Місця пам'яті: проблеми увічнення в сучасній Україні

Denysenko Halyna (Kyiv)

Senior researcher fellow of the Centre for research of the historical and cultural heritage of the Institute of history of Ukraine NAS of Ukraine,

Places of memory: Problems of perpetuation in modern Ukraine

The article is devoted to the study of places of memory, which, in the author's opinion, should include squares, battlefields, places where important events related to the national liberation struggle took place in Ukraine. A specific group of historical monuments are places of military memory history, which the author emphasizes. Particular attention is paid to the study of so-called traumatic places -- places of mass murder and torture, perpetuation of memorials to the victims of the Holodomor-genocide of 1932-1933, political repression, the Holocaust. By turning the graves or burial places of victims of political repression, Holodomor-genocide and the Holocaust into places of remembrance, people want to prevent the recurrence of such crimes.

Emphasis is placed on places of memory associated with prominent figures of the twentieth century, their activities to create a socio-political organization -- the People's Movement of Ukraine, the herald of the proclamation of independence of Ukraine in 1991. Attention is paid to the events of the Revolution of Dignity 2013-2014, creation of the Memorial Complex of Heroes of the Heavenly Hundred -- the Museum of the Revolution of Dignity, a historical event that determined the vector of civilizational development of Ukraine to Europe.

Key words: monument, place of memory, Maidan, Revolution of Dignity, memorial space, historical memory, «The Register of the historical and cultural monuments of Ukraine».

Вражаючими за силою впливу на особистість, її переконання, пізнання історичних подій, розширення уявлення про життя і вчинки відомих особистостей у минулому відіграє ресурс культурної спадщини, який включає пам'ятники і монументи, музеї і заповідники, історичні маркери і меморіальні дошки, пам'ятні місця, пов'язані з важливими історичними подіями і постатями. Розширення доступу до цього ресурсу дозволяє не тільки виявляти пам'ятні місця, бажання вивчати історичне минуле, дізнаватися про замовчувані сторінки історії, більш рельєфно і правдиво доносити знання про події і життя відомих людей, але й зберігати національну культурну спадщину.

У ході роботи над «Зводом пам'яток історії та культури України», грандіозним проектом у галузі культури, започаткованим, але, на жаль, незавершеним, виявляються і досліджуються пам'ятки і місця пам'яті важливих подій в історії українського народу, які дозволяють більш поглиблено дослідити історичне минуле, дізнатися про героїчні і трагічні сторінки історії, жертовність народу у боротьбі за незалежність і творення власної суверенної держави, зберегти пам'ять про події і постаті далекої і сучасної історії.

На відміну від традиційних засобів інформації про минуле, таких, як шкільні підручники, кіно, радіо, телебачення важливо включати у сферу суспільного знання і масової інформації нові підходи, які розширюють пізнання шляхом візуалізації історії через культурну спадщину, важливу ланку зв'язку минулого із сьогоденням [4, с. 151-152]. У багатьох випадках пам'ятки являються єдиним достовірним джерелом, свого роду документом, який дозволяє відтворити історичний процес, духовне життя суспільства в різні історичні періоди як загалом у країні, так і в кожному окремому регіоні.

У сучасних умовах розвитку історичної науки дослідники залучають до методологічного інструментарію новаторські підходи, завдяки яким можна по-новому інтерпретувати різні сфери життя, формувати пам'ять суспільства, для збереження якої створювати пам'ятники і меморіали, музеї і заповідники, досліджувати і увічнювати місця пам'яті, запроваджувати пам'ятні дні. Студії пам'яті («memory studies») -- предмет дослідження істориків, культурологів, географів, антропологів, мистецтвознавців у різних країнах.

Згідно теорії французького історика П'єра Нора, автора концепції «місць пам'яті», місце пам'яті охоплює діапазон від матеріального й конкретного, географічно визначеного об'єкта до абстрактного й інтелектуально сконструйованого, колективна пам'ять концентрується і репрезентується у топографічних, монументальних, символічних і функціональних місцях пам'яті. Місця пам'яті являються не лише географічними пунктами, а визначаються як своєрідні точки зіткнення, в яких формується і комеморизується пам'ять суспільства [6, с. 37-51]. Досліджуючи місця пам'яті, дослідники звертаються не до минулого, а до його репрезентації, закодованої у символах, пам'ятниках, історичному дискурсі. Предметом вивчення стає меморіальний простір або пам'ятний пейзаж, меморіальний пейзаж або культурний ландшафт, які включають місця пам'яті, монументи і меморіали, міську топоніміку.

Зарубіжні дослідники вводять до наукового обігу терміни «пам'ятний пейзаж» або «меморіальний ландшафт»[1, с. 4] і включають до майданчиків пам'яті різні пам'ятні елементи, розташовані у публічному просторі: вуличні знаки, меморіальні дошки, пам'ятники і статуї, фестивалі і реконструкції, пам'ятні місця і пейзажі. Всі ці збережені і реконструйовані елементи певною мірою інтерпретують різні версії історичних подій, а також знайомлять з минулим, яке вшановується і стає частиною меморіального простору і публічного сприйняття [2, с. 86-91].

Мета статті -- з'ясувати значення вивчення місць пам'яті та їхнє увічнення у сучасній Україні.

Вітчизняні науковці О. Бойко, І. Гирич, В. Гриневич, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Г. Касьянов А. Киридон, І. Колесник, Л. Нагорна, І. Симоненко, О. Удод, С. Єкельчик, Н. Яковенко та інші приділяють достатню увагу питанням дослідження історичної пам'яті, але поза їхньої уваги залишаються місця пам'яті як історичні об'єкти.

Екстраполюючи термін місця пам'яті на пам'ятки історії, слід відзначити, що в українському законодавстві використовується термін «визначні місця» (зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду), які мають локалізуватися у конкретному місці. Як синонім поняттю «визначні місця» використовується також термін «пам'ятні місця» [3, с. 160; 8, с. 22].

При визначенні і наданні місцям пам'яті статусу пам'ятки місцевого або національного значення береться до уваги важливість історичної події для держави взагалі, конкретного регіону, місцевості, наявність певної локалізованої території, де відбувалася зазначена подія. Досить складно і не завжди можна провести розмежувальну лінію між загальнонаціональними і регіональними уявленнями про історичні події. Те, що різні частини України упродовж століть перебували по різні боки державних кордонів, наклало виразний відбиток на регіональну свідомість щодо оцінки історичних подій і діяльності визначних постатей України у регіональному колективному баченні. пам'ять геноцид репресія

На нашу думку, до місць пам'яті слід відносити майдани, поля битв, місця, де відбувалися важливі історичні події. Особливу увагу слід приділяти, так званим, травматичним місцям -- місцям масових убивств і катувань, які є місцем трагедії, і в той же час, являються місцем злочину. Перетворюючи поховання або місця захоронення жертв політичних репресій, Голодомору-геноциду та Голокосту у місця пам'яті люди хочуть запобігти повторенню подібних злочинів. Це -- кладовище, музей, де події законсервовані за допомогою експозицій, виставок та екскурсій. Дослідження місць пам'яті, які віддзеркалюють історичні, соціальні, політичні події, репрезентують минуле, необхідно для розуміння історичного процесу, знакових подій для вивчення і увічнення найбільш важливих. Це соціальний процес, який стосується кожної окремої людини, групи, громади по сприйняттю і об'єктивній оцінці подій, які відбуваються у конкретному місці і сприяють прогресивному розвитку суспільства, формуванню національної ідентичності.

Місця пам'яті актуалізуються й відіграють важливу суспільну роль у вихованні патріотизму, роз'ясненні і підтримці моральних принципів та інституцій, на яких тримається кожне суспільство, дозволяють глибше зрозуміти історичні процеси, що відбувалися у минулому, стан суспільства і повсякденне життя кожної людини в екстремальних обставинах. Якщо події відбувалися у період, який можна визначити часовим виміром, передусім події ХХ ст., вони залишилися у пам'яті у вигляді могил, увічнених пам'ятниками і пам'ятними знаками. Про події віддаленого минулого можна дізнатися із джерел, історичних досліджень, спогадів, вони не завжди локалізовані на місцевості, у більшості своїй не відзначені пам'ятними знаками, але їхнє виявлення і дослідження має велике значення для об'єктивного висвітлення історичного минулого, звичаїв і традицій народу

Специфічну групу пам'яток історії становлять місця битв воєнної історії. Визначаючи і надаючи їм статус пам'ятки місцевого або національного значення, необхідно охарактеризувати важливість історичної події для держави, регіону, окремої місцевості, наявність певної локалізованої території, де відбувалася зазначена подія. Досить складно дослідити і уточнити територію, де вона відбувалася, окреслити її межі, що важливо у разі надання об'єкту статусу пам'ятки.

Протягом століть українські землі входили до складу іноземних держав і ставали ареною жорстоких воєнних баталій, які розгорталися на її теренах. Низка воєнних битв на українських землях, де українці демонстрували прагнення до свободи і незалежності, любов до рідної землі і волю до перемоги, увійшли у підручники історії, на місцях подій створені музеї і заповідники, встановлені пам'ятники і меморіали. В той же час, місця битв, важливі історичні події, віддалені хронологічно від сьогодення, у більшості своїй не увічнені. Події історії, які в 2019 р. мали важливі річниці -- битва на Ворсклі (Полтавська обл.) 1399 р., Конотопська битва (Сумська обл.) 1659 р., Полтавська битва 1709 р., Акт Злуки УНР і ЗУНР у соборну Україну 22 січня 1919 р., битва біля м. Хуст (Закарпатська обл.) у березні 1939 р., -- не були відзначені державними інституціями і громадськими організаціями.

Одна з найбільших битв у Східній Європі в епоху Середньовіччя -- битва на Ворсклі між військом Великого князівства Литовського і Золотою Ордою завершилася поразкою ВКЛ, але вона знаменувала спільну боротьбу українців, литовців і білорусів. Через 620 років у ХХІ ст. поруч з Україною на воєнному, економічному і дипломатичному фронтах наші союзники залишаються вірними історичним традиціям. Одним із перших загинув на барикадах у центрі Києва під час Революції гідності 20132014 рр. білорус М. Жизневський, посмертно удостоєний звання Героя України. Суттєву підтримку на міжнародній арені надає Україні Литва, надійний партнер і союзник нашої держави під час анексії Криму і російської агресії на Сході України. Столиця Білорусі стала майданчиком, де проходять постійні зустрічі офіційних делегацій з вирішення гуманітарних питань, які зафіксовані Мінськими домовленостями між Німеччиною, Францією, Росією і Україною. В першу чергу, це стосується визволення із полону і повернення на Батьківщину українських військових і заручників, а також припинення воєнних дій, в яких загинуло понад 14 тис. військових і мирних громадян [9, с. 199].

Не знайшла гідного відзначення Конотопська битва, яка відбулася 24 червня (8 липня) 1659 р. між українським козацьким військом на чолі з гетьманом І. Виговським і російськими військами, в якій російська армія зазнала нищівного розгрому. Реконструкція подій із використанням різноманітних джерел, у тому числі пам'яток історії, сучасних методів дослідження дозволить відтворити одне з найбільш значущих місць пам'яті національного значення. У 2005 р. на «Конотопському полі» в пам'ять загиблих воїнів встановлений хрест висотою 4,3 м і збудована каплиця [5, с. 517].

Вирішальною подією Північної війни стала битва поблизу Полтави 27 червня 1709 р. Полтавська битва, кульмінація Північної війни, стала тріумфом для російської армії і призвела до краху автономістських устремлінь старшинської опозиції на чолі з гетьманом І. Мазепою. Об'єктивно оцінюючи події трьохсотлітньої давнини, важливо акцентувати увагу на участі українських козаків у бойових діях, прагненні тогочасної української еліти і гетьмана І. Мазепи зберегти автономію Гетьманщини виходом з-під впливу Росії навіть шляхом союзу зі Швецією. Поле Полтавської битви, пам'ятні місця, оборонні споруди, сотні братських могил -- це незаперечні факти історії нашої держави, що становлять важливу частину розуміння її розвитку і дозволяють повніше відобразити конкретні події та з'ясувати їхній вплив на загальний історичний процес. На жаль, пам'ятні місця, пов'язані з територією дислокації козацьких військ, розташуванням таборів, найзапекліших епізодів битви за участі козаків, не зафіксовані і не відзначені.

З проголошенням 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України на її захист стали вояки Карпатської Січі, які вели бої з чеськими і пізніше -- з регулярними частинами угорської армії. Січовики разом з місцевими гімназистами стримували наступ переважаючих сил ворога в 12 км від міста Хуст, яке було столицею проголошеної держави. На місці, яке через численні втрати з боку січовиків було перейменоване в Червоне Поле, створений Меморіальний парк у пам'ять загиблих захисників України. Повторивши подвиг героїв Крут, українці першими почали боротьбу проти нацистських окупантів і віддали життя за свободу рідної землі у переддень Другої світової війни, яка де-факто для України розпочалася 15 березня 1939 р., що зафіксовано у написі на пам'ятному знаку в с. Колочава Міжгірського району на Закарпатті [9, с. 77-78].

Серед нових національно спрямованих місць пам'яті, покликаних відродити історичну пам'ять суспільства, переважають теми Голодомору, політичних репресій, Голокосту. У ході підготовки «Зводу пам'яток історії та культури України» проводиться робота з пошуку пам'ятних місць поховань жертв Голодомору, відзначення їх пам'ятними знаками. Майже у кожному місті і селі є люди, які пам'ятають місця масових поховань невинних жертв трагедії, яка торкнулася практично кожної української родини і закарбувалася назавжди в генетичній пам'яті нації. Найбільша кількість місць пам'яті, відзначених пам'ятними знаками, присвячені Голодомору-геноциду 1932-1933 рр., коли мільйони українських селян стали жертвами тоталітарного режиму. Важко встановити місце поховань, кількість похованих, оскільки час, накладене табу на дослідження цієї трагедії віддалило нас від неї. Тільки завдяки ентузіастам, а пізніше і науковцям вдалося встановити масштаби нечуваного штучного мору мільйонів людей.

Робота над Зводом активізувала пошук пам'ятних місць поховань жертв Голодомору, які являються важливою ланкою формування суспільної пам'яті, місцем вшанування пам'яті вбитих голодом українців. У Вінницькій області зафіксовано 168 місць пам'яті жертв Голодомору, Кіровоградській -- 284, Київській -- 130 [10; 11]. Головним чином увічнюється пам'ять про жертви Голодомору-геноциду 1932-1933 рр., і лише поодинокі пам'ятні знаки встановлені на вшанування пам'яті жертв Голодомору 1921-1922 рр. і повоєнного -- 1946-1947 рр. Написані сотні наукових досліджень, видані спогади свідків жахливих подій під час штучного Голодомору-геноциду в Україні в 1932-1933 рр., створені музеї і споруджені пам'ятні знаки у місцях поховань убієнних голодом 7 мільйонів українців, але на побутовому рівні ця трагедія не стала такою ж, як Голокост для єврейського народу. Створення брошур про голод у кожній місцевості, мартирологів загиблих, проведення уроків і семінарів пам'яті жертв Голодомору-геноциду, «monument walks» (пам'ятні походи) зі школярами і студентами біля пам'ятних місць -- завдання громадських організацій і закладів освіти. Через залучення пам'ятного ресурсу, візуалізацію історії можна більш рельєфно і правдиво донести правду про страшну трагедію ХХ ст.

Друга група щойно виявлених пам'яток -- це пам'ятки жертвам політичних репресій. На жаль, мало що можна почерпнути в літературі про місця пам'яті, увічнення жертв «Великого терору» в Україні. Списки пам'ятників жертвам політичних репресій на території колишнього СРСР, складені за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку, Фонду Джексона (США) і Фонду Сахарова (США), налічують 1213 позицій, у тому числі в Україні 180 пам'ятників і меморіальних дощок [12]. Вивчення історичних документів, спогадів безпосередніх свідків у зіставленні з різноманітними пам'ятками історії та культури дозволяє не просто дослідити широкий спектр питань, а надати об'єктивну оцінку подіям, які мали місце в Україні в різні історичні періоди, зокрема у період тоталітаризму і тим самим встановити історичну справедливість, відновити пам'ять про жертви «Великого терору». Робота по виявленню і дослідженню історико-культурних об'єктів періоду 1920-1950-х рр. розгорнулася в усіх регіонах України. У Тернопільській області виявлено 38 пам'ятних місця, Вінницькій області -- 8, у Запорізькій області -- увічнені 22 місця поховань жертв Голодомору 1932-1933 років і політичних репресій, АР Крим -- 10 [13, с. 102].

Одним із найбільших злочинів радянської держави на початку Другої світової війни виявилося повне приховування геноциду єврейського населення, знищення людей за національною ознакою. Дослідники історії Голокосту стверджують, що в жодному документі не йшлося про якусь централізовану евакуацію людей, які знаходились у смертельній небезпеці. Радянська пропаганда до трагедії у Бабиному Яру навіть не повідомляла про масові розстріли мирного єврейського населення, більшість якого нічого не підозрювала і з'являлась у призначені пункти цілими родинами з усіма цінними речами. Символом трагедії світового значення став Бабин Яр, де було одномоментно найбільше розстріляно людей. У 1941-1943 рр. на околиці міста, в урочищі Бабин Яр протягом двох років, з 29 вересня 1941 р., щовівторка і щочетверга нацисти проводили масові розстріли мешканців Києва. Тут було вбито близько 40 тис. євреїв [14, с. 80]. На території України нацисти та їх союзники вбили, за різними оцінками, від дев'ятисот тисяч до більш ніж півтора мільйонів євреїв.

У ході підготовки «Зводу пам'яток історії та культури України» виявляються десятки місць розстрілів євреїв, окремі поховання, цвинтарі, місця розміщення гетто у містах і селах України. Один з перших пам'ятник жертвам Голокосту був споруджений в 1991 р. у м. Борщів (Тернопільська область) [15]. На території Запорізької області в 15 з 22 районів і м. Запоріжжі відбувалися масові розстріли євреїв з березня 1942 р. по жовтень 1943 р. В обласному центрі у період окупації від рук нацистів загинуло 44 тис. осіб. У Житомирській області -- у Житомирі, Андрушівці, Малині, Романові відзначені місця розстрілів мирного єврейського населення, у Новоград-Волинському -- виявлені і відзначені братські поховання мирних громадян, жертв нацистських окупантів, мешканців міста і навколишніх сіл (понад 5 тис.), розстріляних у вересні 1941 р. [15, с. 110-113]. Територіальні громади увічнюють пам'ять про трагедію єврейського населення у роки Другої світової війни створенням музеїв, відзначенням місць пам'яті. Музеї Голокосту діють у Харкові (1996), Дніпрі (2012), Одесі (2009), Музей єврейства міста Бердичева (2016). Велику дослідницьку і просвітницьку роботу проводять Центр дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства, Український центр вивчення Голокосту (м. Київ), Меморіальний музей тоталітарних режимів (м. Львів), Музей історії та культури євреїв Буковини (м. Чернівці).

У 1976 р. на місці трагедії у Бабиному Яру споруджено Меморіальний комплекс (скульптори: М. та Б. Лисенки, В. Сухенко, О. Вітрик; архітектори: А. Ігнащенко, М. Іванченко, В. Іванченков), якому в 2010 р. надано статус національного заповідника. Композиційним центром композиції є багатофігурна скульптурна група мирних громадян і військовополонених перед стратою, яку вінчає скульптура жінки зі зв'язаними руками, що нахилилася до дитини, щоб захистити її. Незважаючи на відсутність у композиції образу євреїв, він відрізнявся від інших радянських монументів акцентом на трагедії. Навколо монументу встановлені пам'ятні знаки євреям, ромам, остарбайтерам, військовополоненим, радянським підпільникам, учасникам національно-визвольного руху, завдяки чому він вважався універсальним монументом, який об'єднував всі жертви війни [9, с. 225].

З метою увічнення пам'яті про одну з найтрагічніших сторінок Голокосту -- масове убивство євреїв Києва і вшанування жертв злочинів, скоєних нацистами під час окупації столиці України до 75-х роковин трагедії Бабиного Яру постало питання про створення Меморіального комплексу пам'яті Голокосту в Україні. В указі президента України «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами трагедії Бабиного Яру» акцентувалася увага на створенні Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», а також Музею історії Бабиного Яру. Вперше на найвищому урядовому рівні це місце пам'яті прямо пов'язувалося з Голокостом, водночас не замовчувалися інші численні жертви, поховані у братській могилі, зокрема учасники українського національно-визвольного руху, радянські військовополонені, роми, тисячі киян, розстріляних як заручники [9, с. 226].

Останнім часом виникла низка питань щодо концепції створення Меморіального центру жертвам Голокосту «Бабин Яр», про що у зверненні до керівництва держави заявила наукова і культурна громадськість України. Віддаючи належне іноземним спонсорам і меценатам, Українська держава визначає свої пріоритети розвитку, власну інтерпретацію минулого, яке не повинно збігатися з історичними оцінками інших держав. Майбутній Меморіальний центр жертвам Голокосту «Бабин Яр» -- це пам'ять про трагедію єврейського народу, складову національної пам'яті народів України про трагедії ХХ ст. Історична пам'ять про Бабин Яр належить до історії України, яка постраждала від двох тоталітарних режимів -- нацистського і радянського. Бабин Яр -- місце вшанування пам'яті жертв Голокосту, яке має стати загальнонаціональним і загальноєвропейським місцем пам'яті про жертви нацистського і радянського режимів, місцем нагадування про драматичні події ХХ ст. Трансформується назва майбутньої споруди в пам'ять про трагічні події у Бабиному Яру від Монументу -- комплексу -- історико-меморіального заповідника -- до Меморіального центру жертвам Голокосту «Бабин Яр». У наступному році виповнюється 80 років страшної трагедії, але ми, на жаль, не маємо ні музею, ні Меморіалу міжнародного значення у Бабиному Яру, пам'ять і уроки якого повинні служити засторогою від небезпеки виникнення тоталітаризму в майбутньому.

Друга половина 20 століття -- потужний національно-визвольний рух, який увінчався створенням громадсько-політичної організації -- Народного руху України, провісника проголошення незалежності України в 1991 р. Величезний поштовх для цієї боротьби на довгій історичній дистанції дав Установчий з'їзд Руху 30 років тому. Історія НРУ -- це найяскравіший феномен боротьби за Українську незалежну державу. Це події, які є не лише уособленням національних прагнень, але й символами народних здобутків, історичної долі, які шанують незалежно від політичних та ідеологічних завдань. Як показують матеріали досліджень, на всій території України були створені регіональні осередки Народного руху. Ця подія, як і проголошення незалежності України в 1991 р., стали консенсусними для різних регіонів, різних груп населення, що важливо для формування історичної пам'яті. Місцями пам'яті являються місця зібрань, маніфестацій, мітингів, пов'язані зі створенням і діяльністю НРУ, життям і діяльністю його провідників.

У ході роботи над «Зводом пам'яток історії та культури України» виявлені будинки, місця пам'яті, пов'язані з цими історичними подіями. Це Порохова вежа у Львові, де 7 травня 1989 р. відбулася установча конференція Народного руху України і обрано перший провід та рада Львівської Крайової організації НРУ, будинок у Києві (вул. О. Гончара, 33), де працює Секретаріат НРУ і знаходиться меморіальний кабінет-музей В. Чорновола, відкритий 2012 р. [18]. Потребує відзначення місце проведення Першого Установчого з'їзду НРУ 8-10 вересня 1989 р. у Київському політехнічному інституті, проголошення акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. живим ланцюгом 21 січня 1990 р., який простягнувся від Києва через Львів до Івано-Франківська під національними прапорами [19; 20].

Визначні діячі минулого є певними образами-маркерами національної ідентичності суспільства, які справляють помітний вплив на формування історичної пам'яті, створення національного культурного ландшафту. Перший пам'ятник Герою України В. Чорноволу, який очолив НРУ, було встановлено в 1999 р. у Каневі. 24 березня 2018 р. у Запоріжжі на будівлі кінотеатру «Байда» встановлено меморіальну дошку в пам'ять про установчу конференцію обласного Руху, на якій був присутній В. Чорновол [17]. В 2007 р. відкритий музей-садиба у с. Вільховець Звенигородського р-ну (Черкаська обл.) на батьківщині В. Чорновола [21]. У серпні 2019 р. відзначена пам'ять про громадсько-політичного діяча М. Гориня встановленням меморіальної дошки на будинку у Львові (вул. Шептицьких, 33), в якому він мешкав (1964-2013 рр.) [16]. Народний рух України виконав своє призначення і перейшов із сфери політики у сферу історії та історичної пам'яті. Історичне явище, свідками якого ми були, відходить у минуле, але воно важливе у формуванні історичної пам'яті українського народу. Ця подія повинна досліджуватися, у тому числі у регіонах, де проходили мітинги, страйки, засновувалися і діяли неформальні організації.

Після горя і страждань, які випали на долю українського народу у ХХ ст., проголошення довгоочікуваної незалежності в 1991 р. українці опинилися перед неочікуваною агресією з боку «братнього» російського народу. Після Євромайдану і загибелі Небесної Сотні під час Революції гідності 2013-2014 рр. Російська Федерація анексувала Крим і розв'язала гібридну війну проти України на Донбасі. Сьома весна війни для захисників Вітчизни -- учасників АТО (ООС) -- воїнів ЗСУ, Національної гвардії, добровольчих батальйонів, медичних працівників, волонтерів, які ціною свого життя стримують агресора, захищають свободу і цілісність нашої держави. Кожного дня розширюється нова українська географія могил і надгробків, яку майже ніхто тепер не вчить, влучно написала про сучасні події українська дослідниця О. Стяжкіна [22].

В різних куточках України не перестає лунати жалобна народна лемківська пісня «Пливе дика кача...». У містах і селах України увічнюється пам'ять загиблих захисників встановленням пам'ятних знаків на місцях боїв, меморіальними дошками на будівлях, де мешкали, вчилися і працювали сини і дочки українського народу, які віддали життя за Батьківщину. На часі створення загального Мартирологу загиблих Героїв Небесної сотні, учасників АТО (ООС).

Місцем пам'яті, до якого були прикуті погляди не тільки українців, а й світової спільноти під час Революції гідності (21 листопада 2013 р. -- 20 лютого 2014 рр.) став Майдан Незалежності, де вирішувалася доля країни, у смертельному двобої зі старим світом зіткнулися демократія і свобода, незгода з несправедливістю і приниженням людської гідності, прагнення до змін у країні. У мирних акціях протесту і демонстраціях проти свавілля влади і відмови підписання Асоціації України з Європейським Союзом взяли участь тисячі киян і мирних громадян з інших регіонів України. Апогеєм подій стали зимові дні 18, 19 і 20 лютого 2014 р., коли під час мирних протестів загинула велика кількість людей. Майдан і навколишня територія -- одне з найважливіших місць пам'яті. З метою увічнення подій Революції гідності 18, 23 листопада 2015 р. Кабінет міністрів України прийняв рішення «Про утворення державного закладу “Меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні -- Музей Революції Гідності”». Частина території вулиці Інститутської (J№ 2, 3, 4, 5; нині -- Алея Героїв Небесної сотні) і Майдан Незалежності (№ 18, 19) відведені під Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні -- Музей Революції гідності, якому 12 квітня 2016 р. надано статус пам'ятки національного значення.

Меморіальне «Місце протестів та масової загибелі громадян під час Революції Гідності» включає 79 складових, у тому числі 59 місць загибелі або смертельного поранення учасників, місця розташування барикад, табору студентів, 6 металевих ліхтарних стовпів, дві споруди зі слідами влучання куль, пам'ятник з бруківки на честь загиблих учасників протесту, стіна банку «Аркада», готель «Україна», фасадні стіни і колонада із слідами куль МЦКМ Федерації профспілок України (колишній Жовтневий палац) [7]. Все, що збереглося від тих подій -- матеріальне свідчення участі громадян у мирних протестах і докази злочину влади проти власного народу. «Територія свободи» включає практично весь центр Києва, де відбувалися революційні події -- Михайлівська і Європейська площі, низка центральних вулиць, на яких збереглися місця історичних подій, які мають бути позначені маркерами і відзначені.

Ще під час Революції відбулося перейменування частини вулиці Інститутська на алею Героїв Небесної Сотні, на якій загинули учасники мирних протестів. Нова назва свідчить про розрив суспільства зі старим минулим і початком нової політичної історії. Це приклад того, як процеси політичних змін та ідеологічної переорієнтації впливають на міський контекст і публічний простір. Це -- звичайний ритуал революції, публічна заява суспільства про кінець минулого режиму.

Існують різні концепції розповіді про події минулого і його учасників. У публічному просторі обговорюється місце, де має бути споруджений Меморіал, який найяскравіше і доступніше буде доносити наступним поколінням пам'ять про Революцію гідності, одну з найбільш героїчних і трагічних подій української історії XXI ст. Суспільство зацікавлене у формуванні пам'яті, вихованні історичної свідомості громадян, молодого покоління шляхом публічної інтерпретації правдивого знання про минуле.

Серед конкретних заходів по збереженню історичної пам'яті, формуванню національної ідеї важливим є суспільне і наукове осмислення історичного минулого, трагічних і героїчних сторінок історії, усвідомлення і визначення на законодавчому рівні подій 2013-2014 рр. як Революції гідності, що не дозволить маніпулювати і нівелювати її значення для майбутнього України.

Будівництво музеїв і меморіальних комплексів, збереження і увічнення місць пам'яті важливих історичних подій, вшанування пам'яті про жертви репресій, Голодоморів, Голокосту, учасників Революції гідності 2013-2014 рр., доленосної події ХХІ ст. -- пріоритетні завдання гуманітарної політики держави.

Джерела та література