Зброярські скарби Кочубеїв

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зброярські скарби Кочубеїв

Т.К. Кондратенко

Н.Г. Кондратенко

Анотація

Стаття присвячена питанням приватного колекціонування зброї на теренах історичної Полтавщини до початку ХХ ст. Особлива увага присвячена зброярському зібранню відомої дворянської родини Кочубеїв з Диканьки.

Ключові слова: колекція, зброя, Кочубей, Диканька, Полтавський краєзнавчий музеї імені Василя Кричевського.

Аннотация

Кондратенко Т.К. Кондратенко Н.Г. Оружейные сокровища Кочубеев

Статья посвящена вопросам частного коллекционирования оружия на территории исторической Полтавщины до начала ХХ в. Особое внимание уделено оружейному собранию известной дворянской семьи Кочубеев из Диканьки.

Ключевые слова: коллекция, оружие, Кочубей, Диканька, Полтавский краеведческий музей имени Василия Кричевского.

Annotation

колекціонування зброя історичний кочубей

Kondratenko T.K., Kondratenko N.H. Weapon treasures of the Kochubeis

The article is dedicated to questions of private weapon collecting at the territory of historic Poltava Region till the early 20th century. Special attention is paid to weapon gathering of the famous aristocratic the Kochubeis family from Dykanka.

Key words: collection, weapon, Kochubei, Dykanka, the Vasyl Krychevsky Poltava Local Lore Museum.

Однією із найцікавіших колекційних збірок Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського є колекція старовинної вогнепальної та холодної зброї, що нараховує близько тисячі одиниць зберігання. Найдавніші зразки датуються кінцем ХVП - початком ХVШ ст., більшість же артефактів презентують ХІХ - початок ХХ ст. Дослідження цих музейних предметів показують, що більшість із них залишаються депаспортизованими, а отже - позбавленими найцікавіших відомостей, що значною мірою могли б посилити їх атрактивні можливості.

Причиною такого стану колекції є втрата закладом фондово-облікової та іншої архівної документації у роки Другої світової війни (1939-1945), коли будинок музею у 1943 р. був спалений нацистськими військами, що відступали з Полтави. Наявні документи дозволяють установити, що старовинна зброя у передвоєнний час (1939 р.) вже знаходилась у музейному фонді, однак відомості про спосіб надходження предметів на той час вже були вилучені із книг обліку, вірогідно, з «класових міркувань».

Метою даної статті є вивчення історії приватних колекцій старовини та мистецтва, що існували на Полтавщині на початку ХХ ст. та згодом увійшли до музейного фонду, а також подвижницької діяльності відомих полтавських вчених - краєзнавців, музейників, які відіграли вирішальну роль у порятунку цінностей, передаванні їх до музею Полтавського губернського земства (назва Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського до 1919 р.) у часи Української революції (1917-1921). Завданням, що стоїть перед авторами, є виокремлення зброярських артефактів, які могли потрапити до музею з приватного колекційного зібрання палацу князя Кочубея у Диканьці.

Актуальність дослідження пояснюється відродженням інтересу як професійних істориків, так і пересічних громадян до окремих цікавих сторінок історії краю, пов'язаних із старовинними дворянськими родинами, а також до музейних артефактів, що розкривають цю тему.

Вивченню становлення старовинного козацько-старшинського роду Кочубеїв та їх внеску у політичне, економічне та культурне життя України, починаючи з середини ХУІІ ст., присвячені дослідження О. Лазаревського, В. Модзалевського, П. Клепацького, Н. Гаврилишиної, Н. Скрипченко та ін. В сучасній історіографії це питання переважно розглядається у працях краєзнавців. Серед них відмітимо дослідника минувшини з Диканьки В. Кі- шика, який присвятив окремі публікації долі кочубеїв- ського маєтку та його скарбів.

Приватне колекціонування як культурне явище на теренах колишньої Російської імперії своїм корінням сягає ХУІІІ ст. Перші приватні збірки у маєтках дворянської еліти радше нагадували домашні кунст-камери для зберігання рідкісних і дивовижних речей, родинних реліквій, трофеїв, привезених з воєнних кампаній [1]. Відомий дослідник приватного колекціонування у Російській імперії до 1917 р. О. Кулинський відзначає, що придбання пам'яток мистецтва і старовини, у тому числі і зброї, представниками вищої аристократії у першій половині ХУІІІ ст. ще не усвідомлювалось як власне збиральницька діяльність [2, с. 11].

Рис. 1. Рушниці майстра К. Вагнера з музейного зібрання

Важливим етапом поширення колекціонування стала поява провінційного дворянства з багатими садибами, що стали осередками культурного життя провінції. Поширення цього явища співпадає зі злетом епохи Просвітництва, що перетворила колекціонування на інтелектуальний відпочинок і показник належності до верхівки суспільства [3, с. 32].

На початку ХХ ст. у Російській імперії відомими були великі приватні колекції, тим паче, що колекціонування зброї і зберігання її в маєтках не регламентувалось жодними нормативними документами [1]. У колекціях, перш за все, зберігалась вишукана холодна і вогнепальна мисливська зброя, адже полювання вважалось «найбільш корисною і найкращою розвагою», що дозволяла розвинути швидкість рухів та вправність, необхідних для оволодіння більш потужною військовою зброєю. Бойову зброю в садибах зберігали учасники військових подій. Вона розташовувалась на стінах віталень, нагадуючи про подвиги предків і господарів [4, с. 15].

До 1917 р. значні культурні цінності були зібрані кількома поколіннями відомих старовинних дворянських родів Полтавщини у маєтках Кочубеїв у Диканьці, Рєпніних в Яготині, Іловайського у с. Абазівка та інших [5]. Після жовтневого перевороту 1917 р. більшість із них опинилися під загрозою знищення, руйнації, відвертого грабування.

Значну роль у порятунку «культурних скарбів нації» відіграло Українське наукове товариство дослідування й охорони пам'яток старовини та мистецтва на Полтавщині, яке у січні 1919 р. виступило з ініціативою створення Губернського комітету охорони пам'яток старовини, мистецтва і природи (губкопмис). До складу нової фундації увійшов Михайло Якович Рудинський (18871958) - відомий український археолог, краєзнавець, організатор музейної справи. За короткий час він, разом з іншими співробітниками комітету, організував облік і охорону предметів мистецтва і старовини у колишніх маєтках, переправив найбільш цінні історико-культур- ні речі до земського музею. З метою збереження пам'яток музейного значення у складі виїзної комісії комітету Михайло Якович неодноразово вирушав у найвіддале- ніші райони губернії, рятуючи родинні архіви, картини, порцеляну, зброю та інші предмети, що стали згодом окрасою збірок полтавських музеїв [5].

Рис. 2. О.М. Кунавін Кочубеївський палац у Диканьці. 1809 р.

Про роботу з порятунку цінностей, у тому числі і старовинної зброї з покинутих дворянських маєтків, згадує у спогадах Валентин Федорович Ніколаєв (1889-1973) - завідувач Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства, а згодом Народного музею Полтавщини у 1916-1919 рр. Привертає увагу його розповідь про порятунок «скарбів» з маєтку князя Кочубея у Диканьці [6, с. 20-21].

Становлення роду Кочубеїв як козацько-старшинської еліти відбулось ще у середині ХУІІ ст., коли вони отримали рангові землеволодіння та перетворились на великих землевласників. Дідичний маєток у Диканьці на Полтавщині став символом їх високого положення у суспільстві [7]. Серед речей, що прикрашали його інтер'єри, не останнє місце займала старовинна холодна і вогнепальна зброя [8, с. 139].

Кочубеї не були колекціонерами у повному розумінні цього слова. Твори мистецтва та старовини швидше були даниною високому статусу цієї родини серед вищої аристократії. Класичним колекціонером-нумізма- том був лише Василь Вікторович Кочубей (1812-1850), що зібрав одну з найбільших колекцій давньогрецьких монет у Європі [8, с. 140].

Найвищого розквіту кочубеївський палац та територія навколо нього досягли за Віктора Павловича Кочубея (1768-1834) - блискучого дипломата, віце-канцлера, міністра внутрішніх справ Російської імперії. Життя у маєтку він намагався налагодити на «англійський манер», оздобленням інтер'єрів новозбудований палац нагадував старовинні англійські замки. Палац на 100 кімнат «був буквально набитий в окремих кімнатах (кілька віталень, кабінет князя, буфетні приміщення, канцелярія) картинами,... старовинною бронзою,... гобеленами, цінним фарфором, фаянсом, старовинною зброєю.». Останнім власником Диканського маєтку був Віктор Сергійович Кочубей (1860-1923), який під час Лютневої революції 1917 р. як монархіст був заарештований. Пізніше емігрував, залишивши все майно у маєтку [7, с. 60].

У 1919 р., розуміючи небезпеку знищення цих цінностей, В.Ф. Ніколаєв і його помічник М.Я. Рудинський, приїхавши до покинутого господарями маєтку Кочубеїв, відібрали предмети, що підлягали перевезенню до музею: «Вирішено було взяти більшу частину картин, бронзи і килимів, всю зброю (старовинну)» [6, с. 17-18]. У реєстрових записах зафіксовано, зокрема, 72 одиниці старовинної зброї. Згодом маєток був пограбований місцевими мародерами. Вибрані речі вивезли досить вчасно, бо у кінці 1919 р. палац згорів ущент [7, с. 61].

Безглузде знищення маєтку Кочубеїв отримало досить широкий резонанс. У 1924 р. відомий американський журналіст і письменник Альберт Рис Вільямс описав загибель палацу у Диканьці у книзі «Русская земля», виданої у Нью-Йорку у 1928 р. [9, с. 43].

Отже, можемо висловити припущення, що певна частина депаспортизованих зразків старовинної зброї з сучасної музейної колекції може мати «кочубеївське» походження.

Увагу авторів, перш за все, привернули дві чудові рушниці другої половини ХУІІІ ст. з кремінним замком батарейного типу, які вражають своєю вишуканістю оздоблення (ПКМВК 3662 Зб 378, ПКМВК 3645 Зб 361). На стволах обох рушниць добре помітні написи: «CARL WAGNER» і «CARL WAGNER д WARSOVIE», тобто, обидва зразки були виготовлені відомим німецьким зброярем Карлом Христі- аном Вагнером (роки життя невідомі), родом з м. Дрезден. У 1754-1764 рр. він працював майстром при дворі польського короля Августа ІІІ Фрідріха у Варшаві [10, с. 44-46]. Рушниці майстра Вагнера - яскравий зразок кустарного зброярського виробництва ХУІІІ ст., коли кожен екземпляр зброї створювався індивідуально і мав надзвичайно високу якість, а, відповідно, і вартість.

Відомості про обидві рушниці знаходимо у довоєнній фондово-обліковій документації, зокрема, інвентарній книзі № 19 Полтавського державного музею 1939 р. [11, с. 336] та списку зброї, реевакуйованої з Уфи (Росія) [12]. Звернемо увагу на те, що у жодному зі згаданих документів не наведено точних відомостей про походження предметів.

Перша з них, ПКМВК 3662 Зб 378, загальною довжиною 1245 мм, має сталевий нарізний ствол комбінованої обробки, круглий, у казенній часині - гранений, із фігурним потовщенням у верхній частині, прикрашений гравійованим рослинним орнаментом. На верхній грані ствола гравійований напис : «CARL WAGNER д WARSOVIE». На стволі вибите особисте клеймо майстра та його монограма із залишками позолоти. Прицільні пристосування складаються із прицільного прорізу та мідної мушки. Замок кремінний батарейний. На замковій дошці гравійований напис: «A. GIEBENHAN WARSOVIE» (клеймо майстра, що виготовив замок). Ложа дерев'яна, різна, з прямою шийкою, з цівкою, що доходить до кінця ствола. Шийка прикрашена різьбленням (насічка в сіточку) та овальною металевою накладкою, на якій гравіюванням нанесена монограма (вірогідно, власника зброї). Приклад зі щокою, з фігурною накладкою на потиличнику, оздоблений різьбленим рослинним мотивом. Цівка з вирізом, куди вставлені три обоймиці для шомполу. Дерев'яні частини рушниці лаковані. Прибор сталевий. Спускова скоба з фігурним переднім кінцем. Шомпол сталевий, з потовщеним наконечником.

Рис. 3. Фасад головного будинку маєтку Кочубеїв у Диканьці. Поч. ХХ ст.

Не менш цікавою є і коротка рушниця (штуцер) ПКМ- ВК 3645 Зб 361 загальною довжиною 1020 мм. Увагу привертає декорування його окремих елементів. Ложа прикрашена різьбленням із рослинним мотивом, спускова скоба з двома спусковими гачками, оздоблена гравійованим рослинним орнаментом. Потиличник приклада металевий, фігурний, із гравійованими військовими атрибутами - горнами і барабаном.

Обидві рушниці мають великий калібр, а отже вони призначені для полювання на ведмедя, кабана, лося [13, с. 53].

Кремінна мисливська рушниця майстра Йох(им)а Пекера (ПКМВК 3375 Зб 111) виготовлена у м. Лемберг (тепер - м. Львів) та датована 1772 - поч. ХІХ ст. Загальна довжина рушниці 1410 мм. Ствол сталевий, нарізний, комбінованої обробки з дамасковим візерунком. Замок кремінний батарейний. На замковій дошці гравійований напис: «Joh: Paecker in Lemberg». Рушниця має гарно оздоблену різьбленням ложу та спускову скобу з фігурним завитком, прикрашену гравійованими сюжетами на мисливську тематику.

Рушниці мають певні пошкодження і втрати, яких зазнали за більш як трьохсотлітній час свого існування, та, незважаючи на це, зберегли значний експозиційний потенціал як музейні предмети. На жаль, розглядаючи історію надходження їх до колекції музею, автори оперують припущеннями і непрямими доказами. Сумніву не підлягає лише той факт, що подібну мисливську зброю могли придбати для полювання або для приватної колекції представники аристократії та вищого дворянства, до яких на Полтавщині, в першу чергу, належали князі Кочубеї.

Як відзначає у своїй розвідці «Приватні колекції Україніки» відомий дослідник С. Білокінь, Кочубеї активно роз продували свої колекції ще у 1905-1907 рр. на аукціонах у Парижі. Це нерідко викликало засудження співвітчизників, як видно з висловлювання автора одного із аукціонних каталогів : «Грустно, что многие наши собиратели, запуганные бурными событиями русской жизни, - некоторые под давлением их, - вывезли свои собрания, свои предметы искусства заграницу и там их продают; но стыдно, когда они пользуются этими событиями для рекламы своим вещам, окружают их ореолом претерпенной опасности и кошмарных сцен «погрома», чтобы возбудить к ним особый интерес иностранцев - интерес злободневного любопытства и жалости» [14]. Однак, як показали наступні історичні події, князь В.С. Кочубей зовсім не перебільшував загрозу, а лише рятував родинні реліквії.

Антикварній зброї з кочубеївського маєтку пощастило, адже стараннями В.Ф. Ніколаєва та М.Я. Рудинського вона опинилась у музеї [15, с. 20-22]. Та у пориві класового патріотизму ще у 1920-1930-ті рр. усі ці чудові зразки зброярського мистецтва втратили свою історію, а після подій воєнного лихоліття 1941-1945 рр. розчинились серед добірок численних депаспортизованих музейних предметів.

Перспективою дослідження є подальше вивчення депаспортизованої частини колекційної збірки зброї. Серед завдань - з'ясування шляхів надходження до музею цікавих зразків вогнепальної та холодної зброї, що можуть мати «кочубеївське» походження. Це, зокрема, зброя східного походження, що можливо прикрашала так звану «татаро-турецьку» вітальню палацу у Диканьці, та двох шабель, подарованих турецьким султаном одному із князів Кочубеїв, про які згадує у своїх спогадах В.Ф. Ніколаєв [6, с. 25].

Посилання

1. Шелковникова Е.Д. Старинное оружие в России и его правовой статус: взгляд в прошлое / Е.Д. Шелковников. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sib-man.ru/ohota-rybalka/ ohota/zakony/starinnoe-oruzhie-v-rossii-i-ego-pravovoi-status- vzgljad-v-proshloe.html.

2. Кулинский А.Н. Частные коллекции оружия в дореволюционной России / А.Н. Кулинский - М.: Изд. Галлерея «Русские Палаты», 2004. - 254 с.

3. Павлова М.А. Частное коллекционирование в России XVIII нач. ХХ в. (историко-культурный аспект) / М.А. Павлова // Вестник КГУ. - Кострома, 2017. - Число 4. - С. 31-35.

4. Оружие из дворянських усадеб В.С. Храповецкого, Воронцовых - Дашковых, Трегубовых в собрании Владимиро-Суздальского музея-заповедника: [каталог] / Сост. Петрова Е.П. - Владимир, 2011. - 64 с.

5. Нестуля О.О. Щиро закоханий в історію / О.О. Нестуля. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://repres.poltava.ws/ statti/reab_ist/istoriu.htm.

6. Николаев В.Ф. Из истории Полтавского краеведческого музея: воспоминания / В.Ф. Николаев / ПКМ; [под ред. Супруненко А.Б.]. - Полтава, 1991. - 45 с.

7. Скрипченко Н. Диканський маєток Кочубеїв (ІІ половина XVII - початок ХІХ ст). / Н. Скрипченко // Вісник Київського Національного ун-ту імені Тараса Шевченка. - К., 2013. - Число 4. - С. 58-61.

8. Кішик В.В. Кочубеї з Диканьки -- колекціонери, нумізмати, археологи / Кішик В.В. // АЛЛУ. - Полтава: Археологія, 1998. - № 1-2 (3-4). - С. 138-142.

9. Місостов Т. До питання розвитку Полтавського краєзнавчого музею у першій чверті ХХ ст. / Т. Місостов // Краєзнавство. - К., 2001. - Число 1-4. - С. 42-43.

10. Шокарев Ю. Оружейные мастера России ХVП-ХVШ веков / Ю. Шокарев // Оружие. - М., 2009. - № 145. - С. 44-46.

11. Інвентарна книга Полтавського державного музею № 19 (розпочата у 1939 р.). - 588 с.

12. Опис зброї, реевакуйованої з м. Уфи. Чорнові матеріали про колекцію зброї Полтавського краєзнавчого музею // Робочий архів науково-дослідного відділу фондів ПКМВК. - 44 арк.

13. Маркевич В.Е. Ручное огнестрельное оружие / В.Е. Маркевич. - СПб.: ООО «Изд-во «Полигон», 2005. - 496 с.

14. Білокінь С. Приватні колекції Україніки / С. Білокінь. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: s-bilokin.name/Personalia/ Potocky/ Biography/PrivateCollections.html.

15. Кончин Е. Кто спас кочубеевскте сокровища? / Е. Кончин // Вокруг света. - М., 1985. - № 10. - С. 20-22.