Російсько-кримсько-османське прикордоння: простір, явища, люди (кінець XVII-XVIII століть)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рец. на: Д.В. Сень. Русско-крымско- османское пограничье: пространство, явления, люди (конец XVII -- XVIII в.). Избранные труды. Ростов-на-Дону: АЛЬТАИР, 2020. 420 с

Нова книга доктора історичних наук, професора Дмитра Сєня з Ростова-на-Дону складається з 22 наукових розвідок, більшість з яких, як це зазначено автором у вміщеному наприкінці її переліку, раніше були опубліковані -- в періодичних виданнях, збірниках статей, матеріалах і тезах конференцій. Зважаючи на доступність цих видань в електронному вигляді, автор задумав книгу «в форматі монографічного збірника», щоб «спробувати передати взаємопов'язаний, наскрізний характер сюжетів, які демонструють складність і мінливість прикордонного життя на Півдні». При цьому наголошується, що це життя залежало не тільки від правителів і укладених ними угод, та висловлюється зацікавленість у дослідженні ставлення населення -- «численних прикордонних спільнот» степу -- до змін традиційних порядків їхнього побутування, котрі розпочалися наприкінці XVII ст. (С. 17).

Такий підхід, коли дослідники, володіючи знаннями про загальні напрями політики великих політичних організмів, знаходять джерела для виділення в їх межах менших утворень, що мали власні інтереси та цілі, чи для вивчення діяльності певних прикметних осіб, як видається, є необхідним і закономірним.

Д. Сєнь представляє життя людей на південному прикордонні Росії як «самостійну і важливу тему», яка дозволяє під іншим кутом подивитися на міжнародну політику. Ця тема, досліджена «не з точки зору “при- родних”/“законних” інтересів якоїсь держави чи т. зв. головних учасників, а з позицій гетерогенності та мозаїчності самого прикордонного життя», показана як «простір конформізму і супротиву, конфронтації та співробітництва самих місцевих спільнот, а не як абстрактна територія “агресії” чи “захисту” з боку Москви (Санкт-Петербурга), Бахчисарая, Стамбула» (С. 18). При цьому науковець широко використовує «концепт фронтира», що дало йому змогу змінити «дослідницький фокус»: «центральним стає не опис крупних суспільних одиниць та ідентичностей, але відношення індивідуумів до цих ідентичностей, опис відмінностей, які не зводяться до зворотного тяжіння фронтирної “периферії” до свого історичного/культурного “ядра”» (С. 20-21). Розглядаючи далі ті чи інші позиції названої праці Д. Сєня, зауважу, що іноді вони повторюються в кількох розвідках, через що зазначатиму переважно ті випадки, коли вони зустрічаються вперше від початку книги. Україна в Центрально-Східній Європі. -- Вип. 19-20. -- К., 2020

Розділ 1 під назвою «Азов ... после Азака» містить 6 розвідок. Дослідження «Азовские походы и их последствия в истории Крымского ханства. Рубеж XVII-XVIII вв. (на примере ногайской Кубани)» привертає увагу новими архівними матеріалами щодо цікавих питань: реакції кубанських ногайців на захоплення Росією Азова в 1696 р., ініціативи ногайців щодо побудови фортеці Ачуєва; звернення кубанських ногайців по підданство до Москви. З наступної розвідки з титулом «Из истории борьбы России за Азов в 1695-1696 гг.: участие ахреян в защите османской крепости» дізнаємося про авторське відкриття -- крім голландця Якова Янсена, котрого постійно згадують в історичній літературі як зрадника російського царя, на боці турків при захисті Азова було чимало слов'ян, яких російські джерела називають ахреянами, і які були рішучими противниками здачі міста. При цьому розглянуто питання про їх кількість та релігійну приналежність, долю після переходу Азова під московську владу. Невеликий матеріал «Администрация российского Азова и население ногайской Кубани: пограничные отношения в конце XVII -- начале XVIII в.» має тезове походження, і його ідеї переважно відображені в більшій (розміщеній перед ним, але хронологічно пізнішій) першій розвідці. Тому, можливо, варто було розташувати його на початку книги.

Четверта розвідка із назвою «После взятия Азова: российско-османское пограничье и его население в 1696-1697 гг. (на материале рас- спросных речей)» належить двом авторам -- П. Авакову та Д. Сєню, а стосується історії Азовського походу 1697 р. У ній зосереджена увага на рукописній книзі з Відділу рукописів Бібліотеки Російської академії наук (Санкт-Петербург), що містить опис того походу. Автори обґрунтовують свою точку зору, згідно з якою цей рукопис варто визначати як «записну книгу Азовського походу 1697 р.» (с. 59). До уваги читачів пропонується археографічна публікація фрагменту цієї книги -- розповіді кубанського ахреяна Федора Горбуна, датованої 20 березня того року, під час походу Великого полку до Азова, з різноманітними відомостями, котрі стосуються ахреян, донців, ногайців у контексті ситуації на прикордонних теренах, стану справ у Криму, дій турецького флоту, будівництва Ачуєва та ін. В розповіді Ф. Горбуна містяться цікаві свідчення й про те, що в 1697 р. Османська імперія мала намір збудувати нові укріплення в Керченській протоці, але що почала реалізувати його лише через кілька років, зводячи Єні-кале (С. 64).

У розвідці «Толмачи и переводчики в деятельности воеводской администрации Азова (конец XVII -- начало XVIII в.)» Д. Сєнь зосереджує увагу на взаєминах нової -- російської -- адміністрації Азова з представниками Криму та Туреччини, а саме на лінгвістичній проблемі, шо стосується розуміння текстів та усного мовлення. Тут згадуються приклади перекладу текстів полоненими турками, товмачами-калмиками, іноземцями (певно, з Західної Європи). Цікавим є спостереження (як і в наступному дослідженні) про перекладання, приміром, з османсько- турецької і татарської мов двома людьми, коли документ зачитувала одна людина, а переклад здійснювала інша, сприймаючи слова на слух. Також зроблено висновок про регулярні відправлення з Посольського приказу в Азов перекладачів зі східних мов протягом першого десятиліття XVIII ст. та складено перелік тих, хто тоді працював у зазначеному місті.

Близькою до цієї є наступна частина книжки із назвою «“А что в тех письмах писано... того нам неведомо”: новые дипломатические практики русско-крымско-османских властей в южном пограничье (конец XVII -- начало XVIII в.)». У ній автор прослідковує динаміку розвитку прикордонних контактів, окреслює коло питань, які вирішувалися у їх ході, з акцентом на тому, як відбувалася письмова комунікація. Д. Сєнь показує проблему перекладу з турецької, татарської та калмицької мов, яка існувала при спілкуванні російської адміністрації з представниками султанської та ханської влад, та її поступове вирішення завдяки зусиллям обох сторін, але більшою мірою російської.

Розділ 2 під назвою «Новые границы: создатели и нарушители» містить 8 розвідок. Перша з них має назву «Крымское ханство в конце XVII -- начале XVIII в.: внешняя и внутренняя политика в условиях новых исторических вызовов» і носить концептуальний характер. Справедливими є намагання автора відійти від домінуючих в російських дослідженнях поглядів на татар Кримського ханства лише як на одвічних грабіжників. Стосовно ж «тотального впливу» В. Смірнова на російську літературу про Кримське ханство (С. 122), то хочу відмітити, що цей вплив не був би таким загальним і тривалим, якби суперечив устійненій позиції політичного керівництва, де би воно не перебувало -- у Москві чи Санкт-Петербурзі, якби дослідники могли (якщо й мали таке бажання) цій позиції суперечити. І навряд чи має вирішальне значення в цьому те, що джерелом зверхнього тону В. Смірнова щодо кримських татар був османський погляд на них, як писав про це І. Зайцев (С. 122).

Вважаю безумовно вірним і навіть необхідним проводити наукові розвідки з врахуванням власних політичних інтересів Криму та мати при цьому на увазі еволюцію кримсько-османських відносин, різні настрої всередині самого ханства (С. 123-124, 126). Цікавим і справедливим вважаю спостереження, що навіть в умовах наступу з боку Москви кримська влада не бажала надмірного посилення Стамбула. Хоча, вочевидь, як можна зрозуміти з посилання, висловлювання хана про це відноситься до 1712 р., тобто було зроблене невдовзі після поразки Петра І на Пруті (С. 127). Матеріал цієї розвідки дозволяє вважати цілком прийнятним твердження Д. Сєня про системний вплив на ханських підданих змін у російсько-османських відносинах з 1681 р. і що «з цієї точки зору теза про безперервну набігову агресію Криму проти Росії потребує корегування. Зроблено висновок про прагнення правлячих Гіреїв мінімізувати втрати від міжнародної ситуації, яка погіршувалася щодо ханства, про їхні спроби налагодити новий політичний діалог з самими різними державами та спільнотами» (С. 134). Тут же знаходяться нові цікаві дані про реакції мешканців Кримського ханства на просування Росії на Південь, на додаток до того, що відомо з праць В. Смірнова, -- свідчення кримського татарина про наміри хана в 1696 р. та вихідця з Кубані про те, що говорили татарські хафізи в 1700 р. (С. 132).

У матеріалі із заголовком «Ахреяне как образы “чужого”: славяне Приазовья и Кубани XVII -- начала XVIII в.» автор висуває твердження про походження терміну «ахреяни» від терміну «агаряни» (С. 140). При цьому зазначається, що агарянами називали в Росії турків і татар, а загалом усіх мусульман, а також язичників Сибіру. Терміном же «ах- реяни», за припущенням дослідника, спочатку називали православних, які переходили в мусульманство, а незабаром (чи одночасно) це явище «набуло характеру зради -- і вірі, і єдиному православному государю, тобто московському царю» (С. 149). Крім зазначених питань, Д. Сєнь розглядає «позаконфронтаційні відносини Війська Донського і османського Азова, представлені, поза іншим, “обміном” населення та різного роду інформацією» (С. 150). Він висловлює припущення, що наприкінці XVII ст. на Кубані мешкало близько 500 козаків і членів їх сімей (С. 165).

Досить слабко розроблена тема участі в торгівлі людьми населенням з боку Російської держави (в ширшому контексті работоргівлі по обидва боку кордону) знайшла своє відображення у розвідці під назвою «“Бил челом ахреянскому атаману...”: плен, рабство и выкуп на южном пограничье (конец XVII -- начало XVIII в.)». З точки зору автора, ця тема «характеризує не тільки міждержавні російсько-кримські відносини і конфронтацію держав», але й «відноситься до історії взаємодії численних спільнот у кримсько-російсько-османському прикордонні». Науковець має на увазі спільноти донських козаків, черкесів, ногайців, турків з Азова, вірменських купців і татар (С. 171). Методологічно Д. Сєнь притримується тієї точки зору, що прикордоння складається з перехідних зон (фронтирів), де відбувається взаємодія між різними культурами чи політичними структурами, а з цього формує висновок про «культуру прикордонного діалогу в умовах вимушеного сусідства» (С. 171-172). До складових цього співробітництва з певними заувагами, на його думку, може бути віднесена торгівля «ясирем» разом з викупом (С. 172). Дослідник використовує поки що незвичну сентенцію про те, що «работоргівля відносилася до числа традиційних занять донських козаків» (С. 173), хоча, зрозуміло, що традиційно звучать слова про такі ж заняття з боку підданих Османської імперії. Далі йде мова про викуп полонених, що активно практикували обидві сторони, обміни полоненими, удар по цій системі на рубежі XVII-XVIII ст. у зв'язку з укладенням мирних договорів Москви зі Стамбулом, втрату через це донцями, кримчанами та ногайцями великого джерела прибутків, обмеження самостійності Війська Донського царською адміністрацією в Азові, долучення до системи работоргівлі наприкінці XVII ст. кубанських козаків-старообрядців. Важливо, що, за спостереженням автора, не дивлячись на зазначені мирні угоди, на зламі століть «продовжували існувати певні умови для збереження рабства та работоргівлі в Північному Причорномор'ї» (С. 177).

В основі нарису, який має заголовок «Переговоры о переходе кубанских ногайцев в российское подданство (рубеж XVII-XVIII вв.)», знаходиться заклик росіян до кубанських ногайців щодо переходу під їхню владу одразу після завоювання Азова в 1696 р. в контексті московської політики в південному напрямі та ситуації, в якій опинилися піддані кримським Гіреям ногайці. У розвідці, названій «Информационное пространство Булавинского выступления и повстанческая переписка 1708 г. с Кубанью», Д. Сєнь зробив попередній аналіз листування Війська Донського з Кубанню, що дало змогу побачити його зв' язок з виступом К. Булавіна, визначити перспективи досліджень цього виступу внаслідок вивчення всіх відомих випадків взаємин отамана з кубанськими турками, ногайцями та козаками.

Значний інтерес в концептуальному плані викликало дослідження із заголовком «Управленческие практики Российской империи в Северном Причерноморье и судьба Крымского ханства: проблемы историографии». Відзначаючи загалом значну кількість наукових досліджень з історії Кримського ханства в російській історіографії, Д. Сєнь звертає увагу на невелике число праць, присвячених останнім рокам його існування як незалежного політичного утворення, «які містять пізню історію ханства в контексті не лише російсько-османського, але й кримсько-османського протистояння, а також тих, які пропонують нові теоретичні підходи». Панує ж бо традиційний підхід, коли дослідники пов' язують приєднання Криму з об'єктивними умовами розвитку Російської імперії (С. 213-214). Автор справедливо вважає проблемою те, що «пізня історія Криму доволі часто розглядається як історія наперед визначена, розфарбована в кольори справедливої відплати за століття татарських набігів на територію Росії» (С. 215). На мою думку, такий підхід буде зберігатися більшою чи меншою мірою, а швидше, що й домінувати через цілком зрозумілу близькість історії та політики. Безумовний інтерес і перспективи для вивчення має питання про невійськові способи управління, які використовувала Росія на землях, що раніше належали ханству, пов'язане з символічним значенням Криму, яке Д. Сєнь згадав у своїй розвідці. Критичний погляд дослідника на традиційне для російської історіографії судження про неминучість ліквідації Кримського ханства як держави та думка про необхідність вивчення усіх проектів російської влади щодо майбутнього Криму тісно пов'язані й з проблемою оцінки модернізаційних реформ Шагін-Гірея.

Наступна розвідка цього розділу -- «Освоение Черномории казачеством в конце XVIII в.: случай Петра Малого и Андрея Мазанова» -- присвячена процесу освоєння Чорноморії (Кубані) козаками на прикладі окремих людських біографій, долям козаків-некрасівців на Північно- Західному Кавказі. Остання ж, яка має назву «Пограничные владения Османской империи на Северо-Западном Кавказе в конце XVIII -- начале XIX в. и казачьи сообщества региона» оповідає про втечі чорноморських козаків в Анапу, коли місто перебувало під Османською владою.

Розділ 3 під назвою «Военное лидерство в пространстве южного пограничья» містить 8 розвідок. Перша коротка студія з цього розділу має назву «Новые данные о представителях потестарных структур кубанского казачества (конец XVII -- XVIII в.)». У ній Д. Сєнь торкається кількох важливих питань, які пов' язані з утворенням Кубанського козацького війська. У другому дослідженні -- «Биографии лидеров донских и кубанских казаков-старообрядцев конца XVII -- начала XVIII в.» -- автор концентрує увагу на лідерах козацьких груп та спільнот: їх походженні, впливах на них певних суспільно-політичних обставин, порівняні їх ставлення до подій на Дону, знайомстві цих лідерів між собою, їхній приналежності до старообрядців. Крім цього, науковець зауважує, що реконструкції індивідуальних та колективних біографій лідерів допоможуть зрозуміти зв' язок між ключовими подіями в житті донського козацтва, та наголошує на необхідності вивчення історичної пам'яті про них (фольклорного спадку).

У тексті «Биографические данные об элитах Крымского ханства: проблемы источниковедческого изучения (случай султана Бахты-Гирея)» автор цілком справедливо актуалізує увагу на необхідності подальшого вивчення династії Гіреїв, співвідносить це питання з питаннями функціонування політичної системи Кримського ханства, а зокрема -- з престолонаслідуванням. При цьому концентрується увага на біографії султана Бахти-Гірея, який був сином кримського хана Девлет-Гірея ІІ (з'ясовуються певні моменти його життя), стверджується, що накопичено достатньо матеріалу для створення монографії про цю особу, а також коротко окреслюються документальні джерела з російських архівів до цієї теми. Не викликає заперечень твердження, що «окремий випадок султана Бахти-Гірея має виходи на більш загальні проблеми історії гірейської династії» (С. 300).

Розвідка під назвою «Кубанский султан Бахты-Гирей: историческое пространство индивидуальной биографии и его реконструкция» є коротким повідомленням про підсумки досліджень біографії Бахти-Гірея, про його сім'ю та становище родичів на Кубані. Матеріали наступного дослідження -- «Взаимоотношения калмыков и кубанского султана Бахты-Гирея: тактика и стратегия пограничного сотрудничества (середина -- вторая половина 1720-х гг.)» -- дають автору підстави стверджувати, що «протягом другого і третього десятиліть XVIII ст. (до 1729 р.) кубанський султан Бахти-Гірей залишався однією з найважливіших діючих осіб в дуже складних воєнно-політичних комбінаціях на Півдні, до чого еліти прикордонних спільнот (в т. ч. калмики) вдавалися у боротьбі зі своїми імперськими сюзеренами, організовуючи регулярні набіги на російські та кримсько-османські прикордонні території»; що «протягом вказаного часу Бахти-Гірей був чи не єдиним самостійним політичним гравцем на Північному Кавказі, який користувався величезним впливом, що поширювався за межі даного регіону». Причому, з позицій оточуючих держав, його влада була нелегітимною, але, разом з тим, фактичною. Султан вибудовував свою систему відносин з народами Північного Кавказу і Поволжя, зберігаючи фронтирний (нестійкий і неконтрольований імперіями) стан прикордонних земель (С. 355-356). Стаття визначає основні моменти відносин калмиків з султаном.

Текст із титулом «“Чтоб-де к нам тот Бакты-Гирей с Некрасовым поближе пришли, то бы де нам добре было”: случай из истории казачьей старшины Гетманской Украины 1720-х гг.» (її авторами є Д. Сень та Н. Швайба) привертає особливу увагу у зв'язку з інтенсивною розробкою в українській історіографії з 90-х років ХХ ст. історії Війська Запорозького -- Гетьманату. Йдеться про донос монаха Троїцького Мигулин- ського монастиря Серапіона на українських наказного гетьмана Семена Лизогуба та бунчукового товариша Андрія Горленка в 1725 р. під час Сулаксько-Гилянського походу. Почуті від старшин слова Серапіон зрозумів як вираз їхнього бажання з'єднатися з кубанським султаном Бахти- Гіреєм та отаманом І. Некрасовим. Обидва старшини були заарештовані та привезені до Санкт-Петербурга, але в результаті проведеного слідства їх було звільнено, а монаха покарано за неправду.

Цілком логічними, з контексту вивчення цих подій, є міркування про вагомі підстави для існування в обох старшин невдоволення російською владою. Також автори обґрунтовують (хоча й не у всіх моментах з достатньою переконливістю) свою думку про те, що Серапіон вірно передав почуте від старшин, дарма що інтерпретував ті слова помилково. При цьому припускається, що старшини думали не про приєднання до Бахти-Гірея та І. Некрасова, а про воєнні дії, в результаті яких похід українських козаків на Кавказ міг бути зірваний чи затриманий. Цілком прийнятним є, на мою думку, обережний висновок авторів про те, що випадок, розглянутий в статті, відображає «певні характеристики становища козацької старшини Гетьманщини, її політичного світогляду і сумнівної політичної лояльності щодо самодержавства» (С. 379).

Вельми незвичайним є дослідження «Организация убийств как инструмент политической борьбы в южном пограничье первой трети XVIII в. (случай султана Бахты-Гирея)». У ньому розповідається про намагання вбивства Бахти-Гірея як одну зі спроб російської влади позбутися політичного противника поряд з іншими заходами, спрямованими на досягнення тієї ж мети. З опрацюванням матеріалів з цієї тематики у науковця склалося враження, що заходи російської влади з організації вбивств своїх політичних противників з числа підданих різних держав «цілком відповідали тому актуальному набору засобів і методів», за допомогою яких забезпечувалися її інтереси в прикордонних регіонах (С. 381). політика імперія династія

Логічним є наступне питання -- наскільки часто Москва чи Санкт- Петербург вдавалися до вбивств свої супротивників. Відповідь Д. Сєня на нього є достатньо виваженою: «Навряд чи варто говорити про часте і завжди плановане використання російськими владними структурами такого методу боротьби зі “зрадниками” й царськими “недругами”, як організація їх фізичного усунення. Але назвати випадковим застосування до них подібного методу розправи теж не можна» (С. 381).

Ініціативи щодо захоплення чи вбивства певних осіб могли виходити як від центральної влади, так і від регіональної, як це було і у випадку з Бахти-Гіреєм. Ці заходи російської влади, як влучно зауважує Д. Сєнь, могли відповідати інтересам місцевих еліт, коли йшлося про усунення конкурентів. А тому ці еліти об'єднували зусилля з російськими урядовцями (С. 384). Вельми цікаво, що хоча протягом півтора десятиліття російська влада, а також верхівки Стамбула та Бахчисарая хотіли усунути султана, зробити цього їм не вдалося.

У розвідці «Ногайская Кубань и проблемы внутриполитического развития Крымского ханства середины XVIII в.» автор приходить до висновків про значну роль Кубані у внутрішній політичній ситуації ханства, пише про втечі туди підданих різних держав, помітне місце, яке займали на Кубані сини Бахти-Гірея, супротив кубанських ногайців спробам Бахчисарая посилити контроль над системою набігів та міграціями на території ханства, вплив кубанських ногайців на призначення до них сераскерів та про низку інших питань.

Ближче до завершення висловлю важливе критичне зауваження. Мені видається помилковою практика позначення Османської імперії та Кримського ханства як окремих держав, яка, втім, спостерігається не лише в працях Д. Сєня. Вважаю, що окремими державами можна позначати Туреччину і Кримське ханство, але, ведучи мову про Османську імперію, варто пам'ятати, що Кримське ханство було її частиною, підпорядкованою (з тією чи іншою мірою залежності в різні часи) Стамбулу.

І ще одне спостереження. В роботі часом незвично багато уваги приділено визначенню кола проблем, які варто розглядати в перспективі. В цьому, попри моє критичне ставлення, можна побачити позитивну сторону. Таким чином бачаться шляхи, якими йде дослідник, це може стати в нагоді тим науковцям, які будуть займатися схожими питаннями. Разом з тим, книжка не є легкою для прочитання, що, зауважу, часто характерно для тем, які раніше мало досліджувалися; загалом вона потребує вдумливого і неквапливого опрацювання.

І, як підсумок, зазначу, що, незважаючи на бажання бути об'єктивним, кожен дослідник, ознайомлюючись з працею колеги, складає про неї власні враження, які зумовлюються багатьма чинниками. Із цих чинників, припускаю, важливими є особисті зацікавлення рецензента, теми, якими він займається, глибина проникнення в певну проблематику, вироблена ним система поглядів на епоху та явища, для тієї епохи притаманні. Саме тому враження й оцінки однієї людини не можуть дати всебічної характеристики рецензованій книзі, саме тому й мій погляд є суб'єктивним, саме тому вміщені в ній розвідки викликали більші чи менші зацікавлення. Але при цьому висловлю сподівання, що надруковані тут спостереження сприятимуть приверненню уваги до книги Д. Сєня, до викладених ним міркувань та багатьох раніше невідомих фактів.

Размещено на Allbest.ru