Служба при дворі, «вірність монархові» та покровительство царських сановників як аргументи при обранні на уряд сотника Війська Запорозького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Служба при дворі, «вірність монархові» та покровительство царських сановників як аргументи при обранні на уряд сотника Війська Запорозького

Віктор Горобець, доктор історичних наук, професор, завідувач сектору соціальної історії, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)

Анотація

елекція влада гетьманщина козацький

Метою дослідження є аналіз характеру та масштабів занепаду засад вільної елекції козацької старшини Гетьманщини внаслідок втручання російської влади у процес кадрового забезпечення урядів сотенного рівня. Методологія ґрунтується на стратегіях порівняння й типології. Наукова новизна пов'язана з вивченням впливу імперського центру на характер адміністративних практик української автономії XVII-XVIII ст. через налагодження контролю за кадровою політикою Гетьманщини та свідоме розмивання засад вільної елекції козацької старшини.

Увагу звернуто насамперед на намагання імперської влади після поразки антиросійського виступу гетьмана І.Мазепи 1708-1709 рр. змінити правове поле виборчого процесу, з одного боку, обмеживши волевиявлення козацького товариства й участь у ньому полкової старшини, а з іншого - поставивши його під контроль своїх офіційних представників. Детально розглянуто приклади прямого призначення на сотництво указами імператора, Сенату та інших владних інституцій Росії в обхід чинних у Гетьманщині правових норм і традицій. Реконструйовано процесуальні особливості та з'ясовано мотивацію таких кадрових рішень.

Зокрема звернуто увагу на той факт, що при обґрунтуванні таких призначень лексема «вірності монархові» виразно домінувала над мотивами видатних здібностей чи службових заслуг претендентів. Установлено, що чимала частина призначених у такий спосіб старшин походила з Балкан і перед тим жодним чином не була пов'язана з Військом Запорозьким, а свою вірність Петрові І засвідчила під час Прутського походу 1711 р.

Окремо досліджено практики протегування інтересів шукачів сотенного уряду державними діячами та воєначальниками Російської імперії, впливовими царедворцями та представниками династії Романових. Висвітлено у цьому контексті й особливий службовий аванс на посідання сотництва в Гетьманщині, що його забезпечувала служба при імператорському дворі, у тому числі в ранзі придворних співаків.

Ключові слова: Гетьманщина, Військо Запорозьке, право вільної елекції, сотник, козацька старшина, політична культура.

Однією з підставових організаційних засад соціополітичного життя Війська Запорозького, що у числі інших і формувала сенс такої важливої засадничої лексеми політичної культури, як «козацькі старожитні права та вольності», було право товариства вільними голосами обирати собі старшину -- від курінного отамана до гетьмана включно1. Сформована ще у часи зародження козацтва традиція вільних виборів старшини неодноразово піддавалася нападкам спочатку з боку керівництва Речі Посполитої, а згодом (після 1654 р.) -- Московської держави, утім принаймні на рівні сотенної влади зберігала свою актуальність аж до початку XVIII ст.

Обмеження права вільного вибору сотника (спорадично, а не як законодавча ініціатива) могли ініціюватися гетьманським урядом чи полковою владою, зацікавленими у заповненні вакансій власними креатурами, але російська адміністрація тривалий час не втручалась у цю сферу життєдіяльності української автономії. Так, під час переходу Війська Запорозького під царську протекцію 1654 р. у заключних документах переговорного процесу (так званих «Березневих статтях») право вільного обрання козацької старшини було визнане безумовною прероґативою, що реґулювалася винятково «старожитніми правами та привілеями» козацтва. І якщо стосовно обрання гетьмана містилось уточнення щодо обов'язковості оповіщення царя, кого «само меж себя гетмана обирали», то відносно всіх інших козацьких старшин жодних застережень не було. Восени 1659 р. в умовах поновлення порушеного гадяцькими домовленостями уряду Івана Виговського з Річчю Посполитою 1658 р. українсько-російського союзу царська влада, маючи на меті обмежити козацьку автономію, ініціювала внесення до так званих «Нових статей» Юрія Хмельницького 1659 р. ряду заборон і реґламентацій у процедуру призначення та звільнення старшин Війська Запорозького. Проте стосувалися вони інститутів гетьманства й полковництва. Натомість право товариства вільно обирати нижчу ланку козацької старшини, зокрема сотників, московська влада тривалий час не лише не ставила під сумнів, а навпаки -- з огляду на власні політичні інтереси в Україні активно підтримувала. Так, до згаданих статей 1659 р. було включено положення про те, аби гетьман «без рады и совіту всей черни» не призначав на старшинські уряди та не «скидав» із них.

«За показаніе его к нам великому государю вьрности в измену Мазепину»

Принципових змін поведінка царської влади зазнала в умовах реагування на перехід гетьмана Івана Мазепи на бік короля Швеції восени 1708 р. Власне, плани заміни виборної козацької старшини призначеними московським урядом армійськими офіцерами, воєводами чи модернізованими за шведським зразком ґубернаторами в оточенні Петра І обговорювалися кількома роками раніше, і це обговорення, вочевидь, стало для І.Мазепи одним зі спонукальних мотивів переходу в табір Карла ХІІ. Практичні ж кроки Москви щодо втручання у сферу «кадрової політики» української автономії спостерігаємо вже в часи розриву гетьмана з царем. Звичайно ж, пріоритетним напрямом для російської влади у цей час став контроль за кадровими переміщеннями на гетьманському та полковому рівнях. Утім і на рівні сотенного управління спостерігалися вельми симптоматичні процеси, коли відповідні уряди заповнювалися не за вибором сотенного товариства або згідно з універсалами гетьмана чи полковника, а за волею царя, канцлера, навіть головнокомандувача російської армії в Україні. Так, наприклад, 29 жовтня 1708 р. ґенерал-фельдмаршал Б.Шереметєв, «по указу премилостивійшаго царя и государя, самодержца всероссійскаго [...] учрежденный надь войски его величества», довідавшись, що «вороніжскій сотникь Лазоренко изь города Вороніжа ушель безвістно», виданим від імені царя указом звелів «быти вь томь городі Вороніжи сотнику изь хоронжихь Потапу Назарову» та, відповідно, наказав «города Вороніжа жителямь, духовнимь и мирскимъ», виконувати його розпорядження. Прибувши «на Вороніжи», новопоставлений сотник мав «всіхь тамошнихь жителей привести кь вірі, дабы премилостивійшему царю и государю нашему были во всякой вірности, а оть непріятельскаго наступленія были безопасни и жили в волности противь прежняго обьїкновенія». Показово, що цим Б.Шереметєв не обмежився й на місце Потапа Піскуненка (Назарова) призначив сотенним хорунжим Костянтина Бугаєнка (Степанова).

Без дотримання процедури виборів11 грамотою від 12 грудня 1708 р. Петро І призначив колишнього цирульника Андрія Войнаровського Григорія Шишкевича новомлинським сотником Ніжинського полку. В аналогічний спосіб сотниками стали Павло Жданович, Семен Соболевський та ін.

Мотиви подібних призначень були очевидними -- усунути від влади старшин, котрі могли співчувати «сепаратистським» настроям гетьмана І.Мазепи, та поставитина їх місця вірних цареві людей, котрі саме в ньому вбачатимуть джерело своєї влади. Підтвердженням цьому серед іншого стала адресована урядові доповідна записка київського ґенерал-ґубернатора князя Д.Ґоліцина 1710 р. щодо першочергових заходів із забезпечення в Україні спокою та ґарантування непорушності інтересів Російської держави. Автор, зокрема, рекомендував звільнити зі старшинських урядів усіх тих, «которые были в измене (тобто брали участь у виступі І.Мазепи -- В.Г.)и произвесть на их место тех, которые хотя малую службу государю показали».

Із перебиранням центральним урядом до своїх рук повноважень щодо заповнення сотницьких вакансій у Гетьманщині суттєво змінювався й перелік необхідних «заслуг» претендента. Так, наприклад, як видно з тексту грамоти Петра І від 12 грудня 1708 р. про призначення Г.Шишкевича новомлинським сотником, на посаду цю його було зведено «за его к нам, великому государю, верную службу, а особливо за пересторогу, которую он учинил генералу нашому главному от кавалери риско и российскаго государств ижерскому князю Александру Даниловичу Меншикову в случае измены нам, великому государю, бывшаго гетмана Мазепы».

Топос «вірної служби» монархові став головним мотивом і у справі призначення Петром І указом від 7 лютого 1715 р. на новгород-сіверське сотництво у Стародубському полку Федора Лісовського -- колишнього гадяцького протопопа, позбавленого кафедри через його службові зловживання та провини: «Быть сотником в Стародубском полку в Новгородні Северском на місто тамо ныне пребывающего сотника [...] за показаніе его к нам великому государю вірности в измену Мазепину». При цьому документ містив і своєрідну форму індульґенції для царського протеже: «Без нашего, великаго государя [...] указу ево, Лисовского, ис той сотни не переменять». Зрозуміло, що останній, маючи на руках таку грамоту, у владі поводився зухвало, чинив насильства щодо сотнян і при цьому майже зовсім іґнорував розпорядження гетьманського уряду. У цьому контексті очевидною стає паралель із тим курсом, який виразно артикулював у згаданій вище доповідній записці князь Д.Ґоліцин: «Для нашей безопасности на Украйне надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом [...] надобно, чтобы во всех порубежных городех были полковники, несогласные с гетманом; если будут несогласны, то дела их все будут открыты».

На необхідність упровадження в російську політику щодо козацької автономії курсу, скерованого на приниження гетьманської влади через потурання самовладдю старшин, насамперед полковників, виведення останніх із-під контролю реґіментаря, а також перебирання на себе прероґатив у призначеннях указували сановники, залучені в українські справи -- командувач російськими військами ґенерал-фельдмаршал Б.Шереметєв, царський резидент при гетьманському уряді Ф.Протасьєв. Утім в умовах критичного загострення стосунків з Османською імперією, що врешті-решт вилилось у війну (Прутський похід Петра І 1711 р.), російський канцлер Ґ.Ґоловкін вирішив недоречним і небезпечним («непристойным и небезопасным») удаватися до настільки радикальних дій, що могли б спровокувати небажані наслідки. До того ж сановник резонно зауважував той факт, що, мовляв, «не знаем заочно, кого на их место определить добрых и верных».

Проте вже на початку 1715 р., коли від кордонів Російської держави вдалося відсунути зовнішню загрозу та через свого резидента в Україні виявити серед старшин «людей добрих і вірних» щодо царської влади, було видано указ Сенату, яким установлювався новий порядок заміщення старшинських вакансій, принципово відмінний від тих практик організації влади, що існували раніше. Зокрема актом від 22 січня 1715 р. гетьманові наказувалося негайно змістити з урядів усіх тих, «которые были в какой измене», а при призначенні на вакантні посади полковій і сотенній старшині дозволялося вибирати лише 2--3 претендента на старшинство, із числа яких гетьман спільно з царським резидентом і мали проводити призначення, «усматривая, кто з них к тому уряду годне быть может, и которые всегда были к нам, великому государю, во всякой верности». І загалом, як випливає з тексту документа, арґументи вірності царському престолу при номінуванні на уряд виступали чи не визначальним фактором.

«Из народу сербского ... которой ... показал нам ... знатную службу»

На практиці прероґативи російської влади у процесі заміщення полкових вакансій не обмежувалися лише участю резидента у процесі ухвалення гетьманом відповідного рішення. Нерідко вдавалися до прямого призначення свого кандидата через видання відповідних сенатських чи іменних царських указів. Саме таким чином полковником у Гадяч було призначено сербського шляхтича Михайла Милорадовича, а сотниками, окрім уже згаданих Г.Шишкевича, П.Піскуненка, П.Ждановича, С.Соболевського, стали балканські вихідці Степан Требинський, Гаврило Милорадович, Василь Кіцеш та ін.

Із формально-правового погляду посідання православними сербами сотницьких урядів в Україні не було протиправним, адже наявні у цій царині застереження, унесені до Переяславських статей Ю.Хмельницького 1659 р., стосувалися не іноземців як таких, а лише іновірців: «Въ Войске ж Запорожскомъ всякимъ начальнымъ людеямъ, кроме православныхъ христшнъ, иныхъ ни которыхъ вере людемъ впредь не быть». Власне, і належність іноземців до православ'я не знімала перепон до старшинства -- якщо йшлося про православних-неофітів, котрим також заборонялось обиратися на уряди, оскільки «отъ новокрещенныхъ многая въ Войске смута и междоусобіе зачинается, да имъ Войска Запорожского козакамъ чинятся налоги и тесноты». Але це застереження не стосувалося вихідців із Балкан, адже вони, як наголошувалось у відповідних царських указах, «нашея благочестивойверы». Отож єдина формально-правова перепона для посідання балкан- ськими союзниками Петра І старшинських урядів у Гетьманщині полягала в тому, що прихід їх у владу відбувався не в результаті виборів, а як пряме призначення з боку російської адміністрації (що, до слова, порушувало порядок, закріплений в указі царя від 22 січня 1715 р.).

Мотивацію введення вихідців із Балканського півострова у владну структуру Гетьманщини знаходимо в указі Петра І гетьманові Іванові Скоропадському від 20 липня 1715 р. про призначення М.Милорадовича в Гадяцький полк. Зокрема цар указував, що під час останньої з турками війни «из народу сербского благородной Михайло Милорадович, которой есть благочестивой нашей веры по ревности християнской показал нам, великому государю нашему царскому величеству, знатную службу». Деталізуючи цю «службу», монарх зауважував, що, прийнявши від нього полковницький чин, той їздив до чорногорців «и к другим тамошним народам», причому не лише «нашея благочестивой веры», але також і вірних «римского закона», заохочуючи їх підняти зброю проти османців. І таким своїм вірнопідданим щодо російському престолу «ревностним старанием» М.Милорадович утягнув у війну «многое число тех народов», маючи яких під своєю командою «знатные над турки посилки учинил и тем от болшого наступления на наши государства Великой и Малой России турок и татар удерживал». При цьому полковник витратив на утримання того війська чимало власних коштів та «именій», а після того, як у царя «с турки паки мир постановлен», серб «отечества своего лишился и не может болши туда возвратится». Через це він і «бив чолом» цареві, аби той винагородив його за заслуги «чином [...] в малороссийских городах». Визнаючи клопотання слушним, оскільки чолобитник і справді «к нам великому государю и к государству нашему всероссійскому верные и действительно оказаные службы явил», Петро І пожалував його гадяцьким полковництвом, наказавши при цьому гетьманові відправити М.Милорадовича «в тот полк без удержания и определить ему все принадлежащие к тому полковничьему уряду маетности и доходы».

А вже у сенатському донесенні Анні Іоаннівні від 24 березня 1734 р. сенатори, інформуючи імператрицю про те, що в 1711 р. під час турецької війни «сербский народ [.] показал к России службу поднятіем с своей стороны оружія против оных турков», уточнювали, що по завершенні війни в 1715 р. до Москви приїздив сербський митрополит Даниїл, полковник М.Милорадович із братом та інші офіцери, котрі скаржилися, що вони за ті «показаные туркам противности не могут в домы свои возвратись». Тож аби їх якось винагородити, Петро І і призначив М.Милорадовича гадяцьким полковником, його братові Гаврилові надав у Ніжині двір «с каменными палаты да два села в них 135 дворов». Згодом, реагуючи на прохання «воеводы того сербского народа Салавця Николаева Требинского» про призначення його іркліївським сотником, цар розпорядився, аби той без виборів був «определен в малороссийском в Переяславском полку ирклеевским сотником», а також наказав «дать ему деревню дворов 30 или 40». 1718-м роком датовано лист канцлера Ґ.Ґоловкіна до гетьмана І.Скоропадського про призначення сотниками ротмістра Степана та поручика Миколу Афендиків. Тоді ж Самійло Спафарій, котрий разом із волоським господарем, «оставя [...] дом и деревни и протчіи свои по- житности», перебрався на українські землі, відразу ж «по прибитии» отримав уряд в Яреськівській сотні Миргородського полку. Наступного року черговий виходець із Волощини -- Василь Кирик, котрий ще на початку Північної війни був прийнятий на царську службу, «определен [...] в Лубенский полк, в сотню Городинскую, сотником». Щоправда це призначення відбулось уже не у формі царського указу, а за гетьманським універсалом. Утім І.Скоропадський свій документ видав «по рекомендации», знехтувати якою не мав змоги, адже її автором був ґенерал- фельдмаршал Б.Шереметєв.

«На их место ... выберите людей добрых, которые ... желали быть коллегии»

Важливою рубіжною віхою у процесі перебирання російською владою до своїх рук політики призначень на уряди в Гетьманщині став період функціонування Малоросійської колегії (1722-1727 рр.). Як уже неодноразово відзначалося в історичній літературі, запровадження цієї інституції мало за мету спочатку налагодити дієвий контроль щодо життя козацької автономії, а потім і провести ряд уніфікаційних реформ, покликаних підготувати ґрунт для її ліквідації й повної інкорпорації українських земель до складу Російської імперії. У контексті реалізації цього комплексу завдань пріоритетне місце відводилося «кадровій політиці». Щоправда, втручання у процеси перестановок на сотенному рівні попервах мали спорадичний характер і не були настільки чітко концептуалізованими, як це спостерігалося на вищих (гетьманському, полковому) адміністративних щаблях. Утім і на сотенному рівні у часи реформ Малоросійської колегії відбулися вельми помітні зміни.

Найбільш потужний наступ імперської влади на засади вільної елекції козацької старшини відбувся наприкінці 1723 -- на початку 1724 рр. і він був пов'язаний із розслідуванням опозиційної діяльності наказного гетьмана Павла Полуботка, яке Петро І доручив своїй довіреній особі -- колишньому ад'ютантові ґвардійському майорові і бриґадирові О.Румянцеву. 13 грудня 1723 р. імператорський емісар розпочав інспекційну поїздку полками Гетьманщини. Критерії, за якими він звільняв з урядів старшин та проводив нові призначення, було недвозначно сформульовано в монаршому наказі: позбутися всіх тих, хто викликав підозри у плані лояльності трону, а «на их место [...] выберите людей добрых, которые к нынешнему их делу (діяльності опального П.Полуботка -- В.Г.) не приставали и желали быть коллегии».

Реалізуючи цей наказ, О.Румянцев провів кардинальні «чистки» у Стародубському, Ніжинському, Полтавському, Гадяцькому, Переяславському, Миргородському полках, де від урядів було відсторонено повних і наказних полковників, полкових старшин, а на їх місце призначено «доброхотів» імператора. Загалом за неповний місяць відбулося 20 призначень на старшинські посади, причому 12 із них здійснено «на место» підозрілих урядовців. За своїми масштабами проведені О.Румянцевим кадрові переміщення можуть бути порівняні лише зі знекровленням старшинського корпусу Гетьманщини після подій 1708--1709 рр.

Найбільш резонансними стали відставки миргородського полковника Данила Апостола та наказного стародубського полковника Івана Чорнолуцького. Щодо нижчого рівня, то, наприклад, у Гадяцьку сотню на місце Василя Рябчинського О.Румянцев призначив брата місцевого полковника сербського шляхтича Гаврила (Гавра) Милорадовича. Серб Михайло Барсовський (ще одна креатура імператорського емісара) в тому ж Гадяцькому полку посів уряд сотенного хорунжого. Виходець із Волощини Самійло Спафарій, котрий від 1718 р. «служил в Миргородском полку, в местечке Ерески сотником», отримав більш прибуткове сотництво у Старих Санжарах Полтавського полку.

По завершенні у січні 1724 р. місії О.Румянцева активне втручання центральної влади у кадрові справи Гетьманщини, у тому числі на сотенному рівні, не припинилося, хіба що воно перестало бути таким масовим. Після відсторонення від посад усіх тих старшин, чия «благонадійність» опинилася під підозрою, імперські владні органи в Україні своє завдання вбачали вже в певних точкових змінах, викликаних потребою у заповненні старшинських вакансій. Суб'єктами ініціатив у цій царині виступали як Кабінет його імператорської величності, згодом Таємна верховна рада, Сенат, так і Малоросійська колеґія. Причому Малоросійська колеґія й Ґенеральна військова канцелярія в таких випадках довідувалися про заміщення вільних посад уже після ухвалення відповідного рішення в Москві чи Петербурзі.

Ще однією характерною рисою «кадрової політики» імперської влади в Гетьманщині у той час було іґнорування прохань сотенних товариств щодо призначення повноправних сотників і, відповідно, передача управлінських функцій у руки наказних старшин. Згідно з інформацією, що містилася в направленій 1726 р. Малоросійською колеґією у Сенат доповідній записці, буквально в усіх полках бракувало сотенних старшин. Зокрема у Чернігівському вакантними були 9 сотенних урядів, із них 3 -- очільників сотень, у Гадяцькому й Ніжинському полках -- 6 сотенних урядів, з яких 4 -- сотників. Загалом же незайнятими залишались уряди сотників аж у 21 сотні, а всього вакансій сотенного рівня налічувалося 36.

Така велика кількість вакансій посилювала розлад державного організму Гетьманщини, через що навіть президент Малоросійської колегії бриґадир С. Вельямінов був змушений порушити перед Сенатом клопотання про виправлення становища. На масштабність цього явища досить промовисто вказують приклади, що стосуються Стародубського полку. У 1726 р. місцевий полковник Ілля Пашков доручив полковому сотнику Степанові Галецькому одночасно виконувати обов'язки відразу трьох посадових осіб полкового ранґу -- обозного, судді, осавула.

«Освьдительствовать, суть ли къ тому достойни».

Сотницький «перебір» гетьмана Д.Апостола

У ході реставрації гетьманської форми правління 1727 р. новообраний реґі- ментар Данило Апостол усіляко намагався захистити сферу «кадрової політики» Гетьманщини від втручання ззовні та відновити стан справ, що існував за часів І.Мазепи. Зокрема за його ініціативи вже 11 жовтня 1727 р. (тобто на десятий день перебування у владі) в полки було розіслано універсали, «жебы в сотняхъ, гді совершенныхъ сотниковъ ніть, товариство сами кандидатовъ въ сотники выбирали к таковымъ чинамь по всему, якь вь томъ же указі изображено, угодныхъ». Цим самим документом ініціювалося створення комісії, яка представила б пропозиції щодо заповнення старшинських вакансій і переглянула призначення, котрі відбулися в порушення процедури виборів. Показово, що до числа останніх апріорі зараховувалися здійснені О.Румянцевим і Малоросійською колегію: «А о поставленныхъ указомь оть генерала Румянцева, также и из Коллегіи був- шой Малороссійской чиновникахь освидетельствовать, суть ли кь тому достойни, и ежели достойни, то имь вь тіхь чинахь быть, а которие ни, то писать кь вашой велможности съ именнимъ изяснешемъ, однако ж и на тотъ выборъ взять же суппліки за подписом старшинскимъ и товарискимъ».

На практиці робота комісії наразилася на спротив. Так, наприклад, неодноразово згаданий вище виходець із Волощини С.Спафарій після вступу на гетьманство Д.Апостола втратив за наказом останнього свій уряд у Старих Санжарах і наступних три роки присвятив тому, аби довести, що від сотництва його відсторонили «безвинно», а призначений замість нього Іван Левенець «нигді на службахъ не бывалъ» й такого чину не гідний. Не зумівши домогтися позивного для себе вирішення справи в Гетьманщині, С.Спафарій звернувся зі скаргою в Колегію іноземних справ, сподіваючись на підтримку її керівництва, оскільки саме там «в переводчиках верно по смерть свою служил [...] наш дядя Николай Гаврилов сын Спафарій». Вона зажадала від Д.Апостола доповісти, «для чего оной Самойло Спафарий от уряду сотничества старосанжаровского отставлен».

Не бракувало спротиву діяльності гетьманської комісії й на місцях. Відряджений до Чернігівського полку комісаром Семен Столповський доповідав гетьманові, що тамтешній полковник Михайло Богданов чинить усілякі перешкоди їхнім діям, заважає реалізації універсалу та «все по своему здолати и хочетъ». Зокрема полковник козаків «з нЪкоторыхъ сотень къ своей резиденціи зыскувать, а въ другіе сотні и самъ со мною іхать намЪренъ, гді сотенная старшина и товариство, въ притом- ности его, едни молчать, а другіи, ради не ради, волі его комендирской конферова- тися будутъ несумнінно». За деякий час комісар інформував Д.Апостола, що «уже нікоторьіе сотняне полку здішнего, желающіе обще всі иного себі сотника, а не того, кого самъ его мил. панъ полковникъ промуетъ и въ кандидаты, противъ волі ихъ товариской, становить, подпали великому гніву его и вязення терпятъ за тое, къ допросамъ въ канцелярію водимы и понуждаемы къ волі комміндерской». Коли ж С.Столповський почав апелювати до букви гетьманського універсалу, М.Богданов заявив: «Я-де въ томъ мію силу и указъ особенній; а если бы могло быть иначей, то буду-де писать просто до самого превосходительного господина миністра Федора Васильевича Наумова».

Наскільки слова російського полковника, поставленого на чолі Чернігівського полку, відповідали дійсності та чи в нього справді було якесь таємне розпорядженнявід центральної влади щодо блокування гетьманських ініціатив у царині призначень, або наскільки це була безвідповідальна словесна бравада -- сказати важко. Принаймні Д.Апостол, отримавши від свого комісара цю інформацію, звернувся до М.Богданова з листом, де різко висловив своє невдоволення його діями та наказав, аби той «посланному нашему въ аппробаціи тихъ выборовъ жадного не чинилъ воспященія и до тоей аппробаціи о сотничихъ урядахъ не интересовался». Вивівши таким чином полковника з процесу перевиборів сотників, гетьман дозволив йому лише при виборі на полкові вакантні уряди бути присутнім разом з іншою полковою старшиною, знатним товариством і сотниками, але при цьому «тамъ присутствовать однимъ голосом, а не повелительнымъ дМствимъ и страховання и принужденія никому не чинить подъ опасешемъ штрафа».

Ініційований гетьманом «перебір» сотників спровокував на місцях «кадрові революції», коли старшина й товариство, будучи невдоволеними призначеними їм очільниками сотень, намагались їх позбутися, навіть якщо призначення цих урядників випало на доколезькі часи. Наприклад, у Городиській сотні Лубенського полку полковий осавул Андрій Петровський за активної підтримки місцевого товариства («пришед многолюден») «в не бытность» у сотні сотника Василя Кирика, призначеного на уряд гетьманом І.Скоропадським не за результатами виборів, а за рекомендацією ґенерал-фельдмаршала Б.Шереметєва, «хороговъ насилно взяли и единомышленники его, козаки, именіе его разграбили [...] и оного Петровского сына Леонтия поставили сотникомъ и хороговъ ему вручили» (причому В.Кирик був призначений ще в 1719 р.)ББ. З іншого боку, і полковники прагнули використати сприятливий момент, аби позбутися неугодних сотників. Так, розголосу набула справа відсторонення переяславським полковником Василем Танським вороньківського сотника Миколи Афендика, поставленого на уряд ще 1718 р. сенатським указом.

«По своей к нам благосклонности ...за его в бытность при дворе нашем верную службу»

Вплив російського чинника на кадрові призначення у сотнях української автономії мав місце не лише на рівні вищої влади держави, а й міг проявлятися на рівні клієнтарно-патрональних зв'язків шукачів сотницьких урядів з України з їхніми покровителями при монаршому дворі та у середовищі російських можновладців. Через брак відповідної інформації механізми просування патронами інтересів своїх клієнтів зазвичай залишаються прихованими. Утім архівні матеріали, що відображають характер спілкування гетьманської влади з представниками російської правлячої еліти, містять поодинокі свідчення, аналіз яких може допомогти прояснити цю делікатну справу. Так, наприклад, 3 вересня 1716 р. князь Г.Волконський звертався до царського резидента при гетьманському дворі Ф.Протасьєва з листом, в якому містилося таке прохання: «Яви свое милосердіе к погарскому сотнику Галецкому в ево нуждах и правде, учини споможеніе о просьбе до ясневелможного его милости пана гетмана, о чем он сотник вашей милости устне обо всем донесет».

Доволі цікаво виглядало і протегування майбутньою імператрицею Єлизаветою перед гетьманом Д.Апостолом інтересів якогось Олексія Яблоновського, котрий служив при дворі цесарівни, а по виході у відставку претендував на сотництво в Гетьманщині. Із листа від 16 серпня 1733 р. довідуємося, що претендент раніше за гетьманською «милістю» таки був призначений наказним сотником, але, як зауважувала Єлизавета, «ныне известилось, что показанной Яблонской по некоторомуслучаю отрешен». Отож дочка Петра І просила гетьмана «по своей к нам благосклонности» відновити на сотництві О.Яблоновського «за его в бытность при дворе нашем верную службу», зауважуючи при цьому, «в чем на ваше превосходительство не без надежность остаюсь».

Коли на початку гетьманування Д.Апостола згаданий вище «волошанин» В.Кирик втратив городиський сотницький уряд у Лубенському полку, у поданій до Колегії іноземних справ з цього приводу скарзі він наголошував, що в роки Північної війни був прийнятий на царську службу, а в 1719 р. «по рекомендации фельтмаршала графа Шереметева гетману Скоропадскому определен он от него, гетмана, в Лубенский полк, в сотню Городинскую, сотником». Таким чином, рекомендація російського воєначальника мала сприйматися як ґарантія збереження за скаржником сотенного уряду.

Доволі ілюстративно в контексті використання технологій протегування у змаганнях за сотенний уряд виглядають події, що розгорталися у грудні 1730 -- серпні 1731 рр. в Березинській сотні Чернігівського полку. Передовсім зауважимо, що на кінець 1730 р. сотенний уряд тут не був вакантним, адже незадовго перед цим його посів син ґенерального осавула Федора Лисенка Андрій. Проте це не завадило канцлерові Російської імперії Ґ.Ґоловкіну 3 грудня того року адресувати Д.Апостолу лист, де йшлося про те, що «один из малоросіян Александр Брежинский чрез несколько літ был при дворі их величеств служителем и за ево службу надлежит ему учинить такое награжденіе, от чего бы он довольство мог иміть». Не віддаючи на розсуд гетьмана пошуки вигідного місця для О.Брежинського, сановник конкретно вказував Д.Апостолові, «дабы он, гетман, веліл его опреділить в Черниговскому полку сотником в Березинскую сотню, в которой недавно опреділен из молодых незаслуженный человік».

На неабияку важливість розпорядження канцлера вочевидь мав указувати той факт, що «по опреділению оного Брежинского в тое Березенскую сотню сотником» Д.Апостол повинен був «надлежащим порядком ево графа увідомить». Більше того, одночасно з листом до гетьмана канцлер відправив лист і міністрові при гетьманському уряді князеві О.Шаховському, в якому інформував того про своє прохання-доручення Д.Апостолу, а також наказував, «дабы он, генерал лейтенант в том ему Брежинскому вспомагал, чтоб гетман неотрицательно сіе зділал и в тое Березенскую сотню ево Брежинского надлежащим порядком сотником отправил, а молодика Лисенка отставил».

Отож попри очевидні владні впливи батька сотника А.Лисенка при дворі гетьмана, Д.Апостол не посмів проіґнорувати розпорядження канцлера і приблизно за півроку, 9 липня 1731 р., доповів Ґ.Ґоловкіну, що «по вышеписанному его графскому письму оного Брежинского в показанную сотню сотником он, гетман, опреділил, а настоящего от оной сотни сотника Андрея Лисенка, который по заслугам діда и отца его ясаула генералного Федора Лисенка был по желанью всіх сотнян определен, отрешил».

Утім на цьому справа не завершилась і сотенний значок не надовго затримався в руках канцлерова протеже. При цьому вирішальну роль у відстороненні О.Брежинського від сотництва в Березині відіграла та сама допомога впливових при імператорському дворі осіб. Супроводжуючи гетьмана Д.Апостола в поїздці до Москви ґенеральний осавул Ф.Лисенко «словесно бил челом» цесарівні Катерині Іоаннівні «в своей обиді, что сына его Андрія Лисенка от заслуженного дідом и отцом его сотничества отрішили, а Брежинского определили». Реагуючи на це чолобиття, остання «изволила ему, гетману, приказать оного Брежинского сділать сотником, гді ваканс иміется, а Андрія Лисенка по прежнему сотником в Березинской сотні определить». Повернувшись в Україну, Д.Апостол, «повинуясь высокому ея высочества указу», запропонував О.Брежинському на вибір три «ва- кансових» сотництва, аби лише звільнити уряд у Березині для молодшого Лисенка. Утім клієнтові Ґ.Ґоловкіна здалося, що, маючи підтримку настільки впливового при дворі патрона, він може іґнорувати пропозиції гетьмана, тож «из тЬх сотни- честв ни одного принять не похотЬл». Тим часом завдання гетьманові щодо усунення О.Брежинського від уряду мало б полегшити те, що попри свою недовгу владну каденцію протеже канцлера встиг «уже обиды починить сотнянам тамошним, от которых многіе ему, гетману, подали суплики о починенных обидах», більше того, супліки містили застереження, що «не желают его Брежинского, что б он у них был сотником». Скориставшись із цих претензій (не виключено, що ініціатором їх був сам гетьманський уряд або особисто зацікавлений у вирішенні справи ґенеральний осавул) Д.Апостол викликав О.Брежинського «для отвЬтствія» на скарги від сотнян до Ґенеральної військової канцелярії. Однак сотник, «будучи против занесенных на него жалоб [...] не учиня по оным никакова отвЬтствія, из Глухова уЬхал».

Показово, що Д.Апостол навіть після цього демаршу урядника так і не наважився позбавити своєю владою сотницької посади клієнта Ґ.Ґоловкіна, а лише клопотав перед урядом Анни Іоаннівни щодо дозволу на відновлення А.Лисенка на сотництві. У джерелах відсутні відомості про ті неприємності, які спричинила ця кадрова колізія в Гетьманщині особисто для канцлера, але, вочевидь, вони таки були, адже в листі до Д.Апостола від 4 серпня 1731 р. він не лише погоджувався, щоб сотницький уряд у Березині «по прежнему» обійняв А.Лисенко, а й рішуче відмежувався від протегування О.Брежинському, застерігаючи, аби останній «в той сотнЬ и в иных нигдЬ сотником не был и чтобы он, гетман, учинил по еив указу»

«По аттестатам гпдна генерала фельтмаршала и кавалера ...определить в сотники на первую ваканцію»

У формально-правовому сенсі за гетьманування Д.Апостола відновлювалася процедура виборів, конституйована указом Петра І від 1715 р., тобто таких, що мали здійснюватися на альтернативній основі, за вирішальної ролі гетьмана та приставленого до нього офіційного резидента монарха. У виданому гетьманському урядові імператором Петром ІІ із Верховної таємної ради так званому «РешЬтельном указе» від 22 серпня 1728 р. серед іншого зазначалося: «В сотники выбирать в каждой сотнЬ всЬм козакам общим совЬтом и по том совЬтЬ по приговору общему назначат к тому ураду з людей заслуженых, добрых, годных и вЬрности неподозрЬтелной, и от кого б козакам и народу обид и разореній не было, двох или трох чЬловЬк, и назнача писать к гетману и с тЬх назначених людей усматриват, кто з них к тому уряду згоднЬе быть может и которые были всякой вЬрности и безпорочно. И с тЬх позволят едному быть и опредЬлить его на тот уряд гетманским унЬверсалом».

Зазначені норми формально залишилися чинними й після того, як уряд Анни Іоанівни по смерті Д.Апостола на початку 1734 р. не дозволив проведення нових гетьманських виборів, а всю повноту влади передав Правлінню гетьманського уряду на чолі з призначеним імперською владою «малоросійським правителем». Та й, власне, ще за життя Д.Апостола, щойно в Петербурзі «учинилось известие, что апреля 28 дня [гетьман] заболел паралежем», 12 липня 1733 р. до Глухова було відправлено лист імператриці з побажаннями йому «скораго облегченія» та повідомленням про передачу Ґенеральної військової канцелярії «в веденіе нашого генерала Семена Нарышкина».

На практиці ситуація змінювалася докорінно, оскільки відтепер фактичний очільник гетьманського уряду був прямим представником імперської владної вертикалі, отож і при обранні з числа номінованих кандидатів одного найбільше важили саме міркування відданості династії. До того ж уже ближче до кінця 1730-х та особливо з початком 1740-х рр. в адміністративній діяльності Правління гетьманського уряду дедалі більшого поширення набував не лише відхід від практики виборів на альтернативній основі, та ще й з представленням декількох кандидатур на розгляд гетьманському урядові чи органові, що його заміщував, а процедура прямого призначення на сотництво владою Гетьманщини без дотримання навіть видимості врахування волі сотенного козацького товариства й поспільства, коли вся процедура сотницької елекції концентрувалася чи то у Глухові, чи то в Петербурзі. При цьому, що характерно, далеко не завжди сотенний уряд, на який імперська влада призначала свого ставленика, був вільним. Так, наприклад, з універсалу Ґенеральної військової канцелярії від 30 грудня 1742 р. довідуємося про призначення бунчукового товариша Григорія Кузьминського сотником у Менську сотню Чернігівського полку. Ініціатива виходила від імператриці Єлизавети, котра видала за власним підписом відповідний указ. І, виявляється, у Мені у цей час був повноправний очільник сотні, котрий нічим себе не скомпрометував -- його рекомендувалось, «ежели он достоин того чина, по усмотрению определить в другую сотню».

Загалом у цей час леґітимізувалася ситуація з рекомендаційними листами від впливових петербурзьких вельмож, що починали відігравати роль не перепустки до участі у виборах чи важливого додаткового арґументу на самих виборах, як це було раніше, а підмінювали собою власне самі вибори. Прикладом якраз такого алгоритму виборчого процесу стала зміна влади в Городнянській сотні Чернігівського полку влітку -- восени 1743 р. Отож 28 серпня 1743 р. Ґенеральна військова канцелярія за підписами ґенерал-лейтенанта Бібікова, полковника Тютчева й ґенерального підскарбія Скоропадського видала чернігівському полковникові Ізмайлову указ, в якому повідомляла про отримання з Сенату указу, де наказувалось якогось Івана Пирятинського «по аттестатам гпдна генерала фельтмаршала и кавалера графа Лессія да генерала и кавалера Кейта за дійствителніе и верніе его в минувшіе годы с шведами компаніи службы определить в сотники на первую ваканцію». Оскільки на момент отримання сенатського указу такої вакансії в полках Гетьманщини не існувало, то члени Правління гетьманського уряду видали І.Пирятинському універсал на «вакансове» сотництво: «Точію яко нині в малоро- сійских полках такой сотничой ваканціи нет, для того дан ему із Войсковой енерал- ной канцеляріи універсална чин сотничества впред до будущей ваканціи». Утім І.Пирятинський, відчуваючи підтримку з боку відразу двох впливових воєначальників, на такий варіант не погодився, відповівши канцелярії, «что он до сисканія впред ваканціи праздно жить не желает», а воліє обійняти уряд у Городнянській сотні Чернігівського полку, байдуже, що сотник там уже був.

Аналізуючи стратегії кар'єрного зростання представників старшинської корпорації Гетьманщини, привертає увагу особливий службовий аванс, що його містила у собі служба півчим, особливо, коли йшлося про придворну півчу капелу Петербурґа. Так, наприклад, зі щоденника Миколи Ханенка довідуємося, що в березні 1746 р. «пожалованъ півчій Кирило Ивановичъ Коченевскій именнымъ указомъ сотникомъ лохвицкимъ». Під 1744 р. у джерелах фіксується іменний указ імператриці Єлизавети Петрівни тогочасному правителеві Гетьманщини ґенерал-лейтенанто- ві І.Бібікову: «Пожаловали мы певчаго Фому Петрова, за его при дворе нашей все- любезнейшей государини матери императрицы Екатерины Алексеевны и при нас довговременныя службы, в Стародубский полк в сотники Новгородка Северскаго». У 1730 р. півчий «при комнате» імператриці Катерини І Матвій Подальський клопотався про призначення його відразу полковим суддею Лубенського полку, утім із невідомих причин отримав відмову канцлера Ґ.Ґоловкіна. А ось Василь Христичевський, Антон Троцина та цілий ряд інших співаків у сотники прийшли саме по завершенні музичної кар'єри. Не бракувало серед номінантів на старшинство сотенного рівня у другій половині 1730-1740-х рр. й інших придворних служителів, зокрема лакеїв. В іменному списку козацької старшини, складеному у квітні 1751 р., як джерело легітимації влади вказано, що зі складу сотників Чернігівського полку один із них призначений у владу «по аттестату генерал-фельдмаршала фон Лессі», один сотник Миргородського полку -- «по ордеру ясневельможного», сотник Переяславського -- «з сербского народа», сотник Гадяцького -- «з камор лакеев высочайшого ЕІВ двору», а ось у Миргородському -- один «з ротмістров волоской команди», а інший -- «височайшим именним ЕІВ указом [...] находится в наборе еів двору певчим».

Загалом масштабне втручання центральної влади на інституційному рівні й окремих її представників як лобістів приватних інтересів певних осіб у царину «кадрової політики» гетьманського уряду, що стало звичним у практиці російсько-українських відносин після подій осені 1708 р., не лише справляло негативний вплив на розвиток політичної культури козацтва, спричинюючи занепад такого важливого, засадничого її імперативу, як вільне обрання старшин усіх рівнів, а й виступало вагомим чинником процесу цілеспрямованого згортання меж української автономії та уподібнення внутрішніх порядків Гетьманщини до загальноімперських зразків.

References

1. Butych, I., Rynsevych, V., Teslenko, I. (Comps.). (2004). Universaly ukrainskykh hetmaniv vid ivana Vyhovskoho do ivana Samoilovycha (1657-1687). Kyiv; Lviv. [in Ukrainian].

2. Diadychenko, V.A. (1959). Narysy suspilno-politychnoho ustroiu Livoberezhnoi Ukrainy kintsia XVii - pochatku XViii st. Kyiv. [in Ukrainian].

3. Gajecky, G. (1978). The Cossack Administration of the Hetmanate.Vols. 1-2. Cambridge, Mass.

4. Horobets, V. (1998). Prysmerk Hetmanshchyny: Ukraina v roky reform Petra I. Kyiv. [in Ukrainian].

5. Horobets, V. (2007). «Votymo tsaria skhidnoho»: Ukrainskyi Hetmanat ta rosiiska dynastiia do ipislia Pereiaslava. Kyiv. [in Ukrainian].

6. Horobets, V. (2014). PolkovnykViiskaZaporozkoho: pravovilnoielektsiivsvitlikozatskykhtradytsii, rozporiadchykhprypysiv i politychnykhrealii (seredynaXVII - pershachvert XVIIIst.). Ukrainska derzhava druhoi polovyny XVii-XViii st.:

7. polityka, suspilstvo, kultura, 88-125. Kyiv. [in Ukrainian].

8. Horobets, V. (2015). Pravo viLnoi eLektsii polkovnyka Viiska Zaporozkoho: kozatski tradytsii u vyprobuvanni imperskymy novatsiiamy. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 5, 70-91. [in Ukrainian].

9. Horobets, V. (2016). Konflikt i vlada v rannomodernii Ukraini: Sotnyk novhorod-siverskyi proty hetmana Viiska Zaporozkoho, 1715-1722. Kyiv. [in Ukrainian].

10. Horobets, V. (2019). Vybory ta vybornist v ustroievii modeli rannomodernoi Ukrainskoi derzhavy: Tradytsii versus poli- tychni i sotsialni novatsii. Transformatsiia ukrainskoi natsionalnoi idei, 405-419. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Horobets, V. (2020). Vybory sotnyka Viiska Zaporozkoho: pravovi normy, tradytsii ta tendentsii ikhnoi erozii. Akademia: Terra Historiae: Studiina poshanu Valeriia Smoliia, knyha persha: Prostory istorii, 277-300. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Horobets, V. (2014). «Obraza honorutsariai hetmana» chyborotbazavladunasotennomurivni: spravanovomlynskohosotnykaHryhoriiaShyshkevycha (1708-1722-1732). Sotsium: Almanakh sotsialnoi istorii, 11-12, 210-253. [in Ukrainian].

13. Horobets, V. (2014). Polkovnyk Viiska Zaporozkoho ta yoho vlada. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 4, 50-70. [in Ukrainian].

14. Horobets, V. (2020). «Uriadyposvoemugnevuotnimaet»: Zasadyvilnoielektsiikozatskoistarshynysotennohorivniauvyprobuvanni«nakupnytstvom», protektsiieiuta «koruptsiiamy». Sotsium: Almanakh sotsialnoi istorii, 15-16, 122-139. [in Ukrainian].

15. Krypiakevych, I., Butych, I. (Comps.). (1961). Dokumenty Bohdana Khmelnytskoho (1648-1657). Kyiv. [in Ukrainian].

16. Kryvosheia, V. (2010). Kozatska starshyna Hetmanshchyny: Entsyklopediia. Kyiv. [in Ukrainian].

Viktor Horobets, Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Head of the Sector of Social History, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

Service at Court, “Loyalty to the Monarch” and the Patronage of Royal Dignitaries as Arguments in the Election to the Post of Sotnyk of Zaporozhian Host

Abstract. The purpose of this study is to analyze the nature and scale of the decline of the principles of free election of Cossack officers of Hetmanshchyna, due to the intervention of the Russian authorities in the process of staffing hundreds of governments. The research methodology is based on comparison strategies and typology. The scientific novelty is connected with the study of the influence of the imperial center on the nature of the administrative practices of the Ukrainian autonomy 17-18 centuries. Through the establishment of control over the personnel policy of Hetmanshchyna and the deliberate erosion of the principles of free election of Cossack officers. Attention is paid primarily to the efforts of the imperial authorities after the defeat of the anti- Russian speech of Hetman I.Mazepa in 1708-1709 to change the legal field of the electoral process, on the one hand, limiting the will of the Cossack society and the participation of regimental officers, and on the other - putting it under the control of its officials. Examples of direct appointment to the hundreds in Ukraine by decrees of the tsar, the Senate and other governing institutions of the Russian Empire in circumvention of the legal norms and traditions in force in Hetmanshchyna are considered in detail. Procedural features are reconstructed and the motivation of such personnel decisions is clarified. In particular, attention is drawn to the fact that in substantiating such appointments, the token “loyalty to the monarch" clearly dominates the motives of outstanding abilities or merits of the candidates. In addition, it was established that a significant part of the officers appointed in this way came from Balkans and before that was in no way associated with Zaporozhian Host, and proved his loyalty to Peter I during the Prut campaign in 1711. Separately studied the practice of protecting the interests of hundreds government statesmen and military leaders of Russian Empire, influential courtiers and representatives of the ruling Romanov dynasty. In this context, a special official advance for the meeting of the sotnyk in Hetmanshchyna, which was provided by the service at the imperial court, including in the rank of court singers, is highlighted.

Keywords: Hetmanshchyna, Zaporozhian Host, free election, sotnyk, Cossack officers, political culture.

Размещено на Allbest.ru