Уенерівська конспірація в Бессарабії: створення підпільних структур та їх органiзацiйно-бойова діяльність на пiвднi України

¹ Borys Grinchenko Kyiv University, Street, Ukraine

² Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

Abstract

This article attempts to shed light on the creation and activity of the political, antiBolshevik underground structures of the Ukrainian People's Army (UPA) in Bessarabia and Southern Ukraine. The First (Southern) UPA insurgent army group led by General Andrii Hulyi-Hulenko was deployed on the territories of Mykolaiv, Odessa, and Kherson governorates, as well as partly in Podillia and Katerynoslav governorates. The group was divided into five insurgent districts where separate command units and intelligence services were established. The task of district commanders was to prepare a general military insurgency. The officers from Poland and Romania were sent to fill in command units personnel, and new checkpoints were founded to facilitate their movement across the border. The command unit in Chisinau coordinated the activity of all formations. In September 1921, the main command unit received a task to launch the creation of Southern (Bessarabian) strike force that, according to the plan of the UPA political authorities, would have to cross the border and trigger an insurgency in Southern Ukraine meant to distract the Bolsheviks from the main direction of the insurgency. In October 1921, a command was received to start active offensive actions in Southern Ukraine, but its implementation was delayed several times because of the lack of arms. It was not until the night of November 19 when the strike force crossed the Dniester and made an attempt to seize Tiraspil. However, as the squad's actions were poorly coordinated and the strike force was outnumbered by the Bolshevik troops, this attempt was not a success. After the hours-long battle, the insurgents were forced to retreat to the Dniester and begin an assault across the river under double fire from Soviet and Romanian border guards. The failure caused general weakening of the insurgent movement in Southern Ukraine and the general collapse of the UPA underground resistance movement in Bessarabia.

Keywords: insurgents, guerilla movement, headquarters, petty officers, HuLyi- HuLenko, Bessarabian group.

Досліджувана проблема почала розроблятись українськими істориками вже з початку 1960-х рр., коли світ побачила коротка розвідка про один з центральних епізодів збройної протидії більшовицькій владі в Україні з боку еміграційних структур УНР (Вдовиченко 1961: 9-12). З перервою у тридцять років робота з вивчення цієї теми була поновлена виходом ще кількох публікацій, для написання яких були використані документи з київських архівів, і зокрема - Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Завдяки цьому було зібрано першу - джерельне підкріплену - але, все ще фрагментарну інформацію про діяльність уенерівського підпілля на півдні України, а також його зв'язок з еміграційними військовими осередками УНР, керівні структури яких перебували в Бессарабії (Срібняк 1994а: 23-25; Срібняк 1994b: 15-17; Срібняк 1997: 88-91).

За останню чверть століття історіографія даної проблеми поповнилась кількома статтями та розділами у монографічних дослідженнях, автори яких зосередили свою увагу на різних аспектах діяльності як згадуваних підпільних структур УНР, так і особливостей розгортання партизансько-повстанського руху на півдні України. Так, зокрема, М. Павленко навів деякі факти з діяльності штабу І Південної повстанської групи (з місцем осідку в Кишиневі) та організаційних зусиль генерал-хорунжого А. Гулого-Гуленка, що мали своєю метою активізації партизансько-повстанського руху на півдні України, подавши це в контексті «радянсько-румунського діалогу навколо проблеми інтернованих» (Павленко 1999: 288-291). Деякі аспекти створення та агентурно-організаційної роботи штабу згадуваної групи - але вже у контексті діяльності Партизансько-повстанського штабу армії УНР - були висвітлені в ще одній публікації автора цієї статті (Срібняк 2001: 107-120). Значний обсяг інформації про участь А. Гулого-Гуленка в організації уенерівської партизанки на півдні України було наведено й в он-лайновій книзі Р. Коваля (Коваль 2006).

Але найактивніше дана проблематика стала розроблятись вже за кілька років, коли низка молодих дослідників обрала цю та суміжну з нею проблематику об'єктом своїх дисертаційних досліджень. Завдяки цьому вийшла друком ціла низка публікацій, автори яких увели до наукового обігу значну кількість архівних джерел, достатньо повно відтворивши як специфіку розгортання партизансько-повстанського руху на півдні України, так і внесок структур уенерівської конспірації в Бессарабії в його інспірування. Одним з промоторів наукової розробки цієї теми та її популяризації був Я. Файзулін, зусиллями якого уявлення істориків про участь Бессарабської повстанської групи у Другому зимовому поході армії УНР набули чіткіших обрисів (Файзулін, Скальський 2008: 23-27; Файзулін 2011: 367-388).

Ґрунтовно цю проблему досліджував й В. Василенко, який якнайповніше використав матеріали Галузевого державного архіву Служби безпеки України, що дозволило йому реконструювати процес підготовки антибільшовицького збройного постання в Україні у 1921 р., а також участь у цьому керівництва та співробітників штабу Південної (Бессарабської) групи військ УНР (Василенко 2008: 138-196; Василенко 2011: 94-125). Ще один дослідник С. Боган зосередився на дослідженні партизансько-повстанського руху на південному заході України, опублікувавши за результатами своєї пошукової роботи окрему монографію (Боган 2013).

Але потреба збагачення джерельно-документального підґрунтя даної дослідницької проблеми вимагає продовження пошукової роботи в архівах різних країн. Слід відзначити, що відрадним явищем у цьому став вихід цінної збірки документів (з київських архівосховищ), ознайомлення з матеріалами якої суттєво розширює наші знання про діяльність уенерівської конспірації на півдні України. Великий обсяг фактичної інформації про поточну роботу майже всіх співробітників штабу І групи містить низка документів (і зокрема № 13 «Доповідь сотника Василюка про хід організації повстання проти більшовиків на півдні України у червні-грудні 1921 р.»), які були опубліковані дослідником В. Власенком (Власенко 2008).

Надзвичайно важливе джерельне значення мають й документи, які зберігаються в Національній установі ім. Оссолінських у Вроцлаві (Польща). Вони містять значний обсяг інформації, яка додатково прояснює різні аспекти діяльності Партизансько-повстанського штабу (ППШ) в Бессарабії та на півдні України (ZNiO 1).

***

Військова поразка армії Української Народної Республіки у листопаді 1920 р. та її відступ до меж Польщі та Румунії ще не означали завершення її збройного протистояння з більшовицькою Росією. Державний Центр (ДЦ) УНР в екзилі, який у цей час перебував у Тарнові, Польща, плекав надії активізувати партизансько-повстанський рух в Україні та ініціювати в ній загальне збройне повстання. На думку провідних українських політичних діячів в еміграції, поява в такій ситуації на українських землях армії УНР та її успішні бойові дії могли дестабілізувати становище більшовицької влади і за сприятливих умов навіть призвести до її повалення. З огляду на це своїм першочерговим завданням ДЦ УНР вбачав надання організаційно-матеріальної допомоги партизанським загонам та міському підпіллю в різних регіонах України (але тільки тим, які провадили свою діяльність під гаслами відновлення Української Народної Республіки та визнавали зверхність її уряду), а також реалізацію комплексу заходів для підготовки загального повстання в Україні.

Тому вже 21 січня 1921 р. голова директорії і головний отаман військ УНР С. Петлюра на засіданні Ради народних міністрів порушив питання «про необхідність всебічної роботи уряду в справі організації повстання в Україні проти більшовицької влади». На цьому ж засіданні С. Петлюра запропонував заснувати спеціальний фонд, кошти з якого мали використовуватись для забезпечення постійного зв'язку ДЦ УНР з повстанськими організаціями в Україні та подальшої загальної координації дій останніх. Наступним кроком мало стати вироблення певного плану боротьби, обов'язкового для виконання усіма підпільними структурами, які визнавали владу УНР. Нарешті, для здійснення загального керівництва партизанським рухом в Україні (а пізніше - й самим повстанням) мав бути створений й спеціальний таємний керівний осередок (ЦДАВО 1: 21; ЦДАВО 2: 75).

Всі ці завдання покладались на створений у кінці січня 1921 р. Партизансько-повстанський штаб (ППШ) при Головній команді військ УНР на чолі з командуючим 4-ю Київською стрілецькою дивізією армії УНР генерал-хорунжим Ю. Тютюнником. Останній мав багатий досвід використання різних форм і методів партизанської боротьби, бо колись очолював штаб партизанських формувань отамана Григор'їва. Штаб підлягав безпосередньо С. Петлюрі (як головнокомандуючому всіма українськими регулярними і повстанськими військами УНР) та мав вирішувати всі питання, що були пов'язані зі збройною протидією більшовицькій владі в Україні та впровадженням у життя сталої системи організації майбутнього загального збройного повстання.

Спочатку ППШ перебував у Тарнові, але в квітні 1921 р. - у зв'язку зі збільшенням обсягу своєї діяльності - був перенесений до Львова. Весь час штаб провадив свою роботу в тісній кооперації з польською військовою розвідкою («Двуйкою»), яка отримувала завдяки цьому потрібну їй агентурну інформацію про політичний та військовий стан УСРР. У порозумінні з цією польською спецслужбою на польсько-радянському кордоні була створена мережа контрольно-перепускних пунктів, які використовувались кур'єрами та емісарами ППШ для виконання різних розвідувально-агентурних завдань на теренах Радянської України (Срібняк 2001: 107-111).

Крім території Західної України ДЦ УНР в екзилі розраховував використати й територію окупованої румунами Бессарабії, в межах якої перебувала точно невстановлена кількість вояків деяких частин армії УНР та бійців зі складу мігруючих партизанських формувань, що мали на прикордонних бессарабських землях свої опорні бази (здійснити точний обрахунок їх кількості не видається можливим через брак документальних джерел, але очевидно, що їх число коливалось від кількох сотень до однієї тисячі осіб. - І.С., М.П.). Ця обставина також розглядалась ДЦ УНР як один із сприятливих факторів, що дозволив би вирішити проблему з комплектуванням майбутніх підпільних структур на півдні України.

Дуже важливе значення мало й те, що ще з 1919 р. українська дипломатія підтримувала з румунським урядом як офіційні, так і неофіційні контакти, які були зумовлені бажанням УНР використати офіційний Бухарест у якості свого військово-політичного союзника. Такі сподівання підкріплювались тим, що останній також розраховував використати інтернованих на своїй території вояків армії УНР та повстанців для дестабілізації більшовицького запілля у разі загострення радянсько-румунських стосунків.

З огляду на це румунський уряд вважав за доцільне не перешкоджати у створенні та подальшому функціонуванні на окупованих Румунією бессарабських землях таємних українських військових структур, покликаних об'єднати партизансько-повстанський рух на півдні України під прапором УНР. Водночас румунська влада не афішувала свою моральну підтримку уенерівців, не бажаючи зв'язувати себе жодними формальними зобов'язаннями перед екзильним урядом УНР. Така настанова офіційного Бухаресту була обумовлена й тим, що останній хотів зберегти «обличчя» у міждержавному діалозі з більшовицькою Росією та не загострювати стосунки з її урядом, достатньо добре усвідомлюючи всю небезпеку цього.

Але зрештою бажання розіграти уенерівську «карту» перемогло, і вже у лютому 1921 р. заходами ППШ на південному заході України було розгорнуто «Південний повстанський фронт», реорганізований невдовзі у І (Південну) повстанську групу армії УНР. Територіально згадувана група охоплювала терен Миколаївської, Одеської і Херсонської губерній, а також південь Поділля та західну частину Катеринославщини та поділялась на п'ять повстанських районів. Географічно терени групи були обмежені на заході радянсько-румунським кордоном (ріка Дністер), на півдні - Чорним морем, на сході - Дніпром, на півночі лінією Ямпіль-Вапнярка-Черкаси (ЦДАВО 3: 11-19).

Командувачем групи було призначено полковника А. Гулого-Гуленка, штаб якого розміщувався у Кишиневі. З метою ознайомлення з ситуацією у дорученій йому повстанській групі та надання отаманам повстанських загонів керівних вказівок від ППШ - А. Гулий-Гуленко взимку-навесні 1921 р. кількаразове переходив радянсько-румунський кордон та здійснював тривалі й небезпечні подорожі півднем України. Під час одного з таких відряджень його було поранено (ZNiO 2), і деякий час командувач групи перебував на лікуванні. Його діяльність була вже на початку весни 1921 р. гідно відзначена головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. У своїй власноручній резолюції військовому міністру УНР на одному з рапортів А. Гулого-Гуленка С. Петлюра - «за поход в запілля ворога серед дуже тяжких обставин, за персональну бойову хоробрість і організаційно-державні заслуги в справі організації повстання» нагородив полковника А. Гулого-Гуленка «рангою генерал-хорунжого армії УНР з старшинством з часу переходу р. Збруч» (ZNiO 3).

Поїздки А. Гулого-Гуленка на південь України та надана ним організаційна допомога кільком місцевим партизанським ватажкам об'єктивно причинились до активізації повстанського руху в цьому регіоні. Але важливішим завданням було відрядження сюди старшин- організаторів, які би залишались у партизанських загонах на постійні основі (у якості інструкторів). Вкрай необхідним було й призначення старшин (з відповідним досвідом та організаційно-діловими якостями) на посади начальників повстанських районів, їх штабів, служб розвідки та зв'язку. Тому ще взимку 1921 р. А. Гулий-Гуленко активізував пошук кандидатів з числа старшинства, здатних виконувати такі відповідальні завдання. З огляду на те, що у цей час на теренах Румунії перебувала значна кількість інтернованих старшин армії УНР (Срібняк 2017: 122-136), місця їх утримання з метою пошуку добровольців регулярно відвідували представники А. Гулого-Гуленка (ZNiO 2).

Начальник групи також розраховував знайти бажаючих відправитись на партизанку до радянської України і серед тих колишніх вояків армії УНР, які перебували на роботах у селах Бессарабії в безпосередній наближеності до радянсько-румунського кордону (частина з них час від часу брала участь у нападах на червоноармійські загони та радянські інституції на прикордонні, а після цього знову поверталась до Бессарабії). Але вже невдовзі генерал А. Гулий-Гуленко переконався, що віднайти серед них достатню кількість старшин-організаторів з відповідним досвідом та кваліфікаціями не видається можливим. З огляду на відсутність в Румунії достатньої кількості бажаючих вирушити до Радянської України, останній клопотався перед начальником ППШ генералом Ю. Тютюнником про відрядження для цієї мети старшин з Польщі до Бессарабії. Вже у березні 1921 р. до А. Гулого-Гуленка були відправлені перші посланці ППШ, що дозволило зробити перші їх призначення на різні посади в повстанських районах (ZNiO 4).

У цей час до України для заміщення посад цивільних комісарів окремих регіонів відряджались й особи з числа військових урядовців армії УНР. До цієї категорії, зокрема, належав В. Скляр (у 1920 р. він посідав посаду прифронтового комісара при 4-й Київській стрілецькій дивізії військ УНР), який мав виїхати у середині березня 1921 р. на південь України як представник Партизансько-повстанського штабу (ZNiO 5). Але відбув він до Бессарабії лише через місяць, про що свідчить його лист дружині та доньці від 18 квітня 1921 р. (ZNiO 6).

Причиною такого довгого його очікування (так само як й інших груп українських старшин) могло бути довге залагодження всіх формальностей для перетинання польсько-румунського кордону. Річ у тім, що навіть маючи відповідні дозволи на перетин кордону від польської військової влади, посланці ППШ зустрічались з різними штучними проблемами ще на польському боці кордону. Справа в тім, що його легальний перетин потребував як візи МЗС Польщі, так і румунської влади, а в разі відсутності будь-якої з них польсько-румунський кордон довелось переходити нелегально, що тягнуло за собою й додаткові матеріальні витрати. Але попри це, відрядження українських старшин з Польщі до Румунії продовжувалось і надалі.

Завдяки цій кадровій допомозі стала можливою активізація партизансько-повстанського руху на півдні України, зокрема - в межах (Балтського і Ольгопольського повітів Подільської губернії та далі на схід до Вапнярки). У цьому регіоні, зокрема, діяли загони отамана С. Заболотного, який був призначений начальником 5-го повстанського району. Відрядження до цього району кадрових старшин армії УНР дозволила С. Заболотному створити міцне постійне ядро свого загону (до 800 повстанців при 16 кулеметах). Сили повстанців у цьому районі поділялись на окремі загони під проводом призначених С. Заболотним отаманів, у оперативній підлеглості йому перебувала Придністрянська партизанська бригада на чолі з отаманом І. Кіршулом (Срібняк 1997: 90-91).

Добре налагоджена служба розвідки та розгалужена агентурна мережа (у т. ч. й деяких більшовицьких частинах) уможливлювали Заболотному розробку та проведення широкомасштабних партизанських операцій проти більшовицьких військ. Найпоказовішою в цьому відношенні була партизанська акція 2 квітня 1921 р., коли відділ отамана Кошового (близько 200 повстанців) стрімким ударом зумів захопити повітове місто Ольгополь, де містився штаб 12-ї більшовицької стрілецької дивізії. В бою загинув начдив А.Рева, що внесло на короткий час повну дезорганізацію в дії підрозділів 12-ї дивізії та дозволило партизанам майже без втрат залишити місто (ЦДАГО 1: 47).

Зрештою, у 1921 р. практична вся територія Південно-Західної України була просякнута уенерівським підпіллям - таємні інформатори та агенти повстанських отаманів або ППШ діяли практично у кожному селі. У містах діяли повстанські комітети (повстанкоми), які накопичували зброю, залучали до своїх лав всіх незадоволених радянською владою, проводили збір агентурно-розвідчої інформації про дислоковані в містах підрозділи Робоче-селянської Червоної армії та структури більшовицької ЧК. До числа найбільших повстанкомів, які визнавали зверхність еміграційного уряду УНР, належали зокрема одеська губернська повстанська організація, обласний повстанський комітет Катеринославщини, Херсонщини і Таврії, Холодноярський повстанком Право- і Лівобережної України. Кожна з цих організацій об'єднувала значну кількість активних противників більшовицького режиму (від кількох сотень в Одесі до 2-3 тис. в районі Холодного Яру на Черкащині) (Срібняк 200І: 1І2-114).

Але найефективнішим чинником для дестабілізації радянської влади в Україні ППШ вбачав бойову діяльність партизанських загонів, які могли би опанувати обширною територією та тривалий час її утримувати, уможливлюючи в такий спосіб дієву допомогу регулярним формуванням армії УНР. Поява останніх на українських землях дозволила би перейти від стихійних до організованих форм боротьби з радянською владою та досягти вирішальної переваги. Тому присутність у партизанських загонах досвідчених старшин розглядалась ППШ як один з найголовніших чинників, який забезпечив би початковий успіх у протистоянні з частинами регулярної більшовицької армії. Відтак А. Гулий-Гуленко докладав всіх зусиль аби збільшити кількість старшин, які відряджались з різними дорученнями до України. Для полегшення процесу переходу кордону заходами начальника групи на р. Дністер було облаштовано кілька контрольно-перепускних пунктів, у т. ч. у селах Криуляни (начальник - сотник Є. Гулій), Вадулці-Води (поручник Стратієнко), Кіцкани (поручник Топор), Атаки (поручник Потапчук), Нападове (сотник Грішний), Резіна (сотник І. Нога-Новицький) (Василенко 2011: 103).

Згадувані пункти містились у віддалених орендованих хатах цих сіл, до їх штату крім начальників могли входити й провідники (з числа місцевих мешканців), послуги яких оплачувались штабом І групи. Через відсутність відповідних документів досить непросто охарактеризувати ефективність діяльності контрольно-перепускних пунктів, але виходячи з того, що навесні-влітку 1921 р. до Румунії з Польщі було переправлено 60-80 старшин армії УНР, можна припустити, що кожен пункт забезпечив переправлення через кордон 10-15 кур'єрів ППШ. Координацію роботи всіх пунктів та комунікацію з румунською військовою розвідкою забезпечувало створене штабом І групи «інформбюро» на чолі з підполковником Чорненком.

З метою централізації діяльності всіх структур уенерівського підпілля в Бессарабії та на південному заході України 30 червня 1921 р. у Кишиневі було створено штаб І повстанської групи на чолі з Генштабу підполковником О. Стефанівим (ZNiO 7). У вересні 1921 р. перед штабом було поставлено завдання сформувати т. зв. «Бессарабську групу» армії УНР, завданням якої мав стати проникнення на територію УСРР з метою дестабілізації військово-політичної ситуації на південному заході України. Дії цієї групи мали відволікти увагу більшовиків від просування Подільської та Волинської груп під командуванням Ю. Тютюнника - в напрямку на Київ.

Але виконання цього завдання зіштовхнулось з низкою труднощів, найголовнішою з яких була та, що переважна більшість інтернованих у Румунії вояків армії УНР не виявляла готовності долучитись до збройної боротьби з більшовицькою владою (Срібняк 2017: 122-136). Це пояснювалось, зокрема, моральною втомою та невірою частини вояцтва в успіх народного повстання в Україні, а також тими матеріальними труднощами, з якими перманентно стикався штаб 1-го району, відряджаючи організаторів партизансько-повстанського руху в Україну.

6 жовтня 1921 р. штаб І групи отримав наказ начальника ППШ розпочати здійснення запланованої операції. Генерал Ю.Тютюнник також конкретизував завдання для Бессарабської групи, які включали захоплення м. Тирасполя та розгортання широких партизанських акцій в Одеській губернії (ЦДАВО 4: 48). Безпосереднє керування справою підготовки рейду Бессарабської групи здійснював начальник цивільного керування штабу І групи підполковник В. Поплавський, який мав забезпечити переправлення через Дністер загону командувача 1-го району полковника Й. Пшонника у кількості 187 осіб (Василенко 2011: 118).

Деякі дані дають підстави вважати, що значна частина співробітників штабу групи принаймні недбало ставилась до виконання своїх обов'язків, чим у значній мірі причинились до зриву термінів виступу проти більшовиків та загальної невдачі рейду Бессарабської групи. На користь цього свідчить хоча б вже згадувана «Доповідь сотника Василюка...», в якій наведено значна кількість інформації про нецільове використання старшими чинами штабу асигнованих їм для потреб повстання коштів, а також і про фінансові махінації декого з них (Власенко 2008: 147-153).

Підготовці проведення рейду Бессарабської групи найбільше заважала майже повна відсутність зброї, на підтвердження чого свідчить інформація, почерпнута з рапорту А. Гулого-Гуленка до головного отамана С. Петлюри (від 6 жовтня 1921 р.), в якому йшлося про неотримання 1 млн румунських лей, що мали бути асигновані для організації на території Румунії повстанського відділу та придбання для нього достатньої кількості зброї. Як зазначав А. Гулий- Гуленко у своєму рапорті - «кожна рушниця або кулемет буде не лише мати значіння з технічного боку, а і з боку морального», і звертався з проханням негайно перерахувати цю суму представникові штабу Південної групи, члену військової секції дипломатичної місії УНР в Румунії підполковникові В.Поплавському, який й мав здійснити оплату вже замовлених А. Гулим-Гуленком партій стрілецької зброї (ZNiO 8). Але гроші так і не були отримані, і лише приватним шляхом було таємно закуплено 30 рушниць, половину з яких було використано для озброєння частини штабу генерала А. Гулого-Гуленка, з яким він у кінці жовтня переправився в Україну (ЦДАВО 5: 20).

В ніч з 18 на 19 листопада 1921 р., завдяки зусиллям начальника штабу 1-го району підполковника Г. Савченка, Бессарабський загін успішно форсував Дністер (ЦДАВО 6: 263). Захопивши поблизу Тирасполя два прикордонних села (Красногорку і Паркани), повстанці здобули трофеї - значну кількість стрілецької зброї, що дало можливість озброїти весь особовий склад загону. Тоді ж до повстанців приєднались місцеві селяни (близько 100 осіб), які мали на озброєнні рушниці й вили (ЦДАВО 6: 277).

Після цього об'єднаний загін почав наступ з трьох напрямків на м. Тирасполь. Захопивши передмістя, кілька кварталів та фортецю, повстанці не змогли здобути залізничний вокзал, де закріпився один з більшовицьких батальйонів. Після п'ятигодинного бою та прибуття до Тирасполя підкріплення (невстановленої кількості червоноармійців) повстанцям стало зрозуміло, що здобути місто не вдасться. Вони відступили до села Паркани, де ще деякий час тримали оборону, але надвечір розпочали зворотну переправу через Дністер. За весь цей час загинуло та було поранено лише кілька осіб зі складу загону, ще двоє повстанців зазнали поранень під час самої переправи під вогнем румунських прикордонників (Василенко 2011: 119).

Отже, Державний Центр УНР в екзилі, прагнучи використати всі можливі ресурси для дестабілізації більшовицької влади в Україні, вжив заходів для створення в Бессарабії власних військових структур, покликаних сприяти піднесенню партизансько-повстанського руху в Одеській губернії, а також прилеглих до неї територіях. За умови сприятливого розвитку подій та вибуху загального повстання, на думку політичного проводу УНР, могла виникнути загроза захоплення м. Одеси, що змусило би більшовиків до концентрації у цьому регіоні значних військових сил аби перешкодити такому розвитку подій. У свою чергу таке перегрупування полегшило би бойову діяльність на Подільської та Волинської груп на напрямку головного удару.

Хоча реалізація цього плану була пов'язана з величезними труднощами, командувач групи полковник А. Гулий-Гуленко докладав всіх зусиль для створення ефективної підпільної інфраструктури, а також встановлення сталого контакту з таємними повстанськими організаціями та партизанськими загонами на півдні України. Підпорядкована йому І повстанська група була поділена на п'ять районів, до яких відряджались старшини з організаційними завданнями з різними організаційно-агентурними та агітаційними завданнями. Для створення ним сприятливих умов для перетинання румунсько-радянського кордону у безпосередній до нього наближеності були облаштовані спеціальні пункти з прийому та переправлення на радянський бік кур'єрів та емісарів ППШ. В кінці червня 1921 р. весь тягар підготовки до загального збройного повстання перебрав на себе штаб І повстанської групи, який діяв у Кишиневі.

Але виконати поставлені перед ним завдання в повному обсязі штаб не міг, що було зумовлено цілою низкою причин. Зокрема, свою негативну роль відіграла обмеженість матеріальних ресурсів, якими диспонували А. Гулий-Гуленко та його штаб, що особливо наочно проявилось під час підготовки до відправки на радянську територію Бессарабської групи; швидше за все - неефективна робота штабу групи; фактична відмова від продовження збройної боротьби переважної більшості інтернованих у таборах Румунії вояків-українців; відсутність достатньої кількості відданих ідеї УНР старшин-організаторів партизанського руху.

І повстанська група не змогла досягти скільки-небудь помітного успіху ще й тому, що партизанські загони та міське уенерівське підпілля - після перших спорадичних успіхів навесні 1921 р. - були у своїй більшості або ліквідовані, або розпорошені, та вже влітку майже не виявляли своєї активності. Репресивно-каральна машина більшовиків діяла дуже ефективно, а крім того, повстанці були роз'єднані через проголошення радянською владою амністій, чим скористалась значна кількість отаманів та рядових бійців. Українське селянство хоча й продовжувало симпатизувати та допомагати повстанцям, разом з тим в своїй масі уникало братись за зброю, змірившись з новою владою з огляду на запровадження нею нової економічної політики.

Примітки