Збереження і наукові дослідження архітектурно-мистецької спадщини України в контексті розвитку пам’яткоохоронної справи (друга половина 1960-х — 1980-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Збереження і наукові дослідження архітектурно- мистецької спадщини України в контексті розвитку пам'яткоохоронної справи (друга половина 1960-х -- 1980-ті рр.)

Ковпаненко Наталя

Кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Центру досліджень історико-культурної спадщини України Інституту історії України НАН України

У статті досліджуються особливості збереження і вивчення нерухомої архітектурно-мистецької спадщини у другій половині 1960-х -- 1980-х рр. Підкреслюється негативний вплив політико-ідеологічних факторів на охорону пам 'яток, поцінування різних груп культурно-художніх об 'єктів. Аналізуються причини кризи у збереженні і вивченні пам 'яток архітектури і пов 'язаних з ними творів монументального мистецтва, деякі заходи, спрямовані на поліпшення їх захисту. Розглянуто стан академічного архітектурознавства та мистецтвознавства, здобутки реставраційної галузі. Висвітлюється роль багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам'яток історії та культури України» в актуалізації пам 'яткознавчих досліджень. архітектурний мистецький спадщина

Ключові слова: Україна, архітектурно-мистецька спадщина, наукове дослідження і збереження, реставрація, «Звід пам 'яток історії та культури України».

Kovpanenko Natalia (Kyiv)

Research fellow of the Centre for research of the historical

and cultural heritage of the institute of History of the NAS of Ukraine,

Candidate of Historical Sciences

Preservation and research of the architectural and art heritage of Ukraine in the context of the development of monument protection (second half of the 1960s -- 1980s)

The article examines the features of preserving the immovable architectural and art heritage in Ukraine in the second half of the 60's -- 80's of the twentieth century. It is substantiated that the processes that took place in the field of monument protection were contradictory. It is noted that after the change of political leadership of the USSR in 1964, under pressure from the scientific and artistic intelligentsia, the Ukrainian government was forced to take measures to improve the crisis in the field of monument protection. A significant event was the formation of the Ukrainian Society for the Protection of Historical and Cultural Monuments, which has done much to preserve and promote the monuments of the past. The importance of the multi-volume «The Register of Ukraine's Historical and Cultural Memorials of the USSR in the Ukrainian SSR» is emphasized, the preparation of which has intensified monument research in Ukraine. As a result of political repression in the early 1970's, work to preserve authentic architectural and art heritage was replaced by the construction of numerous sculptural monuments embodying the political and ideological foundations of the ruling regime. It is noted that separate accounting of art monuments in synthesis with architecture was not conducted in Ukraine. It is stated that in the period under study there is a significant deterioration in the field of academic research of artistic culture, which has developed in close connection with the protection of monuments. Fundamental research of the history of architecture and monumental art was suspended, the relevant departments in scientific institutions were liquidated, which had a negative impact on the state of preservation of artistic heritage. The study of ancient periods of Ukrainian art was not encouraged, there were difficulties with publications. There was also a shortage of professional art critics in Ukraine, and their training began only in 1959. It was established that much work on the preservation and study of works of art in the interiors of religious buildings, which continued to collapse, was carried out by scientists from museum institutions. An indisputable achievement of the period under consideration was the further development and improvement of the scientific restoration of architecture and monumental painting, the discovery of new works of art.

Key words: Ukraine, artistic heritage, scientific research and preservation, restoration, «The Register of Ukraine's Historical and Cultural Memorials».

Період другої половини 1960-х -- 1980-х років позначений складними і суперечливими тенденціями в охороні нерухомого культурного надбання України. Зміна політичного керівництва СРСР у 1964 р. і пов'язаний з цим короткий період демократизації, активізація міжнародних відносин, зокрема, участь Радянського Союзу у міжнародній кампанії ЮНЕСКО 1963-1964 рр. щодо збереження культурної спадщини, призвели до певної «відлиги» у пам'яткоохоронній справі. Призупинилося масове закриття церков, культурна громадськість отримала можливість публічно критикувати колишню владу, привернути увагу до проблем охорони пам' яток та історичного середовища в умовах індустріальної забудови. Публічні виступи наукової і художньої інтелігенції спричинили розгляд кризового стану збереження культурної спадщини загальносоюзними державними органами та українським урядом, який був змушений прийняти низку постанов, спрямованих на виправлення ситуації [1, с. 32, 33]. Так, у постанові Ради міністрів УРСР від 20 лютого 1967 р. «Про стан і заходи по дальшому поліпшенню охорони та збереження пам'яток архітектури, мистецтва, археології та історії в Українській РСР», серед іншого, йшлося про недоліки у захисті визначних пам'яток архітектури ХІУ-ХУПІ ст., зразків дерев'яного народного зодчества, залишків стародавніх міст Півдня України, вказувалося на необхідність проведення архітектурно-археологічних досліджень, визначення охоронних зон пам'яток і відповідних територій, збереження художніх об'єктів в пам'ятках архітектури, зміцнення матеріальної бази реставраційних робіт та ін. [2]. Тоді ж почала відновлюватися державна система пам' яткоохоронних органів, що базувалася на відомчому розподілі культурних об'єктів між Міністерством культури (монументальне мистецтво) та Держбудом (архітектура і містобудування).

Знаковою подією стало заснування у грудні 1966 р. Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури (УТОПІК), очолюваного до 1990 р. Петром Троньком. Вперше громадськість отримала реальну можливість впливати на охорону національної спадщини, пропагувати наочні свідоцтва української минувшини, зупинити тенденцію до нищення багатьох пам' яток, особливо давньої архітектури. Товариство ініціювало створення низки музеїв і заповідників, проводило науко-по- шукові експедиції з метою виявлення і вивчення різноманітних пам' яток, в тому числі архітектури і мистецтва, вкладало значні кошти у їхній ремонт і реставрацію, а також спорудження нових пам' ятників, започаткувало видання часопису «Пам'ятки України» (від 1969 р. виходив як інформаційно-методичний бюлетень), займалося розробленням науково- методологічних засад пам'яткоохоронної діяльності тощо. Активно працювали в УТОПІК мистецтвознавці, архітектори, художники, зокрема, Григорій Логвин, Іван Гончар, Олександр Силін, Іван Ігнаткін, Борис Возницький, Павло Жолтовський, Яким Запаско, Михайло Цапенко, Людмила Міляєва, Віра Свєнціцька, Олег Домбровський, Василь Касіян, Галина Кальченко, Михайло Дерегус, Юрій Нельговський, Андрій Кар- набіда, Євгеній Тиманович, Леонід Прибєга та багато інших.

У 1967 р. Міністерство культури СРСР і АН СРСР затвердили рішення про підготовку багатотомного видання «Звід пам'яток історії та культури народів СРСР по Українській РСР», у зв'язку з чим український уряд доручив Міністерству культури та Держбуду підготовку уточнених списків пам' яток з анотаціями, а також видання спільно з Академією наук та Комітетом по пресі при Раді міністрів УРСР багатотомного каталогу- довідника. Цьому завданню підпорядковувалась нова паспортизація пам' яток історії та культури, що базувалась на нових уніфікованих формах обліку, запроваджених постановою від 17 жовтня 1972 р. Вона тривала до кінця 1970-х рр., але, як і попередня, не була доведена до кінця. Не вистачало фахівців -- істориків, архітекторів, мистецтвознавців, науково розробленої методики, обмеженим було коло архівних джерел, на основі яких складалися паспортні дані про пам'ятки. Багато помилок було допущено при відборі і класифікації мистецьких об'єктів. Наприклад, під державну охорону бралися як пам'ятки історії, так і анотовані дошки, паркова тиражована скульптура, пам' ятники з нетривких матеріалів низької естетично-художньої якості та ін. Водночас введення єдиної форми обліку створило умови для фронтальної перевірки стану збереження різних типологічних груп культурних об'єктів, у тому числі художніх, привернуло до них увагу місцевих органів влади і громадськості. Відтепер в уніфікований паспорт на пам'ятку архітектури потрібно було вносити інформацію щодо наявності там живопису, скульптури, ужиткового мистецтва та зазначати загальний стан їхнього збереження. До цього у паспортах архітектурних споруд пов'язані з ними художні твори не фіксувалися. Так, у Києво-Печерському історико-культурному заповіднику мистецькі пам'ятки в інтер'єрах почали обліковувати лише з 1973 р., що утруднювало їхні наукові дослідження [3, с. 73]. Окремо облік пам'яток монументального мистецтва в архітектурних спорудах в Україні не проводився. Суцільну інвентаризацію таких об'єктів, зініційовану державними пам'яткоохоронними органами, розпочали лише у 1988 р. У багатьох церквах і храмах, переважно західних регіонів України (більша частина з яких не перебувала під охороною держави), виявили шедеври українського малярства, скульптури, гравюри ХІІ-ХІХ ст., досі не відомі науковцям [4, с. 130].

Важливе значення для охорони архітектурної й містобудівної (а відповідно і мистецької) спадщини мали урядові рішення щодо створення реєстру старовинних міст, селищ і сіл України, що мали історичну цінність (1968 р.), списку стародавніх міст та інших населених пунктів з нерухомими пам'ятками історії та культури (1976 р.), заснування істо- рико-культурного заповідника на о. Хортиця та архітектурно-історичного заповідника в Чернігові, організацію музеїв народної архітектури просто неба тощо. В усіх регіонах України були розроблені конкретні заходи по збереженню і відновленню пам'яток, на основі яких Міністерством культури УРСР, Держбудом УРСР разом з УТОПІК було складено перспективні плани їх консервації і реставрації на 1970-1975 рр., що вимагало зміцнення матеріально-технічної бази реставраційних організацій. У 1970 р. на основі Республіканських спеціальних науково-реставраційних майстерень при Держбуді УРСР було створено Українське спеціальне науково-виробниче управління (УСНРВУ) з промисловою базою, науково-дослідними і проектними відділами та спеціальними науково- реставраційними виробничими майстернями в Луцьку, Львові, Кам'янці- Подільському, Сімферополі, Полтаві, Одесі, Чернігові. У 1980 р. науково- дослідні і проектні підрозділи УСНРВУ реорганізували в інститут «Укр- проектреставрація» з філіями у Львові і Сімферополі. [5, с. 91]. Поряд з державними підприємствами при УТОПІК діяло Республіканське спеціальне будівельно-реставраційне управління з дільницями у Вінницькій, Запорізькій, Закарпатській, Кримській, Херсонській областях та в Києві. Міністерству культури УРСР доручалося забезпечити підготовку кадрів фахівців -- реставраторів. Загалом, наприкінці 1960-х рр. планувалась широка комплексна програма пропаганди і популяризації вітчизняної історико-культурної спадщини. Хоча на практиці ця програма реалізовувалась непослідовно і не була доведена до кінця, вона «започаткувала новий етап пам'яткоохоронного руху України, запустивши в дію механізми, які визначали її розвиток упродовж двох наступних десятиліть» [6, с. 100].

Посилення на початку 1970-х -- «застійних» років ідеологічного диктату КПРС, активізація політичних репресій, придушення національно-культурного відродження 1960-х рр. вкрай негативно позначилися і на охороні культурної спадщини. У жовтні 1972 р. розкритиковано діяльність УТОПІК за допомогу державі у збереженні і реставрації пам'яток минулого. Засуджувалися «факти захоплення старовиною, її ідеалізації, некритичного ставлення до архаїчних форм у побуті і звичаях» [7, с. 7]. Істориків Олену Апанович, Олену Компан, археолога Михайла Брайчев- ського, скульптора Івана Гончара, художника Івана-Валентина Задорожного, мистецтвознавця Григорія Логвина звинуватили у націоналізмі й усунули від наукової і творчої роботи в УТОПІК. Діяльність товариства від того часу скеровувалась на відверте пропагування пам'яток «революційної, трудової, бойової слави», «дружби народів СРСР», націлювалась на підбір «ідеологічно витриманих» кадрів. У «кращих» традиціях виконання ленінського плану монументальної пропаганди охорона багатовікових національних скарбів минулого почала підмінюватися цілеспрямованим спорудженням нових численних скульптурних пам' ятників «на честь» подій і персоналій радянської історії, на які спрямовувались головні асигнування. Ще у серпні 1966 р. було прийнято «до неухильного виконання» спеціальну постанову «Про порядок проектування та спорудження пам' ятників і монументів», за якою питання про спорудження пам'ятників на території республіки мали вирішуватися ЦК Компартії України і Радою міністрів УРСР за поданням обкомів Компартії України та облвиконкомів. У цьому ж документі чи не вперше з'являється термін «політична скульптура» [8, с. 100]. Із середини 1970-х рр. зменшується кількість відкритих творчих конкурсів в Україні, в тому числі на монументальні пам'ятники, що штучно стримувало вільний розвиток мистецтва. У пам'яткоохоронній роботі ввели негласний принцип, за яким кількість пам'яток дожовтневого періоду в Україні не має перевищувати 30 відсотків від загальної кількості облікованих об'єктів [9, с. 144].

Із середини 1960-х рр. стало погіршуватися становище й у сфері академічних досліджень художньої культури, які розвивалися в Україні у тісному зв'язку з пам'яткоохоронною справою. Занепад архітектурної науки почався після ліквідації Академії будівництва і архітектури УРСР. Її провідні наукові установи, в тому числі Інститут теорії та історії архітектури, в якому ще від повоєнних років сформувався колектив висококваліфікованих фахівців у сфері обстеження, фіксації та дослідження архітектурної і значною мірою мистецької спадщини України, у 1964 р. підпорядкували Державному комітету по цивільному будівництву в Москві. У зв'язку з переорієнтацією інституту на розробку проблем сучасної архітектури дослідження історії архітектури стали непрофільними. Було ліквідовано низку підрозділів, у тому числі лабораторію реставрації монументального живопису, а в 1971 р., після виходу друком останньої книги шеститомної «Історії українського мистецтва» (К., 19661970), розформовано сектори історії українського мистецтва. Як стверджує М. Дьомін, «в Україні не залишилося вченої ради навіть для захисту кандидатських дисертацій, що негативно позначилося на підготовці наукових кадрів» [10, с. 7]. Тенденція до занепаду архітектурної науки і її складової -- архітектурознавства, у 1970-ті рр. проявилась в різкому зменшенні публікацій, не вдалося підготувати і видати багатотомну «Історію української архітектури». Перебуваючи у московському підпорядкуванні, інститут у 1980-ті рр. все більше обмежувався у фінансуванні, фундаментальні дослідження припинилися. Натомість, на початку 1980-х рр. пожвавилася його пам'яткоохоронна діяльність, що було пов'язано з розгортанням робіт над «Зводом пам'яток історії і культури». У структурі інституту було створено відповідний сектор, розроблялась, серед іншого, і методика дослідження, інвентаризації та паспортизації історичних сіл України [11, с. 100]. Підкреслимо, що у 1960-1980-ті рр. завдяки науковцям установ Академії архітектури УРСР, серед яких -- історики архітектури та мистецтвознавці Юрій Асєєв, Михайло Грицай, Іван Ігнаткін, Григорій Логвин, Юрій Нельговський, Михайло Цапенко, Петро Юрченко та інші дослідники, українська архітектура та її пам' ятки були належно репрезентовані, окрім згаданої «Історії українського мистецтва», у таких фундаментальних багатотомних загальносоюзних виданнях 1960-1980-х рр. як «Загальна історія архітектури» (Л.-М., 19701975; відзначена Державною премією СРСР 1979 р.), «Мистецтво країн і народів світу» (М., 1962-1981), «Мистецтво народів СРСР» (М., 19711984) та ін.

Негативні процеси відбувалися у мистецтвознавчій науці. На думку історика В. Александровича (можливо, надто категоричну), внаслідок репресій 1930-х рр. історія українського мистецтва так і не розвинулася як повноцінна наукова дисципліна, а у повоєнні десятиліття її розвиток «підтримувався зусиллями поодиноких ентузіастів і переважно в межах власних наукових інтересів» [12, с. 202]. Відсутність в Україні системи виховання кадрів дослідників художньої культури призвела вже наприкінці 1950-х рр. до нестачі фахових мистецтвознавців. Перший факультет теорії та історії мистецтва був відкритий у Київському художньому інституті лише у 1959 р. [13, с. 57, 58]. Труднощі були й з науковими публікаціями, передусім з історії українського стародавнього та середньовічного мистецтва, дослідження яких не заохочувалися, а іноді і заборонялися. Під час кампанії «боротьби з буржуазним націоналізмом» у 1974 р. було ліквідовано заснований 1967 р. Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР міжвідомчий збірник «Українське мистецтвознавство». Абсолютна більшість статей, які вміщував єдиний на той час в Україні спеціалізований журнал «Образотворче мистецтво», висвітлювали проблеми сучасної художньої культури, зокрема, монументальної скульптури. Катастрофічна нестача істориків мистецтва далася взнаки і у пам'яткоохоронній сфері, негативно вплинула на підготовку відповідних матеріалів до Зводу.

У 1960-1980-ті рр. велику роботу з врятування й вивчення історико- художніх творів в інтер'єрах релігійних споруд, що продовжували руйнуватися, проводили мистецтвознавці музейних установ України, зокрема, Борис Возницький, Володимир Овсійчук, Людмила Міляєва, Григорій Логвин та інші науковці. У результаті регулярних пошукових експедицій Галичиною було збережено численні шедеври українського старовинного мистецтва, зокрема, скульптури середини ХУШ ст. роботи І.-Г. Пінзеля. За безпосередньої участі мистецтвознавця Павла Жолтовського були сформовані цінні колекції сакрального мистецтва у Рівненському і Волинському обласних краєзнавчих музеях, Острозькому історико-культур- ному заповіднику. За результатами наукових експедицій у Волинському краєзнавчому музеї сформувалася унікальна збірка волинського іконопису й декоративної скульптури ХУІ-ХУІІІ ст., на основі якої в Луцьку у 1993 р. було відкрито Музей волинської ікони. Незважаючи на несприятливі умови для наукового пошуку, у 1970-1980-ті рр. було підготовлено і видано низку цінних праць з історії мистецтва України доби середньовіччя і раннього Нового часу, серед яких -- монографії і статті Юрія Асєєва, Платона Білецького, Бориса Возницького, Олега Домбровського, Михайла Драгана, Павла Жолтовського, Григорія Логвина, Людмили Міляєвої, Володимира Овсійчука, Стефана Таранушенка та деяких інших дослідників, де висвітлювалися монументальні пам'ятки Х-ХУШ ст., в тому числі нововідкриті [14, с. 251, 252].

Зростання інтересу до вітчизняних архітектурно-історичних надбань, розвиток реставраційної бази та збільшення обсягів асигнувань на охорону пам'яток призвели у 1960-1980-ті рр. до збільшення обсягів реставраційних робіт та натурних досліджень на пам'ятках архітектури, переважно визначних. У ці десятиліття були проведені реставрації фортець у Кам'янці-Подільському, Хотині, Судаку, відреставровані та пристосовані під музейні функції замки в Олеську, Луцьку. Чимало визначних пам' яток архітектури різних часів і стилів було відновлено в усіх регіонах країни, а саме: Андріївська церква в Києві, Успенський собор у Каневі, церква Іоанна Предтечі в Керчі, парк «Софіївка» в Умані, ансамблі Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові та Спасо-Преобра- женського в Новгороді-Сіверському, споруди ханського палацу в Бахчисараї, Святогірського монастиря в Зимному та багато інших. Фаховий рівень української архітектурної реставрації в цей час визначали такі імена як Маріоніла Говденко, Олена Годованюк, Олег Граужис, В. та І. Іваненки, Валентина Корнєєва, Євгенія Лопушинська, Іван Могитич, Віталій Отченашко, Євгенія Пламеницька, Ігор Старосольський, Валентина Шевченко, Ісроель Шмульсон та ін. На зламі 1970-х -- 1980-х рр. українська школа реставрації, що сформувалась упродовж 1950-х рр., досягла свого найвищого розвитку. Суттєві зміни відбулися на той час в методології реставраційних робіт. Це проявилося передусім у відході від спроб повернення архітектурним спорудам їх первісного вигляду, на що спрямовувались реставрації 1940-1950-ті рр. На пам'ятках зі складною історією будівництва, численними історичними нашаруваннями (що характерно для фортечних і замкових комплексів, храмів періоду Київської Русі), почали застосовуватися методи консервації та фрагментарної реставрації. Це дозволило зберегти пам' ятки з усіма нашаруваннями, виявити історично цінні фрагменти у структурі споруд [15, с. 14]. Серед численних пам'яткоохоронних заходів початку 1980-х років вирізняють реставрацію Маріїнського палацу в Києві. На основі всебічних досліджень пам'ятки були повністю відновлені інтер'єри споруди ХУІІІ ст., за що авторський колектив був удостоєний у 1983 р. Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка [16, с. 150].

У 1960-1970-ті рр. відбулися помітні зрушення і в збереженні пам'яток традиційної (народної) архітектури, на які у цей період була звернута особлива увага. Зі створенням мережі архітектурно-етнографічних музеїв виникла потреба в охороні не тільки церков і храмів, а й житлових та господарчих будівель. Загалом в системі музеїв просто неба вдалося зберегти і відреставрувати понад 600 пам' яток традиційної архітектури [15, с. 15]. В цей же час були здійснені реставрації багатьох споруд дерев'яної церковної архітектури, які зберігались у місцях їх зведення -- в селах. Метою реставрації пам'яток народної архітектури було їх збереження у максимально можливому первісному вигляді як документів історії, чим і визначалася методика реставраційних робіт. Дослідженням і реставрацією означених пам'яток займалися такі відомі знавці народного зодчества як Григорій Логвин, П. Макушенко, Віктор Самойлович, Петро Юрченко, а також архітектори В. Баранько, Сергій Верговський, А. Данилюк, Іван Могитич, Леонід Прибєга, В. Романов,С. Смолінський та багато ін. В ході натурних досліджень і реставрації пам' яток зодчества поглиблювались наукові знання про них, з' ясову- вались особливості регіональних архітектурних шкіл.

Комплексні відновлювальні роботи на пам'ятках архітектури часто включали консервацію та реставрацію творів монументального малярства. У 1966 р. на базі вже існуючої лабораторії реставрації монументального живопису в Києві було створено відділ реставрації живопису Спеціального науково-реставраційного управління Держбуду УРСР. Він займався розкриттям і реставрацією не тільки творів монументального, а й станкового живопису та іконостасів у пам' ятках архітектури, а також разом з хімічною лабораторією здійснював розробки технологічних питань реставрації [17, с. 351]. У 1969 р. в Київському художньому інституті було засноване відділення реставрації станкового і монументального живопису, яке від самого початку тісно співпрацювало з кафедрою теорії та історії мистецтва. У 1960-х -- на початку 1970-х рр. багаторічні масштабні реставрації монументального малярства здійснювалися, передусім у спорудах, що входили до складу заповідників. У Києво-Печерському державному історико-архітектурному заповіднику у 1970-х рр. виконано консервацію і реставрацію живопису в Троїцькій надбрамній церкві, церкві Зачаття Анни на Дальніх печерах, церкві Всіх святих над Економічною брамою, Трапезній палаті та інших спорудах. Значний внесок у реставрацію названих пам' яток належить таким художникам-рестав- раторам як Володимир Бабюк, Анатолій Беляй, Петро Войтко, Григорій Честнєйший, Аркадій Марампольський, Петро Редько та ін. [18]. Поряд з реставрацією монументального малярства у низці споруд Лаври було відреставровано й іконостаси, зокрема, в церквах Ближніх печер. Під час проведення реставраційних робіт у заповіднику були відкриті невідомі раніше твори, серед яких -- унікальний фресковий розпис ХІІ ст. площею 100 кв. м у церкві Спаса на Берестові [19]. Цінні твори давнього мистецтва були виявлені і в інших архітектурних пам' ятках Києва. Так, у 1974-1981 рр. у Михайлівському соборі Видубецького монастиря було відкрито фрески ХІ ст. і олійний живопис ХУІІ-ХІХ ст. У 1965-1980 рр.

повністю завершено реставрацію стінописів Кирилівської церкви, в ході якої Інна Дорофієнко, Петро Редько та інші реставратори розкрили фресковий живопис на площі близько 800 кв. м. [20, с. 45-51]. У різні роки в довготривалих відновлювальних та дослідницьких роботах у храмі св. Софії, на основі яких сформувалась сучасна школа українських реставраторів-монументалістів, були задіяні досвідчені художники Володимир Бабюк, Петро Редько, Леонід Тоцький, Анатолій Остапчук, Олексій Лісаневич, Олександр Єрко та ін. У 1987 р. Софійський заповідник одержав «Європейську золоту медаль за збереження історичних пам'яток», яка була присуджена міжнародним журі гамбурзького фонду ФРН за зразкову реставрацію Софійського собору та пам'яток ХУШ ст. на його території. Важливі науково-дослідні і реставраційні роботи давньоруських пам'яток були здійснені на Чернігівщині, серед яких -- дослідження, розчистка та реставрація живопису в Спасо-Преображенському соборі Чернігова, реставрація Володимиром Бабюком залишків унікальних фресок ХІ-ХІІ ст. у так званій Юр'євої божниці в Острі (19771980 рр.). Багато фрагментів фрескових зображень було вивчено також в ході археологічних досліджень давньоруських пам' яток у давньому Переяславі, Овручі, Білгороді.

Упродовж 1970-1980-х рр. значними реставраційними роботами було охоплено пам' ятки майже на всій території України, у тому числі старовинні церкви і монастирі ХІУ-ХІХ ст. Львівської, Закарпатської, Івано- Франківської, Тернопільської та інших областей, де працювали худож- ники-реставратори Галина Друзюк, Валентина Подкопаєва, Я. Мовчан, Н. Присяжна, Л. Скоп, Наталя Сліпченко, Роман Юсим та ін. Було, серед іншого, виконано реставрації таких відомих пам' яток як стінописи у церкві Чесного Хреста та ансамблю церкви Св. Юра в Дрогобичі, живопис Святодухівської церкви в Потеличі (всі -- Львівської обл.), розписи церков Успенської в с. Новоселиці і Миколаївської у с. Колодному Закарпатської обл., малярство в інтер'єрі Успенського собору Почаївської лаври Тернопільської обл. та інших творів мистецтва [17, с. 353]. Важливою подією стало занесення у 1990 р. до Списку пам'яток всесвітньої культурної і природної спадщини UNESCO собору Св. Софії та Києво-Печерської лаври. Розвиток наукової реставрації пам' яток мистецтва, розширення мережі спеціальних установ надали можливість для мистецтвознавчого вивчення і введення до наукового обігу низки першорядних художніх об'єктів.

Ухвалення в 1976 і 1978 роках загальносоюзного і республіканського законів про охорону й використання пам' яток історії та культури (прийнятих разом з іншими законодавчими актами в тому числі з метою здобуття Радянським Союзом авторитету на міжнародній арені), попри їх недосконалість, позитивно вплинуло на збереження культурної спадщини, підвищило увагу до неї як державних органів, так і освіченого населення. У 1979 р. під тиском громадськості перелік пам'яток архітектури республіканського значення збільшився до 1790 охоронних номерів. Розгортання робіт із підготовки Зводу (що стало можливим завдяки ухваленню урядом України у 1982 р. відповідних рішень) прискорило процес взяття під охорону держави сотень цікавих архітектурних ансамблів та споруд [10, с. 7]. Науково-методичне керівництво виданням здійснювали інститути гуманітарного профілю Академії наук УРСР, зокрема, по пам'ятках мистецтва -- Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського. Підготовку розділів про пам'ятки архітектури і містобудування забезпечував Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування Ліквідований у 2007 р.. Наприкінці 1980-х рр. були підготовлені основні матеріали перших томів Зводу по Харківській і Чернігівській областях [21]. Вони уміщували й відомості стосовно художніх пам'яток, щоправда, майже виключно про твори радянської скульптури.

Довідкова інформація, кресленики і фото понад 2000 об'єктів містобудування і архітектури всіх регіонів України, а також певні відомості щодо наявності в інтер'єрах споруд творів монументального мистецтва, присутні у 4-х томному ілюстрованому каталозі-довіднику «Пам'ятки містобудування та архітектури Української РСР», виданому в Києві у 1984-1986 рр. російською мовою. Трохи пізніше вийшов друком (також російською) каталог-довідник «Пам'ятки історії та культури Української РСР» (К., 1987) -- перше видання, що уміщує перелік всіх пам'яток історії, археології, архітектури, монументального мистецтва, які на той час перебували під охороною держави. Загалом робота над Зводом стимулювала виявлення та обстеження об'єктів історико-культурної спадщини України. Якщо у 1984 р. на державному обліку нараховувалося близько 85 тисяч пам'яток, то у 1990 р. -- вже близько 125 тисяч, у тому числі містобудування та архітектури -- 7155, монументального мистецтва -- 8248 [22, с. 217] (тобто творів осібної монументальної скульптури переважно радянського часу, з яких 5015 -- пам'ятники В. Леніну). Важливо, що Звід актуалізував низку теоретичних і практичних проблем пам' ят- кознавства, які потребували нагального розгляду. Поглиблення кризових явищ у радянському суспільстві наприкінці 1980-х рр. негативно вплинуло і на пам'яткоохоронну сферу. Відчутне скорочення фінансування, зокрема реставраційних заходів, призвело до розпаду науково-дослідних і виробничих колективів, до поступової втрати раніше досягнутого.

Отже, процеси, що відбувалися у другій половини 1960-х -- 1980-х рр. у сфері збереження й вивчення історико-культурної спадщини в цілому та пам'яток архітектури й монументального мистецтва зокрема, мали суперечливий характер. Серед безперечних здобутків цього періоду -- посилення інтересу до національного історико-культурного надбання минулих століть, посилення громадського впливу на охорону пам'яток; подальший розвиток і вдосконалення наукової реставрації архітектури і монументального живопису, проведення значних відновлювальних і науково-пошукових робіт, завдяки яким було відновлено і врятовано цілу низку визначних пам'яток. Дещо поліпшилися форма обліку та умови зберігання творів монументального мистецтва в архітектурних спорудах. Важливе значення для актуалізації культурної спадщини, розвитку па- м'яткознавства мало започаткування робіт з підготовки «Зводу пам'яток історії та культури України». Одночасно під політико-ідеологічним пресом тоталітарної системи, яка переживала системну кризу, посилювались негативні явища в організації наукових досліджень пам' яток, продовжувалося руйнування основної маси архітектурних об'єктів, а разом з ними -- творів мистецтва, головна ж увага і кошти держави спрямовувалися на спорудження численних нових пам' ятників, які широко використовувалися в суто пропагандистських цілях.

Джерела та література

Кот С.І. Історичний досвід та актуальні проблеми збереження пам'яток історії та культури України / С. І. Кот // Культурна спадщина в контексті «Зводу пам'яток історії та культури України. -- К.: Інститут історії України, 2015. -- С. 7-102.

Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1967. -- № 2. -- Ст. 17.

Войналович В.А. Досвід і проблеми охорони пам'яток історії та культури в 6080-х роках / В.А. Войналович, Ю.З. Данилюк // Охорона, використання та пропаганда пам'яток історії та культури в Українській РСР. -- Київ, 1989. -- Ч. 4.

Сліпченко Н. Інвентарізація мистецьких творів у пам'ятках архітектури / Н. Сліп- ченко // Пам'ятки України: історія та культура. -- 2001. -- № 4. -- С. 130-133.

Орленко М.І. Становлення української реставраційної школи / М.І. Орленко // Сучасні проблеми архітектури і містобудування. -- К., 2016. -- Вип. 45. -- С. 87-97.

Савчук Б., Палійчук У. Радянська пам'яткоохоронна політика в Україні у другій половині 1940-1980-х рр.: ідеологічні деформації і культурницький прагматизм / Б. Савчук, У. Палійчук // Питання історії України. Зб. наук. пр. кафедри історії України Чернівецького нац. ун-ту імені Юрія Федьковича. -- Чернівці, 2014. -- Т. 17. -- С. 98103.

Завдання організацій товариства по виконанню постанови ЦК Компартії України «Про роботу Українського товариства охорони пам'яток історії та культури». -- К., 1972.

Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки. -- 1966. -- № 8. -- Ст. 82.

Кот С. Становлення державної системи охорони пам'яток в Україні / С. Кот // Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження. -- К., 1998. -- С. 16-51.

Дьомін М. Проблеми дослідження архітектурної спадщини України / М. Дьомін // Архітектурна спадщина України. -- Вип. 1: Маловивчені проблеми історії архітектури та містобудування. -- К., 1994. -- С. 5-10.

Дахно В. До 50-ліття Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури та містобудування. [Електронний ресурс] / В. Дахно. -- Режим доступу: URL:http // www.alyoshin.ru/Files/publika/dahno/dahno_nditiam.html

Александрович В. Історіографія історії мистецтва / В. Александрович // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: Здобутки і проблеми. -- Львів, 2004. -- 405 с.

Криволапов М.О. Про мистецтво та художню критику України ХХ століття: Вибрані статті різних років. Книга 1: Формування та розвиток національної мистецької школи і мистецтвознавчої науки в Україні ХХ століття / М.О. Криволапов. -- К.: Видавничий дім А+С, 2006. -- 268 с.

Ковпаненко Н.Г. Мистецька спадщина України: питання дослідження і збереження / Н. Ковпаненко // Культурна спадщина в контексті «Зводу пам'яток історії та культури України». -- К.: Інститут історії України НАН України, 2015. -- С. 208-278.

Прибєга Л. Українська архітектурно-реставраційна школа: історія і сьогодення / Л. Прибєга // Українська Академія мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці. -- К., 2003. -- Вип. 10. -- С. 7-18.

Прибєга Л. З історії архітектури та реставрації пам' яток архітектури Києва / Л. Прибєга // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці. -- К., 2010. -- Вип. 17. -- С. 143-153.

Фурман Р. Збереження творів монументального мистецтва в культових спорудах: історія і сучасність / Р. Фурман // Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження. -- К., 1998. -- С. 343-363.

Селівачов М. У колі київських реставраторів / М. Селівачов // Актуальні проблеми мистецької практики і мистецтвознавчої науки: зб. наук. пр. (мистецькі обрії) -- К., 2013. -- Вип. 5. -- С. 303-315.

Бабюк В., Ясинецький В. Новознайдені фрески ХІІ в. / В. Бабюк, В. Ясинецький // Образотворче мистецтво. -- К., 1970. -- № 6. -- С. 19-20.

Дорофиенко И.П., Редько П.Я. Раскрытие фресок XII в. в Кирилловской церкви Киева / И.П. Дорофиенко, П.Я. Редько // Древнерусское искусство. Монументальная живопись XI-XVII вв. [т. 11]. -- М.: Наука, 1980. -- С. 45-51.

Горбик В., Денисенко Г. Звід пам'яток історії та культури України у дослідженні і охороні культурної спадщини: досвід, проблеми, перспективи. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2012. -- 191 с.

Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні: 1917-1990. -- К.: Вища школа, 1991. -- 276 с.

References

Kot, S. I. (2015). Istorychnyi dosvid ta aktualni problemy zberezhennia pamiatok istorii ta kultury Ukrainy. Kulturna spadshchyna v konteksti «Zvodu pamiatok istorii ta kultury Ukrainy. (pp. 7-102). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy. [in Ukrainian].

(1967). Zbirnyk postanov i rozporiadzhen uriadu Ukrainskoi Radianskoi Sotsiali- stychnoi Respubliky. (№ 2, p. 17). [in Ukrainian].

Voinalovych, V.A. (1989). Dosvid i problemy okhorony pamiatok istorii ta kultury v 60-80-kh rokakh. Okhorona, vykorystannia ta propahanda pamiatok istorii ta kultury v Ukrainskii RSR. (Vol. 4). Kyiv. [in Ukrainian].

Slipchenko, N. (2001). Inventarizatsiia mystetskykh tvoriv u pamiatkakh arkhitektury. Pamiatky Ukrainy: istoriia ta kultura -- Sights of Ukraine: history and culture, 4, 130-133. [in Ukrainian].

Orlenko, M. I. (2016). Stanovlennia ukrainskoi restavratsiinoi shkoly. Suchasni problemy arkhitektury i mistobuduvannia -- Modern problems of architecture and urban planning, 45, 87-97. [in Ukrainian].

Savchuk, B., & Paliichuk, U. (2014). Radianska pamiatkookhoronna polityka v Ukraini u druhii polovyni 1940-1980-kh rr.: ideolohichni deformatsii i kulturnytskyi prahmatyzm.

Pytannia istorii Ukrainy. Zb. nauk. pr. kafedry istorii Ukrainy Chernivetskoho nats. un-tu imeni Yuriia Fedkovycha, (17), 98-103. [in Ukrainian].

(1972). Zavdannia orhanizatsii tovarystva po vykonanniu postanovy TsK Kompartii Ukrainy «Pro robotu Ukrainskoho tovarystva okhorony pamiatok istorii ta kultury». [in

Ukrainian].

(1966). Zbirnyk postanov i rozporiadzhen uriadu Ukrainskoi Radianskoi Sotsia- listychnoi Respubliky, (8), 82. [in Ukrainian].

Kot, S. (1998). Stanovlennia derzhavnoi systemy okhorony pamiatok v Ukraini. Istoryko-kulturna spadshchyna Ukrainy: problemy doslidzhennia ta zberezhennia, (pp. 16-51), Kyiv. [in Ukrainian].

Domin, M. (1994). Problemy doslidzhennia arkhitekturnoi spadshchyny Ukrainy. Arkhitekturna spadshchyna Ukrainy, (1: Malovyvcheni problemy istorii arkhitektury ta mistobuduvannia), 5-10. [in Ukrainian].

Dakhno, V. (n. d.). Do 50-littia Derzhavnoho naukovo-doslidnoho instytutu teorii ta istorii arkhitektury ta mistobuduvannia. Retrieved from http://www.alyoshin.ru/Files/ publika/dahno/dahno_nditiam.html [in Ukrainian].

Aleksandrovych, V. (2004). Istoriohrafiia istorii mystetstva. Ukrainska istoriohrafiia na zlamiXXiXXI stolit: Zdobutky iproblemy. (405 p.). Lviv. [in Ukrainian].

Kryvolapov, M. O. (2006). Pro mystetstvo ta khudozhniu krytyku UkrainyXXstolittia: Vybrani statti riznykh rokiv. Knyha 1: Formuvannia ta rozvytok natsionalnoi mystetskoi shkoly i mystetstvoznavchoi nauky v Ukraini XX stolittia. Kyiv: Vydavnychyi dim A+S. [in Ukrainian].

Kovpanenko, N.H. (2015). Mystetska spadshchyna Ukrainy: pytannia doslidzhennia i zberezhennia. Kulturna spadshchyna v konteksti «Zvodu pamiatok istorii ta kultury Ukrainy» (pp. 208-278.). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

Prybieha, L. (2003). Ukrainska arkhitekturno-restavratsiina shkola: istoriia i soho- dennia. Ukrainska Akademiia mystetstva: Doslidnytski ta naukovo-metodychni pratsi, (10), 718. [in Ukrainian].

Prybieha, L. (2010). Z istorii arkhitektury ta restavratsii pamiatok arkhitektury Kyieva. Ukrainska akademiia mystetstva: Doslidnytski ta naukovo-metodychni pratsi, (17). 143-153. [in Ukrainian].

Furman, R. (1998). Zberezhennia tvoriv monumentalnoho mystetstva v kultovykh sporudakh: istoriia i suchasnist. Istoryko-kulturna spadshchyna Ukrainy: problemy doslidzhennia ta zberezhennia, (pp. 343-363). Kyiv. [in Ukrainian].

Selivachov, M. (2013). U koli kyivskykh restavratoriv. Aktualni problemy mystetskoi praktyky i mystetstvoznavchoi nauky: zb. nauk. pr. (mystetski obrii), (5), 303-315. [in Ukrainian].

Babiuk, V., & Yasynetskyi, V. (1970). Novoznaideni fresky XII v. Obrazotvorche mystetstvo -- Fine Arts, 6, (pp. 19-20). [in Ukrainian].

Dorofyenko, Y. P., & Redko, P. Ya. (1980). Raskrytie fresok XII v. v Kyryllovskoi tserkvy Kyeva. Drevnerusskoe yskusstvo. Monumentalnaia zhyvopys XI--XVII vv. (Vol. 11, pp. 45-51]. Moskva: Nauka. [in Russian].

Horbyk, V., & Denysenko, H. (2012). Zvid pamiatok istorii ta kultury Ukrainy u doslidzhenni i okhoroni kulturnoi spadshchyny: dosvid, problemy, perspektyvy. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

Akulenko, V. I. (1991). Okhorona pamiatok kultury v Ukraini: 1917-1990. Kyiv: Vyshcha shkola. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru