Про відносини між Глухівцями та військовими російського глухівського гарнізонного полку в першій половині XVIII ст. (на матеріалах ЦДІАК України)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРО ВІДНОСИНИ МІЖ ГЛУХІВЦЯМИ ТА ВІЙСЬКОВИМИ РОСІЙСЬКОГО ГЛУХІВСЬКОГО ГАРНІЗОННОГО ПОЛКУ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст. (НА МАТЕРІАЛАХ ЦДІАК УКРАЇНИ)

І.Ю. Тарасенко

У статті на основі документальних джерел розкриваються ті аспекти проблеми взаємовідносин російського гарнізону в Глухові, які досі не привертали увагу істориків: конфлікти між військовими та місцевим українським населенням.

Ключові слова: Глухів, гарнізон, солдати, міщани, козаки.

Тарасенко И.Ю. Об отношениях между глуховцами и военными российского глуховского гарнизонного полка в первой половине XVIII в. (на материалах ЦГИАК Украины)

В статье на основе документальных источников раскрываются те аспекты проблемы взаимоотношений российского гарнизона в Глухове, которые до сих пор не привлекали внимание историков, а именно: конфликты между военными и местным украинским населением.

Ключевые слова: Глухов, гарнизон, солдаты, мещане, казаки.

Tarasenko I.Yu. On the relationship between the inhabitants of Hlukhiv and the military of the Russian Hlukhiv garrison regiment in the first half of the 18th century (based on materials from the Central State Historical Archives of Ukraine)

The article based on documentary source reveals the aspects of the relationship between the Russian garrison in Hlukhiv, which have not yet attracted the attention of historians, namely: conflicts between military and local Ukrainian populations.

Key words: Hukhiv, garrison, soldiers, citizens, Cossacks.

Проблеми взаємовідносин московських військ із місцевим населенням не привертали пильної уваги ані радянської, ані української емігрантської історіографії. У радянські часи зазвичай про ці взаємовідносини писалося майже в панегіричних тонах: московити рятують місцеве населення від іноземного (польського, турецького тощо) ярма, проливають свою кров за щастя українців. Останнім часом з'явилися нові праці, присвячені не тільки вивченню військових операцій, конфліктів із місцевим населенням, а й про побут і господарську діяльність військових, переважно Київського гарнізону (В. Назаренко, О. Сокирко) [1].

Мета нашого дослідження полягає у тому, щоб на архівних джерелах показати конфліктні взаємовідносини між російськими військовими і глухівцями, що були прямим наслідком імперської експансії на права і вольності українців, державної політики фінансового і політичного підпорядкування України.

Після вимушеного укладення Богданом Хмельницьким Переяславсько-Московського договору 1654 р. (хоча Гетьманщина тоді ще була незалежною державою) між союзниками майже відразу почалися протиріччя, які переростали і у збройні конфлікти. Серйозною загрозою для суверенітету Гетьманщини стала наявність московських гарнізонів, які стояли спочатку в кількох важливих містах України (Києві, Ніжині, Чернігові) і у разі конфліктів із Московією відтягували на себе значні сили українського війська. Після Полтавської поразки російський цар Петро І суттєво обмежив автономію Гетьманщини, посилив викачування з неї людських та економічних ресурсів тощо. Було збільшено кількість міст, де стояли війська Російської імперії, а їх утримання лягло важким тягарем на плечі українського народу. Зупинимося на деяких аспектах історії глухівського гарнізону російських військ у першій половині 50-х років ХVШ ст.

Сотенне місто Глухів, після знищення Батурина на початку XVIII ст., стало столицею Гетьманщини. Адміністративний статус міста та його географічне розташування на кордоні з Росією перетворили цей населений пункт на постійну базу для російських військових ще з кінця XVII ст., коли гетьману надавалися два піхотні полки для охорони його персони і водночас для контролю над ним. З 1712 р. у Глухові було розміщено російський гарнізонний полк. Крім того, у навколишніх селах, містечках, сусідніх сотнях Ніжинського полку регулярно квартирувалися російські полки (Саксонський, Сибірський, Троїцький, В'ятський та інші). Гарнізонні війська призначалися для утримання гарнізонних фортець і міст, були резервом польової армії, але головна їхня функція - це фактично поліцейська служба. Гарнізонний піхотний полк складався з 8 рот, зведених у два батальйони. У 30-х рр. XVIII ст. для піхотного гарнізонного полку було затверджено штат: 27-29 штаб- і оберофіцерів, 52 унтерофіцери, рядових солдатів близько 1200 [2, с. 61]. Глухівський гарнізонний полк складався з рекрутів, набраних у Росії. Спочатку його очолював бригадир Б. Скорняков-Писарєв, а з 1740 р. - полковник-француз Іван Делатур (Делятур), який на цій посаді дослужився до чина бригадира та генерал-майора. Матеріальне забезпечення російських військових повністю лягло на плечі українського селянства і козацтва. З населення збирали «рації» та «порції», пізніше грошима. Крім того козаки мали брати участь у військових походах, будувати укріплення, ходити на канальні роботи (Ладозький канал), міщани мали надавати свої будинки для проживання у них солдатів і офіцерів. Гарнізонний полк у Глухові розміщався і проводив навчання у передмісті Усівка. Головні казарми знаходилися на території нинішньої ЗОШ № 5 [3, с. 68]; старші офіцери та деякі (одружені) солдати мали свої будинки, городи і т.д.

На плані 1746 р., який був складений інженером-прапорщиком Іваном Лукомським для реконструкції і упорядкування міста, поряд із церквами, монастирями, гетьманським двором, будинками бунчукових товаришів знаходимо і город коменданта глухівського гарнізонного полку полковника І. Делатура. Крім того, у центрі міста знаходилися також двори солдатів, барабанщиків, ротного писаря, двір відставного цехмістра гарнізону, гарнізонного священика Дмитра Алєксєєва і «штабного попа» Григорія Чурова, гарнізонного лікаря Дем'яна Голякова, відставних солдатів та солдатської удови [4, с. 229-233].

Постійна присутність непроханих чужинців-солдатів, які ставилися до міщан і козаків зверхньо, поводилися нахабно, нерідко чинили кримінальні злочини, викликала напруженість у стосунках із місцевим населенням, ставала джерелом конфліктів, які часто закінчувалися бійками, каліцтвом, а іноді й смертю. Дуже гостро стояло питання щодо розселення солдатів. Солдати та офіцери, що квартирували у глухівчан, не тільки лаялись і бились, але не пропускали жодної нагоди, щоб не вкрасти бодай хоч шапку, навіть під час бійки. Так, 31(20).08.1750 р. генеральний підскарбій Михайло Скоропадський та генеральний осавул Петро Валькевич скаржилися гетьману Розумовському на солдатів гарнізону, що чинять у глухівських «квартирах» «немалые утіснения и... воровства». Причому вони використовують і свою рідню, яка живе в їхніх домівках на російському боці кордону. Ці родичі приїжджають у Глухів і украдене солдатами «перевозят, таят и всячески укривают». Хоча злодія часом вдається спіймати, однак украденого знайти вже «не можно». Скаржники просили гетьмана принаймні змінити гарнізон: поставити інший полк із солдатів, які походять із віддаленних від кордону місцевостей. Свою скаргу вони були змушені повторити 21(10).12.1750 р., бо «обиды и воровство... от времени до времени умножаются», а на глухівців чиняться до того ж «поклепы и разние бездоказателние. прицепки», призводячи «здешний малороссийской нациї народ в едное токмо огорчение и в безвинной порок и порицание» [5, арк. 4-5]. До цієї повторної скарги очевидно спонукали події в Глухові у листопаді 1750 р. 20(9) листопада глухівський сотник Дем'ян Туранський представив у ГВК (Генеральну військову канцелярію) солдата Дениса Суханова разом із вкраденою ним у глухівського жителя коровою. На допиті в ратуші він визнав свій злочин і був відісланий до полкової канцелярії, щоб його покарали згідно з законом.

У той же день глухівські жителі Назар Макаров, Петро Самарский і грек Іван Дем'янів доповіли, що поручик Володимир Алфимов, після приходу глухівців на гауптвахту (бл. 100 душ), став закликати солдатів бити місцевих жителів дрюками і через це багато солдатів кинулися виконувати цю команду, завдавши деяким людям тяжких тілесних ушкоджень. Так, у грека Дем'янова, який називав «всіх москалей злодеями», поверх правого ока були «разбитие два болшие знаки и око скривавлено и синее и на голові многие свижие знаки, рука права спухла и синяя, на плечах и ребрах знаки криваво синіе, в кунтуші синего сукна рукав отодран и на плечах порвано» [5, арк. 7-10]. Більше того, полковник і комендант Делатур оббріхав глухівців, звинувативши їх у побитті солдатів. Коли ж почалось розслідування справи у ГВК, він вимагав, щоб у слідчу комісію (бунчукові товариші Іван Туранський і Федір Чуйкевич) включили не одного, а двох офіцерів із гарнізону. Коли ж на це була дана згода, Делатур не прислав ні цих офіцерів, ні поручика Алфімова, ні солдатів, через що слідство стало неможливим [5, арк. 4-10]. Ця справа зволікалася і тяглася й у наступному році. Підполковник гарнізону Яблонський подав рапорт-скаргу у ГВК, але генеральний підскарбій Михайло Скоропадський відповів йому: «я де малоросийского народу раздражат не буду», відмовившись ставати на бік гарнізону, явно невинуватого у цій справі [6, арк. 1-4].

13(2).03.1751 р. солдат Трофим Кисельов (Кисель), який стояв на квартирі Івана Макаренка, без будь-якої причини напав на господаря і з матірною лайкою став його бити. Коли ж Макаренко, вирвавшись, вибіг із хати й став кликати на порятунок, то солдат продовжив бити його поліном. Потім знову прийшов на квартиру о 3-й ночі і заново став жорстоко бити Макаренка, а також його дружину і тих, хто намагався оборонити господаря. Причому він погрожував людям шпагою. Рани Макаренка потім засвідчені були глухівським отаманом Іваном Яновичем і писарем Федором Вілчиком. Але скарги Макаренка так і залишилися без відповіді; офіцер навіть не шукав винуватця, не кажучи про якесь покарання. Макаренко подав повторну скаргу і навів ще деякі факти: у нього на постої було двоє солдатів 1 роти глухівського гарнізонного полку Трофим Кисельов і Степан Іванов, які «чинили мні утіснения и всякие чиня в дому моем самовольства не токмо причинили немалие разорения, но и недоволни будучи, Кисель неоднократно бил самого и жену мою» [7, арк. 4-4 зв.]. ГВК видала наказ змінити квартиру Кисельову й Іванову, але солдати відмовились його виконати й жили далі, роблячи кривди. Так, у липні місяці Іванов бив господаря та його дружину кулаками, поліном і носками чобіт ледве не до смерті, але ніякої сатисфакції, навіть грошової компенсації, Макаренки не отримали. Господар мусив і надалі жити у небезпеці, «принужден по чужим домам скитатся, сего ради иміючи несносную обіду и посліднее во всем разорение» [7, арк. 4-4 зв.]. Комендант Делатур став обороняти своїх солдат, які не визнали жодної провини, і звинуватив усупереч очевидним фактам Макаренка в неправдивості [8, арк. 2]. Російські офіцери завжди захищали своїх солдатів, усіляко перекручуючи, ігноруючи обставини кожного інциденту. Така кругова порука тільки поглиблювала конфлікти і ненависть місцевих жителів до чужинців.

1751 р. стався черговий інцидент. Коваль Василь Тесліченко, що був у домі Матвія Пороховниченка на Сварківській вулиці, та козаки с. Обложки Степан Сабадищенко й Степан Бороденко, що їхали верхи з ярмарку, стали свідками такої картини: у одного з двох сплячих козаків, які були напідпитку, солдат гарнізону намагався вкрасти шаблю. Козаки прокинулись, але солдат вдарив одного з них кулаком по голові і хотів втекти, та не встиг. Йому на підмогу прибігли солдати з двору підполковника Яблонського, стали бити козаків і свідків та посадили їх під арешт [9, арк. 2-3].

У жовтні 1751 р. трапилися нові неприємні епізоди, але їх винуватцями були вже глухівці. Спочатку справа торкалася хорунжого генеральної військової артилерії Григорія Кологривого. За словами Делатура, який поспішив написати скаргу, Кологривий, прийшовши вночі п'яним у гарнізон, став лаяти й бити полковника Челищева. Коли ж присутні солдати пробували стримати його, він вилаяв і їх, кажучи «мы де всех вас, скурвих синов москалів, перевешаем и вам уже лихо будет». Потім хорунжий генеральної військової артилерії приходив із українцями і називав москалів «скурвими дітми, хуже моїх собак». Делатур вимагав віддати Кологривого під суд [10, арк. 2-4]. На допиті Кологривий все це заперечував.

Через декілька днів глухівський ратушний писар Семен Євсєєв прийшов у комендантський дім, скаржачись на гренадерів, які його побили, і вимагав сатисфакції. Делатур відправив його до глухівського сотника Тиранського, пообіцявши розібратись. Але писар, йдучи туди, лаявся: «будет де вам, москалям, скурвим синам, скоро лихо, и кричал де такими словами во всю мостовую». Він ще й вдарив палицею сержанта, що його супроводжував [10, арк. 2-4]. Делатур же зручно повернув справу: замість покарання гренадерів, подав рапорт на Євсєєва. На допиті писар ні в чому проти донесення Делатура «не винился» і тому сподіваної сатисфакції не отримав. Комендант же не пропустив оказії поскаржитися на українців, зокрема на глухівців, які чинять «непрестанно немалие обиди», відмовляються пекти хліб солдатам, не допускають їх на квартири, а якщо від ратуші їм відведуть квартиру, то багато хто їх не пускає, б'ється, від чого у солдатів «великие нужды». Сотенна та генеральна старшини не відповідають на скарги із вимогою сатисфакції, тому солдати та їхні дружини навіть по півроку ходять інстанціями і залишаються без компенсації. Делатур вимагав від гетьмана, щоб зрушила з місця справа щодо Кологривого та Євсєєва, але, як справедливо зауважив у своєму листі 1716 р. до гетьмана Івана Скоропадського Андрій Маркович, у іншому випадку, де вимагали за «безчестие офіцерів» грошової компенсації «они хочай и в смерть кого бют не тилко безчестят, однак так не платяться» [11, арк. 2].

Улітку 1752 року глухівський кат Митрофан Некрасов був заарештований за звинуваченням у тому, що давав притулок «безпаспортним» людям і нібито публічно погрожував підполковнику Яблонському. Але на допиті в сотенній канцелярії свідки - глухівський писар Василь Уманець, козак Глухівської сотні Яків Котляренко сказали, що не чули цих погроз [12, арк. 5-6].

У першій половині 1752 р. слідча комісія розслідувала справу про побиття Чашкіним та іншими солдатами жительки слободи Білополівки Явдохи Іваней [13, арк. 2].

У березні 1754 р. Генеральна військова канцелярія, чомусь із великим запізненням, розглянула стару скаргу від березівського житяля, козака Глухівської сотні Сидора Кандея, про викраденого у нього коня гарнізонним солдатом Агафоном Галіциним та «описним крестьянином» Архипом Шатовим. Це сталося ще у 1750 році. Скарга була прийнята, ГВК вимагала прислати солдата і селянина, але вони так і не з'явилися на допит. Тепер же військовий канцелярист Роман Коншиць наполягав на відповіді: «с ким и как тогда отпущени» були злодії [14, арк. 2].

У травні 1754 р. була подана скарга від прапорщика Федора Перфільєва. Він заявляв, що після прибуття до Глухова йому три доби не знаходили квартиру і він весь цей час був змушений ночувати на вулиці. Нарешті 25(14) травня йому була дана поганенька квартира від сотенного правління у «великорусского человека посадского человека» Кудина Сафонова. Перфільєв не схотів залишатися в цій квартирі і вимагав іншої у глухівського сотенного отамана Івана Яновича. Той пояснював, що через велику кількість військових у Глухові немає вільних підходящих квартир. Розгорівся конфлікт. Прапорщик поскаржився на образи, жадав від ГВК оглянути запропоновану квартиру і визначити, чи належить там жити офіцеру [15, арк. 2]. Як виявилося - кращої знайти не вдалося, бо вони вже зайняті постоями штаб- і оберофіцерів. Невдоволений Перфільєв почав лаятися з отаманом, на що отаман відповідав «учтиво», пояснюючи, що є «казенні доми» гетьмана, але він не має права когось там поселити [15, арк. 4-4 зв.].

27.05.1755 р. комендант І. Делатур надіслав до Генеральної військової канцелярії лист про чергову образу солдата глухівського гарнізонного полку, начебто глухівський козак Яків Котляренко, прийшовши до місцевого жителя шинкаря Йосипа Василенка, де був на постої солдат Никифор Антонов, вигнав останнього з хати, ще й забрав його «руже с штыком». Делатур вимагав розшукати Котляренка, повернути зброю, а також вчинити відповідну сатисфакцію. На допиті Котляренко засвідчив, що Антонов лає господарів і «неспокойно обиходит». Тоді хозяїн будинку умовив солдата Антонова перейти в іншу хату, через вулицю, і взяв рушницю для полегшення солдату. Той спочатку погодився перейти, але потім змінив своє рішення. Увечері Котляренко здибався з Антоновим біля Троїцької церкви і умовив таки його перейти на іншу квартиру. Рушницю ж Котляренко відіслав солдату в той же день [16, арк. 2-3].

Місцеве населення всіляко намагалося уникнути квартирантів. У фонді № 269 (Канцелярія гетьмана К. Розумовського) є багато справ із проханням до гетьмана звільнити двір від постою солдатів і офіцерів, беручи до уваги якісь заслуги прохача. Так, наприклад, до гетьмана звертався єпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Іраклій (Комаровський) із проханням звільнити кафедральний двір у Глухові від постоїв. Цей двір використовувався самим єпископом, посильними монахами, настоятелями монастирів і вотчинним городничим. Єпископ писав, що крім того, що збирають провіант із кафедрального села «по распоряжениям указным на полки и на гарнізон глуховский выстачается» і «жадного промислу, а потому и прибытка катедрі», так ще й «в том же дворі мало не всегда отводится от сотенного глуховского правления постой и постоялцами оной всегда опаляется и протчею ломкою и порчею окошек опустошается так, что и починит оного некогда настояще не можно. Да и на починку оного по такой причині и немало издержется кошту от чего катедра немалую поносит обиду и убыток» [17, арк. 2-2 зв.]. Це прохання єпископа було розглянуто і вирішено позитивно [17, арк. 3].

Конфлікт із солдатами майже завжди закінчувався бійкою. Так, у 1752 р. у слідчу комісію з розбору конфліктів із військовими гарнізонами подано донесення прапорщика Сильвестра Матвєєва щодо побиття його денщика солдата Олексія Іванова. Начебто Іван Різниченко з жінкою своєю і солдатом спочатку разом пили горілку, а потім, невідомо з якої причини, п'яні «были кулачом и пинками и бранили всякими непотребними словами немало, называя злодеем» і немало вирвали волосся, а жінка навіть покусала. При цьому подається опис «боевих знаков» солдата (два синці на обличчі, слід від укусу на плечі і розірвана сорочка). Військові вимагали розгляду справи і покарання винних [18, арк. 2].

Більш серйозна бійка сталася під час пожежі у серпні 1756 р., коли солдати гарнізону «в многолюдствии» разом із офіцерами, які їх підбурювали, жорстоко побили глухівського городничого Данила Дейнеку та його сина Івана [19, арк. 3-3 зв.]. Треба зауважити, що москалі були по-звірячому жорстокі у бійках, діяли підступно, хитро і нечесно («многолюдством» на одного). Тому українці, навчені багаторічним досвідом, мали приказку: з москалем дружи, а камінь за пазухою держи.

Беручи до уваги таку велику кількість скарг глухівчан і конфліктів із російським військовими, при ГВК було організовано комісію з розгляду «обид», заподіяних солдатами глухівського гарнізонного полку. Членами комісії були: бунчуковий товариш Іван Яновський, Федір Чуйкевич, Іван Туранський, зі сторони військових гарнізону - секундмайор Іван Галцов.

Зі свого боку комендант Делатур висував зустрічні скарги солдатів щодо місцевого населення, які були задоволені гетьманом. Так, 1751 р. у відповідь на скарги про викрадення грошей і речей у солдата на квартирі, про побиття караульного солдата працівниками цегляного заводу та інше, гетьман Розумовський був безвідмовний (наслідок агонії Гетьманщини). Тоді ж було видано ордер до сотенного глухівського правління із вимогою вчинити справедливе розслідування за Малоросійськими правами «безволокитно» [20, арк. 2, 3].

Від солдатів глухівського гарнізону страждали не тільки мешканці міста. Так, у січні 1722 р. у домі Василя Куриленка було побито бистрицького козака Василя Трохимова, де він був «для напитку». П'ятеро гарнізонних солдат без якоїсь причини, можливо з «наущения» «по- лусмертним боем», били і «голову в четирех местах яко и руку мні правую до жил перетялы, з чого и до ні калітствую» [21, арк. 2]. Під час бійки у Трохимова пропали шапка, рукавиці і золотий. Цікава деталь: після слідства, яке провів колишній кролевецький сотник Костянтин Генваровський, солдати отримали покарання і заплатили постраждалому за рани півтора рублі.

У іншій справі 1726 р. воронізький наказний сотник Кирило Слабій та коропівський війт Сава Панченко писали до Військової канцелярії, повідомляючи про самоправство офіцерів глухівського гарнізону: «в тих сотнях квартируючи где хто схочет, самоволно в обывателей занимают собою квартеры» і не тільки двори, але й сади і городи «в свое отбырают владіние и тем немалую людям чинят обыду». Крім того, комісари Іван Якимов та Данило Костантіев понад диспорції в Коропівській сотні на посполитих людей додали 30 порцій, коли «оние посполитие и по диспорциї наложенных порціионов не могут выдати» [22, арк. 2-3]. Комісари були викликані на допит і, як завжди, відмовлялися від звинувачень, заперечували факти самоправства і взагалі «от старшини и обивателей тамошніх никаких жалоб не било» [22, арк. 4-5].

Ситуація з гарнізоном у Глухові не була винятковою, а типовою для усієї Гетьманщини. Ще гірше чинили російські війська, які проходили повз місто або ставали таборами навколо нього. Нерідко у архівних справах зустрічаються скарги та благання українців щодо справедливого захисту від свавілля військових, яке призводило не тільки до економічного розорення населення Гетьманщини, а й до особистих трагедій внаслідок гвалтування, вбивств тощо. Злочинно поводилися навіть військові, які у певних справах проїжджали містом, наприклад, кур'єри. За часів воєнних кампаній російські війська, за наказом Петра І, проти шведських військ Карла ХІІ в Україні і Білорусі застосовували тактику «випаленої землі».

Отже, наведений у даній публікації матеріал фіксує та описує часті конфлікти, що виникали між російським військом та місцевим українським населенням протягом XVIII ст, провина за які лежить, насамперед, на російській вояччині.

Додатки № 1

1754, травня 27. - Глухів

«1754 году мая 27 д. по состоявшемус в генералной канцеляриї опреділению атаман городовий глуховский Иван Янович в оной генералной канцеляриї против репорта учрежденной в Глухове следственной о причененних глуховским обивателям от служителей глуховского гарнизона обидах коммиссиї, допрашивая и показал, что находящийся в оной коммиссиї прапорщик Федор Перфилев, прибивши в Глухов, когда от сотенного правления отводу собі квартери востребовал, то тогда ж зараз ним, атаманом, по согласию с протчою старшиною ратушною приказал квартеру ему, Перфилеву, отвест у жителствующого в Глухові двором своїм великорусского посадского чоловіка Кудина Сафонова, у которого и отведено и билет от сотенного правления на ту квартеру дан. Хотя же оной прапорщик посля и обявлял, что квартера ему неугодна, но понеже по обиску угоднійшой не сискалос ибо лучшие доми заняти постоями штап и обер афицерами для того обявляя ему о том, что уже лучшой квартери си- скат невозможно, сказано воміщатся в том домі. И тогда он, прапорщик, осердяс злобностю про билет виговари- вал ему, атаману, для чего де он, атаман, ним, Перфилевим, будто командует с тоя причини, что в білеті написано, что хозяину никаких обид и озлоблений не чинит, но яко то обикновенно пишется к предупреждению того ибо многия будучи на квартерах причиняют хозяевам обиди и озлбления. То о том ему, Перфилеву, обявляя он, атаман, с учтивостию сказивал, что он, атаман, им, Перфилевим, не командирует. То он, Перфилев, тогда ж на него, атамана кричал неучтиво. Он же, атаман, напротив того в отвіт, ему, Перфилеву, говорил: не кричат на него, яко ж де и он, атаман, неподкомандний ему, но по чину и шляхетству своему может быт за офіцера, и в том разі ему, Перфилеву он, атаман, говорил, ежели ему предписана квартера неугодна, то разві де ему отвест с построенний казенний его ясневелможности домов квартеру, а того чтоб ему, Перфилеву, перейтит в его ясневелможности покої ему, Перфилеву, не говорил. Но сказав токмо при том, что и оние казенние доми не в его, атамана, команді, но в волі его ясневелможности состоят. С тім от него отошел. К сему допросу атаман глуховский Иван Янович руку приложил».

(ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, № 12468, арк. 4-4 зв. Оригінал).