююче -- «село» (перелік далеко не повний). Щоправда, на відміну від аборигенів Африки чи Америки, упосліджених головним чином через колір їхньої шкіри, мільйони україномовних провінціалів -- будівельників, двірників, сміттярів та інших, що прибували на Донбас зі свого колгоспного «третього світу» в російськомовний «перший» -- перебували у значно кращому становищі. Адже їхньою «кольоровою шкірою», головною ознакою їхньої «другосорт-ності» й «неповноцінності», була їхня «коров'яча», «колгоспна», «бен- дерівська» (в термінах російськомовного «першого» світу) мова, яку змінити виявилося не так уже й важко [7, с. 224-225].

Лише на початку повоєнного освоєння донбаських територій жодна із культур не була переважаючою. Проте поступово накопичувальний, російськомовний загал, будучи культурно упосліджений, не маючи стержневих культурно-національних переконань, почав формувати ту культуру, смаки, цінності, моральні орієнтири, засади мовних комунікацій, які поступово почали домінували на цих територіях. Почала формуватися (за Миколою Рябчуком) така собі «креольська культура».

Попри суттєві відмінності між власне російським та російсько- совєтським імперіалізмом (саме така модель оприявилася на території Донбасу), їхньою спільною рисою, що має безпосередній стосунок до окресленої тут проблеми, є ідея «інтеграції» імперських народів, передовсім слов'янських, у певну «наднаціональну» спільноту -- православно- самодержавну в одному випадку, совєтсько-комуністичну в другому. Як і в СРСР, на Донбасі етнічне походження не було серйозною перешкодою для імперської кар'єри. На думку, Миколи Рябчука, справді суттєвим було дещо інше: по-перше, абсолютна вірнопідданча лояльність щодо самодержавної (чи більшовицько-кремлівської) династії; по-друге, приналежність до православ'я (чи до КПРС); і по-третє, російськомовність, тобто «добровільне» прийняття російської мови як «цивілізованішої», «прогресивнішої» та, імпліцитно, благонадійнішої (у совєтських термінах -- «інтернаціональної», на противагу «національним», тобто «націоналістичним», неповноцінним у кращому разі, підозрілим у гіршому) [7, с. 220-221].

Зростаюча розбіжність між рідною мовою та етнічною приналежністю стає визначальною прикметою демографічних процесів у регіоні. Найбільш помітною вона була в середовищі українців: 1959 року 87,6% назвали українську мову рідною, 1970 -- 78,3%, 1979 -- 71,6%, 1989 -- 66,4%. За рахунок русифікації російськомовне населення станом на 1970 рік збільшилося до 13 млн. 400 тис. (8 млн. 900 тис. -- росіян, 3 млн. -- українці, решта -- представники етнічних меншин) [8, с. 69]. Надалі тенденція тільки увиразнювалася.

Наслідків такої вмілої й цілеспрямованої політики деукраїнізації став вражаючий феномен «національної непритомності» (термін Оксани За- бужко) [9], коли значна частина населення почала себе ідентифікувати як «тутешніх»: «Мы не русские и не украинцы -- мы донбассцы!» -- така відповідь почала чутися [7, с. 201].

Міста Донбасу. У викладених текстах, я неодноразово говорив про формування своєрідного соціального складу Донбасу, додам також деякі міркування і щодо формування на цих територіях нових центрів культури, які не завжди співпадали з адміністративними. Йдеться не про центри, які передували кількістю будинків культури, бібліотек чи задовільними цифрами звітної активності культорганізаторів, а про практичне переміщення усталеного осердя культурно-побутових послуг.

Через вторгнення на усталені українські території чужорідної культури, з багатотисячною масою її носіїв, які не бажали не лише сублімуватися -- вони прийшли як «колонізатори» (за Миколою Рябчуком), відбулася неформальна, суто прагматична переорієнтація місцевих українців на вигоди таких нових культурних центрів. Для місцевих стресо- вість ситуації полягала в тому, що на просторах між українськими селами Донбасу раптом виникали багатотисячні, чужорідні за культурою, навіть ментальністю і переважно войовничі до місцевих поселення, а згодом і мережа сталих людських осередків.

Отже, якщо у сприйнятті українськими селянами міста як звичного адміністративного центру (напр., районного, з можливістю вирішення суто формальних проблем) змін не відбулося, то як центру скупчення культурно-побутових послуг (клуби з цікавішою програмою, кінотеатри з більш різноманітнішим репертуаром, а також лазні, перукарні, крамниці, а ще й базари з новими товарами та ін.) переорієнтації все ж стали переважаючими. Все це було спонукано лише практичними вигодами -- переважна більшість таких культурно-побутових центрів була сконцент-рована у нових робітничих поселеннях, які територіально були ближчими, аніж звичні районні міста. Поступово, (1) через збільшення селян, задіяних у механізмові функціонування робітничого поселення, а також (2) через більш реалістичні можливості (переважно матеріальні, фінансові) керівників нових підприємств вирішити деякі господарські проблеми українських периферій , центр адміністративного авторитету для українського сільського загалу цих територій також змінювався на користь прибульців.

Висвітлимо також деякі міркування щодо формування на Донбасі із новоорганізованих робітничих поселень попервах селищ, а згодом -- і міст. Взагалі, щодо специфіки функціонування таких міста, особливостей організації його культури, проявлення настроїв і поведінки, то мусимо зазначити, що радянська модель урбанізації значною мірою нівелювала саме поняття «місто». Відомий дослідник українського містобудування Віктор Вечерський слушно звертає увагу на те, що тоталітарний режим ліквідував в Україні європейське розуміння міста як самоврядної спіль-ноти людей, пов'язаних суто міськими видами діяльності й відповідними традиціями [10, с. 12]. Натомість на Донбасі утвердилося азійське розуміння міста як державної власності, місця концентрації певних державних функцій (військово-адміністративної, фіскальної, виробничої, ідеологічної тощо), де населення є чимось другорядним, що може бути за потреби замінене, перемішане, скорочене чи збільшене, а для цього жорстко прикріплене до місця праці й проживання і контрольоване системою. Радянське місто не було самоврядною спільнотою і не мало можливостей саморозвитку; воно було не суб'єктом, а лише об'єктом спрямованих дій, які породжували містобудівні диспропорції і хаос. Наслідком цього стала дегуманізація міського середовища, зниження його інформаційного й культурного потенціалу, варварське ставлення до місцевої історичної спадщини.

Попри показні інтернаціоналістські потуги, на думку Лариси Яку- бової, влада виступала потужним фактором процесів денаціоналізації, підосновою яких стала прискорена модернізація. Власне, всією своєю практикою вона втілювала більшовицьку концепцію міської асиміляції. Та оскільки міста Донбасу, власне, так і не стали повноцінними центрами урбанізації, а лише -- поселенням «при» шахті, будівництві чи заводі, то і етносоціальні та етнокультурні процеси тут так само мутували [8, с. 62].

Щодо демографії міст Донбасу, то, за твердженням Віктора Дани- ленка, міграційна політика радянської влади мала відвертий антиукраїнський характер і справляла найбільший вплив саме у цьому регіоні. В результаті частка українців там серед населення знижувалася прискореними темпами. І все це було пов'язано з поступовим засиллям росіян: частка росіян у міському населенні збільшувалася у прямій пропорції до розмірів міст -- чим більше місто, тим був більший у ньому відсоток росіян [11, с. 83].

Проблеми деяких груп соціально відкинутих.

Безхатченки. Території Донбасу зі слабо контрольованими соціальними відносинами притягували значну кількість безхатченків, які намагалися там сховатися, перечекати, деякі -- навіть почати «нове» життя. Проте розміри їхньої присутності стали загрозливими для нормального життя громадян. Адже по війні, найбільш наполеглива і прагматично налаштована частина особнів, які не реалізувалися у себе на батьківщині, на початку 1950-х років вирушили на нові, неосвоєні території Донбасу. Такі особні не тулилися в робітничих, таких самих животіючи поселеннях, їх манили більш багатші обласні центри.

Соціальна невлаштованість таких громадян до часу залишалася неви- рішеною. Проте поступове наростання невдоволення в їх середовищі й активізація девіантної поведінки стали деструктивним елементом на тлі загальної звітності щодо «покращення радянських життєвих реалій». Ця проблема набула рельєфнішого вигляду у руслі виконання донбаськими партосередками дотичних до досліджуваного питання директив. Розлогі інформації донбаських обкомів КП України, відповідних міністерств і відомств стосовно виконання постанов ЦК КПРС від 16 серпня 1952 року «Про заходи щодо подальшого покращення обслуговування інвалідів Вітчизняної війни і праці та інших пенсіонерів» і від 14 березня 1953 року «Про значні недоліки у роботі Міністерства соціального забезпечення Української РСР» констатували загрозливі обсяги бродяжництва й жебрацтва на Донбасі. На думку центру, вони виникали у результаті недо- опрацювання та недооцінки місцевими державними і партійними органами наслідків невирішеності проблем соціального забезпечення населення, зокрема інвалідів, що й спровокувало в донбаському соціумі подібне загрозливе становище. Передані до Москви висновки щодо нього спричинили у верхах незадоволення ситуацією і вимогою негайного її вивчення, розслідування причин, що призвели до нього, й напрацювання рекомендацій по їх викоріненню, неможливості подальшого поширення тощо. Було створено спеціальну бригаду, в яку ввійшли представники силових та контролюючих союзних органів: прокуратури СРСР

(П.В. Марков, керівник бригади), Міністерства внутрішніх справ СРСР (Ф.Ф. Круц) і Міністерства юстиції СРСР (З. А. Сисоєва). В Україні сприяння їй у роботі було покладено на завідуючого відділом адміністративних та торгово-фінансових органів ЦК КП України В.Ф. Нікінченка. Для оперативного вивчення ситуації було створено 6 регіональних (зокрема, у Сталінській області) бригад по 4-5 оперуповноважених, які направлялися на місця, де бродяжництво й жебрацтво набули найбільшого поширення [12, арк. 85-87].

За даними управління міліції МВС УРСР, її органами у першому півріччі 1953 року в м. Сталіно було затримано 508 відповідних осіб, порівняємо: за цей же період в усій Дніпропетровській області таких було лише 404 [12, арк. 85-87]. Досліджувані матеріали підтверджують, що бродяжництво й жебрацтво мали найбільші прояви в промислових центрах і найбільш великих містах Донбасу. Так, наприклад, у Сталінській області 1 тис. 708 порушників у І півріччі 1953 року, зокрема,

1 тис. 108 -- у великих містах області -- Сталіно, Макіївці, Жданові, Костянтинівці, Єнакієвому. Особи, звинувачені у жебракуванні, затримувалися переважно в громадських місцях із найбільшим скупченням людей (це збільшувало відсоток подаянь): вокзалах, базарах, магазинах, центральних вулицях і майданах. У м. Сталіно за 9 місяців 1953 року з 3 тис. 279 чол. 1 тис. 097 затримано на залізничному вокзалі міста.

Безсумнівно, сприятливі для проживання і зручні для подальшого пересування просторами країни саме донбаських крупні залізничні вузли (Лозова, Дебальцеве) приваблювали й утримували безхатченків. Серед 8 тис. 889 порушників в УРСР у І півріччі 1953 року переважна більшість були жителями України, в тому числі особи, які прибули з районів тієї ж області, у котрій були затримані, -- 2 тис. 530; з інших областей України --

2 тис. 086, а 4 тис. 283 чол. займалися жебракуванням вже за таким постійним місцем проживання. Ці дані свідчать, що 82,4% порушників становили громадяни УРСР, причому 76,5% з них займалися цим промислом у межах своєї області. Прибували на Донбас і мешканці різних, переважно суміжних регіонів РРФСР [12, арк. 85]. Оперативно-аналітичні відділи відповідних державних та силових структур неодноразово сигналізували про наслідки реальної небезпеки прогресування подібних соціальних девіацій. Масштаби бродяжництва, жебракування, побутової злиденності були загрозливими для донбаської повсякденності не лише за своєю сутнісною природою. Вони стали найсприятливішим середовищем для виникнення, соціального пристосувального трансформування і поширення не лише різнорідних соціальних відхилень, а й підґрунтям укорінення кримінальних традицій, злочинної та антирадянської діяльності.

Аналіз даних із різноманітних архівних матеріалів дозволяє проблемно-теоретично структурувати фактаж та загальну статистику щодо затриманих на Донбасі стосовно їх особистих мотивів, а також економічних, культурних і соціально-політичних умов стану розвитку країни в 1950-х роках та рівня матеріального забезпечення, які спонукали громадян до бродяжництва і жебракування, та згрупувати їх за дев'ятьма основними групам (повний виклад, щодо мотивів формування та наповнення означених груп подано у моєму попередньому досліджені) [13, с. 152-160]:

1. Професійні волоцюги й злидарі, які обрали жебракування постійним ремеслом для підтримання своєї життєдіяльності.

2. Матеріально забезпечені особи, які користувалися можливостями жебракування як додатковим прибутком.

3. Особи, направлені до будинків інвалідів, але які покинули їх з особистих мотивів і повернулися до бродяжництва та жебракування.

4. Особи, які тимчасово попали в скруту (наприклад, через стихійне лихо).

5. Особи, які не бажали (чи не могли) працевлаштовувалися через проблему алкоголізму.

6. Хворі, старі, інваліди, які не утримувалися по лінії соцзабезу, а також ті, котрі перебували на державному забезпеченні, проте отримували замалу для проживання пенсію.

7. Особи, які не працевлаштовувалися після звільнення з ув'язнення. Ця група для донбаських реалій була найбільш характерною.

8. Непрацевлаштовані інваліди.

9. Особи, які не отримували допомоги від рідних чи близьких.

Зазвичай, такі подразники радянського естетства мали підлягати

суворому покаранню, проте, за моїми даними, стосовно 75-80% зареєстрованих затриманих застосовувалися не заходи карного ув'язнення чи соціальної ізоляції, а такі малоефективні запобіжні заходи, як відібрання підписок про виїзд і про припинення жебракування, що відповідно ніяк не впливало на покращення ситуації на Донбасі. Це недоопрацювання пояснюю двома причинами:

1. Значне ускладнення у боротьбі з бродяжництвом та жебракуванням викликало те, що переважна частина осіб, затриманих за старцювання, не мала ніяких документів, що ускладнювало їхній облік.

2. Мені вдалося також виявити факти, коли органи соціального забезпечення намагалися відмовляти (інколи навмисно й необґрунтовано) в прийманні направлених міліцією волоцюг, аргументуючи це, як-то, (1) браком місць у будинках інвалідів та спеціалізованих інтернатах чи (2) відсутністю в осіб особистих постійних чи тимчасових документів, а також у разі, коли (3) затримані прибули з інших союзних республік [13, с. 161].

Незважаючи на очевидну невирішеність проблеми і загрозливе нагнітання ситуації, Рада міністрів УРСР, Міністерство соціального забезпечення і низка облвиконкомів не вживали належних заходів до розширення існуючої мережі будинків інвалідів. Зокрема, на кінець 1953 року в

Сталінській області практично припинилися роботи щодо новобудов та поліпшенню функціонування відповідних закладів [12, арк. 119-120].

Цигани. Одразу зазначу, що в означення у тексті цієї групи кочівників як циган я не вкладаю жодних негативних конотацій, не оприявлюю ніяких мовно-особистісних переконань, а керуюся лише побутово-історичною традицією щодо синонімічного означення цієї етнічної групи і як циган, і як ромів. Отже, для досліджуваних територій Донбасу, враховуючи специфіку формування механізмів життєдіяльності регіону, міграційні процеси були одними із найдинамічнішими. Масштабні примусові етнічні переміщення залишилися в 1940-х роках, однак в контексті досліджуваного питання все ж слід відмітити один соціально-етнічний елемент. Не лише в українській, а також у всесвітній історії є етнічна група, серед автентичних особливостей якої були усталеними споконвічні традиції бродяжництва, жебракування та неробства -- це цигани (або роми). На мою думку, названі соціальні відхилення є не лише засобом існування, а, головним чином, способом життя цієї етнічної групи [13, с. 149-169]. Законодавче врегулювання життя циганів розпочалося ще до війни з роботи спеціальної комісії (постанова Президії ЦВК СРСР від 7 грудня 1935 року, протокол №26, п. 7), яка мала підготувати «практичні заходи щодо господарського облаштування» цих кочівників. А 7 квітня 1936 року Президія ЦВК СРСР прийняла постанову «Про заходи щодо працевлаштування кочівних і покращення господарського та культурно- побутового обслуговування трудящих циган». Республіканські виконкоми мали активніше залучати циганів до роботи в промисловості, промислових артілях, колгоспах та т. п.; закріпити за ними землю в довічне користування та ін. В розвиток цього, 7 лютого 1937 року була прийнята і наступна постанова «Про подальші заходи щодо господарського облаштування й культурно-побутового обслуговування кочівного, напівкочів- ного та осілого населення в національних республіках, краях та областях» [6, с. 409-410]. Ці заходи певним чином почали діяти, поступово залучаючи до осілості кочівних циганів. Проте умови війни загалом та особливе ставлення до них гітлерівської адміністрації знову розпорошили циганів. Ромська верхівка, яка вже давно жила життям пересічного громадянина (зокрема, значна діаспора циганів оселилася в Москві, де ще в 1931 р. було засновано циганський театр «Ромен», мали свій журнал «Нэво Дром» (Новий шлях)) не хотіла втрачати впливу на своїх одноплемінників в Україні і активно вимагала конкретних заходів направлених на сприяння їхньої осілості [6, с. 406-407, 411-413].

Кочівний спосіб життя вимагав максимального перебування в теплих кліматичних умовах, тому Україна і по війні залишалася фактично найбільш привабливою для проживання циганів, передувала і в офіційній звітності. Перші зведені дані щодо їхньої чисельності з'явилися в 1952 році: лише за приблизними даними в УРСР налічувалося 12 тис. 744 осілих циганів і 20 тис. 718 кочівних. Ймовірно, ці кількості вирахувалися лише за тими ромами, які мали паспорти і, відтак, були зареєстрованими. Тому ці дані значно занижені, адже вже на листопад 1953 року лише в Закарпатській області налічувалося 10 тис. 037 осіб [6, с. 426-427]. Проживання вони добували переважно злочинними засобами. Так, продовж 1950-1951 років лише на 15 територіях СРСР було заарештовано більше 1000 циганів, які серед іншого здійснили 169 вбивств і пограбувань, 645 крадіжок майна та 200 коней [6, с. 417-418].

По війні, враховуючи специфіку формування соціального складу Донбасу, його території стали найбільш привабливими для не так осілого, як більш безпечного (менш контрольованого владою) життя. Засоби проживання залишалися тими ж. Так, в 1950 році в Сталінській області була ліквідована бандитська група циганів із 20 осіб, яка в навколишніх областях здійснила 4 вбивства, 8 розбійних нападів і 25 крупних крадіжок. Проте переважаючими злочинами було шахрайство, коли під укладені договори на виконання робіт цигани брали у підприємств та колгоспів аванс і відразу зникали [6, с. 419-421]. За 9 місяців 1954 року зафіксована ціла низка злочинів. Було заарештовано 150 кочівних циганів, яким інкримінувалося 3 вбивства, 26 розбійних грабунків, 153 крадіжки на інші злочини. Зокрема, була ліквідована бандитська група у складі 4 осіб, які в Сталінській та навколишніх областях вчинила 3 розбійних пограбування і 19 крадіжок державного і особистого майна. У Ворошиловградській області частими були факти конокрадства, супроводжені ножовими пораненнями; грабунки простих робітників з подальшим перепродажем пограбованого майна. Міліція очевидно не справлялася з розвоєм циганських злочинів, і місцеві очільники своїми силами намагалися позбутися таких непроханих «гостей» -- вони безкоштовно надавали їм транспорт аби ті виїжджали в інші райони; виділяли матеріальну допомогу з умовою подальшого виселення. Такими способами позбувалися невеликих груп циганів (декілька родин). А от коли йшлося про переміщення цілого табору, то проблеми були набагато критичнішими. Так, 3 жовтня 1954 року на станції П'ятихатки Сталінської області зібралося 275 циганів з метою проїзду до Молдавії. Не дочекавшись заздалегідь домовлених вагонів, вони самовільно захватили 2 вагони потягу Ростов -- Одеса, змусивши пасажирів потіснитися в інші [6, с. 429-431]. Ці та інші кричущі факти протиправної діяльності циганів у формі записок, доповідних та листів все ж «доходили» до владних верхів, а ще йдеться про сотні задокументованих проступків, які містяться у справах роботи дільничних на своїх територіях.

Ситуація неконтрольованості життєдіяльності циганів на Донбасі спричиняла значне занепокоєння у влади, адже це рушило всі принципи успішного функціонування усієї каральної системи. В 1954 році в керівних верхах почала мусуватися ідея: або розробити спеціальний указ щодо регламентування життя циганів, або розглянути питання поширення дії указу від 23 липня 1951 року «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитуючими елементами», аби і цигани прирівнювалися до цих девіантів [6, с. 431].

З метою подальшого притягнення циганів до соціалістичної розбудови суспільства, привчання до новітніх цінностей міжособистісного спілкування й правил радянського співжиття, прилучення до суспільно корисної колективної праці указом «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом», від 5 жовтня 1956 року Президія Верховної ради СРСР постановила: 1. Заборонити циганам займатися бродяжництвом та запропонувати їм перейти до трудового осілого способу життя;

2. Зобов'язати Ради міністрів союзних республік провести заходи по розселенню на постійне місце проживання циганів, які займаються бродяжництвом, сприяти їх працевлаштуванню, залучати до культурно-побутового обслуговування [14, ст. 547; 15, с. 569]. Органи юстиції оперативно й творчо сприйняли нові директиви законодавчої влади, залучивши ці положення без змін до карного судочинства. Крім двох згаданих пунктів указу, до офіційного тексту Кримінального кодексу УРСР (станом на 1 вересня 1958 р.) був внесений третій пункт: «Встановити, що цигани, які досягли повноліття і які злісно ухилятимуться від суспільно корисної праці та займатимуться бродяжництвом, караються за вироком народного суду засланням на строк до 5 років у поєднанні з виправно-трудовими роботами» [16, с. 84]. Проте, як і попередні регламентації, такі умови мало сприймалися кочівними ромами, а на місцях -- саботувалися. Вище міліційне керівництво доповідало, що на 1957 рік із зареєстрованих в СРСР 70 тис. 970 циганів, на УРСР припадало 12 тис. 533. Звісно, через свої територіальні обшири передувала РСФСР -- 46 тис. 860 осіб, навіть традиційно бажана для проживання ромів Молдавська РСР налічувала їх лише 2 тис. 647.

Нагадаємо, що йдеться лише про осіб, які мали паспорти, більшість організовано працювала. А от відсутність паспорту значно ускладнювало життя циганів, адже указ від 21 жовтня 1953 року «Про скорочення кількості режимних міст і територій та переліку паспортних обмежень» залишав Сталіно в переліку міст з особливим паспортним режимом [6, с. 689]. Відповідно, лише у 1957 році в УРСР було затримано за бродяжництво 75 циганів [6, с. 703]. Взагалі, «паспортна проблема» і раніше дошкуляла кочівним ромам. Юридичні вимоги статті 80 Карного кодексу

УРСР, зокрема пункту 1, які не змінювалися в офіційних текстах трьох (!) редакцій впродовж 1950-1958 років [17, с. 49-50; 18, с. 33-34; 16, с. 3536], чітко констатували: «За повторне [курсив мій -- В.Ш.], незважаючи на застосування заходів адміністративного впливу, проживання у місце-востях, де запроваджено паспорту систему, без паспорта або тимчасової посвідки, а також повторне [курсив мій -- В.Ш.], незважаючи на застосування заходів адміністративного впливу, порушення правил прописки паспорта або тимчасової посвідки -- позбавлення волі на строк до трьох років» [16, с. 35-36].

Проте більшість циганів фактично уникали покарання за цією статтею тому, що їхні навіть неодинокі затримки міліцією не завжди офіційно фіксувалася в місцевих органах. Для них це становище пом'якшувалося ще й внаслідок незадовільної роботи системи обміну оперативною інформацією та відсутністю єдиного банку даних. Таким чином роми не засуджувалися, адже не було виявлено ознаки повторності їхніх проступків.

Передбачаючи можливі наслідки близького сусідства з циганами, місцеві оцільники не поспішали виконувати указ про забезпечення місцевих чи направлених циганів постійним житлом. До того ж, в умовах Донбасу це було зробити складно, адже навіть кваліфіковані працівники потерпали від побутово-житлових незручностей. Відмовлялися цигани і від найзатребуванішої роботи -- на будівництві, а бажали працювати ковалями, паяльщиками, лудильниками та т. п. Навіть тимчасово осілі цигани відразу налагоджували кустарне виробництво предметів домаш-нього вжитку, які збували в шахтарських поселеннях, налагоджували спекуляцію тощо [6, с. 436-439]. Разом з тим, я маю констатувати, що недогляд за протиправною діяльністю циганів призвів до їхнього закріплення у певних, «зручних» для діяльності територіях і поступової осілості.

У результаті цього та відповідних проведених заходів по впорядкуванню життя кочових ромів «на радянський лад», після війни покращилися умови їхнього повсякденного побуту, почав підвищуватися культурний рівень, частина молоді поступово надавала перевагу освіті, осілому мешканню і надійному постійному працевлаштуванню. Можливості Донбасу щодо працевлаштуванню циганів були безмежними, поступово роботу віднаходили найвибагливіші з них. Це все сприяло тому, що на кінець 1950-х рр. більшість циганів перейшла до трудового осілого способу життя. Проте закладені природні особливості їхнього національного буття, споконвічні побутово-культурні традиції, функціонування ієрархічної системи ромського соціуму й інші фактори утримували частину останніх від стрімкого вливання у реалії радянського соціального життя, перешкоджали культурній, мовній асиміляції, врешті, робили їх заручниками власних історичних традицій та звичаєвих постулатів. З розвоєм такої кримінальної спеціалізації як спекуляція (переважно товарами легкої промисловості та махінації із ювелірними виробами) для циганів ця справа стала одним із засобів постійного заробітку.

Щодо ромської територіальності. У буденних стиках із циганами більш таланило центральним та північним територіям. Бо це відбувалося переважно через лише споглядання місцевим українством їхнього жебракування та ситуативної спекуляції. А от інші регіони сповна відчули присутність цих чужородців. Болючіше це відбувалося у західних та південно-східних областях, надто -- в Закарпатті, Бессарабії та Донбасі, які стали кліматично та соціально привабливими для постійного проживання таборів, а згодом перші означені стали притулком для низки національних анклавів ромів. Як і завжди, життєдайними для циганів були жебракування та спекуляція (місцевим українцям пропонувалися переважно товари для вбрання та дріжджі для самогоноваріння). Перше покладалося на дітей, жінок (також і з малолітніми) та старих. А от чоловіча зріла молодь та дорослі цигани опікувалися усією спекуля- ційною схемою, вони домовлялися про закупівлю, поставки товарів, розрахунки, місця реалізації (переважно завдяки домовленостям з місцевим дільничним), час збуту та ін. Остання ланка -- збут покладався на ромське жіноцтво, і не лише через його підприємливість: у разі затримання часто виявлялося, що порушниця є багатодітною матір'ю, що надавало послаблення у присуджені вироку.

Підсумовуючи зазначу, що південно-східні території України через відбудовчі потреби, міграційні процеси, культурне будівництво нових усталених традицій вирізнялися серед інших, більш усталених у цих питаннях теренах. Проте, саме ці особливості робили їх життєдіяльними, динамічними, готовими до змін і нових соціально-економічних та культурних перспектив.