Формування науково-педагогічних кадрів та їхня кваліфікація в Україні (середина 1950-х — перша половина 1960-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування науково-педагогічних кадрів та їхня кваліфікація в Україні (середина 1950-х -- перша половина 1960-х рр.)

Булгакова Оксана (м. Київ)

Кандидатка історичних наук, наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України

У статті розглядаються особливості комплектування науково-педагогічної інтелігенції у період «хрущовської відлиги». Наукова проблема полягає у тому, що від методів формування професорсько-викладацьких кадрів залежить якість їхньої роботи. Вказується, що джерелом поповнення викладацьких лав були випускники аспірантури, кращі випускники вишів, здібні працівники виробничої сфери. Розглянуто основні проблеми функціонування аспірантури. З'ясовано, що розрахунки на покращення якості кадрів за рахунок конкурсного відбору не виправдалися. Через відсутність ринку праці в СРСР конкурси проводилися формально. Поповнення викладацьких лав працівниками з виробництва відбувалося в обмежених рамках і проблему дефіциту кваліфікованих кадрів не вирішувало. Указано на географічний і відомчий дисбаланс у розподілі професорсько-викладацького складу. Наслідком проблем стала недостатня кваліфікація науково-педагогічної інтелігенції.

Ключові слова: науково-педагогічна інтелігенція, вища школа, «хрущовська відлига», Українська РСР.

Formation of scientific-pedagogical staff and their qualification in Ukraine in the Middle of 1950s -- First Half of 1960s.

Bulgakova Oksana (Kyiv)

Research Fellow of the Department of Ukrainian History in the Second Half of the 20th Century at the Institute of History of Ukraine at the National Academy of Sciences of Ukraine, Candidate of Historical Sciences.

The article is devoted to the special features of formation of scientific and pedagogical intelligentsia of Soviet Ukraine in the middle of 1950s -- first half of 1960s. The way of formation of scientific and pedagogical intelligentsia had an impact on way of the functioning of high school.

It is noted that the main sources of formation of teachers were post-graduate students, excellent school-leavers, and capable factory workers. It is analyzed the main problems of post graduated courses. Permanent shortage of post-graduate students existed during the middle of 1950s -- first half of 1960s. In 1957 only 70% of post-graduate students from necessary amount were admitted to the L'viv State University. Small competition led to the different violation of rules of admittance by government body. A half of post-graduate students only defended their thesis's. Many objective and subjective problems restricted an amount of skilled lecturers at the higher educational establishments. On the 20th of August 1956 CK CPSU and Soviet of ministers adopted decree «About measures about improvements of training and assessment of academic progress of scientific and pedagogical personnels». It demanded admission to the post graduate courses almost only people who have 2 year of job experience at factory. In my opinion it didn 't improve the training at the post graduate courses.

It is shown that estimations on improvement of lecturers quality due to advertise a vacancy and selection were not confirmed because there was a shortage of lecturers in higher educational establishments. Renewal and improvement of the departments with new personnel went very slowly.

It was an imbalance between amount of students and lecturers. Lecturers had a much work to do. At the beginning of 1960s most of the lecturers hadn't academic degree or title. There was geographical and departmental imbalance of lecturers in the Ukrainian SSR. The low quality of scientific and pedagogical personnel's was an outcomes of problems in the educational sector of republic.

Key words: Scientific and Pedagogical Intelligentsia, High School, «Khrushchev's Thaw», Ukrainian SSR.

Науково-педагогічна інтелігенція, як окрема професійна група, має особливості свого формування. Обставини її підготовки та суспільно- політична атмосфера суттєво впливали на її склад та рівень кваліфікації. Розглянемо шляхи комплектування професорсько-викладацького корпусу та його професійні характеристики у зазначений період.

На відміну від інших соціальних груп та прошарків, інтелігенція як спільнота людей, чия робота пов'язана з розумовою працею, обов'язково мусила мати освіту. Науково-педагогічна інтелігенція повинна була, окрім вищої освіти, мати ще й поглиблену спеціалізовану підготовку, що проходила в аспірантурі вишів або наукових установ. Важливо вказати, що до аспірантури вступали також вже викладачі деяких вишів, тому їхній статус не змінювався. У докторантурі наукова і науково-педагогічна інтелігенція покращували свою кваліфікацію, по суті, не змінюючи свого суспільного статусу. науковий педагогічний кадри хрущовський

Джерела формування науково-педагогічної інтелігенції у середині 1950-х -- першій половині 1960-х рр. полягали в науково-освітній або виробничій сферах. Стати викладачами могли кращі випускники вишів, які поступово готували і захищали дисертації без навчання в аспірантурі. Викладачі вишів комплектувалися з випускників аспірантури, до якої вступали учорашні студенти -- вихідці з сімей двох дружніх класів (робітників і селян) та прошарку інтелігенції. Також до аспірантури цілеспрямовано приймали працівників з виробництва, тобто успішних практиків з промисловості, які відрізнялися від випускників вишів як віком, так і життєвим та трудовим досвідом. Нарешті, кращі, досвідчені працівники заводів і фабрик могли безпосередньо перейти на викладацьку роботу або суміщати її з виробничою.

Підготовка кадрів в аспірантурі у повоєнний період проходила складно, адже на те були об'єктивні причини. Вивезення обладнання, бібліотек вишів та академічних установ у 1941 році в тил СРСР, згодом руйнування приміщень, що доповнилися смертю тисяч кваліфікованих наукових і науково-педагогічних кадрів на фронті, їхнє неповернення додому з евакуації спричинили дуже важке становище в освітній сфері.

Довготривала відбудова і важке матеріальне становище не сприяли успішності дисертантів. Станом на 1 січня 1955 р. в аспірантурі науково- дослідних установ УРСР навчалося 858 аспірантів, в аспірантурі вишів міністерств союзного і республіканського підпорядкування (уключаючи інститути удосконалення лікарів) 2365 осіб [1, арк. 38]. «Підбір і підготовка аспірантів проводиться незадовільно: жоден аспірант не захистив кандидатської дисертації», -- відзначалося 24 лютого 1953 р. у постанові секретаріату ЦК КПУ «Про роботу кафедри політичної економії Дніп-ропетровського державного університету ім. 300-річчя возз'єднання України з Росією». За 1945-1953 рр. з 1135 аспірантів вишів та наукових установ м. Києва лише 18% своєчасно захистили дисертацію, ще 35% захистилися через 3-5 років, решта 47% не захистилися узагалі [1, арк. 38]. Із прийнятих за 1953-1957 рр. до Харківського інженерно-економічного інституту 49 аспірантів захистили дисертацію лише 13, без захисту закінчили 20 осіб, а 7 були відраховані за невиконання індивідуальних планів [2, арк. 127]. У 1950-х рр. ситуація покращувалася повільно. Не кращою була ситуація і в інших вишах України.

Набір в аспірантуру вишів, що підпорядковувалися МВО УРСР, у середині 1950-х рр. перебував у незадовільному стані. Попри скорочення на 112 осіб загальної кількості аспірантських місць результати вступу в 1955 р. були невтішними. Замість планованих 470 осіб було зараховано 278 осіб (або 59%). Нестача молодих і перспективних кадрів мала місце як у денній, так і заочній аспірантурі. При плані набору 345 осіб для навчання в аспірантурі з відривом від виробництва було набрано лише 207 осіб. Не виправдало себе збільшення на 58 місць для аспірантів- заочників: при плані 125 осіб було набрано лише 71, що відповідало показникам 1953 року (67 осіб) [3, арк. 28-31]. Також з року в рік не виконувалися плани набору в аспірантуру ЛДУ: у 1957 р. прийнято лише 70% необхідної кількості, у 1958 р. -- 80%, станом на 15 жовтня 1959 р. лише 62%, а випускники здебільшого не захищалися [4, арк. 132]. У КПІ у «1959 р. на 85 місць було подано 78 заяв, а до аспірантури зараховано тільки 63 чоловіки, серед них 38 -- з відривом від виробництва» [5]. У 1963 р. аспірантура вишів або наукових установ республіки була заповнена на 97,6%, у 1964 р. -- на 91,4% [6, с. 16]. Ситуація була доволі поширена по республіці та пояснювалася об'єктивними і суб'єктивними причинами. При цьому випускники вишів з «червоним» дипломом не мали переваг при вступі в аспірантуру, тобто складали усі три іспити.

Наведені показники характеризують ситуацію з набором в аспірантуру вишів лише одного міністерства -- МВО УРСР, створеного у 1955 р. Воно опікувалося 58 вишами зі 134 республіканських узагалі. Крім цього, в Україні існували навчальні заклади, які підпорядковувалися галузевим міністерствам і відомствам -- Міністерству шляхів сполучення СРСР, Міністерству зв'язку УРСР, Міністерству морського флоту СРСР, Міністерству сільського господарства СРСР, Центросоюзу УРСР, Міністерству цивільної авіації СРСР, Міністерству культури УРСР, Міністерству освіти УРСР, Міністерству охорони здоров' я УРСР, Міністерству торгівлі УРСР, Раді спортивних товариств і організацій УРСР. На нашу думку, у цих вишах ситуація зі вступною кампанією до аспірантури була не кращою, а аналогічною або гіршою. Причина полягала у тому, що для МВО УРСР навчання і робота університетів, інститутів тощо була прямою повсякденною турботою, а для профільних галузевих міністерств діяльність своїх вишів була лише одним з напрямків щоденної роботи. Тому останні не могли забезпечити ідеальний стан вступної кампанії в свої виші. Недоліки в справі комплектування аспірантур, що мали місце в АН УРСР, підтверджують тезу про проблеми з комплектуванням аспірантур в Українській РСР у середині 1950-х рр. загалом.

Конкурс в аспірантуру в системі АН УРСР відрізнявся суттєвим чином. Кількість охочих вступити була загалом набагато більшою -- у 1957 р. при 123 місцях стаціонарної та заочної аспірантури налічувалося 258 осіб, які подали заяви на вступ. Щоправда, зарахували в аспірантуру на кілька осіб менше, аніж передбачали. Причинами цього були незадовільні результати вступних випробувань та деякі порушення умов вступу [7, арк. 28-29].

Низький конкурс в аспірантуру та бажання завідувачів кафедр не залишитися без зміни, годин та зарплати штовхало відповідальних осіб на порушення правил вступу. Так, деякі виші (Мелітопольський інститут механізації сільського господарства, Харківський автомобільно-дорожній інститут) не вимагали від вступників кваліфікаційних рефератів або опублікованих наукових робіт. Це було відступом від правил вступу. Вочевидь, письмове наукове дослідження слугувало суттєвою перешкодою для охочих вступити. У КДУ ім. Тараса Шевченка суттєві порушення полягали в запізненні рецензування рефератів абітурієнтів. Керівники окремих навчальних закладів дозволяли певним претендентам складати деякі іспити повторно. Недобір абітурієнтів змушував виші продовжувати строки вступної кампанії, проте цією нагодою майже ніхто не користався.

Серед причин такої ситуації автори доповідної записки відділу науки і культури ЦК КПУ, надісланої в ЦК КПУ 20 вересня 1955 р., вбачали бездіяльність (недостатню діяльність) керівництва вишів у справі набору в аспірантуру. Власне, відділ ЦК КПУ дорікав також обкомам партії, які не перевіряли виконання цього завдання і не допомогли вишам. Серед пропозицій називалися наступні: зобов'язати МВО УРСР продовжити терміни вступу і вжити рішучих заходів до залучення в аспірантуру талановитої молоді з числа тих, що працюють на виробництві [3, арк. 2831].

Якщо оцінювати конкурс в аспірантуру як індикатор привабливості фаху науковця чи викладача, то слід вказати на те, що він міг бути несправжнім. Причини цього, на нашу думку, наступні. У середині 1950-х рр. партія та уряд змушували виші та академічні установи вишукувати молодих і перспективних людей, працівників з виробництва та схиляти їх до вступу до аспірантури. Але не всіх молодих людей це влаштовувало. Якщо для учорашніх випускників вишів навчання в аспірантурі ставало логічним продовженням процесу здобуття високої кваліфікації і проблем не створювало, то для «виробничників» це було проблематично. Вони мали робоче місце, яке в промисловості добре оплачувалося, вони могли мати сім'ю тощо і це стримувало їх поривати з трудовим колективом, рідним містом. До того ж, у тих умовах перспективи написання й успішного захисту кандидатської дисертації були неясні, фінансові стимули туманні. Багато з них вже були у віці. Слід мати на увазі, що для вступу належало скласти три іспити, тобто треба було заздалегідь готуватися, а це було не всім посильно. Отже, цілком закономірно, що не всі достойні, на думку начальства, бажали ставати аспірантами. Вони віддавали перевагу «синиці в руках» перед «журавлем у небі». Припускаємо, що дехто подавав документи «про людське око» аби уникнути докорів чи задовольнити начальство, яке було змушене шукати аспірантів.

Важливо вказати на ще одну цікаву причину вступу в аспірантуру. Після закінчення вишу випускників чекав державний розподіл і багато хто міг опинитися далеко від рідного краю та батьків. Багато хто не хотів за державним розподілом виїжджати в інші республіки Радянського Союзу аби втікав звідти. Хімік І. Марцин згадував, що після закінчення КПІ він віддавав перевагу виробництву перед науковою кар'єрою. Проте його зупинив синівський обов'язок перед матір'ю, яка зазнала багато горя. Відтак, він вступив до аспірантури АН УРСР [8, с. 367] та залишився поряд з матір' ю, а не був відправлений на далеке підприємство. Тут нас цікавить той момент, що у випускника вишу не було бажання робити наукову кар'єру. Ймовірно, це було тому, що суспільний престиж наукової роботи був низьким. Сюди ж ми відносимо і науково-педагогічну кар'єру, що була тісно пов'язана з науковими дослідженнями. Тобто прагнення стати науковцем чи викладачем не було справжнім мотивом людини, її зробили науково-педагогічною інтелігенцією обставини. Однак це не вказує на її низьку кваліфікацію у майбутньому.

Професіоналізм майбутніх викладачів багато в чому визначала початкова підготовка аспірантів. Краща базова підготовка дозволяла майбутнім кандидатам наук, за умов старання, покращити свою кваліфікацію, набути необхідних ділових якостей. Проте наведені дані свідчать про низький конкурс в аспірантуру вишів, що, ураховуючи державні плани та бажаність (чи навіть обов'язковість) їхнього виконання змушувало керівництво навчальних закладів приймати навіть слабких вступників. Недостатня базова підготовка деяких аспірантів, об'єктивні і суб'єктивні проблеми навчальної сфери визначили низькі показники захисту дисертацій наприкінці 1950-х -- на початку 1960-х рр., тобто через 3-5 років після вступу до аспірантури. Тож не дивно, що з таким підходом до зарахування в аспірантуру приймали не найкращих, конкурс проводили формально, а ефективність навчання була незадовільною. Це негативно відбивалося на успішності аспірантів, їхніх можливостях написати і захистити дисертацію.

Так, у 1959 р. атестація аспірантів на вченій раді ХІБІ відбувалася без їхньої присутності [4, арк. 49]. Доцент Фарбер цього ж інституту давав таку характеристику своєму аспіранту 2-го року навчання Дуракову: «Ті цінні якості, які проявив Дураков, дозволяють мати надію, що він подолає великі труднощі, які йому необхідно буде подолати в проведенні експериментальної і теоретичної частини роботи» [4, арк. 49]. Фактично, керівник оцінював свого підлеглого потенційно, а не по факту виконаної роботи за два роки навчання. І це не було винятком. Із 105 випускників аспірантури ЛДУ за 1956-1959 рр. захистили дисертації лише 34 особи (32%) [4, арк. 132]. З 10 докторських і 15 кандидатських дисертацій, передбачених перспективним планом Харківського юридичного інституту на 1959-1965 рр., була захищена лише одна докторська і 10 кандидатських дисертацій [9, арк. 267].

Із захистом дисертації існували проблеми такого роду, як вимоги постійної актуальності робіт. Як заявляв заступник директора Одеського сільгоспінституту Семенов на нараді директорів вишів та їхніх заступників по науковій частині вишів м. Одеса 22 лютого 1958 р., доцент Брацлавець «написав роботу і здав на захист. У цей момент з'являється рішення партії з питань сільського господарства. Брацлавцю повертають роботу на доопрацювання. Він її переробив. Знову виходить нове рішення партії і уряду, роботу знову повертають на переробку. Упродовж всього цього періоду поки робота рухається інстанціями, звісно, багато може бути рішень партії та уряду і щоразу Брацлавець мусить переробляти роботу. Експертна комісія дає своє позитивне рішення. Коли ж робота поступає до ВАКу, там заявляють, що це вже не та робота, яку він захищав. Винен Брацлавець в цьому чи ні? Давайте поглянемо правді у вічі» [10, арк. 198]. Тобто Семенов критикував бюрократію, політичні практики Радянського Союзу, що змушували науковців постійно актуалізувати у своїх роботах останні рішення партії та уряду.

Згаданий Семенов на тій самій нараді вказував на ще одну важливу суб'єктивну проблему при захисті дисертацій: «...хіба це секрет для нас, що у низці розділів науки існують монополісти-вчені і коли ви представляєте вашу докторську роботу на захист, то такий монополіст, що розпоряджається долями людей, свідомо ставить перешкоди цим працям за рахунок того, що якщо він один, то він помітний, він фігура (постать), а якщо таких фігур буде 5-8, то це його не задовольняє, навіщо ж пропускати?» [10, арк. 200]. Саме так він пояснював відмову багатьох науковців, які мають великий досвід роботи та багато публікацій, захищати докторську дисертацію. Зокрема, є підстави вважати протидію

В. Голобуцькому з боку професора КДУ А. Введенського у 1949 р. боязню останнього втратити «науково-педагогічний комфорт» [11, с. 113].

Отже, попри актуальну потребу в висококваліфікованих кадрах у вишах УРСР існували численні перешкоди для підготовки і захисту кваліфікаційних робіт. Ці перешкоди поділяються на об'єктивні та суб'єктивні. До перших з них відносяться такі, як брак або слабкість матеріальної чи лабораторно-дослідної баз, нестача приладів, загалом важкі матеріально-фінансові та побутові умови функціонування українських вишів, що стримувало проведення дослідів, публікацію результатів дослідження тощо. Іноді аспіранти власним коштом мусили купувати піддослідних тварин, що було дуже обтяжливо в умовах важкого становища населення. Вони були характерними для всього Радянського Союзу. До суб'єктивних причин, які заважали збільшенню кількості захистів дисертацій, відносяться недостатня престижність викладацької праці. Не завжди талановита молодь йшла в аспірантуру за покликом душі, або взагалі не йшла, адже це не давало швидких матеріальних переваг. По-друге, захист був досить бюрократизованою справою, посутній розгляд справи аспіранта та процедура оформлення захисту у ВАК могли тривати рік або й більше, що оберталося додатковим фізичним і психологічним навантаженням на здобувача. По-третє, мала місце суб'єктивна воля окремих науковців, що штучно стримували і перешкоджали захищати докторські дисертації колегам. Саме про таких «вчених-монополістів» говорив Семенов з Одеського сільгоспінституту.

Певні проблеми існували в справі розподілу аспірантів після закінчення навчання. Як свідчать документи, у середині 1950-х рр. при значному відсотку викладачів без наукового ступеня деякі успішні аспіранти мали труднощі з працевлаштуванням. Тобто, керівництво окремих кафедр та факультетів не було зацікавлене в прийманні їх на роботу, адже це означало б позбавлення робочого місця інших викладачів, тих, які не мали захищеної дисертації. Відповідно, виші могли стримувати набір аспірантів, які в майбутньому склали б конкуренцію наявним кадрам. Тут наявні якісь неформальні зв'язки, таємні домовленості, що заважали наповненню кафедр висококваліфікованими спеціалістами. Тобто через штучні перешкоди талановита молодь, ніби передбачаючи проблеми з працевлаштуванням після закінчення аспірантури, йшла на виробництво.

Ті, хто незадовільно завершив навчання в аспірантурі, відправлялися на роботу в середню школу або на виробництво. Були проблеми з працевлаштуванням навіть кваліфікованих кадрів. Так, у 1955 р. з 227 випускників аспірантури вишів, що підпорядковувалися МВО, лише 198 (або 87%) осіб написали або захистили дисертації. Їх належало розподілити до тих чи інших вищих навчальних закладів чи наукових установ. За два місяці до закінчення навчання майже 30% не отримали призначення, з яких більшість складали саме гуманітарії -- 25 філологів, 5 -- філософів, 4 -- історики КПРС та ін. [3, арк. 4-6]. У 1959/1960 н. р. до вишів МВССО направлені на науково-педагогічну роботу 143 випускники аспірантури, їх призначали на посади асистентів та наукових співробітників. У такий спосіб було поповнено склад викладачів нових і регіональних вишів (Запорізький машинобудівний інститут, Український заочний політехнічний інститут та ін.) [12, арк. 6].

Проблеми з аспірантурою залишалися і надалі. Доповідна записка «Про стан прийому до аспірантури по кафедрах суспільних наук у вищих учбових закладах УРСР» констатувала підвищення якості добору кандидатів, збільшення кількості охочих навчатися в ній. Проте вимагалося проведення роз'яснювальної роботи. Кількість заяв на місце була 2-3. Однак деякі виші не виконали плани набору по суспільних науках -- ДДУ, Київський інженерно-будівельний інститут. Зустрічалися випадки, коли приймали людей, які не мали відповідної освіти (філологів, асистентів кафедри тощо). Реферати деяких були на низькому рівні [9, арк. 275-276]. Вимога керівництва поліпшити «роз'яснювальну роботу серед працівників учбових закладів і наукових установ» означала наявність інших, пріоритетних завдань або проблем у вишах, що мали більшу актуальність.

20 серпня 1956 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про заходи по покращенню підготовки і атестації наукових і педагогічних кадрів», яка, окрім конкретних заходів, демонструвала стан підготовки науково-викладацьких кадрів. Влада відзначала певні успіхи в справі підготовки наукових і педагогічних кадрів, проте, констатуючи зростання ролі науки, вказувала, що «існуючий порядок підготовки наукових і педагогічних кадрів через аспірантуру і докторантуру не відповідає вимогам подальшого розвитку науки і завданням технічного прогресу» [13, арк. 5, 8]. Вказані тут недоліки підготовки полягали у низькій якості дисертацій, недостатній вимогливості вчених рад, безпідставне засекречення деяких досліджень, непідготовленості багатьох молодих кандидатів наук до самостійної дослідницької і педагогічної діяльності тощо. У постанові зазначалося, що готується недостатня кількість аспірантів з точних природничих наук, тоді як у деяких гуманітарних науках був надлишок аспірантів. По суті, це була оцінка не лише системи підготовки науково-педагогічних кадрів, але й кадрів власне інтелігенції, яка не відповідала вимогам Компартії, що відбувалося через її низьку кваліфікацію. Інтелігенція, що поставала конформістською, не справлялася із завданнями, покладеними на неї, допускала формалізм, лакування дійсності тощо.

Постанова запроваджувала нові правила приймання в аспірантуру. Відтепер, туди мали приймати лише осіб, які мали досвід практичної роботи не менше 2-х років за профілем обраної наукової спеціальності, і проявили здібності до наукової діяльності. Цікаво те, що якщо в аспі-рантуру вишів спеціалісти з виробництва не хотіли йти, то кількість «виробничників» у стаціонарній аспірантурі АН УРСР перевищувала випускників вишів останнього року в 4 рази, а в заочну -- всі аспіранти прийшли саме з виробництва [14, арк. 28-34].

Вступ до аспірантури одразу після закінчення вишу був винятком і лише за такими теоретичними спеціальностями, як математика, теоретична фізика та ін. Всі вступники мусили складати іспити та представити письмовий реферат або опубліковану працю з обраної спеціальності. Термін навчання в очній аспірантурі складав три роки. Аспіранти забезпечувалися стипендією, яка для вступників з виробництва не могла бути меншою за отримувану зарплату, до вступу, але не вище 1000 руб. (у цінах до 1961 р.). «Ті, хто закінчив аспірантуру і захистив кандидатські дисертації мають переважне право займати вакантні посади в науково- дослідницьких установах, лабораторіях, вищих навчальних закладах і виробничих лабораторіях», -- вказувалось у постанові [15, арк. 61-63].

У Радянському Союзі вважали, що люди, знайомі з практикою, краще освоять теорію справи. Саме тому було взято курс на приймання до аспірантури та студентських лав людей з 2-х річним трудовим стажем. Поступово саме люди з виробничим досвідом стали основним контингентом аспірантур. Так, у ЛДУ у 1959 р. таких прийнято 80% від усіх аспірантів [4, арк. 123]. Насправді, вимоги приймати до аспірантури працівників з виробництва не давали гарантію, що такі кадри будуть якіснішими, тому що вони знайомі з практикою, а опанування теорією перетворить їх на фахівців високого класу. Ми схильні поставити ці розрахунки радянських чиновників під сумнів. Так, на початку 1960 р. постанова ЦК КПУ встановлювала пільгові умови вступу до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів «працюючої молоді». Коли у лютому 1963 р. у ЦК КПУ проаналізували виконання цієї постанови, виявилося, що тут існує багато недоліків. Серед таких «виробничих стипендіатів» (тобто тих, хто рекомендувався підприємством на навчання і отримував від нього стипендію) було близько 20-30% невстигаючих, 33% таких абітурієнтів отримали незадовільні оцінки на вступних іспитах. Очевидно, що причиною низької успішності була тимчасова перерва в освіті.

За аналогією, перерва після вишівської освіти також була не на користь потенційним аспірантам. З одного боку, вони застосовували свої знання на практиці, закріплювали їх, але з іншого -- переставали вчитися, поповнювати і розширювати свої знання шляхом самоосвіти. Не так просто їм було скласти іноземну мову як вступний іспит до аспірантури.

Отже, аспірантура була місцем підготовки науково-педагогічної інтелігенції, яка надавала додаткові знання і кваліфікацію здібним випускникам вишів та працівникам з виробництва. Важливо зазначити, що не всі випускники аспірантури ставали викладачами, тому що частина йшла працювати у науково-дослідні і науково-конструкторські установи, лабораторії, бюро. Наведений матеріал свідчить про наявність проблем у комплектуванні аспірантур як вишів, так і академічних інститутів, недоліках підготовки, невисокому рівні захисту дисертацій. Підготовка впливала на рівень кваліфікації науково-педагогічної інтелігенції, яка ставала домінуючим ядром інтелігенції у 1960-1970-х рр.

Покращення кадрового складу науково-педагогічної інтелігенції передбачало не лише забезпечення якісної підготовки для молодих викладачів, але й заходи підвищення кваліфікації вже наявних працівників вищої школи. Потрібно було стимулювати професорсько-викладацький склад до роботи над собою з метою покращення як справжніх, так і формальних характеристик. З цією метою було оновлено нормативно- правову базу конкурсів при прийомі на роботу в виші . 19 лютого 1953 року було прийнято постанову Ради міністрів СРСР «Про заходи для покращення підготовки професорсько-викладацьких кадрів для вищих учбових закладів СРСР», згідно якої було затверджено положення про проведення конкурсів на заміщення штатних посад професорсько-ви-кладацького складу вищих навчальних закладів. Так, передбачалося обов'язкове обрання за конкурсом на штатні посади завідувачів кафедр, професорів, доцентів, викладачів і асистентів у виш строком на 5 років [16, арк. 61]. Обрану за конкурсом особу керівництво її попередньої роботи було зобов'язано відпустити з роботи на нове місце. Директор мав право звільняти від вступних випробувань здібних кандидатів, але при цьому вони мали одразу складати кандмінімуми і навчалися лише 2 роки. Інструкція Мінкульту СРСР від 8 лютого 1954 р. «Про порядок проведення конкурсів на заміщення штатних посад завідувачів кафедр, професорів, доцентів, викладачів та асистентів у вищих навчальних закладах» надавала останнє слово у справі обрання вченій раді вишу.

Ця постанова не торкалася педагогічних інститутів, де конкурсна система стала діяти у 1957 р. У 1959 р. постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 20 серпня «Про заходи по поліпшенню підготовки і атестації наукових та науково-педагогічних кадрів» внесла зміни в чинні правила комплектування педагогічних колективів вишів та порядок підготовки науково-педагогічних кадрів через аспірантуру і докторантуру. «Такі заходи, -- підсумовує О. Сергійчук, -- сприяли залученню до науково-педагогічної діяльності в вузах кращих працівників науки і виробництва» [17, с. 65]. Такій конкурсній системі відбору кадрів певний час навіть заздрили в АН УРСР, де конкурси були запроваджені з 1957 р.

Джерела свідчать, що розрахунки з якісного оновлення і покращення професорсько-викладацького складу, що покладалися саме на конкурси, не виправдалися. Конкурси давали широкі можливості для зловживань і не гарантували принциповості і прозорості відбору. Як констатували автори доповідної записки відділу науки і культури ЦК КПУ, надісланої в ЦК КПУ 20 вересня 1955 р., мали місце випадки, коли у результаті проведення конкурсів «викладачами вузів обирались особи, які не мають достатньої кваліфікації, в той же час по цих спеціальностях є аспіранти, які не одержали призначень». І це при тому, що «на кафедрах вузів Української РСР понад 60% викладачів не мають вчених ступенів і звань...» [3, арк. 7]. Випускників могли направляти у виші лише на вакантні посади, проте такі були не завжди. Випускники аспірантури не мали досвіду роботи. По-друге, допускалися порушення правил відбору, коли самі виші, зацікавлені в кращих кадрах, переманювали викладачів, порушували правила проведення конкурсу, ігноруючи, наприклад, нестачу документів тощо.

За даними зі 127 вишів УРСР, у 106 з них при підготовці до 1952/ 1953 н.р. було оголошено конкурс на 1689 науково-педагогічних посад, у т.ч. на посади завідувачів кафедр 357. При цьому, за підсумками конкурсу було заміщено 978 посад, у т.ч. 161 завідувач кафедри. Тобто, заміщено було лише 58,5% посад професорсько-викладацького складу [18, арк. 12]. При цьому, найкраще було заміщено посади старших викладачів (100%), викладачів та асистентів (86%), завідувачів кафедр (45%), до- центів-кандидатів -- лише 41%, а докторів-професорів -- 16% [18, арк. 2]. З-за меж республіки було кооптовано 101 особу, а з виробництва -- 165 осіб [18, арк. 2]. Через відсутність кандидатів, які б відповідали умовам, конкурс провалився у Мелітопольському, Станіславському та Миколаївському педінститутах, Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва. Станом на 1 вересня 1952 р. лише 57 вишів УРСР були повністю укомплектовані професорсько-викладацьким складом [18, арк. 6].

У 1957 р. відділ науки і культури ЦК КПУ здійснив аналіз проведення конкурсів вишів за попередні роки. Виявилося, що їх проведення створило певні проблеми для вишів, адже вони не завжди відбувалися успішно, що змушувало оголошувати конкурси повторно. Викладачі пере-ходили до інших вишів, і тим самим змушували керівництво проводити позапланові конкурси там, звідки вони йшли. У 1957 р. був проведений конкурс на заміщення понад 20 посад на 8 кафедрах Одеського електротехнічного інституту. Як писав у ЦК КПУ секретар Одеського обкому Компартії М. Максименко 20 червня 1957 р., «Конкурс закінчився, майже всі посади заповнені, однак кафедри не поповнились новими висококваліфікованими спеціалістами» [19, арк. 35]. За 4 роки у ХДУ за конкурсом було заміщено 152 посади. З них з інших установ та організацій прийшло лише 4 особи [19, арк. 35]. У Харківський сільськогосподарський інститут ім. В.В. Докучаєва у 1957 р. з 54 осіб зі сторони прийшло 3 викладачі [19, арк. 46].

«Довідка про перевірку вузів м. Дніпропетровська» (жовтень 1959 р.) з сумом констатувала, що «конкурси ще не перетворилися на справжній громадський огляд і товаристський суд наукової продукції і учбово- виховної роботи тих викладачів, які рекомендуються для обрання на ту чи іншу посаду, обговорення їх роботи майже не проводиться» [4, арк. 15]. Серед зауважень до організації конкурсу перевіряльники називали відсутність рецензій і відгуків на наукову продукцію викладачів, видача кафедрами і партійними організаціями установ всім без винятку викладачам ідеальних характеристик тощо [4, арк. 15-16]. У тому ж 1959 р. «Довідка про наслідки перевірки роботи вузів м. Харкова» (жовтень 1959 р.) теж рясніла численними подібними зауваженнями щодо організації конкурентного відбору. Зокрема, критикувався ХІБІ, де конкурс проводився формально: «в протоколах засідань конкурсних комісій значиться лише прізвища тих осіб, що подали заяви, і тих, що рекомендуються для обрання, ніяких висновків по особам, яким відмовили в обранні, немає. В особистих справах переважної більшості науковців, які пройшли конкурс, відсутні належні документи (протокол конкурсного обрання, характеристика, автобіографія, анкета по кадрах, список наукових праць), тому не можна встановити, чому та чи інша особа була обрана по конкурсу» [4, арк. 53]. Траплялося, що обиралися викладачі пенсійного віку або люди з низьким науковим потенціалом.

Аналогічне становище (щодо відсутності конкурсу) мало місце у ЛДУ, де в 1959 р. у конкурсі на заміщення 70 посад взяло участь 67 працівників університету, тож фактично ніякого принципового відбору не відбулося. За 1958-1959 рр. у Львівський поліграфічний інститут завдяки конкурсу не прийшов жоден викладач зі сторони [4, арк. 126]. Так само незадовільно оцінював ефективність конкурсів для поповнення кадрів якісними викладачами ректор КДУ І. Швець: «:.. .ми проводимо, хоч у нас більш-менш задовільно з професорсько-викладацьким складом, конкурси, але на жаль ці конкурси майже нічого не дають. Ми тільки перекидаємо з одного вузу в інший і то в межах одного міста» [20, арк. 68].

Причиною такого низького рівня оновлення кадрового складу кафедр була відсутність житла, на що неодноразово вказували доповідачі [19, арк. 38, 46]. Наприклад, Харківський бібліотечний інститут безрезультатність конкурсу пояснював відсутністю житлової площі. Разом з тим, конкурси давали можливість вишам у законному і цивілізованому порядку позбуватися небажаних чи безвідповідальних викладачів. Щоправда, останні майже одразу ж працевлаштовувалися до інших вишів.

Тобто конкурсна система приймання на роботу в виші своє завдання не виконала -- суттєвого покращення якісного складу науково-педагогічної інтелігенції не відбулося. Загалом, на нашу думку, ця ініціатива була приречена на провал тому, що в Радянському Союзі існувала важлива специфіка. Полягала вона в тому, що по-перше, не було достатньої кількості робочої сили (кваліфікованих викладачів), тобто існував їх дефіцит. По-друге, не було в СРСР ринку праці як такого, тобто держава була монополістом-працедавцем. Альтернативи не було, існував розподіл кадрів. Система трудових книжок та ретельного партійного обліку для працівників звужувала їхню свободу розпоряджатися своєю робочою силою, викладачу було важко самостійно покинути роботу. Фактично ж, регіональні виші втрачали тих нечисленних кваліфікованих кадрів, яких вони мали. Стоячи перед альтернативою забезпечувати реальний конкурсний відбір, проявляти принциповість у пошуку кращих кадрів, проте ризикувати і ставати перед загрозою неукомплектування кадрами на навчальний рік, та з іншого боку, зниженням вимогливості, але заповненням вакансій керівництво вишів обирало другий варіант. Навіть за рахунок усіх, у т.ч. гірших за формальними показниками кадрів. Саме керівництво вказувало на штучні регулятивні можливості директорів вишів. Як заявляв секретар ЦК КПУ С. Червоненко у 1959 р., «Непідготовлену проблему треба відкласти, непідготовлений конкурс треба відкласти. Це все в руках розумного директора, який хоче відповідати за цю справу. Якщо він знайшов людину, яка достойна бути на певному місці, оголошуйте конкурс» [20, арк. 134]. Конкурси були фальшиві, вони не запобігали потенційному суб'єктивному впливові керівництва вишів, а безпринципність взагалі підривала ідею конкурсу, даючи мінімальний ефект.

Розглянемо кількісні характеристики науково-педагогічної інтелігенції Радянської України у середині 1950-х -- першій половині 1960-х рр. Стабілізація життя дозволила упорядкувати освітню галузь, переформа- тувати виші, закриваючи одні та відкриваючи інші. Такі зміни впливали на загальну кількість викладачів вишів. Як свідчать статистичні дані, в 1947 р. кількість науково-педагогічних працівників складала 12686 осіб [21, с. 142]. На початок 1952/1953 н. р. у вишах УРСР працювало 13802 викладачі [18, арк. 80]. У 1955 р. їхня кількість у вишах України сягнула 19961 особу [22, с. 625]. У 1957 р. їх чисельність склала вже 22574 особи [22, с. 625], що свідчить про істотне збільшення. У 1959 р. у вишах України налічувалося 23280 викладачів. Основний штатний персонал українських вишів на початок 1962/1963 н. р. складав 26264 особи [23, арк. 184]. На 1 листопада 1963 р. у вишах УРСР працювало 33376 викладачів [24, арк. 21]. На початку 1965/1966 н. р. викладачів вишів налічувалося 33967. При цьому, кількість вишів упродовж зазначеного періоду зменшилася зі 156 до 134.

Розглянемо кваліфікаційні характеристики науково-педагогічної інтелігенції. У 1959 р. з 23280 викладачів докторів наук було 827 осіб (3,6%), а кандидатів наук -- 8295 осіб (23,3%), решта викладачів -- без наукових ступенів [22, с. 625]. Із загальної кількості всіх науковців у 1960 р. -- 46657 осіб, налічувалося докторів наук -- 1343, а кандидатів наук -- 13622 особи. Вчене звання професора мали -- 1308 осіб, доцента -- 5892 особи. При цьому необхідно ураховувати, що ця кількість включає і певну кількість наукових співробітників (3 тисячі у 1962 р.), які у вишах виконували суто науково-дослідну роботу і до викладання не залучалися. У 1961/1962 н. р. у вишах республіки працювало 3,6% професорів і докторів наук, 35% доцентів і кандидатів наук до загальної кількості викладачів [25, арк. 11].

Станом на кінець періоду, який розглядається, якісний склад викладачів 130 вишів і 8 філій за науково-педагогічними характеристиками був наступним. Із 3216 завідувачів кафедр майже половину складали кандидати наук, доценти; 24% -- доктори наук, професори; 12% -- викладачі без наукового ступеня і вченого звання, 5% -- кандидати наук без вченого звання і т.д. Загалом, серед 30079 штатних працівників названої кількості вишів (без сумісників, погодинників та зайнятих на 0,5 ставки) налічувалося 66% викладачів без наукового ступеня, 31% кандидатів наук і лише 3% докторів наук. Серед всіх працівників найчисельнішим був загін асистентів (34%), доцентів (26%), викладачів (20%) та ін. [26, арк. 25].

Перспективні вимоги щороку збільшувати кількість докторів наук на 140 осіб, а кандидатів наук на 1200 осіб не виконувалися. Реальний приріст був у 3,5-4 рази менший. З 1509 випускників академічної або вишівської аспірантури у 1963 р. лише 32% захистили дисертацію або подали її до захисту. Щоправда, сумарно кількість кандидатів наук все ж зростала за рахунок випускників минулих років або здобувачів.

На початок 1952/1953 н. р. понад 30 директорів вишів УРСР не мали наукового ступеня і звання. Серед них І. Кобиляцький (Черкаський педагогічний інститут), М. Підпригорщук (Дрогобицький педагогічний інститут), М. Ковальов (Чернігівський учительський інститут) та ін. Більшість з цих 30 осіб працювали на посадах бл. 5 років та вже склали кандидатські іспити або писали дисертацію [18, арк. 26-28]. На початку 1952/1953 н. р. зі 143 директорів вишів було 20 професорів-докторів, 86 доцентів і кандидатів наук, 37 осіб без звання і ступеня [18, арк. 94].

Проте у різних навчальних закладах ситуація була дуже відмінною. У 1959 р. з 433 науково-педагогічних працівників ЛДУ лише 244 особи, або 56% мали наукові ступені і звання. Серед викладачів, які займали доцентські посади, лише 53% кандидатів наук з науковими званнями доцента, а із 139 старших викладачів, викладачів і асистентів лише 3 особи мали наукові ступені кандидата наук. У Львівському політехнічному інституті з 569 працівників професорсько-викладацького складу основне навчальне навантаження виконувалося доцентами 120 осіб, асистентами -- 218 осіб і викладачами без наукових ступенів і звань 158 осіб. У ЛДУ з 11 деканів факультетів налічувалося лише 2 доктори наук, професори. З 56 завідувачів кафедр 19 докторів наук, професорів, серед яких 6 осіб пенсійного віку [4, арк. 124]. Ректор КДУ І. Швець 5 січня 1963 р. інформував ЦК КПУ: «Тепер кількість докторів наук складає приблизно 7% від загального числа викладачів і співробітників наукових установ університету, а кількість кандидатів наук -- 40% від цього числа. Ці проценти перевищують середній процент докторів і кандидатів наук, запланований МВССО УРСР на двадцятиріччя (1961 р. -- 1980 р.)» [23, арк. 16]. Тобто міністерські плани були надто скромними навіть на двадцятиріччя. Але при цьому вони не йшли на зниження вимог. Водночас, у вишах МВО чи МО докторів налічувалось 1%, доцентів -- 30% [25, арк. 88].

Поступово відбувалися зміни в складі науково-педагогічної інтелігенції. З року в рік у результаті селекційної роботи відбулися як внутрішні зміни, так і зовнішні. Так, з 1 січня по 1 вересня 1959 р. у вишах МВССО підібрано та заміщено новими працівниками 20 заступників директорів та проректорів. У КДУ завідувачем кафедри економічної географії обрано доктора географічних наук, професора О. Діброву, теоретичної механіки обрано доктора технічних наук, професора А. Наумова та ін. [12, арк. 3-4].

Окрім комплектування науково-педагогічної інтелігенції шляхом випускників вишів та кваліфікованих успішних аспірантів, поповнювали її лави також працівники з виробництва, практики, хто дуже добре володів певним фахом і міг навчити інших. Наприклад, працівники АН УРСР або інженери. До викладацьких лав залучалися кращі представники з виробництва, які мали великий досвід інженерної та керівної роботи у промисловості та будівництві. У 1959 р. були обрані та затверджені МВССО 19 осіб, у тому числі 3 особи професорами, 16 осіб -- доцентами. На науково-педагогічну роботу з виробництва на посаду професора були кооптовані головний інженер заводу металоконструкцій, кандидат технічних наук Д. Лебідь (Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут), А. Прокоф'єв (Криворізький гірничорудний інститут) [12, арк. 4-5]. «В результаті конкурсів на науково-педагогічну роботу до вузів Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР залучено 30 висококваліфікованих спеціалістів з виробництва, які мають великий досвід інженерної та керівної роботи в різних галузях народного господарства» [27, арк. 146]. У «Харківському політехнічному інституті на кафедрі металознавства за сумісництвом працювали: головний металург заводу “Серп і Молот” В.Н. Барков, начальник металознавчого відділу Українського науково-дослідного інституту металів, кандидат технічних наук

В.І. Курманов, начальник групи проектування термічних цехів Державного інституту з проектування підприємств автомобільної промисловості

Ю.Л. Ревіс» [28, с. 182]. Спеціалісти з виробництва також поповнили лави викладачів Ждановського металургійного інституту, Харківського інституту інженерів комунального будівництва та ін.

Важливо наголосити, що в умовах, коли у СРСР почали цінувати значення освіти в «холодній війні» з капіталізмом та демографічного росту, відбувалося зростання чисельності студентів. Однак, це не завжди супроводжувалося пропорційним зростанням кількості викладацьких кадрів. Так, з 1955 по 1963 рік кількість студентів виросла на 177%, тоді як викладачів -- лише на 167%. При цьому, кількість докторів наук зросла на 141%, а кандидатів -- на 144% [24, арк. 117]. Тобто ми можемо зробити висновок, що, по-перше, за формальними показниками далеко не всі викладачі були кваліфікованими кадрами. По-друге, зростало навантаження на викладачів, що негативно позначалося на їхньому професійному зростанні, кількості захищених дисертацій, самоосвіті.

Не дивлячись на те, що кількість науково-педагогічної інтелігенції та формальний рівень її кваліфікації в цілому зростали, кількість докторів наук залишалася недостатньою. Начальник відділу статистики культури Центрального статистичного управління УРСР А. Вихерпу у квітні 1964 р. констатував, що зростання чисельності наукових кадрів (у т.ч. викладачів) у 1960-1963 рр. відбувалося переважно шляхом людей, які не мали наукового ступеня та вченого звання: «У середньому це складало від 70 до 89% до загального числа прийнятих працівників» [24, арк. 22]. Спостерігаються заходи влади, спрямовані на покращення якісних характеристик -- збільшення кандидатів і докторів наук у вишах.

24 липня 1963 р. було прийнято постанову ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР «Про заходи по дальшому розвитку вищої і середньої спеціальної освіти, поліпшенню підготовки і використання спеціалістів», що зобов'язувала профільне міністерство «розробити й організувати систему підвищення кваліфікації викладачів вузів і технікумів на базі крупних вищих учбових закладів і наукових установ, з залученням до цієї роботи найбільш кваліфікованих наукових і науково-педагогічних кадрів». Тобто влада дбала про підвищення кваліфікації викладачів.

Розглянемо деякі соціальні характеристики викладачів вишів. Україна була поліетнічною республікою. Окрім українців, чиї представники були серед науково-педагогічної інтелігенції УРСР, слід назвати росіян. Наприклад, кандидат наук росіянин Ю. Лопатін працював за сумісництвом у Одеській філії ВЮЗІ, у штаті цього вишу на півставки був кандидат юридичних наук І. Греков та інші. Асистентом кафедри марк- сизму-ленінізму Львівського сільськогосподарського інституту працював білорус І. Толкачов, в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова викладала полька К. Кропивницька. Молдованин хімік С. Ставров у 1956 р. працював асистентом ЧДУ. Загалом, серед всіх науковців УРСР станом на початок 1964 р. українці складали 50,7%, росіяни 36,5%, євреї 9,5% [24, арк. 25]. Нагадаємо, що у 1959 р. за даними Всесоюзного перепису населення в Україні проживало 77% українців, 17% росіян, 2% євреїв, 0,9% поляків, 0,7% білорусів, 0,6% молдаван та ін.

Водночас можемо припустити, що кількість викладачів вишів єврейської національності суттєво зменшилася, адже у Радянському Союзі у роки Й. Сталіна проводилась кампанія боротьби з «космополітизмом», удар якої спрямовувався проти євреїв. Вона розпочалася в 1948 р. «В цей час спостерігається велика кількість звільнень з ВНЗ УРСР саме викладачів єврейської національності. Наприклад, у 1949 р. був звільнений доцент М. Штейнберг, який працював у Київському інженерно-будівельному інституті. Зазвичай, у таких випадках звільнення відбувались з “розмитими” поясненнями. Офіційними причинами звільнення з роботи доцента М. Штейнберга стало пасивне ставлення до роботи, відсутність ідейно-виховного направлення, побутова і творча неохайність» [29, с. 100-101]. У порівнянні з попереднім роком на початку 1952/1953 н. р. кількість викладачів єврейської національності зменшилась на 3,5%, при тому, що кількість українців і росіян збільшилась відповідно на 1,5 і 1,2%. Проте і надалі кількість викладачів євреїв у деяких вишах перевищувала кількість кадрів корінної національності й на це вимагалося звернути увагу [18, арк. 9]. Це завдання виконано не було, адже антисемітизм у радянській державі після смерті Сталіна став менш гострим.

Джерела підтверджують наявність антисемітських настроїв серед представників науково-педагогічної інтелігенції. Так, повідомлення про арешт групи «лікарів-шкідників» у січні 1953 р. жваво коментували викладачі вишів Києва, Харкова, Львова і цілком закономірно, що вони «гнівно засуджували» лікарів [30, с. 174-176]. Хоча зафіксовані їхні висловлювання дуже схожі на шаблонні, можливо, прикрашені чи відредаговані партчиновниками для звіту, на нашу думку, доля антисемітизму була присутня і в справжніх, непублічних настроях професорсько-викладацького складу.

Попри свій неофіційний, але формально санкціонований характер антисемітська кампанія так і не призвела до повного очищення вишів УРСР від викладачів цієї національності. У 1955 р. продовжували працювати у Одеській філії ВЮЗІ євреї С. Гольдштейн та Ф. Литвак, в Одеському державному університеті Д. Бельфор і т. д. Необхідність рахуватися з присутністю колег цієї національності, на нашу думку, пояснювалася, по-перше, дефіцитом кваліфікованих кадрів і по-друге, значним педагогічним досвідом указаних осіб. Так, кандидат медичних наук, доцент С. Гольдштейн мав 27 років викладацького стажу, кандидат історичних наук, доцент Д. Бельфор -- 14, старший викладач Ф. Литвак -- 7 років [16, арк. 21].

Звісно, серед науково-педагогічної інтелігенції були жінки. Станом на початок 1952/1953 н. р. у вишах УРСР науковцями працювали 4496 жінок, або 32,6% від загальної кількості професорсько-викладацького складу [18, арк. 36]. Так, росіянка Р. Степанова, кандидат юридичних наук, старший викладач у Одеській філії ВЮЗІ, там само старшим викладачем працювала єврейка М. Сойфер [16, арк. 22]. Були жінки на керівних посадах вишів. Так, у 1952 р. З. Івановська була директором Харківського педагогічного інституту іноземних мов, А. Василенко завідувала заочним відділенням Житомирського сільськогосподарського інституту, П. Брякова завідувала кафедрою марксизму-ленінізму Херсонського сільськогосподарського інституту, деканом у Одеській консерваторії працювала О. Благовидова, а загалом 63 жінки [18, арк. 41-43]. Тоді ж налічувалося 36 жінок докторів наук-професорів. У 1963 р. частка жінок наукових працівників у вишах становила 34% [24, арк. 25]. Проте необхідно враховувати, що показники докторів чи кандидатів наук, професорів чи доцентів є формальними. Вони не дають повного розуміння якості викладацьких кадрів.

Таким чином, упродовж середини 1950-х -- першої половини 1960-х рр. влада намагалася покращити відбір до науково-педагогічної інтелігенції та підвищити рівень її кваліфікації. Ужиті заходи полягали в покращенні відбору до аспірантури, заповненні її складу людьми з дворічним виробничим досвідом та запровадженні конкурсної системи комплектування професорсько-викладацького складу. Вони мали низьку ефективність через державну політику, кадровий дефіцит та матеріальні проблеми вищої освіти.