З історії міського самоуправління Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

З історії міського самоуправління Київської Русі

Володимир Ричка

доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник, сектор досліджень з історії Київської Русі,

Інститут історії України НАН України

Анотація

Розглядаються питання організації міського управління в Київській Русі. Мета статті полягає у вивченні процесу складання форм міського управління та з'ясуванні компетенції органів общинного (земського) й наказного врядування. Методологічні засади дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів. Наукова новизна. З'ясовано юридичну й політичну ідентичності міських громад Русі. князь право політичний автономія

Дослідженням не виявлено підтвердження самодостатності вічевих зборів городян. Віче не перетворилося на повноцінний інститут міського самоврядування. Громада могла контролювати діяльність князівської адміністрації, за нею визнавалося право вибору князя, але її адміністративна та судова муніципальна самостійність була обмеженою. Відносини князя й міської громади в києво-руські часи ще не ввібралися в міцні юридичні форми. Власницькі права князя, політична автономія міста, правний статус городян не були захищені імунітетом. Інститут феодального імунітету як форма політичної влади складається у Східній Європі лише на зламі ХІІІ-XIV ст. У цей час дедалі виразнішою стає участь городян у суспільно-політичному житті Галичини та Волині. У містах, де зосереджувався торгово-лихварських капітал, народжувалися якісно нові форми організації й муніципальної юрисдикції громад, що набували окремої юридичної та політичної ідентичності, ставали каталізатором появи в Південно-Західній Русі наприкінці ХІІІ ст. притаманних стандартам європейського Заходу ознак феодалізму.

Ключові слова: Київська Русь, місто, громада, віче, князь, воєвода, органи управління, самоврядування.

Abstract

Volodymyr Rychka

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,

Chief Research Fellow,

Sector of Research on the History of Kyivan Rus,

Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

From the History of City (Self)Governance of Kyivan Rus

The article considers the organization of city government in Kyivan Rus. Aim of the work is to study the development of forms of municipal government and to clarify the competencies of community (zemstvo) and mandatory government. The methodological principles of the study are determined by the universal principle of historicism with its inherent methods of hermeneutic procedures and the content of the analysis of the language code of chronicle texts. The scientific novelty of the work is to clarify the legal and political identity of the urban communities of Kyivan Rus.

Conclusions. The study did not confirm the self-sufficiency of viche meetings of citizens. The viche did not become a full-fledged institution of municipal self-government in Kyivan Rus. The community could control the activities of the prince's administration and recognized the right to choose a prince, but its administrative and judicial municipal independence was limited. Relations between the prince and the city community in Kyivan Rus times have not yet taken root in strong legal forms. The prince's property rights, the political autonomy of the city, and the legal status of the citizens were not protected by immunity. The institution of feudal immunity as a form of political power is formed in Eastern Europe only at the turn of thirteenth - fourteenth centuries. At this time, the participation of citizens in the socio-political life of Halychyna and Volyn is becoming more pronounced. Cities in which trade and usurious capital was concentrated, qualitatively new forms of organization and municipal jurisdiction of communities were born, which acquired a separate legal and political identity and became a catalyst for the emergence of South-Western Rus in the late thirteenth century, inherent in the standards of the European West signs of feudalism.

Keywords: Kyivan Rus, city, community, viche, prince, voivode, governing bodies, self-government.

Однією із помітних рис, що визначали цивілізаційне обличчя Київської Русі, була її міська аґломерація - мережа укріплених потужними валами, із баштами, брамами та мурованими храмами, міст. Тут концентрувалися торгівля, ремесла, грошове господарство, містилися органи світського, церковного управління. Складалися поєднані з атмосферою книжності та мистецьких інтересів традиції лицарства й землевласнице. Міста стали каталізатором появи нових форм організації соціальних зв'язків і суспільних комунікацій.

Урбанізаційні процеси за середньовіччя відбувалися в тісній взаємозалежності з розвитком інституту князівської влади, нерозривно пов'язаною зі своїм дружинним оточенням. Виділившись з общини, князь і його дружина засновували свої окремі поселення. Останні являли собою, власне, дім-вогнище військового вождя. На перших порах дружина жила з князем «на одному хлібові». Він ділив зі своїми воїнами тягар походів, захоплену в них здобич, а також стіл і дах власного дому. У раннє середньовіччя дружина була, як зазначав свого часу О. Пресняков, «приватноправовим, особистим союзом, побудованим на спільності вогнища і хліба пана зі слугами, союзом, що виділяється із загального укладу народної общини в особливе, самодостатнє ціле. Вона має і свій устрій, свою організацію, як дім, двір пана. Ставши знаряддям королівського управління, джерелом особистого його складу, двір цей зберігає свої риси приватного, особистого дому, який, перетворюючись у королівський палац, стає центром державної сили уряду» Пресняков А.Е. Княжое право в древней Руси: Очерки по истории X-XII ст. // Его же. Княжое право в древней Руси: Лекции по русской истории: Киевская Русь / Подгот. текста, ст. и прим. М.Б.Свердлова. - Москва, 1993. - С.190. Див.: Древняя Русь: Город, замок, село. - Москва, 1985..

Поняття «дому» як «двору» і «двору» як «граду» на перших порах, отже, були нероздільними.

Організовані князями поселенські структури поступово набували цивілізаційних ознак граду - укріпленого поселення, за мурами якого концентрувалася військово-дружинна й церковна еліта, купецтво, ремісники та інші дрібні виробники, чия життєдіяльність була нерозривно пов'язана з довколишньою сільськогосподарською округою. Загальна кількість міст Київської Русі в епоху володарювання Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого становила 20-25. В XI - першій половині XII ст. - 70, а від середини ХІ-ХІІ до середини ХІІІ ст. їх налічують близько 150. Із відомих за матеріалами археології приблизно 1,5 тис. укріплених поселень Русі, більша їх половина (70%) не згадуються в писемних джерелах.

Приплив людей до міст на перших порах був не хаотичним, а скеровувався князівською владою. Наприкінці Х ст. Володимир Святославич залюднював збудовані ним міста на південному порубіжжі Київської Русі переселенцями з півночі: «И поча нарубати мужі лучьшиі. от Словенъ и от Кривичь. и от Чюди. и от Вятичь. и от сих насели грады» Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). - Т.1. - Москва, 1962. - Стб.121.. Після розорення половцями в 1095 р. збудованого ще Ярославом Мудрим Юр'єва, що на Росі, київський князь Святополк Ізяславич звелів «рубати город» на Вітичівському пагорбі над Дніпром і наказав переселитися до нього юр'ївцям та мешканцям інших порубіжних міст, зокрема лівобережного Сакова: «Святополкъ же повелі рубити городъ на Витичеві холму в свое имя нарекъ Святополчь город. и повелі епископу Марину съ Юргевци сісти ту. и Засаковцемъ и прочимъ от иніхь градъ» Там же. - Стб.229.. Збудований 1116 р. князем Ярополком Володимировичем (Мономаховичем) на південній околиці Переяславської землі город Желні був залюднений забраними в полон мешканцями взятого ним «на щить» полоцького Друцька: «Ярополкь же сруби город. Желди Дрьючаномъ ихже бі полонилъ» Ипатьевская летопись // Там же. - Т.2 [2-е изд.]. - Москва, 2001. - Стб.383.. Про надання містянам фундаційних грамот згадок у писемних джерелах не знаходимо, що свідчить, очевидно, про відсутність у Русі характерних для культури феодальної Європи практик.

Міська людність Київської Русі у часи її найвищого піднесення складала 4% від загального демографічного потенціалу всієї країни - близько 12 млн Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. - К., 1989. - С.202.. Населення міст було неоднорідним як за соціальними, так і професійними та віросповідними ознаками: «Тут перетиналися різні конфесійні, політичні, владні структури, зіштовхувались і взаємодіяли різноманітні творчі сили. Чисельність та щільність міського населення набагато вища, ніж у селах. У них концентрувалися функції суспільства, яке поступово відривалося від аграрних занять: обмін, у тому числі предметами розкоші, технологічно складне ремесло, грошове господарство, транспорт, оскільки міські центри контролювали найважливіші шляхи сполучення. У містах зосереджувалися монументальне зодчество і зведення потужних оборонних споруд. Там розташовувалася адміністрація (світська й церковна), монастирі як центри писемності та книжності. Усі творчі імпульси виходили з міст, куди стікалися активні й рухливі колективи, талановиті майстри [...] Місто жило та розвивалося: йому не притаманна була патріархальна замкнутість; поява нових порядків передбачала людську ініціативу» Даркевич В.П. «Градские люди» Древней Руси: XI-XIII вв. // Из истории русской культуры. - Т.1 (Древняя Русь). - Москва, 2000. - С.644-645..

Прийнято вважати, що одним з її виявів було віче - форма місцевого самоуправління, що ґрунтувалося на демократичних засадах. Вічові збори городян у Київській Русі мали спонтанний характер, за ними не закріпилися якісь постійні спеціальні функції, притаманні повноцінному й дієвому інституту міського самоврядування Про соціальний склад вічових зборів, взаємини князя та віче див. докл.: GranbergJ. Veche in the chronicles of medieval Rus': A study of functions a terminology. - Geteborg, 2004; Вилкул Т. Люди и князь в древнерусских летописях середины ХІ-ХІІІ вв. - Москва, 2009. - С.226-324.. За середньовіччя індивід уважався невід'ємною частиною групи та лише в її рамках міг діяти, навіть просто існувати як юридичний і моральний суб'єкт Модзолевски К. От варварских племен к варварскому государству // Киевская Русь и Польша в средние века (X-XIII вв.). - Warszawa, 2003. - С.15.. Колективізм середньовіччя подавляв людську ініціативу.

У літописних джерелах від 970-х рр. фіксуються звістки про міських «старійшин» («старіишиньї града») і «старців градських» Див.: Лаврентьевская летопись. - Т.1. - Стб.59, 106, 125.. Історики минулого розпізнавали в них родоплемінну знать, наділяючи її повноваженнями міських управлінців. Сучасні дослідники вмотивовують, що це хибне, ні на чому не засноване ототожнення. Змальовуючи події і явища ранньої історії Русі, християнський книжник початку ХІІ ст. добирав термінологію до свого «соціального» лексикону з перекладної, переважно старозаповітної лектури. Таким запозиченням для означення знатних людей у ранньому київському літописанні став термін «старциградьськие» Строев В.Н. По вопросу о «старцах градских» русских летописей // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской АН. - Т.23. - Петроград, 1918. - С.60-66. Пор.: Завадская С.В. О «старцах градских» и «старцах людских» в Древней Руси // Восточная Европа в древности и средневековье. - Москва, 1978. - С.101-104; Лукин П.В. «Старцы» или «старейшие»: о терминологии славянской «племенной знати» // Славяноведение. - 2010. - №2. - С.12-30.. Отож було б ризиковано наділяти їх повноваженнями міських управлінців.

Управління окремими містами з волостями князі здійснювали за допомогою своїх посадників. Формування інституту посадництва в Київській Русі джерела фіксують у 940-х рр. У складеному в той час візантійським імператором Константином VII Багрянородним трактаті «Про управління імперією» повідомлялося, що в Новгороді («Немогарді») «сидів Сфендослав, син Інгора, архонта Росії» Константин Багрянородный. Об управлении империей (Текст, перевод, комментарий). - Москва, 1991. - С.50-51.. Утвердившись на київському княжому столі після трагічної загибелі свого батька, Святослав відправив на князювання до Новгорода Володимира. Старшого сина Ярополка він залишив у Києві, а Олега посадив намісником у Древлянській землі з центром у місті Вручий (Овруч). Володимир Святославич, який став 982 р. великим київським князем, посадив своїх синів на князювання в Новгород, Полоцьк, Туров, Ростов, Муром, «в Деревах» (Овруч), Володимир на Волині, Тмуторокань і Смоленськ Лаврентьевская летопись. - Т.1. - Стб.121.. Практика призначення посадників по різних містах Русі, що закріпилася за володарювання Володимира Святославича, стала інституційною нормою.

Компетенції княжих посадників включали судово-адміністративні функції. Вони наглядали за збиранням данини та її розподілом, стягували податки і штрафи на користь князя СвердловМ.Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. - Ленинград, 1983. - С.219.. Щоденні справи міського управління зосереджували у своїх руках тисяцькі, сотські та княжі тивуни. Тисяцький, що нерідко суміщав і функції князівського воєводи, був очільником міського округу - землі, а не тільки воєначальником. За термінологією літописних текстів, він «держить» тисячу чи воєводство тисячі. «Тисяча» виступає у джерелах не лише у значенні війська, військового підрозділу. Це було поняття територіальне, що означало міську округу, підпорядковану тисяцькому, який держить у ній воєводство і все управління - «уряд» Пресняков А.Е. Княжое право в древней Руси... - С.145..

Разом із князівсько-воєводським у містах існувало також земське, общинне управління. Воно мало, очевидно, якусь свою адміністрацію та органи місцевого судочинства для розгляду цивільних справ. Князівська влада не перешкоджала їхній діяльності й не ставала на шлях боротьби з общиною. Навпаки, «у збереженні адміністративної самостійності громади князі вбачали ґарантію недоторканності власних інтересів, оскільки громада була в той же час платіжним органом, джерелом князівських доходів і ніщо так добре не могло б зберегти їх від розкрадань намісників і волостелей, як її власна адміністративна й судова самостійність. Ось чому земство постійно брало участь в управлінні поряд із наказним» Ивановский В.В. Русское государственное право. - Т.1: Верховная власть и её органы. - Ч.2: Местные установления. - Казань, 1898. - С.22.. Таке співурядування нерідко призводило до конфлікту між князівською адміністрацією та земством. Особливо в тих випадках, коли воно емоційно і спонтанно бралося самостійно вирішувати ситуативні питання воєнно-політичного характеру.

Такою була колізія 1068 р. в Києві. Після поразки в битві з половцями об'єднаних загонів князів Ярославичів (Ізяслава, Святослава, Всеволода), «люди Кыевстии прибігоша Кыеву. и ствриша віче на торговище. и ріша пославшеся ко князю. се Половци росулися по земли. даи княже оружне и кони и еще бьемся с ними». Київський князь Ізяслав не дослухався до думки громади, а воєвода Коснячко уникав зустрічі з людьми, котрі з віча прийшли до його двору «и не обретша его» Лаврентьевская летопись. - Т.1. - Стб.170-171.. Заворушення скінчилися погромом княжого двору і втечею Ізяслава Ярославича. Кияни проголосили своїм князем звільненого ними з в'язниці Всеслава Полоцького.

А ось у взятому 1146 р. в облогу коаліцією київського князя Всеволода Ольговича галицькому місті Звенигороді вічове зібрання городян зазнало поразки. Його волевиявлення було жорстоко придушене воєводою галицького князя Володимирка Володаревича: «[...] створиша віче Звенигородьчи хотяче ся передати и бі у нихъ воєвода Володимирь моуж Иванъ Халдіевичь изома оу нихъ моужи 3 и оуби я и когождо ихъ перетенъ наполъ поверже я исъ града. тем и загрози имъ. и начаша ся Звенигородьци отолі бити безъ льсти»Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.320.. Звенигородський воєвода діяв швидко й рішуче. Він схопив трьох мужів із тих, що були на вічі, убив їх, і кожного з них, перетнутого навпіл мечем, викинув за міські мури. Після цього городяни почали битися «без обману». Загасивши пожежу на міських укріпленнях, вони витримали ворожу атаку й уникнули захоплення міста.

Громада подеколи могла контролювати діяльність князівської адміністрації й за нею визнавалося право вибору князя. Але останній переважно здобував «стіл» не на підставі вибору, а спадщиною, або через умову з князямиГрушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - Т.3: До року 1340. - К., 1993. -. Набуття власницьких прав на місто на підставі спадкоємства будемо називати «дідичним правом» князя. У літописному узусу воно виявляється у формулі «вы есте людие діда моего. и отца моего». Наприклад, коли князь Ізяслав Мстиславич у 1150 р. підійшов зі своїм військом під Дорогобуж, який прибрав до своїх рук його суперник у змаганнях за київський стіл Юрій Долгорукий, він заявив городянам: «Вы есте людие діда моего. и отца моего а Бог вы помози». Громада погодилася з цим. Так само визнали право Ізяслава й мешканці Корчеська: «Корчане же вышедшее с радостью и поклонишася ему»Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.410.. Натомість Юрія Долгорукого, який став зі своїм військом біля київського Білгорода в 1151 р. й заявив: «Вы есте люде мои. а отворите ми градъ», городяни не прийняли, відповівши йому: «А Киевъ ти сякое отворилъ а князь нашь Вячьславъ Изяславъ. и Ростиславъ»Там же. - Стб.433.. Юрій не був князем-дідичем, а прагнув утвердити своє панування над містом шляхом адміністративного примусу.

Так само не прийняли мешканці волинського Червена дорогобужського князя Володимира Андрійовича, який 1157 р., «подъеха [...] подъ городъ. и нача молвити. я есмь не ратью пришелъ к вамъ. зане есте люди милии отцю моему а азъ вамъ свои княжич. а отворитеся». У відповідь хтось із міських стін «потягнувъ стрілою», цілячись тому в горло, але Бог, стверджує літописець, заступив його від смерті, «и ту гнівьі повелі воевати много»Там же. - Стб.487.. Повертаючись у 1240 р. з Польщі в розорену монґолами Русь, Данило Галицький хотів увійти в Дорогичин, але городяни супротивилися наміру князя. Своє право володарювати тут він обґрунтовував тим, що «се былъ градъ наш. и отець наших. вы же не изволиста внити в он»Там же. - Стб.788.. Конвертувати своє дідичне право в панування через відсутність інструментів військово-адміністративного примусу й підтримки громади князеві не вдалося.

«Дідичне право» на володіння містом у києво-руські часи ще не ввібралося в міцні юридичні форми. Відносини князя і міської громади вирізнялися невизначеністю. Городяни здебільшого змушені були коритися волі сильнішого володаря, який силою («копьем») міг завиграшки добути чуже місто, учинити грабіж, привласнити прибутки від визиску прилеглої волості. Але міг і поплатися життям за подібні вчинки, як це сталося у випадку князя Ізяслава Володимировича 1096 р. Цей Мономахів син княжив у закутному Курську. Сподіваючись, мабуть, на заступництво батька, надумав і відібрав у чернігівського князя Олега Святославича Муром. Той не міг йому цього подарувати. Прийшовши до брата Давида у Смоленськ, Олег зібрав воїв і рушив під Муром, кажучи до Ізяслава: «Иди в волость отца своего Ростову. а то (себто Муром - В.Р.) есть волость отца моего. да хочю ту сідя порядъ створити со отцомь твоим. се бо мя выгналъ из города отца моего. а ты ли ми зді хліба моего же не хощеши дати» Лаврентьевская летопись. - Т.1. - Стб.236-237.. Та Ізяслав не дослухався до цього резону, поклавшись на «множество воїв». У битві, що зав'язалася на лузі під мурами міста 6 вересня 1096 р., він наклав головою. Олег увійшов у відчинені городянами ворота Мурома, «и прияша и горожане». Відтак, окрилений перемогою, кинувся прибирати до своїх рук ще й Суздаль із Ростовом: «И перея всю землю Муромску и Ростовьску. и посажа посадникы по городом. и дани поча брати» Там же. - Стб.237..

Ізяславів брат - новгородський князь Мстислав Володимирович - запропонував Олегу, своєму хреснику (хрещеному батькові) залагодити цей конфлікт миром, переказуючи йому: «Иди ис Суждаля Мурому а в чюжеи волости не сіди и азъ пошлю молится с дружиною своею къ отцю своему. и смирю тя со отцемь мои аще и брата моего убилъ еси то есть недивьно в ратех бо и цари и мужи погибають» Там же. - Стб.237-238.. Але Олег замишляв ще й захопити Новгород. Утім здолати Мстислава, якому батько відправив на допомогу сина В'ячеслава з половцями, йому не вдалося.

У своєму посланні (грамоті) до Олега Святославича, Володимир Мономах визнавав право останнього на Муром, але просив не ласитися на суздальські волості. «Хіба тобі зле, - питався Мономах, - що ото сидить у Суздалі син твій хресний Ізяслав із малим братом Юрієм, хліб їдять дідівський, а ти сидиш у своїм княжінні. Про нього і дбай» («или ти лихое. да то сідить. сын твои хрестныи с малым братомъ своимъ хл'Ьбъ ідучи дідень а ты сідиши в своемъ а о се ся ряди») Там же. - Стб.254..

На з'їзді князів 1097 р. в Любечі було вирішено покласти край подібним «рейдер- ським захопленням»: «Да ноні отселі имемся въ едино серце. и блюдем РускьґЬ земли. кождо да держить отчину свою: Святополкъ Кыевъ. Изяславль Володимир Всеволожь. Давыдъ и Олегъ и Ярославъ Святославъ. а им же роздаялъ Всеволодъ городы: Давиду Володимиръ. Ростиславичема Перемышль. Володареви Теребовль Василкови. и на том ціловаша кресть: да аще кто отселі на кого будеть. то на того будем вси. и крестъ честным» Там же. - Стб.256-257..

Рішення Любецького з'їзду мали суперечливий характер. З одного боку, суттєвою новацією стало те, що принцип старійшинства був доповнений вотчинним правом, а з іншого - юридичний зміст вотчини як довічного спадкового володіння окремої князівської гілки залишався розмитим Толочко П.П. Любецький з'їзд князів // Любецький з'їзд князів в історичній долі Київської Русі: Мат. Міжнар. наук. конф., присвяченої 900-літтю з'їзду князів Київської Русі у Любечі. - Чернігів, 1997. - С.11-13..

Інспіроване, відразу ж по цій угоді, володимирським князем Давидом Ігоревичем осліплення Василька Теребовлянського призвело до нових усобиць, заручниками яких стали, передусім, городяни. Восени 1097 р. Василько, який прагнув помстися своєму кривдникові Давидові Ігоревичу, разом зі своїм братом - перемишльським князем Володарем Ростиславичем рушили війною на Давида, котрий замкнувся у своєму

Володимирі на Волині. По дорозі Ростиславичі запалили належне останньому місто Всеволож. Усіх городян, які вибігли з-за валів, за наказом Василька порубано мечами: «И створи Василко мщенье на людьехъ неповиньных и пролья кров неповинну» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.242.. Перед мешканцям Володимира вони поставили вимогу видати їм ворогів своїх - княжих мужів Туряка, Лазаря й Василя, які підбурили Давида на осліплення Василька: «Да аще хочете за сих битися. да се мы готови. а любо даите врагы наша». Городяни скликали віче, «и ріща Давыдови людье: выдаи мужи сия. не бьемъся за сихъ. а за тя битися можем. аще ли то отворим врата граду. а сам промышляи о собі» Лаврентьевская летопись. - Т.1. - Стб.268.. Давид змушений був видати тих лихих радників. Наступного дня, на зорях, їх повісили біля города, а потім, утиснутих мотузками за шиї, розстріляли з луків.

Міське населення Київської Русі в літописних текстах не індивідуалізоване. Довідуємося про те, що його складали різні сімейні, соціальні, професійні групи й етноконфесійні співтовариства. Передаючи у володіння князеві Мстиславові Даниловичу місто Володимир і все своє князівство, тяжко хворий Володимир Василькович скликав у 1287 р. до церкви Св. Богородиці «бояры Володимірьскьія. брата свого. и містичі Роусци и Німці. и повелі передо всими чести грамотоу братноу о даньи землі и всех городовъ. и стольного города Володиміря. и слышаша вси от мала и до велика» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.905.. «Містичами» Галицько-Волинський літопис іменує у Володимирі на Волині ту частину городян німецького походження, що жили на магдебурзькому праві Толочко А.П. Летописные «горожане» и «местичи» // Восточная Европа в древности и средневековье: Политические институты и верховная власть: XIX Чтения памяти члена-корреспондента АН СССР Владимира Терентьевича Пашуто (Москва, 16-18 апреля 2007 г.): Мат. конф. - Москва, 2007. - С.257-261.. Крім того, на рубежі 1280-1290-х рр. у місті компактно проживали й інші іноетнічні групи купців і лихварів: «Соурожьці и Новгородци и Жидове» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.920.. Але «все множество Володимерчев» визначали вкорінені в місцеві традиції люди зі звичним для них укладом життя.

На загальних зібраннях городяни як колективний суб'єкт висловлювали загальну волю шляхом акламації. Під схвальні вигуки містян відбулося, наприклад, вокняжіння Данила Романовича в Галичі 1236 р. Скориставшись відсутністю в місті князя Ростислава Михайловича, який утримував цей стіл, галичани прославили Данила: «Воскликноувше ріша яко се есть держатель нашъ Богом даныи. и поустишася яко діти ко отчю. яко пчелы к матці. яко жажжющи воды ко источникоу». Князівські урядники, залишені Ростиславом у місті, мусили скоритися волі громади. Єпископ Артемій і двірський Григорій хотіли зашкодити Данилові ввійти до Галича, але побачивши, що вдвох їм не утримати город, вони вдали приязнь і рушили назустріч Данилові зі сльозами на очах та усміхненими обличчями, «лижюща оуста своя яко не иміща власти княженья свого. ріста же с нужею прииди княже Данило приими градь» Там же. - Стб.777-778.. Ростислав подався був до Галича, але, тверезо зваживши свої сили, подався «в Угри».

Прихильний Данилові Романовичу літописець знав, що галицька громада віддавна не раз зраджувала одного князя й ініціювала запросини іншого. Така нагода випала 1145 р. Коли галицький князь Володимирко Володаревич після різдвяних святкувань пішов на лови до Тисмениці, вони послали до Звенигорода по Івана Ростиславича, «и въведоша к собі в Галичь» Там же. - Стб.316.. Іванко був репрезентантом старшої лінії княжого дому Ростиславичів, але зостався при самій Звенигородській волості. Володимир вигнав небожа з Галича. Незважаючи на те, що містяни, за словами літописця, були покарані Володимиром «лютою карою», у 1159 р., за княжіння Ярослава Володимировича (Осмомисла) вони ініціювали нову спробу посадовити Івана в Галичі, «веляче ему всісти на коні. и тімь словом пооущивають его к собі. рекуче толико яви стягы. и мы отступимъ от Ярослава» Там же. - Стб.498-499..

Відчуження між князем і громадою в Галичі нерідко набувало крайніх форм. На початку 1170-х рр. галицькі бояри стратили (спалили) цивільну дружину свого князя Ярослава Осмомисла, яку зневажливо називали Настаською, а їхнього сина Олега вигнали Див.: Там же. - Стб.564.. Звісно, не моральністю князя, не його позашлюбною пристрастю переймалися вони - обурення викликало призначення на урядницькі посади родичів Анастасії, що обмежило вплив місцевих боярських родин на державні справи. Так само затято вони чинили тиск і на його сина - Володимира Ярославича. Той, собі на лихо, «поя оу попа жену и постави собі женоу» Там же. - Стб.659.. Аби замаскувати справжню причину своєї неприязні («доумы не любяшеть с моужи своими»), галицькі бояри, підбурювані Романом Мстиславичем, котрий ласився на галицький стіл, повстали проти свого князя, кажучи, «мы не на тя восталі есмы. но не хочемь кланятися попадьи. а хочемъ ю оубити. а ты гді хочешь тоу за тя поимемъ [...] и симъ емоу пригрозиша» Там же. - Стб.660.. Знали, що Володимир по-справжньому любив цю жінку й дітей, що вона йому народила. Він і не відрікся від них, а разом із сім'єю подався шукати допомоги в угорського короля.

Переговорний процес князя з мешканцями міста у викладі джерел не містить виразної персоніфікації городян. Зазвичай володар має справу з безіменними «мужами градськими», які ще виступають під означеннями «добрие», «лепшие», «нарочитие» тощо. На ім'я літописцям були здебільшого відомі князівські управлінці. Коли Володимир Мстиславич дізнався про те, що наприкінці 1170 р. помер дорогобужський князь Володимир Андрійович, він поквапився прибрати до своїх рук Дорогобуж. Проте дружинники покійного правителя не пустили його до города. Тоді він відправив послів до них і воєводи Славна Борисовича, кажучи: «Цілую к вам крість и к княгини вашеи. якоже ни на вас не позріти лихомъ ни на ятровь свою. ни на села еі ни ино ничтоже. и цілова крестъ к нима и вниде вь градъ и переступи крестное цілование сь заутрія такь бо бяше ко всеи братии своеи вертливъ не оуправливаше к нимъ крестьного цілования и оуклонися на иміние и на села. и на стада Андріевича и погна княгиню из города» Там же. - Стб.546-547..

Володимир Мстиславич брутально знехтував правами вдови Володимира Андрійовича. Проте, якщо вона не постриглася у черниці чи не вийшла вдруге заміж, як засвідчує випадок онуки київського князя Ізяслава Ярославича, не втратила нерухомості. По смерті свого чоловіка - полоцького князя Гліба Всеславича, ця ще досить молода набожна жінка знайшла можливість віддати іоо гривень срібла та 50 гривень золота до церкви Св. Богородиці Печерського монастиря в Києві. А по своїй смерті, що спостигла її 1158 р. на 74-му році життя, передала тестаментом до обителі 5 сіл із челяддю та решту всього - аж до повоя (покривало на голову), належного їй майна: «Си бо блаженная княгини. велику иміяше любовь. сь князем своим. к святіи Богородици и кь отцю Феодосью [...] ГЛбъ же вда въ животі своемъ. съ княгинею. 6оо гривень серебра и 50 гривень золота. а по княжи животі княгини вда 100 гривень серебра а 50 гривень золота. а по своем животі вда княгини 5 селъ и съ челядью. и все да и до повоя» Там же. - Стб.492-493..

Княгиня не стала, як уважають деякі дослідники, по смерті свого чоловіка повноправною володаркою княжого престолу в Полоцьку («сідівше по князи своемъ») Garcia de la Puente I. Gleb of Minsk's Widow: Neglected Evidence on Rule of a Woman in Rus'ian History // Russian History. - 2012. - 39(3). - P.347-378., а довгих сорок років удовувала та, як видно, не бідувала, маючи такі статки. Завдяки щедрим пожертвам цієї родини «блаженна» княгиня була похована біля свого чоловіка в Печерському монастирі в головах св. Феодосія.

Водночас не слід беззастережно заперечувати практику жіночого правління в містах Київської Русі. Так, згідно із заповітом волинського князя Володимира Васильковича, його дружина отримала у володіння місто Кобрин «и с людми и з данью. како при мні даяли тако и по мні ать дають княгині моеи», а також чотири села - Городел «с мытом», Садове, Сомино, Березовичі, а також «и манастырь свои Апостолы же создахи и своею силою». Княгиня могла вільно розпоряджатися цими володіннями та своєю подальшою долею: «А княгини моа, - ідеться у грамоті Володимира, - по моемь животі оже восхочеть в черничі поити поидеть. аже не восхочеть ити. а како еи любо. мні не воставши смотрить что кто иметь чинити. по моемь животі» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.904..

Вакуум князівської влади в місті порушував нормальний триб життя. Кончина носіїв вищої сакральної та політичної влади в епоху середньовіччя сприймалася як катастрофічний розрив потоку часу, його зупинка: «Влада володаря передбачала і владу над часом, а тому його смерть породжувала нестерпну ситуацію, коли час виявлявся розірваним та анігільованим [...] зі смертю монарха, харизматичної величини, обривався потік часу, адже час життя соціуму втілювався в особі володаря й, відповідно, обривався з його смертю» Гуревич А.Я. «Время вывихнулось»: поругание умершего правителя // Одиссей: Человек в истории. - Москва, 2003. - С.235.. Із відходом правителя, наділеного за життя цією харизмою і сакральними функціями, завдяки яким підтримувалася рівновага та благополуччя, у житті спільноти наставав хаос і безладдя - не дотримувалися закони, громадський порядок та елементарні устої соціуму.

Подібні ексцеси, узагальнені М. Бойцовим на матеріалах західноєвропейського середньовіччя Бойцов М.А. Ограбление мёртвых государей как всеобщее увлечение // Казус 2002: Индивидуальное и уникальное в истории. - Вып.4. - Москва, 2002. - С.137-201; Его же. Погребение: 3: Погребение государей // Словарь средневековой культуры / Под ред. А.Я. Гуревича. - Москва, 2003. - С.369-372., мали місце й у Київській Русі. Під час заворушень у Києві, викликаних смертю князя Святополка Ізяславича, що сталася і 6 квітня 1113 р., кияни рушили грабувати двори княжих достойників та іновірців-євреїв: «Разъграбиша дворъ Путятинъ, тысячького, идоша на Жиды и разграбиша я» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.275.. Багаті садиби іновірців викликали заздрість у плебсу, який у період безвладдя піддавався спокусі їх безкарного грабунку. У критичний для влади момент київські мужі змушені були звернутися до Володимира Мономаха, що князював тоді в Переяславі Руському, із пропозицією посісти великокнязівський престол: «Поиди, княже, Киеву; аще ли не поидеши, то віси, яко много зло уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцькиъх, но и Жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на манастьірі, и будеши отвіть иміл княже, оже ти манасшрі разъграбять» Там же. - Стб.276.. Лише після того, як Володимир Мономах прибув до міста, тут відновилися порядок і громадський спокій.

Коли в ніч на 16 травня 1157 р. в Києві помер Юрій Долгорукий, городяни поспішили не у церкву, де поклали бездиханне тіло князя, а чимдуж заходилися грабувати його маєтності: «Заутра в четвергъ положиша оу манастыри святого Спаса и много зла створися въ тъ день: разграбиша дворъ его красныи и другыи дворъ его за ДнЪпромъ. разъграбиша. его же звашеть самъ Раемъ. и Василковъ дворъ. сына его разграбиша в городі. избивахуть Суждалци по городомъ и по селомъ. а товаръ ихъ грабяче» Там же. - Стб.489..

Неабияке сум'яття серед городян на Суздальщині спричинила смерть сина Юрія Долгорукого - Андрія Боголюбського, котрого було підступно вбито у червневу ніч і 75 р. Ще не встигли крилошани з тамтешнім ігуменом Арсенієм завершити похоронну відправу, як люди кинулися грабувати маєтності свого покійного володаря: «Горожані же Боголюбьци рограбиша домъ княж. и ділатели (запрошених Андрієм іноземних майстрів - В.Р.) иже бяху пришли к ділу. золото и сребро порты и паволокы. иміние. емуже не бі числа и много зла створися в волости его посадниковъ и тивуновъ домы пограбиша а саміхь и дітскиі его и мечникы избиша а домы ихъ пограбиша. не відуще глаголемаго идеже законъ ту и обидь много (Рим. 4:і5) грабители же и исъ селъ приходяче грябяху тако же и Володиміри оли же поча ходити Микулиця со святою Богородицею. в ризах по городу тожь почаша не грабити» Там же. - Стб.592..

Подібні літописні звістки свого часу викликали ентузіазм у представників радянської історіографії, адже добре надавалися для ілюстрування постульованих нею «виявів соціального невдоволення народних мас». Насправді ці безлади не мають нічого спільного з «класовою» чи «антифеодальною» боротьбою: «У заворушеннях “народних мас”, що наставали відразу після смерті князя, не варто добачати неґативну оцінку людьми “якості” його правління - вони нападали на детських і мечників швидше за все не з “соціального протесту” або ж, принаймні, не тільки через це. І городяни, і сільські жителі вирушають грабувати палати князя в Боголюбові, його княж-двір і двори його людей у Владимирі, тільки-но усвідомлюють, що “влади немає”. Жертвами виявляються “люди князя”, не включені до місцевих, укорінених співтовариств: його особисто залежні міністеріали, але також іноземці, які перебували під прямим заступництвом Андрія» БойцовМ.А. Ограбление мёртвых государей как всеобщее увлечение. - С.178..

Таким чином, «зупинка часу», спричинена смертю володаря, сприймалася за середньовіччя як катастрофа: «У соціально-психологічній обстановці тієї епохи, насиченій есхатологічними очікуваннями й побоюваннями, смерть володаря могла бути сприйнята як завершальний акт людської історії. Наступав свого роду кінець світу, і охоплені панікою віруючі перевертають із ніг на голову всі встановлені раніше порядки [...]

Час ніби звихнувся, вийшов зі своїх суглобів, утратив зв'язок із минулим і майбутнім - іншими словами, зупинився та анігілювався» Гуревич А.Я. «Время вывихнулось»: поругание умершего правителя. - С.236..

Утвердження на великокнязівському престолі нового володаря відновлювало звичний плин часу, а з ним і порядок та спокій у житті міської спільноти. Проте життя городян спливало у тривожному очікуванні нових перемін. Отримане тим чи іншим князем місто на умовах домовленості з верховним сюзереном не ґарантувало їх дотримання. Так, ставши великим князем київським Володимир Мономах якийсь час визнавав право свого небожа Ярослава Святополковича на володіння містом Володимиром на Волині. Але невдовзі Мономах порушив угоду й посадовив у Володимирі свого сина, а після смерті останнього - іншого свого ж таки сина. У такий спосіб він хотів міцніше прив'язати Волинь до Київщини, зробити її частиною великокнязівського домену. Утративши в 8 р. Володимир з усіма волинськими волостями, Ярослав подався шукати помочі в Угорщині та Польщі. У 1124 р. він прийшов на Волинь із союзними йому уграми, ляхами й чехами, а також із Володарем та Васильком Ростиславичами. Місто, в якому зачинився Андрій Володимирович, було взяте в облогу. Ярослав, сподіваючись на власне право на нього та на своє велике військо, їздив попід стінами й так промовляв до Андрія та городян: «То есть градъ мои оже ся не отворите ни выидете с поклономъ то оузрите завтра приступлю къ граду и възму городъ» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.287.. Побоюючись, аби містяни не відчинили брами, вірні сімейству Мономаха вояки підстерегли Ярослава, коли він повертався від города з малою дружиною і пробили йому груди списами. Власницькі права Святополкового сина, як і багатьох інших князів, політична автономія міст, юридичний статус городян не були, вочевидь, захищені імунітетом. Інститут феодального імунітету як форма політичної влади склався у Східній Європі лише на рубежі ХІІІ-XIV ст., а імунітетні муніципальні грамоти ввійшли у практику ще пізніше.

Найбільш розвиненими економічно та політично активними були громади в Новгороді й Києві, який дуже вирізнявся з-поміж інших тогочасних великих міст, адже у часи розквіту тут мешкали майже 50 тис. осіб Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. - С.200.. Київ став важливим комерційним і релігійним центром, місцем концентрації торгівельного й фінансового капіталів. Тут знаходилися садиби заможних дружинників-землевласників, купців і лихварів. Саме їхньої підтримки шукав князь Ярослав Ізяславич у 1173 р. Увійшовши в пограбований чернігівським Ольговичами Київ він заявив у гніві киянам: «Промышляите чемъ викупити княгиню и детя», яких Святослав Всеволодович схопив і відправив до Чернігова, сподіваючись узяти за них викуп. Ярослав обклав податтю не тільки купців, але й духівництво: «Игумены и попы и черньці. Латину и гості и затвори всі Кыяны» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.579..

За підрахунками М. Грушевського, від середини ХІ ст. до монгольської інвазії 1240-х рр. у джерелах зафіксовано близько півсотні змін князів на київському столі, а від 1068 до 1200/1201 рр., тобто від першого до останнього відомого нам прояву політичної діяльності київської громади - до сорока. Із того всього «громада взяла в переміні князя якусь участь більше-менше чотирнадцять раз. При тім кандидата закликано на київський стіл з ініціативи самої громади властиво три, а що найбільше п'ять разів; з яких десять або одинадцять разів віче підтвердило або за акцептувало якимось активнішим способом кандидата, що здобував стіл на основі спадщини, тестаменту або умови князів, або піддержало одного кандидата в боротьбі його з другим; лише чотири рази уложило воно умову з кандидатом» Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.3. - С.212..

Ці умови не обмежували прав київського князя в його політичному й адміністративному управлінні та аж ніяк не можуть бути зіставлені з рядами Новгорода зі своїми князями.

Креативною була і громада Полоцька. У 1151 р. полочани виступили проти свого князя Рогволода Борисовича. Його схопили й відіслали до Мінська, де тримали в неволі, а до себе запросили Ростислава Глібовича: «Яша Полотчане Рогьволода Борисовича князя своего и послаша Міньску и ту и держаша оу велиці нужи а Глебовича к собі оуведоша и прислашася Полотьчане кь Святославу Ольговичю с любовью яко иміти отцомь собі и ходити в послушаньи его и на том целоваша хрест» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.445-446..

Проте Рогволод не змирився. У 1159 р., за свідченням Київського літопису, «идее Рогволодь. Борисовичь от Святослава от Ольговича. искать собі волости. поемь полкь Святославль зане не створиша ему милости ему братья его вземше под. ним волость его и жизнь его всю». Рогволод рушив до Слуцька, «и нача слатися ко Дрьючаномь. Дрьючане же ради. быша ему м приіздяче к нему вябячут и к собі рекуче поіди княжже не стряпаи ради есме тобі аче ны ся и дітьми бити за тя а рад за тя ю и вьііхаша противу ему более 300 лодии. Дрьючань и Полчанъ и вниде в городь с честью великою. и ради быша ему людие. а Гліба Ростиславича выгнаша а дворь его разграбиша. горожане. и дружину его» Там же. - Стб.493..

Гліб повернувся до свого батька Ростислава Глібовича в Полоцьк. Тим часом полочани вчинили заколот, «бо хотяху Рогволода». Ростислав ледве втихомирив городян, одарюючи їх та приводили до присяги. Затим він зі своїми братами рушив на Рогволода, який зачинився у Друцьку. Після недовгої битви «створи мирь. Ростиславь с Рогволодомь. и целоваша хрест. межи собою. и придаста волости Рогьволоду» Там же. - Стб.494.. Однак цей мир тривав недовго. У тому ж 1159 р., «світь золь свіщаша на князя своего Полочане. на Ростислава на Глібовича. и тако приступиша хрестное цілование». Раніше вони присягалися («на том бо ціловали бяше хресть к нему»), «яко ты наш князь еси. и даи ны Богь с тобою пожити. извіта никакогоже до тебе доложити». Городяни надумали розірвати цю угоду з Ростиславом, але не заявили йому про це у вічі, натомість «послаша в таині к Рогьволоду. Борисовичю Дрьютьску рекуче ему княже наш сьгрішили есмь к Богу и к тобі. оже вьстахомь на тя без вины. и жизнь твою. всю разазграбихомь. и твоя дружины а самого емше выдахомь тя Ілібовичем на великую муку. да аще нене помянеши всего того оже створихом своимь безумиемь и хресть к нам целуючи то мы людие твое а ты еси нашь князь а Ростислава ти емше. вдамы в ручі. а еже хочещи то створиша ему» Там же. - Стб.494-495..

Вони мали намір схопити Ростислава під час празникової братчини, улаштованої ними на Петрів день. Але той, дізнавшись про ці наміри, поїхав до них, надягнувши під одежу броню: «Он же іха к ним изволочивься вь броні. под порты. и не сміша на нь дьрьзнути» Там же. - Стб.495.. Ростислав не став випробовувати долю й пішов із військом до брата Володаря в Мінськ. При цьому він помстився полочанам, «много зла створи волости. Полотьскои воюя и скоты. и челядью». Це дає підстави обережно припустити, що політична міць провідної верстви полочан була оперта на прибутки, що їх приносили їхні заміські володіння з селами, залюдненими залежними селянами, котрі обробляли землю й випасали їхні гурти худоби, що складали «всю жизнь» заможних городян.

Утвердившись у Полоцьку, «на столі діда свого и отца свого», Рогволод спробував було прибрати до своїх рук і Мінськ, але після безуспішної десятиденної облоги змушений був удовольнитися мирною угодою. Проте він і в майбутньому не раз ласитиметься на це місто. Його воєнні авантюри спричинили багато жертв серед полочан, через що після поразки під Городцем у 1162 р. в битві з військом Володаря Глібовича він утік до Слуцька, а потім зачинився у Друцьку. До Полоцька йти не посмів, «занеже множьство погибе Полочанъ» Там же. - Стб.519.. Останні проголосили своїм князем Всеслава Васильковича.

Розгойдувана міжкнязівськими усобицями політична карусель не могла не вплинути на формування менталітету населення середньовічного міста. Якщо для селян воно хоч і давало якусь надію на захист та притулок, але «кидало ненависну тінь на їхнє життя, то силует величних міських будівель, інструмент і символ панування багатіїв у місті, народжував у міського люду змішані почуття, в яких переважали гордість і захоплення. Міська спільнота зуміла створити цінності певною мірою спільні для всіх жителів, - цінності естетичні, культурні, духовні» Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Пер. с фр. - Москва 1992. - С.273.. Їхня урбаністична потуга пробуджувала й енергію давньоруського міста, сприяла появі правових засад, що нормували відносини між князем та городянами, зміцнювала почуття їхньої муніципальної гідності.

Вербальні домовленості, досягнуті між князем і городянами, очевидно, фіксувалися в так званих «ціловальних» або хресних грамотах, які складалися після присягання на хресті. На основі аналізу мовних особливостей літописних текстів В. Франчук установила спорідненість цих «хрестних» грамот, згаданих у літописанні ХІІ ст., з автентичними договірними документами більш пізнього періоду ФранчукВ.Ю. Киевская летопись (Состав и источники в лингвистическом освещении). - К., 1986. - С.113-122.. Однак при складанні літописів їхні укладачі суттєво поперероблювали тексти цих документів, через що вони дають уявлення більше про свій зміст, ніж про внутрішню структуру.

Незважаючи на моральні застороги з боку духівництва «сступити», тобто скласти з себе «цілування» і «всъкинути» - повернути саму хресну грамоту було буденним явищем. Інших правових документів, що регулювали відносини князя й городян у давньоруських джерелах, які відбивають події ХІ - кінця ХІІ ст., не зафіксовано. Їм невідомі такі види договірних грамот, як-от «купчая», «жаловальная», «закладьная», «безсудная», «береженная», «въскладъная», «розметная» Див. докл.: Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам. - Т.1. - Санкт-Петербург, 1893. - Стб.580-583., що набули поширення у правовій практиці на сході Європи у XIV-XVI ст. Щоправда, складені наприкінці ХІІІ ст. канцеляристами волинського князя Володимира Васильковича документи набувають виразних ознак договірних (докончальних) грамот. Коли 1288 р. Юрій Львович надіслав посла до Володимира Васильковича просити у стрия свого й сюзерена Берестія, скаржачись на Мстислава («отнимаеть оу мене городы. что ми бы дал. Белзъ. и Червенъ. и Холмъ. а велить ми быти в Дорогочьіні. и в Мілниці. а бью челом Богу и тобе строеви своему. даи мне господине Берестие то бы мъ с полоу было»), Володимир рішуче відмовив, кажучи йому: «Не дамъ. выдаешь сам. оже я не двою річью. ни я пакъ ложь былъ. а Богъ відаеть. и вся подънебесная. не могу порушити рядоу. что есть докончалъ с братом своимъ. Мстиславомъ. дал есмь емоу землю свою всю. и городы и грамоты есмь пописалъ» Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.911..

Свідчення про цей договір-ряд волинського князя Володимира Васильковича з сином Данила Галицького Мстиславом про передачу останньому Волині заслуговують на особливу увагу. У 1287 р. тяжко хворий Володимир заявив, «брате видишь мою немощь. оже не могоу а ни оу мене дітии. а даю тобі братоу своему. землю свою всю и городы по своїм животі. а се ти даю при царих. и при его рядьцахъ» Там же. - Стб.898.. Свідками цієї угоди й поручителя виступали монґольські хани Телебуга та Алгуй. Зміст грамоти було доведено до відома городян: «И приіха Володимірь. Іха во епископью ко святіи Богородици. и созва бояры Володимірьския. брата свого. и містичі Роусци и Німці. и повелі предо всими чести грамоту братноу о даньи землі и всЬхъ городов. и стольного города Володиміря» Там же. - Стб.905..

Городяни не були пасивним об'єктом договірного процесу. Із припливом до Володимира, інших міст Волині населення німецького походження народжувалися якісно нові форми організації та муніципальної юрисдикції громад, що набували окремої юридичної й політичної ідентичності - їхній статус було визначено та закріплено особливим міським правом Див.: Толочко А.П. Летописные «горожане» и «местичи». - С.257-261.. Через що дедалі виразнішою ставала участь городян у суспільно-політичному житті Галичини й Волині. Міста, в яких зосереджувався захищений нормами муніципального права торгово-лихварських капітал, стали каталізатором появи в Південно-Західній Русі наприкінці ХІІІ ст. притаманних стандартам європейського Заходу ознак феодалізму.

References

1. Bojtsov, M.A. (2002). Ograblenie mertvykh gosudarej kak vseobshchee uvlechenie. Kazus 2002: Individualnoe і unikalnoe v istorii, 4. Moskva. [in Russian].

2. Darkevich, V.P. (2000). “Gradskie lyudi” Drevnej Rusi: XI-XIII vv. Iz istorii russkoj kultury, 1 (Drevniaya Rus). Moskva. [in Russian].

3. Franchuk, VYu. (1986). Kievskaya letopis (Sostav і istochniki v lingvisticheskom osveshchenii. Kkv. [in Russian].

4. Garcia de la Puente, I. (2012). Gleb of Minsk's Widow: Neglected Evidence on Rule of a Woman in Rus'ian History. Russian History, 39(3).

5. Granberg, J. (2004). Veche in the chronicles of medieval Rus': A study of functions a terminology. Geteborg.

6. Gurevich, A.Ya. (2003). „Vremya vyvikhnulos”: poruganie umershego pravitelya. Odissej: Chelovek v istorii. Moskva. [in Russian].