Декомунізація та проблеми дерадянізації - з позицій повсякденності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Декомунізація та проблеми дерадянізації - з позицій повсякденності

Koliastruk Olga, Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of the Department of History and Culture Vinnytsia Sovereign Pedagogical University of Mikhail Kotsyubynsky

The article deals with the reaction of ordinary people of Ukraine to the policy of decommunization of2015-2018, which was implemented under the leadership of the Ukrainian Institute of National Memory (UINM). It is shown that the laws on decommunization of 2015 were adopted in response to the aggression of Russia and the desire of the Ukrainian society to find its own identity, distancing itself from the Soviet past. The implementation of these laws was seen as the embodiment of the ideas of the Revolution of Dignity. However, the implementation of the laws was not sufficiently theoretically and methodologically prepared. In practice, it came down to the replacement of Soviet place names and dismantling of monuments of the Soviet past and its leaders.

People were offered to evaluate their Soviet past only through the lens of a totalitarian regime, indirectly accusing them of its establishment, flourishing and strengthening. In addition, decommunization took place in the context of a hybrid information war, in which propaganda of the Soviet past was widely praised as successful and glorious. The civil immaturity of the modern Ukrainian society has manifested itself in dual reactions to innovations, turned into sociopolitical passivity and world-view conservatism about rethinking the Soviet past and overcoming it.

У наукових і політичних колах їх оцінки стосовно декомунізаційних законів 2015 р. відразу різко поляризувалися від захоплення до нетерпимості, спровокували численні дискусії різної глибини і тривалості. Тут йтиметься про реакції й оцінки декомунізації пересічними людьми, різних за віком, соціальним статусом, освіченістю, долучених до неї, зовсім не причетних і демонстративно байдужих до неї. Спочатку кілька попередніх зауваг. По-перше, на час прийняття декомунізаційних законів у суспільстві, у пересічних громадян, у політиків, у чиновників, в опозиційних до влади колах не було жодних сумнівів у тому, що закони ці стали відповіддю на російську агресію як військову, так і пропагандистську.

Вістря цих законів з осудження радянсько-більшовицького минулого насправді від початку було спрямоване на режим, що не лише визнає себе спадкоємцем СРСР, а й позиціонується його апологетом. Швидкість, директивність та безальтернативність були відповіддю на російську силову політику пам'яті, її пропаганду позитивного образу радянського минулого. Крім того, навколо радянської воєнної героїки потужно розгорталася пропаганда в анексованому Криму та на окупованому Донбасі. Оголошена декомунізація мала бути відповіддю на загрозу реанімації, реставрації, реінкарнації радянського в Україні. Симптомів цих небезпечних процесів суспільство і влада на тоді отримали надто багато і вкрай виразно й болісно, подальше зволікання було неприпустимим. УІНП взяв на себе відповідальність в умовах такого виклику, його очільник В. В'ятрович неодноразово підкреслював, що декомунізація породжена Майданом, а війна, яку розпочала Росія проти України, вкотре показала те, наскільки цей процес є запізнілим [1].

З іншого боку, закони, запропоновані УІНП і ухвалені Верховною радою, об'єктивно були й відповіддю на суспільний запит всередині країни, що артикулювався ще у 1990-ті рр. стихійними акціями подолання радянського (перші перейменування, демонтаж пам'ятників найбільш одіозним постатям радянської історії тощо). За окремими підрахунками, з 1990-го по 1993-й було знищено понад 2 тисячі пам'ятників і знаків, переважно на Західній Україні. За наступні десять років упали ще понад 600 Іллічів у Центральній Україні (тобто по 50 на рік), а після Помаранчевої революції -- ще 600 (або вже по 120 на рік) [2]. Системну спробу «очищення» зробив президент В. Ющенко своїм наказом від 2009 р., однак вже за рік процес був згорнутий В. Януковичем.

Антирадянський спротив виливався в низку хвиль громадянських протестів як локальних, так і національного масштабу. «І Помаранчева революція, і Євромайдан були справді спробами кардинально змінити суспільство. Це той імператив, який і далі залишається для українського суспільства актуальним, -- підсумовує М. Рябчук. -- Фактично й одна українська революція, і друга були спробами реалізувати те, що нашим центральноєвропейським сусідам вдалося зробити ще далекого 1989-го, натомість ми так цього й не довершили ані у 1991-му, ані пізніше» [3].

Декомунізаційні закони наразились на різні реакції в українському соціумі, оскільки в різних регіонах країни і верствах історична пам'ять виставляла свій рахунок радянському минулому і вимагала відповідної співмірної сатисфакції, нерідко незрозумілої і неприйнятної для інших громадян. Різні варіанти написаного за роки незалежності на заміну радянській історіографії національного історичного гранд-наративу не запропонували переконливих і дієвих методик консенсусу між різними суб'єктами й об'єктами української історії. Академічним ученим і практикуючим викладачам та учителям-історикам не вдалося уникнути її міфологізації, глорифікації чи віктимізації, а також подолати усталені стереотипи сприйняття і звичні оптики бачення радянського минулого. Історична наука (в усіх її дослідницьких центрах і кабінетах, інститутах і академіях) опинилась перед викликом публічного екзамену і розгортання відкритого діалогу зрозумілою мовою: категорій і понять, документів і аргументів, доводів і спростувань, відкриттів і викриттів.

З огляду на це, по-друге, важить окреслити, який зміст вкладається у поняття «декомунізація» і які сенси ним декларуються. Лаконічно пряму відповідь можна звести до такого визначення: це практика усунення наслідків впливу комуністичної ідеології в усіх суспільних сферах. Це передусім практика, наказово задана згори владними структурами на імплементацію згаданих законів, відповідно структурована інструкціями, розпорядженнями, приписами, рекомендаціями, переліками, роз'ясненнями тощо. Натомість обґрунтованої теорії та суспільної рефлексії, що включали б і теоретико-методологічне забезпечення, й інтелектуальне виважування, і ментальне припрацювання, відчутно бракувало.

Практику каналізували офіційні виконавці, у кращому разі, з рекрутуванням громадськості, істориків, активістів тощо. Понад те, ця практика послуговувалась підручним інструментарієм, залишеним у спадок тим самим попереднім ладом, що йому оголошено бій, та який був задіяний майже дзеркально. Останнє викликало зрозуміле обурення і справедливе занепокоєння. «На цей закид є дві відповіді: формальна і сутнісна. Формальна звучить так -- комуністичний режим винен у найтяжчих злочинах проти людства загалом і українців зокрема, кількість його жертв в цілому співмірна із кількістю жертв нацизму. Не лише Україна, але й багато інших держав визнали більшовизм злочинним і заборонили його символіку нарівні зі свастикою. Натомість нинішня політична система в Україні при всіх її вадах рухається у бік демократії, тому декомунізація -- це не мавпування злочинів одних політиків іншими, а відновлення брутально порушеної 1917 р. законності. Відповідь «по-суті» буде глибшою. ... Історична політика існує стільки ж, скільки і сама цивілізація, подобається це нам чи ні, і звільнення «свого» публічного простору від рештки «чужих» пам'яток -- нормальна світова практика» [2].

По-третє, здійснювати декомунізацію довелося не в лабораторних умовах, а під час зовнішньої агресії і внутрішнього спротиву окремих політичних сил і конфлікту інтересів різних бізнес-груп, об'єднань, ідеологій. Головною претензією, що її пред'являли противники декомунізації прихильникам, -- це її начебто відірваність від розв'язання нагальних соціально-економічних проблем України. Нерідко, окремими з них пропонувалось у державній декомунізації вбачати лише кампанію, що відволікає увагу від чогось більш істотного (злочинного) або камуфлює справжні цілі влади. Та попри різночитання і зволікання на місцях, декомунізація провадилась під контролем центру досить організовано (а то й заорганізовано).

Наостанок ще одне застереження: при розгляді масових реакцій на декомунізацію нам неминуче доведеться вдаватись до генералізації та узагальнень. Гама переживань була дуже строкатою як висловленою, так і скритою, непроговореною. Та все ж, з погляду сьогодення, можна стверджувати, що одним з виразних результатів декомунізаційного маршу 2015-2018 рр. можна вважати загальне суспільне збурення (його градус і амплітуду залишимо поки за дужками). Ці закони справді стосувались повсякденності безпосередньо, оскільки їх впровадження порушувало звичність усталеного життя, вироблену і засвоєну не одним поколінням.

Перша масова реакція -- спротив через чергову незручність нововведень і клопіт засвоєння. Слідом за нею -- питання ціни (грошовий еквівалент) і операційність внесення змін до паспортів, домових книг, адресних реєстрів тощо (часовий ресурс), побоювання канцелярсько-адміністративних зволікань і рогаток (морально-психологічна витратність). Буденна зрозуміла атмосфера буття від нав'язування декомунізаційних заходів (бо саме так більшістю сприймались дії місцевих органів) викривлювалась і ламалась, провокувала безпосередні реакції на запропоноване нове і спростоване старе (досі безпечне, індиферентне). Закони торкнулись не лише владних інститутів і управлінців, а й різних верств суспільства в цілому, бо вони впроваджувались у їхнє безпосереднє щоденне життя (в якому місті / селі жити; якою вулицею йти до школи; на якій площі зустрічатись; в якому парку відпочивати; до якого пам'ятника покладати квіти; де і як вшановувати героїв).

Мимоволі ці закони спонукали людей замислитись над питанням, чому і навіщо змінювати топоніми, перейменовувати вулиці, демонтувати пам'ятники і пам'ятні знаки радянського минулого. Ці закони, по суті, стали внутрішнім тестуванням для нашого суспільства, яке щойно пройшло через Революцію гідності (в особі кращих його представників), і опинилось у стані війни, призвідником якої була Росія, прямий і послідовний спадкоємець радянського.

Саме через впровадження цих законів люди змушені були оглянутись на радянський спадок і побачити його не у звичному режимі його банальної присутності і ненав'язливої розчиненості, а крізь призму артикульованих сучасністю ціннісних орієнтирів і смислового навантаження в нашій культурній пам'яті. Можна стверджувати, що ухвалення, а потім і загальнодержавне проведення декомунізаційного проекту збудили заколисане суспільство, хоча годі було сподіватись на радісне й щасливе його прокидання, бо хтось продовжував мріяти про нездійснене радянське «світле майбутнє»; комусь боліло за втраченими кар'єрними здобутками; багатьом марилась молодість і безтурботність; хтось утікав від відповідальності тощо.

Декомунізаційні заходи на місцях на початках зводились до виконання передусім закону «Про засудження комуністичного та націоналсоціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» шляхом перейменування топонімів з виразно радянським героїко-подієвим наповненням на національні (такого ж змісту), в нечастих випадках -- на нейтральні. Такий досвід був перейнятий від більшовиків, що свого часу так вчиняли з меморіальною культурою царського режиму. Прикрість полягає і в тому, що й робилося це аврально, прискорено, аби вкластися у рамки, приписані згори. Попри те, що в цьому процесі були задіяні здорові сили, його загальний контекст набув характеру накинутого, силоміць нав'язаного і реалізованого під звітність.

Вузька інтерпретація цих законів породила у суспільстві уявлення, що мова йде суто про перейменування вулиць, в кращому разі -- ще про зняття пам'ятників Леніну та інших діячам радянської доби. У людей, причетних до процесу декомунізації, виникло побоювання, що ця надважлива справа переросла у якусь «кампанійщину». За півтора року декомунізації перейменовано 987 населених пунктів (в т.ч. 32 міста), 25 районів, 51 493 вулиці, площі та інші об'єкти топоніміки, демонтовано 2 389 пам'ятників та пам'ятних знаків, з них -- 1320 Володимиру Леніну. У результаті перейменувань у 2015-2016 рр. відновлено понад 300 історичних назв [4]. Якщо дистанціюватися від суто номінальних характеристик здійсненого першого етапу декомунізації, то можна дійти висновку, її механізм все ж результативно спрацьовував на вибір Україною європейського шляху розвитку, на відмову від проросійської (неорадянської) перспективи.

Дослідники вказують, що визначальна роль у просуванні певної ідеології, яку відводять топонімам можновладці, обумовлена характером їхньої буденності, звичності, природності. Практики найменування/перейменування розглядаються владою як спосіб швидкого і порівняно легкого нав'язування індивідам соціальних перспектив існуючого ладу, спосіб швидкої легітимації владної ідеології. Це свого роду демонстрація «символічної влади» (за П. Бурд'є), тобто форма здійснення символічного насилля в евфемізованій формі, або переписування пам'яті індивідів. Причому П. Бурд'є підкреслює, що у випадку топонімічних перетворень легітимація відбувається швидко і легко, і не є результатом цілеспрямованої ідеологічної обробки населення [5, с. 83]. Головним візуальним здобутком декомунізації було зникнення з мапи України одіозних радянських топонімів, а з вулиць міст -- пам'ятників Леніну та іншим радянським діячам. За суто формальними ознаками декомунізація в Україні не просто вдалася, її навіть розглядають як одну з небагатьох майже повністю доведених до кінця реформ. Однак, чи можна вважати перемогою саме формальну декомунізацію?

Дослідники відзначають, що самі закони і їх реалізація таїли в собі загрози і небезпеки, передусім для істориків, адже об' єктивні, незаан- гажовані історичні оцінки та інтерпретації мають народжуватись у вільній фаховій дискусії, а не бути наперед визначеними владою. Натомість «законодавче закріплення історичних оцінок «злочинний режим», «борці за незалежність», а також положення про «недопущення фальсифікації історії», є факторами політичного втручання в сферу компетенції історичної науки, які шкодять неупередженому науковому вивченню минулого [5, с. 103].

Історик Г. Касьянов небезпідставно застерігає: «:...коли політика держави стосовно минулого поділяє людей на чистих і грішних, поширює свідому неправду, . суспільство, реагуючи на ці поклики, провокує мову ненависті, ксенофобію, страх, злобу, культивує комплекси, породжує масову шизофренію» [6]. Не можна не дослухатись до його репліки про владу дискурсу, що створюється акторами під час практик декомунізації. Потурання настроям розлюченої юрби під час повалення комуністичного ідолу (як це відбувалось у Києві у грудні 2013 р.) та її заохочення відлунюватиме в подальших її діях. Цей шал гніву і силової реконструкції небезпечний, оскільки за інших історичних реалій здатний позасвідомо прокидатися або спеціально провокуватися, й у цьому разі його повторення може обернутися трагедією і незворотністю. Я. Грицак підкреслює ще одну оману декомунізаційного фронту: «Що робить декомунізація? Вона створює ілюзію, що історію можна подолати, лікуючи історичну пам'ять» [7].

Фахівці справедливо відзначають важливість проведених заходів з демонтажу радянських символів з метою звільнення свідомості членів української спільноти від радянських ідеологічних штампів і подальшого критичного переосмислення подій ХХ ст. та української історії загалом. Втім декомунізація не вичерпується етапом очищення публічного простору від комуністичної тоталітарної символіки, а вимагає подальшої копіткої і послідовної праці з подолання радянського минулого та його переосмислення, звільнення від впливу та наслідків комуністичної ідеології у всіх сферах життя. Як підкреслює В. Бабка, «зміст законів свідомо чи несвідомо спрямований на створення ситуації фальшивого вибору, коли перед людиною ставиться дилема: комунізм і російська окупація чи націоналізм і Україна. При цьому всі альтернативні варіанти як то -- бути прихильним до радянського минулого і відчувати себе українцем чи не схвалювати націоналізм й засуджувати російську агресію -- виключаються. Небезпека такої ситуації полягає в тому, що нею легко маніпулювати для забезпечення лояльності населення до української влади» [5, с. 104]. Так спрацьовує іманентно закладена в декомунізаційному законодавстві ідея гомогенізації суспільства задля його лояльності до влади.

Декомунізаційна атака на радянське минуле призвела також до ненавмисного, непередбачуваного (хоча й, напевне, цілком прогнозованого) наслідку, а саме -- до однобокого ставлення до комуністичного минулого, а відтак і до суцільної стигматизації всього радянського. Пересічна людина з радянського часу будь-якого покоління (як об'єкт владної політики) в такій ситуації автоматично набуває статусу призвідника і реалізатора радянського режиму, визнається його поплічником. Усі, хто жив і працював у радянський час, автоматично потрапляють до категорії винуватців цього більшовицького експерименту. А це і є тоталітаризм -- коли «кат і жертва в одній ямі» (за нагадуванням О. Забужко). Жертви стають суб'єктами радянізації, їх життєписи спростовуються, маргіналізуються і демонізуються, урівнюючись з біографіями речників і керманичів режиму.

Так стигмати раба/жертви обертаються на тавро злочинця/ ката. Відтак люди старшого покоління з їх пам'яттю про життя в СРСР (знову!) виявляються викинутими з історії, яка була б гідна пам'ятання і згадування. Все радянське минуле оцінюється категорично негативно, відтак стає суцільною травмою. Радянська пересічна людина, мимохіть засуджена нарівні з ідеологами і організаторами режиму, почувається винною і замовкає. Вона відтепер німіє, з одного боку, не володіючи мовою проговорювання свого досвіду, а з іншого -- не вбачаючи доцільності виказування свого болю, апріорі спростованого. Так відбувається, з одного боку, розмивання історичних трагедій нації (поразка національних сил у революції 1917-1921 рр., Голодомор 1932-1933 рр. і голод 1946-1947 рр., репресії і Великий терор, війна і окупація) з їх девальвацією при екстраполяції травми на все радянське минуле, що тягне за собою деформацію оцінювання й усвідомлення. З іншого боку, відбувається певна еволюція травми аж до рецидивів індивідуального забуття й суспільної набутої амнезії. Так складаються механізми вилучення радянського з історії. Так у пам'яті молодого покоління радянське минуле засвоюється як суцільно змарнований час, не вартий осмислення досвід.

Можна визнати, що в сучасній Україні сконструйована в примусово- добровільному режимі радянська ідентичність помітно деформувалась, але в жодному разі не демонтувалась цілком. Логічними були заклики до дерадянізації свідомості після Ленінопаду та топонімічного етапу. Нам видається, дуже вдалим зауваження О. Гайдай, що здійснювати це набагато складніше і проблемніше, оскільки практики та моделі поведінки, які виникли як складові «стратегій виживання» та збереження «інакшості» у радянській системі, виявились досить адаптивними та стійкими до змін [8].

Радянськість, цілеспрямовано і артикульовано піддана осуду і відкинута офіційним курсом на маргінеси, залишилась живою, здатною не лише до мімікрії, а й до поновлення і примноження. Нові магістралі пострадянського поступу прокладались через її видиму і невидиму присутність у повсякденності, при цьому -- на узбіччі новобудов утворились кучугури уламків старої системи, брудні барикади історичного непотребу, розриті могили жертв і героїв, купи розкиданих кісток, яких не поспішали прибрати.

Радянська людина не була орієнтована на думання, сумнів як пошук, рефлексію, варіативність, вибірковість, виключність, добірність, елітарність. Її привчили до некритичного споживання примітивних стандартів життя, підтримувала в ній низький рівень запитальності. Люди жили в ситуації постійного контролю, від них нічого не залежало, вони ніяк не впливали на ситуацію, «ні втекти, ні спитати, ні дороги знайти» (В. Стус). Найгірше, що люди звикали до своєї безпорадності і приймали її як належне. Навіть якщо ситуація змінювалась, не робили спроб щось покращити. Тривалий власний досвід поразки формував набуту безпорадність, а спостереження за чужими поразками її підживлювали. Радянськість виявилась дуже чіпкою (в її арсеналі: ностальгія, ресантимент, жаль, звичка, інерція, біль, страх, ілюзія, сподівання), вона закорінена у підсвідомості людей старшого покоління (а частково середнього і навіть молодого й дітей) у різних пропорціях, модифікаціях, мірою притомності і активності.

Не випадково С. Грабовський уже восени 2016 р. застерігав, що паралельно з процесами декомунізації в державі йдуть і процеси рекомунізації, непомітні на рівні уряду та парламенту, діючих політиків і політичних оглядачів, проте дуже реальні на рівні повсякденного життя «маленьких українців»: «Процеси ці почалися не вчора і навіть не позавчора, а ще за правління Леоніда Кучми, проте особливо виразними вони стали за режиму Януковича, і не збираються зупинятися чи відступати, бо ніхто їх не спиняє» [9].

Більше того, радянськість розчинена в культурній пам'яті суспільства, вона закодована в у вербальних і невербальних текстах, які ми продовжуємо читати (пам'ятники, архітектура, мода, вибори тощо), вона, за великим рахунком, продовжує кермувати нами, бо пропонує зрозумілі, зручні, комфортні орієнтири, але традиційно занижені (цінності, вартості, сенси і смисли), вона відновлюється в знаковій системі сучасного писання (закони, укази, розпорядження) і мовлення (лексика, стиль), всупереч того, що її абетка минулого перестала бути затребуваною повною мірою, на повний голос, тому вона створює тексти: а) з помилками; б) фальшиві, псевдо сутнісні, в) палімпсестні (підмінні), фейкові.

Ті назви міст і вулиць, пам'ятники та вуличні панно, що залишилося від радянських часів і несли на собі тавро комуністичної пропаганди, в Україні вже -- крім окупованих територій -- майже прибрали. Проте залишилося абсолютно недоторканним те, з чим пересічний громадянин стикається ледь не щодня. Йдеться про назви товарів -- переважно харчових -- і їхню рекламу, знов-таки, на «низовому» рівні, не на телебаченні (магазини «Червоний», «За цінами СРСР»; стилізації під совєтський «знак якості» в емблемах фірм та товарних ярликах; посилання на радянські ГОСТи; найменування і рецептура блюд в їдальнях тощо). Одне слово, у масову свідомість українських громадян в останні десятиліття за допомогою такого ґатунку назв і написів посилено втовкмачувалося, що «совєтське» й «радянське» (обидва терміни фігурують у назвах продтоварів) означає найкраще з усіх можливих, а відповідний період історії був уособленням чималих чеснот! При цьому привертає увагу те, що більшість «недокомунізованих» товарів вироблена у колишніх східних вотчинах Партії регіонів, де нині наявні великі симпатії до Опозиційного блоку та інших пропагандистів радянського (чи напіврадянського) способу життя. Що це -- збіг обставин чи закономірність? С. Грабовський переконаний: «ковбасно-радянський чинник» зіграв немалу роль у перші місяці «Русской весны»; так, ішлося про вельми специфічну аудиторію та специфічні регіони [9].

Все це підсилюється купою поширюваних російськими користувачами Інтернету сайтами і програмами «Ностальгия», «Родом из СССР», «Старые песни о главном» тощо. Понад те, й українські радіо і телебачення не тільки експлуатують їх та популяризують, а й створюють свій власний продукт подібного штибу. Цей сегмент повсякденних пропозицій і споживання вимагає окремого спеціального аналізу.

Сучасна людина в Україні приречена на амбівалентність -- одночасну орієнтацію на несумісні, взаємовиключні цінності. Соціологи визначають амбівалентність як таку, що неминуче притаманна всім суспільствам, які переживають радикальні зміни -- коли одна система цінностей уже втрачена (або демонтована / знівельована), а інша ще не засвоєна або й не вироблена. Соціологічні опитування показують, що 90% опитаних підтримують незалежність України, і водночас 30% -- ностальгують за Радянським Союзом. Тобто принаймні 20% наших співгромадян хотіли б одночасно і того, і іншого, дарма що поєднати ці два проекти абсолютно неможливо.

Ось інший приклад: 72% опитаних визнають, що Росія -- це держава-агресор, проте лише 39% вважають російську державу чужою і лише 45% підтримують закриті кордони й візовий режим. Звичайно, це великий прогрес, тому що до війни лише 11% погоджувалися на закриті кордони і запровадження віз [10]. М. Рябчук цілком обґрунтовано показує, що «цей стан амбівалентності у нас затягнувся -- почасти через нехарактерну для більшості посткомуністичних країн амбівалентність ідентичнісну, яку подолати вкрай важко. А почасти й тому, що посткомуністичні еліти навіть не намагалися її долати, скоріш навпаки -- на різні лади її плекали й поглиблювали, догледівши в ній ще один ефективний засіб маніпулювання суспільством [11].

Цілком очевидно, що у декомунізації не може бути дрібниць. Коли якась сфера суспільного життя, нехай і побутового, залишається носіям комуністичної міфології, її знаково-символічного ряду, то це може стати складовою формування прагнень реставрувати тоталітарне минуле. Нині перед суспільством постають куди складніші питання в подоланні радянського на політико-інституційному і культурно-ментальному рівнях. Для багатьох була та й лишається досі актуальною православно-східнослов'янська цивілізаційна матриця, яка суттєво ускладнює нашу модернізацію через вестернізацію. Ціннісні зміни не можуть бути швидкими, оскільки пов'язані з самим способом життя, з повсякденними практиками (формально чи неформально інституціалізованими).

На тлі сталого незадоволення якістю демократичних інститутів у все ще переважно патерналістському суспільстві посилюються спокуси авторитарних настроїв та «сильної руки» як альтернативи демократії. Дві третини (60,5%) населення тією чи іншою мірою погоджується з твердженням, що «для нормального розвитку країні потрібна «сильна рука», а не розмови про демократію». Невдоволеність якістю демократії і спокуса «сильної руки» є проявами все ще переважаючих патерналістських настроїв, свідченням чого є також нерозвинене відчуття власної відповідальності не лише за стан справ в країні, але й за вибір влади. Так, більше половини громадян відмовляються визнавати власну відповідальність за вибір президента і народних депутатів.

Джерела та література

1. Марплз Д. Володимир В'ятрович і українські декомунізаційні закони / Д. Марплз // Критика. -- 2015.

2. Громенко С. Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація! 5 років переосмислення радянської символіки

3. Рябчук М. Чи справді українське суспільство кардинально змінилося після Євромайдану? / М. Рябчук // Збруч. -- 2017. -- 11.04.

4. Декомунізація /УІНП.

5. Радянська повсякденність у культурній пам'яті суспільства / За ред. О. Коляструк. -- Вінниця: Нілан-ЛТД, 2017. -- 356 с.

6. Война памяти. Интервью с Георгием Касьяновым // Новое литературное обозрение. -- 2019. -- 27.02.

7. Виклики декомунізації. Коментують В. В'ятрович і Я. Грицак // Громадське радіо. -- 2016. -- 05.12.

8. Гайдай О. Пострадянські практики? Ні, не чули! -- Дещо про те, як і навіщо ми працюємо / О. Гайдай // Historians. -- 2019. -- 30.01.

9. Грабовський С. «Недокомунізована» повсякденність / С. Грабовський // День. -- 2016. -- 24.10.

10. Моніторинг'2018: основні тенденції змін громадської думки / Фонд Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва, 2018. 30.12.

11. Рябчук М. Дві України. Реальні межі, віртуальні війни / М. Рябчук. -- Київ: Критика, 2003. -- 335 с.

Размещено на Allbest.ru