Сербські військові поселення Нова Сербія та Слов’яносербія на українських землях у ХVIII ст.

19 жовтня 1752 р. Сенатом було видано указ «Про допущення селитися у Новій Сербії вихідцям лише з Молдавії, Валахії, Македонії та Сербії, а не з інших якихось народів» [3, с. 716-717]. Його відмінність від попередніх полягала в тому, що він мав не дозвільний, а, навпаки, обмежуючий характер. Згідно із цим документом І. Хорватові і Глєбову належало обмежити коло осіб, з яких мали формуватися новосербські полки, виключно представниками тих православних народів, «про яких він Генерал-Майор Хорват представляв, тобто Сербського, Македонського, Болгарського і Волохського (у цьому випадку знову зустрічаємо написання цього слова з літерою «х». - П.Р.)».

Заручившись ще із самих перших кроків своєї кар'єри в Росії значною підтримкою при Дворі й у Сенаті, І. Хорват під час здійснення задуманого ним проекту одержував схвалення практично всім своїм планам і діям. Сенатські укази приймалися на кожне його звернення, дозволяючи нові кроки, надаючи нові пільги й привілеї. Указ від 19 жовтня в цьому контексті звучав повним дисонансом. Цей факт навряд чи варто пояснювати тим, що фортуна відвернулася від сербського генерал-майора, це, зрештою, станеться, але дещо пізніше. Вочевидь, у Санкт-Петербурзі стало відомо, що І. Хорват взявся активно зманювати людей з інших полків, не звертаючи при цьому уваги на їхню національність. Крім суто меркантильних розрахунків самого І. Хорвата, такі дії не мали жодного обґрунтованого мотиву й виправдання. До того ж, прийняття до новосербських полків «малоросіян» та обрусілих іноземців було заборонено.

Запроваджене в такий спосіб обмеження суперечило інтересам І. Хорвата й старших офіцерів з Нової Сербії. У Росії чимало з них перетворилося на великих землевласників (джерела зараховують до таких Цветановичів, Серезлій, Ерделів, Адабашів, Бутовичів, Чечелів та ін.). Прибравши до рук значні площі орних земель, вони мали протягом трьох років освоїти їх. Зробити це без залучення нових робочих рук і прийняття на поселення нових поселенців було неможливо. Інтереси справи, зумовлені потребою розвивати сербські поселення на українських землях як осередки прикордонної варти, вступали у протиріччя з особистими інтересами сербської верхівки.

9 листопада 1752 р. з'являється ще один Указ Сенату по Новій Сербії - «Про прийняття до Нової Сербії, з відома тамошнього Командира, вільних людей, які бажають іти служити (тобто наймитувати. - П.Р.), на скільки часу хто захоче, із зобов'язанням» [3, с. 923-925]. Під цим «делікатним» формулюванням приховувався дозвіл для жителів відведеного для сербських поселенців краю, які перебували тут «незаконно» і мали на виконання інших сенатських указів та імператорської волі виїхати, залишивши оселі «законним» мешканцям з числа сербів. Тепер їм надавався вибір: або виїжджати, або залишатися у місцях проживання офіційно - «з відома Командира» - наймаючись на роботу у Новій Сербії. Вакансій не бракувало, тож вибір був реальний.

Невдовзі по тому - 20 листопада - серби одержують свідчення того, що про них не забула імператриця: Новій Сербії присвячується Іменний указ: «Про продовження поселення Сербів у відведених їм Задніпровських місцях; про висилку вихідців з Малоросії, які там поселилися, на попередні місця; про допомогу і покровительство, які мають надавати начальства поселеним Сербам; та про відведення земель для знову прибулих цієї ж нації людей між природними Російськими підданими» [3, с. 729-731]. У ньому підтверджувалося: «поселення команди Генерал-Майора Хорвата згаданих Сербів та інших православного віросповідання народів, які виходять у підданство, залишити у виділених їм між Польським кордоном і окресленої в ландкарті... межі місцях, де вони вже дійсно і селитися почали, не створюючи їм у цьому поселенні перешкод; а згідно з раніше зробленим її Імператорської Величності указом, надаючи їм всіляку допомогу...».

Указ від 20 листопада є знаменним через те, що пункт другий його постановочної частини присвячено новим командам сербських переселенців під проводом І. Шевича та Р. Прерадовича. «У випадку виходу в Імперію й у вічне Її Імператорської Величності підданство того Сербського й іншого народу великого числа, - записано в Указі - дбати, щоб вони не всі в одному місці були, але б між Російськими природними у поселенні перебували, до чого від Сенату представлено було про підписаний Її Імператорської Величності указ про поселення Шевича в Казані в порожніх по Волзі місцях, а в такому поселенні за Українською лінією для закриття тамошніх місць чимала потреба є, і про поселення там Ландміліцьких полків по указам із Сенату Воєнній Колегії розглядати звелено; того заради Її Імператорська Величність вказати ж забажала: про поселення того Шевича, також і Прерадовичу з такими ж народами, які з ним виходять, за Українською лінією в потрібних для закриття місцях поміж Ландміліцькими полками.». Цей Указ дав початок тому, про що, мабуть, з однаковою силою мріяли і І. Хорват, який привів до Росії перших сербських переселенців, і чиновники у Санкт-Петербурзі, які опікувалися переселенням: слідом за І. Хорватом та його людьми у «службу і вічне підданство» до Росії рушили інші представники «єдинокровного православного народу». Це був, безумовно, позитивний сигнал, значення якого, щоправда, не варто надто перебільшувати. Станом на кінець 1752 р. з усією очевидністю виявилася серйозна криза самої ідеї переселення, яке так і не набуло масового характеру й не виправдало надій, котрі покладалися на нього російським урядом. Прибуття до Росії двох нових команд сербських «ландміліціонерів», не давши помітного ані кількісного, ані якісного посилення Нової Сербії, не додавши нового імпульсу проекту переселення, висунуло на порядок дня низку нових проблем і питань.

Водночас проект переселення сербів до Росії опинився у стані кризи. Його доля зависла у невизначеному стані. Випущена 1754 р. у Санкт-Петербурзі пам'ятна медаль з нагоди заснування Нової Сербії із зображенням імператриці

Єлизавети Петрівни і написами «D.C. ELISAVETA AVGUSTA OMN. ROSS.» на одному та «NOVA SERBIA CONSTITUTA» на іншому боці - несла у собі сумну, як покаже недалеке майбутнє, для сербів символіку: вік сербських поселенців у Росії виявився не довший за вік особи, яка їх заснувала. Зі зміною першої особи у Петербурзі змінилася й політика Росії на південному напрямку. Це свідчило про кінець Нової Сербії. Утім, найгірше для сербів у Росії було попереду. Поки ж - у грудні 1754 р. - на території Нової Сербії мешкало 2 225 осіб чоловічої статі: 257 сербів, 124 македонця, 57 болгар, 1 676 волохів, 32 німця, 79 угорців, а також 1 694 особи жіночої статі [5, с. 34]. Як бачимо, твердження про те, що переселення було, по-перше, «сербським», по-друге, «православним», не відповідають дійсності.

Слов'яносербія, конкуренція між очільниками

Нові команди сербських військових переселенців до Росії очолювали полковник Іван Шевич і підполковник Райко Прерадович. Перший звернувся до російського посланника у Відні графа М. Бестужева-Рюміна з проханням про переселення до Росії разом з І. Хорватом. «Обидва вони одержали... привілеї від імператриці Єлизавети Петрівни на землі у південній Росії і генерал-майорські чини, - пише Н. Попов. - Хорват поспішив виїхати до Росії раніше підготовлених ним до цієї справи людей... Але через рік туди ж прибув і Шевич. Він не міг раніше переселитися, бо зустрів перешкоди при одержанні від віденського двору паспортів для родини й родичів усіх своїх товаришів, а ще тому, що сам хотів розпродати свій маєток. Він прибув до Києва у вересні 1752 р. (за даними архіву - 24 жовтня. - П.Р.) і, дізнавшись тут про зміст привілею, даного Хорвату, лишився дуже незадоволений ним. Посилаючись на те, що у цесарській службі він був окремим командиром над своєю частиною, він не хотів бути підпорядкованим Хорватові. Приклад Шевича знайшов собі наслідувача у третьому ватажку австрійських вихідців. Це був підполковник Райко або Родіон Депрерадович... Він подав від себе прошеніє, в якому казав, що ні у Хорвата, ні у Шевича бути зі своїми переселенцями у команді не бажає, вважав себе по цесарській службі старшим від них обох, а тому і просив визначити особливу місцевість для поселення приведених ним сербів» [2, с. 605-607].

У Р. Прерадовича (або Депрерадовича, як інколи писали його прізвище) з виїздом з Австрії виникли ще більші проблеми, ніж у І. Шевича. З великими труднощами й ризиком для себе, зрештою, здолавши перешкоди, він одного гарного дня виїхав з Відня до Петербургу, куди прибув 1 липня 1752 р. Там його справа теж наразилася на перешкоди, тож Указ Правлячого Сенату «Про розпорядження щодо поселення Сербів Шевича і Прерадовича з їхніми єдиноземцями між Бахматом і Луганью» [3, с. 840-844], на підставі якого поселенці з його та І. Шевича команд здобули право на освоєння відведених для них земель і створення другого сербського поселення на українських землях - Слов'яносербії, було видано лише майже за рік - у травні 1753 р.

Незгода між трьома сербськими командирами була настільки гострою й непримиренною, що російському уряду довелося докласти чимало зусиль для того, щоб, зрештою, знайти певний компроміс, який задовольнив як сторону, яка приймала нових підданих, так і кожного з трьох новоспечених генерал - майорів російської служби. Ситуація, дійсно, була непростою. У кожного з ватажків сербських команд були аргументи, до яких варто було дослухатися. До того ж, нікого з них у Петербурзі не хотіли ображати й відштовхувати, не без підстав побоюючись, що це могло б негативно позначитися на всьому проекті виходу сербських ландміліціонерів з Австрії до Росії. Примирити І. Хорвата, І. Шевича і Р. Прерадовича між собою було неможливо, співіснувати у межах єдиного сербського поселення вони категорично відмовлялися. До всього, кожному з них вдалося заручитися підтримкою високих покровителів при Дворі, що давало змогу добиватися бажаного. Тут теж мала місце гостра й жорстка конкуренція. Доки ситуація розвивалася переважно під диктовку І. Хорвата, І. Шевичеві «загрожувало» відправлення на поселення у степ біля Казані, що не відповідало його інтересам. Коли ж він сам і Р. Прерадович знайшли собі «лобістів» при Дворі, їх поселили недалеко від Нової Сербії.

Нормативно-правові «вказівки» з Петербургу щодо команд І. Шевича та Р. Прерадовича, подібні тим, які було дано І. Хорватові, надійшли у травні 1753 р. «..Цього Травня 17 дня, Її Імператорська Величність на поданого Правлячим Сенатом спільно з Колегіями Іноземних справ і Воєнною Березня 29 і Квітня 1 чисел цього 1753 року подання 4 пункт про Шевича з прибулими з ним певних націй народами, - читаємо у Сенатському указі від 29 травня, - та про поселення його Шевича і Прерадовича від Бахмута до Лугані, в усьому так, як у тому пункті зазначено, Височайше конфірмувати зволіла, і по цьому пункту в усьому належне виконання зробити звеліла у Сенат негайно.».

Щодо остаточного місця поселення двох нових сербських команд, то у цьому питанні після тривалих і непростих обговорень і суперечок на різних рівнях бюрократичної ієрархії все-таки вдалося знайти варіант рішення, який ніби то задовольнив усіх. І. Хорват міг радіти, бо зберіг для себе Нову Сербію, хоч і не домігся відправлення конкурентів на береги Волги. І. Шевич мав бути задоволений, бо уник висилки у віддалені приволзькі місця, хоч і не одержав землі, яку вибрав сам для себе у Новій Сербії поміж головним суперником І. Хорватом і Києвом, ближче за нього до губернського центру. Р. Прерадович, хоч йому й довелося весь час наздоганяти конкурентів, зрештою, одержав землю не гіршу, ніж інші, розташовану в тій же зоні, що й у них. Ніхто з них не одержав усього, що хотів, але й не дав зробити це жодному з конкурентів.

Царський уряд вважав за доцільне створити для всіх переселенців, незалежно від того, з якою з команд - І. Хорвата, І. Шевича чи Р. Прерадовича - вони прийшли до Росії, однакові умови одержання землі, заведення власного господарства, проживання, утримання, служби. Відтак, пільги і привілеї, дані за півтора роки до цього поселенцям у Новій Сербії, було підтверджено й для тих «ландміліціонерів», яким належало селитися у Слов'яносербії. Це було закріплено у згаданому сенатському указі від 29 травня.

Чи не єдина відмінність між двома сербськими поселеннями на наших землях полягала в тому, що Нова Сербія з моменту її утворення перебувала у віданні Правлячого Сенату, а Слов'яносербію було вирішено підпорядкувати Воєнній Колегії. Практичними справами нового поселення було доручено опікуватися інженер-полковнику Бібікову. Його функції були ті самі, що й обов'язки генерал-майора Глєбова по Новій Сербії. При Київській губернській канцелярії було організовано «Слов'яносербську комісію на чолі з тайним радником Фліверком у справах сербських переселенців у місті Слов'яносербськ». Комісія працювала в період з 1753 до 1766 рр. Завдяки цьому перепідпорядкуванню більшість документів, присвячених другому сербському поселенню, знаходяться не у Москві та Петербурзі, як у випадку з Новою Сербією, а у Києві, у Центральному Державному історичному архіві України, в окремому фонді зберігання під номером 1413.

На жаль, нам так і не вдалося знайти в архівних фондах списків команд І. Шевича і Р. Прерадовича в момент їх прибуття до Росії, як це було у випадку з І. Хорватом і його людьми. Можливо, вони не збереглися, можливо, їх просто не існувало. Як І. Шевич, так і Р. Прерадович прибули до Росії раніше, ніж їхні підлеглі, у супроводі лише невеликої кількості ближчих родичів. З часом такі списки починають з'являтися. На їх основі можна простежити, яким чином, з якою інтенсивністю відбувалось залучення нових кадрів на поселення у Слов'яносербії, скільки офіцерів, інших чинів було в командах І. Шевича і Р. Прерадовича в той чи інший момент, як здійснювали вербовку нових людей.

Перший подібний документ, який нами виявлено, датований жовтнем 1754 р. У ньому згадно 65 осіб у команді Р. Прерадовича та 42 особи в команді І. Шевича. Йдеться про військовослужбовців, члени родин до уваги не беруться, втім їх було мало, переважна більшість новоприбулих переселенців були неодружені. Судячи по всьому, у списку відображено людей, щойно завербованих для поселення у Слов'яносербії. Офіцерів серед них немає. У команді Р. Прерадовича записано двоє капралів. Один з них - Іван Козак, 25-ти років, болгарської нації, неодружений. Ім'я і прізвище другого написано нерозбірливо, про нього відомо, що йому 28 років, він «славонської» нації (Славонія - історична територія у Сербії та Хорватії), з ним прибув його син п'яти років. Решту списку складали рядові, вік яких коливався в діапазоні від 16 до 40 років, а троє були зовсім юні: 9, 13, 15 років. Цікаву інформацію до роздумів надає рядок «хто яких націй», у якому зазначено: «болгарської», «угорсько-пруської», «волоської», «угорської», «грецької», «турецької», «македонської», «єврейської», «молдавської», «татарської», «шведської» та, певна річ, «сербської». Сербів, щоправда, було лише двоє, якщо ж рахувати ще й «славонця», то троє. У списку команди І. Шевича фігурують тільки рядові віком від 16 до 37 років. «Чистих» сербів - троє, ще сім чоловік записалися як «славонці» [2, с. 71]. У списках пізнішого часу згадувалися люди й інших національностей, зокрема, грузини. Сам перелік «націй» доповнювався ще більш екзотичними формулюваннями, приміром, такими, як: «липканської нації» (Липкани - місто на території сучасної Молдови) або «мунтянської» («мунтяни» - одна з етнічних груп у складі молдавської нації). Кадрове поповнення у Слов'яносербії 1754 р. було інтернаціональним. Перша хвиля поселенців з числа сербів у Нову Сербію пройшла, друга, яка розтягнулася на п'ять-шість років і була дещо більш масовою, ніж перша, теж добігала кінця. З кожною наступною оказією на поселення прибувало ще по кілька осіб сербської національності. В основній же масі нові «ландміліціонери» належали до різних народів і народностей.

Проект створення на українських землях прикордонної лінії просувався далі. «Не минуло й семи років з розселення сербів на їхній новій батьківщині, - зауважує Н. Попов, - як вони вже могли довести свої військові здібності. 1757 року внаслідок участі Росії у семирічній війні, Хорват відправив в армію повний гусарський полк. Такий самий полк було сформовано з ескадронів, виставлених Шевичем і Прерадовичем» [2, с. 610-611].

1757 р. є прикметним з огляду на нашу тему ще й тим, що в цей час до переселення на українські землі Російської імперії приєдналися представники ще однієї православної слов'янської нації - чорногорці. Для цього народу ідея виходу в Росію та вступу в російську службу не була новою. Ще в 1715-1716 рр. у російській столиці кілька разів перебував чорногорський владика Данило, який подавав Петру І «прошеніє» про прийняття чорногорців під покровительство Росії, а також про надання матеріальної допомоги тим з чорногорців, хто захоче переселитися в Росію. В архіві Київської губернської канцелярії датовані 1757 р. зберігаються цікаві матеріали, присвячені різним питанням, пов'язаним з підготовкою до переселення й самим переселенням чорногорців на нові землі, зокрема, про відправку в Росію сімнадцяти чорногорців на чолі з новоспеченими з волі російського полковника Пучкова у Фіумі (італійська назва хорватського міста Рієка. - П.Р.) вахмістром Княжевичем і капралом Концаревичем. Серед інших матеріалів привертають увагу «Справа про переселенні чорногорців до Росії», «Справа про чорногорців, відправлених на поселення в Оренбурзьку губернію та Самару», «Звіт поручика Чернігівського полка Анучіна про витрату грошових сум, асигнованих на утримання чорногорців у Києві» й ін. [6].

У 1760 р. населення Нової Сербії і Слов'яносербії перевищувало 26 тис. осіб. Селищ нараховувалося 122, «дач для поселень» - 195, церков - 31.

Кінець сербських поселень

Серед інших архівних матеріалів, дотичних до сербських поселень на українських землях Російської імперії у ХУШ ст., є документ під назвою: «Справа про казенні і приватні стягнення по зловживанням генерал-поручика Хорвата, який командував Новосербським корпусом» (1762-1775) [7]. З неї дізнаємося, що командир Нової Сербії за десять років свого перебування в Росії встиг одержати наступний армійський чин - генерал-поручика або генерал- лейтенанта, - а також, що фортуна відвернулася від нього, і його було звинувачено у казнокрадстві та інших злочинних діях.

У 1760 р. в Сенат надійшла скарга бригадира Муравйова від імені волохів і болгар на утиски з боку І. Хорвата. За рік інспекція під проводом полковника Спічинського виявила у Новій Сербії зловживання і прорахунки. Після чергової ревізії, проведеної там, було складено рапорт про те, що у діях І. Хорвата виявлено казнокрадство, хабарництво, свавілля. Рапорт не лишився непомічений «на горі». До Нової Сербії було направлено спеціальну комісію, для розслідування не стану справ у поселенні, а справи самого І. Хорвата. Очолити її доручили Київському генерал-губернаторові Глєбову. До складу комісії ввійшли Бєлгородський генерал-губернатор Василь Наришкін і капітан Ізмайлівського лейб-гвардії полку князь Олександр Грузинський.

Висновки комісії викладені у доповіді на ім'я імператриці Катерини ІІ, яка у червні 1762 р. змінила на російському престолі померлу 24 грудня 1761 р. Єлизавету Петрівну і Петра ІІІ, були вкрай жорсткими й суворими. І. Хорвата було визнано винним у фінансових зловживаннях, розтраті казенних коштів, наданні проекції одним особам на шкоду іншим, які були цього більш достойні, й у багатьох інших важких гріхах, провинах та порушеннях.

Комісія, крім усього іншого, висловила оцінку проекту переселення сербів до Росії, фактично засудивши його. Загальна рекомендація полягала в тому, щоб усунути І. Хорвата від управління Новою Сербією, призначивши замість нього когось з генералів «національних», тобто російських, давши йому на допомогу людину, яка б «добре знала інтереси та звичаї іноземних переселенців», інакше кажучи, когось з вищих офіцерів з сербів. Рукою імператриці Катерини на полях доповіді комісії написано: «Бути по цьому».

11 червня 1763 р. з'являється «Іменний, даний Сенату Указ» Катерини ІІ «Про прийняття до Нової Сербії на поселення втікачів з Польщі, які виходять, не лише Малоросіян, а Великоросійських та інших народів, та про перебування Новосербського Корпусу у віданні Воєнної Колегії» [8, с. 297-299]. Ним фактично створювалася нормативно-правова база для скасування й руйнування всіх тих засад і наріжних каменів, на яких ґрунтувалося сербське переселення до Росії в тому вигляді, в якому його задумав і здійснив І. Хорват. Замість опального серба було призначено генерал-поручика Мельгунова. Той, тільки-но вступивши в нову посаду, вочевидь, задля перестраховки від різних неприємних несподіванок одразу ж склав на Височайше ім'я рапорт, головний зміст якого полягав у тому, що сербські поселення прикордонної міліції на українських землях імперії треба кардинально реформувати.

Останній юридичний цвях у «труну» Нової Сербії було вбито 22 березня 1764 р. Тоді було прийнято документ, який зіграв роль заключного акорду в історії Нової Сербії: «Височайше затверджена доповідь Сенаторів Дійсного

Тайного Радника Микити Івановича та генерала Петра Івановича Паніних. - Про іменування Новосербського поселення Новоросійською Губернією; про поселення в ній полків двох гусарських і Пікінерного; про план роздачі земель до їхнього заселення. - З додатком штатів Правління Губернії і вищезазначеним полкам» [8, с. 657-667].

Отже, Нова Сербія юридично припиняла існування, розчиняючись у новоутвореній Новоросійській губернії. Замість етнічних сербів на ключові посади було призначено росіян. Загалом уся історія нагадувала «двірцевий переворот»: користуючись обставинами, замість однієї людини, яка втратила симпатію першої особи імперії, було поставлено іншу, яка таку симпатію здобула. На додачу до нового імператорського розпорядження Мельгунов подав план нового адміністративно-територіального утворення, який інколи називають «План про Новосербське поселення». Насправді він присвячений іншому, а його назва така: «Височайше конфірмований план, про роздачу в Новоросійській Губернії казенних земель для їх заселення».

Після того, що сталося з Новою Сербією, шансів, що її долі вдасться уникнути Слов'яносербії, не залишалося. Черга до неї дійшла 11 червня 1764 р., коли Катерина ІІ затвердила «Доповідь Генерал-Фельдцейхмейстера Вільбоа, Дійсного Тайного Радника і Сенатора Паніна, Генерал-Аншефа і Воєнної Колегії Віце-Президента Графа Чернишова та Генерал-Поручика Мельгунова. - Про Українську лінію Слов'яно-Сербії; про поселення, яке є за тією лінією, та про підпорядкування його до Новоросійської Губернії під єдине право» [8, с. 795-799]. Здійснений високими царськими чинами аналіз стану справ у поселенні І. Шевича і Р. Прерадовича було витримано в тому ж ключі, що й доповідь про Нову Сербію. У ньому помітно переважали критика й констатація негативу. За таких умов зберегти Слов'яносербію як самостійну адміністративно-териоріальну одиницю в її командирів не було. Серйозні зауваження було висловлено й з приводу всієї Української лінії як оборонного комплексу. Її здатність на належному рівні виконувати передбачені для неї функції було поставлено під сумнів. Згадувалося й про те, що в тій місцевості, де було створено Лінію, земля «для укріплень зовсім непридатна», до того ж, гостро відчувається «брак хорошої води та лісу».

Взявши до уваги ще й «політичні обставини, які мають відношення до поширення кордонів», члени комісії остаточно дійшли висновку, що система оборони південних кордонів імперії не відповідає вимогам часу й потребує кардинального реформування. Слов'яносербія як складова цієї системи теж потрапила до числа утворень, які слід привести «до бажаного стану» шляхом реалізації «спеціально зробленого проекту наступним чином». Проект передбачав збільшення території, яка потрапляла під реорганізацію. Її всю пропонувалося йменував «Провінцією Катерининською», включивши до складу Новоросійської Губернії та дозволивши «на тій землі всякого звання людей, які тепер там живуть, і в майбутньому хто туди з Малоросії забажає, тих без обмежень в службу й на поселення приймати».

Заходи і кроки, здійснені урядом Катерини ІІ з реорганізації південного кордону, дали певні позитивні наслідки. Як свідчить «Словник Брокгауза і Ефрона», у Новоросійській губернії, яка поглинула сербські поселення й яка складалася з трьох провінцій: Єлизаветинської, Катерининської, Бахмутської, у 1764 р. мешкало до 38 тис. осіб. Протягом чотирьох наступних років кількість мешканців зросла до 52 тис., не рахуючи чиновників, дворян, духовних і воєнних чинов. Загалом же люду тут стало майже 100 тис. Починаючи з першої російсько-турецької війни (1768-1774 рр.), колоністи брали активну участь у всіх війнах Росії у ХУШ ст. і на початку ХІХ ст.

сербія правовий грамота сенат

Список використаних джерел та літератури

1. Архив внешней политики России. - Ф.32. Сношения России с Австрией. - 1724-1894. - Оп. 1. - Дело 6. - Лист 98; Дело 8. - Лист 9.

2. Поповъ Н. Военныя поселенія Сербовъ в Австріи и Россіи // Вестникъ Европы. - 1870. - Т. ІІІ. - Кн. 6-я (июнь).

3. Полное собраніе законові Россійской Имперіи. Собраніе первое. - Санкт-Петербург. - 1830. - Т.ХІІІ.

4. Исторія Новой Сечи или последнего Коша Запорожскаго / Сост. А. Скальковским. Часть ІІ. Изд. 3-е. - Одесса, 1885. - 367 с.

5. Кабузан В.М. Заселение Северного Причерноморья (Новороссии) в Х УІІІ в. (1719-1795) // Советская этнография. - 1969. - № 6. - С. 30-41.

6. Центральний Державний архів України. - Ф.59. - Київська губернська канцелярія, м. Київ. 1708-1782. - Заг. кількість справ - 10071. - Оп.1. - Справа 2, од. зб. 3023, 3031,3023, 3031, 3056, 3057, 3059-3060, 3134, 3135, 3149.

7. Архив внешней политики России. - Ф 20. - Пограничные с Польшей комиссии. - 17421796. Оп. 1. - Дело 3. - Ед. хр. 265.

8. Полное собраніе законові Россійской Имперіи. Собраніе первое. - Санкт-Петербург. - 1830. - Т.ХУІ.

References

1. Arkhiv vneshney politiki Rossii [Archive of Russian foreign policy]. F.32. Snosheniya Rossii s Avstriye. [Relations of Russia with Austria]. 1724-1894. Op. 1. Delo 6. List 98; Delo 8. List 9. [In Russian].

2. Popov”, N. (1970) Voyennyya poselernya Serbov” v Avstrii i Rossn [The military settlement of Serbia in Austria and Russia]. Vestnik” Yevropy [Bulletin of Europe] T. III. Kn. 6-ya (iyun'). [In Russian].

3. Polnoe sobranie zakonovi Rossiyskoy Ymperiy. Sobranie pervoe [Complete collection of laws of the Russian Empire. The first meeting] (1830). (T.XIII). Sankt-Peterburg. [In Russian].

4. Skal'kovski, A. (ed.) (1885) Istoriya Novoy Sechi ili poslednego Kosha Zaporozhskago [The history of the New Sich or the last Kosh of Zaporizhia]. Chast' II. Izd. 3-ye. Odessa. [In Russian].

5. Kabuzan, V.M. (1969). Zaselenye Severnoho Prychernomor'ya (Novorossyy) v XVIII v. (17191795) [Settlement of the Northern Black Sea Region (New Russia) in the 18th century (17191795)]. Sovetskaya Etnohrafyya, [Soviet ethnography] 6, pp. 30-41. [In Russian].

6. Tsentral'nyy Derzhavnyy arkhiv Ukrayiny [Central State Archive of Ukraine]. F.59. Kyyivs'ka huberns'ka kantselyariya, m. Kyiv [Kyiv Provincial Chancellery, Kyiv.]. 1708-1782. Zah. Kil'kist' sprav 10071. Op.1. Sprava 2, od. zb. 3023, 3031,3023, 3031, 3056, 3057, 3059 -3060, 3134, 3135, 3149. [In Ukrainian].

7. Arkhiv vneshney politiki Rossii [Archive of Russian foreign policy]. F 20. Pogranichnyye s Pol'shey komissii [The border with Poland commission]. 1742-1796. Op. 1. Delo 3. Yed. khr. 265. [In Russian].

8. Polnoe sobranie zakonovi Rossiyskoy Ymperiy. Sobranie pervoe [Complete collection of laws of the Russian Empire. The first meeting] (1830). (T.XVI). Sankt-Peterburg. [In Russian].

Размещено на Allbest.ru