Мінусники у просторі радянського терору (1917-1953 рр.)

Подібні репресивно-дискримінаційні рішення, як у 1920-1930-х рр., так і пізніше, здебільшого ухвалювала Особлива нарада при колегії ОДПУ СРСР. Так, у 1925 р. 23-річним ровесницям із Кременчука Мілі Тверській і Гені Титиєвській цей позасудовий орган навздогін за основним покаранням (три роки заслання) розпорядився «заборонити проживання у визначених місцевостях СРСР терміном на три роки». Хоча додаткових даних стосовно згаданих жінок поки що віднайти не вдалося, але, скоріше за все, обидві вони проходили за однією справою. Вірогідно тому й реабілітували їх за рішенням Полтавської обласної прокуратури в один день -- 22 серпня 1994 р. Національний банк репресованих. -- Записи №176854, 17664.

Вивчення матеріалів інших архівних справ і документів того періоду дає змогу зробити певні узагальнення:

— попри директивні приписи позасудові органи (як республіканський, так і союзний) ухвалювали рішення щодо вислання в «географічний мінус», не дотримуючись спільного (однотипного) «протоколу» та правил;

— вироки редакційно різнилися («мінус 6», «заборонити проживання у визначених місцевостях СРСР/УСРР», або містили перелік конкретних територій);

— практикувалася «кампанійщина», коли майже всім «соціально небезпечним» -- мінусникам інкримінували «пропаґанду» та «агітацію»;

— панувала загальна юридична (а почасти й не тільки юридична) безграмотність слідчих, добре знання ними статей Кримінального кодексу, наказів і вказівок НКВС, ОДПУ, ДПУ було винятком, а не правилом;

— поширеною стала практика передачі справ без жодних доказів провини із судів загальної юрисдикції до позасудових органів;

— часто-густо слідство затягувалося, коли заарештованих -- майбутніх мінусників - іноді по півроку, а то й більше утримували під вартою.

Така ситуація зберігалася тривалий час після ухвалення базових директив про надання повноважень позасудовим органам здійснювати примусове «видалення». Тому в 1930--1931 рр. паралельно з розширенням масштабів репресій, зокрема й на селі, відбувалося вдосконалення законодавства та практики позасудового репресування. Було ухвалено низку відповідних урядових і відомчих директив, які мали стали своєрідними «абетками» для виконавців, котрі множили число мінусників -- ізгоїв більшовицької держави.

Хоча суди загальної юрисдикції тоді (як, зрештою, і пізніше) не практикували вислання як основне покарання, 10 січня 1930 р. ВЦВК і РНК РСФРР ухвалили постанову «Про вислання та заслання, що застосовується за судовими вироками». Виокремлювалися два види вислання (майже ідентичні до тих, які були прероґативою позасудових органів ще від 1922 і 1924 рр.): а) «видалення» лише з однієї місцевості; б) таке саме, але із забороною проживання в певних місцевостях, визначених у спеціальному переліку. Вислані за судовим вироком, як це й передбачалося відповідною статтею КК УСРР, позбавлялися права повернутися додому впродовж п'яти років Хронологическое собрание законов, указов Президиума Верховного Совета и постановлений Правительства РСФСР. - Т.2: 1929-1939 гг. - Москва, 1959. - С.79-82..

Практично відразу з появою згаданої постанови 11 січня 1930 р. вийшов наказ ОДПУ №19/10, який широко використовувався в позасудовій практиці. Цією директивою (через шість років після появи положення про права ОДПУ) нарешті оголошувалася інструкція про застосування положення про заслання та вислання, оскільки доволі туманне тлумачення цих різних за змістом покарань спричиняло їх ототожнення, а отже й застосування до різних категорій репресованих.

Знову давалося роз'яснення змісту трьох видів вислання: найбільш м'якого -- звичайного (лише з певного населеного пункту із забороною повертатися туди, а також району та округи, до складу якого він входив); і двох суворіших -- вислання з певної місцевості з наступною забороною проживання там та в деяких інших місцевостях упродовж трьох років (пункт «б»); і такий самий вид покарання, але з прикріпленням до певного населеного пункту на термін до трьох років (пункт «в») Полян П. География несвободы: об инфраструктуре депортаций и советской режимности . Тим часом за судовим вироком цей термін становив п'ять років.

Особи, яких чекало згадане в пунктах «а» й «б» покарання, як правило на власний розсуд обирали собі нове місце проживання за винятком заборонених населених пунктів. Для них не передбачалося відповідного контролю з боку ОДПУ - ані так званого гласного контролю/нагляду, ані негласного (аґентурний нагляд, перлюстрація кореспонденції та ін.). З'являтися на реґулярну реєстрацію (раз на три дні, або кожні чотирнадцять діб) зобов'язували лише тих, кого висилали з прикріпленням до певної місцевості, або засилали у віддаленні райони СРСР.

У додатку подавалися місцевості, де заборонялося проживати мінусникам: 1) прикордонні округи; 2) Московська обл.; 3) Ленінградська обл.; 4) Північнокавказький край і Даґестан; 5) усі центральні округи областей, країв, автономних республік; 6) уся територія УСРР; 7) уся територія Білоруського військового округу; 8) уся територія ЗСФРР; 9) міста Ашхабад, Керкі, Мерв з округами (Туркменська СРР); 10) Красноводськ (Туркменська СРР); 11) уся Узбецька СРР і Каракалпацька АСРР; 12) уся Таджицька СРР Там же.. Загалом -- «мінус 12». Саме такий запис (замість «мінус 6») відтоді мали фіксувати в рішеннях Особливої наради. І саме такою стала нова символічна географія репресованого простору. На відміну від першої спроби створення уявної мапи «режимних місцевостей», оновлена редакція спричинялася не тільки страхом перед загрозою внутрішнього антирадянського спротиву, а й породженою «воєнною тривогою» 1927 р. та цілком прагматичною політикою зміцнення кордонів, у тому числі шляхом «видалення» з прикордонних територій і військових округів або забороною проживання тут «небезпечних» для радянської влади «елементів».

Тепер простір очікування внутрішнього опору порівняно з попереднім часом помітно збільшився. Не тільки Київ, Харків та Одеса, а вся територія Української СРР позначалась як режимна. До потенційно готової опиратися, і тому небезпечної України додалися й інші географічні осередки напруги з очевидно національним (а радше -- національно-визвольним) забарвленням. Серед них буремний ще з часів Російської імперії Північний Кавказ і Даґестан, а також величезні терени Середньої Азії, де стигматизовані як «басмачі» («нападники») повстанці плекали різні ідеї (від ісламського комунізму до власне ісламської держави, від «єдиного Туркестану» до «соборного ісламського світу» тощо) та боролися за них і після нищівних поразок від РСЧА 1920-х рр., здійснюючи впродовж 1930-х рр. із території суміжних країн стрімкі рейди (у тому числі цілком бандитського штибу) Див. докл.: Пылев А.И. Басмаческое движение в Средней Азии (1918-1934): Общие черты и региональные особенности: Дисс. ... канд. ист. наук. -- Санкт-Петербург, 2007; Бляхер Л.Е., Ярулин И.Ф. Кто такие басмачи? (Советское мифотворчество и стигматизация гражданской войны в Средней Азии) // Полития: Анализ. Хроника. Прогноз. -- 2016. -- №2(81). -- С.109--123.. Примітно, що після остаточного приборкання народів Середньої Азії та Казахстану (у тому числі голодом), ці терени з режимних і заборонених для проживання перетворяться на цілком «придатні» для вислання сюди з інших куточків «країни Рад» цілих репресованих етносів.

Слід зазначити, що в аналізованому наказі, як і раніше, доволі сумбурно й непослідовно викладалися процедурні нюанси репресування тих, хто ставав мінусником. Оскільки вони суттєво відрізнялися від того, що відбувалося в реальному житті, немає сенсу переказувати їх. Натомість матеріали архівно-кримінальних справ дають змогу доволі точно реконструювати процедурні складові розправи з цією категорією осіб.

На підставі попередніх даних, зібраних слідством (а іноді й за звичайним доносом), людину заарештовували, брали під варту, подеколи не на один місяць. Декого («особливо небезпечних») навіть відправляли в Київ до Лук'янівської в'язниці. Лише після рішення Особливої наради, яке сукупно із зобов'язанням залишити на визначений термін місцевість, де він проживав, власноручно підписував репресований, мінусника звільняли з-під варти. Якщо рішення позасудового органу передбачало прикріплення до певного місця, то покараного повідомляли про це і призначали конкретний населений пункт, де він (під підписку) мав оселитися. Про це ставили до відома й тамтешнє відділення ОДПУ--ДПУ.

Принагідно слід зазначити, що на рубежі 1920-1930-х рр. саме останнє покарання, а не найбільш м'який вид примусового вислання, застосовувалося найчастіше. До того ж чітко простежується доволі важлива обставина: у заключному висновку слідства, як правило, для обвинувачених за ст. 54-10 КК УСРР (1927 р.) «відповідальні» особи республіканського рівня клопоталися про ув'язнення до концтабору. Але Особлива нарада, зазвичай, усупереч цій пропонованій санкції ухвалювала рішення про вислання. Про якусь гуманність позасудового органу не йшлося. Просто на межі 1920-1930-х рр., як доводить Г. Іванова, наступила «криза перевиробництва» ув'язнених: «13 квітня 1929 р. у РНК СРСР надійшла доповідна записка наркоматів юстиції, внутрішніх справ та ОДПУ. У документі наголошувалося, що існуюча система заходів соціального захисту у вигляді ізоляції соціально небезпечних елементів у місцях позбавлення волі “виявилася надто дороговартісною для держави, спричинила збільшення тюремного населення й зробила вирок суду абсолютно нереальним”» Иванова Г.М. История ГУЛАГа, 1918-1958: социально-экономический и политико-правовой аспекты. -- Москва, 2006. -- С.161..

Автори записки вбачали вихід у переосмисленні ролі пенітенціарної системи у структурі політичного та економічного розвитку СРСР і, власне, в її реорганізації, що завершилося постанням «архіпелагу ҐУЛАҐ». Саме на рубежі 1920-1930-х рр. розбудова цієї зловісної імперії набувала юридичного, політичного, організаційного та матеріального оформлення. І поки «табірні комплекси [...], засновані на початку 1930-х рр., були непідготовленими» Епплбом Е. Історія ГУЛАГу / Пер. з англ. А.Іщенка. -- К., 2006. -- С.85., засуджених просто «перетримували» в «географічному мінусі», і часто лише для того, щоб повернутися до посилення репресії й відправки до таборів трохи згодом -- попри те, що в інструкції від 11 січня 1930 р. фіксувалося, що особа, яка відбула свій строк вислання (за відсутності нового вироку), повертається додому та поновлюється у правах. Із новим вироком для таких людей не зволікали.

Минуло трохи більше року й в ОДПУ (з огляду на різнобій у рішеннях Особливої наради) зрозуміли, що на місцях знову, як і раніше, недостатньо чітко розібралися з обсягами географічних обмежень, які отримували мінус- ники відповідно до чинної інструкції про примусове вислання. Тому 13 березня 1931 р. спеціальним наказом ОДПУ СРСР розтлумачило, що «мінус 6» скасовується остаточно, і на всіх без винятку мінусників поширюється заборона проживання у 12 населених пунктах, перерахованих у відповідному переліку, наведеному в інструкції 1930 р. Полян П. География несвободы: об инфраструктуре депортаций и советской режимности

Намагаючись безповоротно «легітимізувати» загін мінусників радянської держави, в ОДПУ СРСР вирішили, знову ж таки традиційно навздогін, пояснити, як саме слід чинити з колишніми в'язнями таборів (від 1930 р. концентраційні було перейменовано на виправно-трудові), підготувавши 31 грудня 1931 р. спеціальну інструкцію. Ті, хто отримував «географічний мінус» як додаткове покарання, відтепер теж мали чітке обмеження на проживання у 12 населених пунктах. Просто з-за ґрат, як правило без конвою, а лише зі спеціальним посвідченням, ґулаґівські мінусники мали вирушали до населеного пункту, де їм належало мешкати під невсипущим контролем місцевих карально-репресивних органів (ОДПУ -- за рішенням Особливої наради, міліції -- за вироком суду). Ця ж норма розповсюджувалася й на достроково звільнених із таборів Там же..

Після появи згаданих директив і спеціальних інструкцій кількість мінусників почала неухильно зростати як за рахунок «соціально небезпечних» із числа міського населення, так і селян. Хоча останні у цей час, і без вислання в адміністративному порядку, перебували в епіцентрі репресивної політики у зв'язку з колективізацією.

8 червня 1932 р. рішенням Особливої наради при колегії ДПУ УСРР до когорти мінусників із забороною права проживання у 12 населених пунктах потрапив мешканець с. Семенівка Обухівського району на Київщині, рахівник місцевого колгоспу, колишній вояк Армії УНР Петро Сторожик (1889 р. н.). Як і більшості таких як він, йому інкримінували ст. 54-10 КК УСРР, звинувачуючи в тому, що «за допомогою заможної частини села, маючи штучний авторитет серед населення, проліз у масові сільські органи, проштовхуючи в них своїх заможних прибічників, здійснював агітацію проти всіх заходів радянської влади». Новоспечений мінусник сам обрав місцем свого проживання Алма-Ату, куди й вирушив 2 липня -- відразу після звільнення з-під варти. Реабілітований у 1989 р. Центральний державний архів громадських об'єднань України. -- Ф.263. -- Спр.13266. -- Арк.20-21.

Серед містян, яких рішенням Особливої наради примусово «видаляли» в «географічний мінус», переважали релігійні діячі, студенти, службовці, працівники залізничного транспорту й інші, котрим інкримінували шкідництво, «систематичну агітацію проти заходів радянської влади та компартії з питань колективізації, індустріалізації, державних позик, соцзмагання й ударництва», а також участь у міфічних «контрреволюційних організаціях» чи релігійних об'єднаннях. Мінусниками ставали особи, виявлені в межах загальних заходів з «очищення засмічених районів» радянського прикордоння. Для кожного з них обтяжувальними обставинами ставала колишня служба в Армії УНР, спорідненість із «куркулями» або «зв'язки із закордоном».

Користуючись «юридичними» підказками своїх підручних, очільники більшовицької держави та карально-репресивних органів трактували вислання як соціально-політичну превенцію для запобігання вчиненню нового «злочину», або впливу на «здорове» оточення. За їхнім задумом, така ізоляція від звичного середовища мала позбавити «соціально небезпечних» осіб можливості «інфікувати» «будівничих соціалізму/комунізму» своїми ідеями.

Якщо на початку існування радянської влади більшість директив мали, начебто, тимчасовий характер і розраховувалися на час ліквідації «небезпеки», яка існувала для нової влади в перші її роки, іншими словами -- у надзвичайний період, то вже в 1920-х рр. остаточно викристалізувався інститут позасудового вислання, відтворений радянською владою зі старанним запозиченням таврованого досвіду Російської імперії.

Більшовики вдавалися спершу до хаотичних, а згодом до вже більш-менш упорядкованих насильницьких переміщень «контрреволюціонерів» і «соціально небезпечних елементів». Оскільки розправа у судовому порядку була доволі марудною справою, позаяк передбачала принаймні формальну наявність доказів провини тієї чи іншої особи, то спрощена позасудова -- набувала дедалі ширших масштабів.

Від 1922 р. почалося інституційне оформлення адміністративного вислання та підготовка нормативно-правової бази для згаданого покарання. Упродовж 1924-1930 рр. у правовому тезаурусі поступово закріпилася дефініція «адміністративна репресія» та виникли позасудові органи, на які покладалося її здійснення, відбулося розширення кола потенційних мінусників, запроваджувалася триступенева система географічної ізоляції дійсних та уявних опонентів радянської влади.

Утім наявний інструментарій терору сталінський режим уважав недостатньо ефективним у справі соціально-політичної «санації» держави. Тому на рубежі 1920-1930-х рр. розгорнулася підготовка до масштабних і радикальний новацій, зокрема створення додаткових надійних режимних обмежень через запровадження паспортної системи. У такий спосіб більшовики планували доповнити дієвий інструментарій терору з перспективою на «витіснення» з усіх сфер життєдіяльності тих категорій населення, які, на їхнє переконання, могли заважати навіть у майбутньому.

Крім того, удаючись до широкого застосування вислання/заслання більшовицька влада створювала власну символічну географію, у котрій позначалася й колоніальна ієрархія територій, і простори владних страхів, де українські землі завжди (!) посідали чільне місце, і цілком прагматичні завдання непорушності кордонів, і імперське уявлення про комфортні для життя та погибельні місця. Саме через санкцію, застосовану до мінусників, радянська влада не тільки обмежувала права громадян, а й привласнювала простір, що у символічних уявленнях як репресованих, так і потенційно репресованих громадян поставав «чужим» і почасти ворожим.

Література

1. Alexopoulos G. (2003). Stalin's Outcasts: Aliens, Citizens, and the Soviet State, 1926-1936. Ithaca: Cornell University Press.

2. Bauman Z. (1991). Modernity and the Holocaust. New York: Cornell University Press.

3. Blyakher L.E., Yarulin I.F. (2016). Kto takie basmachi? (Sovetskoe mifot- vorchestvo i stigmatizatsiya grazhdanskoi voiny v Srednei Azii). Politiya: Analiz. Khronika. Prognoz, 2(81), 109--123. [in Russian].

4. Conquest R. (1990). The Great Terror: A Reassessment. New York: Oxford University Press.

5. Epplbom E. (2006) ІstorьaHULAHu. Kyiv: Vyd. dim «Kyievo-Mohylianska akademi- ia». [in Ukrainian].

6. Etkind A. (2018). Krivoe gore: Pamyat' o nepogrebennykh. Moskva: Novoe literatur- noe obozrenie. [in Russian].

7. Felshtinskii Yu.K. (1991). Istorii nashei zakrytosti: Zakonodatelnye osnovy sovetskoi immigratsionnoi i emigratsionnoi politiki. Moskva: Terra. [in Russian].

8. Gernet M.N. (1960). Istoriya tsarskoi tyurmy (vol.1--5). Moskva: Gosyurizdat. [in Russian].

9. Getty J., Naumov O. (1999). The Road to Terror: Stalin and the Self-Destruction of the Bolsheviks, 1932-1939. New Haven: Yale University Press.

10. Giddens A. (1990). The Consequences of Modernity. Publisher: Stanford University Press.

11. Ginzburg E.S. (1990). Krutoi marshrut: Khronika vremen kulta lichnosti. Moskva: Sov. pisatel. [in Russian].

12. Hagenloh P. (1999). Police, Crime, and Public Order in Stalin's Russia, 1930-1941. Texas: University of Texas Publisher.

13. Holquist P. (2003). Violent Russia, Deadly Marxism? Russia in the Epoch of Violence, 1905--1921. Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, vol.4, №3, 627--652.

14. Hrushevskyi M. (1991). Khto taki ukraintsi i choho vony khochut. Kyiv: T-vo «Znannia» Ukrainy. [in Ukrainian].

15. Ivanova G.M. (2006). Istoriya GULAGa, 1918-1958: sotsialno-ekonomicheskii i politiko-pravovoi aspekty. Moskva: Nauka. [in Russian].

16. Kenez P. (1985). The Birth of the Propaganda State: Soviet Methods of Mass Mobilization, 1917-1929. Cambridge University Press.

17. Kolosov V.A., Polyan P.M. (2009). Ogranichenie territorialnoi mobilnosti i konstruirovanie prostranstva ot stalinskoi epokhi do nashikh dnei. Rezhimnye lyudi. Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

18. Kondrateva T.S., Sokolov A.K. (Eds.). (2009). Rezhimnye lyudi v SSSR. Moskva: ROSSPEN, Fond Pervogo Prezidenta Rossii B.N.Eltsina. [in Russian].

19. Lytvyn N. (2010). Vyslannia profesury 1922 r. yak ideolohichnyi chynnyk borotby z ukrainskoiu intelihentsiieiu. Forum istorychnykh nauk, 3, 119-126. [in Ukrainian].

20. Mazypchuk M. (2019). Fenomen «povorotivstva»: chomu ukrainski emihranty povertalys do SRSR. Istorychnapravda. [in Ukrainian].

21. Metyuz M. (1994). Ogranichenie svobody prozhivaniya i peredvizheniya v Rossii (do 1932 g.). Voprosy istorii, 4, 22--34. [in Russian].

22. Mozokhin O.B. (2006). Pravo na repressii: vnesudebnye polnomochiya organov gosudarstvennoi bezopasnosti, 1918-1953. Moskva; Zhukovskii: Kuchkovo pole. [in Russian].

23. Muan N. (2005). Pasportnaya sistema i vybor mesta zhitelstva v Rossii i Sovetskom Soyuze. Neprikosnovennyi zapas, 4(42). [in Russian].

24. Muzychenko P. (2006) Istoriia derzhavy iprava Ukrainy. Kyiv. [in Ukrainian].

25. Obraztsova E.N. (2014). “Minusniki” (politicheskie repressii v otnoshenii predstavitelei “byvshikh” soslovii v Kalininskoi (Tverskoi) oblasti v 1930-e gody. Ravnina russkaya: Opyt dukhovnogo soprotivleniya. Moskva. [in Russian].

26. Okipniuk V.T. (2002). Derzhavne politychne upravlinnia USRR (1922-1934): Istoryko-yurydychnyi analiz. Kyiv: NA SBU. [in Ukrainian].

27. Pashchenko D.A. (2019). Stanovlennia ta evoliutsiia rezhymnoi systemy v radianskii Ukraini (1917-1953 rr.). Vinnytsia. [in Ukrainian].

28. Pastushenko T. (2011). “Vizd repatriantiv do Kyieva zaboroneno...”: povoienne zhyttia kolyshnikh ostarbaiteriv ta viiskovopolonenykh v Ukraini. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

29. Peregudova Z.I. (2000). Politicheskii sysk v Rossii (1880-1917 gg). Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

30. Perepelytsia I. (1953). Sovietska pashportyzatsiia yak zasib moskovskoho ponevolennia i teroru. Vyzvolnyi shliakh, 11 (73), 17--21. London. [in Ukrainian].

31. Petrus K. (1996). Uzniki kommunizma. Moskva: Izd-vo im. svyatitelya Ignatiya Stavropolskogo. [in Russian].

32. Polyan P. (2015). Geografiya nesvobody: ob infrastrukture deportatsii i sovetskoi rezhimnosti. Demoskop, 651-652. [in Russian].

33. Polyan P.M. (2001). Nepo svoei vole: Istoriya igeografiyaprinuditelnykh migratsii v SSSR. Moskva: OGI -- Memorial. [in Russian].

34. Popov V.P. (1995). Pasportnaya sistema v SSSR (1932--1976 gg.). Sotsis, 8, 3--14. [in Russian].

35. Pylev A.I. (2007). Basmacheskoe dvizhenie v Srednei Azii (1918-1934): Obshchie cherty i regionalnye osobennosti. Doctor's thesis. Sankt-Peterburg. [in Russian].

36. Rogovin V. (1993). Vysylka Trotskogo. Vlast i oppozitsii. Moskva. [in Russian].

37. Scott J. (1998). Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed. New Haven: Yale University Press.

38. Shirer D.R. (2014). Stalinskii voennyi sotsializm: repressii i obshchestvennyi poryadok v Sovetskom Soyuze, 1924-1953gg. Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

39. Solzhenitsyn A. (2014). Arkhipelag GULAG: 1918-1956. Opyt khudozhestvennogo proizvedeniya. Kharkov; Belgorod: Klub semeinogo dosuga. [in Russian].

40. Tokareva S. (2009). Politseiskii nadzor v Rossiiskoi imperii. Voprosy istorii, 6, 94-104. [in Russian].

41. Vynnychenko I. (1994). Ukraina 1920-1980-kh: deportatsii, zaslannia, vyslannia. Kyiv: Rada. [in Ukrainian].

42. Vronska T. (1997). Rezhymno-obmezhuvalni zakhody orhaniv vlady na vyzvolenii terytorii Ukrainy pid chas Velykoi Vitchyznianoi viiny ta v pershi povoienni roky. Storinky voiennoi istorii Ukrainy, 1, 125-143. Kyiv. [in Ukrainian].

43. Vronska T. (2013). Upokorennia strakhom: simeine zaruchnytstvo u karalniipraktytsi radianskoi vlady (1917-1953 rr.). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

44. Vronska T. (2019). Povtornyky: pryrecheni brantsi HULAHu (1948-1953pp.). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

45. Vynnychenko I. (1994). Ukraina 1920-1980-kh: deportatsii, zaslannia, vyslannia. Kyiv: Rada [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru