Традиційне ткацтво Семенівського та Новгород-Сіверського районів (за експедиційними матеріалами ДНЦЗКСТК)

Виклад основного матеріалу

Ткацтво було невід'ємною частиною традиційного побуту жителів Семенівського та Новгород-Сіверського районів Чернігівської області. Виготовленням одягових та побутових тканин займалися майже в кожній родині.

Останнім часом вивченню домотканих тканин та техніки їх виготовлення приділяється значна увага з боку науковців: О. Никорак у праці «Українська народна тканина ХІХ-ХХ ст.» [4] висвітлила особливості інтер'єрних тканин західної території України; робота Ю. Лащука [2] присвячена видам декоративних тканин, що були поширені на території Правобережного Полісся; особливості художнього оздоблення текстильних виробів досліджено в монографії Р. Захарчук-Чугай «Народне декоративне мистецтво Українського Полісся» [3]; технологічні процеси виготовлення тканини описано в книзі «Полесье. Материальная культура» [7] А.Н. Курилович та А.Т. Нестер у розділі, присвяченому ткацтву.

Розкриття теми оздоблення тканих виробів зустрічаємо в наступних роботах: характерну своєрідність орнаментації описано в монографії М. Селівачова [6] «Лексикон української орнаментики»; різноманіття оздоблення рушників представлено в праці Л. Орел [5] «Український рушник». У цих роботах висвітлюються особливості створення тканини на території України або в цілому, або Правобережного Полісся. Проте, уявлення про традиції ткацтва на Поліссі є неповними без дослідження його особливостей на Лівобережжі.

Джерельну базу статті складають, окрім уже опрацьованих науковцями матеріалів, експедиційні записи, зібрані Державним науковим центром захисту культурної спадщини від техногенних катастроф у 2019 році від людей, що проживають на територіях Семенівського та Новгород-Сіверського районів. Традиційно тут жінок, які створювали ткані вироби, називали ткахами (с. Лосівка) та оцінювали відповідно до їхньої майстерності.

Для виготовлення ткання у власних господарствах вирощували переважно коноплі. Льон, як волокнисту культуру, масово почали сіяти лише з появою колгоспів. Найпоширенішим був льон-довжик (с. Костобобрів). Волокнисті рослини сіяли навесні («А весной сєялільон» (с. Костобобрів) чоловіки або жінки в залежності від сімейного розподілу праці. Коли льон достигав, його виривали, в'язали в снопи та просушували на полі або болоті, щоб насіння достигло. Далі, за допомогою прача, вибивали насіння, а льон стелили по сінокосах або стерні для вилежування.

Коноплі, на відміну від льону, поділялися на замашки (чоловічу рослину) та коноплі (жіночу рослину), які мали різний вегетативний період та неоднакову товщину волокна. Жовті стебла конопель виривали вручну та вимочували у водоймі або у прорізах від викопаного торфу. Снопи конопель клали на воду, прикладаючи поверх дерном або гіллям для повного занурення рослини: «Палками такими, шобяни не випливалі. Тако груз такий лажили, і йон не випливав» (с. Костобобрів). Стебла знаходилися у воді декілька днів. За цей час вони ставали м'якшими і розділялися на волокна. Потім їх витягали та ставили для стікання води та просушування: «Ставлялі такими па чатири штуки, а таді вже тоє, як он падсох, таді бралі вже на двор і у каго вже бані такіє, туда клалі, сушилі. Хто може на палатках, такіє палатки, панастілать, вано висахне» (с. Костобобрів). Після двох тижнів вилежування льону або вимочування конопель стебла підсушували в бані або на печі. У деяких селах у хаті сушили тільки замашки, оскільки їх обробляли літом.

Наступний етап робіт - очистка волокна від костриці. Традиційно сухі стебла льону або конопель м'яли на терниці (мяльніце) та витріпували за допомогою тріпачки. Готове волокно скручували пуцнями (с. Лосівка) або куклами (с. Камінска Слобода), які складали та перев'язували жменею того ж волокна.

Коноплі для пом'якшення додатково м'яли ногами. Робили це завжди біля печі, адже під час цього процесу з долівки піднімався пил, що частково витягувався в пічний комин. Часто таку роботу виконували діти.

Очищене волокно, яке ще містило незначну кількість костриці, вичісували на гребені гребінкою, що позбавляло його сміття і пакулі (короткого волокна) (с. Хотіївка) та формувало мичку для прядіння.

Пряли переважно на прядках, які купували у майстрів. У деяких селах коноплі пряли лише на веретено з гребеня або кужілки. Такий поділ був зумовлений товщиною волокна. З тонкого чистого волокна пряли на основу, а менш якісне використовували для виготовлення товстішої пряжі - валу.

До прядки пряли на веретено з гребеня або кужілки, на яку кріпили вичесану мичку волокна: «Іна веретено пряли. Ну на веретено пряли тую із авечок вовну» (с. Іванівка).

Коли допрядалася мичка, у кінці за гребенем лишалася частина волокна, яку називали клок (с. Блистова) або хлоп (с. Леонівка).

Готові напрядені нитки просушували та змотували в тугі клубки за допомогою юрка. Всередину клубка клали клоччя, папір або шматок тканини, у яких замотували трохи цукру для дітей, щоб зацікавити їх у допомозі при снуванні. При мотанні клубка створювалися смуги, які називали часовка (с. Блистова) або чашка (с. Блистова).

Наступний етап у процесі виготовлення тканини - снування. Воно відбувалося в хаті, інколи на вулиці. Для цього у стіні прокручували отвори, в них вставляли кілки або прибивали (чи ставили) по кутах стіни бруси, в яких уже були вкручені кілки. Такий пристрій називали сновницею (с. Погорільці) або снулей (с. Іванівка). У с. Карповичі отримано інформацію про снування не з клубків, а зі спеціального пристрою - мотовила, на якому були змотані нитки з котушок. Снувати з такого пристрою на територіях Семенівського району почали з середини ХХ ст., але через те, що у 1960-х роках ткати у селах перестали, він не набув великого поширення.

При снуванні одиницею вимірювання довжини була губа, яка мала довжину в залежності від розташування кілків приблизно від 5-ти до 8-ми метрів. Найчастіше снували від 5-ти до 10-ти губ. За вагою клубка могли визначити кількість наснованих губ: «Звєшут на кантер, як тонкиє ніткі, багата снуют, а як тавстиє, дак ані ж мєньше кладуть тади» (с. Хотіївка); «От на губку хунт нада чи палтара нада» (с. Дігтярівка).

Снувати треба було уважно, щоб не помилитися кілком. Якщо ж помилялися, то таку помилку називали дурнем (с. Хотіївка), циганкою (с. Блистова) або діда покласти (с. Лоска).

Для кожного виробу снували відповідну кількість ниток, які рахували пасмами. Рушники ткали на 7-8 пасом, полотно на 10. Чим більший номер, тим тоншою була тканина: «Як кончє снавать сколько пасам, уже палатно в девять пасам, рушники в сєм пасам, у шесть снавалі, значить кончив снавать, шисть пасам наснавав, паслєдній раз як ідеш, дайду да тога, да калочка там» (с. Іванівка).

Закінчуючи снування, робили помітку на кожному з кілків для того, щоб при тканні знати кількість витканих губ. Помітку могли наносити сажею або в'язати вузлик на останній наснованій нитці: «Як паслєдній раз іду уже, шо канчаю я, канчаю я уже все снавать, шо вже наснавала я, і таді там на першам калку зав'язую, сюди дайшла на край і тут завязала так само» (с. Блистова).

Далі основу знімали, сплітаючи в косу. Якщо пряжа була недостатньо крутою, то її запарювали. Окрім запарювання, нитки могли обливати відваром із картоплі або лляного насіння: «Дєлалі такий щолак і ції ніткі як... У широт, отакий був, туди складали, а таді кип'ятілі ваду, а таді трошки вади у чугун, а тоді заварюває і так рідєнька, рідєнька, шоб ано було і таді аблівалі» (с. Костобобрів); «А кип'яткам абдавали. <...> Шоб не була валахата така» (с. Лоска).

По завершенню підготовчих етапів, переважно в зимовий час, у хаті, у найбільш освітленому місці, ставили ткацький верстат: «Хто кала краваті паставє, а хто гдє стол стаіт паставіт, шоб вже в акно було відно як нітка парвєца, дак ізвязивать. І скатєрті, настольнікі звалі ми, ткалі, перебіралі на достачку, спєціалісти булі, баби такіє перебіралі» (с. Хотіївка).

На території Семенівського та Новгород-Сіверського районів у першій половині ХХ ст. було поширено два види ткацьких верстатів, які вирізнялися особливістю конструкцій та відповідними назвами. Під час обстеження цих районів були зафіксовані такі назви ткацьких верстатів: верстат та кросна («Ну так то вже кросни ткуть, дак ніти вже причеплюют. <...> Чапляють, там же б'ют гвозда і чепляют у трям. <...> Б'ють два гвозди. <...> І чапляй, причеплюй, і вони дєржалісь, а нагами пересуєш» (с. Костобобрів); «Кросни, два бедри таких ходить, бьодри [берда. - Н. Т.] такіє» (с. Бучки).

Дві найбільші за розмірами бокові частини у ткацькому верстаті називали статовинами або ногами. До дрібніших частин належать навой, косточки, ніти, бьорда, поножі. Серед конструкцій ткацьких верстів Семенівського району виділяється пристрій, у якому нит та бердо кріпилися до стелі. У сволок вбивалися гвіздки або кріпилися кільця, з котрих спускалися мотузки, на кінцях яких були прив'язані гусині кісточки. Саме за допомогою кісточок регулювалася висота розміщення ниту: «А то ж направляли, то више, то ниже, як і ткать же, дак направляють же, више накручують, ниже апускають. <...> Ізбралі гусей. Туди нада було ладниє, з куреймалаватиє, із гусей. <...> Костачки ж із такими тими бубриками, шоб із вірьовки не злазило, і то ж і підтягали ті кросна» (с. Пушкарі); «Над нітам, а як же, ані ж далжни костачкі тиє висєть, яни ж передвігаюца, як ти ткєш, а ані ж передвігаюца» (с. Печенюги).

Назва «кросна» на даній території іноді вживалася у значенні ниток основи, які снувалися або навивалися на воротило ткацького верстата. Наприклад, снувати кросна (с. Архипівка) або навивати кросна (с. Хотіївка).

Коли верстат було встановлено, починали навивати. Сама жінка не могла навити, тому зазвичай навивали утрьох. При навиванні основи на навій її розпускали з коси і розправляли за допомогою гребінки або використовували ритки. У кожен зуб риток розкладали від 4-х до 8-ми ниток. Виконували таку роботу не менше ніж двоє людей, переважно троє. Навивання було одним із важливих процесів, оскільки рівномірність натягнення ниток впливала на якість майбутньої тканини.

Після навивання нитки основи заправляли в нит та бердо. Нит виготовляли завжди власноруч, використовуючи для цього товстіші нитки. На жаль, із опитаних інформантів лише кілька жінок змогли розповісти як його виготов - ляли: «Пакойная мамачка рабила ніт, сама пряла, сама ткала і сама ніт сукала, дєлала. <...> Ну достачка такая й ана пряжу сюди, адін накине отако, адні нітки, далі другіє нітки за тую чаплялося, я нє разкажу» (с. Костобобрів).

При неправильному заправлені нитки в нит або бердо могла утворитися помилка, яка ставала помітною при тканні, інколи спричиняючи розрив нитки. Якщо рвалася одна з ниток основи, на тканині утворювалася порожня доріжка, яку зашивали голкою, відновлюючи утрачений фрагмент нитки: «А таді ниткамі зашивають ту. Іголку і нітку, й заштопають, пакулє вже тая нітка, пакулє гдє бачиш дє парвєца» (с. Хотіївка).

Після заправлення ниток основи в нит, далі їх заправляли в бердо. Кожне бердо мало свій розмір і призначалося для виготовлення певних тканин: «Дєвятка. Паймі, ета дєсятий номєр катушкі, васьмьорка, сямьорка, пятьорка - ета вже мєньшає, ета тавстєйшає, тавстєйшає. Пятьорка на мєшкі, сямьорка навалочкі у кружкі, от всьо ета. Усьо знаю, дітя» (с. Пушкарі).

Після того, як нитки основи були повністю заправлені, їх підв'язували до вала та закидали першу нитку піткання. Перед тканням нитки піткання намотували на спеціальну паличку - цівку (цилку), яку вставляли в човник для ткання: «Цилка називалась, отакая трубачка, дєрєвяна, в нас тут растє в лєсє такоє дєрєва, дєрєв'я, што ано мякать тую вєдєтоє [вийнята м'яка серцевина з бузинової гілки. - Н. Т.], а трубачка тая астаєца, вот етіє трубачки намативалі. <...> О, бузина» (с. Бучки).

Основними техніками ткання, за допомогою яких створювалися текстильні вироби, були просте полотняне переплетення та різні варіанти чиноватного ткання. Найбільш поширеними були назви: в йолку, в сосонку, в кружку, рядовина. «Такой йолачкай. <...> Шашками. <...>.Це вже у бьорда накидалі в ніти. Уже через два ніти дак ано палучаєца шашкамі такіми» (с. Костобобрів). «У йолачку, у кружочки» (с. Костобобрів). «То сасонки, то кружки». (с. Іванівка).

Зафіксовано також закладну та перебірну техніку, завдяки яким створювалися кольорові смуги та геометричні візерунки: «Дак два панажі, дак палатно, у чатири панами - це ж видумувалі то перебірать» (с. Іванівка). Оздоблювали тканину також простими смугами різних кольорів. «Дєлали узори і в ряди, і в кружки, і ще, як це називалися, ну сє вже давно. Були, узори палучалися» (с. Іванівка).

Серед інших, однією з візерункових технік ткання було ткання в шашки. Оздоблення створювалося на чотирьох нитах. Дрібні фактурні геометричні форми, укладені в візерунок, заповнювали всю площину виробу. Тканини з таким типом оздобленням називали рябими, оскільки при тканні використовувалися сірі та вибілені нитки.

Окрім виготовлення тканини з луб'яних волокон, ткали з овечої вовни. Власне технології з обробки вовни та виготовлення пряжі зафіксовано не було, оскільки опитані інформанти не працювали з цим матеріалом, утім дехто з жінок змогли пригадати процес збивання волокна та одяг, який виготовляли з сукна.

Стригли овець раз або двічі на рік: «Ну кагда ж, воть тєпєрь. Цім врємєнєм <...> два стріглі - у восінь і вєсно» (с. Костобобрів). Тканину, виготовлену з овечої шерсті, звалювали майстри в спеціальних валильнях: «І лляним, а ткали вовною. Дак напірники отіє, шоб пір'я не лізло. Валинци валили з вовни. <...> Були такіє валільники в селі. <...> Були тут валільники. <...> Там уже ж така і плата. Хто хлібам, хто чім брав, ну в валинцаххадили, у хароших, у теплих» (с. Лосівка).

З вовни виготовляли великі напірначі, які наповнювали пір'ям та спали на них як на перинах, а іноді і вкривалися ними. «Ткали, а чого ж не ткали і на теє, напірники шили для падушки дак теє із вовни ткали і теє, тоненько так пряли і ткали теє і пряли, пряли знов» (с. Погорільці). «Напєрніки на падушки ткалі і з вовни, авєчак держалі, вовну насілі біть і шоб мягка була. <...> У тоє, сюди кудись, забулась як яго називалі, сяло тут, сяло тут пад Шосткай, дак туда насілі біть, а таді прялі, а таді тоже снавалі, о, і ткалі напєрніки, а таді насілі валіть у гораді іх, напєрніки ції. <...> [А снували. - Н. Т.] папалам. Адва нітка вовни, адна пряжі. А ткалі вовнай адной» (с. Бирине).

Тканини мали одягове та побутове призначення. Для пошиття одягу ткали переважно просте полотно, а для побутового використання створювали тканини для домашнього інтер'єру та господарства. «Палатно ткалі рушніковає [тканина призначена для виготовлення рушників. - Н. Т.]. От абикнавєнна, як рушніки, тєпєрішніє рушніки, такий рушнік так тоже, тольки ж уже ж нєстольки насновуваласьо, як на палатно, а мєньше, от мнє нада дєсять чи адінацать, дак я... <...> У йолачку, у прастоє, у кружки, у чатирі ніти» (с. Архипівка).

Для господарських потреб (мішки, рядна) виготовляли товсті та грубі тканини, для оздоблення житла (рушники, підзорники, настільники) - тонкі, вибілені та орнаментовані: «А, й рушніки, й сарочки і тиє падстілки, всьо ткалі. Усьо ткалі. Таді усі у палатнянам хаділі. Матєріїї ше нєбуло, як привязуть калі в магазін, так таді там очєрєть стаіть із ночі, шобматєрії тої кусок на плаття на якоє то. А всьо в палатняном, і сарочка, і спадніца, й платя, і хустка, і всьо» (с. Машево).

Серед асортименту виробів найбільш масовими були рушники. Переважали сіро-білі утиральники, котрі ткалися саржевими переплетеннями. Інтер'єрні, святкові та обрядові рушники оздоблювалися тканими кольоровими та візерунковими смугами. Зафіксовані такі назви рушників: багавнік, утиральник, набожнік, набожник, арлистий, кролєвецкий.Усі вони, окрім утиральника, мали інтер'єрне призначення. «Ну рушнік на ікони, хто.., но в насзавут палатєнца [рушник. - Н. Т.], багавнік в нас» (с. Костобобрів). «А набожнік... Йон длінєйший і трі родачки [узора. - Н. Т.] далжно бить» (с. Леонівка). «Ну єслі так, кагдата ж на етіх фатаграфіях вісєла всьо ж, на всю стєну, щас я уже пазнімала вже всьо, так ета, туда ж уже ж можна уже пакарачєй, адін цвєт, а багавнік канєшна тут вишиваєца і цвєт навєрху» (с. Бучки).

У 1960-1970-х рр. у деяких селах виготовляли рушники, оздоблені рослинно-геометричними візерунками. Вони мали значно простіші геометризовані орнаментальні стрічки простих рослинних форм у вигляді листочків та квітів: «Були такіє женщіни в Горках, шо завєску [рушник на ікони. - Н. Т.] ткали, вишиванням розвами [з візерунком троянд. - Н. Т.] такими. <...>Розами. Вона рисавала. Нарисує, хрещіки клітачками, а таді тчє, а таді вона вже перетика й тчє. У Студьонці баба ткала рушники букетами, ну не папало мнє. <...> Сабі вона ткала, просто сабі» (с. Дігтярівка).

Окрім рушників, елементом хатнього інтер'єру був настільник (скатерть, рядовинка), яким застилали стіл: «Так скатерті всі переткані. Перетикалі, да. Дєлалі взори всякіє красівиє і абгортувалі тако, от шо. Хоть хто прийдє чужий дак нєдівіліся» (с. Костобобрів). «Рядавинки. Настольник це куплене, а свая рядавинка» (с. Кудлаївка). Їх виготовляли з лляної сировини саржевим або полотняним переплетенням. Ткане оздоблення у вигляді візерунків у кубуки, у бубни створювали за допомогою закладного ткання або технікою під дошку: «Спеціально такіє, шо на настольники. То на палатно, а то на настольники. Рушники ткали в сасонки. І шо, я настольникав не бачила шоб ткали в сасонки. Настольники ткали такими і кубиками такими, і такими разними, но красівими» (с. Погорільці). «Один в мене є настольник такий у бубни. <...> Та там такеє, клєтки такіє» (с. Лосівка).

Для спання та укривання тіла ткали рядно. Воно мало вигляд великого мішка, який могли наповнювати сіном або пір'ям: «Ше ж адєяла укриваємся, нє придумаєм якимі, шерстяних нє хочєм, уже льогкіє, там усякіє, а то ж рядно. Виткєш, матєрії наткєш товтай [тканини. - Н. Т.], ета на рядно. Рядно було. Рядно теє пашиєш, а ано ж тяжолає. Ета жусьо еті рядни, ета ж всьо із етай пянькі дєлалася. <...> Зімой у том ряднєхаладнєнна у хатє, і пад рядном халодне, а яно ж як тяжолає, нєпаднімєш тога рядна, щас же льогіначкіє адєяли» (с. Леонівка). Для застилання ліжка також виготовляли рядно (рядавину, пастилку, пакривало самоткане). «Вал валили, убілювали, а таді рядовину ткалі, називалась рядавина, ну грубе таке. Шили рядни, вкутувались, навалички на падушки на великиє» (с. Радомка). Їх робили з грубої пряжі, яку пряли з залишків випрядання хорошого тонкого волокна: «Таді його пряли вже, і з сього клоку пастилки ткали, такі шо гоц. <...> Ну таке пакривала саматкане. То таке пастилка, вана аж боляче лежать на йом. <...> Рядно ж ткалося з прядива. <...> Клок, оце ж те вже на пастилки» (с. Дігтярівка). З появою анілінових фарбників рядна оздоблювали кольоровими смугами: «Паслєднє вже я знаю шо красили і рябиє, і красниє, і чорне, і зелене, і всяке, і таді сткут пастилку, так вона й красіва» (с. Дігтярівка).

У другій половині ХХ ст. почали виготовляти доріжки. За основу брали ручнопрядені лляні або конопляні нитки, але з другої половини ХХ ст. основу снували з купованої пряжі. Для піткання брали куповані кольорові нитки або смужки, нарізані з тканини чи одягу: «Різали тиє тряпки всякіє, ну зношину адежу тоненькими матузачками і на кросни, дак це вже й я, я сама не ткала, а сестри прасила, шоб мені наткала, нарізала мєшок клубков, панесла, вона наснавала нитак, наткала мені дарожак» (с. Радомка). «Так такого, патчуть таді чим хочеш. Дрантє диром да таді драли дранки, да все... <...> Ну то ж падереш юбка, кохта, падереш яго. Пав'яжеш, таді перетикали палавичок [доріжка. - Н. Т.]» (с. Кудлаївка).

Отже, інформація, зібрана у селах Семенівського та Новгород-Сіверського районів Чернігівської області, засвідчує, що на сучасному етапі ткацтво як промисел у цьому регіоні відсутнє. У більшості сіл востаннє ткацтвом займалися у середині ХХ ст., про що згадували люди старшого віку, причому ткали їхні матері, а самі вони участі у цьому процесі вже не брали. Та все ж, завдяки матеріалам даного польового дослідження, вдалося визначити характерні назви ткацьких процесів та знарядь, а також основний асортимент текстильних виробів, поширених на означеній території на початку та упродовж ХХ ст.

Джерела

1. Дудар О.Т. Народні художні промисли України. Збірник наукових праць. Київ: Наукова думка, 1979. 448 с.

2. Лащук Ю. Народне мистецтво Українського Полісся. Львів: Каменяр, 1992. 134 с.

3. Захарчук-Чугай Р. Народне декоративне мистецтво Українського Полісся. Чорнобильщина. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. 336 с.