Наймані робітники в соціальній структурі населення України (1960-1980 роки)

Ключові слова: радянська економіка, державна власність, приватна власність, колгоспно-кооперативна власність, робітники, селяни, колгоспники, кустарі, наймані робітники.

Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine, Head of the Department of Ukrainian History in the Second Half of the 20th Century at the Institute of History of Ukraine at the National Academy of Sciences of Ukraine, Doctor of Historical Sciences, Professor

Taking into account the latest achievements of historical science, general principles and tendencies of changes in the social structure of the population of Ukraine in the 1960s and 1980s are analysed. The main focus is the place and role of hired employees in social transformations. The political and socio-economic basis for the allocation of employees to a separate social layer have been clarified. The policy of the CPSU, aimed at eliminating the remnants of private and collective property, the establishment of a single state property, the gradual but steady removal of workers and peasants from the means of production and their transformation into hired labour. Although, while officially Soviet workers and peasants remained the owners of the means of production, in practice they were not. They became wage workers who, at the same time, did not bear the classic Marxist features of the proletarian class.

Key words: Soviet economy, state property, private property, collective farm-cooperative property, workers, peasants, collective farmers, artisans, hired workers.

Після соціалістичної революції в Росії приватна форма власності була замінена на державну. Хоча певний час ці форми власності в різних пропорціях співіснували в радянській історії. З часом індивідуальна та колективна форми приватної власності поступово все більше і більше витіснялися з легальної економіки. У 1960-1980-ті рр. відбулася остаточна їх ліквідація.

До 1961 р. радянський режим офіційно визначався як «диктатура пролетаріату». Робітничий клас визнавався «провідною силою радянського суспільства», «правлячим класом» і «власником засобів виробництва». Буржуазія, вважалося, зникла і в країні залишилися два класи: робітники і селяни. У 1961 р. радянська держава була проголошена загальнонародною.

Всі ці посили носили суто ідеологічний, пропагандистський характер, вони не мали підґрунтя ні у сфері науки, ні у сфері реальної соціальної практики. Сучасні дослідники характеризують радянську економіку як «гібридну планово-бюрократично-ринкову», в якій були задіяні буржуазно-підприємницькі групи і радянська бюрократія з одного боку та робітники і селяни -- з іншого [1, с. 16]. Для 1960-1980-х рр. соціально- економічний розвиток країни був позначений тим, що робітники і селяни, попри офіційні декларації, все більше віддалялися від засобів від засобів виробництва і продуктів своєї праці.

Для зміцнення комуністичного режиму в СРСР час від часу здійснювалися кроки перевірені часом і досвідом, що, як спортсменові допінг, мали активізувати, оживити економіку. Здебільшого йшлося про запровадження елементів «ринкового соціалізму». І в 1960-ті рр. такі спроби робилися. В 1961 р. у прийнятій ХХІІ з'їздом програмі Комуністичної партії зазначалося: «У комуністичному будівництві необхідно повністю використати товарно-грошові відносини у відповідності з новим змістом, властивим їм у період соціалізму. Велику роль при цьому відіграє застосування таких інструментів розвитку економіки, як господарський розрахунок, гроші, ціна, собівартість, прибуток, торгівля, кредит, фінанси» [2, с. 89]. Зазначене положення було суголосним думці Й. Сталіна, висловлений ним в «Економічних проблемах соціалізму в СРСР» у 1952 р.

У жовтні 1965 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва». У ній передбачалося «оцінювати результати діяльності підприємств за одержаним прибутком (рентабельності виробництва)». Рентабельність уже прямо пов'язувалася із зростанням прибутку, а не із зменшенням витрат на випуск одиниці продукції. У названій постанові, крім державних і кооперативних підприємств, з' явилися ще невизначені «торгові і постачальницькі збутові організації», яким дозволялося передавати залишки виробів, що зібралися, на комісійних началах, тобто не за діючими державними цінами. Підприємствам надавалася певна економічна самостійність, що створювало більш сприятливі умови для розширення і зміцнення приватної власності через зміцнення ринкових механізмів товарно-грошового обігу, через подальшу децентралізацію управління і планування шляхом запровадження моделей госпрозрахунку і самофінансування на підприємствах.

За такого підходу просто не могли не виникнути і набрати масового характеру підпільні комерційні структури. Підпільні тому, що з кінця 1930-х рр. і до кінця 1980-х рр. легальне приватне підприємництво було в СРСР, як відомо, «кримінально карним діянням». Приватного капіталу офіційно не існувало, а приватні підприємці вважалися кримінальними злочинцями. У 1961 р. в країні була введена смертна кара за економічні злочини. Водночас інформація про рівень і спосіб життя номенклатури і вищого чиновництва, попри різні джерела його забезпечення, з метою підтримання соціальної стабільності радянського суспільства трималася у таємниці від населення. А справи щодо економічних злочинів у країні розглядалися нерідко на закритих процесах.

У 1970-ті рр. тіньова економіка зімкнулася з партійно-державною номенклатурою, представники якої нерідко обмінювали свій капітал адміністративних можливостей на споживчі можливості «тіньовиків». При цьому робоча сила в країні все більше набувала ознак товару. Робітники економічно залежали від чиновників. Ця залежність була запрограмована системою оплати праці за її продуктом, яка включала як договірну заробітну плату, так і погодинну, оскільки вони були засновані на тарифно- кваліфікаційній системі.

Договірна форма оплати праці передбачала, що розмір основної заробітної плати визначався обсягом виконаної роботи, який відображався у договірному наряді. При договірній формі робітник не звільнявся від обов'язку виконувати встановлену норму робочого часу. Але при такій формі зарплати дотримання норми робочого часу залишалося тільки елементом дисципліни праці, здатним впливати на розмір оплати праці лише опосередковано (через систему преміювання: невиконання норми робочого часу могло бути підставою для позбавлення премії повністю або частково).

Загалом же проблема полягала в тому, що система оплати праці поєднувала функцію розподілу заробітної плати з функцією управління. Адміністрації підприємств, а відповідно і вся управлінська система партійного контролю, використовували договірну заробітну плату для підпорядкування собі робітників, контролю за ними, залежності, розподіляючи вигідні і невигідні роботи між покірними і непокірними, лояльними і нелояльними робітниками. Управлінські функції, роздача посад, кваліфікаційні комісії перетворювалися при договірній оплаті праці на економічні важелі підпорядкування робітників і дистанцювання їх від засобів виробництва.

У 1960-1980-ті рр. в Україні, як і загалом в СРСР, постійно збільшувалися відрахування на суспільні витрати: утримання держави, безкоштовну освіту, медицину, культурно-побутові потреби, на страхування і т.п. Суспільні і державні витрати зростали швидше, ніж продуктивність праці. Тому у працюючих вилучався не лише весь вироблений додатковий продукт, а й значна частина необхідного для відтворення робочої сили.

Оскільки зарплата радянських робітників і службовців була не відповідною вкладеній праці, то їм давали ще можливість отримувати виплати і пільги з суспільних фондів споживання. Питома вага останніх у середньомісячній зарплаті зросла з 1960 р. до 1980 р. від 13% до 38% [3, с. 350; 4, с. 241]. Роль суспільних фондів споживання, на думку комуністичних ідеологів, у міру переростання соціалізму в комунізм повинна постійно зростати, щоб у перспективі служити єдиним джерелом «задоволення потреб усіх членів суспільства» [5, с. 301]. Однак на практиці суспільні фонди споживання, при всій пропагандистській риториці, виявилися нежиттєздатними. Малоефективними виявилися й фонди матеріального заохочення, створені на підприємствах у ході реформи Коси- гіна. Найбільші можливості у користуванні суспільними фондами споживання мав партійно-державний апарат -- номенклатура. Їй належали найбільші привілеї і пільги: спеціальні медичні заклади, спеціальні радгоспи, закриті цехи, комбінати, салони, магазини, житло покращеного планування, безкоштовні державні дачі, закриті будинки відпочинку, престижні школи і виші, путівки в кращі санаторії, престижні закордонні відрядження і т. і.

Тривалий час в країні співіснували, як зазначалося, індивідуальна, колективна та державна форми власності. У 1960-1980-ті рр., відповідно до програми КПРС (1961 р.), все більшу роль у житті радянського суспільства повинна була відігравати «державна власність». Країна продовжувала керуватися сталінськими ідеями «поступового перетворення колгоспної власності в загальнонародну» [6, с. 222]. Тож поступово індивідуальна та колективна форми приватної власності все більше витіснялися.

Все більше втрачали свої змістові ознаки колективні сільські господарства -- колгоспи, як формально кооперативна форма власності. Земля колгоспам не належала, а згідно Конституції СРСР 1977 р. знаходилася у них у безстроковому користуванні. Колгоспи не були самостійними і в розподілі своїх прибутків. Перш ніж розподіляти їх між своїми членами вони повинні були покрити всі виробничі й адміністративно-управлінські витрати, виконати свої обов'язки перед державою як по лінії сільськогосподарського податку і кредитування, так і по лінії хлібозаготівель, повернення насіннєвої позики і т. п., а також створити суспільні фонди накопичення для розширеного відтворення. Колгоспи тривалий час не мали права на гарантовану оплату праці колгоспників і на державні дотації.

Крім колгоспів, на селі діяли ще кооперативні спілки у сфері заготівлі сільськогосподарської сировини і сільськогосподарських продуктів та їх реалізації через свою торгову мережу (споживкооперація). Працювали також поодинокі артілі, які займалися виробництвом промислових предметів споживання і деяких деталей для кінцевої продукції державних промислових підприємств.

Співвідношення між двома господарськими укладами -- державним і кооперативним було не співмірним. Кооперативний дуже швидко втрачав свої первісні ознаки. Партія і держава всіляко підтримували один із них і нівелювали, обезправлювали інший. Уже в 1960-ті роки в країні було фактично знищено дрібнотоварне виробництво. Зокрема, майже повністю були ліквідовані підсобні господарства колгоспників. Перед з'їздом «будівників комунізму» 1961 р. і відразу після нього була проведена акція з усуспільнення тварин, які знаходилися в особистих господарствах колгоспників. Вони добровільно-примусово передавалися колгоспам. Одночасно відбулося урізання розмірів присадибних земельних ділянок. Були також здійснені заходи щодо укрупнення колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи, обмеження колгоспних ринків. Поряд з цим на селі розгорнулося будівництво міжколгоспних, колгоспно-радгоспних та радгоспно-промислових підприємств для переробки сільськогосподарської сировини, консервування овочів, виробництва цегли тощо. В результаті змінювався характер виробничих відносин на селі, статус учасників виробничих процесів.

Серйозні зміни відбувалися у промисловій кооперації. У 1960 р. її залишки були ліквідовані, підприємства передано різним міністерствам і відомствам та перетворено на державні [7, с. 16]. Залишались хіба що поодинокі риболовецькі та мисливські артілі. У 1962 р. відповідно до урядової постанови «Про подальше покращення побутового обслуговування населення» були ліквідовані побутові підприємства артілей інвалідів, а їх майно також передано державним органам, частина -- споживчій кооперації [8, с. 131]. Тож уже на середину 1960-х рр. промислова кооперація в Україні, як і загалом в СРСР, перестала існувати, товарне виробництво міських дрібних виробників було остаточно ліквідовано. І в цьому сенсі країна продовжувала розвиватися за сталінським планом, визначеним у його «Економічних проблемах соціалізму в СРСР», відповідно до якого «замість двох основних виробничих секторів, державного і колгоспного, з'явиться один всеосяжний виробничий сектор з правом розпоряджатися всією споживчою продукцією країни» [6, с. 164].

Паралельно із зазначеними процесами в країні у 1960-1980-ті рр. інтенсивно формувався тіньовий сектор економіки. Поширювалися підпільні цехи з виробництва дефіцитних товарів, складалася система поширення і реалізації товарів «з-під прилавка», поза системою державної торгівлі і розподілу. Нагромаджувався непідконтрольний державі промисловий і торговий капітал. Його представниками у суспільному просторі були так звані цеховики, бариги, спекулянти, фарцовщики, валютчики та ін. У тіньовому секторі радянської економіки на кінець 1970-х рр. було зайнято 18-20% всієї робочої сили [9, с. 93].

Поступово тіньова економіка все більше і більше втягувала в орбіту своїх впливів і партійно-державний апарат. Розгорталися глибинні процеси їх зрощування, бо «тіньовикам» необхідно було закупляти сировину, машини, обладнання, збувати підпільну продукцію в системі державної торгівлі, тому підкуплялись працівники планових органів, органів постачання, ОБХСС, правоохоронних, партійних органів, виконавчих органів Рад. Як засвідчує сучасний дослідник радянської підпільної економіки К. Скоркін, на початок 1970-х рр. тіньовий сектор опанував рівень партійно-радянського керівництва районної і міської ланки [10, с. 310-311]. В наступні роки він все більше проникав у середовище функціонерів вищої ланки. Таким чином партійно-державна бюрократія СРСР стала перетворюватися в специфічну соціальну верству з явними буржуазними ознаками.

Косигінські реформи 1965-1966 рр. були фактичною спробою тіньової економіки посилити «капіталізацію» СРСР, розширити межі свого впливу. З їх початком кількість підпільних цехів значно зросла. Побоюючись втратити владу, вище партійно-радянське керівництво швидко згорнуло реформи. Однак і в період «застою» процес нагромадження сил підпільного капіталу продовжувався. Ціна на радянську нафту різко зросла після арабо-ізраїльської війни 1973 року (в чотири рази). А після іранської революції 1979 р. вона ще подвоїлась. Тож база для тіньового сектору радянської економіки теж суттєво зміцніла. У партійно-державному апараті посилювалась корупція, хабарництво. До 1986 р. тільки зареєстровані в кримінальній практиці випадки хабарництва зросли в СРСР порівняно з серединою 1950-х рр. у 25 разів. За деякими оцінками третина попиту населення країни на послуги задовольнялися тіньовою економікою. Тіньовий капітал на середину 1980-х рр. складав у СРСР 500 млрд. руб.

У процесі зростання тіньового капіталу зростав «клас радянської буржуазії». Він усе більше набував рис реального власника багатств країни. На кінець 1980-х рр. в СРСР налічувалося 100 тис. підпільних мільйонерів, в тому числі в Києві приблизно 150, а в республіці -- від 2 до 3,5 тис. [11]. Вони представляли партійно-державну бюрократію СРСР та тіньову економіку. Партійний і державно-адміністративний апарат спільно з тіньовиками повністю розпоряджалися державною власністю, передусім засобами виробництва і державним бюджетом, тобто уособлювали державний капіталізм.

В результаті обуржуазнення радянського суспільства збільшувалася в обсягах особиста власність громадян. Не лише обраних, а й певною мірою пересічних. Йшлося про житло, меблі, побутову техніку, книги, одяг, транспортні засоби і т. п. Це був позитив, і зумовлювався він зовнішніми обставинами -- зростанням життєвого рівня населення в цивілізованих країнах, а також внутрішніми -- пропагандою соціалістичного способу життя, соціалістичних цінностей, доведенні «вищості їх від буржуазних». Та й тиск тіньового сектору економіки давався взнаки. Хоча радянський режим намагався ретельно слідкувати за тим, щоб предмети особистої власності використовувалися лише на задоволення життєвих потреб людини і не перетворювалися на засоби виробництва, не ставали засобами «експлуатації однієї людини іншою».

Апогеєм торжества номенклатурно-державної форми приватної власності стали 1970-1980-ті рр., коли за законом ніякі засоби виробництва не мали носити індивідуальний чи колективний характер. Володіння окремими елементарними засобами праці допускалося, але без використання найманої праці. Існували певні обмеження на обсяг як у вартісному, так і в фізичному вимірі особистої власності. Зокрема, розмірі земельної присадибної ділянки, розмірі дачної ділянки, масштабі дачного будинку та ін. До того ж житло і земельні ділянки розподілялися на роботі; на автомобілі, гаражі доводилося записуватися в багаторічні черги; імпортні товари діставалися за «сірими» схемами, а вибір в магазині був мінімальним.

Зміни у сфері власності обумовлювали й зміни в соціальному статусі учасників виробничого процесу. Ще з кінця 1950-х рр. у країні, як зазначалося, наростала тенденція до ліквідації селянина-власника, господаря і перетворення його у найманого робітника, радянського пролетаря. На початку 1970-х рр. робоча сила в сільському господарстві України становила близько 8 млн осіб, в тому числі 5,1 млн працювали в колгоспах, понад мільйон у радгоспах і 1,8 млн на присадибних ділянках. При цьому щороку робоча сила на селі внаслідок міграцій в міста чи за межі республіки зменшувалася на 200-250 тис. осіб. Загалом протягом 1960-х першої половини 1980-х рр. питома вага сільських жителів у складі всього населення України знизилася більш як на 16%. За цей час з українського села виїхало 4,6 млн осіб. «Розселянювання» селян і перехід їх до стану робітників, іншої групи найманих працівників, зумовлювалося відсутністю можливості реально користуватися землею та власними правами. При цьому правляча партія і держава регламентували практично усі сторони життя селян (відправлення релігійних культів, насадження нової обрядовості, навчання і виховання дітей та ін.).

Змінювалися виробничі відносини в колгоспній системі. Трудодні, як оплата праці в колгоспах, зберігалися, відповідно зберігалися можливості колгоспному начальству маніпулювати обліком як завгодно. Зарплату видавали натуроплатою, а з 1959 р. був запроваджений гарантований мінімум з грошовою оплатою праці. При цьому частина оплати видавалася як щомісячний аванс, а в кінці року відбувався остаточний розрахунок. Колгоспник працював протягом доби більше, ніж робітник радгоспу. Його робочий день не був нормований, а робочий день робітника радгоспу становив лише 7 годин, як у промисловості. Крім того, зарплата робітників радгоспів була постійна, а в колгоспах -- ні.

З 1966 р. в колгоспах замість трудоднів була введена гарантована оплата праці колгоспників, включаючи право на додаткову оплату і премію. В результаті був скорочений розрив у рівнях оплати праці колгоспників і робітників радгоспів. Колгоспники отримали право на пенсію, соціальне страхування. З 1970 р. розпочалася видача паспортів колгоспникам і, відповідно, активізувалася їх масова міграція в міста. У 1974 р. було прийнято нове «Положення про паспортну систему в СРСР», що давало право одержувати паспорта всім громадянам країни з 16-річного віку, включаючи і жителів села, колгоспників. Повна паспортизація розпочалася 1 січня 1976 р. і закінчилася 31 грудня 1981 р. Мільйони селян одержали паспорти, могли вільно пересуватися країною. З цим селяни- колгоспники практично втрачали права на свою частку у кооперативній (колгоспній) власності. Колгоспи втратили власне кооперативну природу.

Звужувався й сектор колгоспного виробництва. На початку 1960-х рр. у керівництві КПРС дуже активно обговорювалося питання про поступове перетворення усіх колгоспів у радгоспи. За радянською теорією радгоспи розглядалися як найвища форма організації сільського господарства, сільськогосподарські фабрики з націоналізованими засобами виробництва та найманою робочою силою. Хоча радянське виробництво загалом було більш збитковим, ніж колгоспне, однак для держави більш вигідне, як трохи продуктивніше і більш товарне. До того ж, держава платила радгоспам на третину нижчі заготівельні ціни, ніж колгоспам. З 1950 до 1974 р. кількість радгоспів в Україні зросла з 902 до 1674. Земельна площа радгоспів протягом 1960-1980 рр. зросла майже вдвічі і становила четверту частину всіх сільськогосподарських угідь УРСР. За цей час значно зросла чисельність працівників радгоспів: керівників і спеціалістів у 3,5 рази, робітників -- в 1,6 рази [12, с. 79-80].

У 1970-1980-ті рр. були вжиті заходи на зближення сільськогосподарського виробництва з переробною і харчовою промисловістю. З кінця 1970-х рр. у країні стали створюватися «виробничі об'єднання», які об'єднували колгоспи, радгоспи, підприємства харчової промисловості. У 1982 р. у країні виникли агропромислові комплекси (АПК). Колгоспи, радгоспи, машинобудівні і хімічні виробництва, які працювали для потреб сільського господарства, підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, розташовані на одній території, були об' єднані в регіональні АПК. Ця реорганізація повинна була, на думку компартійного керівництва, забезпечити об'єднання та інтеграцію сільськогосподарських підприємств і організацій, покликаних їх обслуговувати.

Таким чином відбувалося згортання колгоспної форми власності і зменшення її обсягів, посилювалась тенденція до перетворення селянина- колгоспника, власника (хоча й формального) частини колгоспної власності у сільськогосподарського робітника, поденщика, який відробляв на полі або на фермі лише певний визначений час і життя якого реально все менше залежало від результатів його праці.

Зменшення чисельності колгоспного селянства і збільшення кількості аграрних робітників у структурі сільського населення наближало його до соціально однорідної маси найманих робітників. Вони не були власниками засобів виробництва ні в місті, ні на селі і опинилися за визначенням окремих дослідників «за межею повного зубожіння» [13, с. 81-83].

Між тим, у період правління М. Хрущова було змінено соціальний статус колгоспного селянства у публічному просторі. Ненадійний союзник робітничого класу, клас, який «постійно й у великій кількості міг породжувати капіталістичні елементи, капіталізм» одержав ймення «активного будівника комунізму». Селяни проголошувалися «повноправними членами радянського суспільства». В подальшому такі їх функції тільки розширювалися.

У житті сільських і міських жителів України, як зазначалося, постійно зменшувалася роль особистих підсобних господарств. У 1955 р. держава удвічі зменшила розміри присадибного господарства. У 1956 р. М. Хрущов запропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко одержували на трудодні. На практиці у селян корів нерідко просто забирали і вони не отримували ні молока, ні грошей. У 1959 р. було встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. взагалі заборонено утримання худоби в містах і робітничих селищах.

Після 1961 р. були вжиті заходи для подальшого обмеження економічних можливостей особистих підсобних господарств сільських і міських жителів України. У травні 1963 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла укази «Про норми утримання худоби в особистій власності громадян, які не є членами колгоспів» та «Про грошовий податок з громадян -- власників худоби, які не займаються суспільно корисною працею, та з громадян, що утримують худобу з метою особистого збагачення». Поголів'я корів в особистому подвір'ї селян скоротилося порівняно з 1958 р. більш ніж удвічі -- з 22 млн до 10 млн голів [14].

Подальше «звільнення» селян від власності і перетворення їх разом з робітниками у звичайну найману робочу силу пригальмували серйозні продовольчі труднощі, які склалися в країні на початку 1960-х років.

У містах України тоді виник гострий дефіцит продуктів харчування, включно з хлібобулочними, м'ясними виробами та іншими продовольчими товарами масового попиту. У 1962 р. в країні було підвищено роздрібні ціни на м'ясо (на 30%) і масло (на 25%), що спричинило масові протести населення. З 1963 р. Радянський Союз почав закупляти зерно за кордоном. Україна в складі СРСР перетворилася із виробника на споживача закордонного зерна.

На початку листопада 1964 р., тобто одразу після звільнення М. Хрущова, Президія ЦК Компартії України розглянула питання про зняття обмежень особистого підсобного господарства колгоспників, робітників і службовців. У прийнятій постанові передбачалося відновити розміри присадибних ділянок і норм утримання худоби, які існували в колгоспах до внесення змін у статут сільськогосподарської артілі, не допускати зменшення присадибної ділянки колгоспного двору, якщо розмір садиби не перевищував граничної норми, встановленої статутом [15, арк. 213215]. Тоді ж відповідні документи ухвалила Президія Верховної Ради УРСР.

В середині 1960-х рр. в СРСР були проведені згадані реформи (Косигіна-Лібермана) спрямовані на зміну механізму управління і застосування елементів економічних методів господарювання на селі. Зокрема, березневий пленум ЦК КПРС 1965 р. передбачав скасування обмежень стосовно особистих підсобних господарств. Робилися спроби заохочувати колгоспників і робітників радгоспів до подальшого розвитку власних господарств.

Тож до початку 1970-х рр. особисті підсобні господарства ще займали доволі помітну питому вагу у загальному обсязі виробленої продукції. Їм належала вирішальна роль у забезпеченні сільських родин продуктами та допоміжна у постачанні сировини для промисловості.

Так, у 1970 р. особисті підсобні господарства колгоспників України, займаючи лише 5,8% земельних угідь, забезпечили майже три чверті загального виробництва картоплі, третину -- молока, овочів, м'яса, майже 62% яєць. У підсобних господарствах населення було зосереджено 38% поголів'я свиней [16, арк. 17-23]. Особисті підсобні господарства, таким чином виступали як додаткове джерело прибутків, одержуваних через продаж продуктів. Завдяки їм сільські родини мали можливість підтримувати певний рівень матеріального добробуту навіть за низьких заробітків у громадському господарстві.

У 1977 р. і в 1981 р. було вжито низку заходів, спрямованих на підтримку приватного сектору. У два рази було збільшено земельну площу присадибної ділянки, знято обмеження на поголів'я домашньої худоби, колгоспникам було дозволено брати кредит для облаштування своїх господарств та ін. При цьому вести особисте господарство на селі було і далі складно. Багато господарств відчували дефіцит пасовищ і випасів, кормів для худоби. Нерідко одним із джерел їх утримання були крадіжки з колгоспних полів і ферм.

Праця в особистому підсобному господарстві і одночасно робота в колгоспі вели не тільки до фізичного перевантаження, а й до роздвоєності особистості селянина. Для нього особисте господарство було ближчим і ріднішим. Для радянської системи приватний сектор залишався чужим і неприродним. Ідеологічні догми, що диктували «вищість» державної форми власності, залишалися незмінними.

У 1970-1980-ті рр. особисті підсобні господарства мали уже допоміжне значення не лише у виробництві промислової сировини, а й у випуску продовольчої продукції. Основним джерелом доходів колгоспних сімей стали громадські господарства. Підсобні господарства давали у

1984 р. лише четверту частину доходів власникам, решту в структурі доходів становили доходи від громадського господарства [17].

Однак усі реформи, і в промисловості, і в сільському господарстві, не торкалися відносин власності і проводилися в межах адміністративно- командної системи. Селяни-колгоспники були уже фактично відділені від колгоспних засобів виробництва. При виході з колгоспу, виїзді з села, вони не могли і не одержували свою частку колективної власності. Зміцнення ж інституту підсобного господарства в нових умовах сигналізувало про перспективу формування власне ринкових виробничих відносин на селі.

Реформи Косигіна-Лібермана, допуск елементів ринкових відносин в радянську економіку -- це була чергова спроба врятувати її від катастрофи. Водночас вони відображали складні трансформаційні процеси в робітничо-селянському середовищі. З одного боку реформи фактично означали завершення процесу перетворення основної маси робітників і колгоспників у найману робочу силу, з іншого -- посилення тенденцій до зростання прошарку власників засобів виробництва і розподілу матеріальних благ. До партійно-державної номенклатури долучалася робітнича аристократія та певною мірою приватні сільські виробники.

Розвиток радянської економіки в 1960-1980-ті рр. в умовах адміністративно-командної системи призвів до корінних змін у соціальній структурі українського суспільства. У 1985 р. чисельність робітників в Україні становила 60% усіх зайнятих у народному господарстві. Кількість колгоспників зменшилася з 6,4 млн осіб у 1960 р. до 3,9 млн. осіб у

1985 р. Водночас зросла кількість службовців, чиновників, адміністра- торів-управлінців, як у місті, так і на селі. Якщо на початку 1960-х рр. сільськогосподарські підрозділи райвиконкомів налічували близько 20 працівників, то створені у 1982 р. РАПО -- до 60. Майже кожен п'ятий з них ніколи не працював не лише на землі, а й взагалі у сільському господарстві [18, с. 488].

В умовах ринкової економіки наймані працівники не мають прямого стосунку до власності, засобів виробництва. Вона їм не належить. Не мали прямого стосунку до власності і робітники та селяни при соціалізмі, оскільки між ними і так званою «загально-народною» власністю стояв посередник -- влада, номенклатурно-владний прошарок, дійсний, а не декларований, власник. Капітал, земля залишалися в руках держави, а державу й уособлював державний апарат, виступаючи в ролі збірного образу капіталіста. Наймані службовці виконували всі суспільні функції капіталіста. Таким чином, хоча капіталісти як клас зникли, капіталістичні відносини не були знищені, вони збереглися, і в «соціалістичних» умовах були доведені до крайнощів, до вищого рівня. Це був стан державного капіталізму, в якому на зміну індивідуальній приватній власності прийшла номенклатурно-державна.

У процесі обуржуазнення суспільства відбувалася його пролетаризація. В ньому сформувалися і функціонували дві виразні соціальні групи, верстви, соціальні прошарки: партійно-радянська номенклатура, поєднана з «тіньовиками», і наймані працівники, що включали і робітників, і селян, і інтелігенцію. Номенклатура в радянському суспільстві була фактично пануючим класом, який однак не володів усіма необхідними класовими ознаками, що відповідали б канонам марксизму. Не відповідала їм пов- ною мірою і форма власності, якою реально володіла й розпоряджалася номенклатура і від якої були відсторонені наймані працівники. Останні теж не несли на собі класичних марксистських ознак класу пролетарів. Тому радянська реальність продовжувала комуфлюватись комуністичними ідеологами й пропагандистами у формулі: робітничий клас -- провідна сила радянського суспільства, колгоспне селянство і народна інтелігенція.

Джерела та література

1. Попович З.О. Особливості соціально-класової структури радянського суспільства, витоків та характеру протестного руху в СРСР // Наука та наукознавство. -- 2015. -- №4.

2. Программа КПСС. -- М.: Политиздат, 1971.

3. Народное хозяйство СССР. 1922-1972 годы. Юбилейный статистический ежегодник / цСу СССР. -- М.: Статистика, 1972.

4. Народное хозяйство СССР в 1980 году. -- М.: Статистика, 1981.

5. Труд и заработная плата в СССР. Изд. 2-е. -- М.: Экономика, 1989.

6. Сталин И. Экономические проблемы социализма в СССР // Сочинения. -- Т. 16. -- М.: Изд-во «Писатель», 1997.

7. СемчикВ.И. Кооперация и права. -- К.: Наукова думка, 1991.

8. Постанова «Про подальше покращення побутового обслуговування населення» // ЗП УССР. -- 1962. -- № 10. -- Ст. 131.

9. Ілларионова Е.В., Фомина А.С., Гуськов С.А. и др. История российского предпринимательства. -- М.: МЭСИ, 2003.

10. Катасонов В.Ю. Экономика Сталина / Отв. Ред. О.А. Платонов. -- М.: Институт русской цивилизации, 2014.

11. Вечірній Київ. -- 1990. -- 26 червня.

12. Крачковський Б. Радгоспи у системі тоталітарного одержавлення сільського господарства України. -- Львів, 1994.

13. Крачковський Б. Унітаризм і аграрний загін робітників України: гіперболізм в теорії і реалії. -- К., 1998.

14. Плющ Микола. Проблеми розвитку аграрного сектора (друга половина 1940-х -- перша половина 1960-х рр.) // Україна ХХ століття: політика, ідеологія, культура. -- Вип. 16. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2011. -- С. 71-82.

15. Російський центр зберігання і вивчення документів новітньої історії, ф. 7, оп. 94, спр. 978.

16. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 27, оп. 22, спр. 5992.

17. Народное хозяйство СССР в 1984 году. -- М.: Финансы и статистика, 1985.

18. Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. -- Т. 2. -- К.: Наукова думка, 2006.

References