Ніжинська соціальна еліта XVII-XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ніжинська соціальна еліта XVII-XVIII ст.

Самойленко Сергій (м. Київ)

Кандидат історичних наук, заступник директора

Департаменту інформації та комунікацій з громадськістю

Секретаріату Кабінету міністрів України

Аналізується роль представників козацької старшини, православних церковних діячів, місце різних соціальних та етнічних груп у суспільно-політичному житті та культурному розвитку Ніжина другої половини XVII-XVIII ст. та Гетьманщини в цілому, розкривається їх меценатська діяльність.

Ключові слова: соціальна еліта, Гетьманщина, полкова старшина, суспільно-політичне життя, розвиток культури.

Samoylenko Sergiy (Kyiv)

Candidate of Historical Sciences, Deputy Director of the Information and Communication Department of Secretariat of the Cabinet of Ministers of Ukraine

Social elite of Nizhyn in XVII-XVIII centuries

In this article the role of representatives of Cossack leaders, the church figures, merchants and bourgeois as well as the place of different social and ethnic groups in the socio-political and cultural life of Nizhyn in the second half of XVII-XVIII centuries is explained.

It has been established that Nizhyn was one of the largest cities of the Cossack Hetmanate in terms ofpopulation and trade and economic potential, which created the necessary financial and economic basis for active and productive development of culture in the city. It should be noted that the development of Ukrainian culture in the middle of the XVII-XVIII centuries is closely related to the economic upturn of regimental cities.

It should be noted that during the Cossack Hetmanate Nizhyn had become an influential center of social and political life of the country. Important political events for the state, including the election of the hetman (The «Black Council» of 1663) took place in the territory of the Nizhyn Regiment, the largest territorial-administrative and military unit, where the hetman capitals Hlukhiv and Baturyn were located.

The article describes the activities of the Nizhyn 's colonels, their role in the sociopolitical and cultural development of the city and the Hetmanate as a whole as well as their charitable activities. It is proved that the leaders of the Nizhyn Regiment played a prominent role in the socio-political life of the country and had a significant influence on the policy of the Hetman government due to their family relations with the hetman and representatives of the General Cossack (Military) Council (I. and V. Zolotarenko, S. Zabila, L. Zhurakivsky, I. Obidovsky, P. Tolstoy, S. Kochubey, P. Razumovsky) and their major posts in the hierarchy of that tine (I. Zolotarenko, G. Gulyanitsky were Siversky hetmans, V. Zolotarenko strived to become a hetman.)

It is noted that church leaders from Nizhyn, including local priest M. Filimonovich (since 1661 - Bishop Methodius), who was the acting Patriarch of the metropolitan throne of Kyiv, S. Adamovych, P. Yavorsky (brother of the Metropolitan S. Yavorsky) played an active part in the socio-political life of the country. In Nizhyn during the researched period famous cultural figures who influenced the public and cultural life of the city had lived, including the author of the “Eyewitness Chronicle” P. Rakushka-Romanovsky.

Key words: social elite, Hetmanate, regimental chief, socio-political life, cultural development, Orthodox clergy.

Самойленко Сергей (г. Киев)

Кандидат исторических наук, заместитель директора Департамента информации и коммуникаций с общественностью Секретариата Кабинета министров Украины

Нежинская социальная элита XVII-XVIII вв.

Анализируется роль представителей казацкой старшины, православных церковных деятелей, место различных социальных и этнических групп в общественно-политической жизни и культурном развитии Нежина второй половины XVII-XVIII вв. и Гетманщины в целом, раскрывается их меценатская деятельность.

Ключевые слова: социальная элита, Гетманщина, полковая старшина, общественно-политическую жизнь, развитие культуры.

Місто Ніжин -- одне із давніх поселень Північного Лівобережжя, яке під назвами Нежатина Нива, Нежатин згадується у Іпатіївському (1078 р.) та Лаврентіївському (1135 р.) літописах, а як Уненіж -- у Київському літописі (1147 р.). У 1625 р. польський король Сигізмунд ІІІ надав Ніжину Магдебурзьке право, і він увійшов до ліги європейських міст.

У XVII-XVIII ст. Ніжин був найбільшим полковим містом за кількістю населення та одним з провідних торговельно-економічних та культурних центрів Лівобережної України. Потужного розвитку місто отримало у XVII-XVIII ст. і в цьому процесові значну роль відіграла ніжинська соціальна еліта, яка ще недостатньо вивчена та осмислена у науковій літературі.

У середині XVII-XVIII ст. соціальну структуру населення Ніжина складали кілька основних груп: шляхта, козацька старшина, козаки, міщани, купці, селяни, православне духовенство. Дещо осібно трималися представники грецької громади та російського військового гарнізону, а також «іновірці», тобто особи нехристиянських віросповідань: іудеї, мусульмани.

Основну етнічну групу жителів міста складали українці, які оселилися тут з давніх часів і охороняли південні кордони Чернігово-Сіверської землі. «Історичне життя їх виробило в них, у всіх українців, любов до свободи і незалежності, гордість, недовірливість, хитрість і мстивість, чесність, доброту, привітність, непримиренність до будь-якої грубості, нахабства, неправдивості, відстоює свої права з упертістю» [1, с. 231].

Дослідник періоду ХУІІ-ХУШ ст. О. Гуржій вказує, що бурхливі події середини ХУІІІ ст. виробили нові системи цінностей, політичної орієнтації і світогляд міщан. Значна частина привілейованих міщан, маючи відповідно до Магдебурзького права свої привілеї, була налаштована консервативно до Гетьманщини. Серед міщанської знаті були помітні постаті, які після себе залишили значну спадщину: «Вона, а також факти з їх біографії дають змогу краще усвідомити ментальність та тогочасного мешканця міста, зрозуміти його життєву позицію. Міщани постійно домагалися від гетьманського правління царського уряду чіткішого визначення їх соціального статусу» [2, с. 252]. Ніжинське міщанство відігравало значну роль у громадському, соціальному та економічному житті міста. Їх позиція проявлялася в складні історичні періоди Гетьманщини, особливо під час виборів 1767-1774 рр.

У другій половині XVII -- на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні сформувалась нова еліта, яку репрезентували козацька старшина, шляхта й православне духовенство. Вони стали соціально-ідеологічною опорою Гетьманщини.

У період Національно-визвольної війни та після її завершення головним провідником державницької ідеї виступало козацтво, яке усвідомило свою відповідальність за майбутнє держави, «вибороло незалежність, здобуло політичну гегемонію в суспільстві, стало державоутворюючим ферментом, головним захисником українського православ'я» [3, с. 63]. Важливу роль у цих процесах відігравали полковники та представники полкової старшини.

Від військового хисту полковників, рівня їх освіченості, обізнаності у політичних та управлінських справах, кадрової політики залежав розвиток полку як основної адміністративно-територіальної та військової одиниці Гетьманщини. Серед ніжинських полковників були відомі військові та політичні діячі, які входили до кола найближчого оточення гетьманів і відігравали значну роль у формуванні та реалізації загальнодержавної політики. Зокрема, брати Іван та Василь Золотаренки, Григорій Гуляницький, Іван Обидовський у різний час виконували обов'язки наказних гетьманів України.

У 1653-1655 рр. посаду ніжинського полковника обіймав Іван Золотаренко, який був одним з найближчих соратників Богдана Хмельницького. Їх пов'язували не лише службові, але й родинні стосунки: третьою дружиною гетьмана була рідна сестра Золотаренка -- Ганна. Сам

І. Золотаренко до призначення на посаду ніжинського полковника очолював у 1652 р. Корсунський полк і був одружений на Іванівні (ім'я невідоме) -- доньці чернігівського полковника Івана Аврамовича. У 1654-1655 рр. він виконував обов'язки «гетьмана сіверського» наказного гетьмана українських військ у Білорусі, після звільнення якої від поляків намагався переконати представників місцевої військово-політичної еліти у необхідності запровадити і на їх території гетьманське правління і об'єднатися не з Росією, а з Україною. Смертельне поранення І. Золотаренка під фортецею Старий Бихов завадило втілити ці наміри в життя, хоча він вже мав підтримку своїм задумам в Білорусі. В Ніжині проживала не лише родина І. Золотаренка, його мати, а також брат Василь. Відомо, що у квітні 1656 р. ніжинський кушнірський цех продав «пану Василю Нечипоровичу, козаку войска его царского пресв. величества, дом со всем будинком и плецом в месте Нежине, в самом ринку, против рыбного торгу лежачий» [4].

Після смерті Івана Золотаренка протягом близько одного року (16551656 рр.) ніжинським полковником був його брат Василь. Вдруге цю посаду він обіймав у 1659-1663 рр. В. Золотаренко, на відміну від свого брата-попередника, не володів яскравими політичними та дипломатичними здібностями. Не маючи чіткої політичної орієнтації, він перекидався від одного угрупування козацької старшини до іншого [5]. Після смерті Б. Хмельницького полковник В. Золотаренко підтримував гетьмана І. Виговського у боротьбі проти Москви, брав активну участь у битві проти московських військ під Конотопом, за що отримав шляхетський лицарський титул. Але, усвідомивши, що політика гетьмана не має підтримки козаків, перейшов на бік прибічників московської орієнтації. Скориставшись відсутністю в місті полковника Г. Гуляницького, В. Золотаренко підняв 1 вересня 1659 р. повстання у Ніжині проти польського гарнізону і разом з переяславським полковником Т. Цецурою та його козаками розправився з польськими жовнірами. З цього часу, перебуваючи під впливом ніжинського протопопа Максима Филимоновича, він виступав за зближення України з Росією. Протопоп виклопотав у царя Олексія Михайловича щедроти -- право на володіння містом Гомелем «с волостью и уїздом» за участь у заколоті проти І. Виговського та за попередні заслуги. В. Золотаренка обрали ніжинським полковником.

Шукаючи особистої вигоди та задоволення власних владних амбіцій, В. Золотаренко прагнув будь-яким шляхом здобути гетьманську булаву. Проте зрозумівши, що не зможе отримати гетьманську владу, в період підготовки і проведення Чорної ради 1663 р. В. Золотаренко підтримав свого колишнього суперника і шурина полтавського полковника наказного гетьмана Якова Сомка. Після обрання гетьманом І. Брюховецького В. Золотаренко та Я. Сомко були взяті під варту в Ніжинському замку і через деякий час страчені у Борзні [6, с. 88].

Незважаючи на складність політичного життя та військові події, брати Золотаренки зробили вагомий внесок у розвиток культури в Ніжині. Як свідчать джерела, у 1655-1658 рр. на кошти братів-полковників, їх матері, а також ніжинських козаків та міщан був збудований Миколаївський собор -- один з шедеврів українського козацького бароко [7; 8, с. 91].

У період між двома полковницькими «каденціями» В. Золотаренка, у 1656-1659 рр., посаду очільника Ніжинського полку обіймав Григорій Гуляницький, який мав пропольські зовнішньополітичні погляди і підтримував гетьмана І. Виговського в його антимосковській політиці. У 1658 р. Г. Гуляницький був затиснутий Ромадановським у Варві, звідки він направляв у Ніжин енергійні послання своєму наказному, в яких закликав виступити проти росіян. А в 1659 р. під Конотопом Г. Гуля- ницький очолив козацькі підрозділи, які виступили проти московського війська. Після поразки І. Виговського ніжинський полковник був усунений з посади і перебрався на Правобережжя. У 1663 р. Г. Гуляницький брав участь у поході П. Тетері на Лівобережжя. А в 1664 р. внаслідок інтриг П. Тетері він був ув'язнений у фортеці Мальборк, з якої 1667 р. був звільнений і приєднався до гетьмана П. Дорошенка. Пізніше служив польському королю [9].

Після В. Золотаренка ніжинськими полковниками були Матвій Гвинтовка, Артем Мартинов, Євстафій Золотаренко, Пилип Уманець, Марко Борсук, Яков Жураковський, Ярема Неправ, Степан Забіла. Але більшість із них займали посаду полковника нетривалий і не відіграли визначної ролі в політичному та культурному розвитку міста.

Серед ніжинських полковників помітною фігурою був також Іван Обидовський (1698-1701), випускник Києво-Могилянського колегіуму, небіж І. Мазепи і його вірний помічник, якого гетьман бачив своїм наступником. У травні І. Обидовський був призначений ніжинським полковником [10, с. 106]. У цьому ж році він одружився з Ганною Кочубей у Батурині. Стефан Яворський виголосив на церемонії «Весельное казанье, при благословенном венчании Иоанна з Обедова Обедовского, стольника й полковника Нежинского в церкви Свято-Троицкой Батурин- ской, названное Виноград Христов» [10, с.106], а Пилип Орлик -- панегірик.

Як вказує історик С. Павленко, І. Ободовський був, очевидно, ознайомлений з планами І. Мазепи, спрямованими проти Петра І. Ім'я ніжинського полковника значилось в доносах, у яких зазначено, що він оточив себе поляками. І. Обидовський здійснив також деякі реформи у Ніжині [11, с. 27]. Коли Петро І у 1700 р. наказав І. Мазепі відправити на Північну війну під Нарву 12-тисячне козацьке військо, то на його чолі був поставлений саме І. Обидовський, який здійснив рейди українських козаків на територію шведів, здобув декілька перемог, хоча до молодого воєначальника зверхньо ставилися більш досвідчені очільники полків, зокрема, київський полковник Костянтин Мокієвський. В одному з рейдів він тяжко захворів і 31 січня 1701 р. помер у Пскові [12, с. 12].

І. Обидовський був яскравою, освіченою особистістю, проте за короткий термін перебування на посаді ніжинського полковника він не встиг залишити вагомого сліду в культурному житті міста. Після відомих подій 1708 р. родина І. Обидовського переслідувалась царським урядом.

Наступним очільником Ніжинського полку був Лук'ян Жураківський (1701-1718) -- останній виборний полковник, оскільки у 1715 р. Петро І скасував вибори, і козацькі ради лише визначали кандидатуру, а гетьман призначав полковника за погодженням із резидентом-міністром російського уряду. Обмежуючи права і привілеї української старшини, на посади ніжинських полковників призначалися лише російські дворяни. У 1719 р. полковником став зять гетьмана Івана Скоропадського російський дворянин Петро Толстой, який через рік палко зустрічав у Ніжині О. Меншикова. Наказними полковниками Ніжинського козацького полку служили також І. Хрущов (1727-1742), І. Божич (1742-1746), С. Кочубей (1746-1751), П. Розумовський (1753-1771), А. Жураківський (1772-1782).

Найдовше, 18 років, обіймав посаду ніжинського полковника Петро Розумовський -- небіж гетьмана Кирила Розумовського. Останній сприяв службовій кар'єрі свого двоюрідного племінника. За протекції гетьмана у 1753 р. імператриця Єлизавета призначила П. Розумовського ніжинським полковником, для якого через його молодий вік навіть спеціально тримали цю посаду вакантною два роки [12, с. 22]. Оселившись у Ніжині, П. Розумовський одружився з донькою Переяславського полковника Семена Сулими Пелагеєю. Фінансовий стан полковника зміцнювався за рахунок місцевих ремісників, які знаходилися під його протекцією, за що отримували певні преференції -- звільнялися від «повинностей, громадянських служб, консистенцій». Про це свідчить «Опис Ніжина 1766 року» [6]. На кошти П. Розумовського у Ніжині була збудована Хресто- Воздвиженська церква. Зведення храму розпочалося ще за життя полковника [6, с. 20], а завершено його вдовою Пелагеєю у 1775 р.

Помітну роль у суспільно-політичному та культурному житті Ніжина в середині XVII ст. відігравав Роман Ракушка-Романовський, майбутній автор «Літопису Самовидця», який понад 40 років мешкав у місті. Відомо, що у 1549 р. він був козаком першої полкової сотні Ніжинського полку. У 1654-1655 рр. обіймав посаду «дозорці» (ревізора) військового скарбу в Ніжинському полку і до його посадових обов'язків належало видавання дозволів на будівництво гребель і млинів, збирання окремих податків. З цієї посади Р. Ракушка-Романовський пішов у 1656 р., спрямувавши свою діяльність в інше, дипломатичне русло. Так, в квітні 1658 р. він вже був ніжинським полковим сотником і виконував доручення гетьмана І. Виговського в його переговорах з татарами; у вересні- жовтні 1659 р., обіймаючи посаду полкового судді, очолив делегацію від ніжинського полковника В. Золотаренка до Москви; в першій половині 1660 р. урядом гетьмана Юрія Хмельницького в складі делегації до російсько-польської комісії відряджений в м. Борисів для вироблення умов перемир'я.

У 1663 р. Р. Ракушка-Романовський брав участь у Чорній раді. Після перемоги І. Брюховецького він обійняв у його уряді посаду першого генерального підскарбія, до повноважень якого належало завідування фінансами та державним господарством. Він також втілив у життя ідею Брюховецького щодо адміністративно-територіального поділу Ніжинського полку -- окрім власне Ніжинського було утворено Стародубський, Сосницький (1663-1668 рр.) і Глухівський полки (1663-1665 рр.). У 1665 р. якийсь час виконував обов'язки наказного ніжинського полковника.

Після загибелі в 1668 р. І. Брюховецького його позбавлено посади і майна. Він емігрує на Правобережжя, подалі від нового гетьмана Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного). Деякий час жив в м. Брацлаві, де його було висвячено на протопопа (протоієрея). У 1670 р. у складі делегації, спорядженої гетьманом Петром Дорошенком і митрополитом Йосифом Нелюбовичем-Тукальським він здійснив подорож до константинопольського патріарха Мефодія, в якого здобув «прокляту грамоту» (анафему) на гетьмана Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного), помстившись таким чином за заподіяні йому гетьманом образи.

Після втрати гетьманської влади Дем' яном Ігнатовичем Р. Ракушка- Романовський повертається до Ніжина, де працює над «Літописом Самовидця», а потім переїздить служити священиком до Стародуба, в якому і завершує свій знаменитий твір [13, с. 15].

У добу Гетьманщини також зростає роль православної церкви. Як зазначає Н. Яковенко, «з перших днів Хмельниччини релігійні гасла, висунуті війною, піднесли православ' я на небувалий доти рівень панівної релігії на території Козацької держави» [14, с. 244]. Після смерті Б. Хмельницького в період розколу Козацької держави на Ліво- і Правобережну розділилась на дві частини і Церква. Діонісія Балабана, якого обрали Київським митрополитом за підтримки І. Виговського, не визнали лівобережні гетьмани. З 1659 до 1685 рр. архіпастирські функції виконували так звані місцеблюстителі митрополичого престолу. У 1659-1661, 1670-1685 рр. цю посаду обіймав чернігівський архієпископ Лазар Баранович, а протягом 1661-1668 рр. -- ніжинський протопіп Максим Филимонович, який був обраний у Москві єпископом Мстиславським і Оршанським під духовним іменем Мефодій.

Фігура протопопа піднялася на тлі тих бурхливих суперечливих подій, які відбувалися в Україні у другій половині XVII ст. Максим Филимонович перебував у вирі складного суспільно-політичного життя цього часу. Дослідник життєдіяльності єпископа Мефодія О. Морозов вважає, що колишній ніжинський протопіп належав до тієї категорії духовенства, яке брало на себе нові на той час функції: дипломатичну діяльність, участь у військових діях, шпигунство і навіть підготовку заколотів [15, с. 9]. Це була енергійна, честолюбна людина, з високим рівнем освіти, про що свідчать його проповіді та активна участь у громадсько-політичному житті. Зокрема, під його наглядом здійснювалося будівництво Миколаївського собору, у якому він служив протопопом. Це був церковний діяч-політик, а тому досить часто потрапляв у різні авантюрні ситуації, які приносили йому скоріш шкоду, ніж користь.

М. Филимонович притримувався промосковської зовнішньополітичної орієнтації. Після битви під Конотопом, в результаті якої до Ніжина увійшли польські війська, протоієрей очолив опозиційне антигетьманське угрупування і сприяв тому, що козаки та ніжинські міщани під керівництвом В. Золотаренка та переяславського полковника Т. Цецюри вирізали у місті усіх польських жовнірів. М. Филимонович очолив делегацію ніжинців на переговорах з російським князем О. Трубецьким. Промос- ковська діяльність М. Филимоновича сприяла тому, що у 1661 р. його обрали єпископом і призначили місцеблюстителем митрополичого престолу України.

У своїй діяльності М. Филимонович відстоював інтереси ніжинського міщанства та купецтва в переговорах з гетьманським та царським урядами. Зокрема, він сприяв об'єднанню ніжинських купців у 1666 р. в єдину організацію, яка завдяки цьому отримала право на безмитну торгівлю на внутрішньому ринку та пільгові тарифи оподаткування при здійсненні зовнішньоторговельної діяльності.

Дослідник В. Романовський вважає, що М. Филимоновича слід розглядати не як поодиноку фігуру, а як найхарактернішого представника впливових міських верств, які в тодішній українській політиці відігравали виняткову, можна сказати визначальну роль [16, с. 10].

М. Филимонович був досить відомою церковною та політичною постаттю свого часу, він був особисто знайомий та підтримував стосунки з гетьманами, російськими царями, полковниками, представниками козацької старшини, церковними діячами Інокентієм Гізелем, Лазарем Бара- новичем, Феодосієм Углицьким, автором «Літопису Самовидця» Р. Ра- кушкою-Романовським, відомим хорватським місіонером, письменником, філософом, вченим-енциклопедистом, священиком Юрієм Крижаничем та іншими.

З квітня до серпня 1659 р. Ю. Крижанич мешкав у Ніжині, де написав праці «Бесіди до черкасів» та «Усмотреніє про царську величність», у яких обґрунтував свої погляди на відносини України з Росією, виклав свій власний план державного устрою України та вибору її політичного майбуття. Він відстоював ідею національного відродження слов'янства під егідою Московської держави [17]. У своєму творі «Про промисел» Ю. Крижанич згадує про окремі епізоди культурного життя Ніжина [7].

Близьким за поглядами та політичною орієнтацією до єпископа Мефодія був його помічник -- ічнянський та ніжинський протопіп Симеон Адамович, який також відстоював інтереси міщан і був прихильником союзу з Росією, здійснюючи агентурну діяльність на користь царського уряду. Протопіп був помітною фігурою у розвитку українсько-російських відносинах у другій половині ХУІІ ст. С. Адамович брав активну участь у діяльності опозиції до гетьмана Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного), возив у Константинополь до патріарха листа з проханням гетьмана. Російський цар вступився за Дем' яна Ігнатовича і добився зняття з нього прокляття. Після заслання Дем' яна Ігнатовича до Сибіру Симеон Адамович намагався увійти в довіру до нового гетьмана І. Самойловича.

Згодом протопіп почав писати доноси на гетьмана, але цар не повірив йому. В січні С. Адамовича заарештували, судили в Батурині. Рішенням суду, на якому були присутні вищі церковні особи Л. Баранович та І. Галятовський, протопопа вислали до Сибіру, де він почав писати панегірики «Орації» [18, с. 558]. Так зійшов з суспільно-політичної сцени один із активних церковних діячів ХУІІ ст., побудувавши свої політичні взаємини на інтриганстві.

Доля С. Адамовича певною мірою відбивала відносини ніжинської козацької старшини і міщан, між якими постійно виникали суперечки. Полкова канцелярія часто втручалася в справи магістрату. А тому міщани шукали захисту у царського уряду, який використав ці розбіжності в своїх інтересах, зробив міщан своєю опорою у боротьбі з гетьманом. Особливим інтересом було зменшення податків, які платили ніжинці у царську казну [19, с. 61].

На початку ХУІІІ ст. значну роль у церковно-релігійному, громадському та культурному житті Ніжина відігравали митрополит Стефан Яворський та його брат протоієрей Павло.

Митрополит Стефан Яворський -- видатний церковний та культурний діяч, який у різний час був професором та префектом Києво- Могилянської колегії, президентом Слов' яно-греко-латинської академії у Москві, місцеблюстителем Московського патріаршого престолу, головою Священного синоду, у дитячі роки деякий час мешкав у Ніжині і вважав його своєю батьківщиною, хоча народився він на Волині.

У 1702-1716 рр. на кошти, виділені Стефаном Яворським, здійснювалося будівництво Благовіщенського собору, який пізніше став основою для створення однойменного монастиря. Митрополит також фінансово сприяв живописному та декоративному оздобленню храму та перетворенню монастиря на церковно-освітній центр. Ці благодійницькі задуми допомагав втілити в життя його брат -- священик Миколаївського собору Павло Яворський, який успішно забезпечував організаційне та фінансове втілення в життя цього проекту, про що свідчать листи С. Яворського [20; 22].

Погляди та діяльність ніжинської козацької старшини, а також церковної верхівки відображають основні тенденції суспільно-політичного життя другої половини XVII -- початку ХУШ ст. на Лівобережній Україні. У другій половині ХУШ ст. в українському суспільстві відбулися значні зміни, які були пов'язані з скасуванням гетьманства (1764), знищенням Запорізької Січі (1775), створенням намісництва (1781), закріпаченням селянства (1783), мобілізацією козацької старшини (1785) тощо. У цей час, як зазначає І. Ситий, змінилося не тільки офіційне обличчя Гетьманщини, але й значною мірою її внутрішнє життя. Єкатерининські реформи вплинули на життя козацької старшини. Вона постачала зі свого середовища кадри для реформованої цивільної та військової адміністрації, нових суддів, різного роду земських посад. Відтак, козацька старшина, поступово перетворюючись на малоросійське дворянство, ввійшла у тісний зв'язок із російською службовою спільністю (дворянство, чиновники) і зовні швидко асимілювалася [21, с. 145]. У цих умовах козацькій старшині треба було підтверджувати своє шляхетське походження.

Зберігся список ніжинського шляхетства 1784 р., який містить факти, що підтверджують їх дворянство чи службове становище. В ньому представлено понад 100 прізвищ ніжинців, які належали до місцевої соціальної еліти, серед них досить відомі імена ніжинського полковника Лук'яна Жураковського і його сина Андрія, відомого лікаря і громадського діяча Миколи Мотоніса, сина Р. Ракушки-Романовського Василя, який перебував на «статской службе в Нежинской нижней расправе судьей», ніжинського війта Івана Тернавіота і його батька Петра, генерала Л. Віттейштейна, бунчукового товариша, вертіївського сотника Сидора Армашевського, бунчукового товариша Федора Андрієвського, бунчукового товариша Якова Володьковського та його братів Костянтина і Василя, полкового писаря Стефана Марчевського та інших. Деякі з них були безпосередньо пов'язані з будівництвом храмів, функціонуванням навчальних закладів, розвитком ремесел тощо.

Як бачимо, представники військово-адміністративної та церковної еліти Ніжина відіграли вагому роль у суспільно-політичному та культурному житті Лівобережної України середини XVII-XVII! ст.

ніжинська соціальна еліта

Джерела та література

1. Домонтович М. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Черниговская губерния / М. Домонтович. -- СПб., 1865. -- 356 с.

2. Гуржій О.І. Податне населення України XVO-XVin ст.: нариси з історії та статистики / О.І. Гуржій; НАН України, Інститут історії України, Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, Науково-дослідний інститут селянства. -- К.: Видавець Чабаненко Ю., 2009. -- 296 с.

3. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини: формування, дослідження, охорона / В.В. Вечерський. -- К.: Головкиївархітектура- НДІТІАМ, 2001. -- 350 с.

4. Отрывки из Нежинских магистратских книг 1657-1674 гг. -- Чернигов, 1887. -- С. 45.

5. Морозов О. Ніжинські полковники брати Золотаренки: історико-біографічний нарис / О. Морозов // Ніжинська старовина: історико-культурологічний збірник. -- Ніжин: Центр пам'яткознавства НАН України та Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, Ніжинська міська організація УТОПІК, ТОВ «Аспект- Поліграф», 2005. -- Вип. 1(4). -- С. 44-61.

6. Описание города Нежина, его улиц и домов. Перепись населения по домам, составленная 15 февраля 1766 г. в городской магистратуре // Ніжинська старовина. Пам'яткознавство Північного регіону України № 2: Опис міста Ніжина 1766 року (публікація архівної пам'ятки): збірник регіональної історії та пам'яткознавства / Центр пам'яткознавства та УТОПІК. -- К., 2008. -- Вип. 7(10). -- 212 с.

7. Крижанич Ю. О промысле / Ю. Крижанич // Безсонов П. Сведения об открытой рукописи. -- М., 1860. -- С. 82-84.

8. Літопис Самовидця / вид., вступ Я.І. Дзири. -- К.: Наукова думка, 1971. -- 207 с.

9. Морозов О. Ніжинські полковники: Григорій Гуляницький / О. Морозов // Просвіта. -- 1993. -- № 5-6. -- С. 2-16.

10. Петровський М.Н. Нариси історії України XVH -- початку XVO століть (досліди над літописом Самовидця) / М.Н. Петровський. -- Харків: Держвидав, 1930. -- 454 с.

11. Павленко С. Ніжинський полковник Іван Павлович Обидовський / С. Павленко // Ніжинська старовина. -- 2006. -- Вип. 2 (5). -- С. 26-31.

12. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления: в 3 т. / А. Лазаревский. -- К., 1893. -- Т. 2: Полк Нежинский. -- 523 с.

13. Дзира Я. Вступ / Я. Дзира // Літопис Самовидця / Я. Дзира. -- К.: Наукова думка, 1971. -- С. 9-42.

14. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. / Н. Яковенко. -- К.: Генеза, 1997. -- 312 с.

15. Морозов О. Ніжинський протопоп Максим Филимонович / О. Морозов. -- Ніжин: НДПУ, 2000. -- 148 с.

16. Ростовська О. Особливості грецької громади в Ніжині та її культурно-освітнє життя в ХІХ столітті / О. Ростовська // Греки в Ніжині: збірник статей та матеріалів. -- К.: Знання України, 2001. -- Вип. 2. -- С. 150-159.

17. Морозов О. Гірке прозріння Юрія Крижанича / О. Морозов // Сіверянський літопис. -- 1995. -- № 2. -- С. 28-33.

18. Булавенко С. Подих віків (Етнографія Ніжинщини) / С. Булавенко. -- Ніжин: Наука-Сервіс, 2003. -- 90 с.

19. Кухта Б. З історії української політичної думки / Б. Кухта. -- К.: Генеза, 1994. -- 368 с.

20. Хойнацкий А. Ф. Очерк истории Нежинского Благовещенского монастиря / А.Ф. Хойнацкий. -- Нежин, 1906. -- 102 с.

21. Ситий І. «Описаніє» ніжинської шляхти 1784 р. / І. Ситий // Ніжинська старовина. -- 2008. -- Вип. 6 (9). -- С. 145-154.

22. Чернов И. Краткая история построения нежинского Благовещенского монастыря, называемого Богородичным Назаретом / И. Чернов. -- М., 1815. -- 85 с.

References

1. Domontovich M. (1865). Materialy dlja geografii i statistiki Rossii, sobrannye oficerami General'nogo shtaba. Chernigovskajagubernija. Sankt-Peterburg. [in Russian].

2. Hurzhii O. I. (2009). Podatne naselennia Ukrainy XVII-XVIII st.: narysy z istorii ta statystyky. Kyiv: Vydavets Chabanenko Yu. [in Ukrainian].

3. Vecherskyi V. V. (2001). Arkhitekturna y mistobudivna spadshchyna doby Hetman- shchyny: formuvannia, doslidzhennia, okhorona. Kyiv: Holovkyivarkhitektura-NDITIAM. [in Ukrainian].

4. (1887). Otryvki iz Nezhinskih magistratskih knig 1657-1674 gg. Chernigov. [in Russian].

5. Morozov O. (2005). Nizhynski polkovnyky braty Zolotarenky: istoryko-biohrafichnyi narys. Nizhynska starovyna: istoryko-kulturolohichnyi zbirnyk, (1), 44-61. [in Ukrainian].

6. (2008). Opisanie goroda Nezhina, ego ulic i domov. Perepis' naselenija po domam, sostavlennaja 15 fevralja 1766 g. v gorodskoj magistrature. Nhhins'ka starovina, (7), 15-209. [in Ukrainian].

7. Krizhanich Ju. (1860). O promysle. In P. Bezsonov. Svedenija ob otkrytoj rukopisi (8284). Moskva. [in Russian].

8. Dzyry Ya. I. (Ed). (1971). Litopys Samovydtsia. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

9. Morozov O. (1993). Nizhynski polkovnyky: Hryhorii Hulianytskyi. Prosvita, (5-6), 216. [in Ukrainian].

10. Petrovskyi M. N. (1930). Narysy istorii Ukrainy XVII -- pochatku XVIII stolit (doslidy nad litopysom Samovydtsia). Kharkiv: Derzhvydav. [in Ukrainian].

11. Pavlenko S. (2006). Nizhynskyi polkovnyk Ivan Pavlovych Obydovskyi. Nhhins'ka starovyna, (2), 26-31. [in Ukrainian].

12. Lazarevskij A. (1893). Opisanie Staroj Malorossii. Materialy dlja istorii zaselenija, zemlevladenija i upravlenija (Vol. 2). Kyiv. [in Russian].

13. Dzyra Ya. (1971). Vstup. Litopys Samovydtsia. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

14. Yakovenko N. (1997). Narys istorii Ukrainy z naidavnishykh chasiv do kintsia XVIII st. Kyiv: Heneza. [in Ukrainian].

15. Morozov O. (2000). Nizhynskyi protopop Maksym Fylymonovych. Nizhyn: NDPU. [in Ukrainian].

16. Rostovska O. (2001). Osoblyvosti hretskoi hromady v Nizhyni ta yii kulturno-osvitnie zhyttia v ХХ stolitti. Hreky v Nizhyni: zbirnyk statei ta materialiv, (2), 50-159. [in Ukrainian].

17. Morozov O. (1995). Hirke prozrinnia Yuriia Kryzhanycha. Siverianskyi litopys, (2), 28-33. [in Ukrainian].

18. Bulavenko S. (2003). Podykh vikiv (Etnohrafiia Nizhynshchyny). Nizhyn: Nauka- Servis. [in Ukrainian].

19. Kukhta B. (1994). Z istorii ukrainskoi politychnoi dumky. Kyiv: Heneza. [in Ukrainian].

20. Hojnackij A. F. (1906). Ocherk istorii Nezhinskogo Blagoveshhenskogo monastirja. Nezhin. [in Russian].

21. Sytyi I. (2008). «Opysaniie» nizhynskoi shliakhty 1784 r. Nizhynska starovyna, (6), 145-154. [in Ukrainian].

22. Chernov I. (1815). Kratkaja istorija postroenija nezhinskogo Blagoveshhenskogo monastyrja, nazyvaemogo Bogorodichnym Nazaretom. Moskva. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru