Русифікаційна політика и ідеологія Російської Імперії та національне самосприйняття українців (ХІХ — початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Русифікаційна політика и ідеологія Російської Імперії та національне самосприйняття українців (ХІХ -- початок ХХ ст.)

О.О. Крижановська

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, відділ історії України ХІХ -- початку ХХ ст., Інститут історії України НАН України (м. Київ, Україна)

Статтю присвячено особливостям менталітету та національного самосприйняття українців у ХІХ ст., коли значна частина українських земель входила до складу Російської імперії й вважалася її споконвічними та невід'ємними територіями. В умовах активної та всебічної русифікаторської внутрішньої політики російського самодержавства на українських територіях імперії частина українців поступово асимілювалася, переймаючи притаманні російському народу риси, спосіб життя, звичаї та традиції.

Однак у цей же час активно розвивались вітчизняні історичні студії. Вітчизняні учені-історики всебічно та ґрунтовно досліджували минуле, побут, звичаї та традиції українського народу, завдяки чому українська історія стала виокремлюватися з загальноросійської імперської історії. Крім того, на увагу вдумливих дослідників заслуговує широке коло особових джерел ХІХ -- початку ХХ ст.: щоденники, записки, мемуари та епістолярії. Ці джерела засвідчують, що український народ ревно зберігав і передавав із покоління в покоління власні та характерні тільки для нього менталітет, риси характеру та спосіб життя.

Ключові слова: самосприйняття, національна ідентичність, політика русифікації, опір, національне питання, уніфікація, імперський простір.

Abstract

RUSSIFICATION POLICY AND IDEOLOGY OF THE RUSSIAN EMPIRE AND NATIONAL SELF-PERCEPTION OF UKRAINIANS (XIX -- early XX century)

О.О. Kryzhanovska Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine XIX -- early XX century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine),

The article is sanctified to the features of mentality and national consciousness of Ukrainians in the period of ХІХ of century, when considerable part of Ukrainian earth entered in the complement of the Russian empire and were considered her by native and inalienable territories. In the conditions of active and all-round rusificatin domestic policy of Russian autocracy on Ukrainian territories of empire part of Ukrainians assimilated gradually, adopting inherent to the Russian people lines, way of life, customs and traditions. However in the same time home historical studios developed actively. Home scientists-historians all-round and thoroughly investigated the past, way of life, customs and traditions of the Ukrainian people, due to what Ukrainian history began to be distinguished from all-Russian imperial history. In addition, attention of serious researchers is deserved by the wide circle of the personal sources of ХІХ -- to beginning of ХХ of century are diaries, messages, memoirs and epistolary. These sources certify that in the Ukrainian people jealously kept and passed from a generation in generations own and characteristic only for him mentality, character traits and way of life. Sources testify however, that in the Ukrainian people in the same time kept and passed from a generation in generations own and characteristic only for him mentality, character traits and way of life.

Keywords: identity, national identity, rusification politics, resistance, national question, unification, imperial space.

У ХІХ -- на початку ХХ ст. активізувалася еволюція національної самосвідомості українців, що розгорталася в умовах бездержавного існування України. Українські землі внаслідок трьох розділів Польщі та російсько-турецьких воєн опинились під владою Російської та Австрійської (з 1867 р. -- Австро-Угорської) імперій. До складу Російської імперії входили Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя та Південь, що складали майже 85% земель, заселених українцями1. Східна ж

Галичина, Північна Буковина та Закарпаття стали частиною Австрійської імперії й розвивались в умовах, що істотно різнились від тих, в яких перебувала підросійська Україна. Політичний поділ, що проіснував до Першої світової війни, був важливим фактором порушення національної єдності українців, що вимушені були жити в принципово різних державно-правових та цивілізаційних системах. Це, своєю чергою, не могло не позначитися на їх мовно-культурних особливостях, специфіці менталітету та формуванні й еволюції національної самосвідомості.

Крім того, мали місце й більш вузькі -- регіональні особливості розвитку окремих українських земель. Так, на Правобережній Україні набуло особливої актуальності національне питання через різноманіття етноконфесійних спільнот. Даний регіон упродовж тривалого періоду представляв собою арену гострої конкуренції українського, російського, польського та єврейського національних проектів.

Загалом же у підросійській Україні активно втілювалася в життя політка русифікації, покликана абсолютизувати владу та вплив імперського центру на територіях, що входили до складу Російської імперії. Це пояснювалось тим, що і представниками влади, й в публіцистиці слов'янофілів, журналістів, консерваторів та націоналістів другої половини ХІХ -- початку ХХ ст., російських консервативних мислителів та істориків було всебічно проаналізовано ряд питань, пов'язаних зі еволюцією самосвідомості українців та їх національним рухом.

Чимало російських мислителів швидко усвідомило потенційну загрозу, яку несли в собі імперській ідеології та політиці світогляд та практика українізму. Офіційну владу в першу чергу лякали русофобські й антидержавні елементи, що вважались невід'ємною частиною ідеології українського сепаратизму. русифікаційна політика самосприйняття українці

Тому дискусії навколо всього, що стосувалось найменших проявів національного в українців були досить гострими. Чисельні імперські ідеологи не скупились на різко негативні й застережливі вислови. Так, Л. Тихомиров, відзначав: “...так званого українства, цієї гнійної хвороби на тілі російського народу, -- хвороби, яка, звичайно, могла бути прищеплювана лише ворожими людьми великій російській національності, що лише в сукупності своїх складових частин втілювала в життя свою грандіозну історичну місію. Ця ідея українства однаково смертельна для великоросів, малоросів, білорусів й взагалі для всіх росіян...”.

Однак водночас висловлювалися й інші, ліберальні по відношенню до українського питання, погляди. Так, І. Аксаков відзначав одну з ключових рис українців -- їх любов до своєї Вітчизни й закликав не змішувати її з сепаратистськими настроями: “Ми, зі свого боку, не заперечуємо, що декілька юних голів заражені сепаратистським маренням; саме ці марення нам абсолютно осоружні, але вони більш потворні, недоречні та смішні, аніж небезпечні; ми впевнені, що вони ніяк не представляють серйозної небезпеки для єдності й цілісності Росії, але можуть бути дуже небезпечні для самих сепаратистів, якщо тільки при новому повстанні поляків наштовхнеться на них роздратоване Малоросійське населення. Значно більш небезпечне, на нашу думку,. надавати цим сепаратистським тенденціям більше значення, ніж вони заслуговують, й, на цій основі, вживати загальних заходів, зо впадуть власне не на сепаратистів, число яких занадто незначне, а на всіх так званих українофілів, на все Малоросійське населення, -- заходи, що ображають в Малоросах почуття, абсолютно законне, -- любові до Вітчизни. Відомо, що прихильність до прекрасної своєї Батьківщини складає відмітну рису Малоросів й не покидає їх за жодної життєвої обставини”.

Ліберальним відтінком відзначалися й погляди представників роду Трубецьких, які виступали за необхідність залишити недоторканими заклади й організації галицьких українців, включаючи національну школу та греко-католицьку церкву. На переконання офіційних імперських ідеологів, єдиною опорою Російської імперії в Галичині могли бути лише ті елементи, що завжди тяжіли до російської культури й відігравали за межами Російської імперії роль російського аванпосту. Поступками не видавалося можливим здобути прихильність українців Галичини, а, навпаки, лише підтримувалася та смута, яка з меж Австрії поширювалась на землі Російської імперії.

У цій дискусії впевнено домінувала консервативна позиція; най- скромніші ж ліберальні відхилення від офіційно прийнятої концепції, були приречені. Російська імперія, на відміну від західних, розширювалася за рахунок не заморських земель, а сусідніх територій. Класичний західний колоніальний тип відносин у ній було замінено на сусідський, що виражалось у тому, що чітко вираженої диференціації між метрополією та, власне, колоніями, не було; цьому сприяла нерозривність території між центром та окраїнами, які не були розділені морями та океанами, як у західних державах, але існували нерозривно. Росія ж розглядала свої національні окраїни як невід'ємну частину власного імперського простору. При цьому Російська імперія об'єднувала у своїх кордонах регіони, що не мали між собою спільних походження, історії, менталітету, релігійних переконань. З огляду на це, вона могла існувати й зберігати цілісність лише в умовах сильної централізованої влади, що опиралася на імперську ідеологію та сильну армію, здатну боротися з сепаратистськими рухами. Ще одним важливим фактором збереження єдності імперії була вибрана жорстка та усестороння внутрішня політика уніфікації всіх територій, що увійшли до складу імперії шляхом їх русифікації.

Крім того, важливим пунктом пануючої в досліджуваний період в Російській імперії ідеології було досягнення слов'янської єдності, яке мало бути реалізоване саме під протекторатом Росії. Однією з основних причин невдачі у втіленні в життя об'єднання слов'янського світу вважались не лише небажання поляків та галицьких українців увійти до складу новоутворення, що планувалося, але й те, що російське суспільство віддавало перевагу романтичним уявленням порівняно з вирішенням реальних справ. “Чим тверезіше та, мабуть, навіть енергійніше воно буде ставитися до слов'янських проблем та власних потреб, -- зазначав публіцист і богослов Д. Скринченко, -- тим краще буде усім, й, перш за все, нам самим. Не відрікаючись від ідеалістичних настроїв, головним чином властивих російському народу, ми, пер за все, станемо самими собою, а, отже, станемо й більш сильними. Коли ми будемо більш сильними й національно більш цілісними, до нас саме собою потягнеться все більш слабке у слов'янстві”11.

Також теорія єдності в рамках єдиного -- російського -- народу великоросів (росіян), малоросів (українців) та білоросів (білорусів), що активно втілювалася в життя, була більш, ніж внутрішньою політикою Російської імперії. Їй відводилися роль та місія ідеологічної основи, без якої неможливе підтримання єдності імперії. Руйнування цієї основи означало не лише розпад країни, але й суттєву небезпеку власне для Росії. Так, один з представників консервативного табору, М. де Пуле полемізуючи з М. Костомаровим з питання стосовно сутності терміну “українофільство” зазначав, що визначення цього поняття, дане Миколою Івановичем, з одного боку, було звужено до “бажання писати для простого народу книги для початкової освіти” , а з іншого ж -- йому було надано такого широкого й глибокого об'єму, якого воно, в своїй суті, ніколи не мало. Так, консерватор обґрунтовуючи свою позицію, зазначав, що, згідно з переконаннями М. Костомарова, українофілом можна вважати всякого історика та етнографа, що займалися минулим та сучасним станом Малоросії та будь-якого її уродженця. Однак, згідно з такою точкою зору, “число українофілів можна збільшити ще декількома мільйонами великоросів, що мешкали в так званій Слобідській Україні, в губерніях: Харківській Воронезькій та Курській, що мешкали поруч й вперемішку з Малоросами й не менше останніх любили свій край, більш благодатний, ніж примосковні та замосковні губернії. Нарешті, до українофілів слід зарахувати значну кількість всілякого роду осіб, головним числом освічених, що постійно чи тимчасово жили в Малоросії, й навіть тих, що випадково потрапили до неї, які не змогли залишитися байдужими ні до краси її природи, ні до м' якості її клімату, ні до багатої народної поезії, ні до мови, якою виражається ця остання, ні до оригінальної малоросійської старовини, ні до симпатичних сторін південноросійського племені”.

Тому, з огляду на реалії та постулати офіційної політики, у сфері управління на місцях зусилля російського самодержавства зосереджувалися у першу чергу на формуванні на українських землях місцевих російських управлінських структур.

Бюрократія тут формувалася головним чином саме з росіян, які мали служити ще й провідниками русифікації регіону. Для забезпечення посилення притоку росіян у Західний край з Правобережжям включно, жалування чиновників на цих територіях з 1864 р. призначалось на 50% вищим за заробітну плату чиновників в губерніях Центральної Росії. Такий, російський за складом і характером, стиль формування місцевої бюрократії сприяв централізації влади по всім підвладним Російській Імперії землям, в тому числі українським, через унеможливлення появи та посилення місцевої та регіональної еліт, яка б володіла адміністративним ресурсом. Це, своєю чергою, ускладнювало становище українців, позбавлених чисельної, організованої та впливової національної еліти, яка могла б взяти на себе захист інтересів свого народу. Колишня козацька еліта поступово злилася з російським дворянством чи польською шляхтою й тому не мала змоги та можливостей вирішувати актуальні проблеми українського націєтворення.

Крім того, в соціальному плані російські панівні верстви не лише виступали у ролі покровителів, що зі своєї ласки надавали певні права молодшим братам -- українцям, а й автоматично ставали вищими за українські, що породжувало відповідні оцінки та самооцінки.

Також ефективним засобом обрусіння українського населення, зокрема, на Правобережній Україні, було формування спочатку підприємницького та міщанського станів з етнічних росіян, які мали слугувати для самодержавства надійною опорою. Цей захід мав на меті посилити російські впливи й укорінити російське населення у підросійській Україні, що мало послужити злиттю або, принаймні, як найтіснішому зближенню українських земель з Росією. Царська адміністрація активно використовувала соціальний антагонізм між польською шляхтою та українським селянством. Вона прагнула обмежити полонізацію, маючи на меті розширення русифікації. Українці розглядалися імперською владою як ополячена частина російського народу, яка мала бути повернута до своєї споконвічної російськості.

Ще одним інструментом русифікації була діюча на той час система освіти. У всіх навчальних закладах, починаючи з початкових та середніх шкіл й закінчуючи університетами навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли на території всієї Російської імперії. Українська ж мова в засновуваних та фінансованих за державний кошт не вивчалася навіть як навчальний предмет, адже сприймалася лише як місцева та регіональна порівняно з російською. Більше того, вважалося, що “зробити українську мову рівною мові російській після двох останніх століть російської історії можливо лише штучними заходами, штучно-оборонними та штучно наступальними”. Крім того, вона у той же час не розглядалася як природній та живий організм, що з часом розвивалася виконувала об'єднавчу функцію. Зокрема, В. Розанов, відзначав: “Ось істину я маю сказати всю, що хохломани придумали зараз таку, начебто, малоросійську, мову, яку я, природний малорос, не можу й десяти рядків прочитати малоросійської газети "Рада", щоб їх нову мову не послати до чорта. Нічого не можу розібрати, про о тлумачить газета. Словом, українська нинішня мова для істинних малоросів незрозуміла: це не мова Тараса Григоровича Шевченка, Котляревського та Квітки- Основ'яненка, що ясна і зрозуміла й простому мужику, й інтелігенту, а така, якої ніколи не було на світі. Цю мову спеціально придумали, щоб роз' єднати російських людей, тобто розколоти їх на дві половини й щоб, таким чином, одна половина ворогувала з іншою... Уряду варто стояти на сторожі й не допускати в школі народній, в межах Малоросії, пропагувати цю потворну мову. Якщо ж є потреба дати дітям основи грамоти народною мовою, то нехай вчителі навчають дітей грамоті дійсно по- малоросійськи й спілкуються з дітьми мовою Шевченко й інших колишніх малоросійських авторів”.

У навчальні заклади настійно рекомендувалося приймати на роботу лише педагогів-великоросів, а на посади інспекторів та директорів училищ -- виключно великоросів. Всякий же учитель, що проявляв хоч найменшу схильність до всього українського, мав бути звільнений. Учням викладалась історія українських земель, згідно з якою назва “Україна” означала окраїну російської держави. Крім того, були встановлені обо- в' язкові екскурсії учнів всіх навчальних закладів до Москви, Нижнього

Новгорода та інших російських міст; екскурсії ж до Києва не дозволялись й не проводилися.

Завданням русифікації слугувала й імперська державна політика у сфері релігії та церкви. В офіційних колах Російської імперії виходили з того, що зміна релігії тягла за собою водночас й зміну національної належності. Панівна на той час ідеологія доводила ідентичність українців та росіян, підтверджуючи її релігійною єдністю -- православ'ям, адже вважалося, що усі, хто прийняли православ'я, ставали не лише членам церкви, але й росіянами, релігійне й духовне життя набували виразних форм примусової етнічної асиміляції.

Успіху русифікаційної політики сприяли також відсутність засобів державного захисту й збереження етнічної самобутності та заборони на офіційні сфери національного. В умовах, що склалися, саме фіксація та вивчення своєрідності етнокультури стали основним способом її легітимації як факту самостійності української культури та її відмежування від культури великодержавних сусідів, які прагнули асимілювати й привласнити спадщину українства й розчинити в собі цілий народ.

Саме тому український народ був змушений існувати й розвиватися культурно в тісних етнографічних рамках, а вітчизняна етнографія впродовж тривалого часу представляла собою не лише суто історію народознавства, а й невід' ємною частиною вітчизняної соціальної та політичної історії, національної та соціальної самосвідомості й визвольної боротьби.

Умови заборон та обмежень мови, культури розширювало рамки русифікаційних процесів у площину денаціоналізації, коли українці розглядалися не як самостійна історична й етнологічна одиниця, а як невід' ємна частина російського народу, що відрізнялася від росіян суто етнографічною специфікою.

Мали місце обмеження публічних проявів всього українського, в тому числі вітчизняного театру. Так, Марко Кропивницький згадував про переслідування з боку київського генерал-губернатора О. Дрентельна. “Скільки ми не подавали клопотання, скільки не билися, -- з сумом зазначав він, -- а зняти заборону, допоки був живий Дрентельн, -- так й не спромоглися. Одного разу виступали ми в Петербурзі, в присутності імператора Олександра Ш. Імператор залишився задоволений нашим виступом й, покликавши до себе у ложу мене й Заньковецьку, висловив нам свою прихильність. Тоді ж випадково перебував у Петербурзі й генерал Дрентельн. Я вирішив скористатися нагодою й просити його про зняття для малоросійського театру заборони в губерніях його генерал- губернаторства”. Генерал прийняв корифея українського театру досить люб'язно й привітав з успішними гастролями в імперській столиці, однак порекомендував М. Кропивницькому навіть не мріяти про виступи в підпорядкованих йому губерніях. Такий же погляд на вітчизняний театр та його діяльність збереглися й після вступу на посаду генерал-губернатора М. Драгомирова. Не була знята також заборона читань українською мовою на урочистих вечорах. Не дозволялися постановки п'єс, перекладених з інших мов українською, а в оригінальних заборонявся вихід за межі побутового життя. Єдине послаблення, яке отримали вітчизняні служителі Мельпомени, полягало у тому, що їм відкрилися для виступів сцени малоросійських губерній.

Ситуація ускладнювалася не лише непростою ситуацією у сфері духовності й культури, але й проблемами в економічному розвитку. Українські землі залишались також одним з найбільш економічно визискуваних регіонів імперії. Саме тут зосереджувались 20% імперської гірничодобувної та обробної промисловості, добувалось 65% вугілля та виплавлявся 51% чавуну та сталі. Розвиток промисловості й ускладнення інфраструктури виробництва сприяли розширенню мережі залізниць. У той же час створення та реорганізація промислових підприємств на українських землях, проведення індустріалізації та пришвидшення її темпів мали своєю головною метою модернізацію власне російської економіки. При цьому практично не враховувались внутрішні проблеми України: на місцевих підприємствах не створювались замкнуті цикли виробництва, активно використовувалась праця російських робітників, створювалась сировинна залежність. Економічна політика російського самодержавства мала досить негативні наслідки для національного розвитку українських земель, що визнавали навіть представники консервативного табору, для яких російська мова “була мовою не лише державності, але й нової господарської культури. Капіталізм розмовляє й буде розмовляти не малоросійською, а російською. Крім цього, оскільки капіталізм притягає на українську землю великоруське населення, він цим самим безпосередньо вносить в первісну етнічну цілісність України відомий розпад, що могутньо посилює загальноросійський елемент на шкоду малоросійського”.

Ситуація, що склалася, стала одним з факторів того, що, незважаючи на активний розвиток промисловості, українці залишалися нацією з істотно деформованою колоніальними впливами внутрішньою структурою. Саме на українських землях особливо гостро відчувався брак економічно успішних й водночас політично активних соціальних верств. Наприкінці ХІХ ст. тут налічувалось всього 100 000 (0,5% всього місцевого населення й 0,7% україномовного населення), що жили за рахунок прибутків від капіталу, нерухомого майна чи займалися торгівлею.

Таким чином, внаслідок активної русифікаційної політики, національна самосвідомість була послаблена не лише у тих українців, які перебували на державній службі на території Росії, а й у тих, хто мешкав на власне українських землях. Оскільки станова належність була не менш важливою, аніж національна, немало українців були вимушені миритися зі своїм статусом малоросів, деякі ж з них, набуваючи менталітету недержавного народу, навіть стали пишатися перебуванням у складі Російської імперії.

Та з часом, незважаючи на труднощі, не всі українці ставали й залишалися, піддаючись русифікації, малоросами, що вважали себе єдиними з великоросами-росіянами. Про це свідчать не лише значні досягнення тогочасної вітчизняної історичної науки й публікація праць, в яких ставилась під сумнів пануюча теорія про те, що малороси становили специфічну, однак невід'ємну частину російського народу й висловлювалась та обґрунтовувалась думка про різні шляхи розвитку двох народів. У численних особових джерелах -- щоденниках, записках, епістоляріях, спогадах автори відзначали як небажання ряду українців переймати звичаї та традиції росіян, а також різницю між ними, зокрема, відмінності в їхньому менталітеті.

Важливу роль в активізації національного руху на українських землях відігравала вітчизняна інтелігенція, вихід якої на авансцену вітчизняної історії був тісно пов'язаний з відкриттям на українських землях перших університетів у Харкові (1805), Києві (1834) та Одесі (1865) та заснуванням ряду ліцеїв у Ніжині, Кам'янці та Одесі. Новостворені навчальні заклади основним своїм завданням мали посилення русифікаційних процесів на українських землях, які мали бути включеними в загально- імперський культурний та історичний простір. Однак водночас зазначені освітні та наукові осередки суттєво посприяли консолідації вітчизняної інтелігенції, яка поступово перетворювалася на рушійну силу, обрала активну участь в культурному, а пізніше й політичному національному русі українців, перетворенні національної ідеї на здобуток загалу й фор-мулюванні та популяризації концепції нації та національної свідомості. Відбувалося це багато в чому завдяки досягненням вітчизняної історичної науки. В умовах жорсткого політичного режиму, русифікаторської та уніфікаційної політики Російської імперії, до складу якої входила більшість українських земель, духовне життя українців, вітчизняні культура, наука та література мали підпорядковуватись умовам різкої політизо- ваності та ідеологічного загострення. В умовах, що склалися, зусилля російських інтелектуалів зосереджувались на створенні й еволюції релігійно-філософських та соціально-політичних утопій. Потенціал же вітчизняних учених, літераторів і діячів культури, був спрямований на захист та відстоювання права історичного існування українського народу, самостійного характеру його минулого та національного самовизначення українців.

Поступове згуртування української інтелігенції на чітких проукраїн- ських позиціях зіграла також важливу роль в поступовому об'єднанні українців саме на національній платформі. “Українські тенденції я завжди мала, -- писала вітчизняна педагог та просвітителька Христина Ал- чевська Ользі Кобилянській, -- але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за три роки, коли з'явилася для мене нагода зустрітися із нашими харківськими патріотами -- шановними дд. Хоткевичем і М. Міхновським. Вони вперше ознайомили мене з сучасною літературою. Нині я маю досвід, що минулися для нас ті часи, коли можна було лічити (з погляду росіян, доконче) все наше (поступові з'явища і т. ін.) плодом якоїсь "жидовствуючої секти", плодом теорій, вироблених невеликою купкою якихсь божевільних фанатиків, що не мають за собою міцної сили народних мас.

Знаходились ті, для яких діючі заборони та обмеження були занадто тісними. Тому мали місце випадки порушення діючих норм, що супроводжувались протестами проти русифікації. Так, розповідаючи про встановлення 1903 р. пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, Христина Алчевська, що була присутня на урочистостях, відзначала: “Ми... також уперше були свідком незвичайної сили й прояви живучості українського життя; це було свято велике, нечуване... Вперше культурно складено суголосно величну, поважну національну демонстрацію. Це-бо вже не була виключно академічна молодь, що протестувала, тут були всі, навіть делегати-росіяни. Наколи міський голова перервав на українськім слові молоду пані й склав заяву, що вживати рідної мови в засіданню дозволено лише закордонним нашим гостям, а також зробив погрозу іменем міністра внутрішніх справ закрити збори, все суспільство, як один чоловік, підвелося й мовчазливо почало виходити з залу.

Для представників імперського табору не лише публічний прояв належності до українства, а й сама постановка питання про відмінності між українцями та росіянами видавалась катастрофічною й підривала політичні, ідеологічні та духовні основи єдності Російської імперії. Зокрема Д. Скринченко писав: “До якої безсоромності доходила на сторінках навіть друкованих в Росії українських видань українська пропаганда, краще всього видно з часто висловлюваної нею думки, що росіяни (великороси) -- власне не слов'яни, а більше монголи, аніж слов'яни. Той же Донцов з задоволенням приводить слова німця Гетца про великоросів, саме що "малороси -- більш чистий тип слов'янина", що "для європейця значніше складніше зрозуміти сповнений протиріч синтез фінського й слов'янського в характері росіянина", що Росія боїться, саме з огляду на величезну різницю між росіянином й малоросом перетворитися "з концентрованої, великоросійської єдиної держави на слабо зв язану унію автономних націй.

Страхи імперських ідеологів не були марними. У ряді особових джерел, що вийшли друком, відзначалися риси, які відрізняли росіян й тих, хто вважав себе українцями й не бажав піддаватись русифікації.

Так, історик літератури, цензор, професор Санкт-Петербурзького університету й дійсний член Академії наук Олександр Нікітенко, що був вихідцем із українців-кріпаків графа М. Шереметьєва , у спогадах про свої дитячі роки не жалував тих, хто відвернувся від свого українства, й досить чітко підмічав різницю між малоросами, що переймали риси характеру росіян та їх стиль життя, та українцями, які ревно зберігали національні звичаї та традиції. Розповідаючи про село, в якому провів своє дитинство, він зазначав, що там влада зосереджувалась в руках графського уповноваженого чи управителя, а сила, що рухала суспільними пружинами та ходом речей, -- заможних обивателів, так званих міщан, які займались головним чином торгівлею й більшість з них мали капітали... Вони представляли собою малоросів, що виродились, й встигли засвоїти від москалів лише вади. Пихаті своїм багатством, вони зневажали бідніших за себе, відзначались шахрайством й шахрайським витівкам завдячували своїм багатством. Жили міщани-малороси розкішно, намагаючись наслідувати городянам, одягались в модні жупани, змішуючи крій малоросійський з російським, влаштовували нерідко пиятики, прикрашали свої будинки розкішно, але без смаку. Імперці сподівалися, що саме ті, хто відмовились від свого українства чи забули про свою національну належність, здобули таку силу, що стали здатні заглушити будь-які паростки українського руху: “.але певно знаємо настрій дійсно російського суспільства стосовно мазепинства: останнє має тепер безповоротно загинути, а якщо воно не захоче померти, то його потрібно без жалю задушити. Й, думається мені, його заглушать, перш за все, самі малороси, тому що вони -- чисто російські люди, й нічого спільного з українством не мають.

Справжні ж українці, з притаманними їм рисами, звичаями та способом життя, мешкали, за спостереженнями Олександра Нікітенко, головним чином у хуторах. Саме там, за його переконанням, можна було віднайти первісну простоту характеру: добродушність, чесність й безкорисливу гостинність, якими завжди славились українці. Крадіжки, обман, московська завзятість, були для них справою нечуваною й рисою, їм не притаманною. Росіянин же, за їх переконанням, був втіленням вказаних негативних рис, а саме слово “москаль”, яким називали росіян, було для них лайливим.

Більше того, у ХІХ ст. поступово відзначалися ті риси та якості, які відрізняли українців від росіян, зокрема, відзначалась різниця у менталітеті двох народів. Так, в своїй автобіографії визначний історик свого часу Микола Костомаров згадував, що його батько не зміг у юні роки отримати гарну освіту й тому активно займався, багато читаючи, самоосвітою. Регулярно замовляючи книги, він навчився читати зі словником книги французькою мовою й найбільш вподобав твори енциклопедистів ХУІІІ ст., особливо Вольтера, повага до спадщини якого доходила у нього до благоговіння. Захоплення творами французьких просвітителів перетворило батька вченого на вільнодумця, який став завзятим матеріалістом та противником віри. Більше того, він нерідко заводив філософські розмови й прагнув поширювати вольтер'янство навіть там, де для цього не було, здавалось би, ніякого ґрунту. Поміщик навіть зібрав у своєму маєтку гурток зі своїх кріпаків й виголошував перед ними промови проти святенництва, лицемірства та забобонів. Микола Костомаров згадував, що чимало селян в батьківському маєтку були українцями, які практично не піддавались вольтер'янській пропаганді. Але у той же час серед дворових селян було кілька переведених з Орловської губернії. Вони виявились більш здібними й сприйнятливими учнями , що, своєю чергою, й призвело до трагедії. Батько ученого був вбитий. На суді один з учасників вбивства провину перекладав на вбитого поміщика: “Сам пан й винний, що нас спокусив. Бувало, почне всім розповідати, що Бога немає, що на тому світі нічого не буде, що тільки дурні бояться посмертної кари, -- ми й вбили собі в голову, що, коли на тому світі нічого не буде, то, значить, все можна робити”.

Варто зазначити, що не лише особистісні джерела (щоденники, записки та епістолярії) відзначали різницю між українським та російським народами. Відмінності між ними, зокрема в менталітеті й світосприйнятті, відзначались також в тогочасній публіцистиці. Так, М. Бердяєв наголошував, що “в великоруському племені є метафізична істеричність й схильність до хворобливої одержимості. Це відчувалось завжди в великоруських сектах, в тих, хто йшов на самоспалення, в хлистах, це геніально відобразилось у творчості Достоєвського, це віднаходиться в нездатності визнати права відносного, в виключній схильності до крайнього та того, що знаходиться на межі. Малороси більш розсудливі, в них сильніше інстинкт самозбереження. У Малоросії не було того духовного напруження, спричиненого татарським ігом, й там завжди сильніші були західні впливи”.

Ще один з представників консервативного табору, Д. Скринченко відзначав, що видаваний у 1912-1917 рр. у Москві часопис “Украинская жизнь” “...з усіх своїх сил старався переконати великоросів й правлячі кола в тому, що малороси -- окремий від росіян народ, що має свою мову, особливу культуру, що для них потрібна тому особлива школа, свої адміністрація, духовенство, та суд. “Українське життя” робить, для доказу своїх положень, старанні екскурси в область історії...”.

Та переконання українців у тому, що вони представляли собою окремий народ, а не невід'ємну складову народу російського, розширення аргументації цієї окремішності та розвиток національного руху, не вважалися вагомим обґрунтуванням для прихильників імперського табору, які в першу чергу прагнули знівелювати найменші прояви націо-нальних самосвідомості українців. Так, за переконанням Миколи Ульянова, український сепаратизм навіть розвивався з порушенням існуючих схем, теорій та планів. Якщо згідно з традиційними, на його думку, схемами, сепаратизм розвивався з пробудження національного почуття, його зростання, зміцнення й поступового переростання на думку до відділення від існуючої держави й створення нової, то на українських землях дані процеси відбувалися у зворотному напрямку: там на перших порах виявилось прагнення до відділення, й лише згодом стала створюватися ідейна основа як виправдання цього прагнення.

“Саме національної бази, -- зазначав М. Ульянов, -- не вистачало українському самостійництву у всі часи. Воно завжди виглядало комплексом неповноцінності й завжди виглядало рухом ненародним, позана- ціональним, внаслідок чого страждало комплексом неповноцінності й донині не може вийти зі стадії самоствердження... для українського самостійника все ще залишається довести відмінність українця від росіянина.

Для імперців порушення єдності російського народу, руйнування його ідентичності були результатом зовнішнього впливу непримиримих ворогів Росії й розгорнулися не з проголошення політичних лозунгів, національного руху чи територіального сепаратизму, а з розпаду єдиного гуманітарного простору. За переконанням сучасних консерваторів, які цілком та повністю перейняли ідеологію своїх імперських попередників, “формування, по суті -- штучне, малоросійської літературної мови; її запровадження, по факту -- насильницьке, в початкову освітню систему, ідеологізовані спекуляції з сюжетами давньої історії -- ось три джерела й три складові частини довгострокового проекту, який привів, у результаті, до обособлення, а згодом і протиставлення одної частини єдиного народу іншій”. У результаті вказаних процесів надзвичайно важлива територія історичної Русі перестала бути частиною “Російського світу”, що становив єдиний та загальний гуманітарний простір.

З огляду на це, одним з найважливіших викликів, які стоять перед Україною, -- необхідність формування та розвиток національного гуманітарного простору як найважливішої сфери, в якій вирішується доля нашого народу й країни. Суверенітет даного простору не лише охоплює наукову, освітню та просвітницьку сфери, але й має істотне значення для вибудови власного культурно-історичного простору. В контексті зазначених процесів важливим видається всебічне та ґрунтовне дослідження й висвітлення питань еволюції самоусвідомлення українців, їх національних пріоритетів та свідомого вибору. Це, своєю чергою стане важливим фактором в посиленні усвідомленої духовної єдності українців, спільному сприйняттю ними історії своєї країни.

REFERENCES

1. Andronova, І. F. (2003). Istorychna rol' ukrains'kji intelligentsii v formuvanni politichnoji kul'turi suspil'stva v ХІХ st. Kul'tura narodov Prichernomorja, (39), 149-150. [in Ukrainian].

2. Danylenko, S. (2013). Ukrains'ka intelligentsija v Rusi za national'no-kul'turne vidrodjennja (druga polovina ХІХ -- pochatok ХХ st.). Ukrains'kij istorichnij zbirnik, (6), 119-120. [in Ukrainian].

3. Dziuba, I. (2011). Nagnitannja moroku: vid chornosotentsiv pochatku ХХ stolitja do ukrainofobivpochatku stolittjaХХІ. Kyiv. [in Ukrainian].

4. Dziuba, I. (2011). Rusifikatsija vchora, s'ogodni... і zavtra? (Kym і jak vono "istorichno skladalosja", kim i jak "istorichno skladajetsja"). Duklja, (4), 24-47). [in Ukrainian].

5. Gaukhman, М. V. (2011). Konservativno-ohoronni sili v rosijskij national'nij polititsi na Pravoberejnij Ukraini (1905-1914 рр.). Kul'tura narodov Prichernomorja, (212), 159-160. [in Ukrainian].

6. Gaukhman, М. V. (2015). Rosijs'ka natsional'na politika na Pravoberejnij Ukraini (1905-1914): chotiri national'ni proekti v odnomu politichnomu prostori. Drinovs'kij zbirnik, (4), 141-150. [in Ukrainian].

7. Ivanochko, U. I., Linda, S. М., & Luchko, L. I. (2009). Formuvannja ukrajins'koj ideji v istoriografii jak teoretichna peredumova rozvitku national'nogo stilju v arhitekturi Ukraini. Visniknational'nogo unversitetu L'vvs'kapolitehnika, 656, 32-37). [in Ukrainian].

8. Karlova, V. (2010). Formuvannja national'noji samosvidomosti ukrajins'kogo narodu v period national'no kul'turnogo vidrodjennja. Demokratichne vrjaduvannja, (6). Retrieved from www.lvivacademy.com/.../+Karlova.pdf. [in Ukrainian].

9. Kolesnyk, I. I. (2000). Ukrajins'ka istorigrafija. XVIII -- pochatokХХstolittja. Kyiv. [in Ukrainian].

10. Kostomarov, N. I. (1989). Istoricheskie trudi. Avtobiografja. Kiev. [in Russian].

11. Minakov, А. Yu. (Ed.). (2016). Ukrainskij vopros v russkoj patrioticheskoj misli. Moscow. [in Russian].

12. Proshkin, I. (2016). Za chto natsinal'nije okraini voznenavideli russkih? Kolokol Rossii, 12 dekabrja. Retrieved from http://kolokolrussia.ru/duh-istorii/za-chto-nacionalne- okrain-voznenavideli-russkih [in Russian].

13. Rokna, G. V. (2005). Teorja i praktika Slavjanskoj vzaimnostu v istorii slovatsko- russkih svjazejХІХv. Kazan. [in Russian].

14. Skrypnyk, H. (2017). Naukovij profil' i national'no-derjavni prioriteti vitchznjanogo narodoznavstva (plenarna dopovid'). Proceedings of the Conference: Znakovi postati vitchiznjanoji gumanitaristiki v national'no kul'turnomu samostverdjenni Ukraini (Kyiv, 25 travnja 2017 roku) (pp. 4-62). Kyiv. [in Ukrainian].

15. Ustymenko, М. V. (2008). Politizatsija rosijs'kogo etnichnogo faktora v Ukraini v 1917 r. Problemi vivchennja istorii Ukrains'koji revolutsii 1917-1921 rokiv, (3), 72-105. Kyiv. [in Ukrainian].

16. Verheles, K. (2009). Rusifikatsija pravoslav'ja v Ukraini jak zasib asimiljatsii ukrains'kogo etnosu. Ukrains'ke religijeznavstvo, 51, 150-157. [in Ukrainian].

17. Zotov, V. P. (1893). Liberal'nij tsenzor i professor-pessimist (Biograficheskij ocherk). Istoricheskij vestnik, (4, № 10), 194-210. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru