Г.О. Милорадович і чернігівська громада

Размещено на http://www.allbest.ru/

Г.О. МИЛОРАДОВИЧ І ЧЕРНІГІВСЬКА ГРОМАДА

О.О. Коваленко

Annotation

Kovalenko O.O. H.O. Myloradovych and Chernihiv Hromada

The article describes the connections of H.O. Myloradovych with the members of the Ukrainian national movement and, in particular, with the members of the Cherniyiv Hromada in the end of 50 - the beginning of 60's of XIX century.

Key words: H.O. Myloradovych, Ukrainian national movement, Chernihiv Hromada.

Виклад основного матеріалу

Заможний поміщик, відомий громадський діяч та історик граф Г.О. Милорадович (1839-1905) здебільшого сприймався сучасниками і нащадками як типовий представник консервативного напряму у суспільно-політичному та науковому житті другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Але уважний аналіз епістолярних джерел, нещодавно введених до наукового обігу, дозволяє з'ясувати еволюцію світогляду Г. Милорадовича і внести відповідні корективи у його життєпис.

Влітку 1857 р. Г. Милорадович закінчив елітний Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі, покликаний «доставлять сыновьям заслуженных родителей, предназначаемым к офицерской службе, преимущественно в войсках гвардии, как общее и военное образование, так и соответствующее их предназначению воспитание» [1, с. 203]. 6 червня 1857 р. Г. Милорадовичу було надано чин корнета і призначено до Кавалергардського Її Імператорської Величності полку, де він завідував школою грамотності, полковою бібліотекою, кімнатою для чергових та виконував обов'язки полкового квартирмейстера. 17 червня 1859 р. Г. Милорадович одержав чин поручика, 17 квітня 1862 р. - штабс-ротмістра [2, с. 524].

Формування світогляду Г. Милорадовича відбувалося за умов лібералізації політичного режиму у перші роки царювання Олександра ІІ, що породило очікування докорінних змін у всіх сферах суспільного життя. Захоплений реформаторською діяльністю імператора, щиро намагаючись долучитися до великої справи визволення селян від кріпацтва, Г. Милорадович тимчасово залишив військову службу і протягом 1862-1865 рр., з невеликою перервою, виконував обов'язки мирового посередника в одній із дільниць Городнянського повіту Чернігівської губернії. Як зазначив сучасник, діяльність Г. Милорадовича «в этой хлопотливой и весьма ответственной и важной в то время должности выразилась в составлении всех уставных грамот участка, а также и в составлении многих выкупных договоров» [3, с. 524]. Енергійні заходи Г. Милорадовича як мирового посередника у квітні 1863 р. були вшановані відзнакою за «введение в действие Высочайше утверждённого 19-го февраля 1861 года Положения о крестьянах» [4, арк. 92 зв.].

Водночас є достатньо підстав вважати, що молодий Г. Милорадович перебував під відчутним впливом українського національного руху, речники якого саме тоді, на думку А. Каппелера, здійснили спробу перейти від стадії / фази наукового вивчення (за періодизацією М. Гроха) або збирання спадщини (за періодизацією П. Магочія) до стадії / фази національної агітації (за М. Грохом) або поширення національної свідомості серед населення (за П. Магочієм) [5, с. 105-106; 6, с. 133; 7, с. 101].

За цих обставин наприкінці 50 хна початку 60-х рр. ХІХ ст. сформувалася мережа так званих громад - достатньо аморфних в організаційному відношенні напівлегальних осередків, які об'єднували представників національно свідомої інтелігенції. Чи не перша з них, як це не парадоксально, виникла, на думку М. Антоновича, в Петербурзі у другій половині 1858 р. [8, с. 35-38]. Зрештою це й не дивно, адже, як свого часу зауважив М. Грушевський, саме Петербург став «центром украинского движения конца 50-х и начала 60-х годов» [9, с. 318]. Дослідники фіксують наявність зв'язку між Кирило-Мефодіївським братством і Петербурзькою громадою, оскільки серед фундаторів останньої були В. Білозерський, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров [10, с. 38].

Відомо, який значний вплив на становлення національної ідентичності сучасників справляли творчість і сама постать Т. Шевченка [11, с. 1-2]. Вочевидь не становив винятку і Г. Милорадович, який познайомився з Т. Шевченком у Петербурзі у квітні 1858 р. Згадку про це містить лист Г. Милорадовича до редактора неофіційної частини газети «Черниговские губернские ведомости» письменника та етнографа О. Шишацького-Ілліча: «Шевченко, поэт Украйны, автор «Гайдамак» приехал в Петербург и остановился у Лазаревского, родного брата нашего сотрудника. Я виделся с Шевченко у графа Ф. Толстого, президента Академии Художеств, на литературных и художеских вечерах графа Толстого, которые бывают каждое воскресение. Шевченко постарел, но все еще в нем видна эта мысль блестящая, и так сильно выглядывающая из умного его подлобия. Вероятно, он посвятит себя опять литературной деятельносити, воспроизведшей его «Псалмы», его «Наймычку», его «Чигирын» и т.д. Кроме этого, он будет заниматься, кажется, гравированием на стали» [12, арк. 1 зв. - 2 зв.; 13, с. 107]. Т. Шевченко прибув після заслання до Петербурга 27 березня 1858 р. і деякий час жив у помешканні М. Лазаревського. З молодшим братом останнього, Олександром, згодом відомим істориком, Г. Милорадович був у дружніх стосунках. Очевидно, саме за посередництвом О. Лазаревського, Г. Милорадович потрапив на зібрання літераторів і митців, які влаштовував відомий скульптор Ф. Толстой, та ознайомився з ненадрукованим на той час твором Т. Шевченка «Чигирине, Чигирине». Промовисту характеристику мистецьким вечорам Ф. Толстого дав у своїх мемуарах діловод Академії мистецтв О. Благовещенський: «Квартира графа Толстого... была тогда местом собраний ученых, литераторов и художников. В назначенные дни недели в ней собиралось все, что было в Петербурге хорошего, образованного, отличавшегося своими дарованиями» [14, с. 901]. Лист Г. Милорадовича, хоча і містить деякі фактичні неточності (так, Ф. Толстой був не президентом, а віце-президентом Академії мистецтв), розширює відомості не лише про його автора, а й про Т. Шевченка. Лист, на жаль, не датований, але В. Дудко, дійшов висновку, що його було написано у проміжок часу між 7 і 11 квітня 1858 р. [15, с. 109].

В. Дудко встановив також, що Г. Милорадович і надалі підтримував зв'язок із Т. Шевченком. Дослідник, зокрема, звернув увагу на відбиток офорта Т. Шевченка «Дві дівчини», на якому збереглася нотатка, звернена до митця: «Марта 31. 1859. 1^ [часа] попол[удни]. Был у Вас и жалею, что не застал дома. Милорадович». Зіставивши почерк автора цієї записки з автографами Г. Милорадовича, В. Дудко засвідчив, що усі ці епістолярні тексти написала одна особа - Г. Милорадович. «Таким чином, - підсумував В. Дудко, - записка є підставою переконливо твердити, що її автор зустрічався із Шевченком не лише навесні 1858 р., а й згодом бував у його помешканні» [16, с. 792-793].

Г. Милорадович повсякчас цікавився творчістю Т. Шевченка. Заслуговує на увагу рецензія Г. Милорадовича на альманах «Хата», вміщена у неофіційній частині «Черниговских губернских ведомостей» у липні 1860 р. Г. Милорадович загалом прихильно висловився про творчість Т. Шевченка і повністю навів його поезії «Доля» і «Пісня». Водночас, полемізуючи з упорядником «Хати» і автором передмови до неї П. Кулішем, він охарактеризував Т. Шевченка виключно як «народного поета». Звертаючи увагу на те, що П. Куліш ставить Кобзаря на один щабель із У. Шекспіром, В. Скоттом, Ф. Шіллером та А. Міцкевичем, Г. Милорадович зауважив: «Это мнение издателя совершенно пристрастно». Далі, згадуючи твори Т. Шевченка «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», він зазначив, що «все это вещи, которые делают честь малороссийской литературе, но нельзя ставить их в параллель произведениям величайших гениев европейской или всемирной литературы» [17].

Інтерес до творчості Т. Шевченка Г. Милорадович зберігав упродовж усього свого життя. Так, він першим звернув увагу на участь Т. Шевченка в ілюструванні книги М. Полевого «История князя италийского графа Суворова-Рымникского, генералиссимуса российских войск», друге видання якої побачило світ у 1858 р. [18, арк. 1-2 зв.; 19, с. 235-237]. Про зацікавлення Г. Милорадовича постаттю Кобзаря засвідчує і його лист до О. Лазаревського, написаний у січні 1897 р.: «Есть ли у вас издание 1890 (Женева) творений Шевченка, забороненных в России. Это перепечатка, запрещенная в России из издания Прага, 1876, 2 тома. Там есть поэма «Мария», которую я никогда не читал. Если у вас нет ее, напишите мне, я вам ее привезу» [20, арк. 1-1 зв.; 21, с. 109].

Вочевидь у Петербурзі, наприкінці 50-х рр. ХІХ ст., відбулося знайомство Г. Милорадовича ще з одним лідером українофілів П. Кулішем. У своїй рецензії на альманах «Хата» Г. Милорадович продемонстрував знання творчості та обізнаність щодо видавничої діяльності П. Куліша, згадавши «Записки о Южной Руси», «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Повісті» Г. Квітки-Основ'яненка, і наголосив, що цей альманах, «при некоторых недостатках, богатая находка в малороссийской литературе» [22, с. 213-216]. Як відомо, наприкінці травня 1860 р. П. Куліш завітав до Чернігова. Сучасники засвідчили, що спілкування з ним справило велике враження і викликало справжнє патріотичне піднесення у містян, які вболівали за долю української культури [23, с. 40-42]. Згодом, під враженням спілкування з місцевими громадськими діячами, П. Куліш зазначив: «В Чернигове люди живут так хорошо, как только можно желать от небольшого провинциального городка. Работают как-то весело - точно жнецы на собственном лану» [24, с. 385]. Під час перебування у Чернігові П. Куліш зустрівся з Г. Милорадовичем, який проводив відпустку на батьківщині. Набагато пізніше, вже після смерті П. Куліша, у жовтні 1901 р. Г. Милорадович у листі до його удови Г. Барвінок зауважив: «В 1860 г. Пантелеймон Александрович был у меня в Чернигове..., и это для меня приятное воспоминание. Я читал, что в Лондоне Библейское общество издает перевод Библии, написанный на украинском языке Вашим покойным мужем, и я жду с нетерпением выхода его в свет. Почти все сочинения П[антелеймона] Александровича] мне известны» [25, арк. 1-1 зв.].

У грудні 1861 р. Г. Милорадович одержав тривалу відпустку і виїхав з Петербурга до Чернігова. У квітні наступного 1862 р. йому було дозволено обійняти посаду мирового посередника, а в червні затверджено на ній [26, с. 524]. У Чернігові натоді буяло громадське життя, осередком якого була тамтешня українська громада (П. Куліш якось назвав її «куренем», а чернігівський губернатор С. Голіцин - «кружком свитников»). Як зауважують дослідники, вона виникла ще наприкінці 1858 р. або на початку 1859 р., коли до Чернігова переїхали спочатку лікар за фахом та українознавець за покликанням С. Ніс, а згодом - педагог та письменник Л. Глібов [27, с. 3334]. Саме С. Ніс став фактичним очільником і, за влучним висловом Є. Нахліка, «душею» Чернігівської громади, в якій панували «атмосфера відродження української культурної ідентичності, а заодно й народних забав, настрій безтурботних веселощів» [28, с. 38, 45]. Б. Шевелів у рукопису студії «Чернігівська українська громада 1860х рр. за неопублікованими паперами І. Андрущенка та С. Носа» (1931 р.) здійснив спробу відтворити її персональний склад у кількості близько 30 осіб, серед яких були добрі знайомі Г. Милорадовича [29, арк. 29]. Чернігівські українофіли збирали й оприлюднювали історичні та фольклорно-етнографічні матеріали, поширювали серед населення популярні книжкиметелики, опікувалися недільними школами [30, с. 7-8, 57-59; 31, с. 80-90; 32, с. 432-434]. Чернігівська громада спромоглася організувати аматорський театральний колектив, відомий під назвою «Товариство, кохаюче рідну мову» або «шановців своєї народності». У його репертуарі були п'єси І. Котляревського та Л. Глібова, «живі картини» з народного життя, хорові композиції, читання, які користувалися великою популярністю серед місцевої громадськості [33, с. 204-211]. Громадівці були безпосередньо причетні до заснування часопису «Черниговский листок», видавцем і редактором якого став Л. Глібов. Як відомо, «Черниговский листок» на деякий час навіть пережив горезвісний Валуєвський циркуляр і після закриття журналу «Основа», з листопада 1862 р. до серпня 1863 р., був єдиним україномовним періодичним виданням у межах Російської імперії [34; 35; 36].

Культурно-просвітницька діяльність Чернігівської громади була значною мірою суголосна уподобанням Г. Милорадовича, який наполегливо студіював історію та генеалогію власного роду і споріднених фамілій, з яких вийшло чимало відомих військово-політичних діячів доби Гетьманщини [37; 38]. Улюбленим історичним героєм молодого дослідника став його далекий предок по жіночій лінії - чернігівський полковник і наказний гетьман П. Полуботок [39; 40; 41; 42; 43]. Саме як «потомка П. Полуботка», «юного свободного казака, сына Украины, колысь свободной», сприймали Г. Милорадовича в його безпосередньому оточенні [44, с. 28, 34, 56, 61].

Водночас Г. Милорадович цікавився народним мистецтвом і фольклором [45, с. 164-169]. Він схвально відгукнувся на появу книги О. Шишацького-Ілліча «Сборник малороссийских пословиц и поговорок» (Чернігів, 1857) і запропонував доповнити його прислів'ями, свого часу оприлюдненими М. Максимовичем [46; 47, с. 17]. Цікаві відомості про побут і звичаї місцевої людності наведено в одній із ранніх студій Г. Милорадовича про містечко Боровичі, яку він, до речі, підписав українським криптонімом «Грыцько М.» [48]. Відзначимо, що саме з Боровичів походила годувальниця Г. Милорадовича селянка П. Стретенок, вдячну пам'ять про яку він зберігав упродовж усього життя [49, с. 12 без пагінації].

Як зауважив С. Єкельчик, у конкретно-історичних умовах, що склалися на теренах Наддніпрянської України у середині ХІХ ст., «простір національних і опозиційних жестів обмежувався власним домом патріота або патріотки, його чи її одягом, стравами, напоями, зачісками, вусами» - йшлося, власне, про демонстрацію національної ідентичності [50, с. 20]. У цьому контексті значний інтерес становлять датовані 1860-1865 рр. листи відомої громадської діячки Є. Милорадович (у дівоцтві Скоропадської) до Г. Милорадовича. У них постійно звучить цей нативістський мотив: «я вышила тебе рубаху..., вымережовала её золотом и шёлком»; «портрет мой я сделала в украинской рубахе»; «вышлю мой портрет, фотографию, он очень хорош, я в малороссийской рубахе, без корсета, в споднице, без кринолинов, и на голове очипок вроде ситечка, портрет тебе понравится»; «приготовлю я для тебя и вишневки»; «приятно мне видеть тебя в нашем украинском козацьком наряде»; «вероятно, ты уже получил... вышитую рубаху, узор составлен мною, и, исключая букетов, я вышила остальное сама» [51, с. 34, 43, 54, 55, 68].

З легкої руки С. Носа, який зазвичай ходив у народному одязі - вишиванці, шароварах, свитці, з виголеною у кружальце головою, з великими запорозькими вусами, ця мода набула значного поширення серед чернігівської молоді [52, с. 373]. Це викликало занепокоєння у можновладців, оскільки, на думку Є. Нахліка, перевдягання у народне вбрання стало наочним викликом імперській уніфікаційній системі [53, с. 39]. У цьому зв'язку особливий інтерес становить виконаний у 1860 р. фотопортрет Г. Милорадовича, на якому він зображений у народному одязі (Рис. 1).

Напевне, саме українофільські симпатії зумовили співробітництво Г. Милорадовича з видавцем і редактором «Черниговского листка» Л. Глібовим. Втім, історія їхніх взаємин сягає кінця 50-х рр., коли Г. Милорадович разом із О. Лазаревським намагалися видати у Петербурзі книгу байок Л. Глібова. «Нашедши удобными для себя предложенные ими условия, - писав Л. Глібов у січні 1858 р., - я тогда же послал им свое согласие на право издания моих переводов, приложив и несколько баек новых. Байки, которые издаются теперь в Петербурге, составят 1-й выпуск; в другой войдут те, которые пишутся мною теперь» [54, с. 343]. Однак з нез'ясованих наразі причин, реалізувати цей видавничий проект не поталанило [55, с. 347-348, 458]. Вочевидь, Л. Глібов бував на обідах, які на честь місцевих літераторів давав у Чернігові Г. Милорадович [56, с. 24].

Як відомо, «Черниговский листок» виходив досить нерегулярно, зі значними перервами - передусім через брак коштів і постійних дописувачів. «Видавнича діяльність не тільки не давала ніякої користі самому редакторові, - зауважив Б. Шевелів, - але й не окупала вартості паперу та друкарських витрат» [57, с. 448]. Листи С. Носа до О. Кониського свідчать, що чернігівські громадівці прагнули зарадити справі й повсякчас шукали вихід із цієї складної ситуації. 13 березня 1862 р. С. Ніс, зокрема, писав: «Явився и помагач один Листкові Черніговському и грошима, и трудами, пан Лазаревський, дак Глібов не хоче» [58, с. 121]. Дійшло до того, що Л. Глібов збирався з 1863 р. припинити видання часопису [59, с. 449-450]. З огляду на це Г. Милорадович, правдоподібно, планував навіть перебрати на себе його редагування. «Что же ты поделываешь в Чернигове, взял ли редакцию на себя «Черниговского листка», - цікавилась Є. Милорадович. - Умоляю тебя, дай ему исключительно местный характер, тогда только журнал этот будет иметь интерес, да кроме того, не цурайся рідной мови, коли не сам, то дай другим писать. Как скоро ты вступил в права редактора, я пришлю тебе несколько статей» [60, с. 86 - 87].

Втім, Є. Милорадович видала бажане за дійсне, адже після тривалих вагань Л. Глібов у травні 1863 р. вирішив продовжити видання часопису: «... В последнее время поступило значительное число заявлений о высылке «Черниговского листка», и, вместе с тем, нам удалось пригласить к постоянному, по изданию и редакции газеты, сотрудничеству нескольких лиц, участие которых, надеемся, обеспечит успех нашего предприятия» [61, с. 450]. Цю новину повідомив О. Кониському С. Ніс: «Щонедільник иде уже по новому - з помішниками: Скибинським, Дорошенком, Лазаревським, - хотять, щоб по путтю» [62, с. 123-124]. Як бачимо, прізвища Г. Милорадовича серед них немає, але саме у цей час на сторінках «Черниговского листка» з'явилися його публікації з царини бібліографії та книгознавства. Зокрема, Г. Милорадович схарактеризував перевидані у Парижі унікальні наративні джерела з історії України XVII ст. - «Історію війни козаків проти Польщі» П. Шевальє [63] та «Опис України» Г.Л. де Боплана [64]. Значний інтерес становить оприлюднена в «Черниговском листке» публікація Г. Милорадовича під назвою «Ещё заметка о книгопечатании в Черниговской губернии в XVII столетии», в якій він навів відомості про діяльність і репертуар друкарень Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського та Чернігівського Троїцько-Іллінського монастирів [65].

Плідне співробітництво Г. Милорадовича з часописом «Черниговский листок», проте, виявилось нетривалим - у серпні 1863 р. Л. Глібов, звинувачений у причетності до так званої «справи» С. Носа й І. Андрущенка, пов'язаної зі зберіганням та поширенням протиурядових газет і прокламацій [66, с. 5-61; 67, с. 25-47; 68, с. 7-46], змушений був припинити його видання і виїхати з Чернігова. Попри ці негаразди Г. Милорадович і надалі залишався прихильним до Л. Глібова. Коли 29 жовтня 1893 р. поет помер, Г. Милорадович, натоді губернський предводитель дворянства, виклопотав у чернігівського єпископа Антонія дозвіл безкоштовно поховати Л. Глібова на цвинтарі Троїцько-Іллінського монастиря і особисто узяв участь у жалобній церемонії [69, с. 17].

Арешти й обшуки, проведені у помешканнях місцевих українофілів, призвели до згортання діяльності Чернігівської громади [70, с. 5-10; 71, с. 124-128], яка, на думку Є. Нахліка, була «одним з найяскравіших виявів українського шістдесятництва ХІХ ст.» [72, с. 46].

Радикалізація настроїв частини громадівців, зокрема під впливом пропаганди російських революційних демократів (член Чернігівської громади І. Андрущенко, через необережність якого, власне, й було репресовано її активістів, належав до московського відділення так званої першої «Землі та волі»), непокоїла «панське українство» - представників заможних дворянських родин, які здебільшого походили з козацької старшини [73, с. 141]. Цю тенденцію ще на початку 60-х рр. ХІХ ст. помітив П. Куліш, який вбачав у ній цілком реальну загрозу «отчуждения от нас множества людей богатых и разносторонне образованных, которые прониклись уважением к нашей деятельности» [74, с. 105].

Усе це, вочевидь, позначилося на ставленні Г. Милорадовича до громадівців і подальшому виборі життєвого шляху. Попри наполегливі рекомендації Є. Милорадович («больно мне видеть потомка Полуботка, затянутого в кавалергардскую ливрею на царських маневрах и караулах», «мне бы отрадно было бы видеть тебя мировым судьей где-нибудь в Полтаве или Черниговской губернии» [75, с. 34, 70; 76, с. 57-62]), Г. Милорадович наприкінці 1865 р. за наполяганням батьків таки повернувся на військову службу. Долаючи щабель за щаблем ієрархічної драбини, він зрештою у 1888 р. одержав чин генерал-лейтенанта, а у 1904 р. став сенатором [77, арк. 2-4]. Водночас Г. Милорадович брав активну участь у діяльності органів місцевого і станового самоврядування та значною мірою прислужився розвитку історико-краєзнавчих студій і пам'яткоохоронної справи на Чернгівщині.

Еволюцію суспільно-політичних поглядів Г. Милорадовича доцільно розглядати в контексті принципів ієрархії численних лояльностей та взаємовиключних свідомостей, які вдало застосував до аналізу українських історичних реалій ХІХ ст. П. Магочій. Він, зокрема, зауважив: «У багатонаціональних державах зовсім природно бувають особи, яким зручно з більше ніж однією «національною» лояльністю або свідомістю. На українських землях у ХІХ ст. було зовсім нормально, що дехто вважав себе водночас і малоросом (українцем), і росіянином. Цих. «малоросів», які вірили, що є гармонійна сполука між прив'язанням до Малоросії і до Росії в цілому, в літературі надто спрощено називають русифікованими. Проте їх треба вважати частиною «природної» ієрархії численних лояльностей, яка присутня в багатьох національних відродженнях включно з українським». Як вважає П. Магочій, «це був не політичний опортунізм,... а віддзеркалення українських культурних умов не тільки в період національного відродження, але й до, і після нього» [78, с. 102-107]. Поміркований консерватизм і монархічні симпатії «пізнього» Г. Милорадовича, як і багатьох його сучасників, аж ніяк не заважали їм брати участь у розбудові української культури. Більше того, на думку авторів нещодавно виданої книги під промовистою назвою «За Віру, Царя і Кобзаря» (К., 2017) К.К. Федевича і К.І. Федевича, «вони становили правий табір українського національного руху на противагу соціалістам і поміркованим ліберальним поступовцям» [79, с. 11]. Зрештою, саме з цього середовища вийшли фундатор Української держави гетьман П. Скоропадський та його численні прибічники.

Посилання

1. Левшин Д. М. Пажеский Его Императорского Величества корпус за сто лет. 1802 - 1902. СПб.: Товарищество Художественной печати, 1902. Т. 2. Приложения. 512 с.

2. Фрейман фон О.Р. Пажи за 185 лет (1711-1896). Биографии бывших пажей с портретами. Фридрихсгамн: Типография Акционерного общества, 1896. 8; IV; 952 с.

3. Там само.

4. Російський державний військово-історичний архів, ф. 400, оп. 9, спр. 3262, 1250 арк.

5. Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвідомчий збірник наукових праць. К., 1992. Вип. 1. С. 104-119.

6. Грох М. Центральная и Восточная Европа: старый национализм или новые национальные движения? // Вильнюс. 1991. № 9. С. 131-137.

7. Магочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. 1991. № 3. С. 97-107.

8. Антонович М. З історії громад на рубежі 1850-1860-х років // Київська старовина. 1998. № 2. С. 28-49.

9. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. К.: Либідь, 1990. 400 с.

10. Антонович М. З історії громад на рубежі 1850-1860-х років // Київська старовина. 1998. № 2. С. 28-49.

11. Брижицька С.А. Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на стаовлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. середина 20-х рр. ХХ ст.): Автореф. дис.... канд. іст. наук. К., 2007. 20 с.

12. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України (далі - ІР НБУВ), ф. 63, спр. 80, 3 арк.

13. Дудко В. Тарас Шевченко очима Григорія Милорадовича // Кур'єр Кривбасу. 1997. № 91 - 92. С. 106-110.

14. Благовещенский А.А. Шевченко в Петербурге // Исторический вестник. 1896. № 6. С. 896-905.

15. Дудко В. Тарас Шевченко очима Григорія Милорадовича // Кур'єр Кривбасу. 1997. № 91-92. С. 106-110.

16. Дудко В. Три шевченкознавчі нотатки // Український археографічний щорічник: Нова серія. К., 2009. Вип. 13/14. С. 790-797.

17. Милорадович Г. А. [рец.]. «Хата». 1860. Издав П. Кулиш. СПб. // Черниговские губернские ведомости. 1860. № 28. Часть неофициальная. С. 213-216.

18. ІР НБУВ, ф. ІІІ, спр. 7270, 2 арк.

19. Дудко В. До вивчення петербурзького оточення Тараса Шевченка (1858 р.) // Материалы VI Международного семинара «Т.Г. Шевченко и мировая культура». СПб., 2007. С. 235-239.

20. ІР НБУВ, ф. І, спр. 68148, 2 арк.

21. Дудко В. Тарас Шевченко очима Григорія Милорадовича // Кур'єр Кривбасу. 1997. № 91-92. С. 106-110.

22. Милорадович Г. А. [рец.]. «Хата». 1860. Издав П. Кулиш. СПб. // Черниговские губернские ведомости. 1860. № 28. Часть неофициальная. С. 213-216.

23. Нахлік Є., Нахлік О. Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою: Біографічно-культурологічне дослідження. Львів: Львівське відділення Інституту літератури НАН України, 2009. 319 с.

24. А.Л. [Лазаревский А.М.]. Письма П.А. Кулеша к Д.С. Каменецкому (1857-1865) // Киевская старина. 1898. № 6. Отд. І. С. 366-394.

25. ІР НБУВ, ф. І, спр. 30842, 1 арк.

26. Фрейман фон О.Р. Пажи за 185 лет (1711-1896). Биографии бывших пажей с портретами. Фридрихсгамн: Типография Акционерного общества, 1896. 8; iV; - 952 с.

27. Антонович М. З історії громад на рубежі 1850-1860-х років / М. Антонович // Київська старовина. 1998. № 2. С. 28-49.

28. Нахлік Є., Нахлік О. Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою: Біографічно-культурологічне дослідження. Львів: Львівське відділення Інституту літератури НАН України, 2009. 319 с.

29. ІР НБУВ, ф. Х, спр. 18452, 110 арк.

30. Катренко А.М. Український національний рух ХІХ ст. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 1999. Ч. ІІ. 60 - 90-ті роки ХІХ ст. 190 с.

31. Побірченко Н. Педагогічна і просвітницька діяльність українських громади у другій половині ХІХ - на початку ХХ століттях. К.: Науковий світ, 2000. Кн. 2. Громади Наддніпрянської України. 185 с.

32. Миловидов Л. Недільні школи на Чернігівщині в 1860х рр. // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали. К., 1928. С. 431-442.

33. Самойленко Г.В. Чернігівська театральна трупа «Товариство кохаючих рідну мову» // Література та культура Полісся. Ніжин, 2010. Вип. 60. С. 204-211.

34. Шевелів Б. Тижневик «Черниговский листок» за редакцією Л. Глібова (1861-1863 рр.) // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали. К., 1928. С. 443-462.

35. Шевелів Б. Леонід Глібов і тижневик «Черниговский листок» у процесі С. Носа, І. Андрущенка та інш. 1863-1868 рр. // За сто літ. К., 1929. Кн. IV. С. 25-47.

36. Побідаш І. А. Редакторська та журналістська діяльність Леоніда Глібова: Автореф. дис канд. філол. наук. К., 2006. 16 с.

37. Милорадович Г. Биографические очерки замечательных Милорадовичей. Чернигов: В Губернской типографии, 1856. 31 с.

38. Милорадович Г. Несколько слов о роде дворян Милорадовичей. Чернигов: Губернская типография, 1857. 39 с.

39. Милорадович Г. Родословная дворян Полуботок. СПб.: Типография Штаба Отдельного корпуса Внутренней Стражи, 1859. 8 с.

40. Милорадович Г. Акты, до маетностей Полуботков относящиеся // Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1862. Кн. 3. Смесь. С. 91-133.

41. Милорадович Г. О роде дворян Полуботок. К.: В Типографии И. и А. Давиденко, арендованной С. Кульженко и В. Давиденко, 1870. 65 с.

42. Милорадович Г. Акты фамилии Полуботок с 1669-1734 гг.: Из архива графа Милорадовича. Чернигов: Типография Губернского правления, 1889. 62 с.

43. Милорадович Г. Книга пожиткам бывшего черниговского полковника Павла Полуботка и детей его, Андрея и Якова Полуботков, составлення по указу 1724 года майором Михайлом Раевским и лейб-гвардии сержантом Львовым // Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1862. Кн. 3. Смесь. С. І-FV, 1-90.

44. «До тебе прихильна, дарма, що кавалергард»: Листи Є.І. Милорадович до Г.О. Милорадовича (1860-1865) / [упорядник С.О. Половнікова; відповідальний редактор О.Б. Коваленко]. Чернігів: Чернігівські обереги; Сіверянська думка, 2002. 104 с.

45. Коваленко О.О. Історико-етнографічні студії Г. Милорадовича // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. К., 2008. Серія 6: Історичні науки. Вип. 6. С. 164-169.

46. Милорадович Г. Письмо к редактору // Черниговские губернские ведомости. 1858. № 2. Часть неофициальная. С. 1.

47. Кудрявцева З.Ф. Пареміологічна спадщина О. Шишацького-Ілліча. Чернігів, 1999. 120 с.

48. Грыцько М. [Милорадович Г.А.]. Местечко Боровичи. Историческое, статистическое и этнографическое описание. Чернигов: В Губернской типографии, 1856. 20 с.

49. Милорадович Г. Памятная книга графа Милорадовича. Чернигов: Типография Губернского правления, 1892. 22 с. (без пагинации).

50. Єкельчик С. Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття. К.: КІС, 2010. 272 с.

51. «До тебе прихильна, дарма, що кавалергард»: Листи Є.І. Милорадович до Г.О. Милорадовича (1860-1865) / [упорядник С.О. Половнікова; відповідальний редактор О.Б. Коваленко]. Чернігів: Чернігівські обереги; Сіверянська думка, 2002. 104 с.

52. Коваленко Г. Очерк жизни и деятельности украинского етнографа и народного врача С. Д. Носа (1829 - 1900) // Киевская старина. 1901. № 9. Отд. І. С. 363-400.

53. Нахлік Є., Нахлік О. Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою: Біографічно-культурологічне дослідження. Львів: Львівське відділення Інституту літератури НАН України, 2009. 319 с.

54. Глібов Л. Листи // Глібов Л. Твори: у 2 томах. К.: Наукова думка, 1974. Т. 2. С. 343-410, 457-469.

55. Там само.

56. «До тебе прихильна, дарма, що кавалергард»: Листи Є.І. Милорадович до Г.О. Милорадовича (1860-1865) / [упорядник С.О. Половнікова; відповідальний редактор О.Б. Коваленко]. Чернігів: Чернігівські обереги; Сіверянська думка, 2002. 104 с.

57. Шевелів Б. Тижневик «Черниговский листок» за редакцією Л. Глібова (1861-1863 рр.) // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали. К., 1928. С. 443-462.

58. Возняк М. З життя Чернігівської громади 1861-1863 рр. (Листи Л. Глібова й С. Носа до О. Кониського) // Україна. 1927. Кн. 6 (25). С. 114-124.

59. Шевелів Б. Тижневик «Черниговский листок» за редакцією Л. Глібова (1861-1863 рр.) // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали. К., 1928. С. 443-462.

60. «До тебе прихильна, дарма, що кавалергард»: Листи Є.І. Милорадович до Г.О. Милорадовича (1860-1865) / [упорядник С.О. Половнікова; відповідальний редактор О.Б. Коваленко]. Чернігів: Чернігівські обереги; Сіверянська думка, 2002. 104 с.

61. Шевелів Б. Тижневик «Черниговский листок» за редакцією Л. Глібова (1861-1863 рр.) // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали. К., 1928. С. 443-462.

62. Возняк М. З життя Чернігівської громади 1861-1863 рр. (Листи Л. Глібова й С. Носа до О. Кониського) / М. Возняк // Україна. 1927. Кн. 6 (25). С. 114-124.

63. Милорадович Г. А. Библиографическое известие // Черниговский листок. 1863. № 11. 16 июля. С. 87-88.

64. Милорадович Г.А. Библиографическое известие // Черниговский листок. 1863. № 12. 24 июля. С. 95.

65. Милорадович Г.А. Еще заметка о книгопечатании в Черниговской губернии в XVII столетии (По поводу статьи П. Ефименко в № 11 «Листка») // Черниговский листок. 1863. № 12. 24 июля. С. 92-94.

66. Сиваченко М. Леонід Глібов: Дослідження і матеріали. К.: Дніпро, 1969. 288 с.

67. Шевелів Б. Леонід Глібов і тижневик «Черниговский листок» у процесі С. Носа, І. Андрущенка та інш. 1863-1868 рр. // За сто літ. К., 1929. Кн. IV. С. 25-47.

68. Шевелів Б. Леонід Глібов як громадський діяч і письменник // Леонід Глібов. Твори: Ювілейне виправлене та поповнене видання. К.: Сяйво, 1927. С. 7-46.

69. Тищинський О.А. Про смерть Л.І. Глібова // Дзвінок (Львів). 1894. Ч. 1. С. 13-17.

70. Білий В. Судова справа С.Д. Носа за матеріалами «ІІІ отделения» // Записки Історично-філологічного відділу Української Академії наук. К., 1927. Кн. Х. С. 1-47.

71. Катренко А. М. Український національний рух ХІХ ст. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 1999. Ч. ІІ. 60 - 90-ті роки ХІХ ст. 190 с.

72. Нахлік Є., Нахлік О. Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою: Біографічно-культурологічне дослідження. Львів: Львівське відділення Інституту літератури НАН України, 2009. 319 с.

73. Ульяновський В. «Ранній» Володимир Антонович: поза контекстами // Київська старовина. 1999. № 1. С. 117-145.

74. Кулиш П. Украинофилам // Хроніка. 2000. К., 2009. Вип. 78. С. 102-120.

75. «До тебе прихильна, дарма, що кавалергард»: Листи Є.І. Милорадович до Г.О. Милорадовича (1860-1865) / [упорядник С.О. Половнікова; відповідальний редактор О.Б. Коваленко]. Чернігів: Чернігівські обереги; Сіверянська думка, 2002. 104 с.

76. Петренко І. М. Єлизавета Милорадович (1832-1890) в українському суспільно-політичному русі. Полтава: Полтавський університет економіки і торгівлі, 2013. 151 с.

77. Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В. Тарновського, інв. № АЛ-506, спр. 2, 14 арк.

78. Магочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. 1991. № 3. С. 97-107.

79. Федевич К. К., Федевич К І. За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (19051907 роки). К.: Критика, 2017. 308 с.

Размещено на Allbest.ru