До історії Любеча у XIV-XV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Інститут історії України НАН України

До історії Любеча у XIV-XV ст.

Олена Русина

кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця, відділ історії України середніх віків і раннього нового часу

Анотація

Розглядається низка суперечливих моментів в історії давнього Любеча, відомого з кінця ІХ ст. За часів литовської зверхності місто перебувало в держанні приватних осіб, включно з утікачем із Московської держави князем Василем Верейським, з яким пов'язані драматичні колізії кінця XV ст. Авторка висловлює думку, що перехід Любеча під контроль київських воєвод слід датувати серединою XVI ст.

Ключові слова: Любеч, Київ, Чернігів, Сіверська земля, Велике князівство Литовське, князі Верейські.

Olena Rusyna

Candidate of HistoricaL Sciences (Ph. D. in History), Leading Research FeLLow, Department of History of Ukraine of the MiddLe Ages and EarLy Modern Times, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

To the History of Liubech

in the Fourteenth - Fifteenth Century

Abstract

The articLe deaLs with some controversies in the history of the city of Liubech known since the Late 9th century. Under the Lithuanian ruLe it was kept by a number of private persons incLuding prominent refugee from Muscovite state prince VasiLij Verejskij. Authoress anaLyzes some dramatic deveLopments connected with the Latter. In her opinion, it was mid-16th century when Liubech came under the direct controL of Kyivan governors.

Keywords: Liubech, Kyiv, Chernihiv, Siver Land, Grand Duchy of Lithuania, Verejskie princes.

Історія багатьох українських міст у період між монґольською навалою та кінцем XV ст., на який припадає формування перших збережених до наших днів документальних комплексів, подеколи практично не піддається реконструкції. Ця заувага цілком стосується й давнього Любеча. Власне, за сучасного стану джерел складно навіть розв'язати питання про його адміністративне підпорядкування у XIV--XV ст. Невипадково автор фундаментальної праці з історії Київщини П.Клепатський так і не дав на нього відповідь, обмежившись зауваженням: «Не знаємо достеменно, коли Любецький повіт увійшов до складу Київської землі (до якої безумовно належав у середині XVI ст. -- О.Р.)» Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. -- Т.1: Литовский период. -- Одесса, 1912. -- С.39, 271. Цікаво, що у XVI ст. цей зв'язок із Києвом мав і міфологічний вимір: Мацей Стрийковський виводив назву Любеча від леґендарної Либіді (див.: Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Zmodzka i wszystkiej Rusi. -- Cz.I. -- Warszawa, 1846. -- S.112)..

Утім, слід мати на увазі, що найдавнішими актами, якими оперував цей авторитетний дослідник, були «данини» кінця XV -- початку XVI ст. Із незрозумілих причин він оминув своєю увагою документ, неодноразово опублікований на час виходу у світ його монографії, -- грамоту короля Владислава Яґайла братові Скирґай- лу, якою за останнім було закріплено Троцьке князівство та комплекс маєтностей на «русской стороне» Литовської держави, зокрема «Любечь весь и люд, и земля, и весь доход, и с данью» (1387 р.) Грамоти XIV ст. - К., 1974. - №40. - С.75..

Навряд чи можна погодитися з думкою, яку висловив В.Пашуто, котрий ототожнив згаданий пункт із новогрудським Любчом Див.: Новосельцев А.П., Пашуто В.Т., Черепнин Л.В. Пути развития феодализма (Закавказье, Средняя Азия, Русь, Прибалтика). -- Москва, 1972. -- С.300. Зауважимо, що з Любечем подеколи плутають не тільки Любчо, а й деякі інші населені пункти. Скажімо, Я.Запаско пов'язав з Україною травник, перекладений вихідцем із Любека -- «немчином любчанином» (див.: Запаско Я.П. Пам'ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга. -- Л., 1995. -- С.322--327). Як любечан подеколи розглядають мешканців Любутська (див., напр.: Кондратьєв І.В. Любецьке староство (XVI -- середина XVII ст.). -- Чернігів, 2014. -- С.35, 47--48).. Проти такої ідентифікації виразно свідчить той факт, що у грамоті 1387 р. «Любечь» фіґурує серед так званих «подніпровських волостей», поряд з якими згадується й «Lubyecz» у заповіті Івана Монивидовича від 1 вересня 1458 р., що ним він передав у спадок своїм синам волості Любеч, Брягин і Горволь Semkowicz W. Przywileje Witolda dla Moniwida, starosty wilenskiego i testament jego syna Jana Moniwidowicza // Ateneum Wilenskie. -- 1923. -- №2. -- S.261. Відзначимо, що ця студія В.Семковича продовжила його дослідження роду Монивида, яким він у 500-річчя Городельської унії започаткував серію статей, присвячених представникам литовської еліти, котрі в 1413 р. уклали її акт. Згодом весь цей цикл, що створювався впродовж 1913--1930 рр., було передруковано, але, зрозуміло, без урахування розвідки 1923 р. Тож у цій републікації в біограмі Івана Монивидовича бракує інформації про Любеч (див.: Semkowicz W. O litewskich rodach bojarskich zbratanych ze szlacht^ polsk^ w Horodle roku 1413 // Lituano-Slavica Posnaniensia: Studia Historica. -- T.3. -- Poznan, 1989. - Р.19)..

Гадаємо, що у XIV--XV ст. Любеч не просто «сусідив» із подніпровськими волостями, а й належав до цього територіального комплексу -- на що вказує наявність тут інституту «старченья» Тобто зосередження судово-адміністративної влади та збору податків у руках виборних волосних «старців»., котрий, як відомо, становив специфічну особливість згаданих волостей Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов (далі -- Архив ЮЗР). -- Ч.8. -- Т.5. -- К., 1907. -- С.469.. Не викликає сумніву його архаїчність -- у літературі неодноразово висловлювалася думка, що «старці у литовсько-руських областях, безперечно, давніші за литовське володарювання» Довнар-Запольский М.В. Очерки по организации западнорусского крестьянства в XVI в. -- К., 1905. -- С.61; Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т.5. -- Л., 1905. -- С.288--289, 291; Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. -- С.499.. При цьому існування згаданого інституту в окремих реґіонах пояснювалось особливостями їх економічного устрою -- передусім переважанням данників у структурі залежного населення Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского статута. -- Москва, 1892. -- С.437..

Таке пояснення, з огляду на значне поширення данництва на всіх руських землях Литовської держави, навряд чи можна визнати прийнятним. З іншого боку, дослідники не звертали увагу на фактор політичний, який, на наш погляд, і забезпечив збереження цього архаїчного явища, а саме непідлеглість таких регіонів Орді. Адже цілком очевидно, що на територіях, котрі перейшли під контроль сарайських правителів, цей уряд модифікувався в уряд отамана, чиї функції досить чітко окреслено в літописній «Повісті про Поділля», де йдеться про трьох татарських князів, «отчичей и дедичей Подольское земли; а от них завед(ыв)али атаманы, и баскаки, приежд(ж)аючи, от тих атаманов имовали с Подольской земли дань» Летописи белорусско-литовские // Полное собрание русских летописей (далі -- ПСРЛ). -- Т.35. -- Москва, 1980. -- С.66, 74 та ін..

Таким чином, паралельне існування в Південній Русі урядів старця й отамана, у реґіонах, близьких за своїми соціально-економічними характеристиками, можна пояснити їх політичним відчуженням за татарських часів. Це добре простежується на матеріалах Київщини, де умовна межа між територіями, на яких в XV--XVI ст. місцеве самоврядування перебувало під контролем старців (повіти Мозирський Мозир також зараховувався до числа «подніпровських волостей»., Любецький) та отаманів (повіти Овруцький, Чорнобильський), поза будь-яким сумнівом, відбивала вповні реальний політичний кордон другої половини XIII -- першої половини XIV ст.

Землі, що підлягали Орді, навіть після приєднання їх до Литви залишились у данницькій залежності від татар, і цей кондомініум проіснував до кінця XIV ст., коли Тохтамиш своїм ярликом передав їх Вітовтові. На північ від підвладних Орді реґіонів литовські князі вільно розпоряджалися своїми територіальними здобутками. Звідси й поділ подніпровських волостей на віленську і троцьку половини, який фіксується навіть у XVI ст. і бере початок в угоді князів-дуумвірів Ольґерда та Кейстута: «Что придобудуть, град ли или волости, да то делити наполы» Летописи белорусско-литовские. -- С.61, 85, 111 та ін.. Саме в такий спосіб -- як сукупність обох цих половин -- слід тлумачити згадку 1387 р. про передачу Скирґайлові «всього Любеча».

Немає жодних підстав уважати, що вже тоді місто входило до складу Київської землі Не беремо до уваги позицію чернігівського історика І.Кондратьєва, чиє дослідження вражає своєю фаховою безпорадніс-тю, ба навіть наївністю деяких пасажів. Наприклад, коли автор констатує, що «Скирґайло Ольґердович був сином великого князя литовського Ольґерда», або намагається реконструювати реалії татарської доби, керуючись топонімією регіону (див.: Кондратьєв І.В. Любецьке староство... -- С.27--28, 31). Назву с. Добрянка він «розшифровує» як «добра брянські», а у згадці 1527 р. про маєтність брянського владики вбачає «реальний кордон Чернігівщини та Брянщини» зламу XIII--XIV ст., не маючи жодного уявлення про існування єдиної Чернігово-Брянської єпископії (див.: Там само. -- С.29). Коли ж ідеться про гадану залежність Любеча від Києва в XV ст., маємо фіктивні посилання на М.Грушевського та польський «Словник географічний» (див.: Там само. -- С.39, 46). Загалом широке використання автором різноманітних енциклопедій, словників, підручників і науково-популярних опусів зближує його працю з гіршими зразками краєзнавчої літератури.. Щоправда, ще Ст.Кучинський указував на переміщення Скирґайла на київський стіл як вірогідний фактор злуки Києва та Любеча Kuczynski St.M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rz^dami Litwy. -- Warszawa, 1936. -- S.46--47.. Однак це князеве правління було занадто ефемерним Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. -- К., 2005. -- С.55--57., аби мати якісь далекосяжні наслідки, зокрема і для структури Київської землі.

Щоправда відомо, що Любеч фіґурує в київській частині такого специфічного джерела, як «Список руських міст далеких та близьких» -- літописного реєстру під заголовком «А се имена всем градом рускым, далним и ближним» Див. найдавніший список пам'ятки: Новгородская Первая летопись старшего и младшего изводов. -- Москва; Ленинград, 1950. - С.476.. Нині його прийнято датувати 1375--1381 рр. Утім, як показали дослідження, він не відбиває єдиний хронотоп Докл. див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. -- С.116-118, 129-130.. Таким чином, аж ніяк не є перебільшенням твердження О.Андріяшева, що «Список...» (принаймні в його київській частині) «показує більше знання зі стародавньої руської історії, аніж точності історично-географічних даних» Андріяшев О. Нарис історії колонізації Переяславської землі до початку XVI в. // Записки Історично- філологічного відділу ВУАН. -- Кн.26. -- К., 1931. -- С.22.. Тож покладатися на нього абсолютно контрпродуктивно.

У XV -- першій половині XVI ст., безперервно перебуваючи у приватному держанні, Любеч поступово відокремився від решти подніпровських волостей, які зберегли пряму залежність від великого князя литовського. Лише декілька років по смерті Войцеха Монивидовича (1475 р.) Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego ksiзstwa Litewskiego: 1386--1795. -- Krakow, 1885. -- S.34, 300. тут порядкували намісники Казимира Яґайловича. У цій іпостасі нам відомий дяк віленської великокнязівської канцелярії «менянин» (уродженець Мінська) Василь Любич Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wilenskiej. -- T.1. -- Zesz.2. -- Krakow, 1948. -- №372. -- S.435--436. Докл. про Василя Любича див.: Ясінскі А. Пісар вялікага князя Казіміра Васіль Паулавіч Любіч, як прадстаунік буйнага зямляуладаньня XV ст. (Нарыс да гісторьіі буйнае зямляуласнасьці на Беларусі) // Запіскі аддзелу гуманітарньїх навук БАН. -- Кн.8: Працы клясы гісторьіі. -- Т.3. -- Менск, 1929. -- С.65--80. На жаль, скрупульозно відтворюючи кар'єру В.Любича, дослідник не міг скористатися згаданим нами документом із «Kodeks dyplomatyczny.». Не мав він у своєму розпорядженні й тексту Московського зводу 1479--1480 рр., де В.Любич фіґурує як посол Казимира до Івана III в 1476 р. (див.: Московский летописный свод конца XV в. // ПСРЛ. -- Т.25. -- Москва; Ленинград, 1949. -- С.304).. Уважається, що він започаткував поєднання писарського й намісницького урядів, яке згодом стало традиційним для канцелярії Литовської держави Груша А.И. Документальная письменность Великого княжества Литовского (конец XIV -- первая треть XVI в.). -- Минск, 2015. -- С.316; Bardach J. Z praktyki kancelarii litewskiej za Zygmunta I Starego // Prace z dziejow Polski feudalnej. -- Warszawa, 1960. -- S.333..

«Пан Васько Любич» є адресатом неформального за тональністю послання від його «приятеля» віленського воєводи Олехна Судимонтовича, спричиненого порушенням Любичем прав власності віленських каноніків у Стрешині. Видавці датували документ 1477--1491 рр. (тобто за роками перебування Олехна на посаді), одначе ці хронологічні рамки заширокі з огляду на те, що з жовтня 1483 р. Любечем володів виходець із Північно-Східної Русі князь Василь Михайлович Верейський. Додамо до цього два новознайдених документи, дотичні до Любича як любецького державці, що датуються видавцями 1478 і 1481 рр. З архіуньїх і бібліятачньїх сховішчау (XIV--XVII ст.) / Падрахт. Ю.М.Мікульскі // Беларуская дауніна. -- Вып.1. - Мінск, 2014. - С.133-135, 138-140.

Поява Верейського на теренах Литви пов'язана з подіями московського придворного життя. Тут варто нагадати, що володар Московщини Іван ІІІ одружувався двічі. Першою його обраницею стала тверська князівна Марія, яка народила йому сина Івана. Званий Молодим, той, зрештою, так і не постарів, пішовши з життя у віці 32 років. Недовгий вік судився і його матері, котра померла (або, як подейкували, була отруєна), маючи близько 25 років. Після цього Іван ІІІ кілька років залишався удівцем, аж доки не посватався до Софії, племінниці останнього візантійського імператора Константина Палеолога, котра разом із родиною мешкала в Римі.

Після весілля до молодої дружини великого князя московського перейшли всі коштовності її попередниці, і вона, не вагаючись, почала щедро обдаровувати ними своїх родичів, які, утративши батьківщину, перебували у хронічній скруті. Коли ж по дванадцяти роках подружнього життя з «римлянкою», у 1483 р., Іван ІІІ захотів -- із нагоди появи на світ онука Дмитра -- подарувати своїй невістці Олені, дочці молдавського воєводи Стефана Великого й київської князівни Євдокії Олельківни, дорогоцінне «саженье» (розшите самоцвітами вбрання), котре колись належало Марії Тверській, з'ясувалося, що його і сліду немає: Софія, як занотували хроністи, «много истеряла казны великого князя». Частину вона потайки віддала своєму братові, а решту як посаг у 1480 р. отримала від Софії її племінниця Марія Палеолог, коли брала шлюб із князем Василем Михайловичем Верейським, близьким родичем Івана ІІІ (батько останнього, Василій ІІ, доводився Михайлові Верейському двоюрідним братом).

Роздратований правитель Московщини звелів відібрати у Верейських Софіїні «подарунки» та схопити їх самих Типографская летопись // ПСРЛ. - Т.24. - Петроград, 1921. - С.202-203.. Від неминучої опали подружжя врятувала втеча за кордон -- до Литви, котра, наче губка, вбирала у себе «відходи» конфліктів, які час від часу спалахували у сусідній державі. Кількома десятиліттями раніше там уже знайшли притулок дві князівських родини -- Шем'ячичі та Можайські, що так само належали до московської правлячої династії й доводилися близькими родичами та сусідами Василеві Верейському. Великий князь литовський Казимир щедро наділив утікачів: перші мали від нього Новгород-Сіверський і Рильськ, другі -- Стародуб, Гомель, Брянськ. Верейському ж «во отчину» дістався Любеч із кількома дрібними волостями Русская историческая библиотека (далі - РИБ). - Т.27. - Санкт-Петербург, 1910. - Ст.390-391.. історія любеч отаман

Варто занотувати, що на час вимушеної еміґрації Верейського його родичі цілком обвиклись у Литві. Для нього ж вона так і не стала другою батьківщиною. Відомо, що незабаром після смерті Казимира (1492 р.) він звернувся до сина Івана ІІІ -- Василія, благаючи, аби той разом зі своєю матір'ю Софією Палеолог посприяв його поверненню додому. У відповідь Василій сповістив: «И мати наша, великая княгиня, да и мы [сами] государю отцу своему, великому князю, о тебе били челом; и отец наш, князь великий, тебя жалует, хочет твоей службы. И ты бы ко отцу нашему, к великому князю, поехал» Сборник Императорского русского исторического общества (далі - Сб. РИО). - Т.35. - Санкт-Петербург, 1892. - С.82..

Цей лист був надісланий Василеві Верейському у січні 1493 р. Однак князь чомусь не поспішав скористатися монаршою ласкою й офіційно продовжував уважатися зрадником. Зокрема він потрапив до переліку осіб, з якими було категорично заборонено спілкуватися в Литві дочці Івана ІІІ Олені, виданій заміж за нового великого князя литовського Александра Казимировича Там же. -- С.168.. Більше того, укладеною на початку 1494 р. московсько-литовською угодою передбачалося, що правитель Литви «не відпускатиме» зі своєї землі Можайських, Шем'ячичів і Верейського, аби не зашкодити своєму союзникові й тестеві Там же. - С.127.. Це було відповіддю на висловлене раніше прохання Александра, аби «князь великий московский гнев свой им отпустил, а отчин их им поступился» Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далі - Акты ЗР). - Т.1. - Санкт-Петербург, 1846. - №114. - С.136..

«Отчина» Верейського була конфіскована в його батька за гадану провину сина відразу після втечі останнього до Литви, хоч Іван ІІІ і дозволив старому князеві «держать ее за собою до самой смерти». На неї не довелося довго чекати -- уже через рік Верейський-батько полишив світ, благаючи Івана ІІІ, аби той, принаймні, не чинив кривд його боярам (дослівно: «чтоб мои люди после меня не заплакали»).

Очевидно, що володар Московщини, силою приєднавши до власних земель Верейський уділ, аж ніяк не збирався повертати його законному спадкоємцеві. Мабуть, саме це і вплинуло на подальший перебіг переговорів із Верейським, надавши їм затяжного характеру. Утім улітку 1495 р. в них нібито стався перелом: опальне подружжя погодилося віддати вивезену до Литви «казну». Іван ІІІ негайно відгукнувся на цю пропозицію й передав із гінцем Верейському: «Ты бы прислал ко мне список, написав именно, что нам ныне хочешь отдати [из] нашие казны». При цьому кількість повернених коштовностей мала визначити масштаби монаршої ласки: «Мы, посмотря по вашему исправлению, и жаловати вас хотим» Сб. РИО. - Т.35. - С.211-212. Цікава особа гінця, з яким Верейському було передано зацитовану «верющую грамоту». Це був грек із Венеції Петро Дмитрович, який, вирядившись до Москви, «затримався» у князя Василя Верейского й навіть під час служби в нього одружився. У 1495 р. цей Петро Грек перейшов «під руку» Івана III (див.: Сб. РИО. - Т.35. - С.209-210)..

Як не дивно, після цього листування з московським двором перервалося. З якихось причин Верейський вирішив залишитись у Литві, молодий володар котрої -- згаданий вище син Казимира Александр -- у квітні 1499 р. підтвердив своїм «листом» його «вічні» права на Любеч та інші маєтності РИБ. - Т.27. - Ст.754-757.. За місяць до цього аналогічне підтвердження отримав і Семен Можайський, володіння якого на той час включали Чернігів, Стародуб, Гомель Там же. - Ст.744-746.. Фактично на зламі XV--ХУІ ст. маєтності московських князів-еміґрантів перетворилися на суцільний земельний масив величезної площі, розташований у сусідстві з Російською державою.

Прагнення Івана ІІІ утвердити свою владу у цьому регіоні змусило його відмовитися від традиційно ворожої політики стосовно вчорашніх «зрадників» -- нащадків найлютіших ворогів його батька Василія ІІ. Він розпочав таємні переговори з князями Семеном Можайським і Василем Шем'ячичем. Ті розуміли, що, володіючи своїми землями як «поживеньем», могли будь-коли їх втратити, натомість перехід на службу до великого князя московського обіцяв їм не тільки збереження нагромаджених вотчин, а й, за сприятливих обставин, примноження їх за рахунок земель, відвойованих у Литви. Тож у квітні 1500 р. обидва князі «били челом», аби «государь их пожаловал, взял к себе с вотчинами». Іван ІІІ зглянувся на їхнє прохання, і практично вся Сіверщина одразу відійшла до складу Московської держави.

Цікаво, що в контексті всіх цих подій жодного разу не згадано князя Верей- ського. Більше того, його ім'я назавжди зникає з джерел, тим часом як Семен Мо- жайський уже у серпні 1500 р. виступає в російській документації володарем Любеча Сб. РИО. - Т.41. - Санкт-Петербург, 1884. - С.318.. Ці факти неодноразово наштовхували дослідників на припущення, що князь Семен силою здобув Любеч при переході на московську службу. Нам залишається тільки гадати, чи не була для цього спонукою «казна» його родича, яку він намагався привласнити, чи то випереджаючи великого князя московського, чи то, навпаки, виконуючи його волю. У будь-якому разі смерть князя Верейського виглядає надто «вчасною», аби бути природною.

Зрозуміло, що будь-яких претензій на Любеч не визнавали в Литві, де залишилися вдова та дочка Верейського, не виявляючи схильності до «возз'єднання» з московською великокняжою родиною. Що ж до позиції місцевого населення, то, усупереч традиційним уявленням про добровільне входження Сіверщини до складу Росії в 1500 р., воно не раз чинило спротив московським військам. Це, зокрема, засвідчує Типографський літопис, де зафіксовано, що московські воєводи на Сіверщині «многые грады, и власти, и села поплениша, а людей многых мечю и огневи предаша и иных в плен поведоша». Здобутим силою, серед інших міст, літописець називає Любеч Типографская летопись. -- С.214.. Утім його перебування у складі Російської держави не було тривалим: згідно з умовами «вічного миру», укладеного 8 жовтня 1508 р. Lietuvos Metrika. - Knyga №8 (далі - LM-8). - Vilnius, 1995. - №80. - P.125-128., він повернувся до складу Великого князівства Литовського. Із цим періодом пов'язана певна колізія, спричинена, вочевидь, перебігом московсько-литовської війни 1507-- 1508 рр. Див. її докл. розгляд: Herbst St. Wojna Moskiewska 1507-1508 // Kziзga ku czci Oskara Haleckiego. - Warszawa, 1935. - S.29-54. Тоді Любечем тимчасово опікувався київський воєвода Юрій Михайлович Монтовтович, котрий у неодноразово опублікованому документі від 4 липня 1508 р. (данині київському Микільсько-Пустинському монастирю) фіґурує ще і як «державця чернігівський та любецький» Акты ЗР. - Т.2. - Санкт-Петербург, 1848. - №38. - С.45; Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. - К., 1874. - Отд.3. - №7. - С.11; Архив ЮЗР. - Ч.8. - Т.4. - К., 1907. - С.159..

З огляду на те, що Любеч відійшов до Литви лише у жовтні 1508 р., а Чернігів так і залишився у складі Росії, це його титулування виглядає суто формальним. До того ж документ може видатися фальсифікатом, якщо зважати на новітню києво- знавчу монографію, де термін перебування Юрія Монтовтовича в ранзі київського воєводи обмежується березнем -- липнем 1507 р. (11 липня того року він нібито помер) Білоус Н. Київ наприкінці XV - у першій половині XVII ст.: Міська влада і самоврядування. - К., 2008. - С.278; Кондратьєв І.В. Любецьке староство... - С.58.. Авторка дослідження Н.Білоус беззастережно покладається на авторитет упорядників польського довідника, присвяченого урядовцям Київського й Чернігівського воєводств Urzзdnicy wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV-XVIII w.: Spisy. - Kornik, 2002. - №391. - S.66., навіть не перевіряючи їхні посилання та дублюючи явні помилки. Такою, без сумніву, слід уважати інформацію про смерть Юрія Монтовтовича в 1507 р., яка ґрунтується на акті з 8-ї книги записів Литовської метрики, де згадується не він, а його покійний батько Михайло (власне, «лист судовый небож- чика пана Михаила Монтовтовича») LM-8. - №222. - P.203. У книзі Н.Білоус документ чомусь подається під №202, i це ще більше заплутує справу. До того ж авторка проіґнорувала той досить дивний факт, що впорядники довідника навели дві дати смерті Юрія Монтовтовича (друга - це 1508 р., згідно з «Польським словником біографічним»; так само, до речі, датують його смерть Ю.Вольф і А.Бонецький: Wolff J. Senatorowie i dygnitarze... - S.20; Boniecki A. Poczet rodow w Wielkim Ksiзstwie Litewskim w XV i XVI w. - Warszawa, 1887. - S.188).. Натомість у тій-таки книзі маємо, зокрема, земельне пожалування князеві Федору Корецькому, яке засвідчує, що Юрій Мон- товтович був цілком при здоров'ї у червні 1508 р. LM-8. - №330. - Р.266.

Іншу помилку, пов'язану з Юрієм Монтовтовичем, маємо у праці П.Клепат- ського, котрий чомусь розцінив згаданий вище акт від 4 липня 1508 р. як пожиттє- ве надання Любеча цьому київському воєводі Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. -- С.271.. Цей «факт» також відтворюється в новітніх виданнях Україна -- Європа: Хронологія розвитку: 1500--1800 рр. -- К., 2010. -- С.63..

Насправді після повернення до складу Литви Любеч перейшов у власність дочки Василя Верейського Софії, котра вийшла заміж за пана Ольбрахта Ґаштольда. Подружжя отримало підтвердження на Любеч та інші маєтності Верейського ще в 1505--1506 рр., одразу після смерті вдови князя, -- і лише в 1549 р., після того, як слідом за Ґаштольдом пішла із життя Софія Верейська, усі ці землі перейшли до володаря Литви й Польщі Сиґізмунда Авґуста Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. -- Warszawa, 1895. -- S.549--550; Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции. -- Т.21. -- Москва, 1915. -- С.452-- 453, 454, 466.. При цьому Любеч був підпорядкований доволі віддаленому Києву, що доволі природно з огляду на тодішнє перебування Чернігова, з яким місто пов'язувала давньоруська традиція та з яким на початку XVI ст. його силою «об'єднав» Семен Можайський, у складі Московської держави.

Тогочасні кордони Любецького повіту фіксує так званий «Реєстр чернігівських границь», надрукований нами з відтворенням оригінальної фоліації в 1990-х рр. Русина О. Із спостережень над «Реєстром чернігівських границь» з 20-х років XVI ст. // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. -- Т.225. -- Л., 1993. -- С.300--303. Див. також передрук документа, коментар і мапу: Її ж. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. -- К., 1998. -- С.207--216. Датування цієї документальної пам'ятки 1527 р., запропоноване нами з огляду на текст московсько-литовської перемирної угоди 1526 р. і дипломатичне листування 1527 р., згодом викликало сумніви в білоруського дослідника В.Темушева: мовляв, це датування ґрунтується на опису рославльсько-мстиславського кордону в угоді 1526 р. -- «однак і в угоді 1522 р. присутній ідентичний фраґмент тексту» Темушев В.Н. Гомельская земля в конце XV -- первой половине XVI в.: Территориальные трансформации в пограничном регионе. -- Москва, 2009. -- С.14--15 (прим.32)..

Нині, шануючи науковий доробок колеґи, який, на жаль, рано пішов із життя, мусимо відзначити, що він не лише підкріпив своє твердження помилковим посиланням (на текст тієї-таки угоди 1526 р. Насправді текст угоди 1522 р. міститься у «Сборнике Императорского русского исторического общества» на с.637--642, а не на вказаних автором с.744--745. Відома й раніша публікація: Акты ЗР. -- Т.2. -- №120. -- С.148--151.), а й не зауважив спеціально акцентовану нами Русина О. Із спостережень... -- С.296 (прим.12); Її ж. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. -- С.18 (прим.35). різницю між текстами угод 1522 і 1526 рр., що полягає в наявності в останній клаузули про в'язнів, яка звідти перейшла до «Реєстру...».

Занотуємо також цікаві паралелі між «Реєстром.» і пізнішими за часом пам'ятками. Передовсім згадаємо Любецький синодик, «княжа» частина якого закінчується поминанням «князя Иоанна Сонскаго», що його видавець і дослідник джерела Р.Зотов розцінив як «зовсім невідомого». Паралельно він висловив гіпотезу, що ім'я князя було перекручено й замість «Сонскаго» слід читати «Сновскаго» Зотов Р.В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. -- Санкт-Петербург, 1892. -- С.29, 171.. На нашу ж думку, ідеться про перекручене ім'я князя Івана Сенського, котрий фіґурує в «Реєстрі.» як власник половини села Колодчичі (друга половина була «панською», тобто належала панові

Ольбрахту Ґаштольду) Русина О. Із спостережень... -- С.302; Її ж. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. -- С.211; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. -- S.456--457.. Між іншим, у спотвореній формі згадано в Любецькому пом'янику й ім'я першого власника Любеча литовської доби -- Скирґайла Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. -- С.97..

До речі, зафіксовані в «Реєстрі...» кордони не були незмінними. Скажімо, згадане тут як порубіжне селище Плохово («половина любецкая и половина черниговская») в опису маєтностей Києво-Печерського монастиря 1554 р. виступає як селище «у Чернигова», подароване обителі Уляною Івашковою (дружиною пана Івашка) Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: Опыт исторического исследования. -- Т.І. -- К., 1883. -- Доп. №2. -- С.12. Цікаво, що тут-таки фіґурує невідомий за іншими джерелами дарчий «лист кнегини Марьи Василевое Михайловича [на] Оленевщу (можливо, Оленевщину? -- О.Р.) землю», тобто земельне надання монастирю дружини князя Василя Верейського..

Чимало суто територіальних реалій простежується й за матеріалами першої половини XVII ст., проаналізованими в монографічному дослідженні П.Кулаковського Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618--1648). -- К., 2006. Див. також: Мицик Ю. Albaruthenica: Студії з історії Білорусі. -- Т.2. -- К., 2018. -- С.46--55.. Синтез цих даних з інформацією раніших за часом джерел дає дослідникам змогу сформувати цілісну картину розвитку Любецького реґіону.

References

BiLous, N. (2008). KyivnaprykintsiXV- u pershiipolovyniXViist.: Miska vlada isamovriaduvannia. Kyiv: KMA. [in Ukrainian].

Grusha, A.I. (2015). Dokumentalnaia pismennost Velikogo knyazhestva Litovskogo (konets XiV - pervaia tret XVI v.). Minsk: BeLaruskaya navuka. [in Russian].

Janas, E. & Ktaczewski, W. (Comps.). (2002). Urzednicy wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV-XViii w.: Spisy. Kornik: BibLioteka Kornicka. [in Polish].

Kondratiev, I.V. (2014). Liubetske starostvo (XVI - seredyna XVii st.). Chernihiv. [in Ukrainian].

KuLakovskyi, P. (2006). Chernihivo-Sivershchyna u skladi Rechi Pospolytoi (1618-1648). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

MikuLski, Yu.M. (Comp.). (2014). Z arkhivnykh i bibLijatechnykh skhovishchav (XIV-XVII st.). Belaruskaya davnina, 1, 123184. [in BeLorussian].

Rusyna, O. (1993). Iz sposterezhen nad "Reiestrom chernihivskykh hranyts" z 20-kh rr. XVI st. Zapysky Naukovoho tovar- ystva imeni Shevchenka, 225, 293-306. [in Ukrainian].

Rusyna, O. (1998). Siverska zemlia u skladi Velykoho kniazivstva Lytovskoho. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

Rusyna, O. (2005). Studii z istorii Kyieva ta Kyivskoi zemli. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

Temushev, V.N. (2009). Gomelskaya zemlya v kontse XV - pervoj polovine XVi v. Moskva: Kvadriga. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru