Від автономії до незалежної держави: євреї України у пошуках моделі збереження національної ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського

Від автономії до незалежної держави: євреї україни у пошуках моделі збереження національної ідентичності

Кононенко Валерій

Доктор історичних наук, доцент кафедри правових наук та філософії

м. Вінниця

Анотація

Аналізуються теоретичні підходи та практичні моделі збереження національної ідентичності єврейським населенням України в історичній ретро- спективі. У статті проаналізовано теоретичні праці громадських та політичних лідерів єврейського народу, діяльність яких була тісно пов'язана з Україною, щодо організації життя євреїв. Характеризуються практичні моделі реалізації українськими євреями права на національно-культурне життя та самоорганізацію в різних державних утвореннях, що існували на території України.

Ключові слова: євреї, Україна, громадська автономія, національно-персональна автономія, національно-територіальна автономія, національно-культурна автономія, незалежна держава.

Abstract

Kononenko Valerii (Vinnytsia)

Doctor of Historical Sciences (Dr hab. in History),

Associate Professor of Department of Legal Sciences and Philosophy of Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University

From autonomy to independent state: models of preserving the national identity of the Jews of Ukraine

Theoretical approaches and practical models ofpreserving national identity of the Jewish population of Ukraine in historical retrospect are analyzed. The article analyzes the theoretical works of public and political leaders of the Jewish people of Ukraine about organizing the life of Jews. Practical models of the exercise by Ukrainian Jews of the right to national-cultural life and self-organization in various state entities that existed on the territory of Ukraine are characterized.

The paper defines that one of the first forms of organization of the Jewish population in Ukrainian lands was public autonomy during the rule of the Commonwealth. Following the annexation of Ukrainian lands to the Russian Empire, Jews were discriminated and assimilated, which prompted them to seek forms of preserving national identity. If, at the initial stage, the Jewish national movement took on predominantly public-enlightenment forms, then at the turn of the nineteenth and twentieth centuries he was predominantly political.

National-personal autonomy in the years of the Ukrainian People's Republic became one of the most progressive forms of realization of the right of ethnic communities to national life at that time. During Soviet times, the Jews of Ukraine were again discriminated, and their right to national and cultural life was exclusively declarative, which contributed to the spread of Zionism ideas and the growth of emigration processes. Only with the proclamation of Ukraine's independence did the Jews gain a real right to restore national identity through the right to national and cultural autonomy.

The article proves that in different historical periods on the territory of Ukraine Jews regulated national life through public autonomy, national-personal autonomy and national- cultural autonomy.

Key words: Jews, Ukraine, public autonomy, national-personal autonomy, nationalterritorial autonomy, national-cultural autonomy, independent state.

Аннотация

Кононенко Валерий (г. Винница)

Доктор исторических наук, доцент кафедры правовых наук и философии Винницкого государственного педагогического университета имени Михаила Коцюбинского

От автономии к независимому государству: евреи Украины в поисках модели сохранения национальной идентичности.

Анализируются теоретические подходы и практические модели сохранения национальной идентичности еврейским населением Украины в исторической ретроспективе. В статье проанализированы теоретические труды общественных и политических лидеров еврейского народа, деятельность которых была тесно связана с Украиной, по организации жизни евреев. Характеризуются практические модели реализации украинскими евреями права на национально-культурную жизнь и самоорганизацию в различных государственных образованиях, существовавших на территории Украины.

Ключевые слова: евреи, Украина, общественная автономия, национально-персональная автономия, национально-территориальная автономия, национально-культурная автономия, независимое государство.

Етнонаціональна структура українського населення не є моноетніч- ною. Протягом тривалого історичного періоду в силу багатьох причин етнічний склад населення України постійно змінювався. Єврейська діаспора України протягом століть залишалася однією з найпомітніших серед українського населення та була активним учасником економічних, соціальних та культурник процесів, проте була усунена з політичного життя. До того ж, на відміну від багатьох інших національних меншин України, що були компактно зосередженні в окремих регіонах України, вона мала дисперсний характер розселення.

Протягом тривалого історичного періоду для єврейської громади України відособлена самобутня національна культура була запорукою збереження національної ідентичності. Утім, намагання зайняти гідну нішу в соціальній стратифікації суспільства, забезпечити комунікацію з офіційною владою щодо реалізації національних інтересів, боротьба проти асиміляції та дискримінації, загострення протиріч з переважаючим місцевим корінним населенням, змушували євреїв до пошуку оптимальних моделей свого місця у системі держава-суспільство-народ.

Одна з перших, на нашу думку, ефективних моделей збереження національної ідентичності євреїв в багатонаціональній державі, стала модель співіснування з переважаючим неєврейським населенням та співпраці з офіційною владою, що була створена в Речі Посполитій. Ця держава, куди входила на той час переважна більшість українських земель забезпечила стабільний розвиток єврейської громади, надавши євреям право на національну релігію, освіту, культуру та національне самоврядування. Кагали, як форма самоврядування єврейського населення, діяли в Речі Посполитій у XVI-XVIII ст., а їх центральний орган -- Ваад, забезпечував зв'язок та був посередником між єврейськими громадами, польським королем та сеймом. За словами відомого єврейського історика, публіциста Семена (Шимона) Дубнова «внутрішнє самоврядування було для них (євреїв) сурогатом державності та громадянства», через що вони мирилися з відсутністю політичних та громадянських прав [1, с. 75]. Така «громадська автономія» зі складною адміністративною ієрархією була зручною для польської влади, оскільки через систему кругової поруки забезпечувала виконання євреями обов'язків щодо держави, байдуже сприймалася християнським населенням через відсутність у єврейської громади громадянських та політичних прав, проте мала велике значення для самих євреїв, які відчували себе членами «живого народного організму» [1, с. 76].

Формально така система функціонування національного життя єврейської громади існувала й після поділів Польщі наприкінці ХVШ ст. та включення переважної більшості земель України до складу Російської імперії. Проте роль кагалів, як й інших національних інститутів, поступово зменшувалась, а в 1844 р. вони були остаточно ліквідовані. Асиміляція євреїв через включення їх до загальнодержавної системи освіти, суттєві обмеження релігійного життя, «заохочення» до землеробства загострили питання збереження національної ідентичності євреїв та пошуку моделей існування розпорошених єврейських громад Російської імперії.

У ХІХ ст. в Російській імперії набув поширення міжнародний просвітницький рух «Таскала» («Хаскала»). Представники руху, що виник у Європі у другій половині ХVШ ст., запропонували модель співіснування єврейського населення з інонаціональним неєврейським середовищем через поступове інтегрування євреїв у суспільство через подолання культурно-релігійної відособленості, залучення їх до світської освіти, відхід від релігійного фанатизму, що допомогло б покращити становище єврейського населення. Не зважаючи на наслідки «лагідної» та поступової мовної та культурної асиміляції європейського єврейства, рух сприяв формуванню нового покоління євреїв, що прагнуло зайняти значно вищий щабель в соціальній ієрархії суспільства, ніж місце в ієрархії єврейської громади. Загалом, в Російській імперії єврейське просвітництво спряло включенню євреїв до загальноімперського світського життя, підштовхувало до асиміляції у формі русифікації, що відкривало шлях до нових видів діяльності. Проте, через подолання культурної відособленості це одночасно сприяло формуванню єврейської національної культури нового типу, де ідиш, як розмовна мова українських євреїв, став одним із центральних елементів, а національна освіта поступово набуває світських рис. Як вважають окремі дослідники, завдяки Гаскалі євреї «зберегли давньоєврейську книжну мову -- іврит, розмовну -- ідиш, традиції юдаїзму, створили систему єврейської освіти» [2, с. 124].

Загострення соціально-економічних та політичних проблем в Російській імперії спричинило наростання антиєврейських настроїв у другій половині ХІХ ст. -- на початку ХХ ст., що вилилось у єврейські погроми. Погіршення становища єврейського населення, продовження політики державного антисемітизму спонукали єврейську громаду до пошуку нових моделей збереження національної ідентичності та подолання дискримінації -- від поширення сіоністських настроїв щодо повернення на свою історичну батьківщину до боротьби за право на національно-культурну автономію.

Так, виходець із подільського містечка Томашпіль Леон Пінскер (Єгуда Лейб) став одним із лідерів міжнародного руху «Ховевей Ціон» («Ті, що люблять Сіон»). Праця «Автоемансипація» (1882 р.) Леона Пінскера стала ідеологічною програмою руху та разом із «Юдейською державою» (1896 р.) Теодора Герцля стала фундаментом політичного сіонізму. Після утворення координаційного центру в Одесі в 1880-х рр. «Ховевей Ціон» став активно поширюватися в Україні та був першим неполітичним рухом за переселення євреїв на свою історичну батьківщину, що мав у Російській імперії легальний статус.

Леон Пінскер вважав, що євреї мають право на національний рух, як і інші нації, що вступили у фазу національного відродження. Проте, застерігав, що не варто мріяти тільки про відновлення давньої Іудеї, де колись було знищене політичне життя євреїв. Він виступав за пошук території, які потім будуть використані для колонізації та переселення туди усіх «надлишків» єврейського населення Європи. У його праці мова йшла не стільки про створення власної держави, скільки про зібрання євреїв на єдиній території, землях, що будуть їхньою власністю. Для цього, на його думку, могли бути використані викуплені вільні території

Північної Америки, Туреччини, Палестини чи Сирії. Пінскер пропонував діяти негайно, дотримуючись принципу «Зараз або ніколи», щоб не втратити можливості отримання таких територій [3].

На межі XIX-XX ст. рух за збереження національної ідентичності серед євреїв набуває переважно політичних форм, в рамках яких сформувалось три основні моделі розв'язання «єврейського питання»: національно-територіальна автономія, національно-культурна автономія, створення незалежної держави.

Теорію національно-культурної автономії євреїв одним із перших висунув відомий єврейський історик, публіцист С. Дубнов. У праці «Листи про старе і нове єврейство» (1897-1907 рр.) він вказував, що єврейський автономізм висуває не територіальні, а національно-культурні вимоги, а можливість реалізації цих вимог є у правовій державі, проте відсутня у поліцейській [1, с. 75]. У розумінні С. Дубнова національні права є невід'ємними від громадянських прав: «Якщо держава зневажає мої людські, громадянські, національні права, я не можу її любити: я повинен боротися проти її деспотичного режиму, або покинути країну, емігрувати» [1, с. 104]. Здається, що сам автор не бачив можливості реалізації цієї ідеї в Російській імперії, наголошуючи, що до відновлення єврейської Палестини, єдиним місцем, де можливе відновлення єврейського автономізму є США [1, с. 289].

Пізніше С. Дубнов не сприйняв встановлення диктатури більшовиків, оскільки вважав, що свої намагання євреї можуть реалізувати лише в демократичній державі. Євреїв, що підтримали революцію, називав ренегатами єврейства і висловив фактично пророчі слова: «Нам (євреям) не забудуть участі єврейських революціонерів у терорі більшовиків. Сподвижники Леніна: Троцькі, Зінов'єви, Урицькі та інші -- його затьмарять. Смольний називають нишком “центрожид”. Пізніше про це будуть говорити голосно, і юдофобія в усіх верствах російського суспільства глибоко укоріниться... Нам не пробачать. Ґрунт для антисемітизму готовий» [4, с. 108].

До перетворення на ідейного сіоніста та борця за створення власної держави, ідеї культурної, а з часом і територіальної автономії простежуються в творах іншого українського єврейського діяча Володимира (Зеєва) Жаботинського. «Місія кожної нації -- створити власну культуру; і ми думаємо, що цього можна досягти лише шляхом полюбовного розмежування», -- зазначав він, наголошуючи, що «держава має пристосовуватись до моїх національних вимог точнісінько як вона мусить пристосовуватися до вимог росіян, українців, поляків, татар тощо, гармонізувавши всі ці вимоги в спільному «народно-союзному устрої»» [5, с. 100, 103].

Початок ХХ ст. позначився активізацією діяльності єврейських політичних партій, які також мали різні варіанти облаштування національного життя євреїв. Так, єврейська політична партія БУНД (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії), що стояла на позиціях соціал-демократії та марксизму, в національному питанні відстоювала позицію національно-культурної автономії. У платформі під час виборів до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р. БУНД зафіксував свою позицію так: «У повній згоді з нашими вимогами для національних меншин взагалі ми виставляємо для євреїв наступні вимоги: повну рівноправність у всіх сферах життя, рівноправність єврейської мови на суді і у всіх державних і громадських установах; єврейські школи, національна автономія в питаннях освіти і культури» [6, с. 90].

Єврейська соціал-демократична робітнича партія «Поалей Ціон» («Робітники Сіону») визначила свою програму-мінімум як «вимогу територіальної автономії на демократичних принципах для усього єврейського народу в Палестині» [7, с. 87]. Підтримуючи класову боротьбу єврейського пролетаріату в рядах інтернаціональної соціал-демократії, партійці тісно переплітали національне питання з класовою боротьбою в умовах експлуатації, де «національна боротьба ведеться за матеріальне національне надбання: за володінням чужим чи захист свого» [7, с. 8889].

У програмних документах Соціалістичної єврейської робітничої партії (СЄРП) простежується вимога до запровадження національно-культурної автономії для облаштування національного життя та «громадського автономізму» для самоорганізації євреїв. Так, одиницею єврейського самоуправління мала стати єврейська національна громада, що керувалася громадською радою. У свою чергу громади об'єднувались в обласні союзи громад. Верховним органом організації життя єврейського населення мав стати Всеросійський єврейський національний сейм [7, с. 88-89].

Завдання Єврейської народної партії перекликалися із завданнями Конституційно-демократичної партії (кадетів) Росії. Засновник та лідер партії С. Дубнов виступав за запровадження конституційно-демократичного парламентського устрою в Росії, де завоювання свободи стане необхідною умовою вирішення національного питання за принципами культурного самовизначення, місцевого самоуправління і автономії областей з гарантією прав національних меншин. Розуміючи особливості розселення євреїв імперії (насамперед його дисперсний характер) С. Дубнов вважав, що для організації життя євреїв необхідно повернутися до історично відомої форми облаштування життя євреїв -- общинного самоуправління як сурогату територіальної автономії, запровадженого на нових принципах: відмови від принципу соціальної нерівності та кастової відособленості єврейського населення, секуляризації національної ідеї та позбавлення від національної олігархії через запровадження в управлінні єврейською громадою демократичних принципів [1, с. 345-346].

Сіоністські політичні партії, які діяли в Україні, виступали за розв'язання «єврейського питання» в контексті розвитку світового сіоністського руху та були представлені різними ідеологічними течіями сіонізму.

Буржуазно-демократична революція 1917 р. в Російській імперії та боротьба українського народу за національне визволення, за словами українського та єврейського політичного діяча доби Української революції С. Гольдельмана, примусили «жидівські суспільно-політичні кола шукати ясної орієнтації, зайняти виразну позицію, -- туди чи сюди» [8, с. 21]. Він стверджує, що до проголошення незалежності України у січні 1918 р., єврейські політичні партії, що входили до Центральної Ради були єдиними у визнанні права українського народу на національно-територіальну автономію [8, с. 36-37]. За рішенням комісії у справі розподілу місць в Центральній Раді між представниками польських та єврейських організацій до складу ради увійшло 50 єврейських представників від БУНДу, СЄРП, Поалей Ціон, сіоністів та ПЄДС (очевидно мається на увазі Партія єврейського демократичного союзу, що виникла на базі Ради єврейських громадських організацій утвореної 21 березня 1917 р. у Києві [9, с. 212, 546]. Проте згодом, на нашу думку, стало очевидним, що єврейські політики спостерігали активізацію українського національно- визвольного руху з настороженістю, а широкі єврейські маси з недовірою.

Якщо за проголошення Української Народної Республіки (9 листопада 1917 р.) проголосували усі єврейські політичні партії, проте саме на вимогу останніх в Універсалі було підкреслено, що Українська Держава утворюється «не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність з нею», то у голосуванні за проголошення незалежності УНР (9 січня 1917 р.) єврейські делегати переважно утрималися, а члени БУНДу висловилися проти [10, с. 67].

Зазначимо, що результатом співпраці представників національних громад з українським національно-визвольним рухом стало прийняття «Закону Української Народної Республіки про національно-персональну автономію». За цим конституційним актом національним меншинам гарантувалося право на національно-персональну автономію як різновиду національно-культурної автономії. Євреї України автоматично отримали право на облаштування національного життя, що здійснювалося через органи Національного союзу, влада якого поширювалася на усіх його членів, що були внесені до національного кадастру, незалежно від місця розселення в УНР. Права національної меншини, повноваження Національного союзу та інших органів, які представляли інтереси національної спільноти визначалися Установчими зборами нації та мали бути затвердженні Всенародними зборами УНР [11, с. 484-485]. Прийнятий закон фактично став першим нормативно-правовим актом у Європі, що був спрямований на вирішення національного питання у поліетнічній державі. Так, представник БУНДу в Центральній Раді М. Рафес, оцінюючи закон зазначив, що це «найбільшої ваги акт, якого ще не знає ні одна держава в Європі» [10, с. 74].

Закон, який мав прогресивне значення та мав забезпечити права національних меншин УНР, так і не був реалізований у повній мірі. Якщо національно-культурне життя євреїв активно розвивалось, насамперед внаслідок усунення дискримінаційних обмежень, то до утворення Національного союзу справа не дійшла. Проте, в урядах УНР часів Центральної Ради та Директорії (Генеральному секретаріаті та Раді народних міністрів УНР) в різні часи національним життям євреїв опікувалися міністри єврейських справ Мойсей Зільберфарб, Вульф Лацький, Авраам Ревуць- кий, Пінхас Красний.

Незважаючи на сторінки активної співпраці єврейського та українського національно-визвольних рухів в часи Української революції 19171921 рр., загалом українсько-єврейські відносини залишалися складними. Основна причина -- неможливість співіснування ідеї автономії євреїв колишньої Російської імперії з ідеєю незалежної України. Єврейські політичні партії готові були співпрацювати з українським урядом до моменту остаточного розриву з Росією, що означало для них розмежування єврейського населення колишньої Російської імперії в межах кількох окремих держав та фактично крах усіх автономістських ідей. Наприклад, представник БУНДу А. Золотарьов з приводу цього наголошував, що «ми поставили собі межу, далі якої ми йти разом зі своїми українськими товаришами не можемо -- це “єдність Росії”» [10, с. 68]. Проти розриву з більшовицькою Росією на початку 1918 р. виступили й інші єврейські політичні партії. Навіть сіоністи вважали, що «проголошення самостійності було помилкою і легковажним кроком, який відіб'ється у найближчому майбутньому» [10, с. 68]. Український національно-визвольний рух не був підтриманий також широкими єврейськими масами, які вбачали в українцях антисемітів та погромників. Звичайний єврейський пролетаріат захоплювався ідеями марксизму та соціалізму й активно поповнював ряди загальноросійських політичних партій, наприклад, Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) та Партії соціалістів- революціонерів (СР). До того ж ряд великих єврейських погромів, що відбулися в роки революції, на нашу думку, через безсилля центральної влади та отаманщину, остаточно зупинили процес зближення українців та євреїв. національний ідентичність культурний історичний

Зі встановленням в Україні радянської влади думки щодо майбутнього життя українських євреїв розділилися. Частина євреїв, що отримала державні посади та була представлена в державно-партійних органах й надалі продовжувала асиміляцію (русифікацію) свого народу. Новоутворені «національні» єврейські органи управління («Євсекція» та «Євком») працювали на ілюзію продовження автономного життя євреїв за часів кагалів та реалізацію їхнього права на національне життя. Інша частина євреїв, через діяльність національних партій та організацій бажала реалізації ідеї незалежності чи автономії.

Пошук підтримки серед багатонаціонального складу населення СРСР, спонукав вищу партійну владу до певних компромісів. Під час корені- зації, проголошеної ХІІ з'їздом РКП(б) 1923 р., фактично були реалізовані ідеї національно-культурної автономії євреїв у формі створення єврейських національних районів, сільських, селищних рад, створення мережі освітніх навчальних закладів, установ науки і культури, газет, журналів, розвиток книговидавничої справи тощо. На 1929 р. в Україні діяло вже 92 сільські та 66 селищних єврейських рад [12, с. 81]. У республіці було створено Калініндорфський (1927 р.), Новозлатопольський (1929 р.), Ста- ліндорфський (1930 р.) єврейські національні райони. Окрім того, два єврейські національні райони було створено у Криму: Фрайдорфський (1931 р.) та Лариндорфський (1935 р.). Уже в 1931 р. в Україні було утворено 115 сільських та 56 селищних рад [13, c. 219]. У місцях компактного проживання євреїв утворювалися єврейські освітні заклади та культурні установи. У 1930 р. із 30 республіканських газет 5 видавалося єврейською мовою, тоді як російською лише 3 [14, c. 136]. Проте зі зміною завдань національної політики радянської влади в 1930-х рр. ідея єврейської національно-культурної автономії була згорнута.

Також у цей період партійною владою була здійснена спроба реалізації ідеї національно-територіальної концепції облаштування єврейського населення в СРСР через ідею аграризації широких містечкових мас єврейської бідноти та створення компактних єврейських землеробських поселень. Із 1924 р. керівництво цим процесом здійснював Комітет із землевпорядкування єврейських трудящих (КомЗЄТ) та Товариство у справах землевпорядкування трудящих євреїв (ТЗЄТ). Основна ідея аграризації -- переселення єврейської бідноти до південних районів України, Криму, Далекосхідного регіону СРСР. До того ж, обговорювалося питання утворення єврейської Кримської автономії. Активно підтримала цю ідею «Євсекція», убачаючи в цьому шлях до відродження національного життя в рамках попередньої смуги осілості [15, c. 289].

Реалізація кримського проекту мала серед вищого керівництва СРСР своїх прихильників і противників. Підтримали проект Л. Троцький, Л. Ка- мєнєв, М. Бухарін, Г. Чичерін, М. Калінін, Г. Петровський. Виступали проти А. Смирнов, М. Скрипник. Фактично позицію противників реалізації проекту пояснив секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, який на УШ Всеукраїнській партійній конференції у травні 1924 р. заявив: «Ми не суперечимо проти утворення тої чи іншої республіки національної меншини, проте політичне питання єврейської республіки ... не витримує ніяко- гісенької критики. Це тхне сіоністським душком» [15, с. 290]. Саме острах консолідації єврейства, активізації його національного життя стала однією з причин поховання проекту Кримської автономії. Намагання реанімувати проект Кримської автономії Єврейським антифашистським комітетом у перші роки після закінчення Другої світової війни стало причиною не тільки розгрому комітету, а й нової хвилі політичних репресій проти єврейства. Простіше було утворити автономію на Далекому Сході, ніж у Криму. Окрім того, владою із самого початку всі ідеї національно-територіальної автономії євреїв більше розглядалися на догоду міжнародним єврейським організаціям, з яких можна було мати певний політичний чи економічний зиск, ніж власне для самих радянських євреїв. В. Орлянський вважає, що «територіальна єврейська автономія перетворилася на політичну ширму для закордонного єврейства» [16, с. 165].

У межах реалізації проекту в 1930 р. у складі Далекосхідного краю був утворений Біробіджанський район, який 1934 р. став Єврейською автономною областю. Проте з самого початку Біробіджанський проект не мав успіху. Упродовж 1928-1933 рр. з України та Білорусії до Біробіджану прибули понад 20 тис. євреїв. Проте вже до середини 1930-х рр. 12 тис. з них (60%) виїхали з автономії [17]. Отже, із самого початку концепція національно-територіальної автономії не могла бути реалізована. По-перше, вона суперечила завданням національної політики, коли з часом у радянській державі мали остаточно зникнути відмінності між національними меншинами, а це неминуче приведе до утворення радянського народу. По-друге, спроба залучення євреїв до сільського господарства не враховувала ні демографічних, ні ментальних характеристик єврейського населення. Цьому заважала широка розпорошеність єврейського населення в різних регіонах СРСР. Змусити покинути євреїв свої насиджені міста могли лише розруха, голод та безвихідь.

Сіоністський підхід до розв'язання єврейського питання, насамперед, позначився широкою популярністю серед євреїв радянської України у 1920-х рр. політичних організацій сіоністського напрямку: сіоністів- соціалістів, сіоністів-трудовиків, сіоністів-соціалістів-федералістів.

Особливо активно відгукувалася на сіоністську пропаганду єврейська молодь, що об'єднувалася в молодіжні організації. Так, у 1923 р., за звітом Подільського губернського відділу ГПУ, у межах Подільської губернії діяли сіоністські групи: сіоністів-соціалістів, Сіоністсько-соціалістичний союз молоді, Гехолуц, Маккабі, Цепрей-Ціон-югенд та інші організації [18, арк. 14].

Частково після Другої світової війни сіоністські ідеї отримали нове дихання. Яскравим прикладом цього є молодіжні організації, що діяли в повоєнний період в Україні (група Х. Співаківського в Харкові, «Спілка єврейської молоді» у Львові, група старшокласників «Сун-2» у Києві або жмеринська «Ейнікайт»). Так, один із організаторів «Ейнікайту», колишній в'язень жмеринського гетто Михайло Співак, згадував: «Після звільнення декілька хлопців мого віку, років по чотирнадцять-п'ятнадцять, які пройшли через гетто, задумались над тим, чому нас, євреїв, так переслідують, знищують, чому ми виявились беззахисними... Якби у євреїв була своя держава, то нічого подібного з єврейським народом відбутись би не могло. Ми взнали, що в Палестині євреї ведуть боротьбу за створення своєї держави, і вирішили якось взяти участь. Це був стихійний сіонізм. реакція на пережите, побачене і вистраждане.» [19, с. 137]. Активізації поширенню сіоністських ідей сприяло також утворення у 1948 р. держави Ізраїль. Сіоністські ідеї поширювалося також в час відмови у праві на еміграцію радянським євреям у 1960-1980 рр. У цей час серед українського єврейства існували об'єднання «еміграційників» (вимагали реалізації права на еміграцію), «культурників» (виступали за духовне відродження євреїв СРСР) та «відмовників» (відмовлялися від громадянства СРСР через відмову офіційною владою в еміграції).

Лише з проголошенням незалежності України та прийняттям національного законодавства щодо визначення правового статусу національних меншин (насамперед, закону України «Про національні меншини» 1992 р.), євреї, як і представники інших етнічних груп України, отримали практичну можливість облаштування національно-культурного життя через культурну автономію. Утім реалізація права на національну-куль- турну автономію опинилась перед викликом масової еміграції єврейства з України внаслідок реалізації колись примарної ідеї сіоністів -- утворення незалежної національної держави єврейського народу.

Таким чином, єврейська національна громада України у пошуках моделі збереження національної ідентичності пройшла складний шлях. Яскравим прикладом практичної форми захисту національних інтересів, що не мала аналогів на то час у світі, стали громадська автономія в Речі Посполитій та національно-персональна автономія в УНР. Основною ідеєю збереження самобутності єврейських громад України у ХІХ-ХХ ст.

стала ідея національно-культурної автономії, утім спочатку ХХ ст. українські євреї не тільки активно приєднувалися до сіонізму, а й стали в авангарді руху за створення національної держави. Сучасне законодавство України дає можливість захистити національно-культурні права єврейської діаспори України у повній мірі, утім вона одночасно опинилася перед викликами: що відроджувати, як відроджувати, та кому відроджувати національне життя.

Джерела та література

1. Дубнов С. Письма о старом и новом еврействе (1897-1907) / С. Дубнов. -- С.-Петербург: Типография т-ва «Общественная польза», 1907. -- 370 с.

2. Рудницька Н. Гаскала: шлях до асиміляції чи спосіб збереження та розвитку єврейства на Волині у ХІХ ст. / Н. Рудницька // Волинські історичні записки: збірник наук. праць. -- Житомир, 2008. -- С. 117-124.

3. Pinsker Leon. Auto-Emancipation / Leon Pinsker // Jewish emancipation-quot-leon-pinsker

4. Лахман И. Дубнов -- выдающийся историк еврейского народа / И. Лахман // Второе дыхание. Сборник статей. Вып. 28. -- Бостон: Клуб русскоязычных учёных штата Массачусетс, 2012. -- С. 102-109.

5. Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання / В. Жаботинський. -- К.: Республіканська асоціація українознавців, 1991. -- 136 с.

6. Фомин В.М. Программные документы национальных политических партий и организаций России (конец XIX в. -- 1917 г.). Сборник документов. Выпуск 1 / В.М. Фомин. -- М., 1996. -- С. 89-92.

7. Национальный вопрос в программных документах политических партий, организаций и движений России. Начало XX в.: Доку-менты и материалы: 2-е изд., испр. и доп. / сост., автор введений и ред. И.В. Нам. -- Томск: Изд-во Том. ун-та, 2016. -- 256 с.

8. Гольдельман С.І. Жидівська національна автономія в Україні. 1917-1920. Die jьdische nationale Autonomie in der Ukraine. 1917-1920 / С.І. Гольдельман. -- Мюнхен; Париж; Єрусалим: Дніпрова хвиля, 1967. -- 138 с.

9. Українська Центральна рада: Документи і матеріали. У 2 т. -- Т. 1: 4 березня -- 9 грудня 1917 р. / Упоряд.: В.Ф. Верстюк (керівник), О.Д. Бойко, Ю.М. Гамрецький та ін. -- К.: Наукова думка, 1996. -- 590 с.

10. Пігідо Ф. До українсько-єврейських відносин у роках революції / Ф. Пігідо // Український збірник. Книга 7. -- Мюнхен: Інститут для вивчення СРСР, 1956. -- С. 5881.

11. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали.

12. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О. Кресіна (керівник), О.В. Кресін, В.П. Ляхоцький,

13. В.Ф. Панібудьласка; за ред. В.Ф. Панібудьласки. Частина 1. -- К.: Вища школа, 1997. -- 583 с.

14. Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В.А. Смолій (голова) [та ін.]. НАН України. Інститут історії України. -- К.: Наукова думка, 2005. -- 672 с.

15. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність: Документи і матеріали: довідник: у 2 ч. / ред. В.Ф. Панібудьласка. Частина 2. -- К.: [б.в.], 1997. -- 704 с.

16. Мы хотели жить... Свидетельства и документы. Книга 1 / Редактор-составитель Б. Забарко. -- К.: Дух і Літера, 2013. -- 592 с.

17. Даниленко В. Проекти єврейської автономії у радянському Криму / В. Даниленко // Крим в історичних реаліях України: Матеріали наукової конференції «Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР». -- К.: Інститут історії України нАн України, 2004. -- С. 288-298.

18. Орлянський В. Сіоністські організації і органи влади в СРСР у міжвоєнний період // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -- Запоріжжя: ЗНУ, 2006. -- Вип. XX. -- С. 165-170.

19. Орлянський В. Євреї в сільському господарстві [електронний ресурс] / В. Орлянський // История евреев Украины. История Холокоста. Розділ ГУ. Євреї в УСРР, Кримській АСРР (РСФРР), Польщі, Румунії та Чехословаччині у міжвоєнний період.

20. Державний архів Вінницької області (далі -- ДАВіО), ф. П-1, оп. 1, спр. 492.

21. Кандель Ф. Книга времен и событий. История евреев Советского Союза (19451970). Т. 6. -- М.: Мосты культуры, 2007. -- 520 с.

References

1. Dubnov, S. (1907). Pisma o starom i novom evreystve (1897-1907). S.-Peterburg: Tipografiya t-va «Obshchestvennaya polza». [in Russian].

2. Rudnytska, N. (2008). Haskala: shliakh do asymiliatsii chy sposib zberezhennia ta rozvytku yevreistva na Volyni u XIX st. Volynski istorychni zapysky: zbirnyk nauk. prats. Zhytomyr. 117-124. [in Ukrainian].

3. Pinsker, Leon (1882). Auto-Emancipation. Jewish Virtual Library.

4. Lakhman, I. (2012). Dubnov -- vydayushchiysya istorik evreyskogo naroda. Vtoroye dykhaniye. Sbornik statey. Boston: Klub russkoyazychnykh uchenykh shtata Massachusets. 102-109. [in Russian].

5. Zhabotynskyi, V. (1991). Vybrani statti z natsionalnoho pytannia. Kyiv: Respub- likanska asotsiatsiia ukrainoznavtsiv. [in Ukrainian].

6. Fomin, V.M. (1996). Programmnyye dokumenty natsionalnykh politicheskikh partiy i organizatsiy Rossii (konets XIX v. -- 1917 g.). Sbornik dokumentov. Vypusk 1. Moskva. 89-92. [in Russian].

7. Nam, I.V. (Ed.). (2016). Natsionalnyy vopros v programmnykh dokumentakh politicheskikh partiy. organizatsiy i dvizheniy Rossii. Nachalo XX v.: Doku-menty i materialy: 2-e izd. ispr. i dop. Tomsk: Izd-vo Tom. un-ta. [in Russian].

8. Holdelman, S.I. (1967). Zhydivska natsionalna avtonomiia v Ukraini. 1917-1920. Die jьdische nationale Autonomie in der Ukraine. 1917-1920. Miunkhen; Paryzh; Yerusalym: Dniprova khvylia. [in Ukrainian].

9. Verstiuk V.F. (Ed.). (1996). Ukrainska Tsentralna rada: Dokumenty i materialy. U 2 t. -- T. 1: 4 bereznia -- 9 hrudnia 1917 r. Kyiv: Nauk. dumka. [in Ukrainian].

10. Pihido, F. (1956). Do ukrainsko-yevreiskykh vidnosyn u rokakh revoliutsii. Ukra- inskyi zbirnyk. Knyha 7. Miunkhen: Instytut dlia vyvchennia SRSR. 58-81. [in Ukrainian].

11. Kresina, I.O., Kresin O.V., Liakhotskyi V.P. & Panibudlaska V.F. (Comps.). (1997). Natsionalni protsesy v Ukraini: istoriia i suchasnist. Dokumenty i materialy. Dovidnyk. U 2 ch. Chastyna 1. Kyiv: Vyshcha shkola. [in Ukrainian].

12. Smolii, V.A. (Ed.). (2005). Entsyklopediia istorii Ukrainy: T. 3: E-Y. NAN Ukrainy. Instytut istorii Ukrainy. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

13. Panibudlaska, V.F. (Ed.). (1997). Natsionalni protsesy v Ukraini. Istoriia i suchasnist: Dokumenty i materialy: dovidnyk: u 2 ch. Chastyna 2. Kyiv: [b.v.]. [in Ukrainian].

14. Zabarko, B. (Ed.). (2013). My khoteli zhit... Svidetelstva i dokumenty. Kniga 1. Kyiv: Dukh i Litera. [in Russian].

15. Danylenko, V. (2004). Proekty yevreiskoi avtonomii u radianskomu Krymu. Krym v istorychnykh realiiakh Ukrainy: Materialy naukovoi konferentsii «Krym v istorychnykh rea- liiakh Ukrainy: Do 50-richchia vkhodzhennia Krymu do skladu URSR». Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. 288-298. [in Ukrainian].

16. Orlianskyi, V. (2006). Sionistski orhanizatsii i orhany vlady v SRSR u mizhvoiennyi period. Naukovi pratsi istorychnoho fakultetu Zaporizkoho derzhavnoho universytetu. Zaporizhzhia: ZNU. 165-170. [in Ukrainian].

17. Orlianskyi, V. Yevrei v silskomu hospodarstvi [elektronnyi resurs]. Istoriya evreyev Ukrainy. Istoriya Kholokosta. Rozdil IV. Yevrei v USRR, Krymskii ASRR (RSFRR), Polshchi, Rumunii ta Chekhoslovachchyni u mizhvoiennyi period. Retrieved from http://holocaust- ukraine.net/ru/razdel_iv.htm [in Ukrainian].

18. Derzhavnyi arkhiv Vinnytskoi oblasti, f. P-1, op. 1, spr. 492 [State archive of Vinnytsia region, fund P-1, description 1, file 492].

19. Kandel, F. (2007). Kniga vremen i sobytiy. Istoriya evreyev Sovetskogo Soyuza (19451970). T.6. Moskva: Mosty kultury. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru