Вимушені переселенці 1950-х - 1970-х років: наслідки будівництва Дніпровського каскаду гідроелектростанції (за споминами постраждалих)

Результати виконання в УРСР грандіозних проектів з перетворення природи проявилися в численних трансформаціях, які вплинули на повсякдення багатьох радянських людей. Даною публікацією авторка актуалізує увагу на змінах в житті передусім тієї групи населення, яка опинилися в епіцентрі процесу незворотнього вимушеного переселення, що здійснювався в районах будівництва ГЕС та створення водосховищ.

Ключові слова: вимушені переселенці, затоплені населені пункти, Дніпровський каскад ГЕС, Українська РСР, повсякдення.

Smolnitska Myroslava (Kyiv)

Senior Research Fellow of the Department of Ukrainian History in the Second Half of the 20th Century at the Institute of History of Ukraine at the National Academy of Sciences of Ukraine, Candidate of Historical Sciences

Forced migrants of the 1950s-1970s: consequences of construction of the Dnieper cascade of hydroelectric power station (in the memories of the victims)

The results of grandiose nature transformation projects in the Ukrainian SSR have been reflected in numerous transformations that have impacted the lives of many Soviet people. One of the projects -- construction of the Dnieper cascade of hydroelectric power stations -- was accompanied by the creation of a number of reservoirs in the territory along the Dnieper, which was inhabited.

In this publication the author draws attention to changes in the life of the population, which was at the epicenter of the process of irreversible forced resettlement, which took place in the areas of construction of hydroelectric power plants and reservoirs.

Key words: forced migrants, flooded settlements, Dnieper cascade of hydroelectric power station, Ukrainian SSR, everyday life.

Смольницкая Мирослава (г. Киев)

Кандидат исторических наук, старший научный сотрудник отдела истории Украины второй половины ХХ в.

Института истории Украины НАН Украины

Вынужденные переселенцы 1950-х -- 1970-х гг.: последствия строительства Днепровского каскада ГЭС (по воспоминаниям пострадавших)

Результаты грандиозных проектов трансформации природы в УРСР нашли отражение в многочисленных преобразованиях, которые повлияли на жизнь многих советских людей. Один из проектов -- строительство Днепровского каскада ГЭС, -- сопровождался созданием ряда водохранилищ на территории густонаселенного приднепровского побережья. Данной публикацией автор актуализирует внимание на изменениях в жизни прежде всего той группы населения, которая оказалась в эпицентре процесса необратимого вынужденного переселения, в связи с государственными планами строительства ГЭС и создания водохранилищ.

Практика переміщення великої кількості населення в СРСР була звичним явищем. Втім, в різні періоди радянської історії, види, причини, і їх наслідки мали відмінності. В одних ситуаціях -- переселення були спричинені власним добровільним вибором кожної конкретної особи, чи навіть родини, в інших -- зумовлені примусом (і мова йде не тільки про депортації).

У дослідженнях, присвячених міграційним процесам радянського часу повоєнного періоду серед масштабних організованих переселень називають наступні: переселення селянських сімей із густозаселених і земледефіцитних регіонів у такі, які мали великі земельні ресурси (із Заходу і Центру України у південні райони республіки); організовані набори робочої сили, тобто укладення контрактів для роботи на певних підприємствах (Донецько-Придніпровський індустріальний район, за межі республіки); громадські заклики, кампанії мобілізації на новобудови добровольців, в першу чергу молоді; спрямування на роботу працівників професійно-технічних, середньо-спеціальних та вищих навчальних закладів, які мали відпрацювати не менше трьох років [1, с. 160].

Втім, означений перелік далеко неповний, оскільки в ньому не згадано, зокрема, про переселення, що були спричинені наслідками втілення в Українській РСР грандіозних «планів з перетворення природи». Один з таких планів передбачав реалізацію масштабного проекту з розвитку гідроенергетики в республіці. А саме -- будівництва Дніпровського каскаду ГЕС Дніпровський гідрокаскад складається з 6 електростанцій, перша з яких була збудована в 1927-1932 рр. на р. Дніпро в Запоріжжі (в роки Другої світової війни станція була частково зруйнована, в 1950 р. відновлена, 1969-1975 рр. введено другу чергу станції ДніпроГЕС-2). Упродовж 1950-х -- 1970-х рр. були збудовані Каховська ГЕС (1950-1956 рр.), Кременчуцька ГЕС (1954-1960 рр.), Київська ГЕС (1960-1964 рр.), Середньодніпровська ГЕС (1956-1964 р.), Канівська ГЕС (1966-1976 рр.)., за результатами якого поряд з електростанціями були створені шість водосховищ: Київське, Канівське, Кременчуцьке, Кам'янське, Дніпровське, Каховське (новостворені водойми затопили понад 700 тис га земель). Перед затопленням сотні тисяч мешканців населених пунктів, що розташовувалися по обидва боки Дніпра, примусили переїхати. За хронологією, процес переселення здійснювався впродовж понад двох десятиліть. Мав ознаки незворотності та всеохопності, оскільки виселенню підлягали всі. За фасадом широкорекламованих причин економічного зиску від будівництва ГЕС і для держави і для громадян, відверталася увага від наявності примусу у заходах з відселення великої чисельності населення.

Специфіка масштабних переселень в СРСР полягала в тому, що вони ініціювалися владою і, відповідно, нею ж контролювалися. Не всі причини переселення озвучувалися для громадськості. Якщо керівництво держави вбачало за потрібне інформувати суспільство, в кращому випадку -- пояснювали рішення про реалізацію масштабних задумів економічними мотивами. Проте за зовнішнім фасадом проголошуваних гасел часто вирішувалися насамперед політичні проекти [2, с. 75-90].

Оперуючи в інформаційному просторі закликами щодо виконання грандіозних програм на користь економічного розвитку держави, влада, на практиці, використовувала широкий арсенал важелів впливу і мотивації для спрощеного переміщення чисельних груп населення з одного регіону в інший, в т.ч. і за межі республіки.

Різноманітні масштабні проекти, що втілювалися в т. ч. шляхом централізованого оперування міграційними процесами, були приводом для керівництва держави позиціонувати СРСР як країну, що мала високий промисловий потенціал і піклувалася про добробут своїх громадян.

Так, приміром, процес витіснення жінок з приватного сектору економіки в державний, презентувався як створення в країні Рад умов для реалізації (передусім у трудовій діяльності) рівних прав і обов'язків чоловіків і жінок.

Неодноразово реалізовувана практика перемішування представників різних соціальних і національних груп, забезпечувала трансформації соціальної структури суспільства на користь робітничого класу (міграція село-місто), підвищення кваліфікації та освітнього рівня населення (навчальна міграція), зближення націй та народностей СРСР (перемішування різноетнічного населення) [1, с. 159].

Безпосередня участь радянських громадян у освоєнні природних ресурсів, форсованому розвитку промислового сектору, впровадженні в життя досягнень з різних галузей наукових знань, активізація винахідницької діяльності у вишах і на підприємствах, розгортання раціоналізаторського руху, популяризація природничих наук тощо -- все це в комплексі працювало на створення у населення образу Радянського Союзу як могутньої економічнорозвиненої держави.

Розмах маніпуляцій інформацією відвертав увагу суспільства від зворотніх неозвучуваних процесів: заборона підприємницької діяльності, наявність тендерної вертикальної і горизонтальної сегрегації на ринку праці, русифікація представників неросійської національності, превалювання екстенсивної праці над інтенсивною, ущемлення можливостей для розвитку тих галузей економіки, які знаходилися поза сферою військово- промислового комплексу тощо.

Низка аргументів, що спонукали громадян вірити у піклування держави, були підкріплені різноманітними проектами періоду хрущовської «відлиги»: від лібералізації суспільно-політичного життя до здійснення реформ, що змінювали життя населення. Навіть недостатні, з розрахунку загальних масштабів задоволення потреб повсякдення, заходи із впровадження положень соціальної політики, створювали у радянських громадян і в наступні десятиліття ілюзію добробуту (яка оцінювалася на порівнянні з умовами життя воєнного часу та першого повоєнного десятиліття). переселення дніпровський гідроелектростанція

У спогадах очевидців сприйняття минулого звучать наступними тезами: «жили. Є що згадувати. Як згадаєш, як наплачишся. Осьо тільки при Брежнєву наче пожили. Уже добре було жить. Дуже добре було жить. Жили ми в комунізмі, да не знали, що то комунізм» [тут і далі записи спогадів передаються мовою оригіналу -- М.С.] Спогади Погорілко Ольги Степанівни (місце народження с. Вороньків) -- Аудіо- запис здійснено в с. Головурів Бориспільського р-ну Київської обл. в 2010 р. // Особистий архів Петренко Вікторії..

Або: «Ото при Брежнєві, так, дитино, й пиши, при Брежнєві ми пожили. То дешево було і все було: і сметана, і сир у магазінах. В Черкаси як поїдеш -- шо хочеш бери у магазинах! Яке ж воно дешеве було все!» Спогади Онищенко Євдокії Петрівни (1928 р.н.), запис здійснено у с. Скородистик Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. в 2014 р. // Особистий архів Коваль-Фучило Ірини..

Фокусуючи увагу на процесах переселення у ракурсі оцінювання їх зворотності (постійні міграції) чи незворотності (тимчасові), можемо прослідкувати, що ці означення у застосуванні до практик в СРСР є досить спрощеними. Навіть, якщо залишити поза кадром масові депортацій за межі Української РСР в період сталінізму, щодо населення республіки у другій половині ХХ ст. були вжиті заходи, за яких не- зворотні переселення, спричинені рішеннями влади, з одного боку -- не передбачали жодної можливості застосування обхідних маневрів для уникнення їх виконання; з іншого -- знищували надію змінити ситуацію на свою користь у майбутньому. Затоплені водами Дніпра малі Батьківщини опинялися у статусі назавжди втрачених для колишніх мешканців цих населених пунктів та їх нащадків.

Ставлення до необхідності змінювати місце проживання у переселенців не було однозначним. Прихильні оцінки прослідковуються в наступній риториці: «... я не знаю, як там хто, но це переселення дало цивілізацію, і велику. І зроблено правильно. Хоть там хто не каже, що затоплено багато, бо було там багато природніх сінокосів, що воно дало плюс -- то люди хоть побачили освітлення [...] як включили те, то й утюжок появився, те появилося, плитка появилася, та й електроплитка, холодільничок появився» Спогади Манько Івана Луковича (1948 р.н.), запис здійснено в 2012 р. // Особистий архів Коваль-Фучило Ірини..

Негативні ж включали комплекс проблем, які в найближчому майбутньому символізувалися з втратами, що не підлягали заміщенню. За результатами аналізу свідчень, зібраних співробітниками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України в ході експедиції до переселенців із зони затоплення Кременчуцьким водосховищем науковці констатують, що у розповідях про причини спротиву, небажання переїжджати інформатори зосереджують увагу навколо таких предметно-семантичних концептів: хата, вода, померлі [3, с. 15].

Приклади висловлення незадоволення здебільшого проявлялися на рівні міжособистісних стосунків у приватних розмовах: 1) «. тужили: «Де вона взялася ця власть, що таке зробила»» Спогади Бережного Андрія Петровича (1950 р.н.), запис здійснено в с. Новоселівка Кременчуцького р-ну Полтавської обл. в 2012 р. // Особистий архів Коваль-Фучило Ірини.; 2) «Люди тоді морально занепали. Але час проходив. Люди «посопіли» у себе вдома, але ніхто відкрито нічого не заявляв» [4] та ін.

Загалом, зафіксовані факти невдоволених процесом примусового виселення з малої Батьківщини не означали наявності дієвого опору. Наведемо кілька сюжетів: 1) «-- А було таке, що хтось протестував проти переселення? У нас наче такого не було. Може, й не хотіли, але де ти дінешся? Всьоравно ж процес пішов, і це державна була така -- державної ваги будівля. Це не якась там місцева, а вона регіональна» Спогади Манько Івана Луковича (1948 р.н.), запис здійснено в с. Скородистик Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. в 2012 р. // Особистий архів Коваль-Фучило Ірини.; 2) «Може хто й не хотів, та таких й не було, шоб ніхто не виселявся» Спогади Шилохвост Петра Дмитровича (1935 р.н.) про с. Рудяків Бориспільського р-ну Київської обл., запис здійснено у м. Бориспіль Київської обл. в 2004 р. [5, с. 226]; 3) «Не одобряли, але ж Радянський союз є Радянський союз. [...] Та який же протест... комуністична партія -- зразу загримиш на Соловки або й не знаєш де дінешся» Спогади Юхно Олександра Яковича (1963 р.н.), запис здійснено у с. Скородистик Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. в 2014 р. // Особистий архів Коваль-Фучило Ірини. Спогади Загреби Валентини Федорівни (1950 р.н.), запис здійснено у с. Скородистик Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. в 2012 р. // Особистий архів Коваль- Фучило Ірини.; 4) «У нас був, опирався. [...] дід один остався на острівці і виліз на грушу. Уже вода прибувала, в 61-му, в 62-му році, а він хату оставив і сказав: «Не піду і вмру тут». То його -- прилетіли вертольотом і силою забрали, і силою переселяли. Один такий випадок був. [. ] но масово -- нє. Люди були такі законопослушні. В основному так в нашому селі».

В умовах «вибору без вибору» переселенці все ж таки реалізовували відмінні стратегії. Найбільш підприємливі, не чекаючи початку планового зачищення території, що підлягала затопленню, шукали для себе нову домівку самостійно. Такий підхід дозволяв оптимально врахувати свої можливості для швидкої адаптації в просторі нової громади. Втім, приклади такого формату переселення нечасті.

Більшість включалися у процес переїзду на нові місця проживання, коли повідомлення, що виселення не уникнути, отримали особисто від державних виконавців. Загалом, переселення не було стихійним. Зокрема, із постанов Ради міністрів СРСР можна прослідкувати, що союзне керівництво контролювало як процес безпосереднього будівництва об'єктів, так і заходи з виселення громадян Як приклад: постанова РМ СРСР «Про будівництво Каховської гідроелектростанції на Дніпрі, Південно-Українського каналу, Північно-Кримського каналу і зрошення земель південних районів України і північних районів Криму» (20 вересня 1950 р.); постанова РМ СРСР «Про заходи по переселенню населення і переносу на нові місця будов і споруд у зв'язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС» (5 листопада 1955 р.) та ін.. По кожному з об'єктів ГЕС готували пакет документів в союзних інстанціях, згодом їх дублювала республіканська влада.

Наявність контролю за поширенням інформації з ідеологічнопра- вильним трактуванням процесу переселення прослідковувалася не лише у форматі державних документів, а і в риториці різноманітних публікацій того часу. Тему будівництва гідроспоруд та їх наслідків обговорювали представники різних груп суспільства: гідробудівники, економісти, письменники, науковці, пересічні громадяни та ін. Узагальнення щодо наявності в радянський час широкого спектру тем з дослідження історії спорудження водосховищ Дніпровського гідрокаскаду та їх наслідків, а також власне бачення окремих аспектів проблеми наразі представлено в низці праць, опублікованих в роки незалежності. Зокрема, в дисертаціях Горло Н.В. [6] та Чепурди Г.М. [7], наукових публікаціях за матеріалами різноманітних пошукових проектів [3, с. 14-19; 8, с. 177-184], дослідженнях, підготовлених до друку краєзнавцями [9; 10; 11; 12].

Планове переселення із зони затоплення, як показала практика, відбувалося у трьох напрямах: в повністю нові села, в реконструйовані з частковим виходом на нові території, в села із забудовою в межах старих сіл [13, с. 363]. Безпосередньо сам процес переселення на нове місце включав можливості діяти за кількома різними алгоритмами на вибір: індивідуальний переїзд родини; невеликими групами -- у села, передбачені планами; цілими громадами -- централізовано і планово з одного місця проживання практично в повному складі в інше місце проживання. Вибір кожного із озвучених прикладів переселення не завжди обумовлювався власним бажанням-вибором нової домівки, а й залежав від матеріальних можливостей переселенців.

Не для всіх централізоване планове переселення закінчувалося прогнозованими наслідками. Частими є свідчення, що відірвані від домівки люди, продовжували самостійного шукати нове місце для життя, оскільки пропоноване державою не передбачало вільного доступу до води: «У Подорожньому нам виділили участки -- куди должни переносить села. От рішили, що наші села будуть пересиляти на цю гору. [...] там начали зразу строїть комплексні ферми, школу харошу зробили.

Потом потім зробили больницю стаціонарну. Но біда в том, що там не було води. [...] старі кажуть: «Це мені не вода, що буде бігти по трубі». [...] І багато таких людей, як мій дід, вони не пішли туди за колгоспом строїть. Начали ходить шукать міста. Наші переселенці -- по всій Україні: і в Глинську єсть, і в Григорівці, і в Кобзарівки, кругом. Каждий шукав місця.»¹¹.

Наведений вище уривок не лише є прикладом однієї із стратегій вибору нової домівки, а й ілюстрацією до узагальнення: «Трагедія переселенців чи не найбільше зумовлена тим фактом, що людей, які звикли жити неподалік води, на річці переселяли на посушливі місця» [3, с. 16].

Масштабне виселення жителів багатьох малих і великих населених пунктів супроводжувалося виконанням низки стратегічних завдань: від зачищення заселеної території, що прогнозувалася для затоплення -- до реалізації програми з розміщення новоселів. У ході запуску кожного із об'єктів з комплексу Дніпровського гідрокаскаду була задіяна величезна кількість населення республіки. Умовно, усіх залучених до процесу, можна об'єднати в кілька груп: мешканці населених пунктів, що опинилися в зоні планового затоплення, і змушені були змінювати своє місце проживання, та виконавці: задіяні у підготовці територій для майбутніх водойм службовці й робітники, та фахівці різних спеціальностей, що працювали на будівництві об'єктів, необхідних для запуску ГЕС.

Вплив процесів гідробудівництва проявлявся на рівні змін умов життя не лише у кожній з наведених вище груп. Наслідки запуску ГЕС трансформувало повсякдення значно більшої чисельності населення. Зокрема, сприяло формуванню нових громад у населених пунктах, які приймали новоселів. Зміни проявлялися по-різному: можна відслідкувати вплив на особу, на родину, на невеликі виселені колективи, на громади населених пунктів, що поповнювалися за рахунок переселенців, на групи населення в масштабах село/місто, на соціум в цілому.

Індивідуальний вимір переселення мав різні прояви. Специфіка зумовлювалася належністю кожної особи до тієї чи іншої групи суспільства, чи навіть кількох одночасно: за гендерною і віковою ознаками, за уніфікацією щодо наявності/відсутності освіти чи професії, сімейного статусу, міцних родинних зв'язків, кола друзів. Істотний вплив на якість переселення відігравала наявність/відсутність матеріальних статків, доступ до ресурсів та можливості отримання адекватної компенсації від держави. Спогади Бугаєнко Василя Івановича (1941 р.н.), запис здійснено у Кременчуцькому р-ні Полтавської обл. в 2012 р. // Особистий архів Коваль-Фучило Ірини.

Відмінності умов формували розбіжності в оцінках. Приміром, для людей старшого віку переселення було складнішим, ніж для молоді, яка на зміну місця проживання реагувала менш емоційно: «Молодь ставилась до цього [інформації про те, що місто будуть затоплювати -- авт.] двозначно, ми ще не були такими прив 'язаними до цих місць. Але старшим покидати насиджені місця, будинки, сади -- їм не вкладалося в голові, як це можна було зробити» [4]. Групу населення, переїзд для яких спричиняв високий рівень негативних емоцій можна доповнити також сім'ями, які на момент переселення якраз тільки почали налагоджувати свій побут. «Єлє стяглись на ту хату, ми ж її тільки построїли, раз два помазали, а не білили хату. Та не було їсти чого! Важко, дуже було важко»¹², «ми тільки-но з чоловіком, фронтовиком, стяглися на хату, почали жити у нових стінах, а тут така біда...» [14, с. 56].

Залежно від обставин, які супроводжували процес індивідуального чи колективного переселення, новосели отримували різний досвід пристосування до умов співжиття в нових громадах.

Існували відмінності у досвіді колективного та індивідуального переселення. На перший погляд можна припустити, що індивідуальним переселенцям складніше було вписатися в сформовані громади, оскільки усі навколо були незнайомцями. По факту, переселенцям, що колективно освоювали нове місце проживання не було простіше: «Дався нам цей пересьол. Не було коли не заснуть, не отдихнуть, нічого в світі. Бо все ж його. Там розібрали, сюди перевезли, його треба складать, усе робить йому. А люди ж.. І це не то шо там один чоловік переселяється, до гукнув он сусіда, брата, свата. А село переселяється, кожному треба, і кожному як хоч так і роби. Як тобі випаде? Трудно тоже пересьол нам дався» Спогади Юхно Ніни Семенівни (1952 р.н.), запис здійснено в с. Скородистик Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. в 2014 р. // Особистий архів Коваль-Фучило Ірини. Спогади Волошко (Овсієнко) Ганни Василівни (1930 р.н.), запис здійснено в с. Головурів Бориспільського р-ну Київської обл. в 2017 р. // Особистий архів Бариш- полець Марини..

Індивідуальні переселення, а також такі, що здійснювалися невеликими групами далеко за межі місця колективного переселення своєї колишнього громади спричинялися до розпорошення земляків по світу. Втім, частково наслідки втрат формату попереднього співжиття в громадах були притаманними і для випадків, коли вихідці з одного села в процесі переселення селилися за кілька кілометрів один від одного. У випадках переселення в один населений пункт численних сільських/ міських колективів також формувалося зовсім інше середовище.

Виконання проекту з будівництва ГЕС, ще до етапу отримання очікуваного економічного зиску, супроводжувалося впровадженням низки додаткових економічних програм місцевого значення. Серед найчастіше згадуваних: цільове вливання державних коштів у покращення інфраструктури населених пунктів, призначених для приймання переселенців. Непоодинокою є інформація, що на новому місці проживання (у порівнянні з колишнім) люди врешті опинялися у кращих житлах, у них з'явилося більше можливостей для господарської діяльності [15, с. 230].

Дійсно, факти стрімкого розвитку інфраструктури в населених пунктах, що приймали новоселів були присутні. Разом з тим, не варто ігнорувати тієї обставини, що переселенців цілеспрямовано направляли в села, які тільки перебували в стані формування свого громадського простору: «Сюди [в Головурів Бориспільського р-ну Київської обл. -- авт.] по плану нас. А тут же не було ні школи, нічого. [...] У нас 7-річка, і пересол. І тут школи нема. Ну, не підем. Не підем у Галавурів -- нема школи. А тут таке було, таке було -- примітивне, таке було, поганеньке. І ти знаїш, за рахунок нашого пересолу, ото зробили 10-ти річку, Дом культури, оце кошти пошли от нашого пересола» Спогади Миколенко Марії Юхимівни (місце народження с. Рудяків). -- Аудіо- запис здійснено в с. Головурів Бориспільського р-ну Київської обл. в 2010 р. // Особистий архів Петренко Вікторії..

Зважаючи, що можливості якісних змін у формуванні громадського простору села в республіці були обумовлені втручанням/ігноруванням влади у процес розвитку в кожному конкретному населеному пункті, то саме влада, -- яка вилучила у селян землю, платила мізерну заробітну плату, знищила приватне підприємництво та індивідуальну ініціативу, залишила село сам-на-сам із своїми проблемами -- була відповідальною за обсяги трансформацій на місцевому рівні. З огляду на вищесказане, цілком реально розглядати заходи з покращення інфраструктури, розбудови колгоспного чи радгоспного господарства, облаштування сільського громадського простору та ін., в населених пунктах, що прийняли переселенців як спробу керівництва держави відвернути увагу від невдалої реалізації проголошуваних в попередні роки гасел, як приміром, допомоги в організації освітньо-культурної роботи на селі у повоєнний час.

У населених пунктах, що в результаті переселення потрапили в сферу інтересів влади, розвиток відбувався не стихійно, а контрольовано. Зокрема, у планування сіл прослідковується чітка геометрія вулиць; відсутні культові споруди, натомість у формуванні нового простору передбачено спорудження комплексів меморалізації пам'яті про події Другої світової війни; громадські будівлі (напр., школа, клуб) будувалися за типовими проектами, оновлювалися фельдшерсько-акушерські пункти та ін.

Економічні, культурні, соціальні трансформації, що супроводжували процес освоєння новоселами нового простору і були поширені на усіх членів громади, переселенці розцінювали як свій незаперечний вклад, і за нагоди не оминали можливості про це наголосити: «... переїхали. Сюди по плану нас. А тут же не було ні школи, нічого. [...] тут таке було, таке було -- примітивне, таке було, поганеньке. І ти знаїш, за рахунок нашого пересолу, ото зробили 10-ти річку, Дом культури, оце кошти пошли от нашого пересола» Спогади Миколенко Марії Юхимівни (місце народження с. Рудяків). -- Аудіо- запис здійснено в с. Головурів Бориспільського р-ну Київської обл. в 2010 р. // Особистий архів Петренко Вікторії..

Гортаючи сторінки радянських текстів про переселення і нові умови життя новоселів на перший погляд впадає в очі інформація, що люди отримали значно кращі умови для життя, ніж ті, в яких вони жили. Поза увагою залишився цілий комплекс питань, які, в т. ч., свідчать, що означений формат піклування держави про своїх громадян мав швидше декларативний характер, ніж реальний. Держава не втрачала свого зиску навіть в організації процесу переселення: «Два годи дали це розстрочки. У стаж записали. Ну, дерево бери оно. Тут як нагнали лісорубів -- повирізували усе ж дерево. Аж із западної були, машини такі. [. ]. Ну оце ж узяли. Чіп, да закидки. Дак труда ж треба й грошей. Треба ж і привезти. Даром же ніхто не привезе. Трудно було. [...] ця бригада, що переписували [...] Кажуть «главне, щоб у вас гроші були. Бо на державу не надійтеся. Шоб у вас були. Ну що держава може дать? Вона ж не може дать щоб усе?» Спогади Бабенко Анастасії Остапівни (місце народження с. Рудяків). -- Аудіо- запис здійснено в с. Головурів Бориспільського р-ну Київської обл. в 2017 р. // Особистий архів Баришполець Марини..

Зважаючи, що знищених населених пунктів в результаті будівництва каскаду ГЕС було понад сотню, стратегій освоєння нових просторів виселеними громадянами можна наводити незліченну кількість. Частина з них, як уже згадувалося, представлені у численних виданнях джерельного характеру, чи зібрані в архівних колекціях. Решта -- ще очікують на пошуковців.

І хоча робота із накопичення колекції джерел з теми ще далеко не закінчена, навіть за відсутності максимально повної уніфікації наслідків, є підстави робити певні узагальнення.

Зокрема, доцільно привернути увагу до таких наслідків виселення як руйнування сотень усталених громад, що століттями жили в одному місці (на узбережжях Дніпра), були пов'язані господарськими і культурними зв'язками з сусідами, мали свою самобутність і специфіку. За результатами розпорошення вимушених переселенців по різних населених пунктах і регіонах спостерігалася втрата їх колишньої ідентичності. Найважче переживали зміни люди середнього і старшого віку, які особливо гостро потерпали від втрати малої Батьківщини. В нових умовах співжиття спостерігався процес розриву у передаванні історичної пам' яті про життя українців на територіях, що опинилися в зоні затоплення. З іншого боку, туга за втраченим не спонукала до активного вивчення особливостей співжиття нової громади. Таким чином, переселенці втрачали свою малу Батьківщину, і разом з тим, будучи штучно інкорпоровані в нове середовище, не мали знань і можливостей для формування у своїх нащадків комплексу історичних локальних знань про нову домівку. В результаті, в умовах офіційної політики, що характеризувалася уникненням інформування суспільства про низку численних злочинних дій керманичів держави щодо своїх громадян, спостерігалася ситуація, коли тисячі українців, в т. ч. і переселенці, і їх нащадки, залишилися без доступу до знань про минуле.

Джерела та література