"Українське питання" у Російській імперії другої половини ХІХ ст. очима земського лібералізму Північної України: візія І.І. Петрункевича (1843-1928)

Епоха Великих реформ (1856-1874), так чи інакше, вимушено ініційована імператором Олександром ІІ, стала доленосним періодом в історії Російської імперії. Заявлені і розпочаті у державі трансформації привели до небувалого до того вибуху громадських надій, зростання національної самосвідомості і людської гідності, розвитку альтернативних монархії політичних течій. Прогресивній частині соціуму країни здавалося, що у світлі проведених модернізацій повинна істотно змінитися й імперська політика російського самодержавства, зокрема - по відношенню до неросійських периферій. На першому етапі свого правління Олександр ІІ частково виправдав обґрунтовані ілюзії демократичної частини суспільства. Однак, відразу після жорсткого покарання національно-визвольного повстання у Царстві Польському (1863), усе принциповим чином змінилося.

Російська монархія почала проводити цілеспрямовану політику по «вгамуванню» національних рухів, наприклад, українського, шляхом упровадження реакційних законодавчих актів - Валуєвського циркуляра (1863) і Емського акта (1876), які проголошували про те, що «малоросійської» в термінології Російської імперії, тобто української мови не існує, а отже відсутній і український народ, етнос, нація. Ці юридичні документи офіційно забороняли навчання українською мовою, закривали діяльність українського театру, нівелювали функціонування українського національного музичного фольклору, ліквідували видання україномовної літератури та преси, забороняли ввезення українських видань з-за кордону. Дійшло до того, що заборонявся спів українською мовою, вживання української абетки у нотах музичних творів [1]. Брутальний російський націоналізм і шовінізм, образа національних почуттів українців спонукали опозиційний політикум, до якого, поза усяким сумнівом, належав і яскравий представник української національної аристократії, засновник земського ліберального руху в імперії - Іван Ілліч Петрункевич (1843-1928), шукати альтернативні шляхи вирішення «українського питання» [2]. У своїх мемуарах І. Петрункевич чітко розрізняв категорії «Вітчизна» і «Батьківщина». Першою для нього була Російська імперія, другою - Україна [3, с. 4]. Як бачимо, будучи юридично російським дворянином, Іван Ілліч усвідомлював себе українцем за національністю, що свідчить про його безумовну етноідентифікацію.

Ось як описав І. Петрункевич у своїх мемуарах, на його погляд, сутність проблем російсько-українських відносин: «Украинский народ имеет свои особенности, свой очень близкий к великорусскому, но особенный язык, свой национальный характер, свой тип, свою особенную историю, поскольку несколько столетий жил отдельной государственной жизнью. Этот народ не был побежден оружием своего северного брата, но оба объединились добровольно как равный с равным, ради самозащиты от внешних врагов. При таких условиях сохранение национальных особенностей...не могло не удивлять, ни тем больше провоцировать подозрения и преследования их проявлений. Но российско-немецкое правительство, не ощущая твердости своих собственных корней, придерживалось политики нивелирования по одному заранее установленному образцу, и все другое признавало нужным унижения и уничтожения. На этой почве и выросло «украинофиль- ство», постепенно при помощи немецких и австрийских помощников превращенное в «сепаративное движение», или «самостийность» Украины. Я могу утверждать с полной уверенностью, что между «украинофильством» и «сепаратизмом» не было ничего общего и преследование «украинофилов» было одной из главных причин его перехода к идее об отделении Украины и превращения ее в самостоятельное государство...Но творцом «самостийности» Украины был российский централизм, брутальный и бес- смыссленный...» [3, с. 23].

Отже, політик наполягав на рівноправному існуванні двох гілок східного слов'янства - росіянах і українцях, їх добровільному об'єднанні перед зовнішніми загрозами, принципово визнавав існування українського народу і його багатовікову державність, але заперечував так званий «колоніальний статус» українських етнічних територій у Російській імперії, оскільки росіяни не завойовували українців силою зброї. Цілком очевидно, що І. Петрункевич мав на увазі Переяславські угоди 1654 р. між Московським царством та Гетьманщиною - першим українським державним утворенням. Однак, він категорично засуджував національну політику російського монархічного режиму, спрямовану на системне і методологічне знищення національних особливостей етносів, які складають імперію.

Провідний спеціаліст української еміграційної науки з історії земств О. Моргун у своїх концептуальних працях яскраво і докладно пояснив специфіку метаморфози відносин українського нобілітету до російського престолу і правлячої кліки. Він писав: «...українське почуття українського дворянства природне, неминуче явище, яке виникало з голосу крові - з походження від української старшини, від українського козацтва, з оточення національної стихією, з історичних традицій ...». На його переконання, імперативною нормою більшості спадкоємців української козацької старшини, що і проявилося у політичній позиції земських інституцій, була системна опозиція російсько-німецькому абсолютизму і постійне фрондування з урядом та царською бюрократією. Власне, це було проявом української «земщини», для якої було характерним недружнє позиціювання по відношенню до російської чиновницької «опричнини». У середовищі української аристократії спостерігалася станова самодостатність, а саме - визнання своєї переваги над «жалуваним», російським дворянством, якому цей статус був подарований за службу, у той час як більшість української козацької старшини здобула собі привілеї кров'ю і військовими подвигами. Така гординя українського дворянства - «шляхетства» свідчила про те, що ніхто і ніколи не забував про своє походження від лицарства козацького [4].

Зазначені ментальні конструкти сформували специфічну модель вирішення «національного питання» у Російській імперії, у тому числі й «української проблеми», у середовищі представників земського ліберального руху, де опозиційний нобілітет, у тому числі українського походження, займав панівне становище. У своєму листі до В. Вернадського у 1917 р. з приводу україно-російських відносин І. Петрункевич писав: «... На Украине моя родина, - там протекла почти половина моей жизни,.. .с Украиной я связан не только холодными идеями права и государственного единства России, но и чувствами, коренящимися в крови, в воспоминаниях и впечатлениях природы, в звуках народного языка, во всем, что накладывает неизгладимую печать на человека и отмечает его национальное происхождение. Но все эти местные влияния не заслоняют во мне всей родины, и единство России для меня не только государственная идея или сожительство двух национальностей, а живое и неделимое целое, имеющее свое удивительно художественное и бесспорное отображение в таких одаренных людях, как Гоголь и Короленко, у которых украинское и русское, как частное и общее, отразилось с необыкновенной ясностью. Попробуйте отделить в них украинское от русского: не получится ни того, ни другого, живое будет превращено в мертвое. Гоголь и Короленко в своем творчестве пошли за Пушкиным и признали своим и язык восточных славян, не изменяя своей родине Украине.» [5, с. 221].

Фрагмент листа переконливо свідчить - для І. Петрун- кевича український і російський народи були невід'ємними гілками «східнослов'янської цивілізації», етноси не були «інородцями». Саме тому мовний білінгвізм у формі природньої двомовності і культурний плюралізм взаємного проникнення двох етносів був закономірним явищем історичного процесу. Як стверджував у своїх епістолярних нотатках політичний соратник діяча - В. Вернадський, І. Петрункевич був противником будь- яких національних рухів, оскільки, в його уявленнях, це було проявом антидемократизму [6, с. 222].

Іван Ілліч у своїх легендарних мемуарах визнавав існування етнічно російських та українських губерній у Російській імперії, але вважав, що різниця між ними була не більшою, ніж між французькими провінціями Нормандією та Провансом. Українські і російські губернії, на переконання політика, були заселені не різноплемінними етносами, для щастя яких була необхідна політична незалежність, а двома гілками східнослов'янської цивілізації, яка мала географічне поширення від Північного до Чорного морів. Російська мова - універсальний інструмент великої слов'янської комунікації була зрозумілою і українцям. Усі етнокультурні відмінності між українцями та росіянами були такими ж природними маркерами, які характерні для великої родини слов'янства - західного і південного.

І. Петрункевич особливо підкреслював, що будь-які прояви ненависті українців до росіян - явище не етнокультурне, а штучне, рукотворне, яке спровоковано позицією правлячих політичних еліт і, як наслідок, відображається в інтелектуальних рефлексіях національного сегменту інтелігенції. Діяч був переконаний, що головною проблемою Російської імперії є її крайня централізація, а тому основним фундаментом вирішення більшості проблем повинна бути широкомасштабна децентралізація влади і федералізація Російської імперії за економічним принципом.

Такий підхід він вважав ідеальним у справі вирішення національних протиріч, оскільки при цій моделі зникає тиск великих національних груп на малі, що сприяє процесам послаблення національної нетерпимості [3, с. 296-297]. Представник сучасної української історіографії О. Над- тока, вивчаючи позицію російської ліберальної та революційної громадськості по «національного питанню», прийшов до висновку, що вона була сформована на основі двох ідеологем.

По-перше, ліберальна інтелігенція, і у тому числі І. Петрункевич, у силу домінування соціальних проблем на тлі де-факто рабовласницького ладу Російської імперії, не вважала першочергово важливою проголошену О. Бакуніним і О. Герценом тезу про національно-орієнтований демократизм. Це й обумовило відсутність у практичній діяльності лібералів та революціонерів «національного», як категоричного імперативу. По-друге, у другій половині ХІХ ст. панівною філософською доктриною був надзвичайно актуальний і популярний західноєвропейський позитивізм. Позитивісти пропагували космополітизм, ідею інтеграції народів в єдину інтернаціоналістичну спілку і розкриття, таким чином, ідей загальнолюдяності. «Національне питання» позитивісти розглядали як «яблуко розбрату», а тому воно не було для них актуальним. Усі спроби кардинального вирішення цієї проблеми у Російській імперії сприймалися як невиправдана спроба її державної дезінтеграції. Поблажливе ставлення до «національного питання» з'явилося у ліберальної інтелігенції країни лише після початку гострої боротьби радикальної опозиції з урядовими колами [7, с. 8-9, 13]. російський українець гетьманщина петрункевич

У цілому, погоджуючись з викладеною думкою, зауважимо, що позиція І. Петрункевича - типовий приклад політичної філософії загальноімперських громадських лідерів, які були етнічними українцями. І українська, і російська національна природа були їм однаково близькими. Вони не бачили жодного найменшого протиріччя у тому, що ідентифікували себе як з українським національним рухом, так і з загальноімперським визвольним рухом. І. Петрункевич належав до тієї домінуючої частини української національної аристократії, яка, отримавши освіту у столицях імперії, можливість швидкого кар'єрного росту, преференції та бенефіції російського дворянства (1782-1785), усвідомлювала себе, у першу чергу, підданими російського монарха і громадянами величезної імперії. Але, оскільки обставинами народження, походження, проживання, служби і сімейними зв'язками, вона була пуповиною пов'язана з українськими етнічними землями, зокрема - з так званою Малоросією, то остільки вона і реагувала на репресивні та каральні заходи російського деспотизму по відношенню до українства, відчуваючи себе невід'ємною частиною української етносу.

Вказана метаморфоза й зумовила унікальну дихотомію та дуальність політичної позиції української національної еліти, яка вже погодилась стати частиною російського культурного простору. У результаті з'явилася славетна формула політичного консенсусу: між «національним» і «соціальним». З одного боку, етнічні українці вкрай болісно сприймали несправедливе та брутальне ставлення російської монархії до українських національних почуттів й сподівань; з іншого - вони не бажали втрачати привабливих перспектив свого майбутнього, враховуючи конкурентоспроможність «русского мира», а також надання привілей російського дворянства українській національній аристократії. Так виглядав баланс ідеалів І. Петрункевича. Не будучи «україноорієнтованим» політиком, Іван Ілліч все ж шукав компроміс - прийнятну модель, яка б ліквідувала всякого роду гоніння російського самодержавного режиму на український національний рух і сконструювала б той перелік мінімальних автономних свобод, які б влаштували суспільство українських етнічних земель. Якщо ж говорити більш глобально, то по відношенню до національних проблем І. Петрункевича можна вважати, скоріше, апологетом США і прихильником американської етнополітичної моделі, але не шанувальником панславізму, а тим більше - панрусизму.

У зв'язку з цим дуже важливо, на наше переконання, відзначити ще одну обставину. У кінці ХУІІІ ст., в умовах вже відкритої імперської політики російського деспотизму по відношенню до Гетьманщини, українська національна аристократія прийняла вкрай привабливу пропозицію російського абсолютизму і обміняла українську автономію у складі Російської імперії на бенефіції і преференції російського дворянства - усі права неросійського нобілітету були зрівняні.

Звісно, у такій ситуації важко було чекати патріотичної позиції від української еліти. На початку ХІХ ст. у цілому було завершено процес інкорпорації більшої частини українських етнічних земель та інтеграції їх населення у Російську імперію, але без найменших натяків на будь-яку автономію, і під новими, штучними, імперсько-шовіністичними назвами - Малоросія, Південно-Західний Край, і колонізоване, господарчо освоєне українським етносом «Дике Поле» - Новоросія. У цих умовах будь-які реальні шанси на створення суверенної української держави були втрачені. Зважаючи на це, позиція, декларована І. Петрункевичем по «українському питанню», виглядала максимумом для досягнення і прийнятним імперативом у переговорному процесі з верховною владою держави. Треба сказати, що політична філософія І. Петрункевича щодо розв'язання «української проблеми» проявилася й у практичній роботі політика, зокрема - у період служби у мирових судових установах Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Як відомо, інститут повітових урядників у Російській імперії, крім усього іншого, займався виконанням реакційних законів у національній сфері. Так, нові провінційні поліцейські рішуче і наполегливо ліквідували будь-які публічні прояви функціонування національного музичного фольклору, наприклад, побутування українських народних хорових колективів, які збирались на вечорниці та виконували функцію своєрідної релаксації для народу.

Урядники, виконуючи юридичні норми Емського акту, який офіційно забороняв не тільки спів українською мовою, а й навіть музичні нотні записи з українською абеткою, системно, методологічно і регулярно складали поліцейські протоколи на народних співаків і співачок, направляли їх у мировий суд, притягаючи цих людей до відповідальності за «порушення тиші та громадського спокою», які вносили дискомфорт у «консонанс» життєдіяльності повітових чиновників і поліцейських. І. Петрункевич, як дільничний мировий суддя, принципово залишав без наслідків ці протоколи, прекрасно розуміючи, що мова йде про приклад згубної політики монархії щодо превентивних репресивних заходів по відношенню до українського національного руху, метою якої була нейтралізація будь-яких проявів так званого «малоросійського сепаратизму» [3, с. 24].

Узагальнюючи вищевикладене, вкажемо на те, що І. Петрункевич був прихильником виключно реформістського варіанту розв'язання національних протиріч. Оптимальним вирішенням «українського питання» він вважав надання українським землям культурно-національної, адміністративно-територіальної та соціально-економічної автономій на основі самого широкого місцевого самоврядування, тобто повномасштабної децентралізації влади і федералізації державного устрою. Російської імперії. Він виключав лише можливість політичної автономії в умовах, що склалися у другій половині ХІХ ст., оскільки вважав українців двомовною нацією, з природнім білінгвізмом та культурним плюралізмом взаємопроникнення з російським етносом. Політик не вважав українців «інородцями» по відношенню до росіян, що свідчить про невизнання діячем так званого «колоніального» статусу українських земель у складі Російської імперії. На наше переконання, приклад І. Петрункевича як найкраще ілюструє сутність феномену лояльності української національної аристократії до російської монархії.

Резюмуючи, відзначимо, що І. Петрункевич у досліджуваний історичний період, на наш погляд, цілком усвідомлював усі перспективи, які міг отримати «український світ» при інкорпорації та інтеграції зі східним слов'янством, і вибудовував на цьому ґрунтовний і тверезий політичний розрахунок: починаючи від культурно-релігійного чинника, економічного і соціального прогресу до отримання політико-правових преференцій у галузі державного управління, місцевого самоврядування та муніципального розвитку, широких можливостей кар'єрних перспектив для української національної бюрократії.

Нам видається, що історіософія та етнополітичні конструкції І. Петрункевича щодо «українського питання» були цілком природнім продуктом суспільної думки «імперської епохи» ХІХ ст. у Східній Європі.