Корупція в Україні як спадщина радянського державного управління

Постановка проблеми та її актуальність

Тема корупції для України вже давно стала доволі звичною. Поява нових політичних сил, «молодих облич», зміна векторів руху країни не зменшила обсягів поширення корупційних явищ. Спеціально створені для запобігання та боротьби з таким явищем органи публічної влади, незважаючи на їх чисельність та активність виявляються неспроможними змінити загальну картину. За даними антикорупційної мережі Transparency International «Україна здобула 30 балів зі 100 можливих у дослідженні «Індекс сприйняття корупції» (CPI) за 2017 рік і посіла 130 місце (зі 180 країн). Це на 1 бал більше та на 1 позицію вище, ніж у минулому році (29 балів, 131 місце зі 176 країн). Але в динаміці результати минулого року нижчі (1 бал проти 2) ніж у 2016 році» [1]. Ці результати зумовлені цілим рядом факторів, які по своїй суті зводяться до головного - небажання повною мірою реалізувати намічені реформи. Така «половинчатість» антикорупційних дій, на жаль, має історичні коріння. Найпотужніші потрясіння та зміни політичних режимів, керівних особистостей були не в змозі похитнути розгалужені корупційні схеми. Навіть, якщо вдавалось фрагментарно знищити окремий корупційний сегмент, на його місці одразу формувались нові зв'язки.

Аналіз досліджень і публікацій. Пошуком ефективних моделей запобігання і боротьби з таким негативним явищем у різні часи займалися провідні вчені в сфері адміністративного та кримінального права, фахівці державного управління, політологи: Ю. Баулін, В. Гаращук, Н. Кузнєцова, О. Кальман, В. Лукомський, В. Лунєєв, М. Мельник, В. Настюк, М. Хавронюк та ін.

Соціологія намагалася знайти та пояснити глибинні причини незмінно високої затребуваності корупції в суспільстві. Ще в 1995 році колективом авторів було проведено політологічне дослідження, результатом якого стала праця «Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств» [2, c. 92] (керівник авт. колективу - В. Полохало). В ній досить влучно визначена корупція як «політичний феномен посткомунізму». Дійсно, корупція як така не є винаходом радянської системи. Про існування її проявів вчені говорили аналізуючи державне управління з найдавніших часів. Проте, специфіка сучасного корупціонування національної системи державного управління сформувавлась саме за планово-командної економіки СРСР. Цей факт зумовлює незмінну цікавість науковців до питання ґенези корупції саме за радянських часів та, відповідно, актуальність пошуків у цьому напряму.

При написанні цієї статті автори ставили за мету прослідкувати офіційну позицію публічної влади в різні часи щодо проявів корупції та встановити залежність ефективності застосовуваних засобів запобігання та припинення корупційних правопорушень.

Виклад основного матеріалу

Розуміння важливості ведення антикорупційної діяльності у керівництва радянської держави виникло одразу після приходу до влади. В архівах зберігається записка В.І. Леніна Д.І. Курському про необхідність негайного внесення законопроекту про найсуворіші покарання за хабарництво і лист В.І. Леніна в ЦК РКП (б) із пропозицією поставити на порядок денний питання про виключення із партії суддів, що винесли занадто м'які вироки в справі про хабарників [3, с. 9]. Така жорства позиція, направлена на судову систему є показником застосування непрямого впливу на суб'єктів корупції. Потурання та м'які вироки не менше ніж пряма користь спонукає до розвитку корупційних систем. Порушення принципу невідворотності покарання чи його явна невідповідність вчиненому правопорушенню зводить нанівець ефективність усіх адміністративних засобів боротьби.

На виконання вимоги, Декретом РНК РРФСР від 8 травня 1918 року «Про хабарництво» [4] встановлено кримінальну відповідальність для осіб, що перебували на державній або громадській службі у вигляді позбавлення волі на термін не менше 5 років, поєднане з примусовими роботами на той же термін. Але, як бачимо, вдвічі термін покарання був скорочений. За статистикою, що ввелася і була відкрита до загалу, у 1922 році загальна кількість засуджених за хабарництво тільки по 49 губерніях складала 3254 особи [5]. Після 1930 року уся статистична інформація відносно службових злочинів була засекречена.

Позиціонування хабарництва та корупції як суто буржуазного явища диссонувала з радянською дійсністю, про що систематично говориться в офіційних документах того часу. Так, у листі ЦК КПРС «Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра» від 29 березня 1962 року, говорилося, що хабарництво - це «соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства». Жовтнева революція ліквідувала корінні причини хабарництва, а «радянський адміністративно-управлінський апарат - це апарат нового типу». У якості причин корупції перераховувалися хиби в роботі партійних, профспілкових і державних органів, у першу чергу, в сфері виховання трудящих [6; 7]. Більшого розриву між деклараціями та реальним станом додавало те, що в той час доступ до чиновницького апарату та надання ними послуг були можливі лише за корупційною схемою [8, с. 81]. При тому, що переважно каралися хабарі-підкупи, у той час як хабарі-подяки чи хабарі-дарунки взагалі перестали сприймати як прояви антиправової поведінки» [9, с. 21].

У 1922 році був прийнятий КК УСРР, який був першим кодифікаційним актом, що систематизував норми радянського кримінального права, у якому була передбачена відповідальність за одержання службовою особою хабара. Ці ж положення перейшли до кодексу 1927 року. Статтею 117 встановлювалась відповідальність за одержання службовою особою особисто або через посередників у будь-якому виді хабара за виконання чи невиконання в інтересах особи будь-якої дії, яку службова особа могла і повинна була вчинити виключно внаслідок свого службового становища.

Подальше збільшення кримінальної репресії відносно суб'єктів корупції знизило загальний рівень корупційних проявів але не знищило їх. Партійна «кругова порука», кумівство та звичайне користолюбство підживлювали існування різних корупційних схем. Активно з'являється особи Сопілко І.М., Армаш Н.О. ливий вид корупції - система пільг та привілеїв для чиновників. Корупцією в усі ешелони влади, дискредитуючи її і вступаючи в суперечності з потребами суспільства.

Під час «хрущовської відлиги» стали порушуватися кримінальні справи, які показали, що корумпованими є не тільки чиновники, а й правоохоронна система -- міліція, прокуратура, суди. На початку 1950-х років правоохоронні органі Української РСР розкрили злочинну групу, яка займалася великими розкраданнями палива в Києві. Перший секретар ЦК КП України М.С. Хрущов наполіг на тому, щоб дії розкрадачів суд кваліфікував не відповідно до Указу Президії ВР СРСР від 04.06.1947 «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й громадського майна», а як «економічну контрреволюцію». Таким чином, судові органі отримали політичну установку й засудили, чиновников, що проходили в справі до вищої міри покарання. Адже саме за М.С. Хрущова було впроваджено смертну кару за розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах, а в згодом до Кримінального кодексу повернули смертну кару за отримання хабара.

Втім, поступова лібералізація державного управління послабила кримінальну репресію нечистих на руку чиновників. І наступний етап у розвитку правової бази запобігання та боротьби з корупцією забезпечив Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Відповідальність за одержання хабара була передбачена статтею 168 КК. Покарання за хабарництво було встановлене у виді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна і позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років. Кваліфікуючими ознаками одержання хабара були наступні: великий розмір одержання хабара, вчинення злочину посадовою особою, яка займає відповідальне становище, попередня змова групи осіб, повторність, вимагання (ч. 2 ст. 168); особливо великий розмір хабара; вчинення злочину посадовою особою, яка займає особливо відповідальне становище (ч. 3 ст. 168).

Через певний час таке послаблення далось взнаки. В листі Відділу адміністративних органів ЦК КПРС про посилення боротьби з хабарництвом від 21 травня 1981 року вказувалося, що в 1980 році було виявлено більше 6 тисяч випадків службового хабарництва (це на 50% більше, ніж у 1975 році) [10].

Найбільших масштабів корупція в СРСР набула в роки правління Л.І. Брежнєва. Вона стала невід'ємною частиною й умовою функціонування управлінського апарату, тіньової економіки, соціального розшарування суспільства й однією з причин деградації економічного й політичного життя. За 18 років правління Л.І. Брежнєва щорічний приріст національного доходу країни знизився з 9 до 2,6 %, а промислове виробництво -- з 7,3 до 2,8 %. В останній період правління Л.І. Брежнєва хабарництво почало все ширше проникати й у такі сфери суспільства, як охорона здоров'я й освіта, чого раніше в СРСР практично не спостерігалося [11, с. 23-24].

Вже наприкінці 80-х - початку 90-х років з'являється у широкому вжитку та на офіційному рівні термін «корупція». Адже замість нього зазвичай використовувалися терміни «хабарництво», «зловживання службовим становищем», «попуск» тощо [12].

Радянська ідеологія вказувала на те, що корупція притаманна виключно капіталістичному суспільству (отже, невластива соціалістичному), і має ідеологічний і пропагандистський характер. Наприклад, деякі спеціальні юридичні енциклопедичні видання того часу не містили цього терміну, і тільки останні видання, починаючи із середини 90-х років XX ст. почали визначати корупцію як невід'ємний атрибут будь -якої держави, у тому числі й соціалістичної, наголошуючи на тому, що в СРСР корупція набула широких масштабів у так званий «застійний» період, коли загнивання і розкладання партійної і державної бюрократії супроводжувалися виведенням її з-під громадського контролю і критики [13, с. 59].

Дійсно, радянська система сама по собі зумовлювала існування корупційних зв'язків. Культивування недоторканості партійної еліти, диференціація за класовим принципом вибудовувало досконалі схеми збагачення та отримання бажаного. У такі схеми була залучена ціла країна із мовчазної згоди усіх її громадян. І сьогодні, вже зі спливом майже тридцяти років жодна з країн - республік колишнього СРСР не змогла відійти від порочної усталеної практики живлення корупційних систем в державному управлінні. Причини сучасної корупції лишаються відомими з радянських часів: «непомірне розростання бюрократичного апарату чиновників, значна поширеність дозвільних процедур у державному управлінні, криміналізація владних відносин (економічна залежність влади від приватного капіталу); низький рівень заробітної плати державних службовців; відсутність дієвого контролю суспільства за діяльністю органів державної влади; недосконалість законодавства, що регулює відносини влади і капіталу щодо сфери впливу; соціально-економічна криза в державі тощо» [14].

Висновки

Наразі спостерігається «осучаснення» передумов, що формують і живлять корупцію в незалежній Україні.

- відносно сприйняття та розуміння змісту причини неможливості довгий час знизити рівень корупції - інформаційна політика в частині боротьби з корупцією нажаль, виявилась неефективною. Розмиття відповідальності та огульне встановлення глобальних цілей там, де потрібний сфокусований вплив, нівелювало намагання законотворців знищити корупційні схеми;

- відносно положення суб'єктів державного управління в деліктних відносинах - збереження «касти недоторканих» поєднується з принципом революційної доцільності, коли резонансні корупційні скандали виникають «під ситуацію», а потім тихо зникають так і не дійшовши до остаточного судового рішення (якщо взагалі потрапляють до суду). Як і раніше, боротьба проти корупціонерів перетворюється «в боротьбу проти конкурентів на ринку «корупційних послуг»» [6, с. 19], нівелюючи принцип невідворотності покарання;

- відносно суб'єктів запобігання корупції - запропонована нині система антикорупційних органів впроваджується хаотично як у часі, так і щодо розподілу повноважень між ними (наразі, до сьогодні не запрацював Антикорупційний суд).

Вказані передумови виникли не сьогодні і як ми побачили з наведеної аналітики мають, щонайменше, столітню історію. Проте, сучасний рівень розвитку правової науки дозволяє говорити про позитивні зрушення у напряму виправлення ситуації. Проведені комплексні дослідження все частіше лягають в основу антикорупційних нормативно-правових актів, до наукової спільноти звертаються за експертними висновками відносно прийнятих управлінських рішень органами, що здійснюють запобіжну антикорупційну діяльність. Така тенденція дає підстави розраховувати на позитивну динаміку зниження рівня корупції в Україні найближчим часом.

Література

1. Індекс корупції CPI-2017

2. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / А. Полохало (кер. авт. кол.); заг. ред-ція: Є. Бистрицький (розд. 1), В. Полохало (розд. 2), В. Макеєв (розд. 3), О. Дергачов (розд. 4). - К.: Політична думка, 1995. - С. 92.

3. Максимов С.В. Коррупция. Закон. Ответственность. - М.: ЗАО «ЮрИнфоР», 2008. - С. 9.

4. Декрет СНК РРФСР от 8 мая 1918 года «О взяточничестве» // Декреты Советской власти. Том II. 17 марта - 10 июля 1918 г. - М.: Гос. издат-во политической литературы, 1959.

5. Волженкин Б.В. Взяточничество в истории советского уголовного законодательства (19181927 гг.) // Правоведение. - 1993. - № 2. - С. 45.

6. Рогульський С.С. Адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією в Україні: дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2005. - 187 с.

7. Божок Г.Д. Історичні витоки корупції. Актуальні проблеми запобігання та протидії корупції і охорони права власності. Збірник праць. - Херсон-Тернопіль, 2011. - С. 43.

8. Сивопляс Ю.Ю. Окремі аспекти генезису терміна «неправомірна вигода» / Ю.Ю. Сивопляс // Науковий вісник Херсонського державного університету. - Вип. 5-2. - Том 1. - 2014. - С. 79-82.

9. Бондаренко О.С. Історичний аспект формування поняття «неправомірна вигода» // Юридичний вісник. - 2014. - № 2(31). - С. 2023.

10. Манько А.В. Коррупция в России. Особенности национальной болезни. - М.: Аграф, 2012. - С. 151-167.

11. Клімова С.М. Організація запобігання та протидії корупції в Україні: [навч. посіб.] / С.М. Клімова, Т.В. Ковальова. - Х.: Вид-во ХарРІАДУ «Магістр», 2012. - 200 с.

12. Мультимедійний навчальний посібник «Антикорупційна політика в Україні» / Національна академія внутрішніх справ

Размещено на Allbest.ru