Нереалізовані можливості: спроби українсько-польського порозуміння (осінь 1939 - перша половина 1941 рр.)

Рішення про організацію згаданої зустрічі з українськими політиками з Буковини не було випадковим, адже на той час у цьому реґіоні Румунії проживали до 1 млн українців, що складало найбільшу кількість українців в Європі, які не перебували під владою СРСР або нацистської Німеччини. Посол Польщі в доповідній записці так висловлювався на користь проведення зустрічі: «Українці в Румунії, оскільки їх кількість сягає майже мільйона, тепер уже є єдиною українською меншиною, котра має можливості вільного розвитку й ведення власної політики». Автор констатував, що він вирішив використати шанс «зустрітися з якомога більшим гроном представників українського суспільства для обговорення з ними справ практичної співдії на території Румунії, як і спільного обговорення питань, що цікавлять польську й українську політику». Характерно, що з польського боку в переговорах серед інших узяли участь керівник прес-бюро МЗС Р.Ланчковський, консул у Чернівцях Т.Буйновський, редактор польсько-українського бюлетеня В.Бончковський і відомий згодом своїми ліберальними поглядами польський громадсько-політичний діяч Є.Ґедройць. Спільну резолюцію зафіксовано у протоколі: «З українського боку, зокрема, висловлено розуміння того, що польська дипломатія й польська пропаґанда могли би надати великі послуги українській справі, а також [позитивному] ставленню Заходу до цієї проблеми» Ibid. -- Sheets 3-6..

4 січня 1940 р. референт відділу національних справ Ради міністрів О.Ґурка розробив меморандум «Сучасний стан українських справ». Документ призначався для міністра С.Стронського. Автор виклав власне бачення українського питання та навів основні пропозиції щодо вірогідних шляхів його вирішення на підставі особистих розмов із В.Прокоповичем та О.Шульгиним, представниками інших українських політичних середовищ, ознайомлення з виданими ними бюлетенями й комунікатами Kwiecien M., Mazur G. Memorial Profesora Olgierda Gorki w kwestii ukrainskiej z 4 stycznia 1940 r. // Zeszyty Historyczne. - Zeszyt 139. - Paryz, 2002. - S.164-166.. Реаліст О.Ґурка був переконаний, що ані польський еміґраційний уряд, ані ослаблені воєнними діями його західні союзники не зможуть примусити СРСР відмовитися після війни від своїх нових західних кордонів. Він поділяв думку представників головного штабу збройних сил Польщі про те, що будь-яку Росію можна буде перемогти лише в разі вирішення українського питання. О.Ґурка вважав, що розв'язання проблеми східних кордонів Польщі буде можливим лише після укладення угоди про польсько-українську співпрацю, а компроміси та поступки українців у територіальних питаннях настануть тільки в разі підтримки польським урядом політичного руху за відновлення української державності. Автор меморандуму застерігав, що без польсько-українського союзу проти Росії політика Польщі зайде в безвихідь Prof. Dr. Olgierd Gфrka. Major Dyplomowany W.P. Paryz. Scisle tajne. 4 stycznia 1940. Obecny stan spraw ukrainskich (Promemorial dla p. Ministra St.Stronskiego) // Ibid. -- S.166--187..

9 січня 1940 р. у приміщенні президії Ради міністрів Польщі в м. Анже (Франція) Комітет для справ краю провів засідання, в якому взяли участь ґенерал К.Соснковський, міністр закордонних справ А.Залеський, міністр Я.Станьчик та член Національної ради Речіпосполитої Т.Белецький, який водночас очолював праворадикальну Національну партію. У протоколі засідання йшлося:

«Як останній пункт порядку денного ґенерал Соснковський подав [на розгляд] питання створення українського підрозділу в польській армії. Ґенерал Соснковський отримав у цій справі листа від п. прем'єра ґенерала Сікорського, який доручив за тиждень підготувати меморіал в українському питанні, а також дати відповідь у справі проекту утворення українського підрозділу в польській армії у Франції. [...] Зі свого боку ґен. Соснковський є рішучим прихильником [ідеї] утворення такого підрозділу. За формування українського підрозділу в польській армії у Франції висловлюється також пан мін. Стань- чик, керуючись тим міркуванням, що треба здійснити перший рішучий крок в українському питанні. Міністр Станьчик дотримується думки, що утворення такого підрозділу може відбутися незалежно від затвердження принципової програми уряду в українській справі. Проти завчасного вирішення цього питання [...] виступає доктор Белецький. На його думку, справа ще не дозріла. Спочатку треба визначити ґенеральну лінію, мету, до якої рухатися, а потім займатися деталями».

У протоколі занотовано основні тези виступу К.Соснковського, котрий охарактеризував головні наслідки політики в українському питанні: «Ґен. Соснковський згадує, що Кабінет міністрів для справ краю підготував свого часу текст декларації уряду в українській справі. Рада міністрів її не затвердила. Розмови з українцями за власною ініціативою розпочав мін. Ладось. Вони не дали жодних конкретних результатів. Зрештою мін. Ладось отримав доручення комітету не приймати жодних зобов'язань, а розмови трактувати як суто інформаційні. Ґен. Соснковський уважає справу особливо важливою й терміновою. Польща мусить мати своїх українців. Промовця непокоїть передовсім факт організації української дивізії в Канаді (насправді це були лише чутки; відомо також, що у цій державі українців як її громадян масово мобілізовували до канадської армії -- А.Б.)» APISM. -- Sign. PRM.12/2. -- Sheets 36--38..

Далі наводився текст проекту, до якого (найімовірніше, під тиском Т.Белецького) було внесено чимало невигідних для українців положень. Скажімо, ідею створення Українського леґіону у формі з'єднання (дивізії, бриґади) із залученням колишніх офіцерів Армії УНР звужено до мішаної польсько-української військової частини чисельністю від батальйону до полку, причому не з українським, а з українсько-польським підстаршинським складом із числа підстаршин польської армії та польським вищим командним складом Ibid..

18 січня 1940 р. в листі президії Ради міністрів до прем'єра В.Сікорського К.Соснковський відзначив особливу неґативну позицію Т.Белецького:

«Після проведення вичерпної дискусії пан президент Белець- кий виголосив окрему думку, [...] заявивши: “Зважаючи на те, що справа створення в рамках польської армії українського підрозділу ще не дозріла ані політично, ані технічно й викличе водночас великі військові (якість мобілізованого матеріалу та ін.), а також внутрішньополітичні (певним чином обговорення майбутнього устрою Польщі, творення України й т. п.) труднощі, комітет уважає її небажаною”» Ibid. - Sign. PRM.12.4. - Sheet 52..

Попри те, що тоді це була лише окрема висловлена позиція, доводиться констатувати, що під час ухвалення остаточного рішення щодо ідеї створення Українського леґіону у складі польської армії гору взяли саме заперечні арґументи. Не просунулася вперед також справа офіційної підтримки державницького українського руху польським урядом. 5 березня 1940 р. міністр закордонних справ Польщі А.Залеський у листі до польського посла у Вашинґтоні стверджував, що офіційна декларація уряду про підтримку ідеї незалежності України буде можливою лише у разі війни Франції та Великобританії проти СРСР, але в ній не буде заяви про відмову від Західної України («Справа незалежності України й Білорусії може стати актуальною тільки у випадку війни союзників проти Росії. Не підлягає сумніву, що в разі такої можливості польський уряд прихильно поставиться до прагнень українців і білорусів, що не виключає, однак, того, що ми стоїмо на ґрунті непорушності наших кордонів») Polskie Dokumenty Dyplomatyczne 1940 / Red. M.HuJas. - Warszawa, 2010. - S.192..

У травні 1940 р. польський політик К.Чарковський-Ґолейовський запропонував віце-міністрові М.Кукелю вирішити українське питання, здобувши в майбутньому прихильність населення Західної України та заручившись його підтримкою на випадок, якщо колись почнеться війна між Польщею та СРСР. Тобто йшлося про використання «української карти» проти «більшовицької Росії». Він, зокрема, висловився за те, щоб польський уряд видав публічну заяву, задекларувавши такі принципи політики щодо українців:

Польща прагне покінчити з польсько-українськими суперечностями на засадах Люблінської й Гадяцької уній.

Галичина та Волинь -- це спільна територія українців і поляків, невід'ємна частина Польщі з мішаним національним складом населення.

Польща надасть автономію цим землям із застереженням, що закордонна політика, армія й фінанси належатимуть до прероґатив польської держави. Решту питань з урахуванням настроїв місцевого населення за рівномірного і справедливого дотримання інтересів обох народів вирішуватимуть органи влади, обрані на місцях.

У складі польської армії на території Франції буде сформовано українські збройні підрозділи зі власними прапорами, командуванням, офіцерами й т. п.

Однак цей проект також не було розглянуто та втілено у життя через швидку поразку Франції й зумовлену цим прискорену евакуацію еміґраційного польського уряду із залишками власної армії до Великобританії Partacz Cz., Lada K. Polska wobec ukrainskich dzen niepodlegiosciowych w czasie II wojny swiatowej. -- S.42..

Політика польського еміґраційного уряду в українському питанні у другій половині 1940 - першій половині 1941 рр.

Евакуація польських уряду й армії з Франції до Великобританії внесла інші акценти в політику -- відтепер з урахуванням лінії офіційного Лондона, спрямованої на зближення з СРСР проти нацистської Німеччини. В інструкції К.Соснковського для С.Ровецького від 3 листопада 1940 р. було підтверджено видані раніше приписи у справі взаємин з українцями та литовцями. Застерігалося, що зобов'язуючі рішення належать винятково до компетенції уряду, указувалося на потребу дотримуватися обережності в контактах, які повинні мати характер обміну інформацією. У §11 додатку №1 «Тези до закордонної політики» було сформульовано готовність польського уряду погодитися на співпрацю з СРСР та не підтримувати ворожі Москві рухи (вочевидь насамперед ішлося про український незалежницький) у разі згоди Й.Сталіна на відновлення польсько-радянського кордону станом на 1 вересня 1939 р.:

«Сучасні кордони радянської окупації не мають етнографічних чи нібито визвольних підстав, а є виявом зухвалих прагнень комуністичного імперіалізму до поневолення народів. Ці прагнення завдають удару не лише Польській державі, але й національностям на сході Речіпосполитої. Цим національностям Польща ґарантує всі національні права. Принциповою умовою поліпшення стосунків між Польщею та Росією має бути повернення польсько-російського кордону до вересня 1939 р. Польща зі свого боку не приєднуватиметься до будь-яких спроб розгрому Росії» Armia Krajowa w dokumentach: 1939-1945. - T.1. - S.309, 318..

У наступні півроку в політиці польського еміґраційного уряду в українському питанні не було ухвалено жодних принципових рішень. У листі до міністра інформації й документації С.Стронського від 5 червня 1941 р. стверджувалося, що у цьому напрямі не здійснено жодних серйозних кроків, а уряд не визначився з конкретною позицією. Пропонувалися такі дії:

Польський уряд має розробити і схвалити інструкції в українському питанні.

Уряд дасть доручення Бюро вивчення цілей війни прискорити й розширити опрацювання українського питання (і, очевидно, також пропозиції щодо можливої ролі Польщі у його вирішенні).

У складі відділу національностей міністерства інформації та документації створити окремий структурний підрозділ з українських справ.

Міністерство має забезпечити публікацію розробок і напрацювань з українського питання Partacz Cz., Lada K. Polska wobec ukrainskich dqzen niepodlegiosciowych w czasie II wojny swiatowej. -- S.44..

Оскільки в попередніх доповідних записках одним із найбільш проблемних у подальших польсько-українських відносинах реґіоном уважали Галичину, опрацювання пропозицій польської політики в українських справах було доручено обізнаним з його проблемами уродженцям цього краю. Так, своє бачення запропонували професор О.Ґурка (прибічник Ю.Піл- судського, уродженець Рави-Руської), доктор Б.Лонґшам де Бер'є (прихильник ендеків, народився в Коломиї), Л.Ґродзіцький (член Національної партії, також родом із Галичини). Із позицій сьогодення можна стверджувати, що найкращою перспективою польсько-українських відносин, котра могла бути найрезультативнішою (та вочевидь не довела б до кривавого українсько-польського протистояння наприкінці Другої світової війни), була концепція О.Ґурки. Він, зокрема, запропонував такі головні тези:

Польща зацікавлена у створенні сильної Української держави.

Східні кордони Речіпосполитої після війни зазнають значних змін, доведеться поступитися деякими територіями на користь майбутньої Української держави.

Польський уряд має видати декларацію на підтримку створеної в майбутньому Української держави (ця держава постане в будь-якому випадку, утім за відсутності подібної заяви це відбудеться без підтримки Польщі).

Головним опонентом таких пропозицій виступив Б.Лонґшам де Бер'є, котрий фактично заблокував і перекреслив ідеї О.Ґурки. На його переконання, визначальними в політиці Польщі щодо українців мають бути наступні постулати:

Незалежна Україна буде значно більш небезпечним сусідом Польщі, аніж Росія.

Потреба відновлення східних кордонів Польщі станом на 1 січня 1939 р. не підлягає обговоренню.

Уряд Речіпосполитої не має права, а тому не повинен видавати жодних декларацій на підтримку незалежності України.

Найкраще у стосунках з українцями -- узагалі не проводити з ними жодних переговорів APISM. - Sign. PRM.15A/5; Sign. PRM.15A..

Натомість Л.Ґродзіцький пропонував провести взаємний обмін населенням та усталити компромісний кордон по річках Західний Буг, Гнила або Золота Липа, Дністер, Ломниця в такий спосіб, щоб Львів і Бориславський нафтовий басейн залишилися у складі Польщі Torzecki R. Polacy i Ukraincy... - S.102-103..

На початку 1941 р. найреалістичніші рекомендації та перспективні прогнози політики Польщі щодо українців було запропоновано у брошурі «Польсько-українська проблема» (на її титульній сторінці автором зазначено польського політичного еміґранта в Канаді Л.Ґарчинського). У виданні стверджувалося, що нове приєднання західноукраїнських земель до Польщі не вирішить проблему їх належності, оскільки ці території надалі залишалися б «яблуком розбрату» між українцями й поляками, і це неминуче призведе до чергової війни між ними. Автор стверджував, що «безумовне віддання цих земель полякам послабило б їхню державність, обтяжуючи їх нерозв'язаною проблемою меншини, загрожувало б їм тим, що хтось може прийти під приводом «визволення» цієї меншини або постійно використовувати її для підриву польської держави».

Зважаючи на вже наявні та ще прогнозовані людські втрати у Другій світовій війні, автор застерігав як поляків, так і українців від вирішення конфліктів між ними насильницьким шляхом, уважаючи, що раніше чи пізніше відновлені польська та українська держави повинні будуть розв'язати територіальні й інші суперечки мирним, цивілізованим шляхом: «Після цієї війни слов'янські держави не можуть дозволити собі воювати між собою, справи повинні бути вирішені остаточно. Треба буде шукати інший спосіб вирішення суперечки». Пропонувалося принаймні тимчасово окреслити державно-правовий статус терміном «окрема територіальна одиниця, кондомініум (спільне володіння -- А.Б.)».

Головний висновок автора стосувався потреби українсько-польського порозуміння, що, на його думку, зумовлене концентрацією уваги українців на боротьбі з СРСР як їх головним ворогом, а поляків -- проти нацистської Німеччини, оскільки в іншому випадку вони не вистоять у нерівному протистоянні зі своїми найбільшими історичними супротивниками: «Звільнена Україна повинна повернути всі сили проти Росії й не може дозволити собі одночасно воювати проти Польщі. Польща має скерувати всю увагу на Німеччину та не може дозволити собі загрозу одночасної боротьби проти українців» Garczynski L.S. Problem Polsko-Ukrainski. - Toronto, 1941. - S.24-27..

Утім подібні пропозиції були радше винятками -- в основній масі польські політики майже одностайно виступали за повернення Західної України до складу відновленої Польщі. Діячі польського еміґраційного уряду та підпілля не прислухалися до рекомендацій автора згаданої брошури, який зміг неупереджено та об'єктивно оцінити перспективи розвитку українсько- польських відносин у разі врахування національних інтересів українців.

За словами Ч.Партача й К.Лади, діячі польського еміґраційного уряду для успішного вирішення суперечок з українцями «мали б подолати наявний у частини поляків «комплекс оборонців Львова» з усіма його неґатив- ними проявами»: «Репрезентанти цього напряму мислення робили загальні висновки на тлі свого особистого досвіду періоду українсько-польської війни за Львів, періоду II Речіпосполитої й поведінки частини українців під час вересневої кампанії. Із цим комплексом було пов'язано позицію польських правих партій, які іґнорували саме існування українського народу, включно з правом уживання назви «український», і його національно-визвольні прагнення» Partacz Cz., Lada K. Polska wobec ukrainskich dqzen niepodlegiosciowych w czasie II wojny swiatowej. -- S.41--42..

Унаслідок панування цього комплексу серед польських кіл для політики еміґраційного уряду Польщі в українському питанні у другій половині 1940 -- першій половині 1941 рр. були характерними непослідовність і готовність відмовитися від запропонованої співпраці з українцями на користь співробітництва з Москвою (подібно до того, як це відбулося в 1920 р.). Превалювала готовність домовитися з аґресором у разі його відмови від анексії та іґнорувати раніше зроблені заяви про бажання підтримати українців і сприяти налагодженню польсько-української співпраці. Підбиваючи невтішні підсумки спроб зміни політики Польщі стосовно України колишній шеф штабу головнокомандувача польської армії полковник А.Кендзьор визнав, що впродовж двадцяти міжвоєнних років Польща так і не змогла виробити раціональну концепцію політики в українському питанні й за півтора роки Другої світової війни вона на жоден крок не просунулася у цьому напрямі Ibid. - S.45..

Поляки не були готовими до радянської анексії Галичини й Волині. Приєднання до СРСР Західної України стало для них шоком, їм потрібен був деякий час, щоб оговтатися. Фрустрація від нової реальності стала однією з причин того, що перші тижні Другої світової війни політичні еліти польського суспільства не виявляли прагнень і бажань до політичного зближення з українцями.

Після пережитого у вересні 1939 р. шоку від аґресії Німеччини й анексії Радянським Союзом Західної України діячі польського та українського еміґраційних урядів були готовими на взаємні поступки, убачаючи один в одному природних партнерів за нещастям від втрати державності, у результаті чого в них було два спільних вороги. Прибічники УНР у політичних комбінаціях співпраці з Польщею й західними союзниками, очевидно, розраховували, що їм удасться переконати польський уряд відмовитися від Західної України.

Аналізуючи перебіг і наслідки пошуку шляхів порозуміння між польськими й українськими політиками восени 1939 -- у першій половині 1941 рр., критично оцінюючи їх недостатню активність у цій сфері, потрібно визнати, що попри зусилля частини польських політичних експертів і діячів українського уряду в екзилі еміґраційний уряд Польщі так і не вийшов на прямий діалог із ДЦ УНР ані тоді, ані впродовж усієї Другої світової війни. Відомі сьогодні доповідні записки експертів або радників польського уряду у вигнанні, а також висловлені конструктивні міркування польських публіцистів із важливими арґументами на користь формування єдиного фронту II Речіпосполитої й УНР проти спільних ворогів могли бути першим добрим кроком на шляху до порозуміння. Однак жодна зі згаданих пропозицій не отримала схвалення та підтримки польського еміґраційного уряду. Він не уклав навіть таємної польсько-української угоди про співпрацю, зручною причиною для чого стала відсутність єдиного державного центру, авторитетного для всіх українців, та який мав би політичне визнання на міжнародній арені. Ухвалені впродовж перших півтора року діяльності уряду Польщі у вигнанні документи не мали конструктивного характеру, вони не забезпечили ефективного вирішення польсько-українських суперечностей і стосувалися переважно проблем взаємин із західними союзниками, внутрішньополітичного життя, творення польської армії за кордоном тощо Див.: Protokoly posiedzen Rady Ministrфw Rzeczypospolitej Polskiej [1939--1945] / Opr.: W.Rojek; red. naukowa M.Zgфrniak. - T.1: X.1939 - VII.1940. - Krakфw, 1994; T.2: VI.1940 - VI.1941. - Krakфw, 1995..

Проблему польсько-українського порозуміння аж ніяк не могли вирішити повільні й такі, що ні до чого не зобов'язували їх учасників, дискусії між різними структурами польського уряду. Причому відчутно давалася взнаки нескоординованість зусиль задля вироблення єдиного бачення та єдиної політики в українському питанні. Контакти з маловідомими навіть в українському суспільстві, або віддаленими від нього еміґраційними діячами не могли мати серйозних наслідків.

Головною причиною того, чому не вдалося порозуміння між поляками й українцями, стало те, що обидві сторони переслідували різні політичні цілі. Перші обстоювали ідею відновлення Польщі в кордонах станом на 1 вересня 1939 р. (включно із західноукраїнськими землями), другі -- відновлення Української держави, до якої мали ввійти всі етнічні землі. Розбіжності були й у самих польських колах: якщо одні політики виявляли готовність налагодити співпрацю з українцями й у перспективі координувати боротьбу проти спільного ворога -- СРСР, то інші виступали категоричними опонентами такої ідеї. Подібні незгоди щодо порозуміння з польським еміґраційним урядом проявлялися й серед українських політичних угруповань.

Уряд Польщі у вигнанні не міг офіційно актуалізувати питання про незалежність України, оскільки сам був залежним від західних союзників, котрим, з огляду на його слабкі на той час позиції, подібні заяви видавалися небажаними, адже могли спричинити погіршення стосунків із СРСР -- союзником проти нацистської Німеччини. Польські політики вірили в можливість відновлення своєї країни в довоєнних кордонах, українські -- сподівалися, що реалізації їхніх намірів сприятимуть західні союзники або Третій Райх. І перші, і другі глибоко помилилися -- долю Західної України було вирішено без них.

Невдалі спроби порозуміння між українцями й поляками напередодні німецько-радянської війни стали втраченим шансом співпраці проти СРСР як спільного ворога -- між сторонами все ще залишалося надто багато розбіжностей. Однак саме в можливості цього порозуміння корінилася одна з важливих політичних комбінацій, реалізація якої, очевидно, могла б запобігти Волинській трагедії 1943 р. і багатьом іншим драматичним проявам українсько-польського протистояння. Демонстрацією доброї волі народів до зближення уряди могли не допустити взаємного масового терору. Неофіційні перемовини між окремими діячами польських урядових структур (без належних прероґатив і повноважень на ведення переговорів) з українськими політиками, що відбувалися на початку Другої світової, увійшли в історію як одна з ініційованих в еміґрації нереалізованих можливостей відвернути українсько-польське протистояння на завершальному етапі тієї війни.

Література

історичний український польський нацистський

1. Duraczynski, E. (1993). Rzqdpolski na uchodzstwie 1939-1945: organizacja,personalia, polityka. Warszawa: Ksiqzka i Wiedza. [in Polish].

2. Dymarski, M. (1999). Stosunki wewnзtrzne wsrфdpolskiego wychodzstwapolitycznego i wojskowego we Francji i w Wielkiej Brytanii 1939-1945. Wroclaw: Wydawnictwo Uniwersytetu Wroclawskiego. [in Polish].

3. Hulas, M. (1996). Goscie czy intruzi? Rzqd polski na uchodzstwie, wrzesien 1939 - lipiec 1943. Warszawa: Instytut Historii PAN. [in Polish].

4. Iliushyn, I.I. (2000). OUN-UPA i ukrainske pytannia v roky Druhoi svitovoi viiny (v svitlipolskykh dokumentiv). Kyiv. [in Ukrainian].

5. Kwiecien, M., Mazur, G. (2002). Memorial Profesora Olgierda Gorki w kwestii ukrainskiej z 4 stycznia 1940 r. Zeszyty Historyczne, 139, 164--166. Paryz: Instytut Literacki. [in Polish].

6. Luciuk, L.Y., Kordan, B.S. (1987). Anglo-American Perspectives on the Ukrainian Question, 1938-1951: A Documentary Collection. Kingston; New York: The Limestone Press.

7. Partacz, Cz. (2001). Kwestia ukrainska w polityce polskiego rzqdu na uchodzstwie i jego ekspozytur w kraju (1939-1945). Koszalin: Wydawnictwo uczelniane Politechniki Koszalinskiej. [in Polish].

8. Partacz, Cz., Lada, K. (2004). Polska wobec ukrainskich dqzen niepodleglosciowych w czasie II wojny swiatowej. Torun: CEE. [in Polish].

9. Pestkowska, M. (2000). Za kulisami rzqdu polskiego na emigracji. Warszawa: Rytm. [in Polish].

10. Torzecki, R. (1993). Polacy i Ukraincy: Sprawa ukrainska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN. [in Polish].

11. Zashkilniak, L. (2003). Ukrainske pytannia v politytsi polskoho emihratsiinoho uriadu i pidpillia v 1939--1945 rokakh. Ukraina: kulturna spadshchyna, natsionalna svidomist, derzhavnist, 10, 161--202. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru