Неподільна спадщина Давньої Русі (про святкування 1150-річчя зародження російської державності)

Не стало снаги у деяких представників української сторони позбутися психології "меншого брата" й позиції "малоросійства". Вони тут же скористалися 1150-річним ювілеєм як нагодою поклонитися "старшому братові", бо, як писав у свій час В. Ленін, "обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения". Так, 12 вересня 2012 р. у Києві відбулася конференція під назвою: "1150-летие образования

Древнерусского государства: история и современность". Звернімо увагу, коли президент РФ Д. Медвєдєв говорив лише про "зародження", київські учасники конференції взялися стверджувати про "утворення", і звісно ж не "Давньоруської" (від слова Русь), а "Давньорусского" (від слова Россия). У виступі раніше цитованого нами С. Пантєлєєва позиція ще більш уточнюється: "возрождается традиция отмечать юбилеи русской государственности". Тобто, в Києві відбувається захід, де відбувається дійство хвалебне дійство на честь 1150-річчя російської державності, під час якого неподільна спадщина Давньої Русі "приватизується" Росією. Як до цього ставитися? Якщо не з позиції "політичної відповідальності" (К. Ясперс), то хоча б з погляду "моральної відповідальності"? [24]

Після київського "розігріву" ювілейні урочистості відбулися 21-23 вересня у Великому Новгороді. День відкриття був належно умотивованим: в цей день 150 років тому царем Олександром ІІ було відкрито пам'ятник "Тисячоліття Росії", в цей день відбулася й битва на Куликовому полі у 1380 р., а також ця дата вважається "Днём русского единения". Як зазначалося у російських ЗМІ, участь в урочистостях взяли члени Міжнародного комітету "Всемирный день русского единения", Центр національної слави, Фонд Андрія Первозванного, російські та зарубіжні діячі науки та громадських організацій.

Почавшись з божественної літургії, день закінчився театралізованою виставою з історії російської держави. На завершення відбулася урочиста церемонія відкриття пам'ятного знака становлення російської державності "Княжого каменя" в новгородському музеї-заповіднику "Рюрикове городище". До ювілейних урочистостей Російським інститутом стратегічних досліджень було підготовлено кінофільм "1150 років протистояння Росії й Заходу". Цей останній захід демонстрував перехід Росії до нагнітання психології "холодної війни".

Торжество презентизму

Виникає закономірне питання: звідки цей підвищений попит на різноманітні ювілеї й торжества, які часто ставлять істориків у таке становище? На це запитання намагається дати відповідь французький дослідник Ф. Артог. Він звертає увагу на те, що на фоні глобалізації, формування "світової економіки" і, одночасно, зростаючих загроз втратити "світовий культурний набуток", стався справжній сплеск загального захоплення всім, що пов'язано з пам'яттю про минуле. Ці суспільні потрясіння й кризи останнього часу загострили бажання поновити порушений "зв'язок часів" [25].

Однак, меморіальний сплеск кінця ХХ - початку ХХІ ст. зовсім не є свідченням того, що суспільство стало прискіпливіше вдивлятися у власне історичне минуле. Навпаки, на думку Ф. Артога, захоплення історичною пам'яттю стало проявом справжнього диктату сучасності. В дійсності відбувається остаточне витіснення з порядку денного двох типів мислення: 1. того, що перевіряє сучасне минулим; 2. того, що перевіряє сучасне майбутнім. Із цього відправного моменту день нинішній у боротьбі за уми людей намагається самоствердитися, більше того - поставити собі на службу і минуле, і майбутнє. Ця позиція випливає з того, що сучасне має самостійно ідентифікувати себе незалежно ні від свого минулого, ані від очікуваного майбутнього, як це було донині. Більше того, вважають адепти презентизму, сучасне покликане цілеспрямовано детермінувати як минуле (що ми маємо згадувати й берегти, а що забути), так і майбутнє (що ми будуємо і яку долю прокладаємо людству). У підсумку - сучасне бере на себе відповідальність і за минуле, і за майбутнє. І тут є певне раціональне зерно: національна свідомість, згідно Е. Ренану, це не лише те, що спільно пригадується, але й те, що спільно маємо забути.

Але тут приховується і своєрідна пастка: якщо, за твердженням німецького дослідника Р. Козелека, динаміка історичного часу створюється напругою, яка виникає між пластом набутого досвіду і горизонтом очікувань [26], то презентизм навпаки - самостійно формує для себе комфортне минуле і визначає собі таке ж комфортне майбутнє, а в підсумку втрачає реальне відчуття виклику часу і, як наслідок, формулює таку ж неадекватну відповідь на неадекватне розуміння виклику часу. З таким відчуттям часу суспільство може певний час комфортно існувати, якщо для цього накопичені необхідні ресурси, але таке суспільство втрачає життєву енергію - той же потенціал напруги між минулим досвідом і горизонтом устремлінь. Рано чи пізно в такому суспільстві може запанувати така психологія: "Після нас - хоч потоп".

Але сталося те, що сталося і це стосується не лише Росії й України з усіма їхніми ювілейними клопотами. Слід констатувати: в останній третині ХХ ст. в європейській історичні свідомості запанував презентизм - суспільство підносить до рівня культу саму сучасність. Звісно, все нове є забутим старим. Так і ідеї презентизму мають свої витоки в минулому - до попередників презентизму можна віднести античних епікурейців і стоїків. Можна при нагоді згадати й відому фразу В. Гете із твору "Фауст" - "Зупинись миттєвосте!". Та й у філософів екзистенціалістів є достатньо елементів презентизму. Але у презентизму кінця ХХ - початку ХХІ ст. є свій оригінальний профіль. У його основі лежить розчарування у всіх ілюзіях й ідеалах: там, де не залишається віри в революційну ідею, ні в соціалістичне суспільство, ні в національну державу, ні в краще майбуття - найбільшу цінність набувають лише багатство, комфорт і зваблива мінливість відчуттів. Ф. Артог перераховує найбільш різноманітні види виявлення цього "побутового" презентизму: від світосприйняття безробітного (водночас і безтурботного) клошара до споглядальної філософії заможного туриста; від косметичних препаратів проти ожиріння й старіння - до найсучасніших інформаційних технологій.

Варто зазначити те, що сучасне у процесі свого "самообожнювання" веде себе вкрай агресивно: йому вже недостатньо бути просто сучасним, воно прагне заручитися місцем в історії, увіковічнити себе в ній. Політичні діячі свідомо вибудовують свою біографію у вигляді відшукування послідовних кроків на шляху своїх "історичних" діянь, а також у виявленні підвищеного інтересу до власного родоводу (йдуть активні архівні пошуки генеалогії).

Масово наймаються соціологи й політтехнологи, які вибудовують імідж свого патрона посиланнями на всі можливі соціологічні опитування за певний період. Різноманітні ювілейні урочистості - чи то комерційної фірми, чи то навчального закладу, чи якоїсь установи - стають ключовим моментом створення іміджу і бренду інституції. Що вже говорити про різноманітні державні торжества - з їх феєрверками і бравурними парадами, за допомогою яких представники правлячих верств, що сповідують презентизм, намагаються освятити власну сучасну ідентичність.

В зоряний час презентизму "пам'ять" набуває все більшої питомої ваги, відтісняючи історію-науку на другий план. Вивчення колективної пам'яті того чи іншого регіону чи то якоїсь соціальної страти презентизм намагається піднести до рівня аналога "історії ментальностей". Пам'ять, що слугує презентизму, стає способом усвідомлення й розповсюдження серед широкої громадськості свого містечкового розуміння духу сучасності. Різноманітні історичні місця й регіональні герої конструюються і постійно реконструюються відповідно до поточної кон'юнктури, яка викликає найрізноманітніші, часом травматичні, реакції з боку інших сегментів суспільства. На догоду правлячому класу переписуються національні історії, формуються різноманітні національні символи, масово продукуються "національні герої", котрі мають увіковічнити сучасний фрагмент з життя країни і надати йому статусу воїстину історичного етапу, з належною величчю й почестями.

За таких умов історик втрачає низку функцій, які були йому притаманні в минулому. Він перестає бути своєрідним "оголеним нервом", який намагається намацати і відгадати в минулому поки що невиразні риси майбутнього, перестає бути посередником між минулим і майбутнім. Місце історика займає політтехнолог, який удостоюється права посередництва між сучасниками, відводячи їм (з їх же дозволу) те чи інше місце в сучасній суспільній ієрархії. Цей політтехнолог вибирає одночасно в минулому лиш те, що відповідає історичній пам'яті державних мужів дня нинішнього, одночасно нехтуючи тим, що для розуміння його вельможних сучасників втратило вагу і не є актуальним, з їхнього погляду, для суспільного інтересу. У підсумку адепти національної пам'яті і їхні соратники розповідають про те, що державні мужі хочуть пам'ятати, і в жодному разі не про те, про що вони намагаються забути.

Така заземлена й скорочена, навіть, травмована, історична пам'ять через зазначені обставини перетворюється в короткий термін у вільну метаісторію, оскільки, в поєдинку між пам' яттю й історією перевага стала віддаватися пам'яті. До того ж, громадській думці стало нав'язуватися положення, що саме таке "відфільтроване" розуміння історії є в дійсності реалізацією ідеї "відповідальності перед пам'яттю поколінь".

Що святкуємо?

За усталеною традицією, успіх святкування будь-якого ювілею, про дату якого домовляються (і це стало нормою), залежить від його змістовного наповнення. Завжди на першому місці має стояти питання: яке надзавдання ми ставимо, і якого кінцевого результату очікуємо? З погляду України, як нам видається, це надзавдання на рівні громадськості було сформульовано Л. Івшиною у передмові до книги "Сила м'якого знаку": "піднятися до рівня власної історії!". Водночас, було б не зайвим у власній історії вичленити домінуючу ланку, яка в контексті початку третього тисячоліття стала б першорядною. Як нам видається, це могла б бути формула "Русь-Україна як світ-система", насамперед як система влади і відповідної їй моральної та соціонормативної культури. А вже потім, через цю призму можна було б аналізувати й поступ української історії.

Історія України є нібито своєрідною ілюстрацією складності й неоднозначності вияву основного соціокультурного закону - визначення міри у процесі об'єднання цивілізаційної специфіки культури і соціальної практики. Основна діалектична суперечність, яка була закладена в генофонді українського народу, що формувався після розпаду Русі, полягала в тому, що успадкована переважно східна, греко-візантійська релігійна й культурна традиція через вплив історичних обставин мала б віднайти адекватну відповідь на виклик з боку суспільно-політичної системи Заходу.

1000 років тому хрещення Русі в Києві мало свої особливості. Кирило й Мефодій ще на час свого перебування у Великій Моравії намагалися відстояти право слов'янської спільноти на самостійність, на право пошуку свого шляху між римським і візантійським впливами [27]. Розкол церков, який уже тоді намічався, вони намагалися вирішити шляхом повернення до істин раннього християнства. Євангелізм Київського християнства був зорієнтований на традицію апостола Павла, що утверджувала єдність і рівність у Христі усіх людей. Ця версія християнства закладала передумови ідеї "вільної особистості", інтерес до внутрішнього світу людини, його душі, пошуку Бога, мучеництва й співчуття. Новий Заповіт був джерелом першооснов вільної особистості в ментальності народу [28].

Врешті-решт, магістральний напрям соціонормативної культури українського народу формувався в традиції раннього східного християнства, апелюючи до рівності й нестяжательства. А взаємодія двох протилежних тенденцій - східної культурної спадщини, з одного боку, й інноваційних раціоналістичних впливів західних соціальних відносин, з іншого - підштовхували українців до синтезу Сходу і Заходу, робили Україну ініціатором об'єднувальних традицій. Але, на превеликий жаль, результати виявилися драматичними. Україна, розміщена між світами грецько- візантійської і західної римської культури і будучи законним членом їх обох, намагалася впродовж своєї історії об'єднати ці дві традиції в одну живу синтетичну модель. Вона наближалася до цього синтезу у великі епохи своєї історії, однак, всупереч багатьом можливостям і частковим успіхам, спроби остаточного синтезу звелись до невдачі. Україна не зуміла повністю виконати цю місію й упала під гнітом надзвичайного зовнішнього тиску і внутрішніх протиріч.

ХХ ст. знову поставило Україну перед завданням самовизначення. Його вирішення М. Грушевський вбачав на шляху синтезу історичного досвіду, набутого українським народом і в княжий період (до Люблінської унії 1569 р.) і за часів Гетьманщини (від Хмельниччини до 1764 р.). Однак, визвольний рух 1917-1921 рр. засвідчив недостатній державницький потенціал селянства, яке складало до 90% українського населення в цілому. Вирішення проблеми синтезу, а значить і появи новітньої України, знову відкладалося до часів виникнення нових геополітичних умов і нарощування нових рушійних сил.

Теоретик українського державного будівництва В. Липинський поставив завдання на майбутнє в принципово нове русло: замість сприйняття українців як етносу, він закликав формувати українство як громадянське суспільство, здатне синтезувати досвід Сходу і Заходу. На цьому шляху, писав В. Липинський, "основною відміною України від Москви являється не мова, не племя, не віра..., а інший, утворений віками політичний устрій, інший... метод організації правлячої страти, інші взаємовідносини верхів і низів, держави і громадянства - тих, хто управляє, стосовно тих, ким правлять" [29, с. XXV].

Ці відмітні й відмінні риси росіян і українців "заводії" "триединого русского народа" намагаються впритул не бачити, розмахуючи жупелом "мазепинщини" - як ніби прояву сепаратизму, радикального націоналізму, а то й расизму. І це надзвичайно прикро для нашої сучасності, яка створює попит на подібних ідеологів, котрі вносять чвари і незгоди як між Росією і Україною, так і в саме українське суспільство. Як наголошує провідний теоретик із цього питання К. Леві-Стросс, завдяки навішуванню наличок расизму "в умах людей відбулася плутаниця понять расизму і антирасизму". І далі пояснює: "Будь-яка культура розвивається завдяки обміну з іншими культурам. Але необхідно, щоб кожна культура здійснювала певний спротив, бо в протилежному випадку вона дуже швидко втратить те, що притаманне лише їй". На думку науковця, "ця ситуація існувала практично в усі часи. Це норма людської поведінки. І називаючи це расизмом, ми ризикуємо розпалити ворожнечу, тому що більшість пересічних людей скаже так: ну, якщо це расизм, значить - я расист" [30].

Таким чином, цей "певний спротив" у сфері культури по К. Леві-Строссу і є тим самим бар'єром, який одним українцям важко, а іншим - зовсім неможливо було подолати у випадку пропонованої Росією участі щодо проведення спільних ювілейних урочистостей з приводу оголошеного керівниками РФ 1150-річчя зародження російської державності.

Точки зіткнення

В першому варіанті цієї статті, опублікованому в російському журналі (Политическая концептология. - 2012. - № 2. - Ростов-на-Дону. - С. 160-180.) напередодні відзначення ювілею в Росії, ми застерігали: "І якщо, не приведи Господь, під час ювілейних урочистостей застрільники певних політичних сил підуть на взаємні звинувачення в расизмі чи радикальному націоналізмі, то це буде щось на грані злочину проти людяності".

На жаль, сталося гірше - після гучного святкування ювілею у 2012 р., Росія вдалася до акту агресії проти України. У лютому-березні 2014 р. відбулося збройне захоплення й воєнна окупація Росією невід'ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 р. Тоді контрольовані, керовані та фінансовані спецслужбами Російської Федерації збройні формування проголосили створення Донецької народної республіки (7 квітня 2014 р.) і Луганської народної республіки (27 квітня 2014 р.). І регулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією в агресивній війні проти України, систематично підживлювалися російськими найманцями із звільнених у запас військовослужбовців ЗС РФ. Наприкінці серпня 2014 р. війна Росії увійшла у третю фазу - безпосереднє воєнне вторгнення на материкову Україну із застосуванням своїх регулярних збройних сил.

Це вторгнення в Україну супроводжувалося небувалим ідеологічним прикриттям про те, що нібито до влади в Україні прийшли "націоналісти" і "фашисти". Коли офіційний Київ, за твердженням сепаратистів, використовує армію для "каральних акцій" проти свого власного народу, що нібито здійснив своє волевиявлення й проголосив "свої" республіки на Донбасі. Росія ж, мовляв, стоїть на захисті традиційних цінностей, започаткованих за часів Давньої Русі - православ'я, народності й соборності. В цій системі традиційних цінностей Москви українці не є окремим народом, а лише складовою частиною "триединого русского народа" у складі великоросів, малоросів та білорусів, а територія України є лише "задвірками" російської державності. До такого результату привели, врешті-решт, ідеологічні кампанії на кшталт 1150-річчя російської державності, котру в імперських межах намагається відродити Росія нині.

Щоб уникнути необхідності аналізувати російські упередження (це проблема окремого дослідження), варто надати слово відомому російському публіцсту, поету і російському націоналісту О. Шіропаєву (до речі, до поняття націоналізм ставимося без будь-якого упередження, як однієї із течій суспільної думки). Він пише: "Все-таки у ставленні росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне для нас, росіян. Для українців Росія теж значуща, але тільки як точка відштовхування, що допомагає усвідомленню своєї, української, однаковості. Для росіян же Україна, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об'єкт поглинання як чогось "споконвічно свого" і переробки за власним зразком і подобою. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни і визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Володимирщиною і Рязанщиною, але ніяк не на рівні відносин двох різних народів... Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці - народ, але зверніть увагу! - "братський" народ. За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми - росіяни і українці - ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві". За А. Шіропаєвим, говорячи про "братський український народ", більшість росіян сприймає українську мову й українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник внаслідок шкідливого впливу католицької Литви та Польщі: "І при цьому росіяни не задаються питанням: а може, вивихом-то є вони самі?" [31].

Однак, тішить та обставина, що нове ставлення до України формується нині в середовищі російської демократичної інтелігенції, хоча й цей процес відбувається неоднозначно. Прикладом тому можуть бути публікації єльцинських часів, коли такі авторитетні російські історики як Ю. Півоваров і

A. Фурсов відстоювали проєвропейську альтернативу розвитку Росії. Потім їх шляхи розійшлися і на нині цю позицію продовжує відстоювати лише академік РАН Ю. Півоваров. Але тим не менше, в ті часи ці автори суголосно писали (для посилення адекватності тексту передаємо цитування цих авторів російською мовою): "Надо заглянуть поглубже в Историю - в киевские времена, помня при этом, однако, что "киевская модель" не просто отличалась от "московской модели", но во многих отношениях была ее антиподом, и что не Москва, а Литва (Великое Княжество Литовское, Руськое и Жемайтийское. -

B. Т.) - реальный "модельный" наследник Киевской Руси" [32, c. 16].

Не відмовляючись від "київської спадщини" (і вони праві, тому що Русь була своєрідним цивілізаційним Всесвітом у всій Східній Європі, який, крім київського "ядра" мав ще й величезну "зовнішню Русь"), зазначені російські автори визначають для себе, що все, "что мы называем Русской Системой, стало возникать в ордынскую эпоху (этот термин представляется нам более адекватным, чем "удельная эпоха"), при "белокостных" ("цаган ясун") ордынских царях... Историческим "мигом-вечностью" рождения Русской Системы стала Великая Самодержавная Революция (1517/1565-1649 гг.), в ходе которой в форме самодержавия окончательно сформировался-выковался тот субъект - Русская Власть, который мог создавать, конструировать, высекать, полагать, спасиализировать (от "space" - пространство) некую систему" [32, с. 16].

На подальшу перспективу зростання української національної ідентичності, коли ми врешті-решт з'ясуємо для себе всю повноту сутності терміну "Русь- Україна" і будемо відзначати якусь ювілейну дату, то, очевидно, нам було б доцільно врахувати трактування Ю. Півоваровим і А. Фурсовим стосовно тих характерних рис "Руської Системи" київського періоду, які і для сучасної України залишаються значущими. Насамперед, йдеться про те, що тогочасна Русь була суспільством європейським і полісуб'єктним. Європейський тип суспільного розвитку відзначається від інших тим, що заснований не лише на фіксації суб'єктності суспільства, але і самого суб'єкта в суспільстві. Прийняття християнства стало не лише величезною духовною, але і соціальною революцією. Воно створило соціальну модель індивідуального суб'єкта, де було поєднано індивіда фізичного й індивіда соціального.

Християнське суспільство є полісуб'єктним як соціальний тип: історичними суб'єктами в ньому стають (і визнаються) окремі індивіди, групи, корпорації, інституції й держава. Так чи інакше, в контексті владних відносин різні князівства Русі були "соціальні чотирикутники" з кутами: "князь", "боярство", "віче", "церква". Зрозуміло, що в різних землях Русі домінували різні "кути". Але навіть там, де пануючим "кутом" був князівський, навіть там, де у князя історично була найліпша позиція стосовно інших "кутів", де не "суспільство" закликало князя, а князівська влада через низку причин вибудовувала суспільство (Північно-Східна Русь), ця влада не мала у своєму розпорядженні такого обсягу насилля, щоб стати одноосібною і якісно змінити співвідношення сил, "кутів" у чотирикутнику, не кажучи вже про те, щоб зламати його, а тим більше позбавити "кути" суб'єктності.

Аргументація Ю. Півоварова й А. Фурсова така: "Когда Андрей Юрьевич Боголюбский, решив действовать по принципу "власть первична", "власть всё", попытался подмять под себя бояр и церковь, стать первым в русских историях (а ретроспективно и в Русской Истории) единодержцем и превратить "четырехугольник" власти в сингулярную точку Власти, из которой возникает все остальное, его отправили на тот свет" [32, с. 19]. Тоді особисті прагнення князя ще не стали домінуючими - не було у влади сил для здійснення тотального насилля, адже їй протистояв озброєний народ. Русич-простолюдин домонгольських часів часто був не лише озброєним, але й знав, що за ним стоїть віче.

Те, що сталось з демократичними традиціями Русі згодом, це вже інша тема дослідження. Історія того чи іншого суспільства є відкритою системою, а її розвиток не є фатально приреченим - завжди є альтернативи, не кажучи вже про гру випадку. Історичний процес можна було б визнати містичним, якщо б із нього виключити випадковість, писав К. Маркс й він був правий. Це положення особливо важливе нині, коли ми перебуваємо у стані вибору - чи то традиції демократичної системи влади, чи то самодержавної - і цей вибір залежить від кожного з нас. Саме цю думку, насамперед, мали б донести до громадськості організатори урочистостей, якщо б справа дійшла до ухвалення офіційного рішення щодо якогось ювілею Русі-України.

Однак, як нам видається, на день нинішній в Україні ще відсутній необхідний суспільний консенсус на предмет проголошення того чи іншого ювілею української державності. Та й сама держава ще не в тому стані, щоб викликати в громадськості необхідний для ювілейних урочистостей рівень пієтету. Що безумовно могло б згуртувати Україну, то це утвердження на практиці високого рівня соціальної справедливості й рівності всіх людей перед законом, до якого закликав нас Тарас Шевченко. Його 200-літній ювілей співпав із Євромайданом, що було знаменно й зобов'язуюче. То чи ж спроможні ми дорівнятися його непозбутній тузі:

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить.

Список використаних джерел та літератури

1. Указ Президента Российской Федерации от 3 марта 2011 г. № 267. - [Електронний ресурс].

- Режим доступу: http://www.rg.ru/printable/20n/03/05/ gos1150-dok.html

2. Медведев велел праздновать 1150-летие российского государства. - [Електронний ресурс].

- Режим доступу: http://fed.sibnovosti.ru/artides/ 139057-medvedev-vdd-prazdnovat

3. BBC Києєіап-Россия-ІІЗО-летие российского государства... - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/russian/russia/2011/03/ 110307_russia_ryurik...

4. Когда праздновать 1150-летие Русского государства? Когда праздновать 1150-летие Русского государства? - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.newsland.ru /news/detail/ id/604489/

5. Лосєв І. Росія готується до "1150-річчя російської держави". Хто в Україні відповість на цей виклик? / І. Лосєв // "День". - 2011. - №132-133. - 29 липня.

6. "Ця книжка - стратегічного значення" // "День". - 2011. - № 170-171. - 23-24 вересня.

7. Сила м'якого знака, або Повернення Руської правди / Ред. Л. Івшина. - К.: Вид-во ПрАТ "Українська прес-група", 2011. - 800 с.

8. Валлерстайн И. Миросистемный анализ: введение / И. Валлерстайн. - М.: Издательский дом "Территория будущего", 2006. - 247 с.

9. Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандінавські джерела (крім ісландських саг) / О. Пріцак. - К.: "Обереги", 1997. - 1073 с.

10. Клейн Л. Антинорманизм как диагноз / Л. Клейн. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://polit.ru/artide/2010/12/03/klejn_fntinormanism/print/

11. Хазария. Электронная еврейская энциклопедия. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.eleven.co.il/article/14401

12. Медведев призвал отметить 1150-летие России. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http ://www. newsland.ru/nevs/detail/id/412647/

13. Медведев предложил отметить 1150-летие возникновения российского государства. -

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.newsinfo.ru/news/2009-09-18/

medvedev/722293/?mod

14. В стране новый суперпроект - "1150-летие России". - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.dp.rU/f/2010/07/27/V-strane-novij-superproekt/

15. Форум умных людей. Новгородский губернатор: 1150-летие. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://forum.nov.ru/lofiversion/index. php?t284667.html

16. Новгородские власти ждут приказа о праздновании 1150-летия России. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://forum.nov.ru/lofiversion/ index.php?t278240.html

17. Пантелеев Сергей: России, Украине и Белоруссии нужен Гражданский форум. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.russkie.org/index.php? module=printnews &id=19893

18. Конец евроиллюзий: нужен ли Гражданский Форум Украины. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://fraza.ua/analitics/13.11.10/ 103445.html

19. Совет по подготовке празднования 1150-летия образования. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://russkg.ru/index.php?ohtion=com_content &view+article&id=11

20. Единая Одесса. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.edinaya-odessa.org/ publ/print:page,1,28858-obshhestve

21. Шестаков В. 1150 лет Древней Руси, или Очередная попытка исторически объединить Россию, Украину и Беларусь / В. Шестаков. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.fraza.ua/print/28.04.115162/.html

22. В УПЦ КП отметят 1150-летие учреждения Киевской Митрополии и Крещения Руси во времена Аскольда. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://risu.org.ua/article- print.php?id=45936&name=uoc_kr&_lang= ru&; К вопросу о начале русской иерархии, к 1150-летию основания Киевской Митрополии. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http ://www. religion. sn.ua/main/history/printApage, 1,14789-k-voprosu

23. Президент России. Официальный сайт. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http ://state .kremlin.ru/news/12075/print

24. Участники конференции "1150-летие образования Древнерусского государства" высказались за единство братских восточнославянских народов. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ruskline.ru/news_ rl/2012/09/15/uchastniki_konferencii_1150letie_obrasovaniya_drevnerusskogo_ gosudarstva_vyskazalis_za_edinstvo_bratskih_vost...

25. Артог Ф. Порядок времени, режимы историчности / Ф. Артог. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://magazines.ru/nz/2008/3/ ar3.html

26. Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії / Р. Козеллек. - К.: "Дух і літера", 2006. - 436 с.

27. Українська церква між Сходом і Заходом / Наук. ред.: П. Яроцький. - К., 1966. - 225 с.

28. Історія релігії в Україні у двох томах. - Т. 2. - Українське православ'я. - К., 1977.

29. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / В. Липинський. - Київ-Філадельфія, 1995. - 470 с.

30. Раса и политика. Беседа Клода Леви-Стросса с Дидье Эрибаном. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.politizdat.ru/ interview/70/

31. Широпаев А. Украинский и российский пути в истории: толчок к размышлениям /

А. Широпаев. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/290619?idsource =298307&mainlang=rus

32. Пивоваров Ю.С., Фурсов А.М. Русская Система: генезис, структура и функционирование (тезисы и рабочие гипотезы) / Ю.С. Пивоваров, А.М. Фурсов // Русский исторический журнал. - 1998. - № 3. - С. 16.

Размещено на Allbest.ru