Інтриги й колотнеча довкола всеукраїнського музейного городка: (не)приязний професійний світ Києва 1920-х – початку 1930-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтриги й колотнеча довкола всеукраїнського музейного городка: (не)приязний професійний світ Києва 1920-х - початку 1930-х рр.

А.С. Яненко

У статті до наукового обігу залучено інформацію про інтриги, крутійство, фальш й сцени, а між тим щиросердність, співчуття й підтримку, - емоції, що вирували у музейному житті 1920-х - початку 1930-х рр. й закарбувалися у листах, надісланих П.П. Курінному, очільникові Лаврського музею культів та побуту (з 1926 р. Всеукраїнського музейного городка) у Києві. Окреслено основні причини конфліктів та наслідки, до яких спричиняли непорозуміння між співробітниками київських музеїв. Висвітлено прояви приязності, гуманності й підтримки, що так само були притаманні інтелектуальному співтовариству. Наголошено на перспективності залучення джерел особового походження, передовсім епістолярної спадщини, для подальшого (ре)конструювання емоційного наповнення щоденного життя представників музейної спільноти між двома світовими війнами. музейний інтрига крутійство

Ключові слова: емоції, інтриги, конфлікти, людяність, музейництво, інтелектуальне співтовариство, Всеукраїнський музейний городок, Київ, УСРР, 1920-1930-ті рр.

Yanenko A.S. The intrigues and quarrels around the All- Ukrainian Museum Town: the (un)friendly professional world in Kyiv during the 1920s - early 1930s

The article deals with information about intrigues, quarrels, hypocrisy and showdowns, and meanwhile, sincerity, compassion, and support - emotions that swirled in the museum life of the 1920s - early l930s and are imprinted in letters, which were sent to Petro Kurinnyi, Head of the Lavra Museum of Cults and Life (since 1926 the All-Ukrainian Museum Town) in Kyiv. Documentary evidence of Kyiv museum staffs' emotional atmosphere is given. The addressees quite openly expressed their feelings, shared their impressions of life situations, talked about relationships with colleagues, and gave their subjective judgments about persons and/or events. Various causes led to misunderstandings and conflicts: difficult life circumstances, unsatisfactory living conditions, health problems, incompatibility of personalities and views, paying of old scores, subordination breaches, neglect of functional duties, flirting with the authorities, flattery, toadyism, etc. The daily routine of the Lavra Museum (the All-Ukrainian Museum Town) was quite stressful. Conflicts arose in particular from the coexistence of various institutions with diametrically different functions on the territory of the nationalized Kyiv-Pechersk monastery, first of all, the newly established museum institution and religious communities. The structural changes of the museum institution in the summer and autumn of 1926 also caused disputes. One of the most emotional events of the 1920s in the intellectual environment was Danylo Shcherbakivskyi's tragic death, caused primarily by conflicts and a toxic working atmosphere at the Taras Shevchenko All-Ukrainian Historical Museum. During the totalitarianism problems caused by the "public control" also were habitual for museums' life. "Conscious citizens" closely monitored the Lavra Museum activities and played havoc with museum administration's nerves with newspaper libels. The letters witnessed the intensification of dissimulations and enmities in the museum community in the early 1930s, which is entirely correlated with the Sovietization processes intensification, the authorities' intervention to intellectual life, and the forced transition to the "Marxist-Leninist rails". Ideological campaigns, ideological purges and reprisals made it easier to get back at somebody and open ways for swindles, harassment, or revenge. Personal conflicts partly caused work sabotage and decision-making not in favor of museum institutions. The intense and at times dramatic museum atmosphere, however, did not rule out humanity and sensitivity. Difficult situations induced intellectuals to seek help from colleagues, friends or acquaintances, appealing to understanding and hoping for support. The messages regarding Danylo Shcherbakivskyi's tragic death were filled with sincere grief. Friendly relationships were also reflected in letters of greetings, supports, joy or sympathy. Further detailed examination of the museum staffs' correspondence, involvement of diaries, memoirs, as well as the documents of the Soviet repressive and controlling bodies makes it possible to contextual studies of the specified historical period and (re)construct the emotional filling of the everyday life of museum community representatives between the two world wars.

Key words: emotions, intrigues, conflicts, humanity, compassion, museums, intellectual community, Lavra Museum of Cults and Life, All- Ukrainian Museum Town, Kyiv, UkrSSR, 1920s, 1930s.

Уявити життя людини без емоцій доволі складно. Реакції на зовнішні та внутрішні подразники, які проявляються у вигляді задоволення або незадоволення, радості, страху, гніву, розпачу тощо є тлом реалізації життєвих планів і проєктів, розвою людських стосунків. Відтворення емоційного наповнення щоденного життя представників інтелектуального співтовариства уможливлює системне і динамічне бачення історичного процесу. Буденні проблеми, конфлікти, прояви підступності чи людяності, їхнє осмислення тими, хто живе чи жив поруч, відкривають історикам гуманітаристики широкий дослідницький простір. Наразі історіографічний процес уже має приклади реконструювання емоційної складової існування професійних спільнот між двома світовими війнами. Почасти конфліктні ситуації, у вирі яких опинялися музейники 1920-30-х рр., прояви підступності чи (не)порозуміння висвітлювали у своїх студіях І.О. Ходак [1; 2; 3], С.І. Білокінь [4; 5; 6; 7], А.М. Чередниченко [8; 9], О.В. Юркова [10]. Риси характеру й вдача людини детермінували модель поведінки, яку вона обирала для фізичного виживання за часів тоталітаризму. До того ж, на емоції у робочому й приватному житті суттєво впливала вибудована більшовицьким режимом система постійного нагляду над найактивнішою частиною населення країни, зокрема, через розгалужену мережу інформаторів, т. зв. секретних співробітників (сексотів). Реконструювання (не)приязної атмосфери, у якій жили музейні співробітники Києва між двома світовими війнами, ускладнюється браком та надмірною суб'єктивністю джерельної бази, утім окреслити причини виникнення і шляхи вирішення непорозумінь, прояви людяності й підтримки, двоєдушність чи щирість дозволяє листування інтелектуалів 1920-30-х рр.

Метою цієї розвідки є залучення до наукового обігу "живих" замальовок крутійства, фальші, сцен, інтриг, а між тим щиросердності, співчуття й підтримки музейного світу 1920-х - початку 1930-х рр., що закарбувалися у листах, надісланих П.П. Курінному, археологу, етнографу й організатору науки, фундатору і першому директору Історичного музею Уманщини (з листопада 1917 р.) та очільнику Лаврського музею культів та побуту (з 1926 р. Всеукраїнського музейного городка) у Києві (1924-1933). Принагідно зауважимо, що листи, що відклалися у особовому фонді П.П. Курінного Наукового архіву Інституту археології НАН України, вже опинялися у фокусі наукових студій: Г.О. Станиціна на підставі епістолярію відтворила сторінки родинної історії Курінних [11], Олександр і Марина Прині залучили до наукового обігу листи Бориса і Олександра Якубських до Петра Курінного [12], А.С. Яненко - І.М. Олексієва [13], Б.К. Пилипенка [14], О.І. Михайловського [15], О.О. Романова - С.В. Доніча [16], на підставі листування частково висвітлено питання кадрової політики у Лаврському музеї культів та побуту [17] тощо.

Адресанти П.П. Курінного досить відверто висловлювали свої почуття, ділилися враженнями щодо життєвих ситуацій, розповідали про стосунки із колегами, давали свої суб'єктивні оцінки особам та/або подіям. До непорозумінь і конфліктних ситуацій призводили різні причини: скрутні життєві обставини, незадовільні побутові умови, проблеми зі здоров'ям, несумісність характерів і світоглядних позицій, зведення особистих рахунків, порушення субординації, нехтування функціональними обов'язками, загравання із владою задля кращого життя тощо. 1 січня 1924 р. М.Ф. Біляшівський, запрошуючи археолога з Умані приєднатися до київського наукового співтовариства, описував тогочасне професійне середовище: "Ви мабудь чули, що я вже не директор музею, а "зам". Директором став [А.В.] Вінницький і поки що - я дуже задоволений - вся братія взялася за працю, почувається життя в музеї і щось дивне сталося з моєю хворобою: потроху, потроху почала зникати і бувають моменти, коли я почуваю настрій, подібний до колишнього - музей забирав усі думки, з'являються нові думки, хочеться працювати без перерви, що б нарешті направити музейне життя. Застається, але мабуть я, скоро звикну, - неприємне вражіння: коли я нікчемний, безвольний - товариші по музею майже зовсім його залишили - навіть стільці робочі на палець пилом покрились, а як побачили ломаку, то взялися за роботу. І це люди інтелігентні - що-ж казати про низчу службу! Як так піде далі, то маю надію, що на весну музей не буде мати тіх авгієвих стаєнь, які мав до сього часу. Коли тільки пройшла чутка, що буде [А.В.] Вінницький, нас музейних брала небезпека, що почнеться руйнація музея, що будуть викинуті деякі відділи (художній, худож.-промисловий, частина історіч- ного)... Але поки-що ніякіх змін програму музея не почувається, навіть [А.В.] Він[ницький] дбає про поповнення відділів, тільки я ще не певен щодо художнього відділу. Я думаю, що тут вплив д-ія [А.Х.] Середи, який вже, хвалить бога, не служить в музеї (щось не лежить моє сердце до сього добродія) і який завдяки малій культурности і взагалі малій освічености ніяк не може зрозуміти мети сього відділу - зібрати творі містців українців - повно, до дріб'язків, і не українців, малювавших на українські теми. [А.Х.] Середа не розуміє цього і при кожній змозі намагається діскредітовати цей відділ. Зараз у нас завідує цім відділом [Ф.Л.] Ернст, і як людина культурна, поводиться як слід. А головне - йде робота по упорядкуванню музея - от де головний прибуток, який для мене просто рятунок від моєї хороби, що має - як видно, чисто нервово-псіхичний характер. Я цілком відстав від цього життя дякуючи моїй хоробі, але те, що трапляється чути - про усякі сварки, гризню і т. д. - з'явища, без яких не може обійтися українське громадянство, показує, що Вас, з Вашим лагідним характером, дуже тут бракує" [18, арк. арк. 147-148зв.р.

Згаданий у листі А.В. Вінницький у той час очолював і Київську губполітосвіту, а П.П. Курінний 15 квітня 1924 р. був зарахований на посаду директора Лаврського музею культів та побуту. Миттєво переїхати до Києва музейник не зміг, що викликало обурення безпосереднього керівництва. Співробітник Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка у Києві (ВІМіШ) та Музею (Кабінету) антропології та етнології ім. Ф. Вовка Є.О. Дзбановський 25 травня повідомляв П.П. Курінному: "Крім того, що я написав раніш, а саме - реплики його [Винницького] - чого Ви приїдете так піздно, моєї відповіді що Ви здаєте всі свої не лише музейні справи і що це в мент не можна зробити, а ще турбує матеріальний] бік переводу, його відповіді - що Ви зараховані на посаду і платня Вам іде з 15 IV, беріть відпуск - нового до цього немає додати. [А.В.] Винницький в останні дні був заклопотаний ріжними засіданнями і Картинною Галереєю, так що не підіймав діскусій що до Вас" [18, арк. 134-134зв.].

Щоденна рутина Лаврського музею культів та по- буту/ВМГ, у якій опинився П.П. Курінний, була доволі стресовою. Конфлікти виникали зокрема й через співіснування на території націоналізованого Києво-Печерського монастиря різних установ із діаметрально різними функціями, насамперед, новоутвореної музейної інституції та релігійних громад (т. зв. старослов'янської громади РПЦ та громади Української синодальної (обновленської) церкви), закладами, підпорядкованими Наркомату соціального забезпечення (т. зв. Інвалідного городка) тощо. 30 вересня 1925 р. В.Г. Ляскоронський, завідувач відділу нумізматики, а в часі відсутності на місті директора тимчасовий виконувач його обов'язків, повідомляв про непорозуміння з церковною общиною і завідувачем Інвалідного городка Будіковим через вивезення дзвонів з дзвіниці Дальніх печер, непогоджене із органами охорони пам'яток: "З Церк[овною] Общиною у мене встановився. не дуже гарний стан. Мене і Кость Васильевича Тут і далі цитати подано мовою оригіналу зі збереженням усіх орфографічних і стилістичних особливостей. [Мощенка]Завідувач відділу станкового малярства Лаврського музею/ ВМГ з травня 1925 р. визивали в ГПУ, робили допрос про те, хто давав дозвіл на здіймання дзвонів і після цього відпустили. Скоро після цього Ц[ерковна] Община і вивезла кудись дзвони. Но цього ще мало. Вона на прошлому тиждні знов принялась здіймать дзвони з дзвіниці, яка належить до Микольск[ого] Больнич[ного] монастиряЧоловічий монастир, що існував при Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври.... я телефонував до райміліції з проханням дати раду в цій справі. але на другий день, після сварки Общини з [І.М.] ГуберомПрацював у Лаврському музеї ковалем з листопада 1923 р., дзвони все ж були вивезені з Лаври в Воскресенську СлобідкуІсторична місцевість на Подніпров'ї у складі міста Києва.. Само собою розуміється, що треба було знова складати акта и надсилать його до начальства. Крім того, прийшлось скласти ще один акт вже на Потехіна, який, після того як ми надіслали акта по начальству, явився в нашу канцелярію, де був я, [І.М.] Губер та [О.В.] ЯкубськийНавесні 1924 р. зарахований до штату музею, до 1 серпня 1929 р. завідував відділом культів., і в підвищенному тоні почав кричати на мене з такими словами: "что это вы тут дебоши устраиваете!" Я попрохав [І.М.] Губера и [О.В.] Якубского бути свідцями образи, яку наносить мені Потехін, а ему пропонував зараз же залишити наше помешкання, що він и зробив. Ми склали про це акта и послали до прокурора. Словом, усе діла та діла такі неприємні" [19, арк. 3-3зв.].

Чимало проблем і неладу викликали структурні зміни музейної інституції на теренах Києво-Печерської лаври влітку-восени 1926 р., пов'язані із передачею майна новоутвореному державному історико-культурно- му заповідникові "Всеукраїнський музейний городок". В.Г. Ляскоронський 11 вересня листовно обурювався на відсутність П.П. Курінного у відповідальний для установи момент: "Надсилаючи Вам при цьому копію папера Окрвиконкому про призначення БережногоПредставник органів соціального забезпечення населення, представник окрвиконкому Київщини. головою комісіи по передачі будівель та майна б. "Инвалидного Городка", прохаю Вас кинути всякі роскопиВлітку-восени 1926 р. П.П. Курінний проводив розкопки ба и негайно же приїжджати до Київа, щоб всякими засобами рятувати Музейні справи. Про це нам шлють із Харьківа телефонограмми, в якіх є низка питань, дуже важливих, але таких, що тильки Ви можете їх розрішити. Я трохи здивувався Вашим повідомленням, що Ви не маєте можливості припинити відповідальної праці; а хіба робота по Лаврі менш відповідальна, ніж якісь роскопи, до речі б, сказано, персонального характеру? Ваши роскопи никуди не втечуть, як будуть відсунути на майбутній рік. Крім того, виїзжаючи на роскопини, Ви увіряли мене, що все вже зроблено з боку улаштування комісіи по прийманню Лаври, и що остається тильки приступити до роботи, але тепер з'ясувалося, що комисія зовсім не складена и, з приводу цього, виконком призначив свою комиссію. З приводу цього я прохаю Вас видкласти до часу роскопи и зараз же пріїхати до Київагатошарової пам'ятки в околицях с. Томашівка, могильника в урочищі "Білогрудівський ліс" неподалік с. Піківець, розвідки біля с. Колодисте (Черкаський район Уманської обл.), а також в околицях с. Райки (Бердичівський район Житомирської обл.) [20].. В Музею же накопило- ся досить праці, яку треба найшвидче розв'язати. Як Ви не пріїдете зараз же, то на Вас можуть звалити обвинувачення, що Ви нічого не зробили в справі пріймання Лаври. В сучасний момент дійсно робота припинена и її треба налагодити як можно швидче" [19, арк. 5-6].

Непорозуміння ставалися й через неузгоджені дії, порушення субординації. У серпні 1927 р. заступник директора заповідника з господарських питань Іван Олексієв жалівся П.П. Курінному на ситуацію, що виникла у нього з В.Г. Ляскоронським: "як на зло, підряд два дні - в неділю і понеділок (1-VIII) сталося аж два конфлікти на ґрунті сепаратних розпоряджень Василя Григоровича без одержання попередніх інформацій у мене (по лінії господарчій) одно торкається "переселенчеської" політики по 24му корпусу, а друге з приводу відомих Вам гастролів кіз до полісадників, де поховано Данила Михайловича [Щербаківського]. Обидва конфлікта здається локалізовано. Вас прошу ні в якому разі не писати про це Василю Григоровичу, щоб його не хвилювати" [13, с. 390].

Слід зауважити, що опосередковано згадана у листі І.М. Олексієва трагічна смерть Д.М. Щербаківського, спричинена передовсім конфліктами й токсичною робочою атмосферою у ВІМіШ, суттєво сколихнула інтелектуальну спільноту та призвела не лише до зміни настроїв, але й кадрових перестановок. У серпні 1927 р. до ВІМіШ призначили нового керівника, про що П.П. Курінному написала В.Є. Козловська: "В Музеї новий завідуючий Муз. - т. [Р.Р.] Заклинський, я його бачила (була в Київі) вражіння робить мягкої людини, очевидячки, йому ще трудно орієнтуватися в складних музейних ситуаціях, скромний, але піддається впливам. [А.В.] Винн[ицький] й [А.І.] Онищ[ук] поїхали в 2х місячний] відпуск. [А.В.] Винн[ицький] тримається нахалом й не хоче кидати Музею. Для передачі Музею призначено від Укрнауки О.П. Новицького - він инко- ли робить ляпсуси, напр., хотів дати [А.В.] Винницькому] протокол ВУАКа, де [А.В.] Винницькому] висловлено бойкот. Відділи Музею запечатані. Треба виставить з Музею [Є.О.] Дзбан[овського] - це дуже вредна особа зараз він обережненко хоче взяти в свої лапи [Р.Р.] Заклинського. ([Р.Р.] Закл[инський] - галичанин, скінчив 2 факульт. Львівськ. унів.)." [22, арк. 15зв.].

Часто-густо тертя виникало й через побутові умови та "квартирне питання", загострене внаслідок житлової кризи 1920-30-х рр. Наприкінці липня 1928 р. І.М. Олексієв листовно повідомляв П.П. Курінному про розпач К.І. Кржемінського через необхідність звільнити приміщення на користь попереднього мешканця М.І. Касперовича, який повернувся до роботи у ВМГ; на початку серпня інформував про незадоволення наявним житлом й незручностями ремонтів К.В. Мощенка, В.А. Шугаєвського, Й.В. Трейбша, К.І. Кржемінського, підрядника Вайсера, міліціонера Олексієва та інших мешканців націоналізованих монастирських приміщень [13, с. 395].

Буденністю музейного життя за тоталітаризму були й проблеми, викликані "пильним поглядом громадськості" та діяльністю т. зв. органів держаного контролю (насамперед, Робітничо-селянська інспекція). "Свідомі громадяни" ретельно слідкували за діяльністю Лаврського музейного осередку й псували нерви адміністрації установи пасквілями у пресі. У липні 1928 р. у газеті "Комуніст" опублікували критичну статтю "Біля скарбів" про "сучасне становище і діяльність" ВМГ [23; 24]. Наслідком стало звернення Управління науковими установами Народного комісаріату освіти УСРР (Укрнаука/ Упрнаука) від 3 серпня до дирекції музейної інституції з вимогою надати пояснення та вжити відповідних заходів для усунення недоліків, (зокрема, недостатньо ефективну антирелігійну роботу), висловлених у пресі [25, арк. 52-52зв.]. Звісно ж, основним винуватцем "проривів" у роботі визначили директора музейної інституції П.П. Курінного, для якого обмова на шпальтах республіканської преси мала довгострокові негативні наслідки. О.І. Баланіна, котра працювала у заповіднику з 4 червня 1927 р. на посаді технічного робітника, а в подальшому обійняла посаду лектора, у листі від 31 жовтня 1928 р., перебуваючи у відрядженні у Харкові, так описувала ситуацію, що склалася навколо ВМГ: "Певно, щодо нашої установи, то на Укрнауку добре тиснуть по політосвітній лінії, бо перше запитання [В.В.] Д[убровського]9. Зауважимо, що 22-28 вересня 1926 р. П.П. Курінний у складі комісії взяв участь у "обслідуванні сучасного стану території, помешкань і майна бувшої Лаври" [21].

Інспектор охорони пам'яток культури в Управлінні науко вих установ НКО УСРР.

11. Очевидно, Б.К. Пилипенко мав на увазі ситуацію навколо трагічного самогубства Д.М. Щербаківського. було таке: які заходи вживав П.П.[Курінний] в справі ліквідації общини та переходу печер до заповідника, з остаточною ліквідацією і там ознак колишньої Лаври. У них таке вражіння, що Київські відповідні установи нерішучі, не хотять брати на себе відповідальність за остаточну ліквідацію колишньої Лаври, і відповідальність ця падає на Вас... Була у тов. [А.] Іванівського, заст. голови Укрполітосвіти, зав. методологічною частиною. У них єсть план, погоджений з Укрнаукою, призначити через Укрнауку особу, яка би стояла на чолі політосвітньої та екскурсійної роботи при нашій установі, яка би була на положенні і оплаті заввіділу... Цілком визнають, що до кандидатури на цю посаду треба підходити дуже обережно, беручи на увагу специфічні й складні умови нашої установи, а також наші загострення й ненормальності по політосвітній лінії в минулому. Була я ще в ЦК Партії, говорила з т. [Д.] Ігнатюком, який керує антірелігійною справою при Укр. політосвіті на Україні. Видно, що там було однобоке освітлення в зв'язку зі з'їздом безвірників, особливо представників з Київа. [Д.] Ігнатюк з цікавістю розпитував про все бо склалося вражіння, що у нас може нічого не робиться в справі ліквідації колишньої Лаври." [26, арк. 2-4].

Листи, надіслані П.П. Курінному, засвідчують активізацію крутійства й неприязності у музейному середовищі на початку 1930-х рр., що цілком корелюється із посиленням процесів радянізації, втручанням влади у інтелектуальне життя й форсуванням переходу на "марксистсько-ленінські рейки". Ідеологічні кампанії, чистки й репресії спростили деяким співробітникам музеїв зведення особистих рахунків, відкрили шляхи для афер, цькування чи помсти. Восени 1930 р. черговий скандал відбувся у ВІМіШ: у епіцентрі подій опинився Б.К. Пилипенко, художник, мистецтвознавець, етнограф та музейний діяч, котрий напередодні, у липні 1930 р., за дорученням Київської краєвої інспектури з охорони пам'яток культури та безпосередньо крайового інспектора Ф.Л. Ернста здійснив експедицію до Брянська з метою поповнення колекцій Лаврського заповідника пам'ятками зі Свенського монастиря. 11 вересня, повернувшись з профвідпустки та дослідницьких подорожей, музейник отримав особисте повідомлення від тодішнього директора ВІМіШ М.В. Настевича "про звільнення з посади за запізнення, оскільки офіційний термін відпустки - 1 вересня". Б.К. Пипипенко утім нагадав, що мав "7 невикористаних днів відпочинку, прилучених до відпустки та 34 дні дослідчих подорожів, що за ухвалою комітета Музея від 24/VI 30 р. в кількости 11 днів належать компенсації вересневим часом", однак директор наполягав: "Ну так я Вас все одно звільняю з посади за ліквідацією відділа з 15 вересня. До цього терміну пропоную здати матеріял.". У заяві до Упрнауки від 16 вересня Б.К. Пилипенко наголошував: "Оскільки у мене виникли сумніви в психічній урівноважености директора - я звернувся до уповноваженого Упрнауки [Левицького], який зауважив, що справа ця хоть з ним і не погоджена - але виконати наказа про здачу пропонував. Після закінчення здачи - мене приняв уповноважений Упрнауки і другий раз підкреслив, що справа з ним не погоджувалась, а йому [М.В.] Настевич казав, що питання ці погоджені з Упрнаукою". Утім, листа, у якому звільнення завідувача історико-побутовим відділом Б.К. Пилипенка аргументувалося не лише реструктуризацією установи, але й його бездіяльністю ("за двохрічне пробування не спромігся надати певного обличчя відділові та навіть і не приняв увесь відділ"), музей надіслав до Упрнауки лише 13 вересня. Подібні звинувачення зі сторони адміністрації обурили музейника: "В листі до Упрнауки наведено додаткові мотиви мого звільнення, які являють злостний наклеп на мене, без усяких підстав. Навпаки я весь час намагався точно накреслити характер обличчя відділу, чому єсть численні сліди в протоколах Муз[ейного] комітету та моїх заявах і проектах. Що ж до приняття відділу, то за час моєї праці з березня минулого [1929] року я тільки кілька місяців користувався технічною допомогою, був загружений адміністративною робою заступаючи директора і вів усю поточну роботу по відділу. В таких умовах я встигаю перевести, поруч з технічним упорядкуванням речей, офіційне оформлення документами в вигляді охоронних схем і половину фонду. Решта речей мною фактично була принята, але не оформлена, бо ні від кого було приймати... І тільки речі за печатками Академії наук, та коштовні речі сховищ, за небезпекою їх перегляду без умов гарантованої безпеки - дійсно залишилися й фактично непринятими, бо приймати такі речі, в додаток ще без відповідної Комісії - я рахував неможливим. Про це єсть і моя заява в канцелярії з проектом будові спеціального сховища, який здійснено тільки зараз. Я вже десять років працюю по музеях. Люблю музейну справу й цікавлюся проблемою доцільної перебудови музеїв у напрямках сучасности. Але терпіти режим утворений в історичному Музею останні часи і мені стало неможливим. Я шукав можливости залишити історичний музей; це було, очевидно, відомо й директорові, але спішність з якою переведено моє звільнення - хоть і зрозумілий його персональний ґрунт - для мене все ж загадкова. Оскільки справа звільнення переведена в формах, що дискредитують мене як музейника й наукового робітника прошу Упрнауку дати з приводу справи своє заключення і звернути увагу на стан взаємин в історичному музеєві де єсть ґрунт для подій подібних сумному минулому 11" [27, арк. 310-311]. За кілька днів, 21 вересня 1930 р., Б.К. Пилипенко написав П.П. Курінному: "Я їхав на Харків з передбаченням можливости такого оборота справи, який не дасть мені охоти працювати при Музеях взагалі, тим більше, що мені єсть ціла низка дуже корисних пропозицій. Але Упрнаука касує ухвалу про моє звільнення і тим примушує мене повернутися до музейної роботи. Зрозуміло що в Шевченківському музею - я працювати не зможу, хоть-би для збереження авторитету адмінистрації та ділових нормальних умов роботи. Я гадаю поставити питання перед дирекцією Істор[ично- го] Музея про компенсацію натурою мені днів витрачених на подорож до Свєнська, аби за цей час з'ясувалася справа. З інших Музеїв у мене найбільше-б було охоти працювати у Вас і певен що Ви були-б задоволені моєю працею. Принаймні весь свій час я віддавав-би тільки роботі в Музею." [28, арк. 28-28зв.]. Зауважимо, що за рішенням Укрнауки від 26 вересня 1930 р. Б.К. Пилипен- ка відновили на посаді завідувача відділом народного мистецтва ВІМіШ [27, арк. 309].

Конфлікти співробітників через профвідпустки та експедиції (дослідницькі подорожі) із адміністрацією музеїв не були одиничним чи суто київським явищем. У листі від 8 січня 1931 р. археолог-музеєзнавець І.Ф. Левицький, який на той час мешкав у Житомирі, скаржився П.П. Курінному: "У відділіЙдеться про археологічний відділ Волинського науково-дослідного музею. - інтенсивне готування до відкриття і лабораторна праця забирає у добу щоденно по 10-12 год. Участь в експедиціях минулого року мені, не дивлячись на попереднє погодження, зараховують в 2х місячний профвідпуск. Хоч і було відповідне роз'яснення Сектору науки [НКО УСРР], але ж ситуація змушує поки що мовчати. Замість того наказано за два місяці закінчити обробку всіх матеріялів, виділених до експозиції. Без грошей і монтажного матеріялу, крім цвяшків і паперу. Робота нормально розрахована на 8 місяців. Стан був досить критичний і на халтуру погодитися, звичайно, не міг. [29, арк. 1-1зв.] Коли здолаю всі перешкоди - відділ до квітня буде відчинений. В разі частину польової роботи мені знову врахують за відпустку 1931 року, то потрібно принаймні, щоб 2,5 місяці розкопів в Коростені, Довгиничі і Моствівські досліди було визначено часом цілком "лєгальних" робіт!" [30, арк. 2].

Особисті конфлікти почасти спричиняли саботування роботи й прийняття рішень не на користь музейних інституцій. У рапорті директорові ВМГ інспектор з вилучення цінностей С.К. Глеваський доповідав про сцену, яка мала місце 28 липня 1931 р.: "виконуючи термінове доручення ВМГ щодо устаткування при ВМГ вітальні для чужоземних туристів для чого мені бо передано листовне доручення Муз[ейного] Гор[одка] на ім'я Президії Акад[емії] Наук з проханням про передачу до Музею меблі XVIII в. що належить Акад[емії] Наук в користанні ВУАКу, я вдався до Керсправ Акад[емії] тов. [І.П.] АнтипенкаОчільник Управління справами ВУАН.. Обізнавшись із змістом паперу т. [І.П.] Антипенко спитав мене кім саме підписаний папір ВМГ і коли я пояснив, що на відношенні підпис тов. [П.П.] Курінного, то тов. [І.П.] Антипенко загрозливим тоном заявив таке: "А, тов. Курінний? Добре, добре, передайте йому, що папір потрапив до мене, Антипенка, він (себто, Курінний) вже знає в чому справа". Коли я спитав про долю відношення ВМГ тов. [І.П.] Антипенко заявив, що справа не горить і можна з нею зачекати. Коли я пояснив тов. [І.П.] Антипенку, що питання про передачу меблі аж надто термінове, що до Музею щодня прибувають чужоземні туристи для прийому яких потрібна мебля і що коли у нього тов. [І.П.] Антипенка, єсть якісь особисті рахунки з Директором ВМГ то я і Музей тут не при чому і просив визначити термін коли б я міг прибути за наслідками дорученої мені справи тов. [І.П.] Антипенко весь час відповідав одне і теж саме: "передайте Курінному, що папір потрапив до мене, - Антипенка" і тільки після моїх настирливих запитань наприкінці бесіди пояснив, що Секретар Академії сповістить ВМГ про ухвалу Академії щодо питання із меблею не визначаючи терміну і тим самим отсуваючи питання про устаткування вітальні для туристів на невизначений термін" [31, арк. 2-3].

Емоційного листа 7 вересня 1932 р. П.П. Курінному надіслав М.Г. Вайнштейн, котрий переїхав до Києва з Чернігова 1931 р. з метою очолити Всеукраїнські художньо-реставраційні та репродукційні майстерні, утворені в наслідок реорганізації Лаврських реставраційних майстерень - структурного підрозділу ВМГ. Адресант акцентував увагу на хитросплетіннях стосунків у музейному співтоваристві, вказував на неможливість ефективно виконувати функціональні обов'язки: "У мене є такі хиби, що заважають мені "спокійно" жити: 1) для мене нема осіб, з якими я працюю, а лише справа, 2) я ніколи не хочу догоджати, щоб використовувати це для себе. 3) Я не загубив почуття обурюватися підлістю, мерзотою, що трапляється в оточенні (я їх не вишуковую, але, на превелике своє лихо, я помічаю) 4) Я не загубив віри в більшовицьку правду, 5) Я не можу ховати правди, навіть коли мені це буде шкодити. Ось із таким убогим багажем приїхав я сюди побитий Чернігівцями абсолютно ні за що, ні про що, - був правдивий і чесний. В Києві у ВМГ мені довелося зустрінути нове оточення, з більшими, або меншими угрупуваннями. Я поставив собі завдання, коли приїхав сюди, бути корисним Музейному городкові, а коли так - моєї особи нема, я готовий терпіти лихо, але я чесно не зраджую своїм позиціям. Що тут трапилося зі мною? По перше я зачипив [Ю.І.] Ахти- ркуЗавідувач адміністративно-господарським сектором ВМГ. в [газеті], я був занадто наївний, коли думав, що це може позитивно вплинути на адмгоспчастину. По друге: тут справа складніша... Переведено оформлення відділу "Православ'я"Йдеться про відділ Музею історії релігії ВМГ. не вважаючи на "пророкування", що воно не буде виконано і через рік [слова т. [Т.С.] НазаренкаЗавідувач масовим сектором ВМГ., коли він довідався, що я перевожу оформлення відділу]. Це мені багато пошкодило, бо саме після цього і почалось незадоволення мною. Я зачепив [Л.Ф.] Левиць- куЛекторка-доцентка ВМГ.. [Л.Ф.] Левицька за [Н.В.] ГепенерЛекторка-доцентка Музею історії Лаври ВМГ., [Н.В.] Гепенер за [М.О.] ЩепотьєвуЛекторка-доцентка Музею історії Лаври ВМГ., [М.О.] Щепотьєва за [Т.С.] Назаренка. З другого боку - [М.М.] ЧорногубовЗавідувач фонду станового малярства ВМГ., у його [Я.Д.] СкрипкаЗавідувач Музеєм історії релігії ВМГ.

22. Відділ Музею історії релігії ВМГ.

23. Завідувач політосвітньою частиною ВМГ, помічник директора з політосвітньої роботи.

24. Йдеться про "гучну справу лаврського монаха Чехуна Євла- дія" - ідеологічну кампанію із дискредитації церковної общини, що стала підставою для остаточного знищення релігійного життя на території монастиря [33].

25. Завідувач Володимирським філіалом ВМГ - Київським антирелігійним музеєм у Володимирському соборі.

26. Реставратор, завідувач фонду муміфікації ВМГ.

27. Інструктор столярної майстерні ВМГ., що буде захищати його до останнього "от, нравится мне Черногубов и все". З [М.М.] Чорногубовим у мене була неприємність не через мою провину. Не хочеться говорити про тих осіб, що керують інтригами у ВМГ. Скажу лише, що часто є бажання "посадити людину так, щоб його не видно було", побити раз, два, ще раз, - це для того, щоб самим не втратити перших позицій, а також і позицій своїх минулих і сучасних коханців та коханок. Це сумна правда, але це так, це має значний вплив на мій стан. Кому я заважаю, я не знаю, бо ні на будь яке поважне місце не претендую, хочу спокійних та більш- менш нормальних умов для праці. Працювати я вмію і теж не зовсім нормально, я цілком віддаю себе праці (останній час я дійсно погано працюю, у мене просто нема сил, не знаю чим це пояснити). Моє становище: чи залишати мені ВМГ - від[ідділ] юдиїзму 22. Я одержую сто крб. Це мізерна сума, яку я можу завжди заробити в іншому місці. Я принципово не можу залишити роботи по відділу. Я не можу цього зробити вже лише через те, що ті хто мене виживають виконають своє завдання. Музейної роботи я взагалі залишати не буду, навпаки - я хочу більш віддати себе цій справі. Зараз мені треба видужати (коли це буде можливо), спочити, а там видно буде. Коли б Ви могли допомогти мені в справі лікування було б дуже добре. Яка мета цього листа не знаю, просто хотів висловити Вам декілька думок. Дуже болить голова, тому не продовжую, а так і надсилаю." [32, арк. 4-5зв.].

На сплетіння інтриг довкола ВМГ у недатованому листі (ймовірно, написаному на початку 1930-х рр. під час розгортання чисток і напередодні звільнень 1933 р.) П.П. Курінному скаржилася й лекторка Музею історії релігії О.І. Баланіна: "Мені не було часу поговорити з Вами докладно про те, який жахливий місяць пережила я в своїх службових справах. Крім того про це треба було поговорити з Вами без присутніх. Наші нові наглядачки: Ольшевська, Соммер та Кошарова, очевидно, мають від Райради інструкцію контролювати нашу роботу. Уявіть собі, до Ольшевська, зовсім некультурна, язиката, брехлива баба подає Сергію Павловичу [Львовичу]23 неправдиві інформації про мою роботу, перекручує мої слова, С.П. [Львович] вірить і робить мені сцени. Прийшла Сомер перший раз на роботу. Я звертаюсь до неї: Ви пришли на роботу? Вона відповідає, що пришла лише ознайомитись з відділом. Я додаю, але ж ви прийдете завтра? С.П. [Львович] уже склав розклад, але казав, що ще погодив з П.П. [Курінним]: "Мої слова передають так: не приходьте завтра на роботу, бо на вас немає асігнувань! Виявилось, що вони, не знаючи української мови, не зрозуміли моїх слів". Ольшевська зазначає мені в розмові, що вмістили фото монахів з жінками, де видно що то брат та сестра. Я кажу, "да, це заважає їх використовувати для пропаганди". Це я говорила й С.П. [Львовичу]. Передають: да, к сожалению, на них нельзя спекульнуть! Оглядаючи відділ, я помітила що фото по справі Чехуна 24 псуються. Ці фотографії з карного розшуку достав [П.А.] Карпенко 25 і вони дуже чіткі. Я виймаю їх, щоб покликати К.Іп. [Кржемінського]26 і [П.А.] Дзюса 27, порадитись з ними, як покласти ці привести ці картки в кращій стан і заміняю дублетами. Подається інформація, що я заховала картки, щоб з кращі, а поклала гірше, щоб зменшити значіння процесу Чехуна. На мої ділові просьби, зауваження та поради щодо догляду по В[ідділу] культів, груба відповідь: хто хозяїн тут, ви чи [С.П.] Львович? Як поставились до свого Коли виявився факт пошкодження мумії, вони, замісць того, щоб визнати хибу, почали утворювати біля цієї справи темні чутки. Коли Ви вийшли після огляду мумії і сказали, що наглядачі не додивились, вони заявили, що для директора и муз[ейных] работников] мы не желательны, поэтому так "раздувают" этот факт. Ольшевська питає: "разве вы и раньше, если что-нибудь происходило, составляли акт". Далі вони заявили, що до Підпалого приходив тов. і може вони вдвох розгорнули версію. Третя версія: тут є такі, проти яких Ольшевська виступала, то може щоб позбутися її, розпатлали мумію. Це [ж каміння] в мій бік, бо тільки я вільно вхожу до відділу. Сергій Павлович [Львович] піддався цим чуткам і інформаціям. Вчора кличе мене і каже мені, незалежно від постанови комісії, я буду мати свій погляд, я маю заяву Ольшевської. Я рішуче заявила Сергію Павловичу, що надалі нервуватись не маю ніякого наміру, вважаю, що всі його нападки були безпідставні, і коли ми не договоримось з ним, то я прошу Дир[ектора] та Місц[ев- ком] утворити комісію, яка б з'ясувала все і звернусь до [Л.М.] Левицького 28 с просьбою, щоб він мене улаштував десь в іншому музеї, мотивуючи, що тут, в Музейному городкові, створилися для мене умови, в яких я надалі працювати не можу. Він сказав, що не треба доводити справу до конфлікту і ми наче договорились. Він обіцяв "осадити" Ольшевську. Щодо Ольшевської, то я маю такий матеріал щодо діскредітації мене, як робітника в час виконання моїх відповідальних обов'язків, що могла би уже сдатися до суду, і та відповідала б, але я ще не хочу загострювати це питання. Сподіваюсь П[етро] П[етровичу], що коли комісія буде робить висновки, я повинна бути присутня. Передаю Заяву мою прошу Вас передати до Комісії, а писаний матеріал, звичайно, офіційного значіння не має. Іншого способу інформувати Вас про те, в яких умовах ми працюємо, я не найшла" [34, арк. 1-2зв.].^28. Уповноважений Укрнауки у Києві.

Низка непорозумінь між співробітниками ВМГ виникла через події у одному з філіалів - Святогірському - Вседонбаському антирелігійному музеї, відкритому для відвідувачів 6 вересня 1932 р. на території колишнього Святогірського монастиря, де ще з 1922 р. заснували Перший Всеукраїнський будинок відпочинку ім. Артема (ВБВ) [15]. З грудня 1932 р. до березня 1934 р. до філіалу був відряджений Іван Михайлович Скуленко [35], науковий співробітник Музею історії Лаври, який мав налагодити роботу філіалу, але зіткнувся з неочікуваними обставинами, зокрема із "вибриками" керівництва будинку відпочинку. У листі від 1 січня він інформував П.П. Курінного про ситуацію: "Зі всією енергією я прийнявся за роботу. Настрій у всіх бадьорий, але те що я буду писати далі варто на увагу і будь ласка не подумайте що я "одчаиваюсь". Мені й самому стидно, що за такий короткий срок я збираюсь писати серіозні речі, да нема чого робити, як я Вам не напишу то кому ж я напишу? Итак починаю: Не встиг я доїхати як слід, а справ ще й не починав приймати як з боку правління і ВБВ. посипалися мені [сгори різи] один краще другого. З 1 січня 1933 р. я формально приступив до виконання своїх обов'язків і 1го ж січня Зав. Культвідділом (він же секретар Партосередку) т. Овча- ренко дав розпорядження по бібліотеці не видавати на руки співробітникам нашого музею антирелігійної] літератури. Подумавши трохи я за рахунок музея виписав ще один комплект потрібної нам антирелігійної] періодики... Це був перший удар, але я подумав, що 70 крб. на рік, яких коштують наші журнали не дуже дошкульно. Та на завтра мене чекав перший удар. 2/І-33 р. Управитель ВБВ [А.М.] Броваренко дав розпорядження по бухгалтерії - брати з робітників Антирелігійного] музея за харчування не по 42 крб. як було досі, а по 128 крб. Це собівартість, і рахувати по цій ціні з 1 грудня 1932 р. До мене зразу ж прибігли всі робітники: 1 Антирелігійник, 2 художники й заявили, що ми зараз же кидаємо роботу, бо це надувательство. Я зараз же після обіду 2го ж січня зібрав виробнараду всіх робітників Музею де поставив питання дальшої експозиції музею, дисціпліни й про харчування. Мені вдалося заспокоїти всіх, що тим або иншим способом ми вийдемо з становища, але роботу будемо продовжувати ще з більшою енергією щоб пляни виконати. Після цього я пішов говорити з [А.М.] Броваренком. І тут я побачив щось дивне. [А.М.] Броваренко навіть не хоче зі мною розмовляти і заявив дословно: "хоч кидайте роботу і роз'їзжайтесь, я тут хозяін і ніхто не заставить мене годувати вас в убиток". Я кинувся до договора, але цей договор складений так глупо і туманно, що з нього нічого взяти: "годувати по собівартосте". Після декількох спроб і великих зусиль, мені все ж таки вдалося поговорити з [А.М.] Броваренком серіозно. І загадка розгадалася сама собою. [А.М.] Броваренко уже в спокійній, діловій розмові заявив мені буквально: "Досі я бачив що мене жульничають, [Т.С.] Назаренко понавозив сюда сторожей і б...й яких ми повинні були годувати за рахунок відпочиваючих; 2 робили а 7 їли, та ще й обікрали нас". От П[етро] П[етровичу], як наші прокладають культурні шляхи до робітничих центрів. Для мене ясно стало, що мене прийняли як звичайного дармоїда. А все ж це мені треба розхлебу- вати. Ну тут дивуватися нема чого. Відізжаючи з Київа я звернувся до [Т.С.] Назаренко, питаю чи нема в Вас чого для мене? "Ні, каже, їдте, я скоро приїду так все буде гаразд". І залишив у себе проект кошторису на [19]33 р., всі пляни, проекти, список матеріялів потрібних для художників, яки ждуть цих матеріялів як манни небесної. І випхнули мене буквально з голими руками, хоч головою об стінку бийся. Мовляв я приїду так вам буде легче. Ні, Петро Петр[овичу], я не честолюбивий, але я згоден терпіти що завгодно тільки не позор. ВМГ тут притча во язицах. Всі службовці говорять: [Т.С.] Назаренко з [сонмом] нахлібників лежав, а [Ю.С.] СкрипніченкоСтарший науковий співробітник ВМГ. ходив щодня в баню да по жіночих корпусах. От чому ніхто не хотів сюди їхати, і чому я попав у становище, де треба казати що я не із ВМГ. У мене одне бажання, аби з цих робітників поки я тут нікого не було, бо це мене остаточно доб'є. Що до дальшого, я певен що наскільки можливо буде я докажу, що я все таки из Всеукр[аїнського] муз[ейного] городка... Працюємо напружено й дружно." [36, арк. 2-3зв.]. Навздогін, 5 січня новий очільник Святогірського філіалу писав: "Дуже прошу, поки уляжуться страсти у ВБВ і мені вдасться розсіяти ту атмосферу і вражіння яки склалися в ВБВ про ВМГ крім [О.І.] МихайловськогоНауковець першої категорії Музею історії релігії ВМГ. и [О.І.] ШманаяНауковий робітник ВМГ. (нібито ВМГ посилає сюди людей подкармливаться за дешевку), нікого без моєї вимоги й погодження з ВБВ не посилайте, хто б то не був. Як буде потреба в комусь я Вам негайно напишу" [36, арк. 9]. 9 січня І.М. Скуленко обурювався: "Взагалі той стан в якому я застав музей межує з злочинством. Фонд звалений просто в одну кучу геть чисто все. Думаю що в самім короткім часі ліквідую цю гору мусору (звичайно приведу в порядок фонд). Але саме найгірше це фінанси музею. Тут я вже не берусь нічого поправлять бо справа непоправима. з 1 січня 1933 р. почав нове життя музею, а за минулий час нічого не знаю й знати не хочу. За харчування ніхто не платив і тепер бухгалтерії ВМГ доведеться вираховувати з усіх т. т., що були в Святогорську. Договори складалися дуже неясно, по невиконаним договорам платили більше ніж слід по виконаній роботі. У нас касирка дуже малограмотна й налагодити облік відвідувачів не може, тому я договорився з партчастиною ВБВ, що ми будемо користуватися відомостями з медканцелярії виходячі з принципу що всі відпочиваючі обов'язково бувають у музеї, а окремі групи й відвідувачі, що будуть не з ВБВ ми врахуємо." [36, арк. 7-8зв.].

Напружена і час до часу драматична атмосфера музейного середовища утім не виключала проявів людяності й чуйності. Складні життєві ситуації спонукали інтелектуалів звертатися до колег, друзів чи просто знайомих, апелюючи до розуміння й сподіваючись на підтримку. Директор ВІМіШ Р.Р. Заклинський наприкінці березня 1930 р., виїжджаючи з Києва працювати на Донбас, клопотався перед П.П. Курінним про рідних: ". найбільша просьба до Вас, Петро Петрович, така: Тут в Київі залишається т. [М.П.] Вікул, моя колишня дружина з дітьми. Коли би вона втратила в місті помешкання, (чого я не сподіваюся, але ж це все таки може статися, коли я виїду з Києва), то Ви - будь ласка - дайте їй помешкання (найкраще з двох кімнаток з кухней), щоби вона могла працювати. Вона аспірантка Музею мистецтв)" [18, арк. 164зв.-165]. На початку серпня 1930 р. адресант з Полтави перепрошував у П.П. Курінного "за великий гріх": "Д.А. МаламужКеруючий справами Всеукраїнського археологічного комітету (ВУАК). порадив мені подати заяву про посаду до Худ.-Пром. Т-ва. До цієї заяви за його ж таки порадою, я додав, що деякі відомости про мене можна одержати у Вас. Хоча й очевидно, що Д. Арт. [Маламуж] давав пораду за Вашою згодою, але безперечно я не мав права робити цей додаток без Вашої безпосередньої згоди. Але часу було обмаль, а спокуса повернутися до Київа надзвичайно велика. Я намагався одночасно з заявою до Худ.-Пром. Т-ва написати й до Вас про цей свій гріх але не пощастило. Дуже й дуже жалкую, що так сталося, що я не втримався від спокуси, але не прийміть, будь ласка, цього за намагання зловживати Вашим ім'ям і не гнівайтесь на мене. Отже не гнівайтесь за мій вчинок і, коли є у Вас хоч трохи довірря, допоможіть одержати змогу працювати в спокійному оточенні, одержати змогу якнайповніше використати належним чином свої сили й умілість" [28, арк. 22-22зв.].

Очільник Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка А.З. Носов (Носів) 9 листопада 1930 р. клопотався перед директором ВМГ про служника-опрятника ВУАК Ніфонта Горовенка: "Звертаюся оце до Вас не в особистій моїй справі, а в справі служника ВУАКу. Перш за все пробачте мені, що втручаюся в це діло, але бувають моменти, коли почуваєш, що треба іноді сказати якесь слово в інтересах справи і людини, а в даному випадку ще тим більше, бо я ж все ж член ВУАКу, якому справи ВУАКу не чужі. Коротко кажучи - справа в тім, що Горивенко, (здається таке його прізвище), працюючи вже кілька місяців у ВУАКу і маючи помешкання в Лаврі, примушений платити за помешкання, комунальні послуги та ще й за дрова, - одержуючи платні 30 крб. на місяць, рахуючи відрахування. Робітник, оскільки я можу судити, бачучи його майже щодня, він гарний, акуратний з'являється в свій час на роботу, сумлінно виконуючи її, а в той же час поставлений в умови матеріяльні дуже важкі, які йому не в силу нести. Очевидно буде примусиний покинути цю службу й шукати чогось іншого. Мені б здавалося - шкода згубити гарного робітника і чи не можна б подбати про полегшення йому умов мешкальних, паливних тощо? . Може б Ви викликали його до себе й поговорили б особисто? Не гнівайтесь на мене, що пишу про це все, але хочеться якось йому допомогти" [28, арк. 29-29зв.].

Наприкінці 1931 р. тодішній завідувач Уманського історичного музею Кость Петичинський (1888-?) жалівся П.П. Курінному на ситуацію, що склалася у місті, й шукав розради: "когда я оглядываюсь назад и заглядываю в будущее, я прихожу к мысли, что я здесь работать не могу. Это не работа, а мука. Так или иначе, но я уеду из Умани, но поскольку я свыкся с Музеем и люблю музейное дело, я хотел бы до конца дней моих не отрываться от этой работы и вот надумал обратиться к Вам с просьбой. Если у Вас случится место в реставрационной мастерской рядового работника или практиканта с небольшим окладом, и если при этом будет возможность дать мне угол, т. к. я знаком с квартирным вопросом в Киеве, прошу у Вас такого места. Думаю, что не буду Вас в тягость и оправдаю доверие" [37, арк. 5-5зв.].

Початком 1930-х рр. можна датувати лист-прохання М.О. Щепотьєвої заступитися за Н.В. Геппенер: "Вибачте, що під час спочинку турбую Вас згадуючи про Лавру. Але без Вас з одного боку, а [П.А.] Карпенка з другого, у нас життя повне несподіваних горестей. Річ в тім, що з Заповідника треба було виділити 2-х робітників на педагогічну роботу на село. [Ф.К.] ЛобковЛектор-доцент Музею історії Лаври ВМГ., стараючись, виділив 3-х: [С.П.] КовбатюкаЕкскурсовод ВМГ., [К.М.] Карпову (наглядачка) і [Н.В.] Гепенер. [С.П.] Ковбатюк і [К.М.] Карпова погоджуються. Але чи не обороните Ви [Н.В.] Гепенер? Це-ж їхати на 3 роки, а людина тут у Києві тільки-тільки стала на ноги. Ви знаєте її роботу і уявляєте, що вона найсерйозніший робітник серед екскурсоводів. А найголовніше, що вся ця, трагічна для неї, історія складається не через сувору необхідність, а через збіг обставин. Немає ні Вас, ні [С.П.] Львовича, ні [П.А.] Карпенка, нікого, хто може оцінити роботу службовця, і посилають її випадкові люди, що зовсім не вміють зрозуміти цього факту. Ще й те: цього третього зовсім ніхто й не вимагав... Коли-б від Музею був папір, де було-б написано, що [Н.В.] Гепенер потрібна Музеєві, на Комісії цілком легко можна було-б її кандидатуру зняти. [О.І.] Балані- ну [Н.А.] ГордонПомічник директора ВМГ у господарчій роботі. назвав "незаменимым работником" і її кандидатуру зняли. Так Ви, мабуть, щось зробите, Петро Петровичу - правда?" [34, арк. 4-4зв.]. Можна припустити, що П.П. Курінний зміг вплинути на ситуацію, оскільки Н.В. Геппенер продовжила працювати у штаті, провадила екскурсійну й дослідницьку роботу. У не- датованому листі, написаному, ймовірно, на початку 1930-х рр., вона звернулася до директора ВМГ через невтішне становище історико-культурної спадщини у Козельці: "Напевно, не маю права турбувати Вас із козе- лецькими справами, але, втим, наважуюсь написати Вам за проханням тутешніх аматорів пам'яток матеріальної культури. Славетний Козелецький собор та Іоанів ський Георгієвський манастир (середина 18 ст.) закрито у жовтні минулого року. Обидва будинки стоять замкнені та сильно зруйновані хуліганами, бо жодної охорони немає. побито шибки, видерто грати, розібрано цегляну кладку; хлопці навіть вдерлися у долишній поверх собору й зовсім потрощили всі речі та церковне приладдя з Розуміхіної церкви. Утільзбір намагається забрати з собору ввесь метал - паникадила, ставники, лямпади, тощо. У соборі повно птах з пташенятами, чудовий іконостас розкліюється та руйнується. Багато цінних річей пішло по руках, архив найстарішої в Козельці церкви Преображення призначений, щоб його спалити. Ті особи, що передали мені ці відомості дуже просили Вашої поради, бо з охорони пам'яток вони вже цілком зневірілися. Вони мріють, чи не міг би наш музей взяти Козелецький собор та утворити там свій філіял? .Щодо службовців, то потрібний лише завідувач, який фактично і зараз працює, але не маючи ні прав, ні коштів - нічого зробити не може. Коли б ВМГ не мав можливости поширити своєї діяльности на район, то прошу Вас, повідомте, до кого треба звернутися у Харків, щоб що-не - будь врятувати. Я вже не згадую про Покорщину - садибу Галаганів - де навіть розтягають чудові кахляні голянські груби 18 ст. Я знаю, Петро Петрович, що Ви страшенно занятий і не маєте часу цим займатися, але жахлива картина руйнації, з другого боку думка про те, що поширення діяльности ВМГ на район, на село було б цілком вірним кроком в сучасних умовах, дає мені смі- лівість передати Вам шире прохання тутешніх товаришів." [38, арк. 1-3зв.].