Хто створив "радянські нації"? (теоретико-історіографічні нотатки)

Зі зміною функцій змінювалися також і практики визначення національності для внесення в документ. Наскільки відомо, ніяких формалізованих правил для цього спочатку не існувало. Отримуючи паспорт, так само, як і під час переписів населення, громадяни могли обирати свою національність із переліку, що містив понад сто позицій. При цьому якщо «класове походження» ретельно перевірялося, навіть створювалися спеціальні комісії з виявлення справжніх соціальних коренів радянських громадян, національність попервах не привертала такої уваги.

Відповідно до інструкції, яка регулювала видачу паспортів, повідомлення одержувачем паспорта завідомо неправдивих даних підлягало покаранню, утім за дотриманням коректності у цьому випадку не стежили надто ретельно, аж поки не дійшли висновку, що політична лояльність радянських громадян може бути пов'язана з їхньою етнічністю. Відомі факти, коли мешканці національних республік обирали собі національність титульних націй, очевидно сподіваючись на легший доступ до адміністративних посад у державі «позитивної дискримінації». Найвідоміший приклад -- Л.Брежнєв, котрий народився у сім'ї російського походження в м. Кам'янське Катеринославської ґубернії. Успішно просуваючись партійними щаблями, він ідентифікував себе «українцем», аж поки його кар'єра не сягнула загальносоюзного рівня -- відтак він змінив національність на «росіянина» Семанов С. Брежнев: Правитель «золотого века». -- Москва, 2006 [Електронний ресурс]: https://www.e-

reading.club/chapter.php/102434/2/Semanov_-_Brezhnev Pravitel%27 Zolotogo_veka_.html.

Такі випадки, однак, радше винятки, ніж правило. Ідея, що кожен індивід може цілком вільно обирати власну національність була чужою для радянського дискурсу. Значення поняття «національність» виразно орієнтувало громадян на те, що це не предмет вільного вибору, але успадковується від батьків і є рисою персональною. Тільки коли батьки належали до різних національностей, можна було обрати собі одну з них.

У спеціальній інструкції, відповідно до якої мали видаватися паспорти, у 1932 р. було відзначено, що національність не слід плутати з назвою регіону проживання Hirsch F. Empire of Nations... -- P.275; Plokhy S. Lost kingdom: a history of Russian nationalism from Ivan the Great to Vladimir Putin. -- London, 2017. -- P.243.. Після того, як вибір зроблено, змінити його вже не дозволялося. Щоправда, оскільки радянська адміністративна система не вирізнялася особливою ефективністю й дотриманням приписів, як показує приклад Л.Брежнєва, завжди існували винятки.

Наприкінці 1930-х рр. процедуру визначення національності було чітко формалізовано. 2 квітня 1938 р., у розпал проведення репресивних «національних операцій», з'явився циркуляр НКВС СРСР, за яким національність можна було визначати лише за національністю батьків, перевіряючи це за їхніми паспортами та іншими документами. Якщо батьки належали до різної національності й один із них -- до «національності іноземної держави», у паспорті слід було зазначати обидві національності Hirsch F. Empire of Nations. -- P.294; Синицин Ф. Советская нация и война... -- С.28..

Приписані ідентичності та самоідентифікації

До кінця 1930-х рр. національність уже стала невід'ємною частиною офіційної ідентичності радянських громадян, подібно до статі, віку або соціального по- ходження Hirsch F. The Soviet Union as a Work-in-Progress. -- P.268.. Але значення офіційної національності у стосунках громадян із державою чи в їх відносинах між собою не варто переоцінювати. У радянських умовах сама наявність паспорта, який видавався лише мешканцям великих міст з околицями та населенню прикордонних районів, значила для соціального статусу значно більше, ніж будь-яка національність, указана в документі.

Крім того, прийняття такої ідентичності навряд чи також означало автоматичну зміну ідентичності суб'єктивної, того, що Р.Брубейкер і Ф.Купер пропонують називати «саморозумінням» Брубейкер Р., Купер Ф. За пределами «идентичности» // Мифы и заблуждения в изучении империи и национализма / Герасимов И., Могильнер М., Семенов А., Трофимова Т. (ред.). -- Москва, 2010. -- С.153.. Якщо йдеться про роль такого роду адміністративної класифікації у стабілізації національної самосвідомості, слід відзначити, що основна маса сільських мешканців не мали паспортів аж до 1974 р. Навіть на той час безпаспортні селяни становили близько 20% населення СРСР, а на 1932 р., коли запровадили паспортну систему, селянство складало абсолютну більшість в усіх республіках «країни Рад». При цьому однак в УРСР радше село, ніж зросійщене місто аж до проголошення незалежності залишалося головним резервуаром української національної ідентичності.

У практичному сенсі для українців, наприклад, політика українізації відкривала додаткові кар'єрні шанси. Партія активно рекрутувала етнічних українців до адміністративного апарату, відповідно офіційне декларування української етнічності не лише відповідало офіційному дискурсу, але було практично вигідним. Водночас входження до тих соціальних просторів, які в радянському суспільстві обіцяли найбільше соціальне зростання, як і раніше вимагало мовної та культурної асиміляції. У заводських цехах, в установах, у партійних та комсомольських осередках, котрі відповідно до офіційної політики переходили на ведення документації українською, робочою мовою спілкування залишалася російська Martin T. The Affirmative Action Empire... - P.101..

Показова у цьому плані ситуація зі змінами в етнічній структурі комуністичної партії. Зазвичай дослідники використовують їх як один із найбільш важливих показників успіхів політики коренізації. Статистично зміни справді були дуже помітними. Уже станом на 1927 р. українці становили понад 52% від усіх членів КП(б)У, тоді як ще 1923 р. їх частка не перевищувала 24%. Але українську мову як рідну вказали ледь більше половини з них. Послуговувалися ж нею на службі й удома очевидно ще менше число комуністів. На початку 1930-х рр. українці вже досягли майже двох третин загального складу партії, але частка україномовних так ніколи й не перевершила третини Liber G.O. Soviet nationality policy, urban growth, and identity change in the Ukrainian SSR: 1923-1934. -- Cambridge, 1992. -- P.94--95..

Як відзначив Дж.Лібер, саме зросійщені українські робітники стали головними бенефіціарами партійного курсу на «націоналізацію» й отримали найширшу дорогу для висхідної мобільності внаслідок націоналізації та індустріалізації в комплексі Ibid. -- P.102--103.. Тож не дивно, що зросійщені українці й чинили найбільший опір українізації освіти, як з обуренням зазначав М.Скрипник Martin T. The Affirmative Action Empire... -- P.107.. Причому це не суто українська історія. Єврейські батьки також далеко не завжди були у захваті від навчання дітей на їдиш, а білорусів у Білорусії доводилося примушувати вчити дітей білоруською. Жодну з цих мов просто ніде було потім застосувати -- ані в подальшій освіті, ані в кар'єрі Slezkine Y. The USSR as a Communal Apartment... -- P.436..

У 1930-х рр., із початком «великого відступу», на колективному та символічному рівнях радянська національна політика різко змінилася. Ця зміна означала відкрите визнання російського культурного й політичного домінування. Водночас на персональному щаблі вона створила дуже специфічний контекст, в якому групова ієрархія поєднувалася з індивідуальною рівністю. При тому, що російський народ було проголошено «старшим братом» у «сім'ї радянських народів», неросіяни на персональному рівні ніяк не дискримінувалися. Виняток становили лише представники так званих «інонаціональностей», політична лояльність котрих була під питанням. Українці, представники інших національних меншин мали рівний доступ до освіти та робочих місць, який не обмежувався за принципом національності, аж поки кар'єрне просування на набувало символічної, а отже й політичної ваги.

Повертаючись до головного питання цього огляду про те, хто створив «радянські нації», доцільно звернутися до розрізнення в пізнавальних завданнях соціальних наук, яке існує між розумінням і поясненням. Як пишуть М.Голліс і С.Сміт, «зрозуміти -- означає відтворити порядок у свідомості соціальних акторів, пояснити -- знайти пояснення їх поведінки в науковий спосіб» Hollis M., Smith S. Explaining and Understanding International Relations. -- Oxford, 1990. -- P.87.. У цьому сенсі конструктивістські пояснення мотивів більшовицької національної політики виглядають очевидним анахронізмом. Якщо вони і «творили» якісь нації, вони не робили цього навмисно. І навіть якщо вони намагалися підштовхнути національну консолідацію певних етнічних груп, вони не сприймали своїх дій у конструктивістський спосіб.

Ідея про те, що нація є перш за все дискурсивним конструктом, що вона може бути сконструйована, а отже й деконструйована дискурсивно, докорінно суперечила тим уявленням про націю, які на той час домінували у світі. І зрозуміти мотиви, що визначали рішення більшовицького керівництва, із такої перспективи неможливо. Вожді намагалися дати раду з етнічним, мовним і культурним різноманіттям, яке існувало для них об'єктивно та розглядалося як політична проблема. Питання може полягати лише в тому, наскільки ефективним виявився спосіб, котрий вони обрали, і наскільки їхні дії сприяли або навпаки стримували становлення націй на теренах колишньої Російської імперії.

Із поясненням ситуація виглядає значно складнішою. Очевидно, що радянський політичний дискурс, так само, як політичні та адміністративні практики радянської держави в підсумку сприяли консолідації якихось національних спільнот, робили наявні етнічні відмінності більш виразними. У багатьох випадках тільки за радянської влади сама ідея національності почала відігравати для представників певних етнічних спільнот значущу роль.

Водночас ті практики, про які йшлося у цій розвідці, і котрі мали б відіграти вирішальну роль у творенні «радянських націй», навряд чи можна визначити як суто радянські. Це радше практики, властиві будь-якій модерній державі. Ми можемо лише здогадуватися, що було б, якби переписи, паспортизація, освіта прийшли на Крайню Північ колишньої імперії чи у Середню Азію раніше, ніж там опинилися більшовики. Або що було б, якби більшовики не прийшли туди ніколи. Дуже ймовірно, що рано чи пізно модернізація дісталася б до найбільш віддалених куточків країни. Чи розчинила б вона місцеві етноси без сліду? Можливо й так. Але є чимало прикладів, коли десятиліть радянської модерності не вистачило для того, аби стерти етнічні поділи, що не збігалися з радянськими адміністративними кордонами. Із початком «перебудови» напруження, викликані такими невідповідностями, вибухнули кривавими конфліктами.

Крім того, навряд чи можливо застосовувати однакові пояснення для ситуації в настільки різних регіонах, як, наприклад, Сибір та Середня Азія -- з одного боку, та Україна й Кавказ -- з іншого. Український випадок очевидно був відмінним. Процес «націоналізації» українців запустили аж ніяк не більшовики. На момент приходу їх до влади національний дискурс був уже частиною повсякденного словника як мінімум значної частини мешканців України. І все ще є великим питанням, чи стала радянська національна політика стимулом або, навпаки, гальмом подальшої національної консолідації українців?

У цьому випадку ми теж можемо лише будувати припущення. Але дуже цікаво було б побачити компаративні дослідження процесів національної мобілізації на Волині, наприклад, і в якомусь іншому українському регіоні, що належав після революції до УСРР-УРСР. У контексті такого порівняння цілком справедливим може виявитися припущення В.Ісаїва, який доводив, що поширення українського націоналістичного руху в українських землях II Речіпосполитої, зокрема на Волині, було визначене тим, що національна політика польської держави й соціальна структура польського суспільства блокували висхідну мобільність молодих українців в умовах модернізації Isajiw W.W. Community, Class, and Social Mobility as Dynamic Factors in the DP Experience // The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II / Ed. by W.W.Isajiw, Y.Boshyk, R.Senkus. - Edmonton, 1992. - P.471-479.. СРСР проводив у цьому сенсі значно розумнішу політику, адже надаючи меншинам майже рівні можливості для висхідної мобільності він, можливо саме завдяки цьому, виявився спроможним блокувати будь-які форми політичної мобілізації національності. Ця політика мала тимчасовий, хоч і дуже довготривалий ефект. Вона не ліквідувала національне питання, але довгий час дозволяла тримати його під контролем. Навряд чи більшовики мали інший вихід. І не лише через те, що не могли його собі уявити.

References

1. Alimov, S.S., Anderson, D.G., Arzutov, D.V. (2018). Live histories of the ethnos concept in Eurasia: an introduction. Ab Imperio, 1, 21-67.

2. Anderson, B. (1983). Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. London.

3. Brandenburger, D.L., Dubrovsky, A.M. (1998). “The People Need a Tsar”: The Emergence of National Bolshevism as Stalinist Ideology, 1931-1941. Europe-Asia Studies, 50(5), 873-892.

4. Brubaker, R. (1994). Nationhood and National Question in the Soviet Union and in post-Soviet Eurasia: an institutional account. Theory and Society, 23, 43-78.

5. Brubejker, R., Kuper, F. (2010). Za predelami «identichnosti». Gerasimov, Yu., Mogilner, M., Semenov, A., Trofimova, T. (Eds.). Mify i zabluzhdenia v izuchenii imperii i natsionalizma, 131-191. Moskva: Novoe izdatelstvo. [in Russian].

6. Gellner, E. (1983). Nations and Nationalism, Ithaca et al.: Cornell Univ. Press.

7. Hirsch, F. (1997). The Soviet Union as a Work-in-Progress: Ethnographers and the Category Nationality in the 1926, 1937, and 1939 Censuses. Slavic Review, 56, 2, 251-278.

8. Hirsch, F. (2005). Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union. Ithaca, NY: Cornell University Press.

9. Hobsbawm, E., Ranger, T. (Eds.). (1983). The Invention of Tradition. Cambridge et al.: Cambridge University Press.

10. Hollis, M., Smith, S. (1990). Explaining and Understanding International Relations. Oxford: Clarendon Press.

11. Holquist, P. (2001). To Count, to Extract, to Exterminate: Population Statistics and Population Politics in Late Imperial and Soviet Russia. Suny, R. and Martin, T. (Eds.) A State of Nations: Empire and Nation-Making in the Age of Lenin and Stalin, 111-144. New York: Oxford University Press.

12. Isajiw, W. (1992). Community, Class, and Social Mobility as Dynamic Factors in the DP Experience. Isajiw, W., Boshyk, Y., Senkus, R. (Eds.) The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II, 471-479. Edmonton.

13. Kolarz, W. (1954). Russia and Her Colonies. New York: Praeger.

14. Kotkin, S. (2014). Stalin: Paradoxes of power: 1878-1928, Bd 1. New York [et al.]: Penguin Press.

15. Kukushkin, Yu.S., Chistyakov, O.I. (1987). Ocherk istorii Sovetskoy Konstitutsii. Moskva: Politizdat. [in Russian].

16. Kuzio, T. (2016). Soviet and Russian anti-(Ukrainian) nationalism and re-Stalinization. Communist and Post-Communist Studies, 49, 87-99.

17. Liber, G. (1992). Soviet nationality policy, urban growth, and identity change in the Ukrainian SSR: 1923-1934. Cambridge: Cambridge Univ. Press.

18. Martin, T. (2001). The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939. Ithaca, NY et al.: Cornell Univ. Press.

19. Mattehews, M. (1993). The Passport society. Boulder; San Francisco; Oxford: Westview Press.

20. Miller, A. (2012). «Maloross». Miller, A., Sdvizhkov, D., Shirle, I. (Eds.) «Ponyatiya o Rossii»: K istoricheskoy semantike imperskogo perioda, 2, 392-443. Moskva: NLO. [in Russian].

21. Minogue, K., Williams, B. (1995). Ethnic Conflict in the Soviet Union: The Revenge of Particularism. Motyl, A.J. (Ed.) Thinking theoretically about Soviet Nationalities: History and Comparison it the Study of the USSR, 225-242. New York.

22. Mitrokhin, N. (2001). «Russkaya partiya»: Fragmenty issledovaniya. NLO, 2. Retrieved from https://magazines.gorky. media/nlo/2001/2/russkaya-partiya.html [in Russian].

23. Pipes, R. (1954). The Formation of the Soviet Union: Communism and Nationalism. Cambridge, Mass: Harvard University Press.

24. Plokhy, S. (2017). Lost kingdom: a history of Russian nationalism from Ivan the Great to Vladimir Putin. London.

25. Semanov, S. (2006). Brezhnev: Pravitel «zolotogo veka». Moskva: Veche. Retrieved from https://www.e-reading.club/

chapter.php/102434/2/Semanov_-_Brezhnev Pravitel%27 Zolotogo_veka_.html [in Russian].

26. Sinitsyn, F. (2018). Sovetskaya natsiya i voyna: natsionalnyy vopros v SSSR: 1933-1945. Moskva: Tsentrpoligraf. [in Russian].

27. Slezkine, Y. (1994). The USSR as a Communal Apartment, or How a Socialist State Promoted Ethnic Particularism. Slavic Review, 53, 2, 414-452.

28. Slezkine, Y. (2017). The House of Government: a saga of the Russian Revolution. Princeton: Princeton University Press.

29. Smith, J. (1999). The Bolsheviks and the National Question, 1917-1923. London: Macmillan Press.

30. Suny, R., Martin, T. (2001). Introduction. A State of Nations: Empire and Nation-Making in the Age of Lenin and Stalin, 3-20. Oxford Un. Press.

31. Suny, R.G. (1993). The Revenge of the Past: Nationalism, Revolution, and the Collapse of the Soviet Union. Stanford.

32. Suny, R.G. (2001). Constructing Primordialism: Old Histories for New Nations. The Journal of Modern History, 73(4), 862-896.

33. Timasheff, N. (1947). The Great Retreat: The Growth and Decline of Communism in Russia. New York: E.P.Dutton.

34. Yefimenko, H. (2003). Natsionalno-kulturna polityka yak odyn z osnovnykh zasobiv modernizatsii radians- koho suspilstva u 1920-1930-ti roky. Problemy istorii Ukrainy: Fakty, sudzhennia, poshuky, 9, 251-278. Kyiv. [in Ukrainian].

35. Yefimenko, H. (2016). Bolshevik Language Policy as a Reflection of the Ideas and Practice of Communist Construction, 1919-1933. Flier, M.S. and Graziosi, A. (Eds.) The Battle for Ukrainian: A Comparative Perspective, 167-194. Cambridge, Mass.

Размещено на Allbest.ru