Вихід з великого терору: Київський процес 1938 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВИХІД З ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ: КИЇВСЬКИЙ ПРОЦЕС 1938 РОКУ

терор великий покарання кримінальний

Кокін Сергій (м. Київ)

Кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

відділу історії України 20-х -- 30-х років ХХ ст.

Інституту історії України НАН України

Вихід з Великого терору 1937-1938 рр. супроводжувався кадровою чисткою органів НКВС, боротьбою з «порушеннями соціалістичної законності» та кримінальним покаранням співробітників НКВС за скоєні злочини. Унікальним явищем був Київській відкритий судовий процес над співробітниками НКВС Молдавської АРСР. Реагування киян на публікації про процес у пресі свідчили, що особливістю соціально-психологічної обстановки у суспільстві було негативне ставлення населення до органів і співробітників НКВС внаслідок Великого терору.

Ключові слова: Великий терор, НКВС, «чистка», судовий процес.

Kokin Sergii (Kyiv)

Candidate of Historical Sciences,

Senior Research Fellow

Department of History of Ukraine of the 20s -- 30s ХХ st.

Institute of History of Ukraine of NAS of Ukraine

Exit from Great terror: the Kyiv process of 1938

The article is devoted to the coverage of an actual scientific problem - withdrawal from the Great Terror of 1937-1938 by means ofpersonnel cleaning of the NKVD bodies under the slogan of combating "violations of socialist legality" by the NKVD staff while performing their tasks assigned to the state security bodies. Attention is drawn to one of the tools ofpurge - the criminal punishment of NKVD officers for crimes committed during the Great Terror.

Кокин Сергей (г. Киев)

Кандидат исторических наук,

старший научный сотрудник отдела истории Украины 20-х -- 30-х годов ХХ ст. Института истории Украины НАН Украины

Выход с Большого террора: киевский процесс 1938 года

Выход с Большого террора 1937-1938 гг. сопровождался кадровой чисткой органов НКВД, борьбой с «нарушениями социалистической законности» и уголовным наказанием сотрудников НКВД за совершенные преступления. Уникальным явлением был Киевский открытый судебный процесс над сотрудниками НКВД Молдавской АССР. Реагирования киевлян на публикации о процессе в прессе свидетельствовали, что особенностью социально-психологической обстановки в обществе было негативное отношение населения к органам и сотрудникам НКВД вследствие Большого террора. Ключевые слова: Большой террор, НКВД, чистка, судебный процесс.

Однією з недостатньо вивчених істориками і маловідомих широкому загалу сторінок історії України радянської доби є обставини припинення масових репресій 1937-1938 років -- так званий вихід з Великого терору. Лише останнім часом з'явилися наукові і науково-документальні публікації, присвячені цій темі, про які ми згадаємо далі.

Вихід з Великого терору складався з трьох етапів. На першому -- влітку 1938 г. -- у Москві йшла підготовка нової нормативної бази діяльності органів НКВС, прокуратури і суду. На другому -- восени 1938 р. -- затверджували законодавчі на нормативні акти, які припиняли терор у тих формах, що він проводився від серпня 1937 р. Знаковою стала постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства». На третьому етапі -- від грудня 1938 р. і по серпень 1941 р. включно -- йшла кампанія боротьби з «порушниками соціалістичної законності» у центральному апараті, територіальних і транспортних органах НКВС в УРСР.

Боротьба з «порушниками» стала головним змістом історичного явища, що отримало назву «беріївської чистки органів НКВС». У зв'язку з цим зазначимо, що в сучасній історіографії розділяють дві всесоюзні «чистки» органів державної безпеки СРСР у 1936-1939 рр.

Першу у жовтні 1936 -- серпні 1938 рр. проводив нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов від ненадійних, з його точки зору, кадрів попереднього наркома Г. Ягоди. З 1 жовтня 1936 р. по 15 серпня 1938 р. було заарештовано 2 273 співробітники підрозділів Головного управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР та УДБ територіальних органів НКВС. З них більшість (1 862) були звинувачені у «контрреволюційній діяльності»¹ [1, с. 501]. Серед них був і Г. Ягода. 28 березня 1937 р. він був заарештований, а 13 березня 1938 р. на третьому Московському судовому процесі (у справі «право-троцькістського блоку») засуджений до розстрілу і розстріляний [1, с. 459].

Потрапив до числа жертв «єжовської чистки» і багаторічний керівник Державного політичного управління (ДПУ) УСРР, а з 15 липня 1934 р. по 11 травня 1937 р. нарком внутрішніх справ УСРР/УРСР В. Балицький. Він був заарештований 7 липня 1937 р., а 27 листопада того ж року засуджений у Москві в особливому порядку до розстрілу і розстріляний [1, с. 99-100]. Наступник В. Балицького на посаді наркома (з 14 червня 1937 р. по 25 січня 1938 р.) І. Леплевський 26 квітня 1938 р. також був заарештований, а 28 липня 1938 р. Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до розстрілу і розстріляний [1, с. 270].

Другу «чистку» розпочав перший заступник М. Єжова (з 22 серпня 1937 р.), а з 25 листопада 1938 р. нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія. Одночасне звільнення з під-варти кількох десятків тисяч незаконно заарештованих і вже засуджених жертв репресій (у 1939 р. з таборів і колоній Головного управління таборів НКВС СРСР біло звільнено 327 400 осіб, частину з яких складали політичні в'язні [2, с. 211]) отримало дискусійну назву «беріївськой відлиги», хоча масові репресії не припинилися, а лише набули інших форм і до того ж були поширені на нові території, що опинилися під владою СРСР з початком Другої світової війни.

Друга «чистка» органів НКВС розпочалась з висуванців М. Єжова («єжовців»), яких заарештовували і засуджували за звинуваченнями у «шпигунстві» і «змовницькій діяльності». 10 квітня 1939 р. заарештували і самого М. Єжова, якого 3-4 лютого 1940 р. Військова колегія Верховного суду СРСР засудила до розстрілу, і 6 лютого 1940 р. він був ¹ Двозначність, що пов'язана з незавершеністю правової кваліфікації діяльності співробітників НКВС, причетних до здійснення масових політичних репресій та інших злочинів проти людяності, досі залишається актуальною суспільною проблемою. ^{зв'язку з цим трапляються випадки реабілітації активних провідників і виконавців масових політичних репресій (катів), які згодом також стали жертвами терору за сфальсифікованими обвинуваченнями.} розстріляний [2, с. 210]. Загалом з осені 1938 і до кінця 1939 р. заарештували 1 364 співробітники НКВС, з яких 937 працювали у підрозділах ГУДБ/УДБ.

Отже, загальна кількість заарештованих співробітників підрозділів державної безпеки -- ГУДБ НКВС СРСР, УДБ НКВС союзних і автономних республік, УДБ крайових і обласних управлінь НКВС та інших органів НКВС -- за період з 1 жовтня 1936 р. по кінець 1939 р. складає 3 210 осіб. І це лише верхівка айсбергу. Загалом під час беріївської чистки 7 372 співробітники (22,9% «оперативно-чекістських кадрів») було звільнено з органів НКВС СРСР [1, с. 501], як правило, з формулюванням «за неможливістю подальшого використання на роботі в органах НКВС».

Стосовно співробітників НКВС УРСР відомі статистичні дані лише за два роки і без розбивки на єжовський і беріївський періоди. Так, у 1937 р. було заарештовано понад 200 співробітників УДБ, 134 міліціонери, 38 прикордонників, 45 співробітників Управління шосейних доріг НКВС УРСР. Сумарно виходить 417 співробітників НКВС. У 1938 р. було заарештовано ще 994 співробітники [3, с. 42-43, 79]. Таким чином, за два роки заарештували 1 911 осіб. Але ці цифри є орієнтовними. Тому дослідники шукають власну методику підрахунку кількості і визначення окремих груп кадрового складу органів НКВС УРСР, що став об'єктом «чисток» [4].

Зазначимо, що перший в українській історіографії докладний виклад конкретно-історичного змісту «чистки» центрального апарату і органів НКВС УРСР у 1937-1938 рр. зробив дослідник В. Золотарьов. В одній із його книг окремий розділ присвячено репресіям в НКВС УРСР [5, с. 158206]. Автор навів кілька десятків фактів репресій проти керівних кадрів НКВС, згадавши і про арешт у 1938 р. наркома внутрішніх справ Молдавської АРСР І. Широкого (Майського) [5, с. 180, 193].

Зміст другої «чистки» був значно глибшим, ніж першої. Вона почалася як усунення з органів НКВС «єжовців», а в органах НКВС УРСР -- також клієнтели В. Балицького, І. Леплевського та їхнього наступника на посаді наркома внутрішніх справ УРСР (з 25 січня по 14 листопада 1938 р.) О. Успенського. Наприкінці листопада 1938 р. «чистку» доповнила політична кампанія щодо викриття «викривлень» в оперативно- слідчій діяльності співробітників НКВС. А у 1939 р. «чистка» поступово перетворилася на вибіркові репресії проти ширшої цільової групи співробітників НКВС -- проти «порушників соціалістичної законності».

Матеріали, що опубліковані у збірнику документів «Відлуння Великого терору», першому в сучасній історіографії присвяченому цій темі, свідчать, що головними інструментами «чистки» і «дисциплінування» співробітників НКВС відповідно до вимог постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. стали службові розслідування у системі НКВС, звільнення з органів НКВС скомпрометованих співробітників та подальші кримінальні провадження органів НКВС і військової прокуратури стосовно частини з них [6].

Складним є питання щодо селекції, яку проводило тоді керівництво НКВС УРСР серед співробітників, адже практично увесь особовий склад органів і підрозділів державної безпеки періоду Великого терору належав до «порушників соцзаконності». За якими критеріями здійснювався відбір тих з них, хто потрапляв на лаву підсудних, намагаються з'ясувати дослідники. Поки що зарано говорити про загальні висновки, тому продуктивним є розгляд конкретних випадків за територіальним принципом.

Серед таких випадків особливим був приклад «наведення порядку» в НКВС МАРСР. Після відтворення НКВС УСРР (з 1930 р. його не існувало) 13 липня 1934 р. було створено Управління НКВС по Молдавській АСРР з дислокацією у м. Тирасполі. 5 серпня 1937 р. на його базі було організовано Наркомат внутрішніх справ МАРСР. За цей час змінилося дев'ять керівників УНКВС-НКВС МАРСР. Майже всі вони з різних причин потрапили на лаву підсудних і були засуджені до різних мір покарання. Однак це не було пов'язано з «порушеннями соцзаконності» у діяльності УНКВС-НКВС.

Першим відповідачем за злочини, які здійснили співробітники УНКВС-НКВС МАРСР, випало стати останньому з дев'яти керівників. Це був І. Широкий (Майський) -- нарком внутрішніх справ МАРСР з 20 травня до 27 вересня 1938 р. Згодом він так охарактеризував ситуацію, в якій опинився: «В обстановці офіційного нестримного натиску згори з боку Успенського... проводити і проводити більше і більше арештів антирадянського елементу, особливо у прикордонній смузі, для її очистки на випадок війни, беззастережної вимоги викриття нових і нових анти- радянських організацій, я припустився у роботі НКВС МАРСР: а) незаконних арештів громадян; б) перегинів і перекручень у слідстві, «липи» у роботі; в) штучного створення слідчих справ.» [6, т. 2, кн. 1, с. 19]. І такі факти мали місце в органах НКВС у 1937-1938 рр. скрізь.

Їх назбиралося достатньо, аби 17 листопада 1938 р. побачила світ постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства», яка започаткувала кампанію по боротьбі з «порушеннями соцзаконності». Однак І. Широкий був заарештований ще за півтора місяці до виходу постанови. Каменем спотикання у службовій діяльності керівника і співробітників НКВС МАРСР, який в результаті «потягнув їх на дно», стала спроба сфабрикувати справу про наявність «контрреволюційного право-троцькістського Молдавського центру», до складу якого нібито входило тодішнє партійно-радянське керівництво автономії -- перший секретар Молдавського обкому КП(б)У В. Борисов, в.о. голови ЦВК, в з 19 липня 1938 р. -- голова Президії Верховної Ради МАРСР Т. Константинов і голова РНК МАРСР Г. Стрешний [7].

29 серпня 1938 р. з Києва до Тирасполя було відправлено «групу відповідальних оперативних працівників» для ознайомлення зі справою на місці. Група повернулася 4 вересня. Нею було встановлено, що І. Широкий спровокував заарештованих відповідальних працівників МАРСР на надання неправдивих свідчень про існування в МАРСР право-троць- кістського центру у складі В. Борисова, Г. Стрешного і Т. Константинова. Під час нових допитів ці заарештовані заявили, що дані про право- троцькістський центр та його склад їм були нав'язані слідством, і відмовилися від своїх показань з цього питання.

Начальник 8-го відділу 1-го управління НКВС УРСР С. Гольдман доповів про це О. Успенському і наприкінці доповідної записки акцентував увагу на тому, що «незважаючи на виняткову важливість такого порядку даних про центр і його склад, яким зачіпається партійне і радянське керівництво Молдавії, ці відомості були розпатякані по всьому апарату [НКВС МАРСР]». Більш того, повідомляв С. Гольдман, «про це точаться широкі розмови у камерах як у Тирасполі, так і в Балті» [6, т. 2, кн. 1, с. 20].

Це свідчило про порушення правил конспірації і виток таємної інформації про об'єкти оперативного інтересу НКВС, що належали до «верхівки» владної піраміди в регіоні. У наркома внутрішніх справ УРСР були всі підстави вважати, що керівні інстанції у Києві і Москві також могли знати про те, що НКВС посилено «копає» під керівництво автономії. У самому факті «копання» не було нічого дивного, адже у 1937 р. попередники О. Успенського і І. Широкого репресували попереднє партійно-радянське керівництво МАРСР. Однак у даному випадку був відсутній «надійний» компрометуючий матеріал, і О. Успенський почав страхуватися.

За погодженням з першим секретарем ЦК КП(б)У М. Хрущовим 4 вересня 1938 р. О. Успенський доповів наркому внутрішніх справ СРСР М. Єжову про провокаційні дії НКВС МАРСР і попросив відсторонити І. Широкого від роботи і віддати під суд [6, т. 2, кн. 1, с. 21]. Прийняття рішення щодо І. Широкого у Москві дещо затягнулося, і тим часом в НКВС УРСР розпочалося службове розслідування. І. Широкий і деякі його підлеглі були викликані для надання пояснень до Києва. Туди ж були доставлені для допиту заарештовані відповідальні працівники МАРСР, які надали свідчення про існування «центру», а потім відмовилися від них.

Виникнення «молдавської справи» «отруїло» подальше життя О. Успенському, який докладав усіх зусиль, аби не отримати ворога в особі керівника ЦК КП(б)У М. Хрущова, вхожого в усі кремлівські кабінети. Згідно з опублікованими даними, О. Успенський вже 12 вересня 1938 р. обговорив з дружиною можливість своєї втечі з метою уникнення арешту [5, с. 214]. Адже були й інші вагомі причини, що змушували його замислитися про своє найближче майбутнє. 22 серпня 1938 р. першим заступником наркома внутрішніх справ СРСР був призначений Л. Берія, який 8 вересня очолив 1-ше управління (з 29 вересня 1938 г. -- ГУДБ) НКВС СРСР. Це були чіткі сигнали Й. Сталіна партійно-державному апарату про зміну його кадрових уподобань. Виникла ситуація, яка змушувала керівників органів НКВС «балансувати» між наркомом внутрішніх справ СРСР М. Єжовим і його новим першим заступником, який відповідав за держбезпеку.

Цей фактор вплинув і на перебіг справи І. Широкого. Саме від Л. Берії надійшла вказівка О. Успенському про проведення допитів співробітників НКВС МАРСР, які вели слідство у справі «Молдавського право-троцькістського центру». 21 вересня 1938 р., надсилаючи протоколи допитів, О. Успенський запросив у Л. Берії нових вказівок [6, т. 2, кн. 1, с. 23]. Отже, безпосередній контроль за розслідуванням справи І. Широкого здійснював Л. Берія.

Незабаром Москва дала санкцію на арешт І. Широкого і притягнення його до кримінальної відповідальності. 27 вересня 1938 р. він був заарештований і запроторений до спецкорпусу Київської тюрми НКВС. Згідно з постановою про початок слідства І. Широкий був обвинувачений в тому, що «займався здирництвом від заарештованих неправдивих свідчень» (ст. ст. 206-17 п. «а» і 108 Кримінального кодексу УРСР) [6, т. 2, кн. 1, с. 23]. Він став першим керівником органів НКВС УРСР, якому було висунуто обвинувачення саме як «порушнику соцзаконності». О. Успенський при цьому намагався дистанціюватися від свого підлеглого, провести слідство і покарати І. Широкого так, щоб були задоволені насамперед керівники партійних органів, а сам підлеглий мав би вигляд вівці, що заблукала.

Проте ситуація складалась несприятливо для «єжовців». Наприкінці жовтня 1938 р. розпочалася нова хвиля арештів колишніх і діючих керівників органів НКВС, що гнітюче подіяло на них. О. Успенський мав розуміти, що будь-який результат слідства у справі І. Широкого зіграє проти нього. Він, вочевидь, знав від М. Єжова про підготовку майбутньої постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства» і добре розумів, чим це йому загрожувало. У нього під вартою знаходився І. Широкий -- «порушник соцзаконності», кампанію по боротьбі з якими невдовзі належало розгорнути. Навіть віддавши І. Широкого під розстріл і тим самим сховавши «кінці у воду» у «молдавській справі», логічним було б очікувати порушення питання про те, а де ж було керівництво НКВС УРСР, коли периферійний нарком І. Широкий займався беззаконням? У такому разі І. Широкий до свого статусу обвинуваченого міг додати роль свідка, який змушений був виконувати «ворожі» вказівки керівництва.

Нові арешти керівних працівників НКВС мали своїм наслідком самогубство 12 листопада 1938 р. начальника УНКВС по Ленінградській області М. Литвина після виклику його телефоном до Москви. А 14 листопада телефонний дзвінок М. Єжова з викликом до Москви пролунав у кабінеті О. Успенського. Справа І. Широкого могла стати одним із факторів, що обумовили втечу О. Успенського з Києва 14 листопада 1938 р. Упродовж п'яти місяців він перебував у всесоюзному розшуку, поки 15 квітня 1939 р. не був розшуканий і заарештований у м. Міас Челябінської області (РРФСР) [1, с. 417]. Своєю втечею він чимало посприяв завершенню кар'єри в НКВС М. Єжова, якого 25 листопада 1938 р. на посаді наркома внутрішніх справ СРСР змінив Л. Берія.

Початок кампанії по боротьбі з «порушеннями соцзаконності» після виходу постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. співпав з появою нового сюжету в «молдавській справі». Наприкінці листопада до поля зору вищого керівництва СРСР потрапила справа директора школи у с. Ближній Хутір Тираспольського району МАРСР Т. Садалюка, який направив М. Хрущову та у копіях Й. Сталіну, В. Молотову, М. Єжову і голові РНК УРСР Д. Коротченку лист-заяву про свавільні дії стосовно нього співробітників НКВС МАРСР [7, с. 165-166]. Мабуть, М. Хрущов, обурений фактами, що були викладені у листі, став ініціатором розгляду заяви Т. Садалюка на засіданні політбюро ЦК ВКП(б), оскільки історія, яку розповів Т. Садалюк, стосувалася безпосередньо його і Д. Коротченка. Водночас М. Хрущов доручив другому секретарю ЦК КП(б)У і голові Верховної Ради УРСР М. Бурмистенку зв'язатися з приводу заяви Т. Садалюка з НКВС УРСР, і той виконав це.

Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні 1 грудня 1938 р. прийняло рішення про те, що у випадку підтвердження заяви Т. Садалюка про злочинні дії співробітників НКВС МАРСР, належало «організувати відкритий суд, розстріляти винуватців і опублікувати [матеріал -- С.К.] у пресі (центральній і місцевій)» [8, с. 357]. Отже, було прийнято політичне рішення про показове покарання співробітників НКВС -- винуватців конкретного злочину. До Києва для ведення слідства виїхали слідчий з особливо важливих справ при прокурорі СРСР Л. Шейнін і оперупов- новажений 2-го відділу ГУДБ НКВС СРСР М. Ломов.

Після втечі О. Успенського НКВС УРСР не мав офіційно призначеного нового керівника. Тимчасово виконувати обов'язки наркома було доручено начальнику прикордонних і внутрішніх військ НКВС УРСР комдиву В. Осокіну. Але, фактично наркомом відразу стала людина Л. Берії -- старший лейтенант держбезпеки А. Кобулов, який 7 грудня 1938 р. був призначений заступником наркома внутрішніх справ УРСР.

А. Кобулов 30 листопада 1938 р. розпорядився заарештувати і направити до НКВС УРСР слідчого у справі Т. Садалюка -- помічника оперуповно- важеного НКВС МАРСР П. Чичикала. За вказівкою Л. Берії А. Кобулов разом із Л. Шейніним і М. Ломовим взяв участь у проведенні слідства у «молдавській справі». Пізніше у документах ця трійця фігурувала як комісія, провідну роль в якій відігравав представник Прокуратури СРСР.

4 грудня 1938 р. Л. Шейнін склав постанову про початок слідства за фактами незаконного арешту співробітниками НКВС МАРСР Т. Садалюка і застосування до нього «злочинних і провокаційних методів слідства», що підпадало під ознаки ст. 206-17 п. «б» КК УРСР. Дуже швидко картина злочину була встановлена, а до І. Широкого і П. Чичикала, що перебували під слідством, були додані деякі їхні колеги. 7 грудня були оформлені постанови про арешт і пред'явлення обвинувачення колишньому помічнику оперуповноваженого 4-го відділу УДБ НКВС МАРСР І. Шпицю, колишньому начальнику цього відділу Г. Юфі, начальнику відділення 3-го відділу УДБ НКВС МАРСР І. Волкову та С. Кузьменку -- агенту НКВС МАРСР «Фокус».

Вже через три дні після початку слідства комісія направила Л. Берії донесення про результати розслідування. Згідно з ними були підтверджені майже всі обвинувачення Т. Садалюка на адресу співробітників НКВС, але не було підтверджене те, що у НКВС МАРСР була установка на отримання провокаційних свідчень стосовно М. Хрущова і Д. Корот- ченка [6, т. 2, кн. 1, с. 26-27]. Ці висновки послабили політичну гостроту «молдавської справи», оскільки вона вже не зачіпала вище керівництво УРСР і дозволяла звести її до надзвичайної події місцевого масштабу. До того ж Л. Шейнін докладно поінформував М. Хрущова про результати розслідування, що мало заспокоїти партійного керівника УРСР.

Комісія запропонувала «гласний процес у цій справі обмежити епізодом Садалюка і створенням штучної справи про к-р фашистську молодіжну організацію» та «притягти як фігурантів на цьому процесі колишнього наркома внутрішніх справ МАРСР Широкого, Юфу, Шпиця, Чичикала, агента «Фокус» (Кузьменка) і Семенова», а питання про притягнення І. Волкова вирішити після допитів свідків у справі. Останнє швидко зробили, і Волков склав компанію своїм колишнім колегам. Комісія дала вказівку про арешт колишнього працівника НКВС М. Семенова, який виїхав із МАРСР. Однак, його не змогли розшукати, і справа стосовно нього 16 грудня 1938 р. була призупинена [6, т. 2, кн. 1, с. 27].

Так сформувалося коло фігурантів слідчої справи із числа колишніх працівників НКВС МАРСР, причетних до створення фіктивної «к-р фашистської молодіжної організації» та скоєння інших злочинів. З 10 по 13 грудня 1938 р. Л. Шейнін підготував постанови про притягнення їх до відповідальності як обвинувачених та ознайомив з ними фігурантів. Про І. Широкого було зазначено, що у 1938 р. він, як нарком внутрішніх справ МАРСР, «систематично порушував провокаційні штучні справи проти невинних людей, фабрикуючи з цією метою фіктивні агентурні донесення і даючи завдання оперативним працівникам, його підлеглим, здобувати необхідні показання від заарештованих шляхом побиття та різного роду злочинних методів слідства і таким чином спонукаючи їх обмовляти себе та інших вочевидь невинних людей, а також практикував масові безпідставні арешти громадян» [6, т. 2, кн. 1, с. 28].

16 грудня 1938 р. Л. Шейнін ознайомив заарештованих з протоколами про закінчення попереднього слідства, надавши при цьому можливість І. Широкому ознайомитися з матеріалами справи. Після цього, останній, вірогідно, зрозумів, що його доля вирішена. У своїй заяві на ім'я Л. Шейніна, також датованій 16 грудня, І. Широкий запевняв, що його «зовсім не лякає фізична смерть», і що він «готовий померти будь-якої хвилини за велику справу партії Леніна-Сталіна» [6, т. 2, кн. 1, с. 29].

Ця «будь-яка хвилина» настала швидко. Вранці 18 грудня 1938 р. І. Широкий був знайдений мертвим у камері № 20 внутрішньої тюрми НКВС УРСР. Після проведеного розслідування на предмет чи мало місце навмисне вбивство, чи заарештований здійснив самогубство, було встановлено останнє [6, т. 2, кн. 1, с. 29]. І. Широкий вибув зі складу обвинувачених. Це стало певною гарантією невиходу майбутнього відкритого судового процесу за межі сюжету про Т. Садалюка і штучного створення співробітниками НКВС МАРСР справи «контрреволюційної фашистської молодіжної організації», як це було запропоновано комісією, що проводила розслідування.

22 грудня 1938 р. Л. Берія санкціонував передачу під гласний суд Військового трибуналу інших обвинувачених. Наступного дня Л. Шейнін, який не випускав слідство зі своїх рук, підписав обвинувальний висновок у справі. Після смерті І. Широкого роль головного обвинуваченого перейшла до Г. Юфи. Як зазначено у висновку, І. Широкий «поставив перед ним завдання “викрити” к. р. фашистську молодіжну організацію, заявивши, що у деяких областях УРСР такі організації викриті, а, отже, така організація не може не існувати і в Молдавії. Однак НКВС МАРСР не мав даних про наявність подібної к. р. організації, і тому Юфа, який вирішив виконати вказівку Широкого, став на шлях створення провокаційної, штучної справи. З цією злочинною метою Юфа вирішив використати секретного агента “Фокус”» [6, т. 2, кн. 1, с. 30].

26 грудня 1938 р. Військовий трибунал прикордонних і внутрішніх військ Київського округу на підготовчому засіданні прийняв справу у своє провадження і затвердив обвинувальний висновок. Відкрите судове засідання Військового трибуналу проходило у Києві з 29 до 31 грудня 1938 р. і закінчилося ухвалою смертного вироку всім п'ятьом обвинуваченим. 5 січня 1939 р. справу, касаційні скарги засуджених та їхні клопотання про помилування направили до Військової колегії Верховного суду СРСР і Президії Верховної Ради СРСР. Згодом до Москви відправили додаткові касаційні скарги і клопотання про помилування від захисту засуджених.

Розгляд справи і надісланих документів у Москві був блискавичним. Дався взнаки контроль з боку політбюро ЦК ВКП(б). Вже 8 січня 1939 р. Військова колегія ухвалила залишити вирок у силі без змін, а касаційні скарги засуджених відхилити. Наступного дня Президія Верховної Ради СРСР відхилила їхні клопотання про помилування. Справу відправили до Києва і було дано розпорядження НКВС УРСР про негайне виконання вироку, що й було зроблено 11 січня 1939 р. [6, т. 2, кн. 1, с. 30-31].

Згідно з рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) судове засідання було відкритим. Парторгани і НКВС УРСР здійснювали контроль за відбором осіб, яких було допущено до залу засідання суду. Це були представники інтелігенції, стаханівці, партпрацівники, журналісти. Присутність останніх була особливо важливою, адже належне висвітлення суду у пресі мало забезпечити його публічність.

Судовий процес висвітлювався на сторінках друкованого органу ЦК і Київського комітету КП(б)У -- газеті «Комуніст». Всього було опубліковано три інформаційних повідомлення про суд -- 30 і 31 грудня 1938 р. та 1 січня 1939 р. Перший матеріал було розміщено на останній сторінці п'ятничного випуску газети (двома колонками майже до половини сторінки) під рубрикою «Суд». Він мав назву «Справа групи колишніх співробітників НКВС Молдавської АРСР». У повідомленні йшлося про початок слухання справи, зазначено, що Г. Юфа та інші підсудні звинувачені «у провокаційному створенні штучних справ, у незаконних арештах і грубих порушеннях закону при проведенні слідства у справах» [9, 30 грудня 1938 р.].

У наступному числі газети, на тому ж місці, під тією ж рубрикою та назвою було опубліковане друге повідомлення. У ньому інформувалося про завершення вечірнього засідання Військового трибуналу 29 грудня і про ранкове засідання 30 грудня 1938 р. та розповідалося про допит підсудних [9, 31 грудня 1938 р.]. Останнє повідомлення про судовий процес містилося у новорічному номері газети «Комуніст», у звичному для читачів місці, поруч із фотографією дітей, які водили хоровод навколо святково прикрашеної ялинки. Повідомлялося про вечірнє засідання Військового трибуналу 30 грудня і про ранкове засідання 31 грудня 1938 р. Закінчувався матеріал словами про те, що усі підсудні засуджені до вищої міри покарання -- розстрілу [9, 1 січня 1939 р.].

У архівних документах секретаріату НКВС УРСР є машинописний текст цього інформаційного повідомлення [10]. Від того, що опублікований у газеті «Комуніст», він відрізняється мовою (у газеті -- українською, у машинописі -- російською). На те, що цей текст був робочим документом керівника НКВС УРСР А. Кобулова, вказує його важливий концептуальний зміст. Основну увагу у третьому повідомленні зроблено на великій півторагодинній промові державного обвинувача -- представника Головної військової прокуратури Робітничо-селянської Червоної армії, помічника головного військового прокурора А. Кузнєцова. Саме прокурору було доручено розставити всі крапки над «і» у справі та показати її політичне значення. Про це свідчать дві головні тези промови.

Перша полягала в апологізації органів ЧК-ОДПУ-НКВС: «З перших днів революції, -- говорив прокурор, -- органи ЧК, органи ОДПУ, органи НКВС завжди стояли, і будуть стояти на сторожі великих завоювань Жовтня. У нашій країні, як і в трудящих усього світу, уява про органи НКВС нерозривно зв'язана з невмирущою славою, якою овіяні наші славні чекісти, з невмирущою славою їх нещадної боротьби з ворогами народу, боротьби переможної та героїчної. Ось чому так люблять і будуть любити в нашій країні працівників НКВС...». На цьому тлі діяння підсудних у промові прокурора виглядали підступною, нетиповою для співробітників НКВС, витівкою. Наполягаючи на загальній любові до «вірних синів партії», прокурор протиставив їм підсудних: «Ось чому особливо мерзенні злочини, які були вчинені особами, що сидять на лаві підсудних. Вони, пробравшись до органів НКВС, намагались заплямувати почесне звання чекіста, роблячи свої мерзенні справи. Їм це не вдасться, громадяни судді!».

Отже, перший сигнал суспільству полягав у тому, що авторитет НКВС і довіра до його органів і співробітників залишаються непохитними, а окремі мерзотники, які «пробралися до органів» і намагалися їх «зганьбити» та «заплямувати», будуть суворо покарані.

Друга теза у промові прокурора стосувалася «непорушного зв'язку» народу з вождями партії та тріумфу на цій основі справедливості. За словами прокурора, характерною особливістю справи було те, що «...викриття цих злочинців пов'язано із заявою одного з потерпілих, учителя-комсомольця Садалюка... Однієї тільки заяви, звичайного листа, відправленого звичайною поштою на ім'я секретаря Центрального Комітету КП(б)У [М. Хрущова], було досить для того, щоб відразу, в найкоротший строк, розслідувати цю справу, викрити цих негідників, змусити їх тримати відповідь перед пролетарським судом». Прокурор запитував: «Де, в якій іншій країні, може мати місце подібний факт, який свідчить про органічний і непорушний зв'язок найширших верств нашого народу, нашої радянської інтелігенції з керівництвом нашої партії та її вождями? Де, в якій іншій країні, така безмежна віра в перемогу правди і справедливості.?» [9, 1 січня 1939 р.].

Це виглядає як просування у суспільстві віри в мудре і справедливе керівництво партії та її «вождів», які здатні у разі потреби й співробітників НКВС поставити на місце і притягнути до відповідальності. Це був серйозний сигнал, але чи всі його почули і правильно зрозуміли в органах НКВС? Події першої половини 1939 р. показали, що далеко не всі «вірні сини партії» зробили висновки не тільки з партійних зборів і оперативних нарад співробітників НКВС, присвячених обговоренню постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р., тобто з обговорення питання про «порушення соцзаконності» у цілому, але й з інформації про судовий процес над групою колишніх співробітників НКВС МАРСР, що завершився смертними вироками конкретним винуватцям таких порушень.

Остання публікація із «запальною» промовою прокурора і розміщеною поруч фотографією дітей біля новорічної ялинки мали вселяти в читачів не тільки справедливий гнів на адресу негідників, але і соціальний оптимізм та впевненість у завтрашньому дні. Чи правильно зрозуміли або відчули читачі, що їм пропонувалося? Можемо стверджувати, що вони розуміли реальну дійсність і не дуже піддавалися ейфорії з приводу тріумфу справедливості. Водночас у людей з'явилася надія на зміни на краще.

Під час висвітлення процесу в пресі органи НКВС начебто залишалися осторонь, але за допомогою своєї агентури збирали і опрацьовували реагування населення на суд. Потім протягом доби було підготовлено чотири доповідні записки, які за підписом А. Кобулова з невеликими часовими інтервалами 31 грудня 1938 р. терміново відправили керівництву НКВС СРСР -- Л. Берії, його першому заступнику і начальнику ГУДБ НКВС СРСР В. Меркулову і заступнику начальника ГУДБ Б. Кобулову.

У першій записці повідомлялося про публікацію в пресі звіту про початок відкритого судового засідання Військового трибуналу і зафіксовані у зв'язку з цим реагування населення. Цей документ яскраво характеризує реальне, а не плакатне сприйняття людьми (переважно інтелігенцією) співробітників і органів НКВС та Великого терору. У записці відображені реагування 21-ї людини. Ми наведемо деякі характерні.

Письменник Л. Первомайський, коли прочитав повідомлення про процес, у присутності письменників В. Собка, С. Голованівського та інших сказав: «Ця справа має велике політичне значення, оскільки розбиває всі розмови про те, що працівники НКВС за злочинні дії ніколи не караються. Навпаки, їх судять і дуже жорстоко». В. Собко на його слова іронічно зазначив: «Мабуть, наробили так багато, що треба покарати стрілочників, а головні винуватці відбудуться дурницями». С. Голо- ванівський підтримав В. Собка схвальними репліками.

Інший письменник М. Рильський (про якого у записці було зазначено, що він -- «український націоналіст», і «активно розробляється» органами НКВС), «коли дізнався про процес, висловив припущення, що за цим процесом розпочнеться серія аналогічних і це буде зроблено для того, щоб відновити підірваний в масах авторитет НКВС». А письменник В. Сосюра (він також «розроблявся» як «український націоналіст»), зауважив: «Там на процесі всі “свої”, і серед них блукають одинаками запрошені, які почуваються невесело у такому оточенні».

Старший науковий співробітник Інституту археології АН УРСР І. Іванцов у групі інших співробітників говорив: «Очевидно, цей процес є не єдиним, і за ним будуть інші. Мабуть, цей процес вказує на зміни в системі, що панувала досі в органах НКВС, коли створювали фіктивні організації, писали фальшиві протоколи і від обвинувачених добивалися свідчень кулачним боєм. Співробітник НКВС був для оточення страховиськом і міг навіть зводити особисті рахунки, про що повідомляють тут в газетах». Присутній при цьому завідувач бібліотекою і архівом Інституту археології Дзбановський зауважив: «Такий стан НКВС свідчить, що там є хвороба, і вийти з такого становища не так просто».

Інші люди з інших установ і підприємств м. Києва, висловлювання яких зафіксували, схвально казали про те, що судовий процес був відкритим, адже про НКВС «останім часом говорили як про якийсь за- стінок». А, мовляв, завдяки процесу стає ясним «які елементи там були, чого вони хотіли, тобто хотіли посварити народ з радянською владою». Відповідно до зміни політичної кон'юнктури деякі вказували на персональну відповідальність колишнього наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова: «Зараз стає ясно, що натворила ця маленька людина, відшумів він два роки. Ну, чому на лаві підсудних тільки маленькі люди, а де великі? Виходить, що стрілочники сидять». Натяк був очевидним: маленька на зріст людина (М. Єжов) був тієї «великою людиною», яка мала теж сидіти на лаві підсудних.

Головний інженер заводу Укркабель, член КП(б)У Кудрявцев, говорячи про процес, згадав конкретні випадки на заводі: «Ось, на нашому заводі посадили 6 чоловік, зараз 4-х випустили. Вони не розповідають подробиць, але кажуть, що пам'ятати будуть все життя. Зараз звільняють багатьох невинних людей, яких заарештували в результаті викривлень». Один із співробітників Наркомату фінансів УРСР підкреслив: «Це не тільки в Молдавії було. У Києві справи не кращі. Треба було б на цей процес направити побільше чекістів, нехай слухають, як не можна порушувати закони». А референт Київської міськради Бостий у своїх висловлюваннях заходив ще далі: «Це справа молдавських працівників, а де ж київські, адже вони -- головні вороги, а судять пособників. Я би сам цих сволот стріляв, і рука не здригнулася б». Підтримуючи його інша співробітниця міськради додала: «Ще є багато ворогів народу, які намагаються тероризувати населення». Під ворогами народу мались на увазі саме співробітники НКВС.

Цитування таких висловлювань у доповідних записках потребувало дотримання певного балансу, аби не складалося враження, що рішення про проведення відкритого судового процесу над співробітниками НКВС було провальним і політично шкідливим. Тому у цитуванні переважали більш помірковані висловлювання, що відповідали ідеології самого процесу: «Цей процес навчить працівників НКВС, як треба працювати і не створювати під загрозою усілякі дуті контрреволюційні організації. Цей процес внесе зараз недовіру до органів НКВС і сумніви в маси щодо того, чи існує так багато ворогів, і чи потрібні були такі масові арешти. Тепер усім стане ясно, що так діяли вороги, які орудували в органах НКВС» [6, т. 2, кн. 1, с. 35-36].

Так само було викладено реагування населення і в наступних трьох записках. У них йшлося про широкий громадський резонанс, який викликали газетні публікації про судовий процес. Так, у другій записці повідомлялося: «Інформація, що публікується у місцевій пресі про відкритий судовий процес у справі групи колишніх співробітників НКВС МАРСР, стала предметом обговорення серед усіх верств населення м. Києва. Від агентури надходять числені матеріали, які свідчать про те, що процес зараз є найпоширенішою темою для розмов, особливо серед інтелігенції».

Про контекст, в якому київська інтелігенція обговорювала судовий процес, можна судити з висловлювань письменника П. Альтмана: «Процес мене дуже тішить. Ясно, що вороги, які пробралися в НКВС, хотіли посварити партію з інтелігенцією. Це нікому не вдасться. Тов. Хрущов покладе край цим підступам злісних шкідників. Нещодавно тов. Хрущов викликав до себе композитора Козицького, звільненого з-під арешту, і сказав йому, що його заарештували підручні Успенського, але партія не дозволить ображати радянську інтелігенцію».

Композитор і педагог П. Козицький був заарештований 23 лютого 1938 р. за обвинуваченням в участі у «контрреволюційній націоналістичній групі». І хоча у перші місяці 1938 р. М. Хрущов санкціонував арешти багатьох невинних людей, він рішуче встав на захист заарештованого, і 31 березня 1938 р. П. Козицького було звільнено [6, т. 2, кн. 1, с. 672]. Розмова секретаря ЦК КП(б)У з композитором відбулась пізніше, вже після втечі О. Успенського і арешту його найближчих поплічників. Висловлювання П. Альтмана є опосередкованим, але важливим свідченням негативного ставлення М. Хрущова до «підручних Успенського».

Багато людей виявилися обізнаними у тому, що органи НКВС були справжньою катівнею. Наведемо кілька цитат з висловлювань: «Нарешті настане перелом. Багатьом буде непереливки за знущання над людьми, які як система мали місце в НКВС. Зараз авторитет НКВС підірваний, адже ця установа примушувала тремтіти інтелігенцію»; «на лаві підсудних сидять стрілочники, на яких хочуть показати, що несправні лише маленькі гвинтики механізму, а чому нічого не пишуть про злочини Балицького, Успенського, які заарештовували і засилали десятки тисяч невинних людей?»; «тепер ми віримо чуткам, що розповсюджували, про те, що на слідстві били. Мабуть, серед військових теж штучно створювалися контрреволюційні організації»; «[...] тепер виявляється, що у багатьох випадках сумніви в правильності дій органів НКВС були обґрунтовані. Зараз розповідають, що у Києві, у Лук'янівській тюрмі багатьох заарештованих били, вимагаючи від них показань. Розповідають, що проводилися масові розстріли ні в чому не винних людей»; «якщо розібратися, то треба судити добрих 50-70% співробітників НКВС. На процесі маленькі люди, чому не судять їхніх начальників?»; «Мені розповідали люди, що їх викликали до НКВС як свідків і вимагали підписати заздалегідь складені протоколи»; «цей процес розв'язав язики. Раніше боялися говорити, хоча багато хто знав, що в НКВС користуються фізичними методами впливу. Єжова теж усунули за те, що він змушував діяти такими методами своїх співробітників. На Україні багато невинних людей репресували» [6, т. 2, кн. 1, с. 36-38].

У третій доповідній записці знову був згаданий письменник М. Рильський, який у розмові з письменником А. Любченком (про якого теж було зазначено, що він -- націоналіст) і композитором С. Ждановим заявив: «Починається нова ера. Нам показали лише шматочок мізинця, краплю води. Уявляєте, яким брудним було море. Скільки зловживань і неподобств зроблено в НКВС за два минулі роки». А. Любченко, погоджуючись з М. Рильським, зауважив, що «зараз добряче займуться органами НКВС, і, можливо, з нового [1939] року ми побачимо проблиски справжньої демократії, про яку нам пишуть щоденно у пресі». Проте С. Жданов заперечив А. Любченку словами: «Марно сподіваєшся. Демократії Америки і Франції нам не бачити» [6, т. 2, кн. 1, с. 40].

У четвертій записці серед «жвавих реагувань» пролунали висловлювання й про ініціаторів «наведення порядку» в НКВС: «Все це зроблено за ініціативи тов. Сталіна. Ми зайвий раз можемо бачити, що Йосип Віссаріонович нікого не пощадить з тих, хто йде проти народу. Про це говорить і усунення Єжова»; «вороги, що проникли до НКВС, перетворили цей орган на катівню, але тепер їм настав кінець. Всіх їх розстріляють як собак. Зараз у керівництва НКВС поставлений тов. Берія, який наведе лад»; «[...] скрізь в органах НКВС застосовували провокаційні методи. Мені відомо про середньовічні тортури, що застосовували там, від яких обвинувачені наговорювали на себе та інших, аби не переживати цих мук, а судила трійка за зачиненими дверима, так що і поскаржитися не було кому»; «вороги орудували в НКВС. Не знаю, чи були в історії такі випадки, щоб заарештовували невинних дружин і дітей».

Наприкінці четвертої доповідної записки А. Кобулова повідомлялося, що о 22 год. 45 хв. 31 грудня 1938 р. Військовий трибунал ухвалив вирок, і «присутні на суді представники партійних, радянських, громадських організацій зустріли вирок з великим захопленням» [6, т. 2, кн. 1, с. 40-41].

Наведених цитат із доповідних записок цілком достатньо для розуміння картини, представленої А. Кобуловим своєму керівництву. Важливість цих документів у тому, що їх готували для керівництва НКВС СРСР з подальшою доповіддю їх змісту особисто Й. Сталіну. Яких же висновків могли дійти на Луб'янці та у Кремлі? Спробуємо уявити це.

По-перше. У багатьох людей інформація про злочинні дії співробітників НКВС не викликала шоку або сильного здивування. Багато хто вже щось чув або знав напевне про арешти невинних людей, незаконні методи слідства, фальсифікації слідчих справ і штучне створення «контрреволюційних організацій». Секретність Великого терору полягала лише в тому, що більшість людей вважали, що безвинно заарештовані люди були ув'язнені, відправлені кудись до таборів на заслання. Деякі ж говорили про частину репресованих як про розстріляних, невинних жертв, яких вже не повернути. Однак загалом про долю жертв репресій ніхто достеменно нічого не знав, і це, звичайно, пом' якшувало гостроту сприйняття оприлюдненої інформації про злочини співробітників НКВС МАРСР.

Другий висновок. Для більшості висловлювань було характерним визнання того, що за цим випадком напевно стояла ширша картина численних порушень законності співробітниками НКВС. Серед них виділяли «знущання над людьми, що як система мали місце в НКВС». Частина людей при оцінці стану й діяльності органів НКВС використовували такі біологізми, як «хвороба», «гнійник», «болячки». Зазвичай йшлося про «організм» НКВС у цілому. Деякі люди повторювали «діагноз», запропонований владою: «вороги, що проникли до НКВС, хотіли посварити партію з інтелігенцією», «хотіли посварити народ з радянською владою». Питома вага таких «ворогів» серед співробітників НКВС сильно коливалася. На думку одних, це були «окремі злочинні елементи, які пробралися до органів НКВС». Інші вважали, що «слід судити добрих 50-70% співробітників НКВС».

Третій висновок. Всупереч офіційній пропаганді й зовнішнім проявам лояльності народу до «бойового меча диктатури пролетаріату», авторитет НКВС в масах був підірваним, принаймні, в очах інтелігенції. Частково це було пов'язано з викриттям як «ворогів народу» попередніх його керівників, серед яких були згадані нарком внутрішніх справ СРСР Г. Ягода, наркоми внутрішніх справ УРСР В. Балицький і О. Успенський. Однак, головною причиною негативного ставлення до органів НКВС називали діяльність НКВС і методи слідства, які там застосовували. Свідченням напруженої тогочасної соціально-психологічної атмосфери були заяви про те, що про НКВС «останнім часом говорили як про катівню», а «співробітник НКВС був для оточення страховиськом». Тому логічними були припущення, що судовий процес був організований й для того аби «заспокоїти загнане у паніку населення». Однак більшість людей вважало, що він призначався для співробітників НКВС як суворе попередження.

Четвертий висновок. Зважаючи на викриту судом злочинну діяльність співробітників НКВС МАРСР, яку читачі екстраполювали на всі органи НКВС, та на негативне ставлення до останніх населення, представники київської інтелігенції практично одноголосно говорили про те, що скоро доберуться і до високих чинів у НКВС. Про це казали як про необхідний і бажаний розвиток подій. Багато людей називали підсудних «стрілочниками», «маленькими людьми», «пособниками», «маленькими гвинтиками», відводили їм роль виконавців репресій, які злочинно діяли тому, що так само діяли і «великі начальники». Люди щиро переймалися тим, чому не судять начальників. Йшлося передусім про керівників НКВС УРСР. Звучали прізвища колишніх наркомів В. Балицького і О. Успенського, однак не згадували І. Леплевського -- наркома внутрішніх справ УРСР у червні 1937 -- січні 1938 рр., який ніс головну відповідальність за кривавий терор у той період. На відміну від багатьох співробітників НКВС, «прості смертні» не знали, що 28 липня 1938 р. він був розстріляний як «учасник змови в НКВС». Але знали, що Балицький -- «ворог народу», а Успенський втік, тому і говорили про них або про київських начальників загалом.

Разом з тим, у доповідних записках головним винуватцем виразно зображено М. Єжова. Усі згадки про нього красномовні. У них немає і сліду від славослів'я двох попередніх років. Народ тепер був готовий сприйняти і викриття М. Єжова як ворога. Водночас на противагу оцінкам і натякам на Єжова процитовано схвальні висловлювання на адресу партійних вождів Й. Сталіна і М. Хрущова, а також нового керівника НКВС СРСР Л. Берії, які взялися за «наведення ладу» в структурі, що тероризувала населення.

Якщо вважати реагування на судовий процес своєрідним соціальним опитуванням, то сигнал суспільства на адресу керівництва країни був очевидним: необхідні суттєві зміни у внутрішній політиці, припинення масових репресій. Люди сподівалися, що «НКВС вже так лютувати не буде», і разом з письменником М. Рильським готові були повірити в те, що «починається нова ера». Ця «нова ера» стала виходом з Великого терору, тобто відмови передусім від масових каральних операцій з трафаретними мірами покарання (1-ша категорія -- розстріл, 2-га категорія -- позбавлення волі у виправно-трудових таборах на різні строки), але не означала відмови сталінського керівництва СРСР від політики державного терору як такої. Елементом виходу були подальші судові процеси над співробітниками НКВС, у тому числі й НКВС МАРСР, але вже у закритому режимі і без публікації матеріалів про них у пресі. Київський процес дійсно «розв'язав язики» й у цьому сенсі став унікальним явищем в УРСР.

Джерела та література

1. Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник / Н.В. Петров, К.В. Скоркин; Об-во «Мемориал», РГАСПИ, ГАРФ; под ред. Н.Г. Охотина и А.Б. Рогинского. -- М.: Звенья, 1999. -- 504 с.

2. Петров Н., Янсен М. «Сталинский питомец» -- Николай Ежов / Н. Петров, М. Янсен. -- М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд Первого Президента России Б.Н. Ельцина, 2009. -- 447 с.

3. Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії / Ю. Шаповал; відп. ред. В. Коцур. Центр історич. політології Ін-ту політич. і етнонац. досліджень НАН України, Переяслав-Хмельницький держ. пед. ін-т ім. Г. Сковороди. -- К.: Генеза, 2001. -- 560 с.

4. Золотарьов В. Репресії серед співробітників державної безпеки УРСР у 19361941 рр.: персоналізовано-статистичний аналіз / В. Золотарьов // З архівів ВУЧК-ГПУ- НКВД-КГБ. -- 2017. -- № 2 (48). -- С. 156-217.